Гітара, кості, кастет

Чого немає в путівнику

Історія ця трапилася за три дні до того, як потрапила в пресу. Як і тьма-тьмуща жадібних до новин американців, що тієї весни опинилися в Парижі, одного ранку я розгорнув «Франко-Амерікен стар» і, ковзнувши по обридливих заголовках (здебільшого присвячених одвічній пихатій балаканині французьких та американських ораторів «Лафайет-Лав-Вашингтон»), наткнувся на щось дійсно цікаве.

— Глянь-но! — з цими словами я передав газету моїй сусідці по двоспальному ліжку.

Однак та, вгледівши на сусідній колонці замітку про Леонору Г’юз[9], панічно в неї вп’ялася. Я ж, звісна річ, зажадав газету назад.

— Ти не розумієш… — почав було я.

— Мені ось що цікаво, — відгукнулася моя супутниця, — чи натуральна вона блондинка?

Втім, незабаром вибравшись із нашого сімейного номера, я всюди натикався на чоловіків, які з вигуками «погляньте-но!» тикали пальцем на сторінку з сенсацією. І з наближенням полудня я зустрів одного письменника — щоб його втихомирити, довелося замовити шампанське — тож разом ми попрямували до редакції цієї самої газети — довідатися, як і що. Там і з’ясувалося, що ця історія почалася за три дні до того, як потрапила на шпальти газет.

Трапилося те на кораблі з молодою жінкою, яка, хоч і не почувалася слабко, а за поручні борту перехилилася. Стежила вона за паралелями довготи, що змінювалися під кілем, намагаючись визначити позначені на них цифри, але швидкість руху океанського лайнера «Олімпік» занадто велика для цього, і якщо молодій жінці й вдавалося щось розгледіти, то лиш агатово-смарагдові, схожі на листя морські бризки, які, переливаючись, з шипінням розліталися навколо корми. І попри те, що окрім морської піни, похмурого скандинава-бродяги в далині та захопленого мільйонера, який із верхньої палуби першого класу намагався привернути її увагу, ніщо не приковувало уваги, все ж Міллі Куллі відчувала безмежне щастя. Життя починалося спочатку.

Надія — звичайнісінький собі вантаж з Неаполя до Елліс-Айленда, та кораблі, що прямують на схід до Шербура, гидять такою поклажею. Пасажири першого класу вправляються в софістиці, а пасажири третього класу практикують розчарування (що по суті одне й те ж), однак молода жінка біля поручнів купалася в надії, що п’янила своєю силою. Життя вона давала не собі, а комусь іншому — заняття куди більш небезпечне.

Міллі була темноволосою, тендітною спокусницею з одухотвореним, приреченим поглядом, котрий нерідко був атрибутом південноєвропейської вроди. Мати її була чешкою, батько — румуном, але Міллі не успадкувала характерні для вихідців з цих країн невиграшні ознаки — надто коротку верхню губу й гострий, орлиний ніс: риси її обличчя були правильними, а шкіра — світло-оливкового кольору, вирізнялася юністю та свіжістю.

Симпатичний, вугруватий юнак з яскравими очима кольору блакитного мармуру, що спав на мішковині недалечко від неї, — був чоловіком Міллі; саме його життя дружина розпочинала спочатку. За шість місяців шлюбу він накинув на себе ярлик безпорадного гультіпаки, та зараз вони готувалися до нового початку. Джим Кулі заслуговував на це, бо був героєм війни. Існує така хвороба як «бойова психічна травма», що виправдовує будь-які гріховні витівки колишнього солдата: про це Джим Кулі й повідомив дружині на другий день медового місяця, коли напився до втрати пульсу й звалив її з ніг добрим стусаном.

— У мене припадки, — з притиском заявив він зранку, а його мармурові очі реалістично перекрутилися. — Мені все здається, що я в битві, — ось і заводжуся: що бачу перед собою, на те й кидаюся, розумієш?

Джим виріс у Брукліні й потрапив у морську піхоту. Якось червневими сутінками він проповз п’ятдесят ярдів від лінії розташування військ, щоб віднайти тіло баварського капітана, що лежало на нейтральній смузі. Там він виявив копію секретних полкових наказів: завдяки цьому його бригада атакувала набагато раніше наміченого терміну, що, ймовірно, наблизило закінчення війни на чверть години. На честь цієї події французьке командування разом з американським нагородило учасників гравійованими жетонами з дорогоцінного металу: Джим демонстрував свій всім і кожному протягом чотирьох років, поки йому не спало на думку, що час зібрати постійних шанувальників. Бойовий подвиг вразив матір Міллі, незабаром призначили весілля, а дівчина усвідомила свою помилку тільки через добу після того, як виправляти її було вже пізно.

Через кілька місяців мати Міллі померла, залишивши їй капітал у двісті п’ятдесят доларів. Ця подія помітно вплинула на Джима. Він протверезів, а якось з’явився після роботи з наміром перегорнути сторінку й почати життя заново. Фронтові заслуги допомогли йому знайти місце в бюро, яке займалося доглядом за солдатськими могилами у Франції. Платня там була маленька, але, як відомо, за океаном можна жити та біди не знати за мізерні копійки. Хіба сорок доларів на місяць, які він отримував під час війни, не були приманкою для паризьких дівчат та виноторговців? Особливо, коли перевести цю суму на французьку валюту.

