Гітара, кості, кастет

Самовпевненість

Дивлячись через шибку на ранні осінні сутінки, Сан-Хуан Чандлер пам’ятав лиш те, що Ноель прийде завтра; але, коли з мрійливим напівзітханням відвів очі від вікна, клацнув вимикачем і подивився в дзеркало, на обличчі в нього висловилася більш нагальна заклопотаність. Юнак нахилився до дзеркала ближче. Почуття делікатності вивергало огидне слово «прищ», однак саме такого роду «вада» безсумнівно з’явилася на його щоці всього лиш годину тому, а зараз, разом із парою прищів минулого тижня, утворила тривожне трикутне сузір’я. Пройшовши у ванну, що прилягала до кімнати (окремої ванни в Хуана досі ніколи не було), він відкрив аптечку і, порившись у ній, обережно витяг багатонадійну на вигляд баночку з темною маззю та покрив крихітні горбки липкою чорною сумішшю. Затим, незвично плямистий, повернувся в спальню, знову включив світло і продовжив вечірню варту над похмурим садом.

Хуан чекав. Он той дах в гущі дерев на пагорбі — дах будинку Ноель Гарно. Завтра вона повернеться, і він її там побачить... Годинник на сходовому майданчику голосно пробив сьому. Хуан підійшов до дзеркала й стер із лиця мазь носовою хусткою. На превелике горе, цятки все ще там червоніли, та ще й мовби збільшилися від пекучого впливу медикаменту. Вирішено: більше ніяких шоколадних коктейлів та перекусів між застіллями, поки він гостює тут — в Калпеппер-Беї. Відкривши коробочку з тальком, котру помітив на туалетному столику, він припудрив щоку пушком. Брови та вії вмить запорошило, ніби снігом, і юнак судомно розкашлявся, помітивши, що принизливий трикутник як і раніше красується на його все ще привабливому обличчі.

— Огидно, — бурмотів він собі під носа. — Не бачив бодай щось огидніше.

У двадцять всі ці дитячі явища варто залишити позаду.

Внизу мелодійно пролунали три удари гонга. Хуан постояв, вслухаючись, мов зачарований. Затим витер пудру з обличчя, провів гребінцем по жовтому волоссю й спустився до вечері.

Вечері в тітоньки Кори він вважав сороміцькими. Жінка суворо дотримувалася правил етикету й була добре обізнаною з його особистими справами. У перший вечір після приїзду Хуан спробував галантно підсунути їй стілець і ледь не збив із ніг покоївку; наступного разу, пам’ятаючи про минулу невдачу, він і не ворухнувся, проте так само вчинила й покоївка, так що тітоньці Корі довелося сідати за стіл самостійно. Вдома Хуан звик поводитися, як заманеться; як і більшості дітям люблячих та поблажливих матерів, Хуану бракувало і впевненості, і гарних манер. На вечерю завітали гості.

— Це Сан-Хуан Чандлер, син моєї кузини — місіс Холіок і містер Холіок.

Фразою «син моєї кузини», либонь, давали йому вичерпне визначення, пояснювали причину його візиту в будинок місіс Чандлер: «Ну ви ж розумієте: бідних родичів час від часу доводиться запрошувати до себе». Однак натякнути на це хоча б одним тільки тоном було б непристойно, чого тітонька Кора, з її суспільним становищем, дозволити собі не могла.

Містер та місіс Холіок ввічливо та з байдужістю прийняли представлення сина кузини, і незабаром подали вечерю. Теми бесіди, запроваджені тітонькою Корою, знудили Хуана. Говорили про сад і про батька тітоньки, для якого вона жила і який на верхньому поверсі довго й завзято боровся зі смертю. За салатом Хуана втягнули в розмову запитання містера Холіока та квапні позирки тітки.

— Залишуся тут на тиждень, — ввічливо відповів він, — та потім мушу відправитися додому, бо незабаром розпочнуться заняття в коледжі.

— І де ви вчитеся?

Хуан назвав коледж, додавши, немов вибачаючись:

— Бачте, мій батько теж там вчився.

Йому хотілося б сказати, що він вчиться в Єлі або Принстоні, куди мріяв потрапити. У Хендерсоні його навчання було успішним, та й вступив він у престижне братство, та дуже дратувався, коли люди, наче вперше, чують і не знають ймення його альма-матері.

— Сподіваюся, ви познайомилися з усією тутешньою молоддю, — вставила місіс Холіок. — І з моєю донькою?

— О, так, — її дочка була похмурою непоказною дівчиною в окулярах із товстими скельцями. — Так, звісно.

Хуан додав:

— Декого з тутешніх жителів я знав і раніше, до приїзду.

— Маленьку Гарно, — пояснила кузена Кора.

— О, Ноель Гарно, — кивнула місіс Холіок. — Мати її — надзвичайної вроди жінка. Скільки років Ноель зараз? Мабуть…

— Сімнадцять, — підхопив Хуан. — Але на вигляд виглядає старшою.

— Хуан познайомився з нею на ранчо минулого літа. Проводили час разом. Як вони там називають такі ранчо, Хуане?

— Ранчо франтів.

— Ранчо франтів. Хуан із приятелем працювали там за їжу та нічліг, — Хуан не розумів, навіщо їй розповсюджувати цю інформацію, однак жінка, здавалося, хотіла його розлютити, тому продовжувала. — Мати відправила туди Ноель, аби спасти від гріха, але Хуан зізнається, що на ранчо було досить весело.

Містер Холіок на радість Хуана змінив тему бесіди.

— Вас звати… почав він, запитально посміхаючись.

— Сан-Хуан Чандлер. Мого батька поранили в битві на пагорбі Сан-Хуан[27], і саме тому мене так назвали — як Кенсу Маунтіна Лендіса[28].

Хуан пояснював це стільки разів, що промовляв фрази автоматично: у школі його називали Санті, у коледжі — Дон.

— Ви повинні у нас пообідати, поки гостюєте тут, — невиразно мовила місіс Холіок.

Розмова потроху втрачала сенс, бо на Хуана нахлинуло свіже, непереборне усвідомлення того, що завтра Ноель буде тут. І приїжджає на його поклик. Вона скоротила термін перебування в Адірондаку, отримавши його лист. Чи сподобається він їй тепер — тут, де все не так, як в Монтані? Тут, в Калпеппер-Беї, відчувався розмах, повітря було насичене грошима й задоволенням, а до цього Сан-Хуан Чандлер — сором’язливий, симпатичний, розпещений, обдарований юнак без копійки в кишені з маленького містечка в Огайо — був не готовий. Вдома, де його батько був священником-пенсіонером, він спілкувався з хорошими людьми. І до приїзду сюди, на фешенебельний курорт в Новій Англії, не розумів, що при достатній наявності багатих родин неминуче утворюються замкнуті спільноти, куди стороннім доступ заборонено. На ранчо франтів всі вони одягалися однаково; тут його готовий костюм в стилі принца Уельсь­кого здавався пихою, капелюх, модний лиш теоретично, — жалюгідною пародією, краватки — слабким відгомоном бездоганних, скроєних у платонівському розумінні краваток, які носили в Калпеппер-Беї. Однак відмінності були настільки незначними, що сам він не здатен був їх вловити.

Втім з того ранку, три дні напередодні, коли він зійшов із потяга та опинився серед зграї молодиків, які чекали на свого друга, юнак відчув тривогу, і манера тітоньки Кори представляти гостя різним людям так, немов вона прагнула його за будь-яку ціну їм нав’язати, тільки сильніше його пригнічувала. Хуан подумки повторював, що вона намагається бути гостинною, і радів, що її запрошення збіглося з його пристрасним бажанням знову побачитися з Ноель Гарно. Він ще не усвідомив, що за три дні зненавидів холодно-зверхнє заступництво тітоньки Кори.

