Гітара, кості, кастет

Сирітка Рагс Мартін-Джонс та Принц Уельський

Одного квітневого ранку в нью-йоркську гавань плавно прослизнув корабель «Маджестік». По дорозі понюхав місцеві буксири й пороми, що тяглися, мов черепахи, підморгнув якійсь молодій, кричущо розмальованій яхті й свистом пари наказав забратися зі шляху суднові, що перевозило худобу. Затим, мов огрядна леді, що хутко всідається на стілець, пристав до власного причалу й самовдоволено оголосив, що тільки-но прибув з Шербура й Саутгемптону, несучи на борту найкращих у світі людей.

Найкращі у світі люди стояли на палубі та ідіотично махали своїм бідним родичам, які тупцяли на пристані в очікуванні рукавичок із Парижа. Незабаром «Маджестік» за допомогою великого тобогана з’єднали з північноамериканським континентом, і корабель почав викидати з себе кращих людей світу, якими виявилися Глорія Свенсон[22], двоє закупників від «Лорд енд Тейлор», міністр фінансів із Граустарка з пропозицією консолідації боргу та африканський король, який всю зиму спав, мріючи доплисти до берега, і жахливо страждав від морської хвороби.

Коли на пристань хлинув потік пасажирів, фотографи захоплено заклацали затворами. Радісними криками зустріли пару носилок із двома жителями Середнього Заходу, які минулої ночі впилися до білої гарячки.

Палуба поступово спорожніла, але коли весь до останньої пляшки бенедиктин досяг берега, фотографи ще залишалися на своєму посту. Помічник капітана, котрий наглядав за висадкою, теж затримався біля підніжжя трапу, переводячи погляд то на годинник, то на палубу, немов важлива частина вантажу змушувала на себе очікувати. Нарешті спостерігачі на пірсі видихнули протяжне «А-а-а-х!»: З головної палуби рушила завершальна процесія.

Першими спускалися дві покоївки-француженки, що несли маленьких королівських собачок, за ними пробиралася наосліп група носіїв, з головою вкритих поклажею: пучками та букетами свіжих квітів. Далі ще одна покоївка вела дитину-сироту зі сумними очима, виразно французького походження, їм же дихав у спину другий помічник капітана, тягнучи за собою, до свого і їхнього незадоволення, трьох неврастенічних вовкодавів.

Пауза. Потім до поручнів вийшов капітан, сер Говард Джордж Вітчкрафт, а супроводжувала його пишна купа хутра — сріблясті лисиці.

Рагс Мартін-Джонс, провівши п’ять років в європейських столицях, повернулася в рідні краї!

Рагс Мартін-Джонс не була собакою. Вона була наполовину дівчиною, наполовину квіткою, і, обмінюючись рукостисканням з капітаном, сером Говардом Джорджем Вітчкрафтом, вона усміхнулася так широко, мовби почула найсучасніший, найсмішніший жарт на світі. Всі ті, хто не встиг ще покинути пірс, відчули у квітневому повітрі трепет цієї усмішки й обернулися подивитися.

Рагс Мартін Джонс повільно спустилася по трапу. Дорогий капелюшок, незбагненно експериментального фасону, щільно притиснута рука, так що куці пасма — зачіска хлопця чи каторжанина — даремно намагалися трохи потріпотіти під вітром гавані. Обличчя її навіювало думки про недоспані ночі перед вінчанням, поки вона легким порухом не вставила безглуздий монокль в ясне, сповнене голубизни й дитячості око. На кожному третьому-четвертому кроці монокль піддавався натиску довгих вій, і Рагс зі щасливим втомленим смішком переносила цей символ зарозумілості в інше око.

Бум! Причал прийняв її сто п’ять фунтів[23] ваги й мовби здригнувся під гнітом її краси. У двох-трьох носіїв запаморочилося в голові. Велика сентиментальна акула, що слідувала за кораблем, відчайдушно вистрибнула з води, щоб провести її останнім поглядом, і з розбитим серцем знову занурилася в глибину.

Рагс Мартін-Джонс повернулася додому.

На березі її не зустрічала рідня, з тієї простої причини, що з усієї її сім’ї нікого, крім неї, у живих не залишилося. У 1912 році її батьки разом потонули на «Титаніку», щоб ніколи в цьому світі не розлучатися, і ось весь спадок Мартін-Джонсів — сімдесят п’ять мільйонів — дістався дитині, якій не виповнилося ще й десяти. Таку ситуацію обиватель зазвичай характеризує як «і сміх, і гріх».

Рагс Мартін-Джонс (всі вже давно забули її справжнє ім’я) тепер знимкували зі всіх ракурсів. Монокль наполегливо випадав, вона невпинно усміхалася, позіхала й повертала його на місце, і тому жодного зображення не вийшло, коли не брати до уваги знятого на кінокамеру. На всіх фото, однак, був присутній гарний, схвильований юнак, який зустрічав її на причалі, — в його очах горів майже лютий вогонь любові. Звали його Джон М. Чеснат, він уже написав для «Амерікен мегезін» історію свого успіху; його безнадійне кохання до Рагс почалося з тієї ще пори, коли вона, мов припливи, підпала під вплив літнього місяця.

