Гітара, кості, кастет

По-своєму

Одного весняного дня, першого року нинішнього століття якийсь молодий чоловік сидів у брокерській конторі в нижньому кінці Бродвею та експериментував з новенькою друкарською машинкою. Поруч на столі лежав лист з восьми рядків, і молодик намагався зробити його машинописну копію, однак щоразу невдало: то серед слова вискакувала сущим неподобством прописна буква, або алфавіт, склад якого здавна зводився до двадцяти шести символів, отримував недоречне доповнення у вигляді $ або %. Щоразу, коли чоловік виявляв помилку, то з чистого аркуша починав все спочатку, але після п’ятнадцятої спроби в ньому заговорив кровожерливий інстинкт, який зажадав викинути машинку у вікно.

Короткі грубі пальці парубка були завеликі для клавіш. І все його тіло було теж великим; ба більше, здавалося, що його громіздка постать продовжує зростати: бокові шви на піджаку розповзалися, штани, мов жіночі колготи, тісно обтягали стегна й гомілки. Жовте волосся склалося в химерну купу — коли він проводив по ньому пальцями, воно розповзалося в борозни; очі блищали металевою блакиттю, проте напівопущені повіки підкріплювали апатичний вираз, що випромінювала незграбна постать. Молодику виповнився двадцять один рік.

— А для чого існують ластики, га, Маккомасе?

Юнак роззирнувся.

— Що це таке? — запитав він уривчасто.

— Ластики, — повторив коротун, увійшовши в кімнатку й затримавшись позаду Маккомаса — виглядав він, мов справжнісінький, хитрющий лис. — Ось це — хороша копія, коли ж не брати до уваги одного словечка… Помізкуй, бо сидітимеш тут до ранку.

Людина-лис зайшла до свого кабінету. Юнак якусь мить посидів незворушно, скорившись апатії. Раптом буркнув щось, схопив згаданий лисом ластик й люто жбурнув його у вікно.

Через двадцять хвилин молодик відкрив двері кабінету свого наймача. У руці він тримав лист, надрукований без жодної помилки, і конверт із вказаним адресатом.

— Ось лист, сер, — юнак все ще морщив лоба після недавньої напруги.

Людина-лис взяла копію, переглянула, затим, якось своєрідно всміхаючись, глипнула на Маккомаса.

— Ви таки не використали ластик?

— Ні, містере Вудлі.

— Ти один з тих педантів, чи не так? — саркастично запитала людина-лис.

— Прошу?

— Я сказав «педант», але коли ви вже не почули, то назву інше слово: «осел». Чиїм часом ви зловжили, тільки б не скористатися малесеньким ластиком, хоч навіть найкращі друкарки схиляють голови перед ним? Моїм чи своїм?

— Я хотів зробити хороший екземпляр, — не змінюючи тону, відгукнувся Маккомас. — Бачте, мені не доводилося раніше друкувати на машинці.

— Відповідайте на запитання! — гаркнув містер Вудлі. — Поки ви сиділи й друкували ці дві дюжини екземплярів, чиїм часом ви зловживали — моїм чи своїм?

— Здебільшого я працював у час своєї обідньої перерви, — обличчя Маккомаса спалахнуло лютим рум’янцем. — Я звик робити все по-своєму, або взагалі не робити.

Замість відповіді містер Вудлі схопив лист і конверт, розірвав їх на чотири частини й, широко всміхаючись, кинув у кошик для паперів.

— А я звик по-моєму. Що ви про це думаєте?

Юний Маккомас ступив вперед, мовби маючи намір вихопити з лисячих рук шматки паперу.

— Чорт забирай! — скрикнув він. — Чорт забирай! Та я б за копійку вам ребра полічив!

Зі злісним риком містер Вудлі скочив на ноги, порився в кишені та кинув на стіл жменю монет.

Через десять хвилин тимчасовий співробітник, що зайшов із доповіддю, помітив, що на звичному місці немає ані юного Маккомаса, ані його капелюха. Зате в кабінеті він застав містера Вудлі — з червоним обличчям і піною з рота той люто кричав щось в телефонну слухавку. Одяг його, на подив співробітника, нагадував соромливе дезабільє, а на паркеті красувалися всі шість ґудзиків від підтяжок.

У 1902 році Генрі Маккомас важив 196 фунтів[31].

У 1905-му, коли повернувся в рідне місто, Ельмір, аби одружитися зі своєю першою любкою, його вага підбиралася рівно до 210.

Наступні два роки маса тіла залишалася незмінною, але після паніки 1907 року швидко досягла 220 фунтів, які, либонь, до кінця життя, притримували його тіло ближче до землі.

На свій вік Маккомас виглядав: жовте волосся при певному освітленні переливалося в солідно сиве, огрядна фігура вселяла ще більше поваги. Протягом п’яти років після того, як покинув господарство, він не планував зайнятися власним бізнесом.

Темперамент Генрі Маккомаса, який жив за власними правилами, не бажав танцювати під дудку інших. Так чи інакше він мав дотримуватися власних правил, нехай навіть під загрозою приєднатися до когорти невдах, які щось та й намагалися зробити. Рівно через тиждень після того, як Маккомас отримав свободу від всіх чужих ієрархічних структур, йому довелося викласти свою точку зору перед партнером, Теодором Дрінкватером — той поцікавився вголос, невже Маккомас взяв собі за правило ніколи не приходити на роботу раніше одинадцятої години.

— Схоже на те, — відгукнувся Маккомас.

— З якого дива? — обурено запитав Дрінквотер. — А ти подумав, який приклад ти подаєш нашим конторським працівникам?

