Гітара, кості, кастет

Кохання в сутінках

Ці слова зворушували Вела. Коли свіжим, золотистим квітневим днем вони спадали на його думку, він без кінця повторював «Кохання в сутінках, кохання в сутінках…». Він смакував ці слова трьома мовами — російською, французькою та англійською — і вирішив, що найкраще слова звучать англійською. Кожна мова мала якесь своє кохання та свої сутінки: сутінки англійські здавалися найтеплішими та найтихішими — з невагомим та прозорим розсипом зірок. Англійське кохання видавалося найбільш крихким та романтичним — біла сукня, ледь вловні обличчя й очі, мов дві зорі-озерця. Та коли додати сюди роздуми Вела про французькі сутінки, то, гадаю, варто почати спочатку.

Вел був наполовину росіянином, наполовину — американцем. Його мати виявилася дочкою того самого Морріса Хейзелтона, який надав фінансову підтримку Всесвітній виставці в Чикаго в 1892 році, а батько (див. Готський альманах за 1910 рік) — князем Павлом Сергієм Борисом Ростовом, сином князя Володимира Ростова, онуком великого князя Сергія Лихослівного, котрий був кревняком цареві. Нерухомість по батьківській лінії вражала: особняк у Санкт-Петербурзі, мисливський будиночок під Ригою й розкішна вілла, що радше нагадувала палац, з видом на Середземне море. Саме на цій віллі в Каннах сімейство Ростових проводило зиму, і навряд чи княгині Ростовій треба було нагадувати про те, що ця вілла на Рив’єрі з мармуровим фонтаном в стилі Берніні й золотими чарками для післяобіднього лікеру — збудована американським золотом.

У веселу довоєнну епоху росіяни в Європі розважалися, зрозуміло, без упину. З трьох націй, які вважали південь Франції майданчиком для розваг, саме росіяни користувалися ним з найбільшим розмахом. Англійці вирізнялися практичністю, американцям же ж, хоч ті й розкидалися червінцями, була не властива романтична фривольність. Росіяни ж — народ, що не поступався галантністю латинянам — мали на додачу грошей хоч греблю гати. Перед прибуттям Ростових на Канни, у кінці січня власники ресторанів дали телеграму на Північ, просячи надіслати їм етикетки улюблених сортів шампанського князя, аби наклеїти їх на свої пляшки; ювеліри приберігали найбільш розкішні вироби не для княгині, а для її чоловіка; православні церкви прибирали й прикрашали на цей період з особливою ретельністю на той випадок, якщо князю заманеться помолитися за відпущення гріхів. Навіть Середземне море весняними вечорами слухняно розфарбовувалося густим винним відтінком, а крутогруді, мов малинівки, парусні судна вишукано погойдувалися на хвилях поблизу узбережжя.

У душі юного Вела скрадалося дивне відчуття, що все це призначалося для блага його власного й для блага його сімейства. Це білосніжне містечко біля моря здавалося йому привілейованим Едемом, де він — завдяки юності, багатству й крові Петра Великого, що текла в його жилах — міг робити все, що забажає. У 1914 році, коли почалася ця історія, Велу виповнилося лише сімнадцять, проте він вже бився на дуелі з молодиком старшим за нього на чотири роки, доказом чого слугував невеличкий, безволосий шрам на його витонченій маківці.

Втім незвідане досі сутінкове кохання бентежило серце Вела найбільше. Воно ввижалося Велу туманним, солодкавим сном, який мав перевтілитися в реальність, коли трапиться унікальна та незрівнянна нагода. Подробиці малювалися смутно, втім присутність чарівної незнайомки була обов’язковою, та й статися пригода мала на Рив’єрі під сяйвом місяця.

Дивина цієї історії була не в тому, що Вел упивався бентежними й суто піднесеними сподіваннями про романтичне рандеву (хто ж з юнаків, навіть з наймізернішою уявою, не впивається тими сподіваннями), а в тому, що воно таки трапилося. А коли сталося, то абсолютно несподівано: на Вела нахлинула така хвиля вражень і переживань, такі безглузді фрази зривалися в нього з губ, такі картини та звуки обступили його з усіх боків і такі миті миготіли, проходили й зникали, що він ледь розумів що відбувається. Либонь, саме ця розпливчатість і допомогла зберегти в серці ту історію й зробила її незабутньою.

Тієї весни атмосфера навколо Вела так і квітнула любов’ю: взяти до прикладу хоча б батьківські романи — численні й нерозбірливі, про які Вел мало-помалу дізнавався завдяки пліткам, котрі сіяли слуги, а прямо почув від матері-американки: одного разу він ненавмисно застав її у вітальні перед портретом батька в стані цілковитої істерики. Батько — в білому мундирі, з хутряним доломаном, безпристрасно дивився на дружину з фотографії, і погляд той немов питав: «Люба, ти справді гадаєш, що вийшла заміж за спадкового священнослужителя?»