Вони вже віддалялися від пристані, коли Рагс усвідомила його присутність й кинула на нього байдужий погляд, мовби бачила його вперше.

— Рагс, — почав він, — Рагс…

— Джон М. Чеснат? — спитала вона, вивчаючи його поглядом.

— А хто ж іще! — зі злістю вигукнув він. — Хочеш удати, ніби ми не знайомі? Ніби ти не просила в листі, щоб я тебе зустрів?

Рагс розсміялася.

Поруч виник шофер, вона вивернулася з пальто, відкриваючи сукню у велику клітку, сіру та блакитну. Обтрусилася, як мокра пташка.

— Мені ще потрібно дещо вияснити з митницею, — зауважила вона з відсутнім виглядом.

— Мені теж треба вияснити, — схвильовано підхопив Чеснат, — а насамперед скажу, що за весь час твоєї відсутності я ні на мить не переставав тебе любити.

Рагс, простогнавши, зупинила його:

— Будь ласка! На борту було кілька молодих американців. Тема смертельно мені набридла.

— Господи! — скрикнув Чеснат. — Ти що ж, будеш рівняти мою любов з тим, що тобі наспівали на борту?

Він підвищив голос, перехожі, які йшли поруч, почали прислухатися.

— Ц-с! — застерегла його Форс. — Не треба циркових вистав. Якщо ти хочеш хоч зрідка зі мною бачитися, поки я тут, угамуй запал.

Але Джон М. Чеснат, судячи з усього, не керував своїм голосом.

— Але ж... — він ледь не зірвався на вереск. — Ти що, забула, що сказала мені в четвер п’ять років тому на цьому самому пірсі?

Половина пасажирів корабля стежила за цією сценою з причалу, групка інших підтягувалася від митниці, щоб теж подивитися.

— Джоне, — вона починала злитися. — Якщо ти ще раз підвищиш голос, у тебе буде не одна можливість охолонути — я вже про це подбаю. Я в «Рітц». Побачимося сьогодні ввечері, приходь.

— Але, Рагс, — хрипким голосом запротестував Джон. — Послухай. П’ять років тому…

Далі спостерігачам на причалі довелося насолодитися видовищем воістину рідкісним. Красива жінка в картатій, сірій з блакитним, сукні стрімко ступила вперед і вперлася руками в юнака, котрий зі схвильованим виглядом стояв поруч. Хлопець інстинктивно відсахнувся, але нога його не знайшла опори, він м’яко зіслизнув зі тридцятифутової висоти причалу й, зробивши не позбавлений грації поворот, гепнувся в річку Гудзон.

Пролунали крики тривоги, всі кинулися до краю причалу, і тут голова юнака визирнула над водою. Він плавав з легкістю, і, переконавшись в цьому, юна панна, яка, очевидно, і стала винуватицею нещасного випадку, схилилася над краєм пірсу й склала долоні рупором.

— Я буду о пів на п’яту! — викрикнула вона.

Вона весело махнула рукою (джентльмен, занурений у вир, не міг відповісти), поправила свій монокль, кинула зарозумілий погляд на натовп, що зібрався на видовище, і неспішно пішла.

П’ять собак, три покоївки та французька сирітка розташувалися в найрозкішніших апартаментах «Рітца». Рагс ліниво розчинилася в парній, духмяній від трав, ванні, в якій продрімала ледь не годину. Після закінчення процедури прийняла ділові візити масажистки, манікюрниці й, врешті, перукаря-француза, який відновив її відрослі пасма каторжанина. Коли о четвертій прибув Джон М. Чеснат, то застав у холі ледь не міріади юристів й банкірів — розпорядників довірчого фонду «Мартін-Джонс». Вони очікували на зустріч з о пів на другу й тепер перебували в стані жахливої напруги.

Одна з покоївок ретельно обдивилася його з ніг до голови, можливо, тому, аби переконатися, чи достатньо він висох, а затим його негайно доправили до мадемуазель. Мадемуазель лежала у своїй спальні, розтягнувшись на шезлонгу серед двох дюжин шовкових подушок, що супроводжували її під час подорожі через Атлантику. Джон увійшов дещо напружено й привітав її офіційним поклоном.

— Виглядаєш краще, — Рагс підвелася з подушок й огля­нула його схвальним поглядом. — На обличчі рум’янець з’явився.

Джон холодно подякував за комплімент.

— Варто повторювати таку процедуру щоранку, — без будь-якого зв’язку з попереднім вона додала: — А я завтра повертаюся до Парижа.

Джон Чеснат здивовано відкрив рот.

— Я писала тобі, що, так чи інакше, більше як тиждень в Нью-Йорку не пробуду.

— Але, Рагс...

— Та й навіщо? Хіба в Нью-Йорку є якийсь статний молодик?

— Але ж, Рагс… дай мені шанс! Залишися, скажімо, на днів десять й пізнаєш мене набагато краще!

