Гітара, кості, кастет

Цілитель

О п’ятій годині похмура кімната в готелі «Рітц», за формою схожа на яйце, дозріває для ледь відчутної мелодії: легке клацання одного чи двох шматків цукру в чашці, брязкіт блискучих чайників та сметанників, коли вони, ковзаючи по срібній таці, витончено стикаються боками. Є й ті, які залюблені в цю бурштинову годину більше за всі інші, бо необтяжлива праця лілей[24], що населяють «Рітц», до цього часу вже закінчується — настає залишок дня, співучий і ошатний.

В один із весняних вечорів, оглядаючи невисокий підковоподібний балкон, ви, можливо, помітили за столиком на двох молоду місіс Альфонс Карр та юну місіс Чарльз Хемпл. Та, що в сукні, була місіс Хемпл. Під «сукнею» я маю на увазі виріб чорного кольору бездоганного крою, з великими ґудзиками та червоною подобою капюшона на плечах; винахідники цього наряду з Рю де ла Пе свідомо надали йому не позбавлену стильної зухвалості схожість з убранням французького кардинала. Місіс Карр і місіс Хемпл виповнилося по двадцять три роки, і вони, якщо послухати їхніх недоброзичливців, зуміли дуже непогано влаштуватися. Як ту, так і іншу міг би чекати під дверима готелю лімузин, але обом набагато більше хотілося у квітневих сутінках прогулятися додому пішки по Парк-авеню.

Луелла Хемпл, висока молодиця, мала лляний відтінок волосся, який вважається типовим для жінок з англійської провінції, однак насправді доволі рідкісний. Шкіра її світилася свіжістю й не потребувала жодного маскування, проте, підкоряючись застарілій моді (йшов 1920 рік), місіс Хемпл приховала свій яскравий рум’янець і намалювала нові губи, нові брови — з тим вельми скромним успіхом, до яких подібне втручання тільки й може привести. Зауваження це виголошено з майбутнього 1925 року. У ті дні зовнішність місіс Хемпл цілком відповідала постулатам краси.

— Я заміжня вже три роки, — говорила вона, гасячи недопалок об вичавлену дольку лимона. — Завтра крихітці виповниться два. Не забути б купити...

Вона витягла з футляра золотий олівчик і записала в щоденнику кольору слонової кістки: «Свічки» й «Штучки, які тягнуться, в паперових обгортках». Потім підняла очі, глипнула на місіс Карр і завагалася.

— Хочеш, скажу тобі щось огидне?

— Спробуй, — весело відмовила місіс Карр.

— Навіть моя дитина мені набридає. Звучить неприродно, Ідо, але це справді так. Вона не наповнює мого життя. Люблю її всім серцем, та тими вечорами, коли сама доглядаю за нею, хочеться заревіти з нервів. Пройде дві години, і я вже молюся, аби на поріг ступила няня.

Зізнавшись, Луелла судомно зітхнула й придивилася до подруги. Насправді вона не думала, що її слова такі вже неприродні. Адже це правда. Нічого порочного в правді бути не може.

— Мабуть, це через те, що ти не любиш Чарльза, — байдуже припустила місіс Карр.

— Але ж люблю! Гадаю, у тебе не склалося хибне враження, судячи з цієї розмови, — Луелла вирішила, що Іді Карр бракує розуму. — Саме те, що я люблю Чарльза, й ускладнює все. Минулої ночі я заснула в сльозах: відчуваю, що ми повільно, проте впевнено пливемо до розлучення. Разом нас тримає тільки наша крихітка.

Іда Карр, яка прожила в шлюбі п’ять років, подивилася на подругу пильно, намагаючись визначити, чи подруга не прикидається, але гарні очі Луелли були серйозними й сумними.

— І чому ж так відбувається?

— Причин багато, — Луелла насупилася. — По-перше, їжа. Я погана господиня й не збираюся ставати хорошою. Ненавиджу замовляти продукти, ненавиджу бігати на кухню й перевіряти, чи чистий холодильник, ненавиджу прикидатися перед слугами, нібито цікавлюся їхньою роботою, бо їжа мене цікавить лише тоді, коли вона на столі. Бачиш, мене не вчили готувати, а тому до кухні плекаю такий інтерес, як... як, наприклад, до котельні. Для мене це всього лише машина, в якій я нічого не тямлю. Легко людям у книгах говорити: «Відвідай кулінарну школу» — але ж, Ідо, у реальному житті хіба хтось перевтілюється в абсолютну Hausfrau[25] — хіба в неї немає іншого виходу?

— Продовжуй, — запропонувала Іда, нічим не видаючи свого зацікавлення. — Розповідай далі.

— Ну, у результаті, у будинку панує хаос. Слуги звільняються щотижня. Якщо вони молоді й нічого не вміють, я не можу їх вимуштрувати й справа закінчується звільненням. Якщо ж вони досвідчені, їм не до смаку будинок, де господиню не хвилює скільки коштує спаржа. Тож вони собі йдуть, а нам часто доводиться харчуватися в ресторанах і готелях.

— Чарльз, напевно, від цього не в захваті.

— Його це дратує. Щиро кажучи, він ненавидить все, що люблю я. Не тішиться театром, оперою, танцями, коктейльними вечірками — інколи гадаю, що його бісять найпрекрасніші речі. Рік чи більше я просиділа вдома. Поки була вагітна, поки доглядала за Чаком, я нічого не мала проти. Але цього року я сказала Чарльзу відверто: «Я ще молода й хочу розважатися». Тоді ми стали виходити в люди, хотілося йому цього чи ні, — Луелла забарилася, задумавшись. — І мені так його шкода, Ідо, я просто не знаю, що робити, але коли ми закриємося вдома, то шкодуватиму себе. І скажу тобі ще одну правдиву річ: як на мене, хай краще він почувається нещасним, а не я.

Луелла не стільки розповідала, скільки думала вголос. Вона завжди вважала себе відкритою людиною. До заміжжя її постійно звеличували за любов до справедливості, тому жінка намагалася перенести цю чесноту в подружнє життя. Тож точка зору Чарльза була їй так само зрозумілою, як своя.