Міллі вислухала його казки-небилиці про землю, на якій виноградні лози налиті шампанським, і гарненько все обдумала. А може, найкращий спосіб витратити капітал — дати шанс Джиму, шанс, який востаннє подарувала лиш війна? У будиночку на околиці Парижу вони відкинуть ті шість місяців та віднайдуть мир, щастя, а, може, навіть і кохання.

— Хочеш спробувати? — прямо запитала Міллі.

— Певна річ, Міллі.

— Хочеш переконати мене, що я не припустилася помилки?

— Само собою, Міллі. Я там стану іншою людиною. Ти мені віриш?

Дівчина придивилася до нього. Його очі блищали натхненням та твердою рішучістю. Від запропонованої перспективи тепло розлилося по всьому тілу — такий шанс йому випадав вперше.

— Гаразд, — вирішила Міллі. — Їдемо.

І от вони тут. Шербурзький хвилеріз — білокам’яний змій — блищав в морі під світанковими променями: за ним виднілися червоні дахи та дзвіниці, а далі — невеличкі акуратні пагорби, поцятковані рівним охайним візерунком іграшкових ферм. «Подобається вам цей французький порядок? — мовби виспівував їм пейзаж. — Його вважають чарівним, але якщо ви не погоджуєтеся, то залиште його в стороні: вибирайте оту дорогу, до тієї дзвіниці. Так робилося й раніше, а кінець завжди манив щастям! »

Ранок був недільний, Шербур ряснів кричущо-модними комірцями та високими мереживними капелюшками. Запряжені ослами візки та крихітні автомобілі рухалися під неугавний дзвін дзвонів. Джим та Міллі ступили з катера на берег, де пройшли контроль митної та імміграційної служби. До потяга, що прямував у Париж, їм залишалася година, і вони вступили в яскравий бентежний світ Франції. Щоб краще поспостерігати за жвавою площею, де постійно товклися солдати, бігало безліч собак і чувся перестук дерев’яних черевиків, вони розташувалися за столиком кафе.

— Du vaah,[10] — звелів офіціанту Джим, та почувши відповідь англійською, він ледь не посмутнів.

Поки офіціант ходив за вином, він витягнув дві свої військові нагороди та пришпилив їх до лацкана. Гарсон, який приніс вино, здавалося, на ці медалі категорично не реагував, тож не промовив жодного слова. Міллі потай не сподобався вчинок Джима: вона відчула дивний сором.

Після другого фужеру вина прийшов час сідати на потяг. Вони зайшли в якийсь химерний на вигляд невеличкий вагон третього класу; двигун, мовби запозичений із дитячої залізниці, засопів і з задоволеною невимушеністю неспішно потягнув їх на південь через доброзичливу, затишно населену країну.

— Чим займемося найперше, коли доберемося до пункту призначення? — запитала Міллі.

— Найперше? — Джим неуважно глянув на неї та насупився. — Ну, я думаю, насамперед мені варто пошукати роботу, еге ж? — пожвавлення, спричинене вином, тепер змінилося на хмурість. — Чого тобі треба? Чого так багато питань? Купи собі путівник.

У Міллі впало серце: з тої пори, як затіяли від’їзд, Джим ще жодного разу так на неї не огризався.

— А ми вже й не так багато витратили, як думалося спочатку, — безтурботно зауважила вона. — Хай там як, а залишилося більше сотні доларів.

Джим хмикнув. За вікном вагона погляд Міллі впав на собаку, що тягнула візок з безногим чолов’ягою.

— Глянь-но! — вигукнула вона. — От комедія!

— Боже, закрийся! Вже набачився цього.

Міллі підбадьорилася раптовою думкою: адже саме у Франції Джим підхопив нервову хворобу; не дивно, що якийсь час він злитиметься та дратуватиметься.

Поїзд рухався на захід через Кан та Лізьє, пишнозеленими нивами Кальвадосу. На третій станції Джим встав і потягнувся.

— Вийду на платформу, — похмуро кинув він. — Подихаю свіжим повітрям; тут душно.

Так, було душно, та Міллі не зважала. Вона з цікавістю розглядала з вікна двох хлопчаків у чорних робочих костюмах: ті також спрямували на неї допитливі погляди.

— Американка? — раптом вигукнув один з них.

— Привіт, — відгукнулася Міллі. — А що це за станція?

— Пардон?

Хлопчаки підійшли ближче.

— Як називається ця станція?

Раптом двійко пхнули один одного в живіт і ледь не покотилися зо сміху. Міллі не розуміла, що в її питанні було смішного. Потяг різко смикнувся й рушив з місця. Міллі з тривогою схопилася й висунула голову з вікна вагона з криком:

— Джиме!

Джима на пероні не було. Хлопчаки, помітивши її перелякане обличчя, бігли за потягом, який все пришвидшувався. Напевно, Джим застрибнув в один з останніх вагонів. Але...

— Джиме! — відчайдушно закричала Міллі; станція залишилася позаду. — Джиме!