— Пізнати! — її тон підказував те, що юнак для неї, мов затерті сторінки книги. — Мені б чоловіка, який здатен на галантний жест.

— Хочеш сказати, мені слід висловлювати свої почуття виключно пантомімою?

Рагс роздратовано фиркнула.

— Я хочу сказати, що в тебе немає уяви, — терпляче пояснила вона. — В американців взагалі відсутня уява. Єдине велике місто, де культурна жінка може дихати, це Париж.

— Значить, я тобі тепер зовсім байдужий?

— Якби був, я б не стала перетинати Атлантику, щоб з тобою побачитися. Але варто було мені побачити на борту американців, і я зрозуміла, що не вийду заміж за жодного з них. Я б тебе ненавиділа, Джоне, і з нудьги не знайшла б нічого кращого, як розбити тобі серце.

Рагс закрутилася й почала зариватися в подушки; незабаром вона пірнула в них ледь не повністю.

— Монокль загубила, — пояснила вона.

Після невдалих пошуків у шовковистих глибинах вона виявила свою лорнетку: та звисала з шиї на спину.

— Мені хочеться закохатися, — продовжила Рагс, вставляючи монокль у своє дитяче око. — Минулої весни в Сорренто я ледь не втекла з індійським раджею, та йому б шкіру на півтони світлішу, ба більше, вже до болю не подобалася мені одна з його дружин.

— Що за нісенітниці ти провадиш? — Джон сховав обличчя в долонях.

— Ну, я все ж за нього не вийшла. Тим часом йому було що запропонувати. Як-не-як, а в Британській імперії він був третім серед найбагатших чоловіків. Це вже інша справа… а ти багатій?

— Не такий, як ти.

— Ну ось. Що ж ти можеш мені запропонувати?

— Любов.

— Любов! — Рагс знову зникла в подушках. — Послухай, Джоне. Як на мене, життя — це ряд повабних крамниць, перед кожною стоїть торговець, потирає собі руки й каже: «Будьте моїм постійним клієнтом. Мій універмаг — кращий на світі». Я входжу, при мені гаманець, набитий красою, грошима й молодістю, все мені по кишені. «Чим ви торгуєте?» — питаю я, а він, потираючи руки, відповідає: «Ну, мадемуазель, сьогодні завезли сорт ідеа-а-альної любові». Іноді любові в асортименті й немає, але, почувши, скільки в мене грошей на покупки, він за нею посилає. Що-що, а любов завжди до моїх послуг, причому безкоштовно. У цьому мій єдиний виграш.

Джон Чеснат відчайдушно підвівся й ступив до вікна.

— Тільки не стрибай, — похапцем вигукнула Рагс.

— Гаразд, — він жбурнув сигарету на Медісон-авеню.

— Мова не про тебе, — промовила вона вже м’якше. — Хай ти й зануда з зануд, але я прив’язана до тебе сильніше, ніж можу висловити. Але тутешнє життя — воно тягнеться й тягнеться. І ніколи нічого не відбувається.

— Так тут чого тільки не відбувається, — побився об заклад він. — Сьогодні ось — витончене вбивство в Хобокені та самогубство за дорученням в Мені. У конгрес внесли законопроєкт про стерилізацію агностиків...

— Гумор мене не цікавить, — заперечила дівчина. — Зате плекаю ледь не архаїчну тягу до романтики. Знаєш, Джоне, минулого місяця сиділа я за столиком з двома панами, які реверсом та аверсом грали на королівство Шварц­берг-Райнмюнстер. У Парижі один мій знайомий, звали того Блатчдак, якось затіяв справжню війну, а потім протягом року планував іншу.

— Ну тоді хоча б заради різноманітності чом би тобі сьогодні ввечері кудись зі мною та й не піти? — наполягав Джон.

— Куди? — презирливо запитала Рагс. — Гадаєш, я й досі шаленію від нічних клубів та пляшки солодкого ігристого? Мені більше до смаку власні несмачні фантазії.

— Я тебе поведу в одне з найдивовижніших місць міста.

— І що буде? Що там такого буде — ось ти мені скажи.

Джон Чеснат раптом зробив глибокий вдих й озирнувся, немов побоювався чужих вух.

— Ну, сказати по правді, — промовив він тривожно, приглушеним голосом, — якщо це набуде розголосу, зі мною, либонь, трапиться щось дуже жахливе.

Рагс випросталася, подушки навколо неї опали, як листя.

— Ти натякаєш, ніби пов’язаний з якимись сумнівними справами? — вигукнула вона, сміючись. — Розраховуєш, я повірю в це? Ні, Джоне, твоя доля — простувати торованими шляхами — і просто собі простувати.

Губи її, мов пелюстки презирливої троянди, кидалися в нього словами, мов шипами. Джон підібрав із крісла свої капелюх і пальто, взяв палицю.

— Востаннє запитую: підеш зі мною сьогодні подивитися на те, що я покажу?

— Що подивитися? Глянути на кого? Чи є в цій країні хоч що-небудь, що варте споглядання?

— Ну, — сказав він буденним тоном, — по-перше, ви глянете на принца Уельського.

