Федько прибулець з інтернету

Розділ 4

Петрик трохи відпочив і, піднявши голову, став оглядатися. Під деревом дуетом похропували Біленький та Федько. Зверху чудернацькі птахи видавали якісь дивні звуки, гули великі волохаті бджоли. Неподалік посеред галявини росли дерева, на одному з яких біліли велетенські квіти. Вони були схожі на квіти магнолії, які хлопчик бачив у Криму, коли відпочивав там разом з батьками. Над цими квітами снували дуже-дуже гарні кольорові метелики, що розмірами більше нагадували пташок, ніж комах.

Професор підвівся й з цікавістю попрямував до галявини — йому страшенно захотілось роздивитися цих створінь зблизька.

Навшпиньках він підійшов до кущів, які колом охоплювали невідомі дерева, й обережненько став крізь них пробиратись. Але раптом хлопець відчув, як земля втекла у нього з-під ніг. Петрик голосно скрикнув і інстинктивно схопився руками за кущі. Він повис у глибокій ямі, не маючи змоги самостійно вибратися нагору.

— Біленький, Федько! — голосно кричав він. — Рятуйте, допоможіть мені вилізти звідси!

Сашко здригнувся, різко підняв голову, але не міг розгледіти, звідки лунає голос. Він встав, подивився під деревом, непобачив там свого товариша і злякано кинувся до кущів, звідки чулось якесь шарудіння.

— Де ти, Петрику! — і собі заволав хлопчик, протискуючись між гілками. Але тут він зачепився шпагою за корінь дерева, зашпортався та полетів головою вперед прямісінько на повислого в ямі Професора. Він зачепив товариша ногою, і вони дружно гепнули вниз. Відірвана шпага боляче вдарила Біленького по нозі.

«Оце так допоміг! — подумав Сашко. — Ну і як же тепер вибиратися? А де ж це Петрик?»

Біленький покрутив головою і побачив свого друга — він лежав на землі й тихенько постогнував.

— Слава Богу, живий! — прошепотів хлопчик і кинувся піднімати Професора.

Той важко звівся на ноги, трохи потоптався, відчув, що з ним усе добре і докірливо поглянув на товариша.

— З такими рятівниками Папанін, який на шматку льоду плавав, — він якраз перед цим книжку читав про крижину, що дрейфувала, та героїв-«папанінців», — сам би в воду стрибнув та втопився, аби тільки його не рятували. І що ми тепер робити будемо, так усе життя в ямі і просидимо?

Сашко похнюпився і на очах у нього з’явилися сльози. Петрикові стало шкода друга.

— Ну добре, щось треба придумувати. Має ж бути звідси якийсь вихід!..

— А хто це тут без мене в хованки грає, га? — почули хлопці голос згори. — Не можна було мене розбудити, правда? Ех, люди-люди! Та що ж то з вами за кара Господня?

— Ура-а-а-а-а-а-а! — заволали хлопці. — Федьку, рідненький, маленький ти наш! Витягни нас звідси! Ми тобі все що хочеш зробимо!

— І бутербродики з ковбаскою зробите?

—І бутербродики зроблю, і супчику нагрію і на комп’ютері дам погратися, якщо обіцяєш не попсувати мої документи! — запевнив Сашко.

— Ех, не життя, а казка! Що б то ще у вас попросити, поки така нагода є?

Хлопці схопили по грудці землі та разом, не змовляючись, запустили у Віруса. Він відсахнувся від ями і закричав:

— А будете кидатись — навіть пальцем не поворухну. Розвернусь та піду собі, а вас або пірати знайдуть, або дикі звірі вночі згамають — навіть не помітите!

Друзі переглянулись, підморгнули одне одному і знову стали улещувати Федька.

— Ну що ж ти сердитий такий! Пожартували ми, невже не можна? Будь ласочка, допоможи нам звідси вилізти! Прибулець з Інтернету прибрав поважного лілового кольору, надувся, як кулька, і побіг між деревами, шукаючи якоїсь палиці, щоб простягнути її друзям. Він ще зовсім недалеко відбіг від ями, як зачепився за молоду гілляку. Та спружинила і відкинула Федька, ніби великий м’яч. Він підлетів у повітря, врізався в кущі, впав на землю та мало-помалу підкотився до краю ями. На якусь мить він зупинився (наче думав: падати чи не падати) і таки впав — прямо на руки Професора.

Хлопці заніміли! Все це нагадувало поганий фільм жахів, у якому всі герої обов’язково в кінці помирають. Очі у Віруса були завбільшки з компакт-диски. Федько з переляку позеленів і не міг нічого второпати.

— Догралися! — заверещав він. — От до чого ваша недбалість довела! Тепер усі в цій ямі пропадемо! І навіть ніхто наших кісточок не знайде.

— А чого ж ти під ноги не дивишся? Розігнався, як паровоз! — і собі підвищив голос Петрик, скидаючи з рук розгніваного Віруса.

Той набурмосено відсунувся від хлопців і, надутий як сич, сів в іншому кінці ями — так, що його майже не було видно.

Сашко обдивився навколо. їхня пастка нагадувала глибоке відро. Стіни були білими, ніби з крейди, місцями кам’янистими, але крутими. Видертися по них наверх годі було й думати! Крізь кущі на дно ями сіялось денне світло. Десь там нагорі світило сонце, літали метелики, нехай навіть бігали пірати — але життя йшло своїм ходом! А вони вимушені сидіти в цьому темному проваллі без жодної надії на звільнення.

Професор теж засумував і докоряв собі за те, що пішов дивитися на тих метеликів. Та нехай би вони були найрідкісніши— ми комахами на всій земній кулі! Це ж треба було через дурних комах в отаку халепу потрапити?

— Ой-ой-ой-ой! — почулося з темряви голосіння. — Мамо моя рідненька, навіщо ти мене породила? Чи для того, щоб далеко від Вітчизни померти наглою смертю?! Та ще через кого? Через тих, кого я вважав своїми найкращими друзями!

Це Федько не витримав самовільної ізоляції і почав підвивати, як собака на місяць!

— І що тут за сирена під землею завиває? — почулося з іншого боку. Троє невольників здригнулись від несподіванки і одночасно повернулись на голос…