— Хіба міс Джонсон демонструє ознаки дезорганізованості?

— Маю на увазі той час, коли в нас працюватиме більше людей. Ти ж не старець, Маку, за плечима якого життя працелюбного чоловіка. Тобі ж тільки двадцять вісім, як і мені. А що ти робитимеш в сорок років?

— Я приїжджатиму на роботу об одинадцятій все своє життя.

Того ж тижня перші клієнти запросили партнерів на ланч у відомий діловий клуб; найменш значним членом цього клубу був раджа з успішної, могутньої імперії.

— Оглянься, Теде, — прошепотів Маккомас, коли вони виходили з їдальні. — Ось той схожий на борця-професіонала, а цей на актора-кривляку. Той, що за тобою, викапаний водопровідник; є ще візник вугілля й пара ковбоїв — бачиш? Он — хронічно хворий, разом з тим — хижак; той, що праворуч — лихвар. Святий Боже, куди поділися всі бізнесмени, з якими планували зустріч?

На зворотному шляху в контору вони заглянули в невеликий ресторанчик, де зібрався на ланч натовп місцевих клерків.

— Оглянься, Теде, і помітиш людей, які знають правила — думають і діють відповідно до свого стану.

— Гадаю, якщо вони почеплять рожеві вуса й стануть приходити на роботу о п’ятій годині дня, з них вийдуть великі люди, — пожартував Дрінквотер.

— Хіба я мав на увазі вихваляння? Потрібно просто приймати себе таким, який ти є. Нас виховали на казках про чистий аркуш, але хто вірить у них, крім тих, хто потребує віри й надії, щоб не зійти з розуму? Думаю, коли люди засвоять ту істину, що в кожного є свої слабкості, Америка стане більш щасливою країною. Всі риси, притаманні двадцятиоднорічним, зазвичай залишаютьс й надалі.

У будь-якому разі, риси характеру Маккомаса залишилися сталими. Генрі Маккомас не погодився б пообідати з клієнтом в поганому ресторані заради тризначної угоди, не скоротив би час своєї трапези заради чотиризначної угоди та не скасував би її взагалі заради угоди п’ятизначної. І попри всі ті примхи, експортна фірма, в якій він був власником сорока дев’яти відсотків акцій, почала посилено постачати Південну Америку локомотивами, динамо-машинами, колючим дротом, гідравлічними двигунами, підіймальними кранами, гірським обладнанням та іншими атрибутами цивілізації. У 1913 році, коли Генрі Маккомасу виповнилося тридцять чотири, він був власником будинку на 92-й вулиці й планував наступного року заробити тридцять тисяч доларів. Але через абсолютно неочікуване замовлення з Європи — предметом якого аж ніяк не був рожевий лимонад — з’явилася можливість подвоїти дохід. Прибув агент із закупівель британського уряду, за ним його колеги з Франції, Бельгії, Росії та Сербії; під наглядом Дрінк­вотера й Маккомаса була зібрана частина товару. З’явився шанс стати багатіями. Та в справу несподівано втрутилася жінка — дружина Генрі Маккомаса.

Стелла Маккомас була дочкою дрібного торговця сіном і зерном з околиці Нью-Йорка. Батькові не щастило, він вічно балансував на межі краху, так що дитинство Стелли пройшло під тінню тривоги. Пізніше, коли Генрі Маккомас завів справу в Нью-Йорку, Стелла заробляла викладанням фізкультури в одній з середніх шкіл міста Ютика. Як наслідок, дівчина вступила в шлюб з вірою в ряд певних суворих правил, що стосувалися догляду за тілом, та ще з перебільшеними страхами перед нещастями.

У перші роки жінка була настільки вражена швидкими успіхами свого чоловіка, настільки поглинена турботою про дітей, що страждаючи від провінційної обмеженості, уявляла свого коханого в ролі святенника й захисника. Але діти підросли, дівчинка вже одягала сукні та носила у волоссі банти, хлопчика віддали під опіку англійської няні, і в Стелли стало більше часу для того, щоб придивитися до чоловіка. Його ледачі звички, надмірна вага, цілеспрямованість, що вже зводила з розуму — перестали здаватися їй атрибутами успіху; то були його особливості характеру.

Якийсь час Генрі не звертав особливої уваги на її натяки щодо дієти, щодо зміни розпорядку дня й не зважав на заздрісні зіставлення його звичок з усталеними зразками. Та все змінилося одного ранку, коли Маккомас помітив, що подана йому кава зовсім позбавлена смаку.

— Я не можу пити цей напій — вже як тиждень кава ні риба ні м’ясо, — скаржився він. — І чому ти приносиш з кухні готову чашку? Я хочу сам додавати вершки та цукор.

Стелла уникла відповіді, але пізніше Генрі повернувся до цієї розмови:

— Стосовно кави. Ти ж пам’ятатимеш, що сказати Розі?

Раптом вона розпливлася в невинній посмішці.

— Хіба не почуваєшся краще, Генрі? — радісно запитала вона.

— Що?

— Безтурботно, спокійно?

— Хто сказав, що я був стурбований, чи неспокійний?

— Ну ось, — жінка переможно глянула на нього. — Ти смієшся над моїми теоріями, але цього разу тобі доведеться визнати, що вони таки працюють. Ти почуваєшся краще, бо вже тиждень не п’єш каву з цукром.

Генрі недовірливо втупився в неї.

— Що я пив?

— Каву з сахарином.

Він обурено піднявся з місця й жбурнув газету на стіл.

— Я мав би здогадатися, — спалахнув він. — Всі ці трюки з готовою кавою з кухні. Що таке, чорт забирай, сахарин?

