Гітара, кості, кастет

Мистецтво витрат

«Брікс-Гриль» у Парижі — це місце, де завжди щось трапляється: воно схоже на першу лавочку при вході в Південний Центральний Парк чи скидається на місто Геррін в окрузі штату Іллінойс. Я бачив, як через необдумані слова там руйнувалися шлюби, спостерігав за бійкою професійного танцюриста та англійського барона й відаю щонайменше про два вбивства, які б таки відбулися, коли б не літо й не відсутність простору. Навіть вбивцям його треба, а «Брікс-Гриль» в липневу пору напхом напханий.

Зайди-но туди літнього вечора о шостій годині, ступаючи легко, щоб не зірвати ненароком сумку з плеча якогось студента коледжу, і на шляху зустрінеться тобі актор, що винен сотню доларів, чи незнайомець, який дав прикурити в місті Ред-Вінг, штат Міннесота, або ж чоловік, що десять років тому ніжними слівцями відібрав від тебе дівицю. Можна бути впевненим в одному: перш ніж розчинитися в зелено-кремових паризьких сутінках, ти відчуєш, мовби на мить перенісся в те місце, якому доля прирекла роль центру світу.

О пів на восьму стань посередині кімнати, пів години постій із заплющеними очима (я тебе не змушую це виконувати), а потім розплющ повіки. Сірі, блакитні, коричневі й крицеві тони зійдуть зі сцени, і панівною барвою (як виражаються галантерейники) стане чорна й біла. Минає ще пів години — немає жодної барви, кімната майже порожня. Ті, які домовилися пообідати в компанії, рушили виконувати обіцянку, а інші, у своїй самотині, вдаватимуть, що теж запланували зустріч. Зникли й двійко американців, що завітали в бар зранку — звідси їх вивели турботливі друзі. Стрілка годинника смикається, мов уражена електрикою, і підстрибує до позначки дев’ять.

Ми підемо за нею.

Зараз дев’ята година за часом «Брікса», що нічим не відрізняється від часу всіх інших міст. До зали входить, витираючи шовковою хустиною червоне розпалене чоло, містер Джуліус Бушмілл, підприємець (нар. 1 червня 1876, Кантон, Огайо; супр. Джессі Пеппер; масон, республіканець, конгрегаціоналіст, з 1908 депутат М. А. та А., у 1909—1912 — през., з 1911 директор компанії «Граймз, Гансен», керівник Мідлендської залізниці штату Індіана і т.д. і т.п.). Це його власне чоло. Містер Бушмілл зодягнений у гарний піджак, але не має жилетки: обидві його жилетки готельний лакей помилково відправив у суху чистку, що призвело до довгих (тривалістю пів години) і нудних пояснень містерові Буш­міллу. Зрозуміло, що видатний промисловець був доволі збентежений невідповідністю свого вбрання. Свою віддану дружину й красуню-доньку він залишив у холі, перш ніж відправитися в розкішну, призначену для привілейованої публіки їдальню.

Крім нього в барі був тільки один відвідувач: молодий американець, високий, чорнявий і не позбавлений похмурої привабливості; скорчившись на шкіряному кутовому дивані, він не зводив очей із патентованих шкіряних туфель містера Бушмілла. Той впав у сумнів, чи лакей ще й на взуття його зазіхнув, та мимоволі опустивши погляд на ступні, заспокоївся.

Це так потішило підприємця, що він широко посміхнувся молодику й за звичкою сунув руку в кишеню піджака за візитною карткою.

— Жилеток не знайшли, — щиро мовив він. — Чортів лакей забрав обидві. Бачите?

Містер Бушмілл продемонстрував ганебну оголеність накрохмаленої сорочки.

— Прошу? — сказав молодик, приголомшено втупившись в нього.

— Жилетки, — повторив містер Бушмілл вже з меншим вдоволенням. — Втратив свої жилетки.

Молодик задумався.

— Я їх не бачив, — мовив він.

— Ох, не тут! Нагорі.

Один з наших національних недоліків полягає в тому, що ми не поважаємо споглядального настрою інших. Буш­мілл опустився на стілець, запропонував молодику випити й змусив його неохоче погодитися на молочний шейк. Описавши в деталях випадок із жилетами, він кинув йому через стіл свою візитку. Бушмілл не належав до того набундюченого, застебнутого на всі ґудзики типу мільйонера, чисельність яких розрослася після війни. Він більше схилявся до зразків 1910 року: щось середнє між Генріхом Восьмим та «наш містер Джоунз прибуде в Міннеаполіс у п’ятницю». Проти модерного типу він був більш просторікуватим, провінційним та добродушним.

Молодь він любив — його син годився в ровесники цьому молодику, якби ж не зухвала завзятість німецьких кулеметників в останні дні війни.

— Я тут з дружиною та донькою, — поділився Бушмілл. — Як вас звати?

— Коркоран, — відгукнувся юнак ввічливо, втім, без особливого ентузіазму.

— Ви з Америки — чи з Англії?

— З Америки.

— Чим займаєтеся?

— Нічим.

— Довго тут пробули? — не відв’язувався Бушмілл.

Молодик завагався.

— Я тут народився, — сказав він.

Бушмілл закліпав і мимоволі обвів поглядом приміщення бару.

— Народилися?

Коркоран посміхнувся.

— Нагорі, на п’ятому поверсі.

Офіціант поставив на стіл два напої та тарілку чипсів «Саратога». І тут же Бушмілл помітив цікаве явище: рука Коркорана стрімко заворушилася між тарілкою та ротом, щоразу переміщаючи до жадібно роззявленого отвору нову товсту стопку картопляних скибочок, так що незабаром тарілка спорожніла.

— Вибачте, — Коркоран жалібно глипнув на тарілку. Відтак вийняв носовичок й витер пальці. — Я не думав про те, що роблю. Упевнений, ви можете замовити ще.

Тільки зараз Бушміллу впала в око серія деталей: щоки молодика були запалими, і це пояснювалося не типом обличчя, а виснаженістю чи хворобою; костюм з тонкої фланелі, що безумовно походила з Бонд-Стріт, засмальцювався внаслідок частого прасування, а лікті ледь не просвічувалися; цей образ несподівано скорчився, мовби, не чекаючи відведеної пів години, вже взявся до перетравлення картоплі й молочного шейку.

— Кажете, народилися тут, еге ж? Але здогадуюся, чимало пожили за кордоном? — запитав Бушмілл задумливо.

— Так.

— А коли востаннє наїдалися?

Молодик здригнувся.

— Ну, за ланчем. Приблизно о першій.

— О першій минулої п’ятниці, — скептично доповнив Бушмілл.

Запала тривала мовчанка.

— Так, — зізнався Коркоран. — Минулої п’ятниці, приблизно о першій годині.

— Зводите кінці з кінцями? Чи чекаєте грошей з дому?