Вел тихенько, навшпиньках, вийшов з кімнати — здивований, збентежений і розтривожений. Він, забачивши цю сцену, на відміну від його американського ровесника, не був приголомшений. Спосіб життя багатіїв в Європі був відомий юнаку не перший рік, і батька він засуджував тільки за те, що через нього ридала мати.

Любов — законна й незаконна — оточувала Вела. Коли о дев’ятій вечора він прогулювався по набережній і зірки змагалися яскравістю з ліхтарями, по всіх усюдах творилася любов. З кафе просто неба, де якому рясніли сукні а ля «остання колекція з Парижу», струменів солодкий, пронизливий аромат квітів, шартрезу[18], свіжозвареної чорної кави та сигарет, з яким з’єднався ледь-ледь чутний інший аромат — таємничий, бентежний аромат любові. Над білими столиками руки, на яких виблискували коштовності, торкалися таких самих рук. Нарядні сукні й білосніжні пластрони погойдувалися в такт; вогники сірників, дещо тремтливі, підносилися до неспішно розкурених сигарет. На іншому боці бульвару під затіненими деревами прогулювалися менш світські коханці зі своїми пасіями — юні продавці французи з місцевих магазинів, втім романтичний погляд Вела рідко коли звертався туди. Розкішна музика, яскраві фарби й приглушені голоси — все те було частиною його мрії. Все те було головними принадами сутінкового кохання.

Втім, обличчям Вела скрадався суворий вираз, властивий юному російському джентльмену, котрий гуляв на самоті, і Вел почувався все більш і більш нещасним. Березневі сутінки змінилися квітневими, сезон підходив до кінця, а теплі весняні вечори не мали жодного сенсу. Знайомі Велу дівчата шістнадцяти-сімнадцяти років прогулювалися перед сном в напівтемряві під пильним наглядом (часи, нагадаємо, були ще довоєнні), а інші — з-поміж тих, хто охоче погодився б його супроводжувати, — соромили його романтичні пориви. Отже, минув перший тиждень квітня, другий, третій...

Вел пограв у теніс до сьомої вечора й ще годинку провештався по корту, так що запряжена в кабріолет втомлена конячка піднялася на пагорб, де блищав вогнями фасад вілли Ростових, лише о пів на дев’яту. Біля під’їзної алеї горіли жовтим фари лімузина матері, а сама княгиня, застібаючи рукавички, тільки-но вийшла з яскраво освітлених дверей. Вел кинув кучерові два франки й підійшов до матері, щоб поцілувати її в щоку.

— Не торкайся до мене, — поспіхом попередила вона. — У руках гроші тримав.

— Але ж не в роті, мамо, — жартівливо запротестував Вел.

Княгиня кинула на нього невдоволений погляд:

— Я серджуся. Чому ти сьогодні так пізно? Ми обідаємо на яхті, і ти теж повинен був з’явитися.

— На якій яхті?

— З Америки.

Назву рідної країни княгиня завжди вимовляла з відтінком іронії. Її Америку втілювало Чикаго дев’яностих, яке вона все ще уявляла в образі великого верхнього поверху над м’ясною крамницею. Навіть аморальність князя Павла була надто дорогою ціною за порятунок.

— Там дві яхти, — продовжувала княгиня. — Власне, ми й не знаємо, на якій саме. Записка була дуже недбалою. Черкнули абияк.

З Америки. Мати Вела привчила його дивитися на американців зверхньо, проте не зуміла прищепити йому неприязнь до них. Американці тебе помічають, навіть якщо тобі всього сімнадцять. Велу подобалися американці. Хоча він і був з ніг до голови росіянином, але все-таки не цілком: як склад прославленого мила — на дев’яносто дев’ять і три чверті відсотка.

— Так, мені хочеться піти, — сказав він. — Я зараз, мамо. Я...

— Ми вже запізнюємося, — княгиня обернулася: у дверному отворі з’явився її чоловік. — Вел каже, що теж хоче з нами піти.

— Він нікуди не піде, — відрізав князь Павло. — Він запізнився, і це найогидніше запізнення.

Вел схилив голову. Російські аристократи, хоч і поблажливі до себе, до дітей ставляться, як гідні шани спартанці. Сперечатися було марно.

Князь Павло хмикнув. Лакей, у розшитій сріблом червоній лівреї, відчинив дверцята лімузина. Хмикання батька розв’язало питання на користь Вела: княгиня Ростова мала цього дня, у цій годині щодо чоловіка неабиякі претензії, які дозволяли їй розпоряджатися домашньою ситуацією на свій розсуд.

— Та коли проаналізувати ситуацію, гадаю, що варто все-таки тобі піти, Веле, — холодно оголосила княгиня. — Зараз вже занадто пізно, але приходь після обіду. Яхта називається або «Міннегага», або «Корсар», — княгиня сіла в лімузин. — Та, що треба, гадаю, має вигляд веселіший — яхта Джексонів…

— Подумаєш — знайдеш, — туманно пробуркотів князь, натякаючи, що Вел впорається з завданням, якщо в нього вистачить на це розуму. — І нехай мій камердинер нагляне за тобою перед тим, як підеш. І візьми мою краватку замість того моторошного шнурка, яким ти хизувався у Відні. Дорослішай! Вже час!