Дзвінкий, напористий голос Ноель у телефонній слухавці наступного ранку змусив його власний голос тремтіти від припливу щастя. Вона заїде за ним о другій годині, і залишок дня вони проведуть разом. Весь ранок Хуан пролежав у саду, без успіху намагаючись освіжити літню засмагу під блідо-лимонним світлом вересневого сонця й рвучко схоплюючись від брязкоту садових ножиць тітоньки Кори на кордоні зі сусідньою ділянкою. Затим Хуан повернувся в кімнату, знову з відчаєм взявся за пудру, але тут до воріт підкотив спортивний автомобіль Ноель, і вона вибралася на під’їзну алею. Очі Ноель були темно-голубими, ледь не фіолетовими, а губи, як частенько уявлялося Хуану, скидалися на мініатюрні, м’якенькі, червоні подушечки — тільки слово це якось не звучало, бо ті губи були найніжнішими на світі. Коли дівчина розмовляла, губи її утворювали літеру «о», а очі її розкривалися так широко, мовби готова була чи то розридатися, чи розсміятися від влучності своїх слів. Уже в сімнадцять вона засвоїла, що чоловіки ловлять її слова з жадібністю, яка її лякала. Хуан надавав її найбільш байдужим зауваженням гострого сенсу, і слова юнки змушували його напружено зосереджуватися — та так, що іноді Ноель починала дратуватися. Хлопець збіг вниз, по посипаній гравієм доріжці їй назустріч. «Ноель, моя люба, — слова з нього хотіли вилитися, — ти наймиліша, найгарніша. Серце моє вистрибує з грудей, коли бачу твоє чарівне личко й вдихаю п’янкий аромат, який тебе обволікає». І ці фрази були б неоціненною, сущою правдою. Але замість цього він промимрив:

— О, Ноель, ну привіт! Як ся маєш?... Так, я справді радий... Ну, це твоє авто? Якої марки? Ну, ти дійсно гарно виглядаєш.

А ще він і поглянути не міг на неї, бо коли намагався, то обличчя, як йому здавалося, оповивала ідіотська гримаса — мовби й не його обличчя. Хуан сів у авто, вони поїхали, юнак докладав величезних зусиль, щоб заспокоїтися, але коли Ноель, віднявши руку від керма, легенько торкнулася його руки, якийсь збочений інстинкт змусив його різко її відсмикнути. Ноель ця незручність спантеличила, і вона посмутніла.

Вони вирушили на тенісний турнір у Калпеппер-клаб. Хуан майже не усвідомлював, що відбувається навколо, думав тільки про присутність Ноель, тож коли пізніше розповідав тітоньці Корі, що на теніс не дивилися, сам у це й повірив.

Потім прогулювалися парком, де численні зустрічні вітали Ноель із поверненням додому. Двоє молодиків змусили його потривожитися: один — низькорослий привабливий юнак його віку з такими блискучими карими очима, які мерехтіли, мов скляні зіниці совиного опудала; інший — довготелесий, млявий денді, років двадцяти п’яти, який, як справедливо констатував Хуан, сам напросився, аби його познайомили з Ноель.

У товаристві дівчат юнак почувався набагато впевненіше. Він міг розмовляти, бо Ноель, котра була з ним, надавала йому рішучості перед іншими дівчатами, а його рішучість перед іншими дозволяла бути впевненим перед Ноель. Ситуація покращилася.

З однією з дівчат — гострою на язик миловидною блондинкою на ім’я Холлі Морган — Хуан напередодні провів кілька жартівливо-сентиментальних годин, і щоб показати Ноель, що він непогано без неї обходився, він почав наполегливо засипати запитаннями Холлі Морган. Дівчина не відповідала. Хуан — власність Ноель, і, хоч юнак їй і симпатизував, втім не настільки, аби дратувати товаришку.

— О котрій мені завітати на вечерю, Ноель? — запитала вона.

— О восьмій, — відповіла приятелька. — Біллі Харпер за тобою заїде.

На Хуана нахлинуло розчарування. Він же сподівався, що з Ноель вони вечерятимуть наодинці, потім довго балакатимуть на затіненій веранді, де він поцілує її в губи, як це було того незабутнього вечора в Монтані, і подарує їй значок товариства «Дельта Каппа Епсилон». Але можливо, інші гості роз’їдуться раніше: він зізнався Холлі Морган, що закоханий в Ноель, і тій вистачить розуму збагнути.

У сутінках Ноель висадила його біля воріт будинку міс Чандлер і з хвилину забарилася, гадаючи, чи вимикати двигун. Передвістя вечора — перші вогники в будинках уздовж узбережжя, віддалені звуки рояля, легке віяння прохолоди — раптом піднесло їх обох у земний рай, про який Хуан, сп’янілий від захоплення та жаху, раніше не в змозі був і помислити.

— Чи радий мене бачити? — прошепотіла дівчина.

— Чи радий? — слова тремтіли на язиці. Юнак жалюгідно намагався перевтілити свої почуття у фразу, погляд, жест, але думки його заціпеніли через те, що ніколи, ніщо, ніяк не зможе передати хвилювань його серця. — Ти мене з пантелику збила, — промовив він жалюгідним голосом. — Не знаю що й сказати.

Ноель чекала, налаштувавшись на цілком певну відповідь, готова на неї відгукнутись, втім молодість її заважала за маскою егоїзму, хлопчачої похмурості, яку Хуана носити змушувала сила потягу до неї, розгледіти безмежну відданість.

— Не соромся, — мовила Ноель.

Вона вслухалася в мелодію, під яку колись танцювали в Адірондакських горах. Її підхопили крила зачарованості, і хтось незбагненний, хто незмінно чекав на чималій відстані, неясною тінню схилився над нею, даруючи пристрасні зізнання й виблискуючи темними романтичними очима. Майже механічно Ноель завела мотор і включила першу передачу.

— О восьмій, — відтяла вона, майже відсутнім голосом. — Бувай, Хуане.

Авто рушило доріжкою. Перед поворотом Ноель обернулася й помахала Хуану рукою; Хуан помахав у відповідь, відчуваючи небувале в житті щастя: душа його перетворилася на якийсь солодкий газ, який підносив тіло увись, немов повітряну кулю. Потім автомобіль зник з поля зору, і Хуан, сам того не підозрюючи, втратив Ноель.

Водій тітоньки Кори підкинув Хуана до будинку Ноель. Другим гостем виявився Біллі Харпер — той самий молодик із блискучими карими очима, з яким його познайомили раніше. Хуану він вселяв страх — з обома дівчатами Біллі спілкувався по-дружньому невимушено, до Ноель же ставився ледь не легковажно, тож в розмові за обіднім столом Хуану уваги приділялося мало. Згадували про перебування в Адірондаку: всі троє, здавалося, добре знали, хто там тоді був. Ноель і Холлі розбалакалися про юнаків з Кембриджа та Нью-Гейвена й раділи тому, що взимку на них чекає навчання в Нью-Йорку. Хуан зібрався було запросити Ноель на осінній бал у свій коледж, але подумав, що краще почекати й зробити це пізніше, у листі. Коли обід скінчився, йому стало легше.

Дівчата піднялися наверх. Хуан і Біллі Харпер закурили.

— Вона й справді прекрасна, — спалахнув Хуан: стриманим почуттям потрібен був вихід.

— Хто? Ноель?

— Еге ж.

— Мила дівчина, — із серйозним виглядом погодився Харпер.

Хуан намацав в кишені значок.

— Вона — дивовижна. Холлі Морган теж доволі хороша — вчора ввечері трохи позалицявся до неї — однак із Ноель не зрівняється ніхто на планеті.

Харпер кинув на нього зацікавлений погляд, та Хуан, звільнившись від насильницької й штучної посмішки за вечерею, із захопленням продовжив:

— Авжеж, це безглуздо — романсувати з двома дівчатами одночасно. Я про те, що гра може зайти надто далеко.

Біллі Харпер не відповів. Ноель із товаришкою спустилися вниз. Холлі запропонувала пограти в бридж, та Хуанові та гра була не до вподоби, тож вони сіли теревенити біля каміна. Якимсь чином Ноель та Біллі Харпер зав’язали розмову про побачення й друзів, і Хуан почав вихвалятися перед Холлі, яка сиділа на канапі поруч.

— Ти повинна приїхати на студентський бал до нас в коледж, — раптом випалив він. — Чом би й ні? Коледж наш маленький, але компанія — найкраща, тож на балах завжди весело.

— Я не проти.

— Тільки тобі варто познайомитися з тими, хто живе в нашому будинку.

— А хто це?

— «Дельта Каппа Епсілон», — Хуан витягнув значок з кишені. — Бачиш?

Холлі уважно оглянула його, всміхнулася й простягнула назад.

— Я хотів вчитися в Єлі, — продовжив юнак, — втім, за традицією, сімейство обирає одне й те ж місце.

— Обожнюю Єль, — мовила Холлі.