— Мій дім тут, — Коркоран обвів неуважним поглядом кімнату. — Більшу частину життя я переїжджаю з міста в місто й зупиняюся в готелях «Рітц». Думаю, якщо я скажу нагорі, що зводжу кінці з кінцями, то мені не повірять. Тим часом грошей у мене залишилося рівно стільки, щоб завтра, коли буду виселятися, заплатити за проживання.

Бушмілл насупився.

— На ті гроші, що беруть за день тут, ви б могли на тиждень заселитися в інші готелі.

— Я не знаю інших готелів.

Коркоран зніяковіло посміхнувся.

Ця надзвичайно приваблива й до того ж майстерно прихована під личиною самовпевненості посмішка викликала в Джуліуса Бушмілла суміш співчуття й поваги. Як і будь-якій людині, що перевтілила себе з голови до п’ят, йому був властивий снобізм, і він розумів, що зухвалі слова юнака — правдиві.

— Плани якісь є?

— Ні.

— Здібності… таланти?

Коркоран задумався.

— Я володію кількома мовами. Але таланти... боюся, талант у мене один — витрачати гроші.

— Звідки ви знаєте, що він у вас є?

— Повірте, — він знову замислився. — Я щойно викинув на вітер півмільйона доларів.

Вигук, що вирвався з рота Бушмілла, завмер на першому складі: тишу гриль-бару порушив новий голос — нетерплячий, з ноткою осуди, радісно жвавий.

— Ой, ви не бачили чоловіка без жилетки, звати Буш­мілл? Старигань п’ятдесятирічного віку? Ми чекаємо на нього вже дві чи й три години.

— Хеллі! — Бушмілл винувато охнув. — Хеллі, я тут. Я зовсім забув про тебе.

— Ти собі не думай, мовби потребуємо твого товариства, — Хеллі підійшла ближче. Насправді нам треба було грошей. Ми з мамою хотіли підкріпитися — і, між іншим, поки чекали в холі, двоє гожих французьких джентльменів запросили нас на обід!

— Містер Коркоран, — вказав на парубка Бушмілл. — Це моя донька.

Хеллі Бушмілл, молода, легка й моторна, мала хлоп’ячу зачіску та трохи опукле, мов у дитини, чоло; риси обличчя — тонкі та правильні, пускалися в танок, коли дівчина всміхалася. Доводилося постійно стримувати їхню схильність до відчайдушних веселощів; дай їм волю, — певно думала вона, — і їх вже не загнати під її дитячий лоб, на спеціально виділений майданчик для їхніх ігор.

— Містер Коркоран народився тут, у «Рітці», — оголосив її батько. — Вибач, що змусив вас чекати, але, відверто, я готував невеличкий сюрприз, — глипнувши на Коркорана, він виразно підморгнув. — Як відомо, післязавтра я їду у справах до Англії, в один із тамтешніх потворних промислових центрів. Я планував, що разом із матір’ю цього місяця ти відвідаєш Бельгію та Голландію, а завершиш поїздку в Амстердамі, де вас зустріне твій… де вас зустріне містер Носбі.

— Ну так, знаю про це, — кивнула Хеллі. — Розповідай про сюрприз.

— Я збирався найняти туристичного агента, — продовжував містер Бушмілл, — але, на щастя, зустрівся цього вечора зі своїм приятелем Коркораном, і він погодився вас супроводжувати.

— Я не говорив ні слова... — здивувався було Коркоран, але Бушмілл зупинив його рішучим жестом і продовжив:

— Коркоран виріс в Європі й знає її як облуплену; народився в «Рітці» — і знає розпорядки в готелях; досвідчений у фінансових питаннях, — він багатозначно глянув на Коркорана, — досвідчений у фінансових питаннях, допоможе вам з мамою не пустити грошей на вітер, вкаже, як дотриматися розумної поміркованості.

— Дуже добре! — Хеллі зміряла Коркорана зацікавленим поглядом. — Наш тур буде справді цікавий, містере…

Вона затнулася. За час цієї розмови з обличчя Коркорана не сходив химерний вираз — тепер вираз раптом розплився й змінився сполоханою блідістю.

— Містере Бушмілл, — ледве вимовив Коркоран. — Мені треба з вами наодинці побалакати… негайно. Це надзвичайно важливо. Я…

Хеллі схопилася з місця.

— Я почекаю разом з мамою, — її очі блимали вогниками. — Не затримуйтеся… обоє.

Коли вона вийшла, Бушмілл тривожно обернувся до Коркорана:

— Що таке? Що ви хотіли мені сказати?

— Я тільки хотів сказати, що ось-ось втрачу свідомість, — відгукнувся Коркоран.

Сказав — і без зволікання звалився додолу.

Попри симпатію Бушмілла до Коркорана з першого погляду, перевірити минуле молодика було справою все ж необхідною. Паризька філія нью-йоркського банку, що мала справу з залишками півмільйона, повідомила всю потрібну інформацію. Коркорана не цікавив алкоголь, азартні ігри чи розпуста, він просто витрачав гроші — все. Різні люди — у тому числі деякі службовці банку, знайомі з сім’єю Коркорана, — намагалися його час від часу спиняти, але, схоже, він був невиліковним марнотратом. Дитинство та юність, проведені в Європі з матір’ю, яка йому ні в чому не відмовляла, позбавили його чуття скрупульозності й ощадливості.

Вдоволений результатами, Бушмілл припинив розпитування; ніхто не знав, що трапилося з грошима, а якби хтось і дізнався, Бушмілл не наважився б копатися глибше в недавньому минулому цього молодика. І все ж, відправляючи мандрівників на потяг, він не пропустив нагоди виголосити наостанок кілька напутніх слів.

— Фінанси довіряю вам, бо ви повинні були засвоїти урок, — сказав він Коркорану, — втім, не забувайте, що цього разу розпоряджаєтеся не своїми грошима. Ваша платня — лиш сімдесят п’ять доларів на тиждень. Всі інші витрати ви заноситимете в книжку, потім показуватимете мені.

— Зрозуміло.

— Перше — це витрачати гроші обачно й довести мені, що у вас вистачило розуму на те, щоб усвідомити свої помилки. Друге, і найважливіше, щоб мої дружина й донька добре провели час.

За свою першу зарплату він придбав собі путівники та книги з історії Голландії та Бельгії, та перед від’їздом ввечері, а також першого вечора в Брюсселі, допізна сидів за ними, накопичуючи відомості, яких не встиг пізнати раніше, у поїздках з матір’ю. Тоді вони не оглядали визначні пам’ятки. Мати вважала, що цим займаються лише шкільні вчителі та вульгарний натовп туристів, проте Бушмілл виразився чітко: поїздка має бути корисною для Хеллі; щоб відвідати чергове місто, треба як слід заздалегідь підготуватися, окрім того, ще й намагатися її зацікавити.