— Що? — Рагс одним рухом схопилася з шезлонга. — Він повернувся в Нью-Йорк?

— Повертається сьогодні ввечері. Хочеш на нього подивитися?

— Чи хочу? Так я ніколи ще його не бачила. Усюди пропускаю. За годину, проведену поблизу нього, я б віддала рік життя, — голос Рагс тремтів від хвилювання.

— Він був у Канаді. Сьогодні відбудеться важливий боксерський поєдинок — принц приїжджає інкогніто, щоб його подивитися. А до мене дійшли чутки, де він збирається провести вечір.

Рагс захоплено зойкнула.

— Домінік! Луїза! Жермен!

Всі три покоївки примчали на поклик. Кімната раптово наповнилася вібраціями дикого, приголомшеного світла.

— Домінік, приготуйте авто! — кричала Рагс французькою. — Сан-Рафаель, мою золоту сукню й бальні туфлі з каблуками зі справжнього золота! Найбільші перли — всі, які є, і діамант розміром з яйце, і панчохи зі сапфіровими швами. Жермен, нумо в домашній салон краси. І ще одну ванну — холодну, з мигдальним кремом. Домінік — до Тіффані, одна нога тут, інша там, поки вони не закрилися! Знайди мені брошку, кулон, діадему, неважливо що, аби з гербом будинку Віндзорів.

Вона смикала ґудзики своєї сукні, і варто було Джону поспішно відвернутися, щоб піти, вона тут же зіслизнула з її плечей.

— Орхідеї, — крикнула вона йому в спину, — заради всіх святих, орхідеї! Чотири дюжини, щоб можна було вибрати чотири штуки.

Покоївки заметушилися по кімнаті, як перелякані птиці.

— Парфуми, Сан-Рафаель, відкрий валізу з парфумами; дістаньте рожевих соболів, підв’язки з діамантами, солодке масло для рук! Це теж візьміть! — І це... і це... ой!.. і це!

Проявивши скромність, Джон закрив за собою двері апартаментів. Шестеро довірених осіб, у позах, які виражали втому, нудьгу та відчай, все ще юрмилися в зовнішньому холі.

— Джентльмени, — оголосив Джон Чеснат, — боюся, міс Мартін-Джонс втомилася з дороги й не зможе сьогодні з вами говорити.

— Це місце без всякої вагомої причини називають Небесним Отвором.

Рагс озирнулася.

Вони з Джоном опинилися на даху, у саду, що розкинувся під нічним квітневим небом. Над головою мерехтіли холодним світлом справжні зірки, на темному заході виднівся крижаний серп місяця. Однак там, де вони стояли, панувала червнева теплінь, і пари, які обідали та танцювали на паркеті з матового скла, не звертали уваги на зловісне небо.

— Чому тут так тепло? — прошепотіла Рагс, поки вони пробиралися до столика.

— Якийсь новітній винахід. Не дає теплому повітрю підійматися. Не знаю, на якому принципі збудовано, але тут навіть взимку можна перебувати просто неба.

— А де принц Уельський? — вимогливим тоном запитала вона.

Джон обвів очима майданчик.

— Поки не прибув. Раніше ніж через пів години не з’явиться.

Рагс глибоко зітхнула.

— За чотири роки я вперше відчуваю такий трепет.

Чотири роки — а його любов до неї триває на рік більше. Джон задумався: коли їй було шістнадцять і вона, миле, навіжене дитя, просиджувала ночі в ресторанах з офіцерами, які мали назавтра відправитися в Брест, рано втративши сяйво життя під акомпанемент старезних, печальних, сповнених муки днів війни, — чи була вона в ті дні такою прекрасною, як зараз, під цими бурштиновими вогнями, під цим темним небом. Від збуджено палких очей до каблуків крихітних туфельок, в смужках зі справжнього золота і срібла, вона скидалася на один з тих дивних корабликів, вирізаних всередині пляшки. Виконана так тонко й ретельно, немов над нею не один рік працював майстер, який спеціалізувався на ювелірно-дражливих виробах. Джону Чеснату хотілося взяти її в руки, повертіти вправо-вліво, придивитися до носка туфельки, кінчика вуха, прижмуритися до казкових камінців, з яких змайстровані вії.

— Хто це? — Рагс несподівано вказала на красивого латиноамериканця, який сидів за столиком навпроти.

— Це Родеріго Мінерліно, зірка кіно та реклами крему для обличчя. Може, пізніше він танцюватиме.

Рагс тільки тепер почула звуки скрипок й барабанів. Та музика, здавалося, плила здалеку, над крижаною ніччю й спадала на паркет — це додавало нотам казковості й відчуженості.

— Оркестр на іншому даху, — пояснив Джон. — Нове бачення… Дивися, починається вистава.