Коли лімузин з шелестінням рушив по посипаній гравієм доріжці, щоки у Вела палали вогнем.

У гавані Канн було темно: точніше, здавалося, що темно — після залитого світлом променаду, з якого Вел тільки-но зійшов. Над численними рибальськими човнами, нагромадженими навалом черепашок вздовж прибережної смуги, тьмяно мерехтіли три портові прожектори. Далі, де на припливній хвилі з неспішною гідністю погойдувалася ціла флотилія струнких яхт, виднівся розсип інших вогників, а ще далі — дозрілий місяць перетворював морське лоно в гладко відполірований паркет танцювального залу. Часом чулися то поскрипування весел, то сплеск, то шерех — саме тоді, коли прогулянковий човен пересувався по мілководдю і його неясний контур пробирався через лабіринт хитких яликів і баркасів. Вел, спускаючись з оксамитового схилу піску, спіткнувся об човняра, що спав, й одразу ж відчув нудотний запах часнику й дешевого вина.

Він поторсав човняра за плече, і той злякано розплющив очі.

— Ви не знаєте, де пришвартовані «Міннегага» і «Корсар»?

Коли шлюпка плавно попливла по бухті, Вел розтягнувся на кормі й із неясним невдоволенням придивився до місяця, що висів над Рів’єрою. Місяць був те, що треба, найкращий. Такий красивий місяць виринав з-за хмар часто — п’ять разів на тиждень. І м’яке повітря, що пестило всією чарівливістю тіло, і з набережної лунала музика — безліч мелодій від безлічі оркестрів. На сході простягався темний мис Антіб, за ним розташовувалася Ніцца, а ще далі — Монте-Карло, де ніч повнилася дзвоном золота. Коли-небудь і Велу випаде нагода насолодитися всім цим сповна, пізнати все задоволення й досягти успіху — але роки й набута життєва мудрість прищеплять йому байдужість.

Однак сьогоднішнього вечора — вечора, коли струмінь срібла колишеться в напрямку до місяця широким кучерявим пасмом, коли за спиною в нього м’яко переливаються романтичні вогні Канни, коли в повітрі розлита нездоланна, невимовна любов, — сьогоднішньому вечору судилося пропасти даремно.

— Яка з них? — раптом запитав човняр.

— Що яка? — підвівшись, перепитав Вел.

— Яка яхта?

Човняр тицьнув перед собою пальцем. Вел повернув голову: над ними навис сірий, схожий на меч ніс яхти. Поки він вдавався до затяжних марень, човен подолав відстань в півмилі.

Вел прочитав мідний напис над головою. То був «Корсар», втім на палубі ледь видніли неясні вогники, не чути було ані голосів, ані музики: тільки час від часу невисокі хвилі ритмічно билися об борти судна.

— Має бути інша — «Міннегага».

— Ще не йдіть.

Вел здригнувся. Тихий і ніжний голос долинув звідкись зверху, з темряви.

— Куди поспішати? — продовжував ніжний голос. — Думала, що хтось завітав до мене, і раптом доведеться пережити жахливе розчарування.

Човняр підняв весла й нерішуче втупився на Вела. Вел, однак, мовчав, і човняр енергійно направив шлюпку по місячній доріжці.

— Стійте! — вирвалося у Вела.

— Що ж, до побачення, — промовив той самий голос. — Загляньте потім, коли зможете залишитися якомога довше.

— Але я хочу залишитися зараз, — видихнув Вел.

Він віддав човняру потрібні вказівки, і шлюпка, похитуючись, знову наблизилася впритул до нижньої сходинки трапу, що вів на палубу яхти. Якась юна особа, у розмито білявій сукні, з дивовижним, тихим голосом, — справді взивала до нього з оксамитної темряви. «А які в неї очі?» — пробурмотів Вел.

Питання сподобалося йому своєю романтичністю, і він повторив його ледь чутно: «А які в неї очі?»

— Хто ви такий?

Дівчина стояла тепер прямо над ним: вона дивилася вниз, а він, підіймаючись по сходах, дивився вгору, і, як тільки їхні очі зустрілися, обидва зайшлися сміхом.

Панянка була зовсім юна, тоненька — навіть тендітна, у сукні, яка невибагливою білизною підкреслювала її молодість. Дві неясні плямки на щоках нагадували про рум’янці, які розливалися ще за дня.

— Хто ви? — повторила дівчина, відступивши, і знову розсміялася, коли голова Вела порівнялася з палубою. — Я перелякана — і маю право знати.

— Я джентльмен, — Вел вклонився.

— Який саме джентльмен? Джентльмени всякі бувають. По сусідству з нашим столиком в Парижі сидів один чорношкірий джентльмен і... — дівчина замовкла. — Ви ж не американець, так?