Коли б Луелла була жінкою першовідкривача, то, ймовірно, боролася б за існування пліч-о-пліч з чоловіком. Але тут, у Нью-Йорку, ніхто ні за що не боровся. Спокій і вільний час не доводилося завойовувати — і того й іншого в Луелли було в надлишку. Луелла, як і тисячі молоденьких нью-йоркських дружин, справді прагнула щось робити. Коли б мала трохи більше грошей і трохи менше любові чоловіка, вона б захопилася кіньми чи любовними інтрижками. І, навпаки, коли б сім’я її зубожіла, то надлишок енергії спрямувався б на сподівання й працю. Але становище Хемплів було проміжним. Вони належали до численного класу американців, які щоліта мандрують Європою й сміються, відчуваючи одночасно тугу й розчулення, над звичками, традиціями та способом життя інших країн, тому що своїх звичок, традицій і способу життя їхня країна не виробила. Клас цей виник завдяки батькам і матерям, які, либонь, жили б так само двісті років тому.

Година чаювання різко перейшла в передобідню годину.

Столики здебільшого спорожніли, замість суцільних, тіснуватих говірок зрідка лунали пронизливі голоси та віддалений, гучний сміх: в одному кутку офіціанти вже накривали столики до обіду білими скатертинами.

— Ми з Чарльзом діємо один одному на нерви, — в новоствореній тиші голос Луелли лунав із приголомшеною ясністю, і вона поспішно знизила тон. — Дрібнички. Він постійно потирає своє обличчя — за столом, у театрі, навіть у ліжку. Доводить мене до сказу, а коли починаєш злитися через такі дрібниці, значить, кінець не за горами, — вона замовкла і, напівобернувшись, натягнула собі на плечі легку хутряну накидку. — Сподіваюся, я не дуже тобі набридла, Ідо. Тільки про це й думаю, тому що сьогодні ввечері дещо планується. Я домовилася на сьогодні про зустріч, цікаву зустріч: вечеря після театру з деякими росіянами — співаки, чи танцюристи, щось таке, і Чарльз сказав, що не піде. Коли не хоче — піду сама. І на цьому крапка.

Луелла раптом оперлася ліктями на стіл, сховала очі в глянцевих рукавичках і заплакала — вперто й тихо заридала. Свідків поруч не було, втім Іда Карр обурилася, що перед тим товаришка не зняла рукавичок. Інакше можна було б втішити її, торкнувшись голої руки. Але, дивлячись на рукавички, важко було шкодувати жінку, яку так щедро обдарувала доля. Іді хотілося заспокоїти її, сказавши, що «все буде добре», що «все не так погано, як видається на перший погляд», але вона промовчала. Жінка не відчувала нічого, крім роздратування й неприязні.

Поруч опинився офіціант і поклав на столик складений папірець. Місіс Карр за ним потягнулася.

— У жодному разі, — переривчастим голосом пробурмотіла Луелла. — Ні, це я тебе запросила! Вже й гроші наготувала.

Апартаменти Хемплів (вони були їхніми власниками) розташувалися в одному з тих безособових білих палаців, що позначаються не назвами, а номерами. Облаштували квартиру на медовий місяць: за меблями їздили в Англію, за дрібничками — у Флоренцію; у Венеції придбали мережива й прозору тканину на завіски, а також багатобарвне скло, яке виставляли на стіл під час званих обідів. Луелла впивалася вибором покупок на медовий місяць. Це надавало поїздці сенсу, рятуючи молодят від блукання по великих готелях і спустошених руїнах, без яких зазвичай не обходиться медовий місяць в Європі.

Пара повернулася, і почалося життя. На широку ногу. Луелла виявила, що стала спроможною жінкою. Часом її вражало, що спеціально для неї побудована квартира, спеціально для неї виготовлений лімузин, що й те, й інше — її власність, така ж незаперечна, як закладений будиночок у передмісті з «Жіночого домашнього журналу» й торішній автомобіль, які доля могла б дати їй натомість. Та більше її вразило те, що все те раптом почало надокучати. Проте так сталося...

Була вже сьома годину вечора, коли Луелла виринула з квітневих сутінків, увійшла в передпокій і побачила чоловіка, який чекав у вітальні перед каміном. Жінка ступила в кімнату беззвучно, тихо зачинила двері за собою, і крізь ефектну панораму приймальні, що передувала салону, на мить зупинила свій погляд на чоловікові. Чарльз Хемпл досягнув середини четвертого десятка, його юне обличчя було серйозним, а бездоганно укладене волосся встигло придбати той сталевий колір, який через десять літ забарвиться сивиною. Це, та ще глибоко посаджені, темно-сірі очі робили його вигляд показним; жінки завжди вважали його волосся романтичним. Та й Луелла тривалий час погоджувалася з цим.

У цю мить жінка відчула деяку неприязнь, бо побачила, як його руки здійнялися до обличчя та нервово почали терти рот та підборіддя. Цей жест створював враження невтішної для співрозмовника неуважності, а часом заважав розчути слова самого Чарльза, і Луеллі доводилося постійно його перепитувати. Кілька разів вона вказувала йому на це, і він зі здивованим виглядом вибачався. Та, очевидно, чоловік не усвідомлював, наскільки ця звичка помітна і яку вселяє лють, бо знову продовжував це робити. Тепер же ситуація так загострилася, що Луелла уникала робити чоловікові зауваження: вистачило б одного слова, аби вкинути їх у вир сварки.

Різким жестом Луелла кинула на столик рукавички та сумочку. Чоловік, почувши шум, звернув погляд до передпокою.

— Це ти, люба?

— Так, любий.

Луелла пройшла у вітальню, зробила крок в обійми чоловіка й силувано його поцілувала. Чарльз Хемпл відповів незвичною формальністю, затим повільно розгорнув дружину обличчям до протилежного кінця кімнати.

— Я запросив гостя на обід.

