Федько прибулець з інтернету

Розділ 12

— Слухай, Сашку! Ти бачиш те саме, що й я? — повернувся Професор до товариша. — А то в мене, схоже, якісь галюцинації. Погляну на ту гору — ніби Федько. А розумом точно знаю, що такого бути не може!

— Якщо це галюцинація, то не в тебе одного. Мені те ж саме ввижається! — витріщав очі Біленький.

— Ви що, не впізнаєте мене! Та я це, я! — підійшовши до краю свого постаменту закричав "вождь", і друзі пересвідчилися, що це дійсно Бірус Федько власною персоною.

Він владно махнув рукою, і тубільці розступилися, пропускаючи хлопців та Гаматі. Вони сторожко пішли живим коридором, готові при першій же небезпеці пуститися навтьоки або дати бій.

Федько скотився на землю та кинувся до друзів. Його пика сяяла, шапка смішно трусилась і шелестіла листям, хвостик легенько посіпувався, і весь він виявляв величезну радість від зустрічі.

— Ходімо! Ходімо до мене! Я тут уже і житло маю своє, там вам усе й розкажу. А це хто? — кивнув він на Гаматі.

— Це наш друг! Він нам допоміг тебе знайти! Та й взагалі, класний хлопець! — відповів Біленький, легенько штурхонувши дикобраза. Той підняв кулака, промовив "Йо-о-ов!", розвернув свою кепку дашком наперед і далі мовчки спостерігав за Федьком.

Вірус повернувся до пігмеїв, помахав руками, ніби розганяючи комах, і військо слухняно почало розходитися.

Потім він схопив хлопців за руки та потягнув до найбільшого куреня, що стояв прямо біля купи каміння. Дикобраз, раз по раз оглядаючись, потрюхикав за ними. Друзі зайшли всередину, та здивувалися ще більше. Там усе було зроблено, як їм здалося, за останнім словом пігмейської моди.

Прямо по центру стояло велике ліжко З балдахіном. Біля нього на підлозі лежали очеретяні циновки. На стінках висіли страшні чорні маски, що навіювали думки про вогнища, на яких смажаться полонені. Навіть посуд, видовбаний із темного дерева, стояв на лавці біля входу.

Вірус з розгону гепнувся на своє ложе, задоволено почекав, поки хлопці обдивляться його хороми та всядуться, а тоді повів розповідь.

— Ех, добре скупались! Оце вилізли ми з вами на берег, сонце світить, пташечки співають, радісно так на серці! Аж тут бачу — стоять! Чорні всі як смола, мовчать, щось собі думають, а дивляться так, що кров холоне. Хочу вас попередити, але й слова не можу сказати!

Тут і ви озирнулись. Не зрозумів, як потрапив до Сашка на руки, але відчуваю, що зараз буде нам непереливки! Очі закрив, притиснувся і чекаю.

Враз хтось як сіпоне, як потягне. Розплющив я одне око, а мене на руках над землею ці коротуни тягнуть. Як мурашки гусінь — підняли і несуть! Я туди, я сюди. Бачу — не вирватися ніяк. У думках попрощався з рідним Інтернетом, згадав незлим словом і вас за те, що мене сюди затягнули, — хлопці обурено засовалися на місці. — Та не сердьтеся, чого тільки не подумаєш з переляку! Коротше кажучи, ліг я на їхніх руках, розпружився і думаю: "Хай буде, що буде!"

Довго несли, я й задрімати встиг — загойдали мене. Притягнули сюди, поклали біля тих каменюк, прив’язали біля мене двох крокодилів (охороняти, щоб не втік), а самі кудись побігли.

Через кілька хвилин приводять якогось дідка. Сам невеликий, чорний, а борода довга і біла-біла. Підвели його, руками махають, щось белькочуть та весь час у мене пальцями тикають. Потім той дідуган щось їм сказав, вони дружно закричали: "МА-А-А-Ю-Ю-Ю-М-М-М-Б-А-А-А!" — знову схопили мене на руки і оце сюди принесли.