— Авжеж, — невиразно погодився Хуан, ледь чуючи слова — думки його заполонили стосунки з Ноель. — Ти неодмінно маєш під’їхати. Напишу тобі що й до чого.

Час йшов. Холлі сіла за піаніно. Ноель зняла з кришки фортепіано укулеле й почала бренькати, наспівуючи. Біллі Харпер перегортав сторінки з нотами. Хуан слухав — з неспокоєм, невтішно. Опісля компанія викотилася в темний сад, де, опинившись нарешті пліч-о-пліч з Ноель, він швидко захопив її за собою, щоб поговорити наодинці.

— Ноель, — шепотів він, — це мій значок, я тобі його дарую.

Дівчина байдуже глянула на нього.

— Я бачила, як ти дарував його Холлі Морган.

— Ноель, — стривожено крикнув юнак, — я не дарував, я просто показував його. Ей, Ноель, невже ти гадаєш…

— Ти запросив її на бал.

— Ні. Я лиш намагався бути товариським.

Інші наближалися. Дівчина швидко взяла значок і поривчастим жестом приклала свого пальця до його вуст.

Він так і не зрозумів, що вона зовсім не ображалася через значок, чи через те, що він не запросив її на бал, і що через безглуздий егоїзм поступово втрачає до нього інтерес.

Об одинадцятій годині Холлі оголосила, що їй пора йти, і Біллі Харпер підігнав машину до входу.

— Я на кілька хвилин затримаюся, коли не заперечуєте, — мовив Хуан, залишаючись біля дверей з Ноель. — Я можу піти додому пішки.

Холлі та Біллі від’їхали. Хуан із Ноель повагом зайшли у вітальню, де дівчина оминула канапу й сіла в крісло.

— Підемо на веранду, — нерішуче запропонував Хуан.

— Навіщо?

— Ноель, ну, будь ласка.

Ноель неохоче погодилася. Вони всілися поряд на обтягнутий парусиною диван, і рука Хуана звилася навколо її плечей.

— Поцілуй мене, — прошепотів юнак. Ще ніколи вона не була такою бажаною для нього.

— Ні.

— Чому?

— Не хочу. Більше не цілуюся з хлопцями.

— Але ж зі мною, — з недовірою наполягав він.

— Я цілувалася з багатьма. Коли й далі так цілуватимуся, то для мене нічого не залишиться.

— Але ж мене ти поцілуєш, Ноель?

— Для чого?

Губи навіть не могли вимовити: «Бо кохаю тебе». Але ж зуміли б, зуміли, він це знав, якби Ноель була в його обіймах.

— Коли раз тебе поцілую, ти підеш додому?

— Ти хочеш, аби я пішов?

— Я втомлена. Минулу ніч провела в дорозі, а в потязі не можу спати. А ти як — можеш? Я — нізащо...

Її уміння з готовністю ухилятися від теми розмови просто вивело Хуана з рівноваги.

— Тоді поцілуй раз, — наполягав юнак.

— І ти обіцяєш?

— Спочатку поцілуй.

— Ні, Хуане, спочатку пообіцяй.

— Ти не хочеш поцілувати мене?

— О Бо-о-о-оже! — простогнала вона.

З тривогою, що лиш посилювалася, Хуан пообіцяв, затим обійняв Ноель. Ледве торкнувшись її губ, відчувши її близькість, він забув про вечір, забув самого себе — і став тим натхненним, романтичним юнаком, якого дівчина знала раніше.

Та було надто пізно. Руками, що лежали на його плечах, Ноель відштовхнула Хуана.

— Ти обіцяв.

— Ноель…

Вона підвелася. Розгублений і невдоволений, він потягнувся за нею до дверей.

— Ноель…

— Гарної ночі, Хуане.

Коли вони стояли на порозі, Ноель звела очі понад темним рядочком дерев, де світився повний вересневий місяць. Незабаром її єством заволодіє якесь п’янке відчуття, розум її був далеко-далеко. Щось, що керуватиме нею, вирве її з життя — безпомічну, щасливу, піднесену…

— Добраніч, Ноель. Ноель, прошу…

— На добраніч, Хуане. Не забудь, завтра ми збираємося поплавати. Гарно провели час. На добраніч.

Вона зачинила двері.

Вранці Хуан прокинувся з неспокійного сну з думкою, що Ноель, можливо, не поцілувала його через ті три прищики на щоці. Ввімкнув світло й оглянув їх. Два — майже непомітні. Юнак почовгав у ванну, наклав на сузір’я чорну мазь й прокрався назад у ліжко.

За сніданком тітка Кора зустріла його суворо.

— Через тебе твій двоюрідний дідусь всю ніч очей не заплющив, — сказала вона. — Чув, як ти походжав у себе по кімнаті.

— Так я тільки два рази пройшовся, — нещасним голосом відгукнувся Хуан. — Жахливо шкодую.

— Ти ж знаєш, йому необхідно висипатися. Нам всім треба бути обачнішими, коли хтось хворий. Молоді вічно про це забувають. До твого приїзду йому взагалі стало краще.

Була неділя, і компанія збиралася купатися біля будинку Холлі Морган, де на зручному сонячному березі зазвичай бувало людно. Ноель заїхала по нього, втім на пляж дісталися швидше, аніж до вух її встигли долетіти боязкі натяки про вчорашній вечір. Хуан побалакав з тими, кого знав, його познайомили й з іншими, та на душі знову стало тривожно від їхньої життєрадісної фамільярності та бездоганної невимушеності в одязі. Всі, він не сумнівався, помітили, що з дня приїзду в Калпеппер-Бей він носить один-єдиний костюм, зрідка змінюючи його на білі фланелеві штани. Обидві пари штанів потребували прасування, та після заподіяної двоюрідному дідусеві бадьорості серед ночі він не наважився усунути цю проблему за сніданком з тітонькою Корою.

І знову Хуан, смутно сподіваючись викликати в Ноель ревнощі, спробував позалицятися до Холлі, але та була зайнята і його уникала. Хвилин через десять йому якось вдалося ухилитися від розмови з нестерпною міс Холіок, і тут він з жахом виявив, що Ноель зникла.

Коли востаннє її бачив, то дівчина вела легку, втім дещо зосереджену бесіду з високим, гарно одягненим незнайомцем, представленим їй напередодні. Тепер і сліду її не було. Охоплений печаллю та жахливою самотністю, він тинявся по пляжу, вдаючи, що весело проводить час і спостерігає за купальниками, втім, очима вишукував Ноель. Потім, усвідомивши, що його незграбні походеньки привертають надто багато уваги, юнак нещасно опустився на піщаний горбок біля Біллі Харпера. Та Біллі Харпер не променів ані люб’язністю, ані велемовністю, і майже відразу жестом привітав приятеля, що стояв віддалік, і поспішив до нього.

Хуана охопив відчай. Побачивши раптом Ноель, яка виходила з дому з високим незнайомцем, він рвучко схопився з упевненістю, що на обличчі в нього вималюване дике хвилювання.

Ноель, махаючи рукою, крикнула:

— У мене пряжка з туфельки відпала. Довелося ремонтувати. Я думала, ти купаєшся.

Хуан завмер на місці, мов камінь, боячись, що голос зрадить його почуття. Він зрозумів, що на ньому поставили крапку; тепер є ще хтось. Найсильніше йому захотілося провалитися крізь землю. Коли пара підійшла ближче, супутник Ноель окинув хлопця недбалим поглядом і продовжив жваво-інтимну розмову з дівчиною. Несподівано біля них зібралася вся компанія.

Стежачи за товариством краєм ока, Хуан потихеньку, але цілеспрямовано попрямував до воріт, що вели до дороги. Коли чийсь чоловічий голос недбало гукнув йому: «Ідеш?» — він, мовби через силу кивнувши, відповів: «Так, мені час». Опинившись за заслоном припаркованих автомобілів, він навіть кинувся бігти, втім, коли декілька водіїв кинули на нього здивований погляд, пригальмував. До будинку Чандлерів було півтори милі, день стояв спекотний, проте Хуан наполегливо брів вперед, щоб Ноель, покинувши друзів — «з тим типом», гірко подумав він — його не наздогнала. Це було понад його сили.

Ззаду почувся гул мотора. Хуан негайно кинувся на узбіччя й сховався за першим-ліпшим живоплотом. Авто виявилося незнайомим, однак після цього юнак постійно вишукував очима якогось місця сховку, крокував швидко, і коли траплялися ненадійні широкі простори, навіть біг.