— Я росіянин, — представився Вел таким голосом, ніби проголошував себе архангелом. Трохи помізкувавши, поквапився додати: — Причому мені щастить найбільше. Сьогодні цілий день, протягом всієї цієї весни я мріяв про те, щоб закохатися саме такої ночі, і ось тепер бачу, що небо послало мені вас.

— Стривайте! — видихнула дівчина. — Я зрозуміла: ви потрапили сюди помилково. Мені всі ці справи ні до чого. Боже збав!

— Прошу вибачення.

Вел спантеличено дивився на дівчину, не усвідомлюючи, що зайшов надто далеко. Потім з офіційним видом випростався:

— Я помилився. Якщо ви мене прощаєте — то на добраніч.

Він повернувся й поклав руку на поручень.

— Не йдіть, — промовила дівчина, відкинувши з чола пасмо волосся (якого воно кольору, важко було розібрати). — Якщо вдуматися, то можете сипати будь-якою нісенітницею — лиш не йдіть. Я нещасна — і не хочу залишатися на самоті.

Вел завагався: щось у цій ситуації було таке, чого він до кінця не розумів. Він сприйняв як належне те, що дівчина, окликнувши незнайомця вечірньою порою, — нехай навіть з борту яхти, — напевно налаштована на романтичну пригоду. І йому страшенно не хотілося йти.

Тут він згадав, що шукав дві яхти, і ця — одна з них.

— Званий обід, мабуть, на іншій яхті, — сказав він.

— Званий обід? Ох, справді, раут на «Міннегазі». Ви пливли туди?

— Плив. Вже й не згадаю коли.

— Як вас звати?

Вел вже збирався представитися, але щось спонукало його замість відповіді запитати:

— А вас? Чому ви не на вечірці?

— Бо вважаю, що краще залишитися тут. Місіс Джексон повідомила, що на обід завітають якісь росіяни — то, либонь, і є ви, — дівчина кинула на нього зацікавлений погляд. — Ви ж не надто юні, сподіваюся?

— Я виглядаю молодшим на свій вік, — сухо зауважив Вел. — Це всім впадає в очі. Вважають, що таке буває рідко.

— А скільки вам років?

— Двадцять один, — збрехав Вел.

Дівчина засміялася:

— Нісенітниця! Вам не більше дев’ятнадцяти.

На обличчі Вела виразилося таке невдоволення, що дівчина поспішила його переконати:

— Не падайте духом! Мені самій лиш сімнадцять. Я б, може, і пішла на вечірку, коли б знала що там буде хоч хтось молодший за п’ятдесят.

Вел з радістю змінив тему розмови:

— І ви вважаєте, що краще сидіти тут, під сяйвом місяця.

— Я міркувала про помилки, — вони сіли поряд на парусинових стільцях. — Помилки... Ця тема хапає за душу найбільше. Жінки дуже рідко замислюються над погрішностями — вони готові забувати про них швидше, ніж чоловіки. Але вже якщо задумаються...

— І ви припустилися помилки?

Вона кивнула.

— Непоправної?

— Думаю, що так. Швидше за все. Саме про те я й думала-гадала, поки ви пропливали на човні.

— Може, я можу якось допомогти? — запропонував Вел. — Може, ваша помилка не така вже й жахлива?

— Ні, не можете, — сумно зітхнула дівчина. — Забудьмо про це. Ці роздуми мене надто втомили: краще вже розкажіть про те, як веселяться в Каннах.

Їхні погляди привабила низка таємничих й заманливих вогників на березі, великих іграшкових мурашників зі свічками всередині, що насправді були просторими фешенебельними готелями, осяяний ліхтарями баштовий годинник у Старому місті, затуманена пляма світла «Café de Paris»[19], загострені вікна вілл на невисоких пагорбах на тлі темного неба.

— Чим зараз всі вони зайняті? — прошепотіла панянка. — Схоже, там відбувається дещо дивовижне, але що саме — не знаю.

— Там все живе й дихає любов’ю, — тихо промовив Вел.

— Справді? — дівчина довго не відривала очей від берега, з дивним виразом на обличчі. — Тоді мені хочеться додому, в Америку. Тут любові забагато. Відправлюся додому завтра ж.

— Так ви боїтеся закохатися?

Дівчина похитала головою:

— Не те щоб. Просто тому... тому що для мене кохання тут немає.

— Для мене теж, — підхопив він. — Так сумно — таке славне місце, така ніжна ніч, а ми з того не маємо нічого.

Він спрямував на дівчину пильний погляд, натхненний і піднесено-романтичний, і вона злегка від нього відсунулася.

— Розкажіть мені більше про себе, — поспішно продовжила дівчина. — Якщо ви росіянин, то де навчилися так добре говорити англійською?

— Моя мати з Америки, — зізнався Вел. — Дідусь теж американець, так що вибору в неї не було.

— Так значить, ви теж американець!

— Ні, я росіянин, — з гідністю заперечив Вел.

Дівчина уважно подивилася на Вела, посміхнулася й вирішила не сперечатися.

— Ну добре, — примирливо мовила вона. — Втім, напевно, ім’я ваше — російське.