У Брюсселі планували пробути п’ять днів. Першого ранку Коркоран купив три квитки на туристичний автобус, і трійця оглянула ратушу, палаци, пам’ятники й парки. Театральним шепотом Коркоран виправляв історичні похибки гіда, тож залишився собою вдоволений.

Але надвечір, коли вони все ще були в дорозі, випав дощ; Коркоранові набрид власний голос, ввічливі вигуки Хеллі, й підхоплені її матір’ю «ох, як цікаво», тож він засумнівався: чи варто залишатися в Брюсселі аж п’ять днів? Та все ж, молодик, безсумнівно, сподобався компаньйонкам, а також почав успішно освоювати роль серйозного й висо­ко­ерудованого хлопця. Ба більше, грошима він розпорядився розважливо. Спочатку хотілося йому винайняти на день приватний лімузин, що коштувало б дванадцять доларів, але він не піддався раптовому пориву й тепер збирався відмітити в книжечці всього лиш три долари: кожному по автобусному квитку. Цей запис він зробив для містера Бушмілла перед тим, як засісти за книги.

Але насамперед Коркоран прийняв гарячу ванну: раніше йому не доводилося тулитися в одному салоні зі звичайними туристами, і юнаку було дещо бридко.

Наступного дня огляд визначних пам’яток продовжився, але й дощ не зупинявся, і ввечері, на жаль Коркорана, місіс Бушмілл зрозуміла, що підхопила застуду. То був всього-на-всього нежить, але за американськими цінами довелося оплатити два візити лікаря, а крім того купити силу-силенну медичних препаратів, які, незалежно від обставин, завжди призначають європейські лікарі, так що ввечері книжка заповнилася бентежливим записом:

Один зношений капелюшок (вона запевняла, що капелюх — старий, та це не так) — 10$;

Три квитки на автобус у понеділок — 3$;

Два квитки на автобус у вівторок — 2$;

Чайові необізнаному гідові — 1,50$;

2 візити лікаря — 8$;

Ліки — 2,24$;

Разом за дводенну екскурсію — 26,75$.

Щоб втішитися, Коркоран уявив запис, який довелося б зробити, якби він послухався першого інстинктивного рішення:

Один комфортабельний лімузин на два дні, включаючи чайові водієві — 26 $.

Наступного ранку місіс Бушмілл залишилася в ліжку, а Коркоран з Хеллі на екскурсійному потязі вирушили у Ватерлоо. Коркоран старанно простудіював стратегію битви та після короткого огляду політичного становища почав пояснювати маневри Наполеона, проте був розчарований байдужістю Хеллі. За ланчем він занепокоївся ще більше. Він пошкодував, що, всупереч своєму первісному екстравагантному наміру, не прихопив із готелю холодних омарів. Їжа в тутешньому ресторані виявилася огидною, і Хеллі переводила жалібний погляд то на тверду картоплю й застарілий біфштекс на столі, то на похмурі каплі дощу за вікном. Коркоран і сам не відчував апетиту, втім змушував себе їсти, вдаючи насолоду. Ще два дні в Брюсселі! А потім Антверпен! І Роттердам! І Гаага! Ще двадцять п’ять діб засиджуватися допізна над книгами з історії — і заради кого? Заради байдужої юначки, якій, судячи з усього, начхати на культуру та історію міст.

Вони виходили з ресторану, і роздуми Коркорана перервав голос Хеллі, в якому прозвучала нова нота.

— Візьміть таксі, я хочу додому.

Він з жахом обернувся.

— Як? Ви хочете повернутися, не оглянувши знамениту музейну панораму, на якій зафіксовані всі сцени, де на передньому плані є фігури поранених і вбитих в людський зріст...

— Ось таксі, — перервала його Хеллі, — швидше!

— Таксі! — простогнав Коркоран, пустившись за ним у болото. — І тутешні таксисти — шахраї; за ту ж ціну ми могли б винайняти туди й сюди лімузин.

Вони поверталися в готель мовчки. Увійшовши в ліфт, Хеллі раптово зміряла Коркорана рішучим поглядом.

— Будь ласка, вдягніть сьогодні костюм. Хочу піти кудись та потанцювати — і, прошу, пришліть квіти.

Коркоран задумався, чи така форма диверсії входила до програми містера Бушмілла — особливо дивною вважав він цю ідею, бо, виходило, що Хеллі, либонь, практично заручилася з містером Носбі, який мав приєднатися до них в Амстердамі.

Охоплений сумнівами, він рушив до квіткової крамниці й почав придивлятися до цін. Втім, фібула з трьох орхідей коштувала ледь не двадцять чотири долари, а таке марнотратство він не бажав вносити в книжечку. Неохоче він обрав духмяну бутоньєрку, але зрадів, оцінивши її о сьомій вечора на міс Бушмілл, яка виходила з ліфта у квітково-рожевій сукні.

Коркоран був приголомшений і чимало схвильований її красою — ще ніколи юнак не бачив її у вечірньому образі. Дрібні риси личка пританцьовували в захопленому передчутті; Коркоран вирішив, що містер Бушмілл все-таки б схвалив покупку орхідей.

— Дякую за прекрасну бутоньєрку! — вигукнула вона. — Куди ми підемо?

— Тут у готелі оркестр доволі хороший.

Її обличчя ледь помітно витягнулося.

— Ну гаразд, почнемо звідси...

Вони спустилися в напівпорожній зал, де, знуджені в літній млосності, розпорошені сяк-так, вечеряли групки відпочивальників. Коли залунала музика, лише декотрі американці звелися з-за столу й вийшли на пусте риштовання. Хеллі з Коркораном розпочали танці. Юнка зчудувалася його майстерністю — з подібною грацією мали б вигинатися всі високі й стрункі чоловіки; він вів її так делікатно, мовби перед очима кількох сотень глядачів обертав у руках яскравий барвистий букет чи клаптик дорогоцінної тка­нини.

Та коли музика стихла, Хеллі зрозуміла, що спостерігачів і двадцять не назбиралося: навіть маленькі групки відпочивальників почали мляво розходитися після вечері.

— Може, поїхати нам у якесь веселіше місце? — запропонувала Хеллі.

Коркоран насупився.

— А тут хіба сумно? — стривожено запитав він. — Я за золоту середину.

— От, справді! Туди й подамося!

— Я не про ресторан, а про принцип, якого намагаюся дотримуватися. Не думаю, що ваш батько оцінив би…

Щоки Хеллі спалахнули зі злості.

— Чом би вам не стати хоч трохи людиною? Коли батько сказав, що ви народилися в «Гриль-барі», я подумала, що ви тямите у веселощах.

Він не знав, що й сказати. Та, зрештою, яке право має така яскрава й розкішна дівчина бути приреченою на танці в порожньому готелі й автобусні екскурсії під дощем?

— І це — ваша ідея бунту? — вела вона далі. — Ви колись взагалі думаєте про щось інше, окрім історії та пам’ятників? Ви хоч якось розважаєтеся?

— Раніше розважався — та ще і як.

— Що?