Щосили намагаючись опанувати себе, Міллі звалилася на сидіння й спробувала зосередитися. Спочатку вона припустила, що Джим засидівся в кафе за випивкою, тому й не вслідкував за часом: у такому разі їй слід було теж зійти з потяга, поки не було пізно, бо ж тепер залишалося тільки думати-гадати, що з ним могло трапитися. Якщо той знову напився, то тепер дудлитиме без кінця, поки не проп’є всі гроші. Годі й було уявити собі таку жаску ймовірність, втім, вона таки була.

Міллі почекала десять, потім ще п’ятнадцять хвилин — поки Джим добереться до потрібного вагона, а далі їй довелося змиритися з тим, що в поїзді його немає. Її охопила безглузда паніка: раптова правда світу виявилася такою приголомшливою, що думати про підступ чоловіка чи про необхідність виплутатися з ситуації дівчина навідріз відмовлялася: у голові лиш пульсував єдиний незаперечний факт — вона тепер сама. Опорою Джим був ненадійною, та все ж хоч якоюсь. Тепер… та навіть їхати б у цьому химерному потязі хоч до Китаю, всім начхати!

Після тривалого шоку Міллі спало на думку, що хоч якусь частину грошей Джим міг залишити у валізі. Вона дістала валізку з багажної полиці й гарячково перевірила весь одяг. У задній кишені пошарпаних штанів, які Джим носив на кораблі, Міллі виявила дві новенькі десятицентові монетки. Вид монеток трохи її втішив, і вона міцно стиснула їх у кулаці. Більше нічого не знайшлося.

Через годину, коли зовні вже стемніло, поїзд втиснувся під туманно-жовте сяйво вокзалу Гар-дю-Нор. Вуха в Міллі заклало від дивовижної незрозумілої говірки на пероні, а серце голосно застукало, коли вона натиснула на дверну ручку вагона. В одній руці тримала свій саквояж, іншою вхопила валізу Джима, але та виявилася такою важкою, що не вистачило сил, аби протягнути її крізь двері, тож, запалившись люттю, дівчина покинула валізу у вагоні.

На платформі вона озирнулася, марно сподіваючись, що Джим з’явиться, та побачила тільки брата з сестрою — шведів, компаньйонів на кораблі: рослі та сильні, не згинаючись під вантажем нав’ючених на плечі торбин, вони швидко від неї віддалялися. Міллі прискорила крок, щоб їх наздогнати, але спинилася: їй не під силу розповісти про цю ганьбу. У них і своїх проблем вистачало.

З двома монетами в одній руці та валізою в іншій, Міллі повільно ступала по перону. Її обганяв різний народ: носильники з тьмою-тьмущою ключок для гольфу; розбурхані юні американки, яких розпирало від хвилювання зустрічі з Парижем; улесливі посильні з великих готелів. Всі поспішали й квапливо перемовлялися на ходу, але Міллі йшла, як черепаха: попереду маячила жовта арка залу очікування, звідки розкривався вихід у місто, а ось куди їй йти далі — Міллі й гадки не мала.

До десятої вечора містер Білл Дрісколл після дванадцятигодинного робочого дня зазвичай почувався втомленим. Якщо й брався когось супроводжувати, то тільки знаменитостей. Коли й затнувся хто про мультимільйонера чи кінорежисера (Європа тією порою кишіла кінорежисерами, що підшукували нові локації для фільмування), тоді Білл Дрісколл, підкріпивши сили двома чашками кави та одягнувшись у новенький смокінг, демонстрував приїжджим найбезпечнішим способом найбільш ризиковані місцини Монмартру.

У новенькому смокінгу Білл Дрісколл мав чудовий вигляд: каштанове, з відтінком руди волосся, він змочував водою та зі свого привабливого чола зачісував на потилицю. Частенько він із захопленням розглядав себе в дзеркалі: у його житті це був перший смокінг. Юнак заробив на нього власними зусиллями, своїм розумом, так само, як і на об’ємний пакет цінних американських паперів, що чекали на нього в нью-йоркському банку. Якщо в останні два роки вам довелося відвідати Париж, то ви, певно, звернули увагу на просторий білий автобус з привабливим написом на боці:

ВІЛЬЯМ ДРІСКОЛЛ

Покаже те, чого немає в путівнику

На Міллі Кулі він наткнувся о четвертій ранку, коли, після екскурсій до знаменитих кубел апашів — ресторану «Зелла» та «Le Rat Mort»[11] (які, либонь, кишіли такою небезпекою, що й готель «Білтмор» опівдні), тільки-но покинув готель та режисера Клода Піблза з його дружиною, прямуючи до свого пансіонату на лівому березі Сени. Погляд його впав на двох непрезентабельних на вигляд суб’єктів, які біля ліхтарного стовпа намагалися надати допомогу п’яній, цілком ймовірно, дівчині. Білл Дрісколл вирішив перейти на інший бік вулиці: він знав про ту ніжну прихильність, якою французька поліція зустрічає надто неспокійних американців, тож намотав на вус триматися якомога далі від можливих неприємностей. Саме тоді підсвідомість Міллі прийшла на допомогу і з її грудей вирвався відчайдушний зойк: «Пустіть!».

