Федько прибулець з інтернету

Розділ 13

Першим прокинувся Сашко. Він різко підскочив і враз продер очі. Відчуття в нього було таке, наче він кудись дуже сильно запізнюється. "Знову до школи проспав!" — подумав Біленький. Але огледівшись та згадавши, де він, Сашко тихенько, щоб не розбудити друзів, вийшов на вулицю.

Природа вже прокинулась. Сонце було досить високо, але вітер ще перекочував селищем залишки туману, схожі на шматки солодкої вати. Джунглі видавали свої дивні звуки, на деревах перегукувались пташки. Було приємно і затишно.

Однак саме ця тиша і насторожила Біленького. Роздививившись навкруги, хлопчик зі здивуванням констатував цілковиту відсутність на галявині корінного населення табору. Не було ні душі! Навіть крокодили не бігали від куреня до куреня і не метляли хвостами, вимагаючи щось попоїсти!

— Ну і сплять же вони! А тато мене сварить, що я на канікулах задовго в ліжку лежу! Подивився би він на цих пігмеїв! — подумав Сашко і вирішив піти розбудити Віруса.

Він підійшов до Федькового куреня. Завіса, яка слугувала тут замість дверей, була відкинута. Нахиливши голову, хлопчик зайшов досередини…

Ліжко дбайливо застелено. Усі речі лежать на своїх місцях. Залишків їжі, які ще вчора ввечері були на лавці, немає…

"Щось не дуже це на Віруса схоже! Він любить подрихнути зранку! А тут встав, прибрав та ще й пішов без нас кудись", — здивувався Сашко. Нічого не розуміючи, він вирішив повернутися до місця ночівлі, підняти свою команду та вже гуртом радитися, що далі робити. Легке незрозуміле хвилювання охопило Біленького!

Він швидко добіг до їхнього тимчасового житла та з криком "Рота, підйом!" почав термосити Петрика. Однак той тільки відмахнувся рукою, щось пробурмотів собі під ніс, повернувся на другий бік та знову засопів.

Гаматі ж, як справжній солдат на сигнал бойової тривоги, скочив зі своєї лежанки, на льоту натягнув "бейсболку" і зі стиснутими кулаками повернувся до Біленького. Очі його були зовсім не сонні, а вигляд — дуже навіть загрозливий.

Сашко відсахнувся!

— Це я! Свої, свої!

Дикобраз побачив хлопця, розпружив— ся і вже спокійно зримував:

— А чого зразу в пику? — ображено відповів Сашко. — Тут не знати що робиться, а йому тільки б кулаками махати! До речі, "в пику" ми і самі можемо постаратися, теж не ликом шиті!

— Та не сваріться ви! Що там сталося, чого шум підняв? — прокинувся Професор, солодка потягнувся, сівши на своєму "ложі", та сонним поглядом подивився на Біленького.

Сашко присів поряд із Петриком і розповів про свою ранкову прогулянку. Друзі теж занепокоїлись. Усе це було досить підозріло — пустий, наче вимерлий, табір та відсутність з самого ранку Віруса.

Тут біля входу почулось якесь шарудіння, й до куреня просунулась розкуйовджена чорна голова. Це був їхній вчорашній знайомий у Петриковому одязі. Правда, коли він увесь (слідом за головою) зайшов досередини, то можна було помітити, що на ньому лишилася тільки хлопчикова сорочка. Нижня половина була прикрита очеретяною спідницею. Тубілець заніс на простягнутих руках штани Професора і, приклавши руку до серця, опустив їх перед законним власником, щось джерґочучи та ховаючи очі.

— Ну ти молодець, Славку! — розчулився Петрик. — Є таки совість у людини! Вирішив чесно поділити.

Професор скочив, натягнув на себе штани та задоволено подивився на свої ноги.

— І як ті дівчата в своїх спідницях ходять? Це ж так незручно! Весь час плутаєшся, ні нахилитися, ні присісти! Ой, дякую тобі! — повернувся хлопець до пігмея. Такої радості він не відчував навіть на Новий рік, коли батьки подарували йому новий мобільний телефон.

Однак курдупель, заміть того, щоб розділити радість, заклопотано схопив Професора за руку та кудись потягнув.