— Насправді, колись я був майстром у мистецтві витрачання грошей на вітер.

— Витрачання грошей! — спалахнула вона. — На це?

Вона відшпилила бутоньєрку з ліфа й метнула її на столик.

— Оплатіть рахунок, якщо ваша ласка. Я іду спати.

— Гаразд, — раптом мовив Коркоран. — Маю намір влаштувати вам розваги.

— Як? — скривилася вона в крижаній усмішці. — Поведете мене в кіно?

— Міс Бушмілл, — рішуче почав Коркоран, — свого часу я затівав такі розваги, які вашій убогій провінцій фантазії попри всі зусилля й потуги навіть не насняться. Від Нью-Йорка до Константинополя — де тільки не влаштовував раути; індійські раджі плакали від заздрості, спостерігаючи мої витівки. Оперні примадонни розривали десятитисячні контракти, щоб виступити на найскромнішому з моїх обідів. Коли ви ще у своєму Огайо ляльками гралися, я влаштував для гостей таку розбишацьку подорож на лайнері, що довелося потопити судно, аби люди згадали про дім.

— Я не вірю. Я… — видихнула Хеллі.

— Вам нудно, — перервав він. — Гаразд, я зроблю все, що на що спроможний. Те, у чому я експерт. З завтрашнього дня й до прибуття в Амстердам ви переживете незабутні хвилини життя.

Коркоран діяв рішуче. Того ж вечора, відвівши Хеллі в номер, він побував у декількох місцях — власне, клопоти його не припинялися до одинадцятої ранку. Об одинадцятій він кілька разів постукав у двері місіс та міс Бушмілл.

— Вам призначений ланч у Брюссельському заміському клубі, — звернувся він безпосередньо до Хеллі, — з князем Абрізіні, графинею Перімон і британським аташе-майором сером Рейнольдсом Фіцх’ю. Через пів години до дверей готелю прибуде ландо «боллс-феррарі».

— Але я думала, ми підемо на виставку кулінарії, — розгубилася місіс Бушмілл. — Ми планували…

— Туди підете ви, — люб’язно виправив Коркоран, — з двома милими міледі з Вісконсину. Відтак для вас підготували американську чайну церемонію та американський ланч з американською їжею. О дванадцятій біля входу на вас чекатиме темний, стриманий таун-кар.

Молодик звернувся до Хеллі:

— Миттю до вас примчить ваша нова покоївка та допоможе одягнутися. За час вашої відсутності вона пригляне за перенесенням речей та щоб все розклали по місцях. Увечері на чай завітають гості.

— Як, які гості? Я нікого тут не знаю...

— Запрошення вже розіслані.

Нетерпимий до нових протестів, він, уклонившись, пішов собі.

Наступні три години промайнули, мов у калейдоскопі. Було розкішне ландо, в якому поруч з водієм, зодягнувшись у циліндр та атласні штани, сидів у фіолетовому костюмі лакей; були в мініатюрних вазочках букети орхідей, натиканих зусібіч по салону. У клубі, відпочиваючи за всипаним трояндами столиком, Хеллі чудувалася винятковим титулам, котрі згадували під час бесіди; ба більше, під час ланчу один за одним, мов нізвідки, з’являлися без ліку незнайомі красені, які ще й сповільнювали ходу, аби їх представили юнці. За два добротних роки, наділена титулом першої красуні заштатного містечка в Огайо, вона не раділа такій увазі, не вислуховувала сонмище таких компліментів; від втіхи її щоки, носик, губи весело танцювали. Повернувшись у готель, Хеллі зрозуміла, що їх із матір’ю переселили в королівський номер: простору, з високою стелею вітальню та дві сонячні спальні з вікнами в сад. Їй дали покоївку в очіпку (точнісінько таку роль французької служниці Хеллі якось довелося грати в п’єсі), і весь персонал готелю почав ставитися до неї з особливою повагою. Її, на всі боки вклоняючись, провели вгору по східцях (інших гостей пускали на чотири сторони), впустили в ліфт, клацнувши перед носом двох оскаженілих англійок, зачинили дверцята й зі швидкістю світла піднесли на потрібний поверх.

Чайний вечір пролетів, як у казці. Мати, у гарному настрої після приємної двогодинної бесіди, спілкувалася зі священником Американської церкви, а Хеллі тим часом блаженно кружляла серед натовпу галантних чоловіків. Дівчина здивувалася, коли дізналася, що того ж вечора влаштовує танці з трапезою — майбутня подія затьмарювала блиском теперішню. Про те, що полуденним потягом із Парижа до Брюсселя виїхало двоє естрадних артистів, Хеллі не здогадувалися, аж поки ті з веселими обличчями не вистрибнули на блискучий паркет. Але дівчина знала, що на кожен танець її запросить тьма-тьмуща партнерів, і що бесіди не торкатимуться тем архітектури чи війни. Опівночі, коли до неї підійшов Коркоран і заявив, що збирається відвезти її додому, вона хотіла бурхливо запротестувати, але блаженна втома вже торкнулася її чола.

І тільки тут, у розкішному салоні таун-кару, Хеллі віднайшла вільну хвилинку, щоб здивуватися:

— Але ж як так?... Як вам це вдалося, заради всіх святих?

— Це ще марниця… часу не вистачало, — відмахнувся Коркоран. — У посольствах маю стільки знайомих. Брюссель, бачте, не надто веселе місто, тож розважаються всі, як можуть. Все решта — навіть простіше. Ви добре провели час?

Тиша.

— Ви відпочили? — дещо тривожно перепитав юнак. — Бо тоді навіщо продовжувати, коли вам…

— У битві при Вітторії переміг сер Коркоран Фіцх’ю Абризіні, — язик Хеллі заплітався, втім сенс слів був цілком зрозумілим.

Хеллі засинала.

Минуло ще три дні, Хеллі нарешті погодилася розлучитися з Брюсселем, і мандрівники перемістилися в Антверпен, потім в Роттердам і Гаагу. Але вони вже мало нагадували тих екскурсантів, які якийсь тиждень тому покинули Париж. Подорож тривала у двох лімузинах, оскільки принаймні двійко кавалерів складали їм компанію — це ще не враховуючи чотирьох слуг, що тряслися в потязі. Путівники та історичні книги більше не з’являлися. В Антверпені Коркоран вибрав для проживання не готель, а знаменитий мисливський будиночок на околиці — зняв його на шість днів з усією обслугою.

Перед від’їздом в антверпенських газетах з’явилася фотографія Хеллі з заміткою, яка повідомляла, що Хеллі — красива американська спадкоємиця, котра орендувала Брабантський будиночок та влаштовувала такі чудові раути, що знамениті особи не раз навідувалися в її палати.