Простогнала дівчина з бруклінським акцентом. То був справді бруклінський стогін.

Стривожений Дрісколл розвернувся і, підійшовши до компанії, чемно поцікавився, що тут відбувається, внаслідок чого один із непрезентабельних на вигляд суб’єктів припинив свої спроби силою розтиснути міцно стиснутий лівий кулак Міллі.

Суб’єкт поспіхом пояснив, що дівчина зомліла. Він із приятелем хотів допомогти їй дістатися до жандармерії. Ледве вони випустили дівчину з рук, як вона тихо приземлилася на землю.

Білл ступив ближче й нахилився, намагаючись стати так, аби двоє підозрілих типів не опинилися в нього за спиною. Перед ним вималювалося юне перелякане личко, на якому від денного світла рум’янцю зовсім не залишилося.

— Де ви знайшли її? — спитав Білл французькою.

— Тут. Щойно. Вона виглядала такою втомленою...

Білл засунув руку в кишеню і, керуючись своїм голосом, спробував всіляко натякнути, що тримає револьвер:

— Вона американка. Залиште її мені.

Суб’єкт на знак згоди кивнув і зробив крок назад, невимушено піднявши руку, немов мав намір застебнути пальто. Він не спускав очей з правої руки Білла, яку той тримав у кишені, проте Білл був шульгою. Навряд чи є щось швидше за неочікуваний удар лівою — стусан вилетів із відстані менш як вісімнадцять дюймів, і той, кому він призначався, різко відсахнувся до ліхтарного стовпа, ненадовго та з жалем обійняв його, відтак осів на землю. А все-таки успішна кар’єра Білла Дрісколла могла б обірватися на цій ноті — обірватися разом з його громовим вигуком «Voleurs![12]», що ввірвався в простори паризької ночі, якби другий суб’єкт ховав у кишені зброю. Однак відсутність пістолета суб’єкт продемонстрував тим, що відбіг убік на десять ярдів. Його розпростертий компаньйон ледь ворухнувся, і Білл, ступивши до нього, з розмаху ударив ногою супротивника по голові, як футболіст штовхає м’яча, направляючи у ворота суперника. Жест не дуже красивий, але Білл пам’ятав, що на ньому новий смокінг, і він зовсім не бажав борсатися в грязюці за смертоносне залізне знаряддя.

Вдалині миттю вигулькнули два жандарми, що стрімголов мчали по залитій місяцем вуличці.

Через два дні газети сповіщали: «Герой війни кидає дружину по дорозі в Париж» чи, якось так: «Наречена з Америки прибуває в Гар-дю-Нор без копійки в кишені та без чоловіка». Очевидно, що повідомили поліцію, а ще провінційні департаменти отримали заяву про розшук американця, Джеймса Кулі, у якого не має carte d’identité[13]. Репортери дізналися про подію в Товаристві допомоги американцям і перетворили її на сенсаційно-зворушливу казку про юну, прекрасну жінку, незвичайно вірну своєму чоловікові. Пояснюючи цю ситуацію, Міллі одразу ж говорила, що причина такого вчинку — військовий невроз.

Юний Дрісколл дещо розчарувався, дізнавшись, що дівчина заміжня. Не те щоб він закохався в неї з першого погляду — навпаки, володів надзвичайно врівноваженим характером, та після рятунку під місячним сяйвом, кот­рий приємно тішив його самолюбство, наявність чоловіка-героя, що блукає Францією, здавалася йому не надто до­речною. Тієї ночі Дрісколл доставив Міллі у свій пансіо­нат, господиня якого — вдова з Америки місіс Хортон — перейнялася до неї симпатією й побажала взяти над нею опіку, але вже до одинадцятої години ранку, не встигли ще й розійтися світом ранкові випуски газет, офіс Товариства допомоги американцям нагадував вулик добрих самарян. Загалом цю компанію складали старенькі американські багатійки, яким надокучив Лувр та Тюїльрі, та які страждали манією чимось зайнятися. Кілька завзятих французів, охоплених химерним та загадковим поривом галантності, боязко товклися біля входу.

Найбільш наполегливою була місіс Кутс, яка вважала, що саме Провидіння спустило їй Міллі з неба в ролі компаньйонки. Коли б їй довелося почути цю історію на вулиці, вона б і вухом не повела, але преса надає таким оповідкам респектабельність. Раз таке публікують у «Франко-Амерікен стар», місіс Кутс вірила, що Міллі не втече, прихопивши з собою коштовності.

— Я добре тобі платитиму, люба, — переконувала старенька верескливим голосом. — Двадцять п’ять доларів на тиждень — що скажеш?

Міллі кинула стривожений погляд на зів’яле, усміхнене обличчя місіс Хортон.

— Я не знаю… — невпевнено почала вона.

— А я тобі нічого не платитиму, — мовила місіс Хортон, дещо збентежена щедрою пропозицією місіс Кут. — Вирішуй сама. Але я була б дуже рада, якби ти в мене залишилася.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — промовила Міллі, — але мені зовсім не хочеться обтяжувати...

Дрісколл, який, засунувши руки в кишені, тинявся по кімнаті з кутка в куток, зупинився й різко розвернувся до Міллі.

