Федько прибулець з інтернету

Розділ 5

…Друзі перелякано вдивлялись у невідомість. Ось з’явився відблиск світла, який неухильно наближався до них. По стіні в їхній бік сунула велика страшна тінь! Хлопцям перехопило дух і ноги їхні задрижали. Федько, забувши про свої «муки», миттю влетів Петрикові на плечі й припав до його шиї. Професор прикрив очі і по— думки прощався з ріднею. Сашко ж відвернувся до стіни і думав, як дорожче віддати своє життя та захистити друзів.

— Так хто тут репетує? — спитало невідоме страховисько, наблизившись до них упритул.

Трійця збилася в купку і боялася навіть поворухнутись.

Аж тут Біленький зненацька крутнувся, підхопив свою шпагу і навмання завдав убивчий удар!.. Лезо просвистіло в повітрі, нікого не зачепивши.

— Чого вітер ганяєш? — спитало щось на рівні Сашкових колін.

Він глянув униз і ледь не впав зо сміху. Оце так страховисько! На нього дивився якийсь дивний гном, увесь білий, наче обсипаний борошном. Вуса у карлика закручувались догори, як у козака Запорозької Січі. Очі його мружились від світла і були маленькими та невиразними. А от вуха! Вони стирчали обабіч голови, як локатори, і, здавалося, жили окремим життям — то враз поверталися наліво, то одне залишалося стояти сторчма, а друге звисало до плеча, а то обидва притискались до голови і кумедно ворушилися.

Вухань насмішкувато дивився на Біленького, погойдуючи маленьким ліхтарем, від чого обличчя його ставало схожим на маску П’єро.

— Так хто ж тут у моєму домі кричить, як порося недорізане, питаю?

Він обдивився трійцю з ніг до голови.

Видовище було жалюгідне. Лише Сашкові, який усе ще тримав у руках шпагу, переляк зник з очей. Друзі ж його досі стояли замружені й чекали, коли страховисько схрумає їх на обід.

— Ага, — сказав коротун, — а ось і поросятко!

Він сіпнув Федька за лапку, яка аж тремтіла від переляку. Вірус кинувся, як обпечений, підскочив так, що ледь не вилетів із ями, загрозливо надувся і повернувся до незнайомця лицем, готовий — будь— що-будь — дати відсіч.

— А за поросятко відповіси! — закричав Федько і тут побачив ворога.

У світлі ліхтаря Вірус став рожевим у крапочку і почав голосно сміятися.

— Ха-ха-ха, оце-то так! Професоре, не обертайтесь, а то невідоме велике страшне чудовисько враз пообідає Вами! — глузливо заголосив Федько.

— Та не кричи вже! — зупинив його Біленький.

Петрик теж поволі відкрив очі, подивився на вуханя і полегшено зітхнув: поживемо ще!

— А ти хто? — обережно наближаючись до карлика, спитав Професор.

— Крейдяник я, живемо ми тут, — спокійно відповів невідомий, тріпнув вухами і розповів друзям дуже цікаву історію.

Виявляється, що на планеті Земля є зовсім інший паралельний світ, у якому живуть підземні створіння. Під великими містами та маленькими селами, під лісами та луками існує безліч ходів, по яких можна потрапити в будь-яку точку планети. Налаштовуючись на потрібну хвилю, підземники можуть спілкуватись одне з одним на дуже великій відстані лише силою думки. У них навіть транспорт свій є і тунелі-дороги спеціальні!

Крейдяник притиснув вуха до голови і гордовито показав на якусь маленьку дощечку, що висіла у нього на поясі.

— А це — мій «Мобізем-2010», — сказав він. — Такий ще заробити треба, його не кожному дають! На ньому я і подорожую!

Місце, в яке так несподівано потрапили хлопці, називалося «Місто Підземних Копачів». Усі його мешканці працювали як бджоли, видобуваючи з глибин корисні копалини та витягаючи їх ближче до поверхні, щоб людям легше було їх знайти. Найкращим працівникам і дарували «Мобіземи».