У Роттердамі Хеллі не оглядала ні Бумп’єс, ні Гроті-Керк — те й інше затьмарив потік ввічливих молодих голландців, що зиркали на неї ніжними голубими очима. Але в Гаазі, коли поїздка наближалася до кінця, їй раптом стало сумно: такий прекрасний час, і ось він кане в минуле. Попереду обійми розкривали Амстердам та джентльмен з Огайо, котрий не тямив у блискучих розвагах; Хеллі намагалася радіти, але не могла. Її також гнітила поведінка Коркорана, який начебто її уникав: з часів Антверпена він майже з нею не розмовляв і жодного разу не танцював. Навколо цього й крутилися думки Хеллі в останній вечір, коли мандрівники їхали в сутінках по Амстердаму і її мати дрімала в куточку автомобіля.

— Ви були таким ввічливим до мене, — сказала Хеллі. — Якщо ви й досі ображаєтеся за той вечір у Брюсселі, будь ласка, вибачте мені.

— Вже забув, як пробачив.

Вони в’їхали в місто мовчки, і Хеллі ледь не з жахом виглянула у вікно. Що ж робити тепер, коли нікому буде дбати про неї — піклуватися про ту частину її істоти, яка жадає вічної молодості та розваг? Перед самим готелем дівчина знову обернулася до Коркорана, і вони обмінялися довгими, неспокійними поглядами. Її рука дотяглася до його й ніжно стиснула долоню, мовби на справжнє прощання.

Містер Клод Носбі був манірним, ефектним брюнетом, вік якого наближався до сорока. Ворожо покосившись на Коркорана, він допоміг Хеллі вийти з машини.

— Твій батько буде завтра, — сповістив він пихато. — Його увагу привернула твоя фотографія в антверпенських газетах, і він поспішає сюди з Лондона.

— Але чому б антверпенським газетам не опублікувати моє фото, Клод? — безневинним тоном запитала Хеллі.

— Це дещо незвично.

Містеру Носбі ще раніше надійшов лист від містера Бушмілла, в якому повідомлялося про мету та ціль поїздки. Витівка йому вкрай не сподобалася. Під час вечері він без ентузіазму вислуховував лопотіння Хеллі про її пригоди, які ще й сподобалися її матері. Коли Хеллі та місіс Бушмілл пішли спати, Носбі шепнув Коркоране, що хотів би поговорити з ним наодинці.

— Ох… містере Коркоране, — почав він. — Чи не зволите продемонструвати книжечку витрат, яку ведете для містера Бушмілла?

— Не хотілося б, — ввічливо заперечив Коркоран. — Думаю, вона стосується тільки містера Бушмілла та мене.

— Це ж те саме, — нетерпляче промимрив Носбі. — Либонь, не усвідомлюєте, що міс Бушмілл заручена зі мною.

— Я про це здогадувався.

— Може, ви здогадувалися й про те, що я не зовсім схвалюю розваги, які ви обирали для неї.

— Розваги — найпримітивніші.

— Дивлячись на чий смак. Так ви дасте мені книгу?

— Завтра, — тим же люб’язним тоном відгукнувся Коркоран, — і тільки містеру Бушміллу. На добраніч.

Заснув Коркоран пізно. Об одинадцятій його розбудив телефонний дзвінок: голос містера Носбі холодно поінформував, що містер Бушмілл прибув і хоче бачити його негайно. Через десять хвилин, постукавши у двері свого наймача, Коркоран виявив у кімнаті також Хеллі та її матір: трохи насуплені, вони сиділи на дивані. Містер Бушмілл спокійно кивнув Коркорану, але не подав руки.

— Подивимося нашу конторську книгу, — промовив він тут же.

Коркоран простягнув йому книжечку, а також об’ємну пачку розписок і квитанцій.

— Чув, ви троє товклися, як Марко в пеклі.

— Ні, тільки ми з мамою, — втрутилася Хеллі.

— Зачекайте зовні, Коркоране. Коли перевірю, покличу вас.

Коркоран спустився у вестибюль і дізнався від швейцара, що потяг у Париж відправляється опівдні. Потім купив «Нью-Йорк геральд» і пів години переглядав заголовки. Нарешті його викликали наверх.

За його відсутності, як здалося, точилася бурхлива суперечка. Містер Носбі з виразом покірності на обличчі пантрував вікно, щоки місіс Бушмілл ще світилися сльозами, Хеллі, переможно наморщивши свій дитячий лоб, вмостилася на колінах батька.

— Сідайте, — строго розпорядилася вона.

Коркоран сів.

— З якого дива вам заманулося так необдумано розтринькати гроші на блискучі розваги?

— Досить, Хеллі, — нетерпляче втрутився її батько. Він обернувся до Коркорана: — Хіба мали право за півтора місяця витратити дванадцять тисяч доларів?

— Ви поїдете з нами до Італії, — підбадьорила Коркорана Хеллі. — Ми...

— Притримай врешті язика за зубами! — вибухнув Бушмілл. — Ти, мабуть, здивуєшся, але я ненавиджу помилятися, тому сиджу як на голках.

— Маячня! — зауважила Хеллі веселим голосом. — Ти тільки що вельми тішився.

— Тішився? Переглядаючи цю дурнувату книжку? А спробуй-но не тішитися! Чотири статті по п’ятсот з гаком франків! Хрестильна купіль — дарунок священнику Американської церкви, здійснений за чаєм. Книга обліку в псих­лікарні!

— Дурниці, — сказала Хеллі. — Ти зможеш викреслити вартість купелі зі свого оподатковуваного доходу.

— Це втішно, — похмуро буркнув її батько. — Хай там як, витрачати за мене мої гроші цьому юнакові більше не доведеться.

— Але він все одно чудовий гід. Він знає все на світі — чи не так? Про пам’ятники, катакомби та битви при Ватерлоо.

— Будь ласка, можна мені самому поговорити з містером Коркораном? — (Хеллі замовкла.) — Місіс Бушмілл, моя донька та містер Носбі збираються відвідати Італію, де зупиняться в Сицилії, оскільки містер Носбі має там справи. І їм потрібні ви… точніше Хеллі з матір’ю впевнені, що ваше товариство буде корисним. Намотайте на вус, що королівські бали ви більше не влаштовуватимете. Зарплата, сума на витрати — все, що ви отримаєте. Поїдете?

— Ні, дякую, містере Бушмілле, — спокійно промовив Коркоран. — Сьогодні опівдні я повертаюся в Париж.

— Авжеж ні! — обурилася Хеллі. — І… і хто ж мені розкаже про Форум, Акрополь, і ще, що в них там є? — вона зіскочила з батькового коліна. — Стривай, татку, я його переконаю, — не встигли вони схаменутися, як Хейлі схопила Коркорана за руку, потягла в коридор і зачинила за собою двері.

— Ви повинні поїхати, — промовила вона благально. — Невже вам не зрозуміло? Я побачила Клода в новому світлі й не хочу за нього заміж, а сказати батькові ніяк не наважуся, і, якщо ми вирушимо втрьох із Клодом, я просто збожеволію.

Двері розчинилися, містер Носбі з підозрою глянув на них.