Раптом, у коло різкого, варварського світла, вискочила зі замаскованого проходу молода, тонка як тростинка негритянка, злякала музику, яка перейшла в невпорядкований мінор, і затягла ритмічну трагічну пісню. Сопілка її тіла раптом переломилася, вона почала повільно й нескінченно ступати — без просування, без надії, мов невдача убогої дикунської мрії. З істеричною монотонністю, безнадійно, однак непримиренно, вона щораз вигукувала, що втратила Папу Джека. Одна за одною, її, з наполегливого ритму божевілля, намагалися збити гучні труби, та вона чула лиш гуркіт барабанів, які перенесли її в якийсь загублений світ, що існував тисячу років тому. Коли замовкло пікколо, негритянка знову витягнулася в тоненьку коричневу струну, пронизливо, несамовито скрикнула й розчинилася в раптовій темряві.

— Коли б ти жила в Нью-Йорку, то не питала б хто це, — промовив Джон, коли спалахнуло бурштинове світло. — Наступний пан — Шейк Б. Сміт, грубий, ганебний сорт гумору.

Він замовк. У ту саму мить, коли перед початком другого номера згасло світло, Рагс глибоко зітхнула й всім тілом подалася вперед. Її очі скляні, як у пойнтера на полюванні. Джон помітив, що погляд дівчини прикутий до компанії, яка увійшла через бічні двері й почала влаштовуватися за столиком в напівтемряві.

Столик приховували пальми, і Рагс спочатку розрізнила тільки три тьмяні силуети. Затим побачила й четвертий, що розташувався ніби в самій глибині, — блідий овал його обличчя вінчався густо-жовтим волоссям.

— Ага! — вигукнув Джон. — Ось і його величність.

Тихенько схлипнувши, Рагс затамувала подих. Мадемуазель сприймала все, мов у тумані: комік начебто стояв на танцювальних підмостках в яскраво-білому освітленні, начеб деякий час щось торохтів, а залом розносилися брижі сміху. Та очі її залишалися нерухомими, зачарованими. Вона бачила, як хтось із компанії схилився й щось прошепотів іншому, як горів сірник, як замерехтіло на задньому плані яскраве вічко сигарети. Чи довго залишалася без руху, Рагс не знала сама. Потім з очима в неї щось трапилося, їх заслало білою пеленою, і відмахнутися від цього було неможливо. Рагс різко повернулася й виявила, що на неї зверху спрямований невеликий прожектор. Десь поблизу звучав голос, він щось їй говорив, по залу стрімко прокочувався круговорот сміху, але Рагс сліпив прожектор, і вона мимоволі підвелася.

— Сиди! — шепнув їй Джон через столик. — Він щовечора вибирає собі кого-небудь.

Тепер Рагс зрозуміла — це був комік Шейк Б. Сміт. Він розмовляв з нею, сперечався з нею — про щось, що здавалося неймовірно потішним для всіх інших, та Рагс чулося лиш невиразне бурмотіння. Спочатку її приголомшило яскраве світло, але тепер вона опанувала себе й зобразила посмішку. То був жест рідкісного самовладання. Ця посмішка говорила про цілковиту байдужість до того, що відбувається, і Рагс немовби не помічала світла прожектора, не помічала спроби коміка зіграти на її привабливості; вона з нескінченної відстані гралася ним — з тим же успіхом він міг би метати свої стріли в місяць. Вона вже не була «леді» — леді в такій ситуації виглядала б роздратованою, жалюгідною чи дурною, Рагс же звела свою позицію до того, щоб просто красуватися, залишаючись недосяжною для всього іншого, і комік зрештою відчув таку самотність, якої ніколи раніше не відчував. За його сигналом прожектор раптово згас. Сцена завершилася.

Сцена завершилася, комік покинув сцену, і нотки відчуженої музики залунали знову. Джон прихилився до неї.

— Мені дуже шкода. Але нічого тут не поробиш. Ти була чудова.

У відповідь на інцидент пролунав буденний сміх — затим вона здригнулася: за столиком на тому кінці залу залишилися тільки двоє людей.

— Він пішов! — засмутилася вона.

— Не хвилюйся — повернеться. Бачиш, йому доводиться бути обережним; напевно, перечікує зовні з ким-небудь зі своїх асистентів, поки знову не вимкнуть світло.

— А чого йому остерігатися?

— Відвідування Нью-Йорка в нього не заплановано. Так він і приїхав інкогніто.

Світло знову померкло, і майже відразу ж з темряви з’явився високий чоловік і наблизився до їхнього столика.

— Не дозволите представитися? — швидко промовив він з гордовитою інтонацією британця, звертаючись до Джона. — Лорд Чарльз Есте, один із супутників барона Марчбенка, — він пильно подивився на Джона, аби зрозуміти, чи той усвідомив вагомість цього імені.

Джон кивнув.

— Це між нами, сподіваюся, розумієте.

— Авжеж.

Рагс намацала на столику свій непочатий келих шампанського й одним ковтком його осушила.

— Барон Марчбенк запрошує вашу супутницю протягом цього номера приєднатися до його товариства.

Обидва чоловіки кинули свій погляд на Рагс. На мить наступила пауза.

— Добре, — погодилася вона й знову запитально подивилася на Джона.

Той знову кивнув. Дівчина підвелася й із шаленим серцебиттям заснувала столиками, роблячи півкільця, аби дістатися кінця зали; затим її тоненький, мерехтливо-золотистий силует розтанув біля столика в напівтемряві.