Будинок тітоньки вже був не за горами, коли це все-таки трапилося.

Розпашілий і кострубатий, він ледве встиг притиснутися грудьми до стовбура дерева, і тут повз нього промчав спортивний автомобіль Ноель, за кермом якого сидів високий незнайомець. Хуан, вийшовши із засідки, проводив їх очима. Потім, сліпий від поту і горя, продовжив свій шлях додому.

За обідом тітка Кора пильно придивлялася до нього.

— Що таке? — запитала вона. — Вранці на пляжі щось трапилося?

— Що? Ні! — вигукнув він, зобразивши здивування. — Чому ви так думаєте?

— У тебе якийсь дивний вигляд. Гадала, що може, якось не поладили з маленькою Гарно?

Він зненавидів її.

— Та ні. Не цілком.

— Ти не хочеш мати жодних уявлень про неї, — мовила тітка Кора.

— Про що це ви?

З самого початку він знав, про що це вона.

— Жодних уявлень про Ноель Гарно. Вона тобі не пара, — (обличчя Хуана палало, язик відмовлявся говорити.) — Кажу тобі з добрими намірами. На твоєму місці я б не думала про Ноель Гарно.

Її натяки ранили глибше, ніж слова. Ще б пак, він і сам прекрасно усвідомив, що ніяк не годиться для Ноель — і що якщо в Акроні він міг викликати симпатію, для Калпеппер-Бея цього було мало. До нього прийшло (як і до всіх юнаків перед такою ситуацією) усвідомлення того, що за увесь успіх (а його мати цей візит до тітоньки Кори вважала успіхом) потрібно платити хворобливу для самолюбства ціну.

Однак жорстокість світу, що допускає настільки нестерпний стан справ, залишалася за гранню його розуміння. Розум беззастережно відкидав це, як і словникове визначення трьох цяток на щоці. Юнак хотів все відпустити, розчинитися, поїхати додому. Завтра таки рушить, але після такої сердечної розмови вважав за краще оголосити про рішення ввечері.

Після обіду Хуан взяв у бібліотеці детективний роман і піднявся до себе нагору — почитати в ліжку. Здолав книгу о четвертій годині й спустився вниз — взяти іншу. Тітонька Кора накривала на веранді три чайних столики.

— Я думала, ти в клубі! — вигукнула вона здивовано. — Була впевнена, що ти пішов у клуб.

— Втомився, — мовив він. — Вирішив почитати.

— Втомився! — вигукнула жінка. — Втомлюватися в такому віці! Тобі потрібно грати на свіжому повітрі в гольф — тоді й прищі на щоці не вискочили б, — (Хуан скривився: його експерименти з чорною маззю привели до того, що від роздратування прищ горів вогнем.) — А не валятися з книжкою в такий день!

— У мене ключок немає, — поспішно заявив Хуан.

— Містер Холіок повідомив, що ти можеш скористатися ключками його брата. Він попередив старшого кедді. Біжи, не затримуйся. Там побачиш багатьох молодиків, які не проти пограти. Я вже починаю гадати, що ти занудьгував.

Страждаючи, Хуан уявив собі, як тиняється по майданчику на самоті — і тут раптом з’являється Ноель. Йому зовсім не хотілося знову побачитися з Ноель — хіба що ще раз у Монтані, у той прекрасний день, коли вона підійде до нього зі словами: «Хуане, я ніколи не думала — і навіть уявити не могла, яка твоя любов».

Раптом він згадав, що Ноель до вечора гостюватиме в Бостоні. На майданчику її не буде. Страх гри на самоті несподівано розвіявся.

Старший кедді невдоволено зиркав на його гостьову картку, тож, аби нейтралізувати уявну ворожість, хлопець нервово заплатив за міріади м’ячів по долару за кожен. На першій мітці він озирнувся. Було вже по четвертій, і поблизу, крім двох літніх чоловіків, що практикували кидки з верхівки невеликого пагорба ніхто не грав. Націлившись на м’яч, Хуан почув, як хтось зупинився позаду нього, тож зітхнув із полегшенням, коли різким ударом направив м’яч на відстань в півтори сотні ярдів.

— Граєте наодинці?

Хуан роззирнувся. Опецькуватий чоловік, років п’ятдесяти, з величезним обличчям, високим чолом, широкою верхньою губою й випнутою щелепою, витягав ключку з туго набитого мішка.

— Ну, так.

— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся?

— Ні, анітрохи.

Хуан привітав пропозицію з несподіваним хмурим полегшенням. Гра була гармонійною: точні короткі удари чоловіка час від часу відповідали ідеальним ударам Хуана. Однак після сьомої лунки гравці перестали обмежуватися уривчастими збадьорливими вигуками й стандартними компліментами, якими зазвичай супроводжується партія в гольф.

— Щось я раніше вас тут не бачив.

— Я приїхав в гості, — пояснив Хуан, — зупинився у своєї тітки, міс Чандлер.

— Ох, так! Знаю міс Чандлер. Приємна підстаркувата снобка.

— Прошу?

— Приємна підстаркувата снобка, кажу. Без образ… Ваша черга, гадаю.

Тільки через кілька лунок Хуан набрався духу відгукнутися на репліку партнера.

— Що ви мали на увазі, коли назвали тітку приємною підстаркуватою снобкою? — запитав зацікавлений хлопець.

— Ох, це давні сварки між нами, — прямо відповів чоловік. — Вона — давня приятелька моєї жінки. Коли ми одружилися й приїхали в Калпеппер-Бей на літо, вона спробувала нас звідси вижити. Заявила, що моїй дружині не було потреби виходити за мене заміж. Я, мовляв, чужинець.

— І як ви вчинили?

— Так просто на неї плюнув. Вона потім одумалася, втім, зрозуміло, що я ніколи не симпатизував їй. Вона ж пробувала пхати свого носа ще до нашого одруження, — чоловік розсміявся. — Кора Чандлер з Бостона — як же вона в ті часи керувала дівчатами! У двадцять п’ять мати найгострішого язика в Бек-Беї! Вони, знаєте, належали до старожилів — обідали з Емерсоном, Вітьером та іншими. Моя дружина теж входила в це коло. А я прибув з Середнього Заходу... Ух, поганенько. Щось я забазікався. Відстаю на два удари.

Раптом Хуанові захотілося оповісти про свою ситуацію — не про ту, яка була насправді, а прикрашену гідністю й значущістю, які поки не були їй властивими. У голові крутилася розповідь про вічну боротьбу юнака зі снобістським, чванькуватим світом. Цей новий поворот сюжету давав полегшення, і Хуан постарався відкинути менш приємне усвідомлення того, що гроші, власне, були тут ні до чого. Глибоко всередині юнак знав, що втратити Ноель йому допомогли нещасний егоїзм, сором’язливість, абсурдні спроби викликати ревнощі, впадаючи біля Холлі. Лиш опосередковано бідність була побіжним рушієм; за різних обставин, та бідність могла б надати оповідці романтичної нотки.

— Я прекрасно розумію, як ви, мабуть, почувалися, — несподівано пробелькотів він, коли підходили до десятої лунки. — У мене немає грошей, а у дівчини, яку я люблю, вони є, і схоже, що всі, кому кортить пхати носа до чужого проса, налаштовані на те, аби нас розлучити.

На якусь мить Хуан і сам повірив у цю оповідку. Його супутник різко глянув на нього.

— А дівчина до вас небайдужа? — запитав він.

— Ні.

— Тоді, юначе, не здавайтеся. Всі великі статки світу цього не наживалися за короткий термін.

— Я все ще вчуся в коледжі, — захоплений зненацька, розгубився Хуан.

— А вона не згодна вас почекати?

— Не знаю. Річ у тім, на неї дуже сильно тиснуть. Сімейство має намір видати її за багатія, — Хуан подумки уявив собі високого, модно одягненого незнайомця, якого бачив вранці, і дав волю уяві. — Гість зі східних штатів, він зараз тут — і дуже боюся, що вони всі задурять їй голову. Коли з цим чоловіком не вийде — вийде із наступним.

Його товариш роздумував.

— Знаєте, все відразу не отримаєш, — врешті мовив він. — Найменше я б хотів радити юнакові, аби той кинув коледж, особливо тоді, коли не маю зеленого поняття ані про нього самого, ані про його здібності; та якщо навчання стоїть на заваді між вами та панянкою, краще б вам підшукати роботу.