— Все гаразд! — крикнула Хеллі. — Він згоден. Він хотів лиш підвищення платні, але соромився сказати.

Коли вони повернулися в кімнату, містер Бушмілл окинув їх оком.

— Чому ви вирішили, що маєте мати вищу платню?

— Щоб більше витрачати, певна річ, — переможним тоном пояснила Хеллі. — Адже йому доведеться триматися на одному з нами рівні, так?

Незаперечний аргумент поставив крапку в суперечці. Коркоран, отримуючи місячну платню в розмірі триста п’ятдесят доларів — на п’ятдесят доларів більше, ніж раніше, у ролі гіда та туристичного агента мав рушити з ними в Італію. Із Сицилії на човні планували відплисти в Марсель, де товариство зустріне містер Бушмілл. Далі послуги містера Коркорана не знадобляться: Бушмілли та містер Носбі відразу відпливуть додому.

Поїздка розпочалася наступного ранку. Ще й не ступивши на землю Італії, містер Носбі, очевидно, рішуче намірявся влаштувати експедицію на свій лад. Він усвідомив, що Хеллі вже не така слухняна й піддатлива, як була раніше, ще до подорожей за кордон, а натяки про весілля малюють на її обличчі незбагненну таємницю, втім чоловік впевнився, що батька юнка поважає, тому зрештою вчинить його волю. Необхідно тільки простежити за тим, щоб до повернення в Америку всякими нісенітницями її не збив із пантелику якийсь жалюгідний молодик, на кшталт цього неврівноваженого марнотратника. В американському промисловому містечку, де все знайоме й звичне, Хеллі непомітно повернеться до колишнього стандарту мислення.

Першого місяця подорожі Носбі ні на крок не відступав від майбутньої дружини, водночас примудрявся й підкидати Коркорану численні безглузді доручення, котрі забирали в нього ледь не весь вільний час. Зазвичай він прокидався ні світ ні зоря, влаштовував зустрічі для місіс Бушмілл, які вимагали супроводу Коркорана, а Хеллі дізнавалася про те тільки після їхнього від’їзду. На оперу в Мілані, на концерти в Римі купувалося по три квитки; під час автомобільних прогулянок чоловік простими вказівками натякав Коркорану, що його місце зовні, поруч із водієм.

У Неаполі вони збиралися затриматися на день, сісти на пароплав та відвідати знаменитий Блакитний грот на острові Капрі. Повернувшись у Неаполь, мали намір відправитися автомобілем на південь, щоб потім перебратися на Сицилію. Містер Носбі отримав у Неаполі телеграму з Парижа, від містера Бушмілла, яку не став читати іншим, а склав і сховав у кишеню. Він, однак, повідомив їм, що перед посадкою на пароплав йому на хвильку доведеться заглянути в один італійський банк.

Місіс Бушмілл того ранку з ними не поїхала, і Хеллі з Коркораном чекали в таксі біля дверей банку. За цілий місяць вони вперше залишилися віч-на-віч, без манірно лощеного містера Носбі, тінь якого завжди нависала над ними.

— Мені потрібно з вами поговорити, — приглушеним голосом почала Хеллі. — Я намагалася безліч разів, втім, це майже неможливо. Він змусив батька погодитися на те, що, якщо ви почнете зі мною загравати або просто проявляти увагу, йому дозволять негайно ж відправити вас додому.

— Мені не слід було їхати, — роздратовано відгукнувся Коркоран. — Це була жахлива помилка. Але я хотів ще раз побачити вас наодинці... хоча б попрощатися.

Коли Носбі шпарко подріботів з банку, Коркоран замовк і, прикинувшись, мов спостерігає за чимось цікавим, навмання відвів погляд убік. І раптом, немовби йому підігруючи, на розі перед банком справді стався цікавий випадок. З-за рогу вибіг чоловік без піджака, схопив за плече чорнявого горбаня, що маячив біля банку, розвернув його у зворотному напрямку та вказав на таксі. Чоловік без піджака навіть не зиркнув на Коркорана та Хеллі — мов знав, що вони там сидять.

Горбань кивнув, і тут же обидва зникли: чоловік без піджака повернувся в провулок, горбань просто розтанув. Сталося це так стрімко, що Коркоран встиг тільки мимохідь здивуватися — а про нещодавню чудасію згадав аж через вісім годин, коли компанія повернулася з Капрі.

Того ранку Неаполітанська затока тремтіла хвилями, і маленький пароплав, мов п’яниця, хитався з боку на бік. Незабаром обличчя містера Носбі почало переливатися фарбами: з жовтого стало блідо-кремовим, і, врешті, набуло крейдяного відтінку, але він вперто твердив, що не помічає похитувань, і без кінця снувався палубою, змушуючи Хеллі супроводжувати його.

Коли пароплав пристав до скелястого острова, що барвився радісним мерехтінням, від берега, чекаючи на пасажирів, що мріяли дістатися до Блакитного грота, похитуючись на хвильках, відчалила тьма-тьмуща човнів. Побачивши цей безперервний «танець святого Віта»[5], містер Носбі разом зі своїм білим респектабельним обличчям вицвів у химерний, недоречний відтінок блакиті, відтак чоловік раптом сказав:

— Дуже хитає. Ми не поїдемо.

Хеллі, зачаровано пантруючи краєвид, не розчула його слова. Знизу лунали заманливі вигуки:

— Леді та джентльмени, відмінний човен!

— Я розмовляти американська — два роки жити в Америка!

— Нас сонце осяює від турбот, в такий день гріх не бачити наш грот.

Перші пасажири вже відпливли, по двоє в човні, Хеллі разом із наступною групою рушила сходнями.

— Хеллі, ти куди! — закричав містер Носбі. — Сьогодні небезпечно. Ми залишаємося на борту.

Хеллі на півдорозі обернулася до нього:

— Я пливу, і крапка! Побувати на Капрі та не бачити Блакитного грота?

Носбі знову глянув на хвилі й поспішно відвернувся. Хеллі, пліч-о-пліч з Коркораном, вже сідала в тісний човен і веселим помахом руки прощалася з Носбі.

Наближаючись до берега, вони прямували до чорного отвору в скелях. Човняр велів їм сісти, щоб не стукнутися головою об каміння.

Миттєво пірнули в темряву — і перед ними розпростерся широкий простір, мерехтливий ультрамариновий рай, печера-собор, де вода, повітря, високе склепіння стелі світилися опаловою блакиттю.

— Диво дивне, — співуче тягнув човняр.

Він вложив весло у воду, і всі побачили, як замість дерева стало неймовірне срібло.

— Я теж спробую воду! — захопилася Хеллі.

Вони з Коркораном вклякли й, коли дівчина нахилилася, щоб опустити долоню у воду, обох, як у казці, огорнув надзвичайний вибух сяйва і їхні губи зустрілися. Відтак весь світ зробився аквамариновим та сріблястим — чи це вже був не справжній світ, а дивне видиво, в якому доля вготувала їм вічне ложе.