— Я про все подбаю, — пробелькотів він. — Вам не варто про це турбуватися.

Місіс Кутс обурено блиснула на нього очима:

— Їй буде краще зі мною, — повторила вона. — Набагато краще, — звернувшись до секретарки, своїм страдницьким, театральним шепотом вона несхвально спитала: — Хто цей безцеремонний хлопець?

Міллі знову благально подивилася на місіс Хортон:

— Якщо це не заподіє особливого клопоту, я б хотіла залишитися у вас. Допомагатиму, чим зможу...

Аби позбутися місіс Кутс, знадобилося аж пів години, тож зрештою вирішили, що Міллі мешкатиме в пансіонаті у місіс Хортон доти, допоки не виявлять хоч якихось слідів місцеперебування її чоловіка. До вечора того ж дня з’ясувалося, що американське бюро, яке займалося доглядом за солдатськими могилами, нічого про Джима Кулі не чуло: ніякої роботи у Франції йому не обіцяли.

Ситуація пригнічувала, але Міллі була юною та опинилася в Парижі в середині червня. Тому вирішила розважатися. На запрошення містера Білла Дрісколла наступного дня дівчина вирушила на екскурсію у Версаль його автобусом для туристів. Про такі поїздки раніше їй тільки мріялося. Разом із покупцями одягу зі Су-Сіті, шкільними вчителями з Каліфорнії та японськими молодятами її, мов у вихорі, пронесло крізь п’ятнадцять століть паризької історії, а Білл, стоячи перед ними, вів красномовну та своєрідну розповідь через притиснутий до рота мегафон.

«Леді та джентльмени, будівля по ліву руку від вас — це Лувр. Екскурсія номер двадцять три, яка починається завтра рівно о десятій ранку, дозволить вам оглянути музей зсередини. Достатньо зараз зазначити, що там зібрано п’ятнадцять тисяч всіляких творів мистецтва. Кількість олії, використаної в шедеврах, вистачить на замащення всіх автомобілів в штаті Орегон протягом двох років. Одних тільки рам, складених ряд у ряд...»

Міллі слухала Дрісколла, вірячи кожному його слову. Події тієї ночі, що привели його на допомогу, пригадувалися важко. Герої, вона знала, зовсім не такі: з одним героєм вона жила. Всі їхні думки зайняті тільки колишніми подвигами, які вони розписують першому зустрічному хоча б раз на день. Коли вона подякувала цьому молодику, той багатозначно повідомив їй, що весь день дух містера Карнегі[14] затято взивав до нього через дошку «Віджа»[15].

Після драматичної зупинки перед будинком, в якому Ландрю, або ж Синя Борода, вбив чотирнадцять дружин, експедиція перейшла у Версаль. Там, у просторій дзеркальної галереї, Білл Дрісколл заглибився в опис забутого скандалу вісімнадцятого століття, який він назвав «зустріччю коханки Людовика з дружиною Людовика».

— Дюбаррі вбігла в зал, одягнена у виріб із лілового шовку, що кріпився над пінистими мереживами бронзовими фіжмами. Сукню прикрашав оздоблений рюшами комі­рець з хутра шведської лисиці, підбитий переливчасто-жовтим атласом, який гармоніював з відтінком двоколісного екіпажу, що привіз її на бал. Вона хвилювалася, леді! Не кожен день дарує зустріч із королевою. Через якусь мить увійшла королева, вбрана в оксидовано-сріблясту сукню, комірець, манжети й оборки якої були з російського горностая, а тасьма — із зуболікарського золота. Корсаж був подовжений у талії, а пишна спереду спідниця спадала загостреними складками зі знаками королівських регалій. Побачивши цю даму, Дюбаррі прихилилася до короля Людовика й прошепотіла: «Ваша солодкава величносте, хто ця дама, зодягнена наче в брудну білизну?» «Це не просто якась дама, — відповів Людовік. — Це моя дружина». Більшість придворних ледь втрималися на ногах від сміху. Хто не втримався, відлетів на небо в Бастилії.

За першою поїздкою Міллі в екскурсійному автобусі слідувало безліч інших — в Мальмезон, в Пассі, в Сен-Клу. Час минав, збігло три тижні, а про Джима Кулі й згадки не було, мовби той не з потяга зійшов, а з лиця землі.

Попри невиразну тривогу, що напосідала на Міллі, коли та розмірковувала над своїм життям, вона відчувала себе щасливою, як ніколи. Справжнім щастям стала відсутність постійної депресії, яка виникала внаслідок життя з неврівноваженим, психічно зломленим чоловіком. Ба більше, як же хвилювало серце перебування в Парижі, коли, здавалося, тут зібрався весь білий світ, коли раз у раз з кожним пароплавним рейсом на обітовану землю ступала тьма-тьму­ща народу, коли вулиці так буяли туристами, що місця в автобусі Білла Дрісколла бронювали не на день вперед. Та наймилішими виявилися флегматичні прогулянки до кафе на розі та за чашкою кави споглядання з Біллом Дрісколлом криваво-червоного сонця, яке повільно, мов монетка, занурювалося у хвилі Сени.