— Саме про це я й мізкую, — відповів Хуан, насупивши брови. Ця ідея зародилася в його голові десять секунд тому.

— У будь-якому випадку, всі дівчата тепер божевільні, — бовкнув супутник Хуана. — Про чоловіка починають мріяти в п’ятнадцять, а виповниться сімнадцять — втечуть із сусідським водієм.

— Справді, — розсіяно підтакнув юнак. Ним повністю опанували ті слова. — Біда в тому, що живу я не в Бостоні. Якщо я кину коледж, то мені захочеться бути ближче до неї, тому, перш ніж я зможу її забезпечити, пройде не один місяць. А як мені знайти роботу в Бостоні — не відаю.

— На заваді це не стане, якщо ви — рідня Кори Чандлер. У місті ця жінка знає всіх. Та й члени сім’ї твоєї дівчини теж, либонь, допоможуть, якщо вже так припав ти їй до серця — у наш хворобливий час батьки готові на всякі дурниці.

— Не знаю, чи згоден з вами.

— Багаті дівчата не можуть їсти повітря, — суворо відрізав немолодий партнер Хуана.

Гра продовжилася в мовчанні. Раптом, поки вони ходили по майданчику, супутник Хуана заклопотано обернувся до нього:

— Слухайте, юначе. Не знаю, чи дійсно ви задумали кинути коледж, чи я вам цю ідею тільки-но підкинув. Якщо так, викиньте її з голови. Поїдьте додому, обговоріть ситуацію на сімейній раді. І робіть так, як вам скажуть.

— Мій батько помер.

— Що ж, запитаєте в матері. Вона серцем відчуває, що для вас благо.

Тепер ставлення чоловіка до Хуана помітно посуворішало, так, мовби чолов’яга почувався винним за те, що став непрямим очевидцем юнацької драми. Він здогадався, що характер у хлопця твердий, втім не вітав готовності легко відкриватися перед незнайомцями та безпомічності у виборі власного шляху. Чогось Хуану бракувало — не впевненості в собі, звичайно («перш ніж я зможу її забезпечити, пройде не один місяць»), а якоїсь більш явно вираженої сили, наполегливості. Коли обидва підійшли до кабінки кедді, літній гравець обмінявся з Хуаном рукостисканням і вже збирався піти, але тут щось спонукало його кинути юнакові ще два-три слівця.

— Коли надумаєте спробувати на смак успіх в Бостоні — зайдіть до мене, побачимося, — він наполегливо вклав в руку Хуана візитну картку. — До зустрічі. Щасливо. І пам’ятайте: жінка — це щось на зразок автомобіля...

Він зачинив за собою двері роздягальні. Розплатившись з кедді, Хуан глянув на візитну картку, затиснуту в долоні.

«Гарольд Гарно, — написано було там. — Стейт-стріт, 23-7 ».

Не минуло й хвилини, як Хуан, намагаючись не озиратися, прожогом кинувся якомога далі від Калпеппер-клабу.

Через місяць Сан-Хуан Чандлер прибув у Бостон та винайняв у невеличкому готелі в діловій частині міста дешевий номер. У кишені в нього лежали двісті доларів готівкою й конверт, набитий облігаціями на півтори тисячі: це і був стартовий капітал, призначений йому батьком при народженні, для того, щоб дати шанс досягнути успіху в житті. Заволодів він ним не без сперечань з матір’ю, і не без сліз примирилася вона з його рішенням кинути коледж на останньому курсі. Хуан обмежився повідомленням, що йому запропонували в Бостоні вигідне місце; про інше вона здогадувалася, але тактовно мовчала. Насправді в нього не було ані посади, ані подальшого плану, проте тепер він досяг повноліття — і з юнацькими вадами було покінчено назавжди. Одне він знав точно — йому призначено одружитися з Ноель Гарно. У снах його мучили образа, пекучий біль і сором того недільного ранку, затьмарюючи всі можливі сумніви, затьмарюючи навіть по-хлоп’ячому романтичну закоханість, що розцвіла одного разу тихого, теплого вечора в Монтані. Та любов все ще жевріла, але була замкнена наглухо: те, що сталося пізніше, придушило її й заглушило. Тепер його гордість, самоповага, вся його сутність диктувала те, що він має нею заволодіти — аби стерти з пам’яті той день, коли постарів на цілих три роки.

З тої пори Хуан із Ноель не бачився. Наступного ранку він покинув Калпеппер-Бей і відправився додому.

Так, час він провів чудово. Так, тітонька Кора була дуже мила. Він не став писати жодного рядка, але через тиждень отримав від Ноель здивований, хоча й жахливо легковажний лист, в якому вона писала, що дуже рада була знову зустрітися з ним і як погано з його боку було виїхати, не попрощавшись.

«Холлі Морган надсилає тобі найщиріший привіт», — так, із м’яким, награним докором, закінчувався лист. — Напевно, замість мене слід було писати їй. Я завжди вважала тебе безпутником, тепер в цьому й переконалася».

Від жалюгідної спроби замаскувати свою байдужість Хуан затремтів. Він не додав цей лист до дорогоцінної зв’язки, перетягнутої блакитною стрічкою, а спалив його на попільничці — трагічний жест, що ледь не кинув в обійми полум’я будинок матері.

Так і розпочалося життя його в Бостоні — і перший прожитий рік настільки нагадував аморальну казку, що й не варто її оповідати.

Історія ця — про низку безумних, алогічних везінь, на ґрунтовній основі яких виростає згодом дев’яносто дев’ять зі ста невдач. Хоча працював він старанно, але особливі перспективи перед ним не відкрилися — у всякому разі, рівноцінні одержаній винагороді. Він натрапив на чоловіка, який плекав план — абсурдну ідею зберігання заморожених морепродуктів, для реалізації якого вже кілька років шукав фінанси. Хуан через недосвідченість прийняв у цьому проєкті участь і вклав у нього тисячу двісті доларів. Першого року його криклива необачність принесла йому прибуток у чотириста відсотків. Його партнер спробував викупити його частку, але в результаті досягнутого компромісу Хуан залишився компаньйоном.

Внутрішнє усвідомлення долі, що ніколи не покидало Хуана, пророкувало йому багате життя. Але в кінці року відбулася подія, яка змусила його засумніватися, чи має це взагалі якесь значення.

Він двічі бачив Ноель Гарно — перший раз у театрі, згодом — на задньому сидінні лімузина, в якому вона проїжджала по бостонській вулиці, і виглядала, як він пізніше вирішив, блідою, втомленою й знудженою. Коли зустрів її — то залишався байдужим — та потім вже серце його сповнилося величезним хвилюванням і безпорадно затріпотіло, ніби справді стиснуте чиїмись пальцями. Він похапцем сховався під навісом магазину й завмер там — тремтячи від жаху й захоплення в очікуванні, поки вона проїде повз. Дівчина й не знала, що він у Бостоні — а він і не хотів, щоб вона знала, допоки не настане слушна мить. Хуан стежив за кожним її кроком у газетних колонках світської хроніки. Тут вчилася в школі, а он там вже вдома, проводить різдвяні канікули, згодом на Великдень виїхала до гарячих джерел, а восени — представлена серед світського товариства. Час її дебюту: щодня Хуан читав про її присутність на обідах, на танцях, на балах і на зборах, на благодійних вечорах і на театральних постановках Молодіжної ліги. Шухляду його столу заполонили десятки її нечітких зображень з газет. Хуан терпляче чекав. Хай Ноель донесхочу натанцюється.

Коли термін його перебування в Бостоні складав ледь не півтора року, коли перший сезон Ноель затихав у гулі масового переселення у Флориду, Хуанові набридло чекати. І ось сирого й вогкого лютневого дня, коли дітвора в гумових чобітках будувала греблі в забитих снігом канавах, на ґанок будинку Гарно піднявся приємного вигляду добре одягнений блондин і вручив покоївці візитну картку. Задихаючись від стукоту власного серця, молодик пройшов у вітальню й з очікуванням сів.

На східцях почувся шелест сукні, у залі — легкі кроки; вигук — це Ноель!

— Хуане, це ти? — скрикнула вона — здивована, задоволена, люб’язна. — Я не знала, що ти в Бостоні. Я так рада тебе бачити. Думала, ти зовсім мене кинув.

Через мить із глибин Хуана вирвався голос: тепер це виявилося легше, ніж раніше. Чи відчула Ноель зміну, що трапилася з ним, чи ні — та тепер цей молодик змінився. За плечима стояла солідність, яка не дозволить поводитися, мов егоцентричне дитя.