Номер наближався до кінця, Джон сидів за столиком сам, струшуючи келих шампанського й спостерігаючи гру бульбашок. За мить до того, як спалахнуло світло, пролунав тихий шелест золотої матерії й Рагс, зашарівшись і прискорено дихаючи, опустилася на стілець. В її очах блищали сльози.

Джон дивився на неї понуро.

— Ну, що він говорив?

— Він був дуже мовчазний.

— Хоч слово сказав?

Коли вона потягнулася за келихом, рука її затремтіла.

— Поки було темно — просто дивився на мене. Виголосив кілька звичних фраз. Точнісінько, як на фото, тільки вигляд має знуджений та стомлений. Навіть не запитав як мене звати.

— Сьогодні покидає Нью-Йорк?

— Через пів години. Його з помічниками чекає біля дверей машина, до світанку вони повинні перетнути кордон.

— Ну як він тобі — чарівливий?

Мадемуазель завагалася, затим повільно кивнула.

— Так всі говорять, — підтвердив Джон похмуро. — Вони чекають, що ти повернешся?

— Не знаю, — Рагс кинула невпевнений погляд в інший кінець залу, але знаменитість вже пішла в якесь укриття.

Коли Рагс відвернулася, до них поспішно підійшов зовсім незнайомий молодик, який перед тим дещо затримався біля головного входу. Обличчя його було смертельно блідим, пом’ятий костюм — в невідповідному, діловому стилі. Він поклав на плече Джону тремтячу руку.

— Монте! — Джон сіпнувся й пролив шампанське. — Що таке? У чому справа?

— Вони напали на слід! — схвильовано прошепотів юнак. Він озирнувся. — Нам треба поговорити віч-на-віч.

Джон Чеснат скочив на ноги. Рагс помітила, що його обличчя набуло такого кольору, як серветка, яку він тримав у руці. Джон вибачився, і обидва відійшли до вільного столика трохи віддалік. Рагс на мить кинула на них зацікавлений погляд, затим знову зосередила увагу на столику в іншому кінці залу. Чи запросять її повернутися? Принц просто собі підвівся, вклонився й вийшов за поріг. Либонь, варто було зачекати, поки він повернеться, але вона, хоч і була схвильована, почасти вже повернула собі своє колишнє «я». Її зацікавленість вдовольнилася — від принца була потрібна нова ініціатива. Мадемуазель себе запитувала: чи дійсно відчула властивий йому шарм, а головне — чи подіяла на нього її краса?

Юнак Монте зі смертельно блідим обличчям розчинився, і Джон повернувся за столик. Рагс з подивом виявила, що його вигляд повністю змінився.

Він, мов п’яний, впав у крісло.

— Джоне! Що трапилося?

Замість відповіді Джон потягнувся за пляшкою шампанського, але пальці в нього тремтіли, вино пролилося, навколо келиха утворилося мокре жовте кільце.

— Ти нездоровий?

— Рагс, — ледве вимовив він, — мені кінець.

— Що ти таке плетеш?

— Кажу ж, мені кінець, — його обличчя скривилося в жалюгідній усмішці. — Виписаний ордер на мій арешт, вже годину як.

— Ти щось накоїв? — злякалася Рагс. — Який ще ордер?

Почався наступний номер, світло згасло, Джон раптом впустив голову на столик.

— Та що таке? — допитувалася вона, а побоювання зростало. Вона схилилася вперед: відповідь Джона була ледве чутною. — Вбивство? — вона охолола.

Джон кивнув. Рагс схопила його за обидві руки й струснула — так струшують пальто, щоб воно нормально сиділо. Очі Джона снували по сторонах.

— Це правда? У них є докази?

Джон знову кивнув — розслаблено, як п’яний.

— Тоді тобі потрібно зараз же тікати за кордон! Чуєш, Джоне? Зараз же тікати, поки вони до тебе не дісталися!

Джон кинув на двері погляд, сповнений дикого жаху.

— Всі святі! — вигукнула Рагс. — Що ж ти сидиш склавши руки? — її погляд, відчайдушно блукаючи по залу, раптом зупинився. Рагс втягнула в себе повітря, завагалася і люто зашепотіла Джону на вухо: — Якщо я зумію це влаштувати, поїдеш сьогодні в Канаду?

— Як?

— Я це зроблю — ти тільки візьми себе в руки. Це тобі говорить Рагс, розумієш, Джоне? Сиди тут і не рухайся, поки я не повернуся!

Під прикриттям темряви Рагс перетнула майданчик.

— Бароне Марчбенк, — шепнула вона тихенько, зупинившись за його стільцем.

Він жестом запросив її сісти.

— Чи не знайдеться сьогодні у вас в машині два вільних місця?

Один з помічників тут же обернувся.

— В авто його світлості всі місця зайняті, — кинув він.

— Мені дуже потрібно, — голос Рагс тремтів.

— Що ж, — невпевнено озвався принц, — не знаю.