— Як щодо того, аби завтра поїхати до Шато-Тьєрі? — одного вечора запропонував Білл.

Назва цього міста відлунням відгукнулася в грудях Міллі. Адже саме в Шато-Тьєрі Джим Кулі, ризикуючи життям, скоїв свою відважну вилазку на лінії вогню.

— Там воював мій чоловік, — гордо промовила Міллі.

— Я теж, — зауважив Білл. — Але веселого в цьому було мало.

Повагавшись, він раптом запитав Міллі:

— Скільки вам років?

— Вісімнадцять.

— А чому б вам не піти до юриста та не оформити розлучення?

Пропозиція приголомшила Міллі.

— Гадаю, так краще, — продовжив він, вдивляючись у підлогу. — Тут це зробити легше, аніж деінде. Відтак отримаєте волю.

— Ні, я не можу, — злякано мовила Міллі. — Це було б нечесно. Ви знаєте, що він…

— Знаю, — перебив її Білл. — Але я починаю думати, що з цією людиною ви губите своє життя. Чи є в нього ще якісь заслуги, окрім участі у війні?

— А хіба цього мало? — твердо заперечила Міллі.

— Міллі! — Білл підняв очі. — Може, ви все-таки добряче обдумаєте все?

Міллі схвильовано звелася з-за столика. Біллі, спокійно сидячи навпроти, здавався чесним та надійним чоловіком; на мить дівчина піддалася спокусі чинити за його волею, вкласти долю в його руки. Та придивившись, тепер розгледіла те, що раніше було недоступним: проста порада була не зовсім безкорисливою, у його очах вона вловила щось більше, ніж шаблонну турботу про ближнього. Борючись із незрозумілими почуттями, дівчина обернулася від нього.

Мовчки, йдучи пліч-о-пліч, вони повернулися в пансіо­нат. З високого вікна на вулицю лилися жалібні стогони скрипки, зливаючись з гамами, що розігрувалися на невидимому роялі та пронизливо-нерозбірливим гомоном місцевих дітей, що сварилися на тротуарі навпроти. Сутінки швидко розчинялися в блакитному сяйві паризької ночі, та світла вистачало, аби розрізнити біля входу в пансіон силует місіс Хортон. Вона квапливо ступила їм назустріч зі словами:

— У мене для вас новини. Тільки що дзвонила секретарка Товариства допомоги американцям. Вони знайшли вашого чоловіка, і післязавтра він буде в Парижі.

Зійшовши з потяга в невеличкому містечку Евре, Джим Кулі, герой війни, поспішно рушив зі станції — на кілька сотень ярдів. Потім, сховавшись за деревом, простежив, як поїзд рушив з місця й над пагорбом розтанув останній клуб диму. Кілька хвилин постояв, заливаючись сміхом і вдивляючись за обрій, відтак обличчя його різко набуло звичного, травмованого виразу, і він озирнувся з метою вивчення локації, яку обрав, щоб стати вільною людиною.

То було сонне провінційне містечко з двома рядами високих сріблястих сикоморів, що тягнулися головною вуличкою, в кінці якої витончений фонтан у формі пащеки кота з холодного мармуру струменів кришталеву воду. Фонтан містився в центрі площі: на всі боки, з краю тротуарів, розташовувалися залізні столики, що вказували на наявність кафе. До фонтану плівся фермерський віз, запряжений білим волом; вздовж вулиці подекуди стояло кілька дешевих автомобілів французького виробництва та «форд» 1910 року випуску.

— Глухе містечко, — буркнув собі під ніс Джим. — Справжнісінька пуща.

Втім тут було спокійно й зелено; погляд Джима прикипів до двох леді без панчіх, котрі входили в крамницю, та й столики біля фонтану манили до себе. Джим пройшовся вулицею, плюхнувся за перший-ліпший столик та замовив великий кухоль пива.

— Я вільний, — пробурмотів він. — Вільний, хвала небесам!

Рішення кинути Міллі прийшло до нього випадково — в Шербурзі, тільки-но сідали в потяг. Саме в ту мить на очі попалася французька крихітка — ще та вертихвістка, тож він усвідомив, що більше не терпітиме, аби Міллі «висіла в нього на шиї». Ще на кораблі він смакував цю ідею, але до самого Шербурга не відточив якогось плану. Джиму стало трохи шкода, що й не подумав залишити хоч дещицю грошей Міллі, хоча б на ночівлю, але ж про неї точно хтось подбає, хай тільки ступить на землю Парижа. Окрім того, чого він не знає, те його й не хвилює, а про Міллі й поготів чути більше не хоче.

— Тепер коньяк, — велів Джим офіціантові.

Йому потрібно було випити щось міцніше. Хотілося про дещо забути. Забути не Міллі — вона вже давно в лоні підсвідомості; ні — забути самого себе. Він почувався зганьбленим. Йому здавалося, що це Міллі його кинула; або принаймні відштовхнула його холодною недовірливістю. Що доброго, коли б поплентався до Парижа разом з нею? Грошей на двох вистачило б ненадовго: адже він, на підставі неясних чуток про те, що американське бюро по догляду за солдатськими могилами надає місця у Франції нужденним ветеранам, вигадав уявне запрошення на цю посаду. Не варто було брати Міллі з собою, та він і не взяв би, якби мав достатньо грошей. Але хоча сам він цього й не усвідомлював, була ще одна причина, чому Міллі виявилася з ним. Джим Кулі ненавидів самотність.