— Це замінник для тих, хто схильний до повноти.

Якусь мить чоловік готовий був зірватися з люті, та потім опустився на стілець, здригаючись від сміху.

— Тобі пішло на користь, — з докором промовила дружина.

— Гаразд, надалі я без цієї користі обійдуся, — похмуро відгукнувся чоловік. — Мені тридцять чотири, і за десять років я не хворів жодного дня. Я знаю свій організм з голови до п’ят — ти так свого не знаєш.

— Генрі, ти не провадиш здоровий спосіб життя. Організм твій тобі це скаже після сорока.

— Сахарин! — Генрі знову вибухнув реготом. — Сахарин! Я думав, це засіб, щоб утримати людину від спиртного. Знаєш, бувають такі...

Стелла несподівано розлютилася:

— Чом би й ні? Має бути соромно — в такому віці та такий опасистий. Якби ти хоч трохи займався фізкультурою й не валявся цілий ранок в ліжку, цього б не сталося...

— Якби я хотів бути фермером, — холоднокровно заперечив чоловік, — я б не виїжджав з дому. Питання з сахарином на сьогодні вирішене — зрозуміло тобі?

Їхнє фінансове становище все більше покращувалося. До другого року війни вони вже придбали лімузин та власного водія, а ще мріяли про затишний літній будиночок на березі затоки Лонг-Айленд. Місяць за місяцем через бухгалтерські книги Дрінквотера й Маккомаса протікав наростальний потік матеріалів, що живили невгасимий вогонь по той бік океану. Штат клерків потроївся, в офісі панувала атмосфера, заряджена енергією та підприємливістю, і навіть Стелла використовувала будь-який привід, щоб заглянути туди в другій половині робочого дня.

Одного разу, на початку 1916 року, вона зайшла туди, дізналася, що містер Маккомас відлучився, і попрямувала вже до порога, але зустріла Теда Дрінквотера, що виходив з ліфта.

— О, Стелло! — вигукнув він. — А я про тебе тільки й згадував вранці.

Дрінквотер і Маккомас були друзями — якщо не найкращими, то все ж досить близькими. Коли б не приятелювання чоловіків, дружини навряд чи здружилися б, втім всі четверо зверталися один до одного на ім’я — Генрі, Тед, Моллі й Стелла, — і ось уже десять років, як щомісяця влаштовували спільні обіди, за якими намагалися підтримувати щиросердні розмови. Після обіду пари бралися до безжального обговорення інших, не вбачаючи, однак, у цих розмовах якоїсь нелояльності.

Вони звикли один до одного, а тому Стелла трохи здивувалася, побачивши, з якою зацікавленістю звернувся до неї Тед Дрінквотер.

— Я хотів з тобою поговорити, — заявив він у своїй звичайній манері, без натяків. — Не буде вільної хвилинки? Не могла б зайти до мого офісу?

— Ну, гаразд.

Коли вони, поміж рядами друкарок, прямували до скляної таблички з написом «ТЕОДОР ДРІНКВОТЕР, ПРЕЗИДЕНТ», Стелла мимоволі подумала, що він більше скидається на бізнесмена, ніж її чоловік. Президент був стрункий, підтягнутий, швидкий у рухах. Його очі пильно оглядали контору, немовби оцінюючи на ходу старання кожного клерка й кожної стенографістки.

— Сідай, Стелло.

Вона забарилася, відчуваючи невиразне занепокоєння.

Дрінквотер насупився.

— Мова йтиме про Генрі.

— Він захворів? — хутко спитала вона.

— Ні. Взагалі не про це, — Тед завагався. — Стелло, я завжди вважав тебе дуже розсудливою жінкою.

Вона чекала.

— Вже понад рік думаю про це. Ми з ним так часто про це сперечалися, що навіть стали гірше ставитися один до одного.

— Справді? — Стелла нервово моргнула.

— Маю на увазі бізнес, — коротко пояснив Дрінквотер. — Прохолодні стосунки з діловим партнером — дуже неприємна справа.

— Про що ти?

— Давня історія, Стелло. Наш бізнес йде в гору, а він тримається за свої посполиті звички. Гадає, що справи чекатимуть. На роботу — об одинадцятій, обідня перерва — півтори години, на кого має зуб — з тим контракт не підпише. Подібними діями за останні пів року зірвав три великі замовлення.

Інстинктивно Стелла почала захищати чоловіка.

— Але ж буває, від його повільності ви тільки виграєте? Та угода з міддю: ти хотів відразу поставити підпис, а Генрі...

— А, це... — Дрінквотер поспішив відмахнутися від цієї теми. — Я жодним чином не заперечую, що Генрі в інших випадках має дивовижну інтуїцію…

— Але мова йде не про дрібниці, — перебила його Стелла. — Та ви б збанкрутували, коли б Генрі не наполіг…

Вона затнулася.

— А, не знаю, — роздратовано кинув Дрінквотер. — Може, і не розорилися б. Хай там як, а ми всі робимо помилки — питання не в цьому. Зараз у нас з’явився шанс перескочити у вищий розряд. Це не жарти. Ще два роки такої клопіткої роботи — і кожен із нас зможе відкласти по мільйону. І, Стелло, що б там не наготувала доля, я свої гроші відкладу точно. Навіть якщо… — на мить він задумався й замовк. — Навіть якщо доведеться розірвати партнерство з Генрі.

— О! Сподіваюся...

— Я теж сподіваюся, що цього не станеться. Тому я й хотів з тобою поговорити. Можеш щось вигадати, Стелло? Він же ж тільки тебе послухає. Настільки впертий, що не розуміє наскільки сповільнює роботу офісу. Підіймай його зранку. Жоден чоловік не пеститься в ліжку до одинадцятої.