— Але в мене найостанніша, найновіша модель! — похизувався вухань. — Знаєте, як ганяє!? Не встигнеш оком змигнуть — а вже хтозна-де! От давайте, давайте спробуємо! Чи ви боїтеся?

Він відчепив дощечку від пояса, вона дивно затремтіла, зависла в повітрі і подовжилася так, що тепер на ній могли зручно розташуватися четверо пасажирів. Крейдяник вмостився спереду і махнув рукою, запрошуючи друзів приєднатися до нього.

Сашко негайно стрибнув і сів за спиною у вуханя. Професор помаленьку підійшов, насторожено обдивився незрозумілий пристрій і, тяжко сопучи, всівся за Біленьким, міцно схопивши друга за плечі.

Вірус топтався на своїх коротеньких ніжках, не наважуючись наслідувати хлопців.

— Щось підозріла ця штука якась! А як воно їздить? У неї хоч гальма є?

— Давай залазь, боягузе нещасний! А ще кричав: «Я страшний, мене всі бояться!» — промовив Сашко, нахилився, підняв Федька і посадив між собою та Професором.

— Ну що, поїхали, гості неждані! — обернувся коротун. Він щось тихенько прошепотів, поворушив вухами, і дивна машина зірвалася з місця.

Крейдяник не перебільшував: швидкість дійсно була шаленою! А ще як врахувати, що рухались вони в повній темряві! Куди там тим американським гіркам.

Сашко в захваті тільки поойкував на особливо крутих поворотах. Професор заплющив очі, ще міцніше обхопив товариша і не видавав ні звуку. Вірус же верещав на одній ноті весь час, поки вони летіли. Так що їхня подорож нагадувала виїзд пожежної машини на екстрений виклик.

І ось за якусь мить перед ними зажевріло світло, а ще через секунду вони вилетіли на поверхню, де їх чекали тепле сонечко та ласкавий вітерець.

— Ну як? — повернувся до них Крейдяник. — А це ще я не на всій швидкості їхав. А якби ще форсаж врубав!?

— Не треба форсаж! — кинув Петрик, тяжко злізаючи з «Мобізема». І так ледь не з надзвуковою летіли, я мало заїкатися не почав!

Задоволений Сашко потягувався, як кіт. Він був би радий кататися так хоч цілий день! Ех, таку би штуку додому, та в школу на ній їздити! От би всі хлопці заздрили.

Біленький уявив, як він на всій швидкості підлітає до школи, різко гальмує, з форсом злазить з машини, а всі дівчата (особливо Марічка Петренко!) стоять у вікнах з відкритими ротами і проводжають його повним захвату поглядом.

— Ой, як мене нудить! — сказала в його мріях Марічка якимось чужим голосом… Хлопчик відігнав від себе солодкі видіння і побачив Федька, котрий набув темно-зеленого кольору і лежав під деревом, тримаючись лапками за надутий животик.

— Якісь нічні перегони по каналізаційних тунелях! — шепотів він. — Ой, як мені погано! Погубити мене хочуть, смертоньки моєї бажають!

Крейдяник усміхнувся, помахав правим вухом, щось пошукав під деревом і простягнув Вірусу шматочок сухої кори.

— Ось, їж! За хвилину будеш як новенький. Тільки багато не бери, бо якщо переїсти, то може стати ще гірше, — загадково промовив він.

— Куди вже гірше! Давай! Навіть якщо я зараз антивірусну програму проковтну — гірше вже не буде.

І Федько, скривившись, з’їв маленький шматочок. Минула буквально секунда, і його почало якось дивно роздувати, аж поки він не перетворився на таку собі надувну кульку з іскристими очками та рухливим поросячим носиком. Та вже наступної миті кулька видала не дуже пристойний звук, здулася, й Вірус повернув свою подобу. Він полегшено зітхнув і вдячно подивився на вуханя.

Той з любов’ю оглянув свій апарат і став прощатися з хлопцями. Вони потиснули Крейдянику руку і вже з сумом (якийсь він наче рідний став!) подякували милому коротуну, який так вчасно прийшов їм на допомогу. Ще мить — і він безслідно зник у чорнійсь норі.