— Коньяк, — знову наказав він офіціантові — Велику порцію. Très grand[16].

Простягнувши руку в кишеню, він намацав блакитні банкноти, що отримав у Шербурзі в обмін на американські купюри. Витягнув їх та перерахував. Химерні папірці. За це купило можна придбати все, що забажаєш, мовби вони були справжні, — хіба не весело?

Джим підкликав офіціанта.

— Слухай! — почав було він. — У вас якісь кумедні папірці, як гадаєш?

Але офіціант не розмовляв англійською, тож не зміг вдовольнити потребу Джима в товаристві. Та байдуже. Тепер тіло не хапали дрижаки: з голови до п’ят вся плоть переможно горіла.

— Ось це і є життя, — пробурмотів він. — Живемо тільки раз. Чому б досхочу себе не потішити? — він крикнув офіціантові: — Ще один такий коньяк — великий. Ні, два. Для початку.

Починав він кілька годин поспіль. Отямився на світанку в номері дешевого готелю: перед очима плавали червоні смуги, у голові гуділо. У кишені заглянути з остраху не наважився, допоки не замовив та не випив ще келишок коньяку; а тоді найгірші побоювання підтвердилися. З дев’яноста доларів та ще якогось дріб’язку, які він прихопив, зійшовши з поїзда, залишилося тільки шість.

— Напевно, я збожеволів, — прошепотів він ледь чутно.

У запасі ще був годинник. На корпусі цього великого й пунктуального годинника зі справжнього золота красувалися викладені діамантами два сердечка. Отримав його Джим Кулі як трофей внаслідок героїчного вчинку: секретні папери він витягнув із мундира німецького офіцера, а годинник був міцно затиснутий у мертвій руці убитого. Одне з діамантових сердець, либонь, символізувало чиюсь тугу в якійсь Фрідландії чи Берліні, та коли Джим одружився з Міллі, то переконав, що амурні камінці вказують на їхні серця й стануть атрибутом незламної любові. Не встигла Міллі як належно оцінити це зворушливе зізнання, як їхня вічна любов розсипалася на друзки, і годинник повернувся в Джимову кишеню, в якій, мов в’язень, вказував на час, а не почуття.

Але Джиму Кулі подобалося демонструвати годинник, а тому майбутня розлука з механізмом уявлялася болючішою, аніж втрата Міллі; йому було так гірко, що, очікуючи більшого горя, напився заздалегідь. До вечора, ледве тримаючись на ногах, підбурений кпинами тутешніх хлопчаків, він доплентався до крамнички, власником якого був місцевий bijoutier[17]. Вийшов з неї володарем заставної квитанції та банкноти вартістю у дві тисячі франків, яка, як йому марилося, дорівнювала приблизно ста двадцяти доларам. Чортихаючись під носа, він потягнувся в напрямку площі.

— Один американець вжарить трьох французів! — гаркнув Джим трьом кремезним, опецькуватим городянам, що сиділи за столиком й пили пиво.

Ті й оком не змигнули. Він продовжував зубоскалити.

— Один американець, — постукав себе по грудях, — вкладе на землю трьох гидких жабенят, чуєте?

Ніхто не поворухнувся. Це розлютило Джима. Метнувшись прожогом вперед, він вхопився за спинку вільного стільця. Через секунду навколо нього зібралася невелика юрба, троє французів в унісон перемовлялися схвильованими голосами.

— Ей, ну ж бо, я не кидаюся словами на вітер! — дико верещав він. — Один американець зробить з трьох французів відбивну!

Перед ним виросли двоє полісменів, одягнені в синьо-червону форму та з кобурами на поясах.

— Чули мене? — гримів Джим. — Я герой, і плювати я хотів на вашу мерзенну французьку армію!

Його схопили за руку, та в нападі сліпої люті Джим ви­смикнув її та гепнув по обличчю з темними вусами. Відтак у вухах молодика зашуміло, загуділо, над ним зашипіли кула­ки, потім стусани, і світ зімкнувся над його головою, мов хвилі.

Після з’ясування місцеперебування Джима та особистого піклування одного з американських віцеконсулів, який витягнув його з в’язниці, Міллі зрозуміла цінність минулих тижнів. Свято закінчилося. Та навіть попри те, що Джим завтра приїжджає у Париж, попри повернення сірої буденщини спільного існування, Міллі все ж вирішила, що мандрівки в Шато-Тьєррі вона не скасує. Їй хотілося хоч на кілька годин відчути незабутнє щастя. Напевно, вони повернуться в Нью-Йорк: навряд чи Джим може розраховувати хоч на якусь роботу, якщо аж два тижні просидів у французькій в’язниці.

Автобус, як зазвичай, був заповнений вщерть. Поблизу містечка Шато-Тьєррі Білл Дрісколл зі своїм мегафоном здійнявся перед своїми клієнтами та почав розповідати про те, як виглядала ця місцевість п’ять років тому, коли дивізія, в якій він служив, наблизилася до лінії вогню.