— Він встає о пів на десяту.

— Сюди він приходить об одинадцятій. Все інше не має значення. Розворуши його. Скажи, тобі потрібно більше грошей. Для цього потрібно більше замовлень, а вони є тоді, коли щось для цього робиш.

— Подумаю, що можна вигадати, — стурбованим тоном відгукнулася Стелла. — Але не знаю... Генрі важко... він дуже тримається за свої звички.

— Ти що-небудь вигадаєш. Ти могла б... — Дрінквотер вискалився. — Ти могла б підсунути йому додаткові рахунки для оплати. Мені іноді здається, ніщо так не надихає чоловіка, як екстравагантна дружина. Стимули — ось що нам потрібно. А то мені доводиться мізкувати за двох. Повір, Стелло, самостійно це дуже складно.

Стелла покидала контору в паніці. Вся невпевненість, всі страхи її дитинства раптом спливли на поверхню. Перед очима постало, як Тед Дрінквотер кидає Генрі й той без успіху намагається сам вести бізнес. З допомогою своєї безладності! Їхня сім’я скотиться вниз, один за одним звільнять всіх слуг, втратять авто, будинок. Добираючись додому, вона встигла уявити собі злидні, дітей, які заробляють на шматок хліба... голодну смерть. Хіба не пояснив їй тільки що Тед Дрінквотер, що підприємство тримається тільки на ньому? Що Генрі робитиме сам?

Весь тиждень Стелла розмірковувала над цим, тримаючи все під сімома замками, а за обіднім столом міряла Генрі двозначним поглядом, сповненим і роздратування, і співчуття. Затим в голові визрів план. Жінка завітала до агента з продажу нерухомості та як перший внесок за будинок на Лонг-Айленді, про який вони з чоловіком тільки боязко мріяли, вручила агенту всі свої банківські заощадження — дев’ять тисяч доларів.

Тої ночі дружина все розповіла.

— Стелло, ти з глузду з’їхала! — злякано вигукнув Генрі. — Просто збожеволіла. Чому ти мене не запитала?

Йому хотілося взяти її за плечі й добряче струснути.

— Я боялася, Генрі, — це була правда.

Він в розпачі скуйовдив своє жовте волосся.

— Чому саме зараз? Я тільки-но придбав страховий поліс, — надто дорогий для нас, ми ще не заплатили за нову машину, перед будинком спроєктували новий фасад, тиждень тому придбали тобі соболеву шубу. Увечері я збирався підрахувати жалюгідні залишки наших фінансів.

— А ти не можеш… не можеш вилучити частину грошей, вкладених у бізнес, допоки не налагодяться справи? — стривожилася Стелла.

— Ось цього якраз і не можна. Абсолютно ні. Я не можу тобі пояснити, ти ж не знаєш, що у нас твориться в фірмі. Бачиш, ми з Тедом... розходимося в деяких питаннях...

Раптом на Стеллу зійшло осяяння, і її тіло затремтіло. Що, коли, поставивши свого чоловіка в скрутне становище, вона таким чином віддала його в руки партнера? Але хіба не цього вона й хотіла? Може, це необхідно, щоб Генрі перейняв методи Дрінквотера?

— Шістдесят тисяч доларів, — переляканим голосом повторив Генрі, і в Стелли підступили до очей сльози. — Поняття не маю, де взяти гроші, щоб викупити будинок, — він впав у крісло. — Піду завтра й домовлюся з цими твоїми агентами — якимось відсотком від дев’яти тисяч доведеться пожертвувати.

— Схоже, вони не погодяться, — зі застиглим обличчям відгукнулася Стелла. — Вони відчайдушно поспішали продати: господар їде.

Вона пояснила, що діяла зопалу, — вирішила, тепер вони багаті й грошей вистачить. Чоловік виявив таку щедрість, купуючи нову машину, ось їй і здалося, що тепер вони можуть дозволити собі все, чого душа забажає.

Для Маккомаса зазвичай це було характерно — після першої хвилі потрясіння чоловік не витрачав енергії на докори.

Але через два дні він повернувся додому з роботи такий пригнічений, що все стало на свої місця: вони з Тедом Дрінквотером порозумілися, все вийшло так, як Стеллі хотілося. Тієї ночі жінка поринула в сон зі сльозами з сорому й жалю.

Життя Генрі Маккомаса призвичаїлося до нового розпорядку. Вранці Стелла будила його о восьмій, і ще п’ятнадцять хвилин тіло його перебувало в мимовільному трансі, мовби не розуміло відмови від звичок, укорінених за останні десять років. До офісу він діставався так швидко, як і раніше, але не об одинадцятій, а о пів на десяту — першого ранку його поява вкинула старших службовців в стан здивованого заціпеніння — а обід його тривав не більш як годину. У літні дні, з другої до третьої, його більше не помічали, сонного, на диванчику — та й сама канапа розчинилася в колі Лімбу, який затяг у свої тенета довільні години травлення й заповітні надлишки сну. Цими діями він намагався відплатити Дрінквотеру в обмін на вилучення ним достатньої суми для покриття поточних потреб.