Побачивши, що вони не самі, Луелла насамперед полегшено перевела подих; з чарівною соромливою усмішкою, яка прийшла на зміну жорсткому виразу, жінка простягнула гостеві руку.

— Лікар Мун — моя дружина.

Лікар, трохи старший за Хемпла, з круглим блідим обличчям, на якому злегка намічалася мережа зморшок, вийшов вперед, щоб відповісти на вітання.

— Добрий вечір, пані Хемпл. Сподіваюся, я не порушив ваші плани.

— Ні-ні, — поспішно запевнила Луелла. — Мені дуже приємно, що ви розділите нашу трапезу. Ми зовсім самі.

Тут вона згадала про свої сьогоднішні наміри й задумалася, чи не влаштував Чарльз незграбну пастку, щоб утримати її в будинку. Якщо це так, приманка обрана невдало. Цей чоловік… вся його персона: обличчя, важкий, затяжний голос, навіть блиск костюму трирічної давності — випромінювали втомлений спокій.

А проте, Луелла вибачилася й рушила на кухню, аби перевірити як проходить підготовка до обіду. За традицією, вони найняли нову пару слуг: обід ті приготували погано, сервірували теж неякісно — завтра вона їх звільнить. Луел­ла сподівалася, що з ними поговорить Чарльз; вона ненавиділа позбуватися слуг. Іноді вони плакали, іноді були нахабами, але Чарльз вмів із ними балакати. Чоловіків вони завжди бояться.

Втім, їжа на плиті мала приємний запах. Луелла розпорядилася, якими скористатися тарілками, відімкнула буфет і дістала пляшку дорогого к’янті. Потім вона відправилася побажати доброї ночі Чаку.

— Він добре себе поводив? — запитала жінка; а тим часом крихітка радісно видерлася до неї на руки.

— Дуже добре, — мовила нянька. — Сьогодні обійшли весь Центральний парк.

— Чи ж не розумний хлопчик? — поцілувала його з захватом.

— Чакі запхнув ногу у фонтан, тож довелося повернутися додому на таксі та змінити черевички й шкарпетки.

— Дуже добре. Чаку, зачекай хвильку! — Луелла розстебнула свої великі жовті намистини й простягнула їх Чаку. — Тільки не порви матусине намисто, — вона звернулася до няні: — Будь ласка, коли він засне, заховайте їх у комод.

Ступивши за двері, жінка відчула незрозумілу жалість до сина: життя в нього замкнуте й одноманітне, як у всіх дітей, хто не народився у великій родині. Для неї він був маленькою квіточкою, окрім тих днів, коли доводилося з ним сидіти. Його личко за формою нагадувало її; пригортаючи його до себе, жінка інколи відчувала трепет й сповнювалася думками про нове життя.

У своїй милій, рожевій спальні, Луелла зосередила увагу лише на обличчі: очистила, затим підправила макіяж. Для Лікара Муна змінювати сукню непотрібно, та ще, наперекір низькій продуктивності протягом дня, Луеелла відчувала якусь неясну втому.

— Який у вас гарний будинок, місіс Хемпл, — байдужим тоном вимовив Лікар Мун, — і дозвольте вас привітати, хлопчина у вас просто чудовий.

— Дякуємо. Особливо приємно почути такий комплімент від лікаря, — вона забарилася. — Ви спеціалізуєтеся на дитячих хворобах?

— Я ні на чому не спеціалізуюся. Я займаюся загальною практикою — таких медиків сьогодні пошукати треба.

— У Нью-Йорку, в усякому разі, крім вас, не залишилося нікого, — зауважив Чарльз.

Він почав нервово терти своє обличчя, і Луелла, щоб цього не бачити, перевела погляд на лікаря. Але коли Чарльз знову заговорив, їй довелося тут же відволіктися від гостя.

— Насправді, — неочікувано мовив Чарльз, — я запросив лікаря Муна, бо хотів, аби він поговорив з тобою.

Луелла виструнчилася в кріслі.

— Зі мною?

— Лікар Мун — мій давній друг і, гадаю, він може сказати декілька слів, які для тебе будуть корисними.

— Ого, — жінка спробувала всміхнутися, проте нею заволоділи здивування й злість. — Не знаю, справді, про що ти. Нічого серйозного зі мною не трапилося. Либонь ніколи так чудово не почувалася, як зараз.

Лікар Мун глипнув на Чарльза, запитуючи дозволу на розмову. Чоловік кивнув, і його рука мимовільно потягнулася до обличчя.

— Ваш чоловік багацько наговорив мені про негаразди у вашому спільному житті, — все тим же байдужим тоном промовив лікар Мун. — Він хотів знати, чи не допоможу я згладити розбіжності.

Щоки Луелли палали.

— Я не дуже вірю в психоаналіз, — холодно сказала вона, — і не вважаю себе гідною кандидатурою для цього.

— Згоден із вами, — відповів лікар Мун, здавалося, нітрохи не зачеплений її словами. — Я ні в що не вірю, окрім себе. Повторюю, я не спеціалізуюся ні в якій області й, насмілюся додати, не прихильник якихось божевільних ідей. Не можу щось та й обіцяти.

На мить Луелла завагалася: чи не вийти б з кімнати? Втім, нахабність цієї ідеї викликала зацікавлення.

— Не знаю, про що Чарлі вам наговорив, — мовила вона, ледве стримуючи емоції, — і навіщо він взагалі затіяв це. Але запевняю вас, що наші домашні справи стосуються тільки мене й мого чоловіка. Якщо не заперечуєте, лікаре Мун, я б вважала за краще обговорити що-небудь... не настільки особисте.

Лікар Мун відповів глибоким, ввічливим кивком. Більше він не торкався цієї теми, і обід тривав, можна сказати, у розчарованому мовчанні. Луелла вирішила, що б не трапилося, не скасовувати своїх сьогоднішніх планів. Коли годину тому це було потрібно, щоб відстояти свою незалежність, то тепер певний вияв непокори не дав би розбитися її самоповазі. Вона ненадовго затримається у вітальні після обіду, а коли подадуть каву, вибачиться й піде одягатися, щоб вийти.