— О дев’ятій годині вечора, — говорив він, — ми вибралися з лісу. Це був Західний фронт. Я читав про нього в Америці за три роки до того, а тепер от він переді мною. У темряві ліс скидався на велику вогненну кулю: тільки палала не трава, а полум’янисті гранати. Ми змінили французький полк в окопах глибиною менш як три фути. Майже всі були надто збуджені та страху не відчували до тих пір, поки близько другої години ночі ротного старшину в нас на очах не розірвало шрапнеллю на шматки. Це змусило нас задуматися. Через два дні ми змінили дислокацію, і я уникнув поранення лиш через одну причину: тремтів так, що не могли поцілити.

Слухачі зареготали, а Міллі відчула легкий приплив гордості. Джима нічим не можна було залякати: про це вона чула від нього самого безліч разів. Думки його снувалися навколо чогось вищого, ніж посередній обов’язок. Поки його однополчани ховалися в порівняно безпечних траншеях, він сам на сам виліз до нічийної смуги.

Після обіду в містечку туристи рушили на поле битви, мирну тишу якого розрівнювали супокійні могили. Міллі зраділа такій прогулянці — її, як і вояків після битви, настигло умиротворення. Либонь, після хмурого майбутнього одного дня її життя стане таким флегматичним, як і цей пейзаж. Либонь, колись Джим зміниться. Коли він якось здійнявся до таких героїчних висот, то десь глибоко таїться новий початок, що незабаром вибухне життям.

Коли настав час повертатися додому, Дрісколл, що за весь день перекинувся з Мінні кількома словами, раптом відкликав її від групи:

— Хочу востаннє поговорити з вами.

Востаннє... У Міллі ні з того ні з сього боляче стислося серце. Невже завтра настане так скоро?

— Дозволю собі бути відвертим з вами, — вів далі Білл, — тільки, будь ласка, не гнівайтесь. Я люблю вас — і ви це знаєте; але те, що хочу вам сказати, з цим не пов’язано: причина в тому, що я бажаю вам щастя.

Міллі кивнула. Боялася, що ось-ось розплачеться.

— Як на мене, ваш чоловік ні для чого не годиться.

Міллі звела до нього очі:

— Ви його не знаєте! — гарячково вигукнула вона. — І не можете його судити.

— Я суджу за його ж власними вчинками. Гадаю, що ця психічна післявоєнна травма — чистісінька брехня. Та і яке значення має те, що він зробив п’ять років тому?

— Для мене має, — заперечила Міллі. Вона відчула, що починає злитися. — Цього від нього не забрати. Він проявив мужність.

Дрісколл кивнув.

— Погоджуюся. Але інші теж були мужніми.

— Ви — ні, — зневажливо кинула вона. — Тільки-но сказали, що боялися до смерті, і всі над вами насміхалися. Джима, знаєте, не посміли зневажати: йому вручили медаль саме за хоробрість.

Бовкнувши це, Міллі спохватилася, та було вже пізно. Та коли почула слова Білла, то з несподіванки аж подалася до нього.

— Це теж була брехня, — повільно вимовив Білл. — Мені просто хотілося всіх розсмішити. У атаці я навіть участі не брав.

Він мовчки спрямував погляд на підніжжя пагорба.

— Що ж, — з презирством дорікнула Міллі, — як ви посміли ось тутечки сидіти та молоти нісенітниці про мого чоловіка, якщо… якщо ви навіть…

— Це професійна вигадка, — нетерпляче відказав чоловік. — Мене поранили напередодні ввечері, — він підвівся з лави. — Все це не суттєво. Здається, я вселив вам ненависть до мене, тому це кінець. Далі наша розмова даремна.

Не зводячи погляду з підніжжя пагорбу, він продовжив.

— Не варто було мені з вами говорити саме тут. Для мене це нещасливе місце. Колись я втратив тут одну цінну річ — в трьохсот милях від цього пагорбу. А тепер втратив вас.

— Що ви втратили? — гірко запитала Міллі. — Ще одну дівчину?

— Інших, окрім вас, не було.

— Тоді що ж?

Білл відповів не відразу:

— Я сказав, що мене поранили. І це правда. Два місяці не розумів — чи живий я насправді. Але найгірше було те, що якийсь підлий злодюга обнишпорив мої кишені й, як я підозрюю, здобув собі шану, пред’явивши копію секретних німецьких паперів, які я тоді роздобув. І прихопив зі собою також золотий годинник. Те й інше я знайшов, обстежуючи тіло німецького офіцера, що лежало на нічийній смузі.

Містер та місіс Вільям Дрісколл одружилися наступної весни й вирушили на медовий місяць у машині, що перевищувала розмірами автомобіль короля Англії. В авто була тьма-тьмуща вільних місць, тому пара, дрейфуючи доріжками Франції, обсаджених сріблястими тополями, підсаджувала до свого салону багатьох притомлених пішоходів. Останні, втім, завжди сідали ззаду, оскільки бесіда на передньому сидінні для сторонніх вух не призначалася. Тур молодят пролягав через Ліон, Авіньйон, Бордо та інші менш населені пункти, яких немає в путівнику.