Дрінквотер, зрозуміло, міг би й викупити його частку, але з різних причин не вважав це доцільним рішенням. Зокрема, старший партнер звик цілком покладатися на Маккомаса у всіх справах, що вимагають ініціативи й рішучості. Ще одна причина полягала в бурхливому пожвавленні на ринках: у 1916-му, коли відгриміла трагічна битва на Соммі, у місто достатку потягнулися, щоб поповнити запаси на наступний рік, союзницькі агенти. Одночасно Дрінквотер з Маккомасом переселилися в люкс, що нагадував танцмайданчик у заміському клубі, де просиджували цілими днями, тоді як схвильовані іноземці, бурхливо жестикулюючи, пояснювали, що їм потрібно, і клялися, що економічний занепад в їхніх країнах триватиме не менше трьох десятків років. Дрінквотер і Маккомас підписували з дюжину контрактів за тиждень і відправляли в Європу незліченні тонни вантажів. Їхні імена надокучали на сторінках світових газет; партнери й зовсім забули про очікування на відповідь біля телефону.

Прибуток зростав, Стелла оселилася в будинку на Лонг-Айленді й вперше за довгі роки здавалася цілком задоволеною життям, проте Генрі Маккомас ставав більш нервовим й роздратованим. Понад усе йому бракувало сну, за яким так зголодніло тіло, та вранці, коли сон найсолодший, організм насильницьким способом повертався до життя.

Всупереч матеріальному успіху, Генрі завжди усвідомлював, що йде не своєю стежкою.

Діяльність фірми розширювалася, і Дрінквотер часто здійснював поїздки в промислові центри Нової Англії та Півдня. Відповідно, конторська робота лягала на Маккомаса, і той взявся за неї з повним запалом. Володіючи величезною здатністю до концентрації, він раніше економив її для особливо важливих випадків. Тепер же вона витрачалася на справи, які, як виявлялося згодом, не були настільки суттєвими. Інколи до шостої Маккомас займався офісними справами, потім працював вдома до півночі й кінець кінцем валився на неспокійний ложе, стомлений, хоч і не відразу поринав у сон.

Політика фірми полягала в тому, щоб мінімізувати дрібні торговельні відносини з Кубою та Вест-Індією й зосередитися на прибуткових замовленнях, пов’язаних з війною; все літо партнери поспішно готувалися до прибуття нової закупівельної комісії у вересні. Але у вересні Дрінквотера на місці не виявилося, він відлучився в Пенсільванію. Часу не вистачало, потрібно було розміщувати безліч замовлень. Після бурхливих переговорів телефоном Маккомас умовив чотирьох членів комісії зустрітися з ним ввечері.

Завдяки далекоглядності Маккомаса все пройшло вдало. Коли б не проявив він у розмові точності й чіткості, все б закінчилося крахом. Після вирішення справи він потребував відпочинку, як ніколи. Останнім часом його мучила сильна мігрень — раніше з ним такого не бувало.

Члени комісії не сказали точно, о котрій годині їх того вечора чекати. Хтось ще запросив їх на обід, і вільний час намічався десь між дев’ятою й одинадцятою. Маккомас повернувся додому о шостій, пів години полежав в гарячій ванні, а затим вдячно розтягнувся на дивані. Завтра він збирався поїхати за місто до Стелли й дітей. Цього довгого літа, коротаючи вечори на 92-гій вулиці, у будинку, де єдину компанію йому складала глуха економка, він рідко дозволяв собі поїхати на вікенд за місто. Тед Дрінквотер зараз би змовчав, бо ця угода, найбільш перспективна, була його ідеєю. Цю угоду він сам породив й розробив — здавалося, що сама доля розпорядилася, аби Дрінквотер вийшов за лаштунки.

Маккомас зголоднів. Він вагався між двома варіантами: розпорядитися, щоб економка принесла холодну курку й хліб з маслом, чи одягнутися й піти в ресторанчик за рогом. Рука, ліниво потягнувшись до дзвоника, застигла в повітрі: Маккомаса здолала приємна знемога, голова вже не розколювалася від болю, що мучила його весь день.

Тут він згадав, що треба прийняти аспірин, встав і ступив до комода за ліками, але виявив, що на подив ослаб після гарячої ванни. Ступивши крок-другий, він несподівано радше звалився, а не впав на ліжко. Слабке почуття тривоги охопило його, і тут голову немов скувало залізним обручем, від чого тіло затремтіло від болю. Треба зателефонувати місіс Коркоран, вона покличе лікаря. Зараз він протягне руку й дотягнеться до дзвіночка. Ще мить… Маккомас був вражений свою нерішучістю, але зрозумів причину й пронизливо скрикнув. Воля вже послала мозку сигнал, і той передав його руці. Але рука не послухалася.

Він перевів погляд на руку. Досить бліда, розслаблена, нерухома, вона лежала на стьобаній ковдрі. Він знову дав команду, відчув, як напружилася від зусилля шия. Рука залишилася нерухомою.

— Затекла, — подумав він, однак стривожився. — Скоро пройде.

Маккомас спробував лівою рукою дотягнутися до правої, щоб промасажувати оніміння, але ліва з разючою байдужістю відмовилася покинути свою сторону ліжка. Він спробував підняти ногу... коліна...

Через кілька секунд з нього вирвався нервовий смішок. Щось було в тому кумедне — він не в змозі порухати власною ногою. Мовби чужа нога, мовби нога уві сні. На мить ледь не повірив у фантастичне припущення, що перебуває уві сні. Але ж ні — реальність кімнати була безпомил­ковою.

— Це кінець, — думав він: майже без страху, без емоцій. — Ця дивина, що б там воно не було, але огортає мене. Через хвилину я помру.

Пройшла хвилина, і ще одна, але нічого не трапилося, нічого не рухалося, окрім стрілки, обтягнутого в шкіру годинника на комоді, яка повільно підкрадалася до позначки сім хвилин по сьомій. Маккомас швидко поводив головою з боку на бік, струснув нею, мов бігун, який помахує ногами, розігріваючи м’язи. Але тіло не відповідало — лиш злегка підіймалася й опускалася від дихання грудна клітка та ще трохи тріпотіли його безпомічні кінцівки від того, що похитувалося ліжко.