Та тільки-но вони покинули їдальню, її випередив Чарльз, який поспіхом, не проронивши й слова, вийшов з кімнати.

— Мені треба написати листа, — мовив він. — Скоро повернуся.

Перш ніж дружина встигла тактовно заперечити, він кинувся в кінець коридору, і було чутно, як за ним зачинилися двері. Збентежена й зла, Луелла розлила каву й влаштувалася в куточку дивана, пильно спостерігаючи за полум’ям.

— Не бійтеся, місіс Хемпл, — раптово промовив лікар Мун, — мене просто змусили. Я дію не по своїй волі...

— Я вас не боюся, — перебила його Луелла.

Але вона й сама розуміла, що говорить неправду. Вона трошки боялася лікаря Муна — хоча б через те, що ставився він з байдужістю до її проблем.

— Розкажіть мені про ваші труднощі, — промовив він дуже природно, немов співрозмовниця теж діяла не по своїй волі.

Він навіть не дивився на неї, і, якби вони не були в кімнаті самі, можна було б подумати, що він і звертається не до неї.

У думках Луелли, на кінчику язика крутилися такі слова: «Про це не розповідатиму». Та те, що вона мовила, справді приголомшило її. Фрази вирвалися випадково, мовби не з власної волі.

— Хіба ви не бачили, як він потирав обличчя за обідом? — відчайдушно зізналася вона. — Вас засліпило? Він почав так мене дратувати, що, думаю, скоро втрачу глузд.

— Зрозуміло, — кругле обличчя лікаря Муна схилилося в кивку.

— Хіба ви не бачите, що я сита по горло домашніми справами? — її груди під сукнею відчайдушно здіймалися, немов їй не вистачало повітря. — Як мені обридло домогосподарство, дитина — здається, всьому цьому не буде кінця! Я хочу переживань, і неважливо — яких саме, неважливо — до чого це призведе, — просто аби серце калатало в грудях.

— Розумію.

Його підтакування розлютили Луеллу. Вона була налаштована на боротьбу й вважала за краще, щоб ніхто її не розумів. Їй було досить того, що вона має рацію, оскільки прагнення її міцне й щире.

— Я намагалася бути хорошою, та більше не намагатимуся. Якщо я одна з тих жінок, які готові зруйнувати своє життя через дрібниці, то зараз я це й зроблю. Можете називати мене егоїсткою чи пришелепкуватою — і матимете рацію; бо через п’ять хвилин я виходжу з цього будинку й починаю жити!

Тепер лікар Мун не відповів, але підняв голову так, мовби прислухався до того, що відбувається десь далеко.

— Ви не вийдете звідси, — через хвилину мовив він. — Таки впевнений, що не вийдете.

Луелла розсміялася.

— Вже виходжу.

Він не відгукнувся.

— Бачте, місіс Хемпл, ваш чоловік дещо хворий. Він намагався жити так, як вас влаштовувало, втім, не витримав напруги. Коли він потирає собі рот…

По коридору почулися легкі кроки, й із переляканим обличчям у кімнату навшпиньках увійшла служниця.

— Місіс Хемпл…

Луелла, здивована її появою, поспішно обернулася.

— Так?

— Можна з вами поговорити? — через невміння приховувати емоції, її обличчя спалахнуло страхом. — Місіс Хемпл, він хворий! Недавно зайшов на кухню та почав із холодильника викидати всю їжу, а тепер — у своїй кімнаті — викрикує й співає…

І раптом Луелла почула його голос.

У Чарльза Хемпла не витримали нерви. На його плечах лежало майже двадцять літ безперервної праці, тож нещодавньої напруги вдома було забагато. У його чудово продуманій і налагодженій кар’єрі стосунки з дружиною стали слабкою точкою; він знав про безмежний егоїзм Луелли, та такою є одна з найбільших вад у схемі сімейних зв’язків: жіночий егоїзм невимовно спокусливий для деяких чоловіків. Егоїзм Луелли існував пліч-о-пліч з її дитячої красою, і Чарльз Хемпл почав звинувачувати себе у чварах, відповідальність за які явно лежала на дружині. Це була нездорова позиція, і від постійних самобичувань його розум піддався хворобі. Після першого потрясіння та моментального спалаху жалю, що слідував опісля, Луеллу охопило роздратування. Жінка була ж добросовісною, тому не могла користуватися хворобою чоловіка, аби взяти верх над ним.

Питання про її свободу відкладалося доти, доки чоловік не встане на ноги. Саме тоді, коли Луелла розраховувала скласти з себе обов’язки дружини, їй довелося стати ще й нянькою. Поки сиділа біля чоловікового ліжка, то слухала його марення про неї: про дні їхніх заручин, про те, як друзі попереджали, що він робить помилку, про щасливі перші місяці шлюбу й про неспокій, який ставав щоразу сильнішим, коли з’явилася тріщина в шлюбі. Очевидно, вона не усвідомлювала, наскільки чітко Чарльз розуміє, що відбу­вається: у розмовах він цього не видавав.

— Луелло! — він невпевнено підводився в ліжку. — Луелло! Де ти?

— Тут, Чарльзе, поруч, — вона намагалася говорити м’яким, веселим тоном.

— Якщо хочеш піти, Луелло, то краще йди. Схоже, я для тебе недостатньо хороший чоловік.

Жінка заперечила це твердження заспокійливим тембром голосу.

— Я все вирішив, Луелло, і зрозумів, що не можу губити заради тебе своє здоров’я... — опісля квапно й пристрасно зашепотів: — Не йди, Луелло, заради Бога, не йди та не залишай мене! Пообіцяй, що не покинеш! Я виконаю все, що скажеш, тільки не покидай мене!

Найбільш її дратувало його приниження перед нею; він був людиною стриманою, тож жінка раніше й подумати не могла, наскільки він відданий їй.