— Диво дивне, — виспівував човняр. — Повертайтеся в Блакитний грот завтра, післязавтра. Питайте Фредеріка, я знаю ще багато таємниць. О, ди-и-и-и-во!

І знову їхні губи потягнулися один до одного, згустки блакиті та срібла злітали феєрверком, і, вибухнувши, приховували їх плечі веселковими іскрометами — і вони вже не боялися ні плину часу, ні осуду сторонніх очей. Вони знову цілувалися. Повсюдно кутки печери будили їх відлунням голосів туристів.

Якийсь хлопчик, голий та засмаглий, пірнув з високої скелі, розсік воду, мов платинова рибка, і блакить скипіла міріадами ігристих бульбашок.

— Люблю тебе понад усе, — шепотіла Хеллі. — Що ж нам робити? Ох, любий, якби ти хоч трішки цінував гроші!

Печера порожніла, човни один за одним йшли на зустріч пінистому, сяйливому морю.

— Бувай, Блакитний гроте! — співав човняр. — Завтра я повернуся!

Засліплені сонцем, Хеллі та Коркоран відсахнулися одне від одного та обмінялися поглядами. Блакить зі сріблом залишилися позаду, але світло танцювало на їхніх лицях.

І тут, під блакитним небом, «я тебе кохаю» прозвучало не менш переконливо.

На палубі їх чекав містер Носбі, який уважно оглянувши обох, не мовив ані словечка й весь шлях до Неаполя сидів між ними. Однак цілком матеріальне тіло Носбі не зруйнувало їхньої єдності. Йому залишалося лиш миттю розділити їх відстанню в чотири тисячі миль.

І лише коли вони, висадившись, виходили з пристані, Коркоран мигцем забув про своє захоплення та відчай, оскільки помітив сцену, котра якось пов’язувалася з ранішнім інцидентом. Просто на їхньому шляху, мовби чекаючи, стояв той самий смуглявий горбань, якому чоловік без піджака вказував на їх авто. Помітивши їх, горбань, однак, поспішно ступив убік та зник у натовпі. Пройшовши повз, Коркоран вдав, що хоче востаннє глянути на пароплав, обернувся й краєм ока помітив, як горбань тикав на них пальцем якомусь чоловікові.

У таксі містер Носбі порушив мовчанку:

— Раджу вам негайно спакувати речі. Відразу після обіду ми беремо таксі та вирушаємо в Палермо.

— Сьогодні ми туди не доберемося, — запротестувала Хеллі.

— Зупинимося в Козенці. На півдорозі.

Було ясно, що чоловік наміряється завершити спільну подорож якомога швидше. Після обіду Носбі попросив Коркорана піти з ним в повітку край готелю й вибрати автомобіль, і Коркоран зрозумів, що він не хоче залишати їх з Хеллі наодинці. Носбі мов ґедзь укусив, тому його не влаштовували ціни в повітці. Врешті-решт він вийшов на вулицю й пригледів там допотопну тарадайку. Таксист погодився відвезти пасажирів у Палермо за двадцять п’ять доларів.

— Гадаю, що ця старосвітщина до Палермо не дотягне, — ризикнув заперечити Коркоран. — Чи не краще витратити більше на дорожче авто?

Носбі зміряв його поглядом, ледь стримуючи гнів.

— Ми не можемо собі дозволити розкидатися грошима, — сказав він сухо. — На відміну від вас.

Коркоран відповів на цю шпильку холодною усмішкою.

— І ось ще що, — сказав він. — Зранку банк видавав вам якісь гроші чи цінності, через які за нами можуть стежити?

— Про що це ви? — похапцем спитав Носбі.

— Хтось весь день шпигує за вашими діями.

Носбі з недовірою глипав на Коркорана.

— Вам би хотілося, щоб ми ще на день-другий затрималися в Неаполі? Як не прикро, а кермо влади тепер у мене. Якщо хочете залишитися — залишайтеся сам.

— І ви не хочете найняти інший автомобіль?

— Ви починаєте мені набридати з вашими пропозиціями.

У готелі, поки вантажники носили багаж у високий старомодний автомобіль, Коркорану знову здалося, що за ним стежать. Він ледве стримався, щоб не обернутися. Либонь, це лише гра фантазії й варто блискавкою викинути цю маячню з голови.

Коли авто крізь вітер та сутінки рушило в дорогу, була вже восьма. Сонце спустилося за будинки, фарбуючи небо відтінками золота й рубіна; поки подорожні обминали затоку й повільно рухалися до Торре-Аннунціати, Середземне море, вітаючи цю мерхну розкішність, перетворило свої води в рожеве вино. Вгорі здіймався Везувій, що додавав густини нічній темряві, випльовуючи зі свого кратера бризки диму.

— До півночі маємо дістатися в Козенцу, — промовив Носбі.

Ніхто не відгукнувся. Місто сховалося за пагорбом, і подорожні самотужки спускалися небезпечною та загадковою гомілкою італійського чобота, де буйно розростається мафія і простягається на два континенти жаска тінь Чорної руки. Зітхання вітру серед сірих, увінчаних руїнами гір, лякало. Хеллі мимоволі здригнулася.

— Як добре бути американкою, — мовила вона. — Тут, в Італії, відчуваєш, ніби навколо одні мерці. Їх сила-силенна, і всі стежать за тобою з тих пагорбів: карфагеняни, стародавні римляни, мусульманські пірати, середньовічні князі з отруєними перснями...

Тріумф темряви навіяв на подорожніх тугу. Вітер розгулявся щосили, завиваючи в хмурих кущах уздовж дороги. Машина пихкала, долаючи нескінченні схили, потім слідували звивисті спуски, і гальма почали пахкотіти горілим. У маленькому хмурому селі Еболі таксі зупинилося на заправці, і, поки таксист розплачувався, з мороку хутко показалося інше авто, що прилаштувалося позаду.

Коркоран спробував його розглянути, але крізь світло фар він розрізнив тільки чотири розпливчастих плями замість облич, що у відповідь нахабно витріщалися на нього. Коли таксі від’їхало й під зустрічним вітром здолало милю підйому, Коркоран побачив, як ті ж фари вигулькнули з-за рогу й рушили слідом. Пошепки він повідомив про це Носбі, той нервово протягнувся вперед і постукав по передньому склу.

— Più presto![6] — скомандував він. — Il sera sono tropo tarde![7]

Коркоран переклав знівечену італійську й продовжив розмову з водієм. Хеллі дрімала, схиливши голову на материне плече. Минуло двадцять хвилин, коли вона прокинулася й зрозуміла, що авто стоїть. Водій, світячи сірниками, перевіряв двигун, Коркоран та містер Носбі стояли на дорозі та про щось сперечались.

— Що трапилося? — крикнула вона.