Але Вел не мав наміру називати своє ім’я. Ім’я — навіть прізвище Ростових — осквернило б цю ніч. Досить було їхніх тихих голосів, їхніх білявих у темряві облич — і тільки. Він не сумнівався — без всяких на те причин інтуїтивно відчуваючи, — що в душі в нього співає впевненість: ще трохи — і через годину, через хвилину він урочисто вступить світ романтичної любові.

Його ім’я не було реальністю, бо існувало те, що хвилювало серце.

— Ти — прекрасна, — несподівано випалив він.

— Чому ви так думаєте?

— Бо для жінок світло місяця — найправдивіше.

— Я у сяйві місяця гарно виглядаю?

— Кращих за вас у житті не зустрічав.

— Он воно як, — дівчина задумалася. — Звичайно ж, мені не слід було пускати вас на борт. Могла б здогадатися, про що ми станемо балакати — при такому сяйві. Але не можу ж я стирчати тут одна й цілу вічність витріщатися на берег. Я для цього надто молода. Як вважаєте, юна?

— Занадто юні, — з жаром підтвердив Вел.

Раптом обом почулася якась нова музика — зовсім поблизу: музика, яка, здавалося, підіймається з моря не далі як за сто ярдів від них.

— Чуєте? — вигукнула дівчина. — Це з «Міннегагу». Обід скінчився.

З хвилину обидва вслухалися мовчки.

— Дякую вам, — раптом вимовив Вел.

— За що?

Вел навряд чи розумів, що сказав ці слова вголос. Він відчував вдячність до неголосного соковитого звучання духових інструментів, яке доносив до нього бриз; до теплого моря, що бурмотіло невиразні скарги навколо носа яхти; до молочного сяйва зірок, що їх омивало: все це, як він відчував, підносило його вгору легше, ніж подих вітру.

— Як гарно, — прошепотіла дівчина.

— І що ми будемо з цим робити?

— А ми повинні щось із цим робити? Я думала, ми будемо просто сидіти та насолоджуватися...

— Ви цього не думали, — м’яко перебив її Вел. — Ви знаєте, що ми повинні щось із цим робити. Я хочу вас любити — і вас це втішить.

— Ні, не можу, — ледь чутно вимовила дівчина.

Вона спробувала засміятися, недбало кинути якусь дріб’язкову фразу, яка повернула б ситуацію в безпечну гавань випадкового флірту. Але було вже пізно. Вел розумів, що музика довершила розпочату місяцем справу.

— Скажу вам правду. Ви — моя перша любов. Мені сімнадцять — стільки ж, скільки й вам, не більше.

У тому, що були вони ровесниками, було щось зовсім роззброювальне. Перед долею, котра зіштовхнула їх разом, панянка відчула безпомічність. Палубні крісла заскрипіли, і, коли обидва вони раптово і по-дитячому хитнулися назустріч один одному, Вел відчув слабкий, ледве вловний аромат парфумів.

Чи раз Вел цілував незнайомку, чи двічі — згадати не міг, хоч минуло, певно, не менш як година, як сиділи, тісно притулившись вони одне до одного, і її рука лежала в його руці. Найдивнішим для нього в коханні було те, що жодні атрибути палкої пристрасті — мука, жадання, відчай — не хвилювали його душу, втім любов дарувала запаморочливу обіцянку такого неймовірного щастя в житті, про яку він зроду не підозрював. Перше кохання… це була лиш перша любов! Яким же ж є кохання у своїй цілісній повноті, у своїй довершеності? Вел не знав, що нинішні переживання — нежданий, небувалий синтез хвилювань й спокою — більш ніколи не повторяться.

Музика замовкла, а потім розлиту навколо тишу порушив ритмічний плескіт весел. Дівчина схопилася з місця й напружено вдивилася в далечінь.

— Слухайте! — проторохтіла вона. — Ви маєте сказати як вас звуть.

— Ні.

— Ну будь ласка! — благала вона. — Адже завтра я їду.

Вел мовчав.

— Мені не хочеться, щоб ви мене забули. Мене звати…

— Я вас не забуду. Обіцяю завжди про вас пам’ятати. Навіть якщо я когось полюблю, я завжди буду порівнювати її з вами — моїм першим коханням. До кінця життя пам’ять про вас не зів’яне в моєму серці.

— Так, я хочу, щоб ви про мене пам’ятали, — судомно пробурмотіла дівчина. — О, наша зустріч означала для мене набагато більше, ніж для вас, — набагато більше.

Дівчина стояла біля нього так близько, що Вел відчував на своєму обличчі її тепле юне дихання. Вони знову хитнулися назустріч один одному. Вел стискав її долоні й зап’ястя у своїх руках (як, ймовірно, і треба було) і цілував її в губи. Поцілунок був, на його думку, саме таким, як треба — романтичний, але не вульгарний. Однак поцілунок цей таїв надії на інші, майбутні поцілунки, і серце його втекло в п’яти, коли почув, як до яхти наблизилася шлюпка, а це означало, що повернулося її сімейство. Вечір закін­чився.