— Я відійду лиш на хвильку. Це лікар Мун, твій друг, Чарльзе. Прийшов тебе провідати — пам’ятаєш? І хоче перед відходом зі мною переговорити.

— Ти повернешся? — хвилювався він.

— Незабаром, лиш на хвильку. Ось так… лежи спокійно.

Піднявши голову Чарльза, Луелла збила подушку. Завтра має з’явитися нова досвідчена медсестра.

У вітальні чекав лікар Мун — післяобідні промені світла надавали його костюмові більш зношений та пошарпаний вигляд. Він був страшенно неприємний їй, оскільки вона без жодного приводу уявила, ніби він винен в її нещасті. Але відмовитися від розмови Луелла не могла: лікар виявив винятковий інтерес і співчуття. Вона не попросила його проконсультуватися з фахівцями, хоча… коли лікар так занепав.

— Місіс Хемпл, — чоловік підійшов, простягнувши свою руку, і Луелла тривожно її торкнулася. — Маєте хороший вигляд.

— Добре почуваюся, спасибі.

— Вітаю, ви відмінно впоралися з ситуацією.

— Я зовсім не справлялася з ситуацією. Я просто робила те, що належить...

— Отож-бо й воно.

Терпіння Луелли добігало кінця.

— Я роблю те, що говорить мені мій обов’язок, і нічого більшого, — продовжила жінка. — Причому без особливого бажання.

Раптово вона знову розговорилася з лікарем, як того нещасного вечора, — розуміючи, що звертається до нього, немов до близької людини, все ж не могла зупинити потік слів.

— Домашні справи не ладнаються, — з гіркотою почала вона. — Слуг довелося звільнити, тепер найняла жінку на денний час. Син застудився. З’ясувалося, що няня не справляється зі своїми обов’язками, навколо просто диявольське пекло.

— Чи не могли б ви сказати, як саме з’ясувалося, що няня не справляється зі своїми обов’язками?

— Коли змушений залишатися в будинку, волею-неволею робиш всілякі прикрі відкриття.

Лікар кивнув, очі на стомленому обличчі вивчали далекі кути кімнати.

— Відчуваю надію, — повільно протягнув він. — Як і казав, обіцяти нічого не можу. Просто роблю все, що можу.

Луелла здивовано підняла брови.

— Про що це ви? Ви для мене нічого не зробили... зовсім нічого!

— Нічого особливого — поки, — млявим тоном промовив Лікар. — На все потрібен час, місіс Хемпл.

Вимовлені сухо й монотонно, ці слова не здалися образливими, і все ж Луелла відчувала, що гість зайшов занадто далеко. Вона встала.

— Таких, як ви, я вже зустрічала, — холодно мовила вона. — З якоїсь невідомої причини ви уявляєте себе «старим добрим другом сім’ї». Втім, я не кваплюся заводити дружбу, та й не давала вам привілеїв бути таким… — вона хотіла сказати «нахабою», та щось її стримало. — Щиросердним зі мною.

Коли за чоловіком зачинилися двері, Луелла забігла на кухню, щоб пересвідчитися, чи зрозуміла прислуга, що потрібно приготувати три різні обіди: для Чарльза, дитини та для неї самої. Важко було обходитися однісінькою прислугою, коли справи в будинку так погіршилися. Потрібно зателефонувати до іншого агентства з працевлаштування: у цих, схоже, вже закінчується терпіння.

На превеликий подив, жінка застала покоївку сидячи за кухонним столом: та, вдягнена в пальто, ще й у капелюсі, читала газету.

— Що… — Луелла силкувалася пригадати ім’я, — що ж, що вже трапилося, місіс…

— Місіс Данські, ваша ласка.

— Що сталося?

— Боюся, я не зможу вам догодити. Я звичайнісінька кухарка, готувати для хворих не навчена.

— Але я на вас розраховувала.

— Справді дуже шкода, — жінка вперто похитала головою. — Мені потрібно про власне здоров’я думати. Коли я влаштовувалася, вони не сказали, що це за робота. А коли ви веліли прибрати в кімнаті вашого чоловіка, я зрозуміла: мені це не під силу.

— Я ж не прошу вас прибирати, — з відчаєм промовила Луелла. — Залишіться хоча б до завтра. Сьогодні мені не вдасться знайти вам заміну.

Місіс Данські ввічливо посміхнулася.

— У мене теж діти є, мені про них потрібно думати.

Луелла вже збиралася запропонувати їй більше грошей, але не витримала й зірвалася:

— Ну й егоїзм, у житті нічого подібного не чула! Кинути мене в такий скрутний час! Дурепа стара!

— Прошу заплатити за відпрацьований час — і я піду, — спокійно відповіла на те місіс Данські.

— І цента ви не отримаєте, якщо підете!

Луелла тут же розкаялася у своїх словах, але гордість не дозволяла взяти їх назад.

— Прошу мені заплатити!

— Ідіть геть!

— Піду, коли отримаю свої гроші, — обурилася місіс Данські. — Мені про власних дітей потрібно думати.

Луелла набрала повітря в груди й ступила вперед. Налякана її люттю, місіс Данські розвернулася, і, бурмочучи щось під ніс, вилетіла за двері.

Луелла підійшла до телефону й, зателефонувавши в агентство, пояснила, що жінка пішла.

— Не могли б ви прислати до мене когось відразу? Мій чоловік хворий, дитина хвора.

— Вибачте, місіс Хемпл; в офісі зараз нікого немає. Вже далеченько за четверту.

Луелла деякий час сперечалася. Врешті їй пообіцяли, що зателефонують знайомій жінці, котра працювала на замінах. Нічого кращого до завтра вони вигадати не могли.

Ллуела телефонувала ще кільком агенціям, проте, здавалося, що індустрія обслуговування на сьогодні припинила свою діяльність. Подавши Чарльзу його ліки, жінка м’яко й навшпиньках подріботіла до дитячої кімнати.

— Як крихітка? — запитала вона неуважно.

— Дев’яносто дев’ять і один[26], — прошепотіла няня, підносячи термометр до світла. — Тільки що міряла.