— Та що ж цей художник-аматор весь час від нас хоче?! — промовив Біленький. — Знову на свою мазанину поведе дивитися?

"Славко" вискочив на вулицю та, махаючи руками, побіг по якійсь вузенькій стежині, що петляла між розкиданим камінням та ховалась у джунглях.

— Наче кличе кудись? І ніби вже не до тої каменюки! Ну що ж, подивимося, чого хочуть від нас жителі кібер-просторів? — промовив Професор, усе ще усміхнений після нежданого подарунка, якого йому так бракувало, та підтюпцем побіг за пігмеєм, який уже встиг сховатися в кущах. За ним і собі потрусили Гаматі та Біленький.

Друзі продиралися крізь чагарники, намагаючись не відстати від тубільця. Той час від часу зупинявся, чекав на них та знову біг, оглядаючись і помахами руки за— кличучи за собою.

Нараз він зупинився, підняв стиснену в кулак праву руку на рівні плеча, потім повернувся і приклав до вуст пальця.

Трійця, намагаючись не шуміти, підійшла до нього. Якомога тихіше вони повистромлювали голови з-за "Славкового" плеча і заніміли.

На відкритій ділянці перед озером на кам’яній плиті лежав зв’язаний Вірус. Навколо нього німо витанцьовували в дивному танці чи не всі жителі селища, яке так несподівано спорожніло. Тільки курява здіймалася з-під їхніх ніг! І саме ця незрозуміла тиша та загадкове тупцяння найдужче наганяли страх!

Федько час від часу намагався підняти свою голову, при цьому набравши яскравозеленого кольору, який завжди виказував його переляк. Рильце у Віруса було чимось замотане, тож він не міг видати ні звуку попри все своє бажання.

Аж раптом усі пігмеї на секунду завмерли. їхні голови повернулись до озера, і вони застигли в чеканні чогось невідомого та невидимого. Враз з їхніх горлянок вирвався стоголосий крик. Тубільці почали репетувати, здіймати над головами руки та тупати ногами. Зчинився справжній гармидер.

"Славко" показав рукою на озеро. По воді розійшлися великі кола, здійнялися хвилі та над поверхнею вистромилася велика плеската голова. Можна було побачити потворні (немовби великі бородавки) нарости на ній. Пащека водяного чудовиська була широко відкрита, ніби спека доконала його. Воно голосно хекало та, показуючи великі жовті зуби, наче крейсерський корабель, розтинало озерне плесо, наближаючись до людей, які все ще стрибали та кричали на березі. Однак їхній запал почав минати. Тубільці зупинилися і тепер тільки хором ритмічно повторювали одне і те саме слово: "Маюмба! Маюмба!"

— Маюмба! — й собі промовив "Славко", показуючи на чудовисько.

"Ага, ось він який, той загадковий Маюмба, про якого весь час торочили недоростки!" — подумав Професор, з жахом вдивляючись у потвору, яка впевнено прямувала до берега.

Тут від натовпу відділилися чотири постаті. Вони наблизилися до Віруса, підняли його на руки та понесли ближче до води.

Комп’ютерний прибулець ще кілька разів сіпнувся, намагаючись вирватись, але тут його погляд упав на страховисько, яке шкірило свої нечищені зуби. Очі у Віруса закотились, тіло пожовтіло, а голова безвільно відкинулася — він знепритомнів.

— Ну от і кінець казочці! — з розпачем у голосі промовив Біленький. Він стояв, опустивши руки, розуміючи, що нічого зробити вони вже не зможуть. Врятувати свого ріднесенького Вірусика ніяк не вийде! Перед очима промайнули всі пережиті спільно пригоди… В цю мить він вибачив Федькові всі стогони, всі прикрощі, які той завдав хлопчакам. Сашко бачив у своїх думках задоволену пичку інтернетного монстра, згадував його кумедні витівки.

Маюмба, висунувши довгу шию, потягнувся до берега. Тубільці з острахом піднесли до нього Віруса. Потвора роззявила пащеку ще ширше, тихенько рикнула (мабуть, від задоволення) та акуратно схопила Федька зубами. Потім розвернулась і почала плавно занурюватись у воду.