— Допоможіть! — крикнув він. — Місіс Коркоран! Місіс Коркран... на допомогу! Місіс Корк...

Відповіді не було. Напевно, вона була на кухні. Докричатися неможливо, залишається лиш дзвіночок і два фути над головою. Нічого не вдієш — тільки лежати, допоки не пройде, поки не помре, чи поки хтось не постукає у двері й поцікавиться що з ним.

Стрілки годинника все бігли, от вже й минула дев’ята година. За два квартали звідси четверо членів комісії, повечерявши, подивилися на годинник, прихопили портфелі й викотилися у вересневі сутінки. Приватний детектив, що стояв за дверима, кивнув і зайняв місце біля водія в лімузині, що на них очікував. Один з чоловіків назвав адресу: 92-га вулиця.

Через десять хвилин будинком пролунав розкотистий дзенькіт, що лився з дверей. Якщо місіс Коркоран зараз у кухні, вона його теж почує. І навпаки, якщо вона у своїй кімнаті, за зачиненими дверима, вона не почує нічого.

Маккомас чекав, напружено ловлячи слухом кроки. Пройшла хвилина. Дві хвилини. Дзвіночок задзвенів знову.

— Місіс Коркоран! — відчайдушно крикнув Маккомас.

На чолі його виступив піт, стік вниз, по складках шиї. І знову чоловік з усіх сил з боку в бік покрутив головою, а воля доклала всіх зусиль, аби розбудити тіло до життя. Ні руху, ні звуку, хіба що третя трель дзвіночка, яка цього разу звучала наполегливо й тривало та лунала доленосною сурмою над вухом.

Раптом чоловік, зриваючи голос, почав лаятися й взивати по черзі то до місіс Коркоран, то до ділових партнерів, закликаючи їх зламати двері. Слова були благальні, сповнені проклять й пояснень. Саме коли зупинився — дзвінок стих; в будинку знову запанувала тиша.

Трохи згодом четверо гостей повернулися в лімузин і поїхали на південний захід, у порт. Цю ніч вони збиралися провести на борту судна. Чоловіки надовго засиділися за паперами, які потрібно було відправити в місто, та ще довгий час, після того, як останній з них провалився в сон, Генрі Маккомас лежав в пітьмі й відчував, як краплі поту стікають з шиї та чола. Може, піт виступив і по всьому тілу. Він же ж не міг визначити.

Півтора року Генрі Маккомас пролежав у затінених й тихих кімнатах, відчайдушно борючись за життя. Стелла вислуховувала знаменитого фахівця, який пояснював, що існують люди з особливою нервовою організацією; межа перевантажень для такої людини відома тільки йому самому. Спеціаліст зазначав, що безліч іпохондриків, яким відомий цей факт, хочуть, аби їх плекали й няньчили все життя, коли насправді ті — міцні й флегматичні, мов дорожні поліціянти. Проте факт залишається фактом. Під захистом великого, ледачого тіла Генрі Маккомаса була нервова система, схожа на найтонші, туго натягнуті струни. Три-чотири години на день, при належному відпочинку, вона працювала чудово, проте, варто було хоч трохи перевищити допустиму норму втоми, і механізм ламався.

Стелла слухала, бліда й змарніла. Через місяць-другий вона вирушила в контору до Теда Дрінквотера й переказала слова фахівця. Дрінквотер нахмурився — мабуть, через те, що почувався незручно й зауважив, що фахівцям заплатили за вигадування нісенітниць. Йому дуже шкода, але фірма повинна працювати далі, а тому для всіх, включаючи й Генрі, буде краще, якщо партнери розлучаться. Він ні в чому Генрі не звинувачує, втім, йому ніяк не виходить з голови, що через нездатність партнера привести себе в хорошу форму не реалізувалася найважливіша для них угода.

Пролежавши рік, Генрі Маккомас одного разу виявив, що може рухати рукою нижче ліктя; з цього дня одужання прискорилося. У 1919, не маючи майже нічого, окрім власних здібностей і відомого імені, він затіяв власну справу й на той час, 1926 року, коли закінчується наша розповідь, придбав собі кілька мільйонів доларів.

Далі — вже інша історія. У ній фігурують інші герої, і дія розгортається тоді, коли особисті проблеми Генрі Маккомаса були більш-менш вдало розв’язані, проте з минулим історія не пориває. Історія ця пов’язана з донькою Генрі Маккомаса.

Гонорії виповнилося дев’ятнадцять, і вона успадкувала від батька пшеничне волосся (сучасна мода вимагала коротку довжину), від матері — маленьке, гостреньке підборіддя, очі, схоже, були її особистим надбанням: жовті, глибоко посаджені, в оточенні коротких, цупких вій, котрі виблискували, мов зірки з променями на малюнку. Фігура її була крихітною й дитячою, коли Гонорія усміхалася, можна було застигнути з переляку, бо замість молочних зубів могли з’явитися дірки, втім зуби, маленькі й біленькі, зовсім не молочні, показувалися в повному комплекті. Чимало чоловічих поглядів стежило за її розквітом. Гонорія розраховувала вийти заміж цієї осені.

А з ким одружитися — вже інше питання. Був собі молодий чоловік, який проводив час у постійних переїздах туди-сюди з Лондона до Чикаго, учасник змагань з гольфу. Коли б вона обрала його, то принаймні могла твердо розраховувати, що бачитиметься з ним щоразу, коли чоловік проїжджатиме повз Нью-Йорк. Був ще Макс Ван Кемп, ненадійний (думала вона), проте з гарними рисами обличчя, схожого на поспішно виконаний ескіз. Ще — підозрілий тип Странглер, що грав у поло: він, може, як і герої Етель М. Делл[32], вирощуватиме дружину тростиною для верхової їзди. І був ще Расселл Кодман, права рука її батька, молодий чоловік із перспективами, який подобався їй більше, аніж інші.