— Це багато? — насупилася Луелла.

— Перевищення — якихось шість десятих. Не так вже й багато для другої половини дня. При застуді легкий жар — не рідкісне явище.

Луелла підійшла до ліжечка й простягнула руку до щоки синочка, згадуючи, у розпалі своєї тривоги, наскільки ж він схожий із незрівнянним серафимом з автобусної реклами мила «Люкс».

Затим звернулася до медсестри.

— Ви вмієте готувати?

— Ну… з мене поганий куховар.

— Ну, хоча б дитині їжу приготуєте сьогодні? Стара шкапа пішла, і немає до кого звернутися; я у відчаї.

— Ой, гаразд, я приготую їжу для дитини.

— Тоді гаразд. Спробую приготувати щось для чоловіка. Прошу, не зачиняйте двері, аби я чула дзвіночок, коли прийде лікар. І дайте мені знати.

Скільки лікарів! Вони бували в будинку постійно. Щоранку — фахівець і сімейний лікар, потім дитячий лікар, а сьогодні, у вітальні, лікар Мун, незворушний, наполегливий, непроханий. Луелла вирушила на кухню. Вона вміла готувати яєчню з беконом — це часто доводилося робити після театру. Проте Чарльзу треба було їсти овочі — їх потрібно зварити, стушкувати чи ще щось на кшталт, а в плиті так багато дверцят і духовок, що вона стояла й не знала що з ними робити.

Луелла взяла синю каструльку, нову на вигляд, нарізала моркви й додала трохи води. Коли вона поставила каструльку на плиту й почала згадувати, що робити далі, задзвонив телефон. Телефонували з агентства.

— Так, це місіс Хемпл.

— Жінка, яку ми до вас посилали, повернулася сюди зі скаргою, що ви не заплатили їй за відпрацьований час.

— Я вже вам пояснювала, що вона відмовилася залишитися, — з запалом заперечила Луелла. — Вона порушила угоду, і мені здається, я не зобов’язана...

— Ми повинні стежити за тим, щоб нашим співробітникам платили, — повідомив представник агентства. — Інакше, яка їм від нас користь, еге ж? Вибачте, місіс Хемпл, але ми не зможемо надати вам іншу прислугу, поки це маленьке непорозуміння не буде залагоджено.

— О, я заплачу, заплачу! — скрикнула Луелла.

— Звичайно, нам бажано зберігати добрі стосунки з нашими клієнтами...

— Звісно, авжеж!

— Так що якщо ви завтра відправите їй її платню... Сімдесят п’ять центів за годину.

— Але ж сьогодні! — вигукнула жінка. — Пришліть когось сьогодні.

— Ну… вже доволі пізно. Я і сам збираюся додому.

— Але я місіс Чарльз Хемпл! Невже не зрозуміло? Я повністю відповідаю за свої слова. Я дружина Чарльза Хемпла, Бродвей, будинок чотирнадцять...

І тут Луелла усвідомила, що Чарльз Хемпл з будинку чотирнадцять на Бродвеї — безпорадний хворий і розраховувати на його захист абсолютно марно. У розпачі від несподівано відкритої їй жорстокості світу жінка повісила слухавку.

Після ще десятьох хвилин шаленої колотнечі на кухні Луелла пішла до няні, яку недолюблювала, і зізналася, що приготувати вечерю для чоловіка не вдалося. Няня оголосила, що її голова страшенно болить, та ще й із хворою дитиною клопоту по горло, втім, хоч і без ентузіазму, жінка погодилася показати Луеллі, як треба готувати.

Проковтнувши своє приниження, Луелла слухняно виконувала вказівки, поки няня, буркочучи щось під носа, експериментувала з незнайомою плитою. Куховарство якось пішло. Тоді за розкладом няні треба було купати Чака, і Луелла на самоті опустилася за кухонний стіл і почала прислухатися до кипіння і запахів, що долинали із каструлі.

«І жінки роблять це щодня, — думала собі вона. — Тисячі жінок. Готують та піклуються про хворих людей — та ще й на роботу ходять».

Але вона не бачила, що її об’єднує з цими жінками, за винятком тої загальної ознаки, що в них, як і в неї, по дві ноги й руки. Звучало це приблизно так: «Жінки островів південного моря носять сережки у вухах». Сьогодні жінка у власному будинку просто займалася невластивою для неї роботою, і це їй не надто подобалося. Для неї то був просто безглуздий виняток із правил.

Раптово почулися повільні кроки; вони лунали в їдальні, затим — у комірчині. Злякавшись, що це знову лікар Мун, Луелла підняла погляд: з комірчини виходила няня. У голові промайнуло, що няня теж може бути хворою.

І справді, тільки-но діставшись до дверей кухні, няня похитнулася й схопилася за ручку, мов птах, який сідає на гілку й щільно обхоплює її кігтями. Потім вона мовчки впала на підлогу. У ту ж мить задзвонив дзвоник, і Луелла з полегшенням скочила: це прибув дитячий лікар.

— Всього лиш зомліла, — констатував він, поклавши голову дівчини на свої коліна. Її повіки здригнулися. — Так, всього лиш зомліла.

— Лікарня, не дім! — скрикнула Луелла, розпачливо всміхнувшись. — Всі хворі, тільки я здорова, лікарю.

— Вона теж здорова, — трохи помовчавши, запевнив лікар. — Серце б’ється рівно. Просто знепритомніла.

Після того, як Луелла допомогла лікареві покласти ожиле тіло няні в крісло, то поквапилася в дитячу кімнатку й підбігла до ліжечка сина. Спокійно відкинула залізне бокове огородження. Жар начебто спав — рум’янцю більше не було.

Луелла нахилилася й торкнулася щоки сина.

Несподівано пролунав її страшенний крик.

Навіть після похорону дитини Луелла не усвідомлювала, що втратила її. Жінка повернулася до квартири й, бурмочучи ім’я сина під носа, сновигала по дитячій кімнаті. Опісля, налякана горем, опустилася й задивилася на білу колиску, де збоку красувалося червоне курча.