Хуан пояснив, що може й оселитися в Бостоні, і дав їй зрозуміти, що справи в нього йдуть блискуче; потім, хоча це й завдало йому болю, з гумором згадав про їхню останню зустріч, натякнувши, що покинув вечірку на пляжі через спалах гніву на Ноель. Не міг же він зізнатися, що спонукав його до цього сором. Ноель розсміялася. Хуан раптом відчув себе на диво щасливим.

Минуло пів години. У каміні мерехтів вогонь. За вікном темніло, і кімнату огортали примарні сутінки, що створювали всередині будинку ту ж атмосферу, що й на вулиці, серед непорушних зірок. Хуан стояв; тепер сів біля на неї на канапу:

— Ноель…

У холі почулися легкі кроки: покоївка йшла відмикати вхідні двері. Швидко простягнувши руку, Ноель включила електричну лампу на столику біля канапи.

— Я й не помітила, як стемніло, — промовила вона занадто квапливо, як здалося Хуану.

У дверному отворі з’явилася покоївка й оголосила:

— Містер Темплтон.

— Так-так, нехай увійде, — кивнула Ноель.

Містер Темплтон, цілком сформований джентльмен, розтягуючи слова на гарвардсько-оксфордський манер, почуваючись, мов удома, глянув на Хуана з ледь помітним подивом, нахилив голову, пробурмотів стандартно ввічливу фразу й невимушено розташувався біля каміна. Декілька зауважень, якими молодик обмінявся з Ноель, свідчили про його знайомство з її розпорядком дня. Опісля запала коротка мовчанка. Хуан звівся.

— Мені б хотілося незабаром побачитися з тобою знову, — сказав він. — Я подзвоню, добре? І ти скажеш, коли можна буде завітати, гаразд?

Ноель проводила Хуана до дверей.

— Як гарно було знову поговорити з тобою, — сердечно мовила вона. — Пам’ятай, я хочу часто з тобою бачитися, Хуане.

Вийшовши з будинку Гарно, Хуан був таким щасливим, як жодного разу за цілих два роки. Повечеряв він на самоті в ресторані, ледь не мугикаючи вголос; затим, літаючи на хмарах, тинявся по набережній до опівночі. Прокинувся з думкою про Ноель, згораючи від бажання розповісти всім і кожному, що втрачене він знайшов знову. Між ними жевріло щось більше, аніж прості слова: тоді, коли Ноель сиділа з ним в напівтемряві, тоді, коли вона трішки, втім помітно, хвилювалася, коли проводила його до дверей.

Через два дні Хуан відкрив «Транскрипт» на розділі світських новин і пробіг колонку до третьої замітки. Тут очі його, прикуті до неї, звузилися, як у китайця:

«Містер і місіс Гарольд Гарно оголошують про заручини їх доньки Ноель з містером Брукс Фіш Темплтоном. Містер Темплтон закінчив Гарвардський університет в 1912 році і є партнером...».

О третій годині дня Хуан натиснув на дверний дзвінок будинку Гарно і його провели у зал. Звідкись згори почулися дівочі голоси, та ще якесь бурмотіння линуло з вітальні праворуч, саме звідти, де він розмовляв із Ноель минулого тижня.

— Ви не могли б запросити мене в кімнату, де нікого немає? — напруженим тоном звернувся він до покоївки. — Я давній друг — це вкрай важливо, — мені необхідно побачитися з міс Ноель наодинці.

Йому довелося чекати в кімнатці, що прилягала до холу. Минуло десять хвилин, потім ще десять; Хуан почав побоюватися, що Ноель не з’явиться зовсім. Пройшло майже пів години — і тут двері з шумом розчинилися, і в кімнату стрімко увірвалася Ноель.

— Хуане! — радісно скрикнула вона. — Це дивовижно! Треба було здогадатися, що ти завітаєш першим, — вгледівши його обличчя, вона затнулася. — Але чому тебе відвели сюди? — квапливо спитала вона. — Ти маєш вийти й зі всіма привітатися. Я сьогодні вештаюся сюди-туди, мов курка безголова.

— Ноель! — глухо промовив Хуан.

— Що? — Ноель, вже взявшись за дверну ручку, злякано обернулася.

— Ноель, я прийшов до тебе не з привітаннями, — обличчя його побіліло, а голос захрип у зусиллі самоконтролю. — Я прийшов, щоб сказати тобі, що ти робиш жахливу помилку.

— Яку помилку, Хуане?

— Ти прекрасно знаєш, — продовжував він. — Ти знаєш, що ніхто не любить тебе так, як я, Ноель. Я хочу, щоб ти вийшла за мене заміж.

Ноель нервово усміхнулася:

— Але ж, Хуане, це безглуздо! Я не розумію, про що ти говориш. Я заручена з іншим.

— Ноель, ти можеш сюди підійти та сісти зі мною поруч?

— Не можу, Хуане — на ґанку з десяток візитерів і мушу їх зустріти. Інакше це не буде ввічливо. Якось, іншим разом, Хуане. Коли заглянеш наступного разу, тоді залюбки побазікаю з тобою.

— Зараз! — слово задзвеніло гостро, непохитно, майже грубо; Ноель завагалася. — Тільки десять хвилин, — наполягав Хуан.

— Хуане, але мені й справді потрібно йти.

Зиркаючи на двері, вона невпевнено сіла біля нього. Влаштувавшись біля неї, Хуан просто й прямо оповів Ноель про те, які зміни трапилися з ним за півтора року, поки вони не бачилися. Розповів про свою сім’ю, про тітоньку Кору, про таємне приниження, пережите ним в Калпеппер-Беї. Затим відкрив правду про приїзд у Бостон та низку успіхів: і ось нарешті, коли він щось для неї придбав, виявилося, що вже пізно. Хуан не приховав нічого. Його голос висловлював те, що було в нього на душі: від лицемірства й самозамилування не залишилося й сліду, зринуло лиш щире й всепоглинальне почуття. Виправдовує його діяння лиш одне: якимось чином заслужити право постати перед нею, дати їй знати, наскільки надихнула його ця відданість; хай око її зглянеться, хоча б побіжно, над тим, що два роки кохав він її вірно й жертовно.

Коли Хуан спинився, Ноель заплакала. Це жорстоко, сказала вона, викласти перед нею цю правду зараз — якраз коли вона прийняла головне в житті рішення. Не так вже й легко було його прийняти, але обіцянку не можна плюндрувати — вона дійсно збирається вийти заміж за іншого. Перш їй не доводилося чути нічого подібного — і вона дуже засмучена. Їй жахливо, до болю шкода, але нічого не вдієш. Коли б він так за нею побивався, то б повідомив про це раніше.

Але як він міг сказати раніше? Йому нічого було їй запропонувати — крім тієї правди, що одного разу літнього вечора на Заході їх нестримно потягнуло один до одного.

— І зараз ти все-таки мене кохаєш, — мовив він тихо. — Коли б не кохала, Ноель, то б не ридала. Тобі начхати б було.

— Мені... мені тебе так шкода.

— Це більше, ніж жалість. Ти покохала мене нещодавно. Тобі хотілося, щоб я сидів поруч із тобою в темряві. Невже я цього не відчував, невже не розумів? Між нами щось є, Ноель, — щось на кшталт взаємного тяжіння. Щось завжди тягнуло тебе до мене, а мене до тебе — за винятком тої печальної пори. Ох, Ноель, хіба ти не бачиш, що у мене серце розривається, коли я ось так сиджу пліч-о-пліч з тобою, хочу тебе обійняти, втім знаю, що з дурощів ти дала обіцянку іншому?

У двері постукали.

— Ноель!

Ноель підняла голову, швидким рухом приклавши до очей носовичок.

— Так?

— Це Брукс. Можна мені увійти? — не чекаючи відповіді, Темплтон відчинив двері й із цікавістю оглянув обох. — Прошу вибачення, — недбало кивнув він Хуану. — Ноель, там купа візитерів...

— Я зараз буду, — тьмяним голосом сказала вона.

— У тебе все добре?

— Так.

Темплтон, насупившись, ступив у кімнату.

— Люба, ти чимось засмучена? — він кинув погляд на Хуана, який піднявся з місця зі сльозами на очах. Голос Темплтона зазвучав загрозливо: — Сподіваюся, ніхто тебе не скривдив?