А тут вже і водичка тепленька у діжці, і дівчата їхні стоять з духмяним милом. Помили мене, нагодували та давай по селищу водити показувати. Я нічого не розумію, але ходжу, дивлюся, що далі буде — не знаю.

За нами слідом крокодили бігають. Я їм по шматку м’яса кинув, а вони як собаки — хвостами крутять, в очі заглядають та не відстають. Щоб розрізняти, я їх Сірком і Бровком назвав. Той, що більший, — Бровко, а менший — Сірко. Це вони вас у кущах знайшли.

Отак ходили-ходили, та сюди присунули. Вдягнули мені на голову цю штуку, висадили на ту каменюку і ну списами та сокирами махати. Вони, напевне, тільки одне слово і знають. Я їм щось скажу, вони — "маюмба!", на ліс показую — знову "маюмба!" Тільки зібрався їх чогось навчити, а тут і ви нагодились.

— Оце так історія! — простогнав Біленький. — Нічого не розумію! Чого вони з тобою так панькаються?

— Хороший я, от вони мене і полюбили! На відміну від вас, пігмеї одразу роздивилися, хто є хто! — гордовито відповів Вірус.

— Всьому є логічне пояснення, — тихо промовив Професор. — Поки що не зрозуміло, але, думаю, скоро все з’ясуємо. Пішли, обдивимось тут все!

— А може, поїмо спочатку? — жалібно сказав Біленький. — Дивись, скільки тут у нього смачненького!

На великих дерев’яних тарелях лежали фрукти та шматки м’яса. Біля них якась дбайлива рука поклала великі коричневі коржі. Самий погляд на ці страви викликав спазми у шлунку. Згадавши, скільки часу в них і рісочки в роті не було, хлопці жадібно накинулися на їжу. Гаматі жував помаленьку та розважливо. В джунглях йому поживи не бракувало. Та й вважав він себе набагато розумнішим і мудрішим за своїх нових друзів, а тому й поводився відповідно!

— Повернуся додому, — прошамкав напханим ротом Петрик, — усе підряд буду їсти! А то часом мама сердиться: "Те не хочу, се не хочу"! Ех, розуму не було!

Поряд з ним раював Сашко, по вуха заляпаний фруктовим соком.

Пообідавши, друзі вийшли на вулицю. За ними повагом, як і личило вождю, викотився Федько.

У таборі, здавалося, всі займались своєю справою. Жінки кричали на дітей, діти сновигали під ногами у чоловіків, а чоловіки щось майстрували з дерева та каменю. Де-не-де курився димок і пахло смачненьким.

Ніхто не звертав на прибульців ніякої уваги, поки вони гуляли селищем. Але тільки-но друзі наблизились до джунглів, як ніби з повітря матеріалізувався невеличкий пігмей зі списом у руці та сердито замахав на них.

— Не можна до лісу! — зрозумів Професор. — А ви казали: все добре, все чудово! А це та ж клітка, тільки велика. Ох, розібратися би скоріше, що тут коїться, та й забратися звідси!

— Дай Боже! — відповів Петрик та повернув назад до табору.

Вже сутеніло… Від пережитого за день очі у хлопців злипались, ніби на повіках лежав важкий тягар.

— Ну що, королю! Влаштовуй тепер нас на ночівлю! — ледве ворушив язиком Сашко.

Гаматі підскочив:

Федько почав вертіти головою, шукаючи когось з аборигенів, — ще бракувало, щоб король сам подушки та ковдри носив! Буквально через кілька секунд до них підскочив маленький курдупель, на якому, як на вішаку, висів одяг Професора.