— Що тепер зі мною буде? — прошепотіла вона. — Коли я зрозумію, що більше не побачу Чака, трапиться щось жахливе!

Поки ще в цьому не впевнилася. Коли б дочекатися сутінків, то няня й приведе його з прогулянки. Їй згадалася трагічна плутанина, нібито хтось повідомив, що Чак помер, а якщо це й справді так, то чому його кімнатка — з маленькою щіточкою та гребінцем — очікують на нього, і що тут робить вона, його мати?

— Місіс Хемпл!

Луелла підвела очі. Біля дверей стояв лікар Мун, понурий і обшарпаний.

— Ідіть, — глухо промовила Луелла.

— Ви потрібні вашому чоловікові.

— Мені все одно.

Лікар Мун ступив у кімнату.

— Ви, напевно, не зрозуміли, місіс Хемпл. Він вас кликав. Тепер у вас немає нікого, окрім нього.

— Ненавиджу вас! — несподівано випалила вона.

— Як вам хочеться. Я ж не обіцяв нічого, ви знаєте. Я роблю, що можу. Вам стане краще, коли усвідомите, що ваша дитина померла, що більш ви сина не побачите.

Луелла різко підвелася.

— Мій син не помер! — викрикнула вона. — Ви брешете! Ви завжди брешете!

Її гарячкові очі впилися в його очі й вловили щось там таке, водночас жорстоке й добре, що вразило її й зробило безсильною перед ним і покірною. У стомленому відчаї жінка опустила свій погляд.

— Добре, — втомлено пробурмотіла вона. — Дитина померла. І що мені тепер робити?

— Вашому чоловіку набагато краще. Все, що йому потрібно — це відпочинок і сердечність. Але вам треба підійти до нього й розповісти що трапилося.

— Ви, напевно, думаєте, що допомогли йому, — з гіркотою в голосі відгукнулася Луелла.

— Можливо. Він почувається набагато краще.

Майже краще… Ну ось, ніщо більше не прив’язує її до цього будинку. Ця частина життя завершилася — можна її відкинути, разом із бідами та турботами, і бути вільною як вітер.

— Я підійду до нього через хвильку, — мовила Луелла відсутнім голосом. — Благаю, залиште мене наодинці.

Небажана тінь лікаря Муна розчинилася в темряві передпокою.

— Я можу піти, — прошепотіла Луелла. — Життя, замість того, що відібрало, подарувало мені волю.

Проте не можна затримуватися ні на мить, бо Життя знову її пов’яже та поневолить новими стражданнями. Вона викликала носія, який обслуговував мешканців будинку, і попросила його принести з комори її валізу. Опісля з шифоньєра та гардеробу жінка почала діставати свої дрібнички, намагаючись пригадати те, що з цього належало їй до шлюбу. Жінка навіть знайшла дві старі сукні, які входили в придане — прадідівські й трохи тугі в стегнах — та вони опинилися у валізці.

Нове життя.

Чарльз видужав, сина, якого вона обожнювала і який їй трохи докучав, більше немає.

Коли закінчила пакуватися, механічно рушила на кухню, аби довідатися як там проходить підготовка до вечері. Поговорила з куховаркою про особливі страви для Чарльза й попередила, що сама обідає не вдома. На мить її погляд впав на маленьку каструльку, яку використовували для приготування їжі Чака, і жінка застигла, мов камінь. Вона зазирнула в холодильник і побачила, що всередині там чисто й свіжо. Опісля зайшла до кімнати Чарльза. Той сидів на ліжку, а доглядальниця йому читала. Голова його стала майже суцільно білою, сріблясто-білою, темні очі на тонкому молодому обличчі здавалися величезними.

— Син хворіє? — запитав він буденним тоном.

Жінка кивнула.

Він зачекав, прикрив очі. Потім додав:

— Він помер?

— Так.

Якийсь час чоловік мовчав. Доглядальниця підійшла та поклала руку на його чоло. Дві величезні, холодні сльози викотилися з його очей.

— Я знав, що хлопчик помер.

Після чергової тривалої паузи заговорила доглядаль­ниця:

— Лікар сказав, що сьогодні, поки все ще сонячно, його можна вивести на прогулянку. Йому варто трішки змінити середовище.

— Гаразд.

— Я гадала… — доглядальниця вагалася, — я гадала, що вам обом пішло б на користь, коли замість мене ви б взяли його під опіку.

Луелла поспішно похитала головою.

— О ні, — сказала вона, — сьогодні я не в змозі.

Доглядальниця кинула на неї двозначний погляд. З рап­то­вим почуттям жалю до Чарльза Луелла повільно схили­лася над ліжком і поцілувала того в щоку. Після того, не сказавши й слова, пошкандибала до своєї кімнати, одягла капелюшок і пальто й рушила до вхідних дверей, тримаючи валізку в руці.

У передпокої Луеллі тут же впала в очі тінь. Якщо оминути її — будеш вільна. Обійти її справа або зліва чи веліти їй забратися з дороги. Але тінь вперто відмовлялася зрушити з місця, і Луелла, тихенько скрикнувши, опустилася на стілець.

— Я думала, ви пішли, — зі сльозами в голосі сказала вона. — Я ж просила вас піти.

— Скоро я піду, — мовив лікар Мун, — але не хочу, аби ви зробили колишню помилку.

— Я не роблю помилок, я залишаю їх у минулому.

Зношений костюм застигнув у дверях. Кругле бліде обличчя розпливалося, роздвоювалося, множилося; всі обличчя були різні, але це було те саме обличчя — сумне, щасливе, трагічне, байдуже, покірне, і нарешті десятки лікарів Мунів вишикувалися в нескінченний ряд відбиттів, як місяці, що йдуть у перспективу минулого.

— Ви намагаєтеся втекти від себе, але не можете. Чим більше тікаєте, тим більше себе наздоганяєте.

— Але я мушу, — люто заперечила вона. — Геть з цього будинку, сповненого смерті й невдачі!