— Але це тільки початок, — твердив Вел сам собі. — Все моє життя нагадуватиме сьогоднішню ніч.

Дівчина швидко говорила щось півголосом, і він намагався вслухатися в її слова:

— Ви повинні дізнатися ось що: я заміжня. Уже три місяці. Це і є та сама помилка, про яку я думала, коли вас привело сюди місячне світло. Зараз ви все зрозумієте.

Вона замовкла, бо шлюпка штовхнулася в сходи, що вели на палубу, і знизу долинув чоловічий голос:

— Ти тут, люба?

— Так.

— А чия це друга шлюпка?

— Сюди помилково потрапив один із гостей місіс Джексон, і я затримала його на годинку, щоб він мене розважив.

Через мить над палубою з’явився стомлений образ чоловіка з рідкими, сивими пасмами. І тільки тоді Вел усвідомив — правда, занадто пізно, — наскільки йому було небайдуже.

Коли сезон на Рив’єрі в травні закінчився, Ростови та всі інші росіяни замкнули свої вілли й вирушили проводити літо на північ. Православні церкви закрилися, на підвали з рідкісними винами навісили замки, а фешенебельне місячне сяйво сховали, так би мовити, за сімома горами, — чатувати на повернення гостей.

— Ми повернемося наступної весни, — повторювали вони, ніби апріорі.

Але обіцянка виявилася передчасною: повернутися їм не судилося. Тим небагатьом, кому вдалося знову прорватися на південь після трагічних п’яти років, випав щасливий шанс влаштуватися на роботу покоївками або лакеями в розкішних готелях, де колись ті багатії бенкетували. Безліч стали жертвами війни чи революції; інша частка розчинилася в натовпі великих міст, ставши утриманцями чи дрібними шахраями, а дехто (і таких було чимало) попрощався з життям, паралізований відчаєм.

Коли уряд Керенського зазнав краху в 1917 році, Вел служив лейтенантом на Східному фронті, безрезультатно намагаючись тримати в підпорядкуванні солдат, котрі давно вже не визнавали жодних авторитетів. Він продовжував боротися й після того, як князь Павло Ростов і його дружина одного дощового ранку розплатилися кров’ю, спокутуючи гріхи династії Романових, і завидна кар’єра дочки Морріса Хейзелтона перервалася в місті, яке ще більше нагадувало м’ясну крамницю, ніж Чикаго в 1892 році.

Опісля Вел якийсь час воював у полку армії Денікіна, поки не усвідомив, що бере участь у безглуздому фарсі, а велич Російської імперії канула в минуле. Незабаром він переїхав до Франції, однак зіткнувся з проблемою бідності.

Очевидною, зрозуміло, здавалася перспектива прилаштуватися в Америці. Там, як і раніше, проживали дві відносно забезпечені тітоньки, з якими матір Вела посварилася ще давним-давно. Однак через забобони, прищеплені матір’ю, ця ідея здавалася йому абсурдною, до того ж і грошей на подорож через океан у нього не було. Варто було почекати того часу, коли ймовірна контрреволюція в Росії поверне йому втрачену власність Ростових, а поки що як-небудь треба протриматися у Франції.

І Вел відправився в те містечко, яке знав найкраще — в Канни. На останні двісті франків купив квиток у вагон третього класу, а після прибуття, обмінявши фрак, отримав від послужливих ділків гроші на їжу та нічліг. Пізніше він про це шкодував, оскільки фрак допоміг би йому знайти посаду офіціанта. Втім, замість цього йому вдалося влаштуватися водієм таксі, що рівночасно могло вважатися як найбільшою удачею, так і найжахливішим нещастям.

Іноді Велу доводилося возити американців, які бажали орендувати віллу, і, якщо переднє скло в автомобілі було піднято, до нього долинали цікаві уривки розмови:

— ...я чула, цей водій — російський князь... — Тихіше! — Так-так, той самий... — Естер, помовч! — і тут лунали придушені смішки.

Коли автомобіль зупинявся, пасажири товклися біля дверцят, щоб крадькома глянути на Вела. Спочатку, коли так поводилися дівчата, Вела охоплював смуток, але згодом він перестав звертати на це увагу. Одного разу якийсь веселий від випивки американець, поцікався, чи правда, що Вел — князь, і запросив його на обід; іншого разу літня жінка, виходячи з таксі, схопила його за руку, енергійно її потрясла й змусила взяти сотенну купюру.

— Ну, Флоренс, тепер, повернувшись додому, зможу всім похвалитися, що обмінялася рукостисканням з російським князем.

Той підпилий американець, який запросив Вела на обід, думав спочатку, що Вел — син царя: довелося пояснити йому, що княжий титул у Росії означає, як і титул герцога в Великобританії, тільки приналежність до аристократичного стану. Але американець ніяк не міг второпати, чому Вел не буває серед високопоставлених осіб й не може створити собі пристойного стану.