Замість відповіді Ноель звалилася на купу подушок і голосно заплакала.

— Ноель! — Темплтон сів поруч і торкнувся її плеча. — Ноель! — чоловік обернувся до Хуана. — Гадаю, вам краще залишити нас наодинці, містере... — ім’я вилетіло в нього з голови. — Ноель трохи втомилася.

— Я не піду.

— Прошу вас, почекайте за дверима. Ми переговоримо пізніше.

— Я не збираюся чекати за дверима. Мені потрібно поговорити з Ноель. Це ви нам завадили.

— І мав на це повне право! — обличчя його налилося кров’ю з люті. — Та хто ж ти такий, чорт забирай?

— Мене звуть Чандлер.

— Що ж, містере Чандлер, ви нам заважаєте — зрозуміло? Ваша присутність тут — верх нахабства й пихи.

— Це вже з якої гори глядіти.

Чоловіки сердито втупилися один в одного. Через хвилину Темплтон допоміг Ноель підвестися й сісти.

— Кохана, я проведу тебе до опочивальні, — мовив він. — День видався напруженим. Коли відпочинеш до вечері…

Допоміг їй звестися. Не дивлячись на Хуана й все ще притискаючи до обличчя носовичок, Ноель дозволила відвести себе в хол. На порозі Темплтон повернувся до Хуана:

— Покоївка, містере Чандлере, подасть вам капелюха й пальто.

— Звідси я і кроку не ступлю, — відповів Хуан.

VII

О пів на сьому Хуан все ще залишався там, коли, опісля короткого стукоту у двері, у кімнатці з’явилася масивна фігура, в якій Хуан впізнав містера Гарольда Гарно.

— Доброго вечора, сер, — гордовито й із роздратуванням кинув містер Гарно. — Чим можу допомогти?

Чоловік підійшов ближче, і в обличчі прочиталася тінь спомину.

— Ох! — пробурмотів він.

— Добрий вечір, сер! — сказав Хуан.

— Тож це ви, так? — містер Гарно, здавалося, губився в нерішучості. — Брукс Темплтон заявив, що ви тут, що ви наполягаєте на розмові з Ноель, — він кашлянув, — і що відмовляєтеся йти додому.

— Так, якщо ви не проти, я хотів би побачитися з Ноель.

— З якою метою?

— Це стосується тільки нас з Ноель, містере Гарно.

— Я та містер Темплтон володіємо повноважним правом представляти інтереси Ноель у цьому випадку, — терпляче пояснив містер Гарно. — Вона тільки що при мені й у присутності своєї матері оголосила, що більше не бажає вас бачити.

— У це я не повірю, — вперто мовив Хуан.

— Я не звик брехати.

— Вибачте. Я мав на увазі…

— У мене немає бажання обговорювати з вами цей прикрий інцидент, — презирливо обірвав його Гарно. — Хочу тільки одного — щоб ви негайно пішли геть і більше сюди не приходили.

— З якого дива ви називаєте це прикрим інцидентом? — холоднокровно запитав Хуан.

— На добраніч, містере Чандлере.

— Для вас він прикрий, бо Ноель розірвала заручини?

— Ви обридливий, сер! — скрикнув господар будинку. — Нестерпно обридливий!

— Містере Гарно, одного разу ви були настільки добрим до мене, що сказали...

— Плювати мені на те, що я вам сказав! — вибухнув Гарно. — Забирайтеся звідси негайно!

— Добре, вибору в мене немає. Сподіваюся, ви будете досить люб’язні та перекажете Ноель, що я повернуся завтра після обіду.

Хуан кивнув, вийшов у хол та підібрав з крісла своє пальто й капелюха. Нагорі почулися чиїсь квапливі кроки, двері відчинилися й знову зачинилися, однак він встиг вловити збуджений гомін і короткий переривчастий схлип. Молодик завагався. Потім рушив далі через хол до виходу. За портьєрою вітальні мелькала фігура слуги, який накривав стіл до вечері.

Наступного дня о тій же ж годині Хуан подзвонив у двері будинку Гарно. Цього разу йому відчинив дворецький — очевидно, наперед проінструктований.

— Міс Ноель немає вдома.

— Можна залишити записку?

— Це марно: міс Ноель немає в місті.

З тінню сумніву та тривоги, Хуан взяв таксі до офісу містера Гарольда Гарно.

— Містер Гарно не може побачитися з вами. Коли ваша ласка, то можу зв’язати його з вами телефоном.

Хуан кивнув. Клерк натиснув кнопку на комутаторі й передав слухавку Хуану.

— З вами говорить Сан-Хуан Чандлер. У вас вдома мені сказали, що Ноель виїхала. Це правда?

— Так, — від однозначної відповіді віяло крижаним холодом. — Вона поїхала відпочивати. На кілька місяців. Ще щось цікавить?

— Вона залишила мені записку?

— Ні! Вона терпіти вас не може.

— Скажіть її адресу.

— Це не ваша справа. На все добре.

Хуан повернувся до свого житла й гарненько обдумав ситуацію. Ноель потайки викрали й вивезли з міста — іншої альтернативи не було. Та ще, безсумнівно, її заручини з Темплтоном розірвано — принаймні тимчасово. Йому вистачило години, аби їх скасувати. З Ноель необхідно побачитися знову — це питання життя й смерті. Однак де? Дівчина, ймовірно, у компанії приятельок, чи, може, родичів? Родичі — ось перша зачіпка: потрібно з’ясувати імена родичів, у яких вона раніше найчастіше гостювала.

Він зателефонував Холлі Морган. Та перебувала на Півдні й до травня повертатися не планувала.

Тоді Хуан зв’язався з редактором колонки світських новин міської газети «Бостон транскрипт». Майже відразу з ним заговорив ввічливий, уважний жіночий голос.

— Це містер Сан-Хуан Чандлер, — представився Хуан тоном завзятого ватажка котильйонів у Бек-Беї. — Мені потрібні деякі відомості, якщо ваша ласка, про сім’ю містера Гарольда Гарно.

— Чом би вам не звернутися безпосередньо до містера Гарно? — з ноткою підозри в голосі порадила редакторка.

— Я не настільки знайомий з містером Гарно.

Тиша. Затим:

— Розумієте, ну не беремо ми на себе відповідальності за поширення інформації особистого характеру.

— Але які можуть бути секрети щодо родичів містера й місіс Гарно! — у розпачі запротестував Хуан.

— Однак у нас немає впевненості в тому, що ви не...

Хуан повісив слухавку. Дзвінки до редакцій двох інших газет дали не найкращий результат; за третім разом готові були допомогти, але відомостей ще не було. Це здавалося абсурдом, ледь не змовою: у місті, де сімейство Гарно відомо було всім і кожному, потрібні імена — зашифровані. Перед ним немовби виросла стіна, пробитися через яку він не міг. Витративши день на безрезультатні й бентежні розслідування в магазинах, де на нього поглядали з підозрою — чи пак, бува, не агент він податкової служби, переглянувши номери світської хроніки, Хуан підсумував, що залишається одне-єдине джерело — тітонька Кора. Наступного ранку він сів на тригодинний потяг до Калпеппер-Бей.

З моменту трагічного припинення літнього візиту минуло вже півтора року, як він бачився з тіткою Корою. Жінка ображалася — він про це знав, — і особливо відтоді, як почула від його матері, що молодик несподівано досяг успіху. Тітонька Кора прийняла його холодно, у тоні її чувся докір, однак вона виклала всі потрібні йому відомості, оскільки відповідала на розпитування, здивована й захоплена його приїздом зненацька. Залишав Хуан Калппепер-Бей, володіючи інформацією про те, що місіс Гарно мала одну сестру — знамениту місіс Мортон Пойндекстер, з якою Ноель підтримувала теплі стосунки. Нічним поїздом Хуан відправився в Нью-Йорк.

У телефонній книзі Нью-Йорка номера подружжя Пойн­декстер не виявилося, довідкова служба відмовилася його дати, але Хуанові вдалося отримати його, пославшись на ту ж колонку світської хроніки в «Бостон транскрипт». Він подзвонив із готелю.

— Місіс Гарно — вона зараз в місті? — запитав він, діючи за складеним планом. Якщо ім’я невідоме слузі, то той відповість, що номер набрано неправильно.

— Вибачте, а хто бажає з нею розмовляти?

Хуан зітхнув з полегшенням, серце повернулося на своє місце.