— Ще не все втрачено. Все тільки починається.

Вона підвелася.

— Дозвольте пройти.

— Ні.

І тут вона здалася, як бувало щоразу при їхніх розмовах. Вона закрила обличчя руками й заплакала.

— Відправляйтеся назад і скажіть доглядальниці, що самі повезете чоловіка на прогулянку.

— Не можу.

— Можете.

І знову, подивившись на лікаря Муна, Луелла зрозуміла, що підкориться. Усвідомлюючи, що дух її зломлений, вона підхопила валізу й попрямувала назад.

Чому лікар Мун здобув над нею таку дивовижну владу, Луелла не розуміла. Та з плином часу усвідомила, що робить багато речей, які раніше їй були огидні. Жінка залишилася в будинку з Чарльзом, а коли він остаточно одужав, бувала з ним на званих обідах і в театрі, та тільки якщо він сам висловлював таке бажання. Ходила на кухню щодня й із невеликим бажанням стежила за будинком — спершу зі страху, що все знову піде шкереберть, а потім за звичкою. Причому її не полишало відчуття, що її поведінка якось пов’язана з лікарем Муном: він немовби постійно розповідав їй щось важливе про життя чи натякав, але щось і приховував, боячись, що вона дізнається.

Коли відновилося їхнє нормальне існування, Чарльз, як зауважила Луелла, став не таким нервовим. Зі звичкою потирати обличчя він розпрощався й, хоч світ здавався не таким різнобарвним й щасливим, як раніше, до душі інколи горнувся раніше незвіданий спокій.

І ось одного прекрасного дня лікар Мун сказав їй, що йде.

— Як так, назавжди? — злякалася Луелла.

— Назавжди.

Якусь дивну мить жінка не розуміла — шкодує вона чи радіє.

— Більше ви мене не потребуєте, — стиха мовив він. — Ви не усвідомлюєте того, що виросли.

Він підійшов, сів поруч на диван, взяв її руку.

Луелла мовчала й насторожено слухала.

— Ми домовляємося з дітьми про те, що їм можна сидіти й спостерігати, але в дії не брати участь. Але якщо вони вже виросли, проте продовжують спостерігати, значить, хтось повинен працювати подвійно, ще й за них, щоб вони могли насолоджуватися розкішшю та блиском цього світу.

— Але мені хочеться розкоші й блиску, — заперечила Луелла. — Це все, що є доброго в житті. Немає нічого гріховного в бажанні постійно все змінювати.

— Все й так змінюється.

— Як?

— Це все залежить від вас.

Луелла здивовано розплющила очі.

— Настала ваша черга стати осередком, давати іншим те, що так довго отримували ви. Подарувати безпеку молоді й спокій чоловікові, нести якесь милосердя старшим. Аби люди, які на вас працюють, могли вірити у вас. Не народжувати нові неприємності, а залагоджувати їх, бути більш терплячою за пересічну людину й робити не менше, що підкидає життя, а трішки більше. Розкіш і блиск цього світу у ваших руках.

Його слова несподівано стихли.

— Підведіться, — мовив, — підійдіть до дзеркала та скажіть, що бачите.

Луелла, підкоряючись, ступила до венеціанського трюмо, покупки, зробленої на медовий місяць.

— Бачу кілька нових складок, — вона помацала пальцями перенісся. — Та тіні в куточках… це, напевно, зморшки.

— Це вас засмучує?

Вона швидко обернулася:

— Ні.

— Розумієте, що Чака більше немає? Що ви його більше ніколи не побачите?

— Так, — вона повільно провела рукою по очах. — Але це, здається, було давним-давно.

— Давним-давно, — повторив він. — Ви зараз мене боїтеся?

— Більше не боюся, — вона відверто додала: — Тепер, коли ви йдете.

Лікар Мун зробив крок до дверей. Сьогодні він був особливо млявим і ледве рухався.

— Будинок тепер під вашим керівництвом, — мовив він втомленим шепотом. — Коли в ньому і є якесь світло й тепло — то створене воно вами; коли в ньому щастя — ви розвеселили його. У двері можуть постукати радісні моменти, однак виходити за двері, аби їх розшукати, не слід. Настала ваша черга розпалити багаття.

— Не хочете на хвильку присісти? — ризикнула запитати Луелла.

— Часу немає, — його голос звучав так тихо, що слова були ледь чутні. — Але пам’ятайте: якщо ви страждатимете, я завжди готовий допомогти — наскільки вистачить моїх сил. Я нічого не обіцяю.

Лікар Мун відкрив двері. Поки не пізно, потрібно вияснити питання, що цікавило Луеллу найбільше.

— Що ви зі мною зробили? — викрикнула вона. — Чому я більше не журюся через Чака — взагалі ні про що не журюся? Скажіть, я майже зрозуміла, втім, не до кінця. Перед тим, як підете, скажіть, хто ви?

— Хто я?

— Хто я? — перепитав він. — П’ять років життя — ось хто я такий.

Двері зачинилися.

О шостій Чарльз Хемпл повернувся додому, і, за звичаєм, Луелла зустріла його в передпокої. Волосся його було білим, мов сніг, однак затяжна дворічна недуга більше не залишила на ньому слідів. Сама Луелла змінилася більше: вона трохи погладшала, навколо очей лежали зморшки, що намітилися в 1921 році, коли помер Чак. Та жінка все ще залишалася прекрасною, і у двадцять вісім в її обличчі квітнуло зріле милосердя, мовби життєві прикрощі, ледь її торкнувшись, тут же поспішили геть.

— На вечерю завітають Іда разом із чоловіком, — мовила вона. — Купила квитки в театр, та коли ти втомився, то можемо не йти.

— Я б пішов.

Луелла придивилася до нього.

— Тобі ж не хочеться.

— Я справді хочу піти.

— Побачимо, як почуватимешся після вечері.

Чарльз обійняв її за талію. Разом вони відправилися в дитячу, де їх чекали, щоб попрощатися на ніч, двоє дітей.