— Це Європа, — похмуро відказав Вел. — Капітал тут не наживають. Гроші або успадковують, або старанно складають роками, і тоді — певно, через три покоління — сімейство потрапляє на вищий щабель соціального стану.

— Подумайте над тим, які в людей потреби — за нашим прикладом.

— Це тому, що в Америці грошей більше. Всі ваші потреби давно передбачені.

Однак через рік — за протекцією молодого англійця, з яким він до війни грав в теніс, — Велу вдалося отримати посаду клерка в каннському відділенні британського банку. Він розсилав пошту, замовляв залізничні квитки та організовував екскурсії для нетерплячих туристів. Інколи до його віконечка підкрадалося знайоме обличчя; коли Вел його впізнавав — тис руку, коли ні — просто мовчав. Через два роки вже ніхто не позиціював його з колишнім князем: та історія набридла, розкіш і багатство Ростових та їхнього оточення поступово спочили в Леті.

Вел майже ні з ким не спілкувався. Вечорами він трохи гуляв по набережній, випивав, не поспішаючи, кухоль пива в кафе й рано лягав спати. Його рідко куди запрошували, вважаючи, що його невеселий, зосереджений вигляд наводить тугу, та він і сам цурався будь-яких запрошень. Замість дорогих твідових і фланелевих костюмів, які батько виписував для них обох з Англії, носив тепер дешевий французький одяг. З жінками не знався зовсім. Якщо в сімнадцять років він і був у чомусь непохитно впевнений, то тільки в одному: що життя його буде сповнене романтики. Тепер, через вісім років стало зрозуміло, що такого не станеться. Власне, часу для любові в нього й не залишалося: війна, революція, а потім і бідність, вступивши в змову, озброїлися проти надій його серця. Ріки його почуття, що вперше пробилися на поверхню того квітневого вечора, одразу ж всохли — окрім хіба що мізерного струмочка.

Щаслива юність скінчилася для Вела, ледь розпочавшись. Він бачив, що роки його йдуть і що зовні він виглядає все більш обшарпаним, а життя поступово зводиться до спогадів про чудові юначі дні. Часом гадали, що Вел втратив глузд: коли той демонстрував молодшим співробітникам старовинний фамільний годинник, ті тільки знущально підморгували один одному, слухаючи розповіді про колишню розкіш сімейства Ростових.

Одного квітневого вечора 1922 року Вел, походжаючи по набережній і дивлячись на довговічну магію запалених ліхтарів, віддавався звичним похмурим роздумам. Ця магія творилася вже не для нього, втім вона апріорі була, і це його хоч трішки тішило. На ранок він збирався відправитися у відпустку та оселитися в недорогому готелі поблизу міста, де купатиметься в морі, читатиме й відпочиватиме, а після повернення знову приступить до роботи. Уже третій рік поспіль він брав відпустку на другу половину квітня — либонь, тому, що саме тоді відчував потребу вдатися до спогадів. Адже саме у квітні доля подарувала йому найкращий період життя — романтику під місячним сяйвом. Цю подію зберігав у душі як святиню; тоді він вважав її всього лише початком, проте вона стала кінцем.

Вел ненадовго зупинився біля «Café des Étrangers[20]», але тут же, підкоряючись якомусь пориву, перетнув вулицю й спустився до берега.

У гавані стояла на якорі дюжина яхт, вже красиво посріблених місяцем. Він бачив їх зранку, вже й читав надписи, викарбувані на бортах — за звичкою, вдаючись до такого вже три роки, суто механічно.

— Un beau soir[21]? — вимовив чийсь голос поруч із ним. Це був човняр, котрий частенько зустрічав тут Вела і раніше. — Мсьє вважає, що море чарівне?

— Так, дуже.

— Також так думаю. Але живеться тут добре лиш під час сезону, а в інші пори року — доволі сутужно. Хоч наступного тижня вдасться заробити. А платять мені тільки за те, що я тут чатую без діла з восьмої ранку до півночі.

— Що ж, зовсім непогано, — ввічливо погодився Вел.

— Наймає мене вдова, красуня з красунь, американка. Її яхта завжди стоїть тут на якорі всю другу половину квітня. Якщо «Корсар» прибуде завтра, буде рівно як три роки.

Вел не спав всю ніч — і не тому, що в голові мелькали думки про те, як вчинити, а тому, що старі почуття несподівано прокинулися й ожили. Звичайно ж, бачитися з нею він не повинен: де вже йому, бідному невдасі, від імені якого залишилася одна бліда тінь... але відтепер і назавжди знати, що про нього пам’ятають — хіба це не ощасливить його хоч трішки? Новина надала його власній пам’яті інший вимір — наділила її життєвістю, як це буває, коли дивитися на звичайне зображення через стереоскопічні окуляри. Новина вселила в нього впевненість у тому, що все це не було оманою: колись його вродою захопилася чарівна жінка й та ще й досі його не забула.

Наступного ранку, аби уникнути випадкової зустрічі на вулиці, Вел з’явився з валізою на вокзалі за годину до прибуття потяга й зайняв місце у вагоні третього класу.