Лорд Чарльз Есте подивився на принца й похитав головою.

— Я б не рекомендував. Справа ризикована, ми порушуємо розпорядження з батьківщини. Адже ми домовилися, що не створюватимемо складнощів.

Принц насупився.

— Це не ускладнення, — заперечив він.

Есте безпосередньо звернувся до Рагс:

— Чому це так терміново?

Рагс завагалася. Раптово вона спалахнула:

— Втеча нареченого з нареченою!

Принц розсміявся.

— Дуже добре! — вигукнув він. — Вирішено. Есте говорить із позицій службового обов’язку. Але ми його притягнемо на свою сторону. Адже ми ось-ось від’їжджаємо?

Есте глянув на годинник:

— Негайно!

Рагс метнулася назад. Їй хотілося відвести всіх з даху, поки ще темно.

— Поквапся! — вигукнула дівчина прямо у вухо Джона. — Ми перетинаємо кордон — з принцом Уельським. До ранку будете врятовані.

Джон ошелешено глянув на неї. Мадемуазель поспіхом розрахувалася, і, схопивши його за руку, відвела за інший столик, намагаючись не привертати уваги й коротко представила. Принц вшанував його рукостисканням, помічники кивнули, ледь приховуючи незадоволення.

— Нам час іти, — мовив Есте, нетерпляче поглядаючи на годинник.

Компанія вже рушила до дверей, і тут всі скрикнули: через головні двері на майданчик вийшли двоє полісменів і рудоволосий чоловік в цивільному вбранні.

— На вихід, — тихенько прошепотів Есте, підштовхуючи компанію до бічних дверей. — Назрівають якісь неприємності.

Він вилаявся: вихід загородили ще двоє поліціянтів. Вони невпевнено зволікали. Чоловік у цивільному почав ретельно оглядати відвідувачів за столиками.

Есте кинув колючий погляд на Рагс, затим — на Джона, який зіщулився за пальмами.

— Він що, з фінансового відомства? — запитав Есте.

— Ні, — прошепотіла Рагс. — Зараз назріють проблеми. Чом би просто не використати цей вихід?

Принц, всередині якого зріла нетерплячість, всівся за столик.

— Дайте мені знати, панове, коли будете готові йти, — він посміхнувся Рагс. — Подумати тільки, тепер, через ваше гарненьке личко, ми всі можемо потрапити в халепу.

Після цього несподівано включилося світло. Чоловік у цивільному різко розвернувся й вискочив у центр залу.

— Всім залишатися на місцях! — крикнув він. — Ви, там, під пальмами, — сідайте! Є тут в кімнаті Джон М. Чеснат?

Рагс мимоволі скрикнула.

— Гей! — гукнув детектив до полісмена, котрий стояв позаду. — Гляньте он на ту кумедну компанію. Ей, ви, руки вгору!

— Боже, — прошепотів Есте, — треба звідси вибиратися! — він обернувся до принца. — Цього не можна допустити, Теде. Вас не повинні тут бачити. Я з ними розберуся, а ви йдіть вниз, до машини.

Він зробив крок до бокового виходу.

— Ви, руки вгору! — заволав чоловік у цивільному. — Я з вами гратися не збираюся. Хто з вас Чеснат?

— Ви божевільні! — крикнув Есте. — Ми британські піддані. Ми до ваших справ не маємо жодного відно­шення!

Десь скрикнула жінка, публіка кинулася до ліфта, але застигла, побачивши наставлені на неї дула двох пістолетів. Якась дівчина поруч із Рагс знепритомніла, і в ту ж мить заграв оркестр на віддаленому даху.

— Зупиніть музику! — заревів чоловік. — І одягніть браслети на цих людей… швидше!

Двоє полісменів рушили до їхньої групки, Есте з іншими помічниками вихопили револьвери й, старанно захищаючи принца, почали пробиратися до бокового виходу. Гримнув постріл, другий, задзвеніли срібло й фарфор: пів дюжини відвідувачів перевернули свої столики й швидко сховалися за ними.

Навколо панувала паніка. Один за іншим пролунали ще три постріли, за ними пішла безладна стрілянина. Рагс бачила, як Есте холоднокровно цілився на вісім бурштинових прожекторів над головою, повітря почало наповнюватися щільним сірим димом. Дивним акомпанементом до криків й голосінь слугувало невпинне бряжчання віддаленого оркестру.

Потім через мить все закінчилося. Над дахом пролунав пронизливий свист, і крізь дим Рагс побачила, як Джон Чеснат підбіг до чоловіка в цивільному одязі й простягнув йому покірно складені руки. Хтось востаннє зойкнув, забряжчали тарілки, на які хтось випадково наступив, і слідом за тим запанувала важка тиша — навіть оркестр немовби завмер.

— Все скінчено! — голос Джона Чесната прорізав нічне повітря. — Вечірка закінчена! Кожен, хто бажає, може йти додому!

Все-таки панувала тиша — Рагс знала, що це — мовчання зі страху — відчуття провини звело Джона Чесната з розуму.