Багато в чому Расселл Кодман нагадував її батька: неквапливий тугодум, схильний до повноти; можливо, ці якості зі самого початку допомогли вирізнитися серед інших чоловіків перед батьком Гонорії. Манери його були щирими, усмішка рішуча й добра, а до Гонорії він перейнявся інтересом з самого початку, коли, три роки тому, побачив, як вона входила в контору батька. Поки що, втім, він не зробив Гонорії пропозиції — і хоч це дратувало дівчину, але за це вона теж прихильно ставилася до нього: перед тим, як розділити життя на двох, чоловік має стати надійним й успішним. Макс Ван Кемп, навпаки, разів десять пропонував їй руку й серце. Він був такою собі дотепною «блискавкою», з нової епохи, голова в нього завжди повнилася задумами, що не просувалися далі сміттєвого кошика Маккомаса; один із тих дивних бродяг бізнесу, що кочують з місця на місце, подібно до середньовічних менестрелів, примудряючись все ж зберігати поступальний характер руху. У конторі Маккомаса він з’явився рік тому з рекомендаційним листом від приятеля шефа.

Ван Кемпа взяли на роботу. Довгий час ні він, ні його роботодавець, ніхто з офісу цілком не розуміли — що за посада. Тоді Маккомас цікавився експортом, розвитком нерухомості й, на майбутнє, вивчав можливість застосування ідеї фірмових магазинів в інших областях.

Ван Кемп писав реклами, досліджував маєтності та виконував такі невиразні завдання, що позначалися фразою: «Цим нехай займеться Ван Кемп». Він, своєю надмірною метушливістю, створював враження того, що старається більше, ніж необхідно; інші, спостерігаючи за його крикливістю та пустою мотаниною, називали Ван Кемпа шарлатаном й заявляли, що він завжди помиляється.

— Та що ж трапилося з вами, парубки? — одного дня запитав його Генрі Маккомас. — Схоже, бізнес для вас — це якісь фокуси, винайдені десь у тисячу дев’ятсот десятому, про які ніхто й ніколи не чував. Щоб розглянути якусь ділову пропозицію, ти неодмінно повинен перекласти її на свою власну новітню мову. Що ти розумієш, кажучи, що хочеш «продати» мені якусь пропозицію? Ти маєш на увазі висловити її, чи просиш за неї грошей?

— Це просто мовленнєвий зворот, містере Маккомасе.

— Тоді не обманюй себе, що це має ще якісь значення. Діловий розум — це звичайнісінький собі розум, обумовлений твоїми власними здібностями. І нічого більше.

— Те ж саме говорив містер Кодман, — лагідно погодився Макс Ван Кемп.

— Ймовірно, він має рацію. Послухай... — Маккомас примружив очі. — Як ти поставишся до того, щоб пристати на невеличке змагання між тобою й цим джентльменом? Переможцю вручаю п’ять тисяч доларів.

— Із задоволенням, містере Маккомасе.

— Дуже добре. Тоді слухай. У нас є роздрібні магазини залізних товарів у всіх містах Огайо й Індіани з населенням понад тисячу осіб. Якийсь хлопець на прізвище Мактіг запозичив цю ідею — він взявся за міста з населенням від двадцяти тисяч, і тепер у нього мережа більша за мою. Я хочу оскаржити його першість у таких містах. Кодман відправився в Огайо. Ти, скажімо, візьмеш собі Індіану. Пробудеш там півтора місяця. Відвідаєш у цьому штаті всі міста з населенням більшим, ніж двадцять тисяч, знайдеш кращі магазини залізних товарів і купиш їх.

— А що, якщо кращий купити не вийде?

— Роби що зможеш. Час втрачати не можна, цей Мактіг добряче нас випередив. Чи зможеш виїхати сьогодні ж?

Маккомас взявся давати подальші інструкції, Ван Кемп не міг знайти собі місця з нетерплячки. Він уже засвоїв, що від нього вимагали, і поспішав у дорогу. Але спершу він хотів поставити Гонорії Маккомас те саме питання.

Віковічна відповідь знову переслідувала парубка: дів­чина знала, що вийде заміж за Рассела Кодмана, тільки-но дочекається пропозиції від нього. Часом, залишаючись з Кодманом наодинці, її тіло тремтіло від хвилювання, бо вона відчувала, що час настав — через мить романтичне зізнання злетить з його вуст. Вона не відала, якими будуть ті слова любові, не могла їх і уявити, втім була певна, що вони сповняться бентежністю й незвичайністю, на відміну від спонтанних благань Макса Ван Кемпа, якого знала з голови до п’ят.

Дівча нетерпляче очікувало повернення Расселла Кодмана з Заходу. Цього разу, якщо він промовчить, вона заговорить сама. А, може, він і не хоче її насправді, може, душа його горнеться до іншої. Тоді вона вийде за Макса Ван Кемпа й зробить його нещасним, демонструючи, що молодик отримав лиш уламки її розбитого серця.

Півтора місяця непомітно підійшли до кінця, і Расселл Кодман повернувся в Нью-Йорк. Він повідомив батькові Гонорії, що того вечора має намір з нею побачитися. Знемагаючи від хвилювання, Гонорія тільки те й робила, що під різними виправданнями бігала до парадних дверей. Нарешті задзвенів дзвоник, у хол вийшла покоївка й впустила відвідувача.