Сидячи у вагоні, Вел помітив, що його ставлення до життя якось змінилося: всередині жевріла слабка, може й нездійсненна, надія, що добу тому була йому чужа. А що, коли в майбутньому знайдеться якийсь спосіб, завдяки якому йому вдасться організувати ще одну зустріч — коли він завзято працюватиме, пристрасно використовуватиме все, що кинула доля під ніс? Щонайменше Вел був знайомий із двома росіянами в Каннах, котрі, володіючи лиш спритністю й хорошими манерами, тепер на диво досягли успіху. Кров Морріса Хейзелтона застукала в його скронях, змусивши пригадати те, на що йому було байдуже: адже Морріс Хейзелтон, збудувавши доньці палац у Санкт-Петербурзі, теж не мав нічого за плечима.

Одночасно Вела захопив й інший порив — не такий дивовижний і не такий наполегливий, але, разом із тим, суто американський: ним опанувала цікавість. У випадку, коли він зможе — хоча б, коли життя коли-небудь складеться так, що зустріч із цією жінкою стане можливою, — принаймні ім’я її має дізнатися.

Вел схопився з місця, схвильовано повернув ручку дверцят — і вистрибнув із вагона. Кинувши валізу в камеру схову, він помчав в американське консульство.

— Зранку прибула яхта, — квапливо звернувся він до службовця, — американська яхта «Корсар». Мені потрібно дізнатися хто її власник.

— Хвилиночку, — відгукнувся службовець, кинувши на Вела дивний погляд. — Спробую з’ясувати.

Трохи згодом (Велу здалося — пройшла ціла вічність) службовець повернувся.

— Так, почекайте хвилиночку, — запинаючись, вимовив він. — Ми… здається, з’ясовуємо.

— Яхта прибула?

— О, так — все гаразд. Принаймні я так думаю. Будьте ласкаві, зачекайте трохи, присядьте в це крісло.

Пройшло ще десять хвилин, і Вел нетерпляче поглядав на годинника. Якщо вони не поквапляться, він не встигне на потяг. Молодик нервово сіпнувся, немов хотів скочити на ноги.

— Прошу вас, не хвилюйтеся, — заспокоїв його службовець, швидко глянувши на Вела зі своєї конторки. — Посидьте спокійно, будь ласка.

Вел витріщився на нього. Яка йому різниця, чи чекатиме він, чи ні?

— Я спізнюся на потяг, — нетерпляче пробелькотів він. — Вибачте, що спричинив вам стільки клопоту...

— Прошу вас, посидьте, будь ласка! Ми будемо тільки раді виконати свій обов’язок. Бачте, ми чекали на ваше звернення протягом… ох… вже трьох років.

Вел схопився з крісла й гнівно насунув капелюх на голову:

— Чому ж ви відразу мені про це не сказали?

— Тому що повинні були зв’язатися з нашим... з нашим клієнтом. Прошу вас, не йдіть! Вже — ах так, вже занадто пізно.

Вел обернувся. У дверному отворі, на тлі сонячного сяйва, виникла струнка жінка: її темні перелякані очі сяяли.

— Як...

Вел розкрив рот, але продовжити фразу не зміг. Жінка зробила крок до нього:

— Я… — вона безпомічно дивилася на нього, очі її були повні сліз. — Я просто хотіла з вами привітатися, — пробурмотіла вона. — Я три роки приїжджала сюди, тому що хотіла з вами привітатися.

Вел як і раніше не міг вимовити й слова.

— Могли б і відповісти, — нетерпляче кинула жінка. — Могли б і відповісти, а то я вже почала думати, що вас убили на війні, — вона звернулася до службовця: — Представте нас, будь ласка! Невже не бачите, що я не можу привітатися з людиною, коли ми не знаємо, як звертатися один до одного?

Зрозуміло, є всі підстави з недовірою ставитися до міжнародних шлюбів. Згідно з американською традицією, всі вони приречені на погану кінцівку, і ми звикли читати заголовки на кшталт наступних: «Пропоную Корону в Обмін на Справжню Американську Любов, Заявляє Герцогиня» або «Жебракові Графу Пред’явлено Звинувачення в катуванні жінки Родом з Толедо». Інші заголовки ніколи не публікуються — кому захотілося б прочитати наступне: «Замок — це Гніздо Кохання Стверджує Колишня Перша Красуня Джорджії» або «Герцог і Дочка М’ясного Магната святкують Золоте Весілля»?

Дотепер жодних заголовків про молоду пару Ростових не з’явилося. Князь Вел занадто зайнятий: він тримає парк таксомоторів сріблясто-місячного кольору, що користуються великим успіхом завдяки його незвичайним здібностям, і для інтерв’юерів у нього просто не знаходиться часу. Разом з жінкою вони залишають Нью-Йорк лиш раз на рік — та коли яхта «Корсар» всередині квітня вночі прибуває в гавань Канн, один із човнярів, як і раніше, радісно її вітає.