— То була вистава на мільйон, — кричав він. — Хочу подякувати всім вам. Ті, хто залишаться, знайдіть, будь ласка, вцілілі столики, я подбаю, аби вам подали шампанське.

Рагс здалося, що зірки у височині й дах під ногами раптом плавно закружляли. Дівчина бачила, як Джон сердечно потискає руку детектива, як той всміхається й ховає пістолет у кишеню. Музика залунала знову, і дівчина, котра втратила свідомість, несподівано взялася до танцю в кутку разом з лордом Чарльзом Есте. Джон бігав по залу, поплескував по спині то одного, то іншого гостя, обмінювався з ними рукостисканнями, сміявся. Потім, свіжий і безневинний, як немовля, попрямував до Рагс.

— Хіба не весело? — вигукнув він.

Рагс відчула, як в очах мутніє. Вона спробувала намацати в себе за спиною стілець.

— Що це було? — ледь заговорила дівчина. — Це сон?

— Авжеж ні! Все відбулося насправді! Це я все влаштував, Рагс, хіба не зрозуміло? Я це влаштував заради тебе. Сам вигадав! Крім мого імені, тут не було нічого справжнього!

Перш ніж її тіло обм’якло, вона встигла вчепитися за лацкани його піджака — так би й спустилася на підлогу, коли б Джон поспіхом не оповив її руками.

— Келих шампанського… негайно! — розпорядився він, затим гукнув принцу Уельському, що стояв поруч: — Швидше викличте мені машину! Міс Мартін-Джонс перехвилювалася, їй недобре.

Величезним роєм хмарочос здіймався висотою в тридцять ярусів вікон: вище він худнув і ставав схожим на білосніжну цукрову голову. Затим, підстрибнувши ще на сто футів, марнів до довгастої вежі, котра тонкою й тендітною стрілою, тягнулася до неба. У найвищому з її довгастих вікон стояла на свіжому вітрі Рагс Мартін-Джонс і дивилася вниз, на місто.

— Містер Чеснат хотів би довідатися, чи не зайдете в його особистий офіс.

Стрункі ноги Рагс покірно рушили по килиму й принесли її в прохолодну, з високою стелею кімнату, звідки відкривався вид на бухту та морський простір.

Джон Чеснат чекав за письмовим столом. Рагс підійшла до нього та обхопила за плечі.

— Впевнений, що ти справжній? — тривожно запитала вона. — З голови до ніг впевнений?

— Ти написала мені тільки за тиждень до прибуття, — скромно сказав він, — інакше я встиг би організувати цілу революцію.

— Хіба це все було заради мене? — допитувалася. — Вся ця марудна, грандіозна витівка — заради мене?

— Марудна? — Джон задумався. — Ну, спочатку так і було. Але в останню хвилину я запросив великого ресторатора й, поки ти гостювала за іншим столиком, продав йому ідею для нічного клубу.

Джон зиркнув на годинник.

— Маю ще одну справу — і до ланчу якраз ще залишиться час, аби одружитися, — він узяв телефонну слухавку. — Джексоне?.. Пошліть три однакові телеграми в Париж, Берлін і Будапешт, щоб трьох фальшивих герцогів, які грали аверс та реверс на Шварцберг-Райнмюнстер, вислали за польський кордон. Якщо герцогство не спрацює, знизьте валютний курс до чотирьох нулів і двійки після коми. І ще: цей кретин Блатчдак знову на Балканах, затіває ще одну війну. Заштовхайте його на перший же корабель до Нью-Йорка або посадіть у грецьку в’язницю.

Чоловік повісив слухавку й зі сміхом обернувся до приголомшеної космополітки.

— Наступна зупинка — мерія. Звідти, якщо хочеш, поїдемо до Парижа.

— Джоне, — запитала Рагс задумливо, — ким є насправді принц Уельський?

Він затримався з відповіддю, поки вони не сіли в ліфт, де з блискавичною швидкістю з’їхали вниз на два десятки поверхів. Потім Джон нахилився і постукав ліфтера по плечах.

— Не так швидко, Седрику. Леді не звикла до такого падіння з висот.

Ліфтер з посмішкою обернувся. Обличчя в нього було бліде, овальне, оточене жовтим волоссям. Мадемуазель почервоніла.

— Седрик родом з Вессекса, — пояснив Джон. — Схожість, скажу без перебільшень, просто дивовижна. Принци особливою стриманістю не відзначаються, тож не здивуюся, коли в жилах Седрика трохи тече гвельфської крові.

Рагс зняла з шиї монокль і накинула стрічку на голову Седрика.

— Дякую, — сказала вона простодушно, — за другу найбільш захопливу пригоду в моєму житті.

Джон Чеснат, як роблять зазвичай торговці, потер собі руки.

— Будьте моїм постійним клієнтом, леді, — прохальним тоном вимовив він. — Мій універмаг — кращий у місті!

— А чим ви торгуєте?

— Ну, мадемуазель, сьогодні завезли сорт ідеа-а-альної любові.

— Загорніть її, пане торговцю! — вигукнула Рагс Мартін-Джонс. — Схоже, це неоціненний товар.