— Максе! — скрикнула Гонорія.

Макс зробив крок їй назустріч, і вона побачила, що обличчя його втомлене й бліде.

— Вийдеш за мене? — запитав він без зайвих слів.

Гонорія зітхнула.

— Вкотре?

— Я вже не рахую, — весело мовив він. — Але я ще й не починав. Наскільки правильно я розумію, ти відмовля­єшся?

— Так, вибач.

— Чекаєш на Кодмана?

Вона насупилася.

— Це не твоя справа.

— А де твій батько?

Гонорія мовчки тицьнула пальцем у бік бібліотеки, не воліючи й слова більше промовити.

Макс увійшов у бібліотеку, Маккомас звівся із-за столу.

— Ну що? — запитав він. — Як успіхи?

— А як успіхи в Кодмана?

— Непогано. Він купив вісімнадцять магазинів — частина з них якраз ті, за якими полював Мактіг.

— Я це передбачав, — кивнув Ван Кемп.

— Сподіваюся, ти не відстаєш.

— Ні, — зітхнув Ван Кемп. — Відстаю.

— А що сталося? — Маккомас зі задумливим виглядом повернув своє важке тіло в сидяче положення.

— Зрозумів, що це марно, — трохи помовчавши, відповів Ван Кемп. — Не знаю, які місця Кодман вибирав в Огайо, але, коли справи там настільки погані, то воно й копійки не варте. У тих містах, з населенням по двадцять тисяч, десь три хороші магазини залізних товарів. Господар одного не бажає продавати через місцевого оптовика, господар іншого продав магазин Мактігу — все, що залишилося, це крамнички на розі. Хочеш хороший магазин — збудуй його сам. Я одразу знав, що все намарно, — він змовк. — Скільки магазинів купив Кодман?

— Вісімнадцять чи дев’ятнадцять.

— Я купив три.

Маккомас зміряв його нетерплячим поглядом.

— На що ти витрачав свій час? Невже на ці покупки тобі знадобилося аж два тижні?

— Два дні, — сумно мовив Ван Кемп. — Затим в голову сяйнула блискавична ідея.

— Яка ж бо? — пролунав іронічний голос Маккомаса.

— Ну… Мактіг придбав всі найкращі крамниці.

— Продовжуй.

— Тож я й подумав: чи не найкращим рішенням буде покупка всієї компанії Мактіга.

— Що?

— Покупка всієї компанії Мактіга, — і, з якимсь алогічним зв’язком, Ван Кемп додав. — Бачте, я чув, що він серйозно посварився зі своїм дядьком, який володів п’ятнадцятьма відсотками акцій.

— Далі, — корпус Маккомаса нахилився вперед — з його обличчя зникла пелена сарказму.

— Сам Мактіг володів тільки двадцятьма п’ятьома відсотками, сорок залишалося за власниками магазинів. Отже, умовивши дядька, ми могли б заволодіти більшою частиною акцій. Спершу я переконав дядька, що його гроші будуть в безпеці, якщо Мактіг займе пост завідувача відділення в нашій організації.

— Чекай… чекай. Я не встигаю. Ти кажеш, у дядька було п’ятнадцять відсотків — як ти дістав інші сорок відсот­ків?

— Від власників. Я їм розповів, що дядько більше не вірить в Мактіга, і запропонував найкращі умови. Всі вони довірили мені свої голоси за умови, що я голосуватиму, маючи більшість.

— Гаразд, — зацікавлено кивнув Маккомас. І невпевнено продовжив: — Але ти сказав, це не спрацювало. Як так? Помилковий план?

— Та ні, план безпомилковий.

— Безпомилкові плани завжди працюють.

— Цей не спрацював.

— Чому ж?

— Дядько помер.

Маккомас розсміявся. Опісля несподівано замовк і задумався.

— Тож ти намагався купити компанію Мактіга?

— Так, — з присоромленим виглядом підтвердив Макс. — І в мене не вийшло.

Раптом двері відчинилися, і в кімнату влетіла Гонорія.

— Батьку! — крикнула вона. Побачивши Макса, вона прикусила язика, завагалася, але, не стримавшись, продовжила: — Тату, ти коли-небудь розповідав Расселлу, як зробив пропозицію мамі?

— Стривай... ну так, розповідав.

Гонорія застогнала.

— Так ось, він використав на мені твій метод.

— Що ти таке говориш?

— Всі ці місяці я чекала, — вона ледь не плакала. — Чекала — що ж він повість. А коли... коли він заговорив, слова виявилися знайомі... немов я чула їх раніше.

— Либонь, ти чула їх із моїх вуст, — зметикував Ван Кемп. — Я ж безліч разів освідчувався.

Гонорія тут же обернулася до нього:

— Про що це ти? Ти робив пропозицію не тільки мені?

— Гонорія... ти щось маєш проти?

— Маю. Але ні, не маю. Я з тобою поки жива, не розмовлятиму.

— Кажеш, Кодман освідчився тобі тими ж словами, що і я — твоїй матері? — запитав Маккомас.

— Точнісінько такими ж, — скрикнула вона. — Він напам’ять їх вивчив.

— У тому-то й річ, — задумливо протягнув Маккомас, — він вічно слухає мене, а не самого себе. Виходь краще заміж за Макса.

— Як? — Гонорія переводила погляд то на батька, то на Макса. — Як, тату... мені й у голову не приходило, що тобі подобається Макс. Ти ніколи цього не показував.

— На те ми й різні люди, — відгукнувся її батько. — Ти поводишся по-своєму, я — по-своєму.