— Ох… друг.

— Безіменний?

— Еге ж.

— Хвильку.

Через хвилю слуга відповів.

Ні, міс Гарно немає в будинку, немає її і в місті, і приїзд її не очікується.

Розмова обірвалася.

Під вечір перед маєтком подружжя Пойндекстерів зупинилося таксі. Більш розкішного житла Хуан у житті не бачив: це був п’ятиповерховий будинок на розі П’ятої авеню, прикрашений хоч і натяком на крихітний сад, та свідчив про заможність власників у Нью-Йорку.

Візитної картки дворецькому Хуан не простягнув, та йому спало на гадку, що на нього очікували, оскільки відразу ж провели у вітальню. Коли, через кілька хвилин в горницю увійшла місіс Пойндекстер, вперше за останні п’ять днів Хуана торкнулася тінь невпевненості.

Місіс Пойндекстер було років тридцять п’ять, виглядала вона бездоганно — французи мають звичку говорити «bien soignée[29]». Невимовну чарівність її обличчя приперчувала ще одна риса, яку, за браком кращого слова, можна було б описати як почуття власної гідності. Та за гідністю вимальовувалося щось інше: не маючи й тіні жорсткої суворості, її обличчя, навпаки, виражало м’якість — гнучку й податливу — готову відскочити від будь-якого випаду долі, для того, щоб у потрібну хвилину належним чином затріумфувати над нею сповна. Сан-Хуан зрозумів, що, якщо й здогадка його про перебування Ноель в будинку справдиться, то доведеться зіткнутися із силою, про яку раніше не відав. Жінка ця, здається, мовби й не була американкою: їй притаманна була сила, якої американським жінкам бракувало, яка була їм непідвладною.

Жінка прийняла його з привітністю, яка, хоч і була значною мірою зовнішнім проявом, однак не приховувала у своїх надрах розгубленості. Трималася вона ідеально відсторонено, нічим і не виявляючи проблиск надії. Хуан ледь поборов у собі спокусу викласти на стіл усі свої карти.

— Доброго вечора.

Місіс Пойндекстер опустилася на тверде крісло посередині кімнати й, запропонувавши гостю м’яке крісло поблизу, спрямувала на нього очікувальний погляд.

— Місіс Пойндекстер, мені вкрай необхідно побачитися з міс Гарно. Зранку я вам телефонував, і мені повідомили, що її тут немає, — місіс Пойндекстер кивнула. — Проте мені відомо, що вона тут, — продовжував він рівним тоном. — І володію непереборним бажанням з нею побачитися. Думка про те, що її батько та матір можуть перешкодити мені в цьому — так, мовби я якось зганьбився — чи пак ви, місіс Пойндекстер, здатні стати на моєму шляху, — тут голос Хуана трохи підвищився, — абсолютно безглузда. Тепер не тисяча п’ятисотий рік — і навіть не тисяча дев’ятсот десятий.

Хуан замовк.

Місіс Пойндекстер витримала паузу — перевірити, чи Хуан закінчив промову. Потім заявила спокійно й прямо:

— Я абсолютно з вами згодна.

Окрім Ноель, думав Хуан, таких красунь він ніколи не бачив.

— Місіс Пойндекстер, — заговорив він знову, більш дружньо, — вибачте, якщо я здався вам грубим. У цьому питанні називали мене обридливим, і, може, якоюсь мірою це й правда. Може, всі бідняки, що закохані в заможних панянок, таки й обридливі. Але сталося так, що я більше не бідняк. А ще в мене є серйозні підстави вважати, що Ноель до мене небайдужа.

— Зрозуміло, — співчутливо відгукнулася місіс Пойндекстер. — Але я, звичайно ж, про все це й гадки не мала.

Знову обеззброєний її люб’язністю, Хуан розгубився. Потім відчув у собі приплив рішучості.

— То ви дозволите побачитися з нею? — прямо запитав він. — Чи ж наполягатимете на продовженні цього фарсу?

Місіс Пойндекстер дивилася на нього, немовби роздумуючи.

— А чому я повинна дозволити вам з нею побачитися?

— Просто тому, що я вас прошу. Тому, що коли хтось каже: «Дозвольте» — ви робите крок вбік.

Місіс Пойндекстер насупилася:

— Але це питання стосується Ноель не менше, ніж вас. А я не якась перша зустрічна. Я більше схожа на охоронця, якому дали вказівки, щоб він нікого не пропускав — навіть якщо чужинці благають найніжнішим голоском.

— Ці вказівки ви отримали тільки від батьків Ноель, — Хуан вже втрачав терпець. — Але тільки вона має право голосу.

— Рада, що ви починаєте це усвідомлювати.

— Авжеж, я це усвідомлюю, — спалахнув він. — Я хочу, щоб ви це усвідомили!

— І я усвідомлюю.

— Тоді до чого всі ці безглузді суперечки? — гнівно вигукнув Хуан.

Місіс Пойндекстер несподівано випросталася:

— На добраніч, сер.

Розгублений Хуан теж схопився з місця:

— Чому, що таке?

— Я не допущу, щоб зі мною розмовляли на підвищених тонах, — холодно й тихо вимовила місіс Пойндекстер. — Або ви візьмете себе в руки, або негайно покинете цей будинок.

Хуан зрозумів, що підібрав неправильний тон. Слова застрягли в горлі, і в якусь мить він зовсім втратив дар мови — почувався школярем, який отримав у щоденнику погану оцінку.

— Не в тому річ, — врешті пробурмотів. — Я хочу поговорити з Ноель.

— Ноель не бажає з вами говорити.

Раптом місіс Пойндекстер простягнула йому аркуш поштового паперу. Розгорнувши його, Хуан прочитав:

«Тітко Жозефіно! Це стосується того, про що розмовляли вчора. Якщо на поріг ступить цей нестерпний зануда, а він ступить, та ще й зачне скиглити нав’язливо, прошу Вас, говоріть із ним відверто. Скажіть, що я ніколи його не кохала, що ніколи в житті про це не заявляла, і що його обридливість відштовхує мене. Скажіть, що я достатньо доросла, щоб мати голову на плечах і що найзаповітніше моє бажання — ніколи, за жодних обставин не бачитися з ним.»

Хуан застиг на місці, мов вкопаний. Його всесвіт вмить перевернувся догори ногами. Ноель начхати, їй завжди було начхати. Над ним посміялися — насміхалися ті, хто споконвічно вважав дотепи сенсом життя. Тепер він усвідомив, що всі вони — тітонька Кора, Ноель, її батько, ця красива байдужа жінка — нічим один від одного не відрізняються: всі вони плекають традицію одруження багатіїв всередині своєї касти, встановлення штучних перепон і копання кювету на шляху перед тими, хто наважився зайти за межу літнього флірту. З очей Хуана спала пелена: він побачив, що півтора року боротьби й старань нітрохи не наблизили його до мети; це був біг поодинці наввипередки з самим собою — нікчемний, нікому не цікавий.

Хуан, як сліпий, нишпорив навколо себе в пошуках капелюха, забувши, що той залишився в холі. Як сліпий, відсахнувся від місіс Пойндекстер, коли вона крізь туман подала йому руку й м’яко промовила: «Мені дуже шкода». Потім він опинився в холі, зціпивши записку в руці, яку намагався просунути в рукав пальто; слова, які рвалися зсередини, душили його:

— Я не розумів. Вибачте, що потурбував вас. Не бачив, як насправді будуються стосунки… між Ноель та мною…

Рука його торкнулася ручки дверей.

— Мені теж вибачте, — мовила місіс Пойндекстер. — Виконуючи забаганку Ноель, ніяк не розуміла, що це виявиться так важко… містере Темплтон.

— Чандлер, — байдуже поправив Хуан. — Моє прізвище — Чандлер.

Місіс Пойндекстер завмерла, мов уражена громом, обличчя її побіліло.

— Що?

— Моє прізвище — Чандлер.

Місіс Пойндекстер стрілою метнулася в напівприкриті двері, які з шумом за нею зачинилися. Зі швидкістю світла жінка підбігла до фризової сходинки, яка вела наверх.

— Ноель! — викрикнула вона чистим і дзвінким голосом. — Ноель! Ноель! Спускайся вниз, Ноель! — її чудовий голос розпливався, мов дзвін, під довгастою, високою стелею холу. — Ноель! Спускайся! Це містер Чандлер! Це Чандлер!