— Зламалася, — повідомив Коркоран, — а у водія немає відповідного інструменту, аби полагодити. Найкращим рішенням для вас буде рушити пішки в Агрополі. Це — найближче село, до нього близько двох миль.

— Дивіться! — неспокійно гукнув Носбі; фари іншого авто здіймалися нижче по схилу, приблизно за милю.

— Може, вони нас підвезуть? — запитала Хеллі.

— Краще не треба, — відповів Коркоран. — Зграя озброєних розбійників Південної Італії любить застосовувати цей маневр. Ба більше — нас переслідували. Коли я запитав водія, чи знає він авто, яке причепилося до нас в Еболі, він тут же онімів. Боїться сказати.

Розповідаючи, він допомагав Хеллі та її матері вийти з авто. Потім рішуче звернувся до Носбі:

— Краще скажіть, що ви отримали в Неаполітанському банку.

— Десять тисяч доларів в англійських банкнотах, — злякано зізнався Носбі.

— Я так і думав. Хтось із клерків розтріпав язиком. Дайте-но сюди банкноти!

— З якого дива? Що ви з ними збираєтеся робити?

— Викинути, — Коркоран підвів голову й прислухався; крізь нічне повітря до них долинало жалібне гудіння двигуна, що видирався на пагорб другою швидкістю. — Хеллі, ви з мамою рушайте з водієм. Спочатку біжіть щодуху, а через сотню ярдів можете перейти на ходьбу. Якщо мене не буде, повідомте карабінерів в Агрополі, — він знизив голос. — Не хвилюйтеся. Я все улагоджу. До зустрічі.

Відправивши їх, він знову звернувся до Носбі:

— Давайте гроші.

— Ви збираєтеся…

— Я збираюся тримати їх у себе, поки ви рятуватимете Хеллі. Невже не зрозуміло: якщо розбійники до неї доберуться, то вимагатимуть викуп, який захочуть.

Носбі нерішуче ступав з ноги на ногу. Потім дістав товсту купу п’ятдесятифунтових банкнот та взявся відділяти приблизно половину грошей собі.

— Всі! — гаркнув Коркоран. Спритним рухом він вихопив з рук Носбі банкноти. — А тепер біжіть щодуху!

Менш ніж за півмилі від них спалахнули фари. Здавлено скрикнувши, Носбі розвернувся й покотився по дорозі.

Коркоран вийняв з кишені олівець і конверт і при світлі фар швидко зробив якісь записи. Відтак послинив палець та здійняв його вгору, мовби проводячи експеримент. Результат, очевидно, задовольнив його. Він чекав, куйовдячи в руках купу (чотири десятки) великих тонких банкнот.

Фари іншого автомобіля наблизилися, сповільнили рух і зупинилися за двадцять футів від нього.

Залишивши двигун включеним, з автомобіля вилізли четверо й попрямували до Коркорана.

— Buona sera![8] — крикнув він і продовжив італійською: — У нас зламалося авто.

— Де інші ваші пасажири? — швидко запитав один із незнайомців.

— Їх підібрала інша машина й повезла в Агрополі, — ввічливо відповів Коркоран.

Він знав, що на нього наткнулися два револьвери, але тягнув час в очікуванні, поки листям дерев не забавиться вітер. Незнайомці підійшли ближче.

— Але в мене є для вас дещо цікаве.

Повільно, відчуваючи поштовхи серця, він здійняв руку: світло фар вималювало паку грошей. Раптом із долини повіяло вітром, порив ставав все сильнішим. Коркоран почекав ще, поки обличчя не впилося прохолодною свіжістю.

— Тут двісті тисяч лір в англійських банкнотах!

Він підняв стопку купюр, немов маючи намір протягнути їх тому, хто стояв ближче за всіх. Потім легенько підкинув їх і відпустив — вітер підхопив банкноти та поніс на всі боки.

Один з грабіжників, вилаявшись, нахилився за банкнотою, інші заметушилися біля дороги. Відтак тендітні папірці пливли по повітрю, тріпотіли, перекидалися, як ельфи в траві, стрибали й пустотливо металися з боку в бік.

Грабіжники металися теж, і з ними Коркоран, — ловили гроші, зминали, пхаючи в кишені, брели все далі й далі в гонитві за примарними, порочними символами багатства.

Раптом Коркорану підвернулася вдала нагода. Пригнувшись, він вдав, що женеться за банкнотою, яка втекла під автомобіль, миттю вивернувся й кинувся на сидіння водія. Включив першу швидкість, почулися прокляття, прогримів постріл, але заведений автомобіль легко рушив з місця, і куля пролетіла повз ціль.

Зі стиснутими зубами, напружуючись в очікуванні пострілів, Коркоран минув несправне таксі та помчав у темну невідомість. Під самим вухом пролунав новий вистріл, Коркоран з переляку нахилив голову. На мить йому здалося, що один з грабіжників вчепився за підніжку, але тут зрозумів: йому прострелили одну з шин.

Проїхавши три чверті милі, він зупинився, заглушив двигун і прислухався.

Скрізь було тихо, тільки з радіатора падали на дорогу краплі.

— Хеллі! — гукнув Коркоран. — Хеллі!

Поблизу, за десять футів, з тіні виринула фігура, потім ще одна, і ще.

— Хеллі! — полегшено видихнув Коркоран.

Вона залізла на сусіднє сидіння та обвила руками Коркорана.

— Ти живий! — проридала вона. — Ми чули постріли й хотіли повернутися.

Містер Носбі, з крижаним обличчям, стояв на дорозі.

— Припускаю, що гроші не з вами.

Коркоран вийняв з кишені три зім’яті папірці.

— Це все. Але грабіжники будуть тут з хвилини на хвилину, і ви зможете забрати в них решту.

Містер Носбі, а за ним і місіс Бушмілл, прихопивши водія, поспішно сіли в авто.

— А все-таки, — пискляво продовжував Носбі, коли рушило авто, — ваша витівка дорого коштувала. Ми кинули на вітер десять тисяч доларів, котрі призначалися на закупку товарів у Сицилії.

— Вони були в англійських банкнотах. До того ж великих номіналів. У будь-якому банку Англії та Італії стежитимуть за цими номерами.

— Але ми їх не знаємо!

— Я списав всі номери, — сказав Коркоран.

Чутки про те, ніби відділ постачання в фірмі містера Джуліуса Бушмілла вимагає його невсипущої присутності, абсолютно безпідставні. Інші, щоправда, подейкують, що нові методи ведення справ, котрі прийшли на зміну традиційним, найімовірніше, ефектні, але не ефективні, втім такі слова, певно, жебонять жалюгідні й злісні заздрісники, що за своєю природою не здатні побороти страх поступу. На всі непрошені наклепи містер Бушмілл відповідає, що навіть тоді, коли його зять, здавалося б, кидає гроші на вітер, вони повертаються. Юний нетяма, обдарований справжнім мистецтвом пускання грошей на вітер — така теорія містера Бушмілла.