— Ти дивись! — враз прокинувся Петрик. — Воно вкрало мої штани та й ходить тут, навіть не ховається! Знаєш, на кого він мені схожий? — повернувся хлопець до Біленького. — Пам’ятаєш Славка? У нас у дворі живе? Той у мене теж колись м’яча поцупив, а потім все у Сірка очі позичав, ніби то й не він!

— Гей, Славку! — .звернувся він до пігмея. — Ти не хочеш мою вдяганку повернути?

Пігмей, нічого не розуміючи, дивився на Професора. В його очах не було й тіні розкаяння за вчинене.

— Викапаний Славко! Ну і чорт з тобою! Носи на здоров’я!

Тут новохрещений пігмей схопив за руку Біленького і, щось белькочучи та через слово повторюючи "маюмба!", потягнув того до великих каменюк, на яких перед цим в образі вождя красувався Вірус.

— Та що ж ти хочеш? — пручався Сашко. — Я вже засинаю на ходу!

Але абориген ніби й не чув нічого. Він підвів хлопчика до потрібного місця і почав тикати своїм брудним пальцем у якісь зображення, що з усіх боків прикрашали уламок скелі.

— Ну ти мені ще зараз конкурс наскельного малюнка тут влаштуй! — обурився Біленький. — Давай спати нас веди!

— Ану-ану, почекай-но! — обізвався за його спиною Професор, який разом з іншими потягнувся за Біленьким, щоб побачити, що ж так наполегливо хоче показати їм пігмей.

— Ти подивися, що тут!

Хлопці та дикобраз, забувши про сон, роздивлялися малюнки. Ось на одному з них постать, схожа на Віруса. Вона стоїть на камені, простягнувши вперед руки, а перед нею на колінах — юрба пігмеїв зі списами. На другому та ж особа сидить у казані, а над нию двоє аборигенів з опахалами виконують роль вентилятора.

— О, дивись! Це, напевно, мій родич! — втішено зазначив Федько. — Бачите, нас тут споконвіку шанують!

— Ти далі дивись! — здавлено промовив Професор.

На наступному малюнку четверо малорослих вояків несли зв’язаного Вірусового родича до озера, з якого стирчала голова невідомої, схожої на великого динозавра, потвори.

— Хочеш сказати, що це вони до зоопарку твою рідню водили, на звірів подивитися? — повернувся до Федька Біленький.

— А може, це у них легенда якась? Про те, як мої предки перемогли злого дракона! От після того ми і в пошані!

— Я думаю ранок багато підкаже нам!

зримував дикобраз, що вже теж заледве тягнув свій прикрашений шрамами організм.

— Веди-но ти, Славку, нас кудись! Туди, де ми зможемо свої кісточки на десяток годин кинути! А прокинемося, тоді й будемо далі роздивлятися твої малюнки! — сказав Професор, обернувся та й пішов по доріжці в напрямку Вірусового житла. За ним вервечкою потягнулись і інші.

Пігмей стояв та якось здивовано і водночас злякано дивився на друзів. Проте, зрозумівши, що вони вже не повернуться, кинувся за ними, обігнав їх та почав знаками показувати на курінь, що стояв недалеко від Федькового, але був набагато менший.

Хлопці звернули до свого прихистку (як вони розшифрували Славкову жестикуляцію) і зайшли досередини. На підлозі було розстелено три грубих ковдри, а на них розкидано жалюгідну подобу м’якеньких домашніх подушечок. Але зараз про суперзручності ніхто й не думав! Тільки б упасти та, розпрямивши ноги, віддатись у солодкі обійми Морфея!

Вірус побажав їм доброї ночі й пішов до своїх "королівських палат", де в комфорті міг підготувати себе до завтрашнього виконання почесної та важливої ролі вождя племені.

Пігмей щось тихенько промовив собі під ніс (розібрати можна було тільки вже відоме нам слово "маюмба"), обійшов навколо Вірусове житло, і через хвилину його постать сховалась у темряві, що оповила селище та накрила джунглі. Все навкруги спало…