Гітара, кості, кастет

Драбина Якова[33]

То був найбільш жалюгідний і банальний судовий процес, що стосувався вбивства, і Джейкоб Бут, тихо соваючись на глядацькій лаві, відчув себе дитям — хоч і не відчував голоду, але щось несамовито ковтав, бо тицяли в рота. Газети облагородили цю справу, звели її до зрозумілої, акуратної, і тому пропуск до зали суду добути було важко. Джейкобу пропуск надали напередодні ввечері.

Джейкоб озирнувся на двері, з яких сотня глядачів, важко дихаючи, породжувала хвилювання в залі своєю пристрасною зацікавленістю, своєю мертвецькою втечею від реального життя. Стояла спека, і натовп пітнів — піт виступав на обличчях великими росяними намистинами, і якби Джейкобу знадобилося протиснутися до дверей, він потрапив би під душ. Хтось ззаду припустив, що присяжні з’являться не раніше ніж через пів години.

З магнетизмом стрілки компаса голова Джейкоба повернулася до лави підсудних, і він знову втупився на величезне, пусте обличчя вбивці, оздоблене червоними очима кнопками. Це була місіс Чойнскі, уроджена Делаханті, і за волею долі сталося так, що одного прекрасного дня вона схопила сокиру для м’яса й порубала на частини свого коханця — моряка. Пухкі руки, що тримали знаряддя вбивства, тепер безупинно крутили чорнильницю; часом обвинувачена з нервовою посмішкою ковзала поглядом по натовпу.

Джейкоб спохмурнів і швидко озирнувся; йому попалося на очі гарне обличчя, яке тут же загубилося в натовпі. Це обличчя проникло в куточок його підсвідомості, коли він уявляв собі місіс Чойнскі за справою; але тепер розчинилося в нерозрізненій масі. Це було обличчя темного ангела — з ніжними променистими очима й білою, бездоганною шкірою. Двічі він обвів поглядом кімнату, потім забув про личко, прийняв напружену незручну позу й розчинився в очікуванні.

Присяжні винесли вердикт «вбивство першого ступеня»; місіс Чойнскі пропищала: «О боже!» Оголошення вироку перенесли на наступний день. Повільно, ритмічно погойдуючись, натовп повалив за поріг, назустріч серпневому вечорові.

Джейкоб побачив те обличчя ще раз й зрозумів, чому не вдавалося впиватися ним раніше. Личко належало молодій панянці, що сиділа біля лави підсудних, і кругла, мов повний місяць, фізіономія місіс Чойнскі, ховала його від натовпу. Тепер ясні, променисті очі блищали від сліз, а нетерплячий молодик зі сплющеним носом намагався привернути увагу, торкаючись її плеча.

— Ох, йди собі! — пробурмотіла дівчина, роздратовано відмахнувшись від його руки. — Дай мені спокій, зрозуміло? Відчепися! О Боже!

Чоловік глибоко зітхнув й відступив. Дівчина обійняла застиглу в нерухомості місіс Чойнскі, і якийсь глядач, що затримався біля зали суду, шепнув Джейкобу, що вони сестри. Потім місіс Чойнскі повели зі сцени (при всій абсурдності, вигляд у неї був такий, ніби вона відправляється на якусь важливу зустріч), дівчина сіла за стіл і почала пудрити обличчя. Джейкоб чекав; чекав і молодик зі сплющеним носом.

Тут до Джейкоба підскочив поліцай-сержант, і Джейкоб дав йому п’ять доларів.

— Господи святий! — покривилася дівчина молодику. — Коли ж ти відчепишся від мене? — вона звелася. Її роздратування поширювалося незрозумілими вібраціями по всьому залу. — Кожен день одне й теж!

Джейкоб підібрався ближче. Молодик поспіхом забелькотів:

— Міс Делаханті, ми були більш ніж щедрими з вами та вашою сестрою, і я прошу тільки, щоб і ви, зі свого боку, виконали ваші зобов’язання за контрактом. Наш номер йде в друк...

Міс Делаханті в розпачі повернулася до Джейкоба:

— Можете собі уявити? Тепер їм треба фотокартку моєї сестри, а там вона разом із матір’ю.

— Ми виріжемо вашу матір.

— Все одно мені потрібна ця фотографія. Це все, що від неї залишилося.

— Я обіцяю, що завтра поверну вам світлину.

— Ох, як же мені все це набридло, — дівчина знову звернулася до Джейкоба, вбачаючи в ньому не чоловіка, а якусь смутну, нерозбірливу частину маси. — У мене навіть очі розболілися, — вона клацнула зубами, висловлюючи вищу ступінь презирства.

— Міс Делаханті, мене чекає на вулиці машина, — несподівано промовив Джейкоб. — Хочете, я відвезу вас додому?

— Гаразд, — погодилася вона байдуже.

Газетяр припустив, що ці двоє знайомі; тихим голосом продовжуючи суперечку, він рушив з ними до дверей.

— Кожного дня одне й те ж, — розпачливо протягнула міс Делеханті. — Ох вже ці газетярі!

На вулиці Джейкоб зробив знак шоферові, той підігнав ближче великий відкритий автомобіль яскравого кольору, вистрибнув назовні й відчинив дверцята; репортер побачив, що фотографія вислизає від нього, і, ледь не плачучи, зайшовся в молитвах.

— Йди та стрибни з мосту! — крикнула йому міс Делеханті, сідаючи в авто. — Йди та втопися!

Ця порада мала таку надзвичайну силу, що Джейкоб пошкодував про обмеженість словника місіс Делеханті. Він не тільки уявив собі, як злощасний журналіст кидається в Гудзон, але й застигнув у переконанні, що міс Делаханті обрала єдино правильний і ефективний спосіб, аби його позбутися. Залишивши газетяра, якому відтепер судилося стати на прю з доленосною стихією води, авто покотилося вулицею.

— Спритно ви з ним розправилися, — сказав Джейкоб.

— Авжеж, — погодилася дівчина. — Якщо мене розлютити, я нікого не злякаюся. Як ви думаєте, скільки мені років?

— Скільки вам років?

— Шістнадцять.

Дівчина серйозно глянула на нього, очікуючи подиву. Її обличчя, личко святої, пристрасної Мадонни, несло свою крихкість крізь тлінний прах вечора. Досконалий нарис її губ не тремтів під час дихання; Джейкоб ніколи не бачив нічого білішого й бездоганнішого за її гладку шкіру, сяйливого і яскравого, ніж її очі. Власна, добре організована особистість вперше в житті здалася йому грубою й поношеною, коли він раптово упав на коліна перед цим храмом свіжості.

— Де ви живете? — запитав він.

Бронкс, може, Йонкерс чи Олбані... затока Баффіна. Зробити б навколосвітню подорож, їхати б вічно.

Коли дівчина заговорила, коли голос, мов квакання жаби завібрував зсередини, чарівна мить минула:

— Я з Іст-Хандред тридцять три. Живу там з подругою.

Поки вони чекали зеленого сигналу світлофора, зі сусіднього таксі виглянув розчервонілий чоловік, і міс Делаханті зміряла його гордовитим поглядом. Чоловік весело зірвав з себе капелюх.

— Чиясь стенографістка[34]! — крикнув він. — Ти ба, яка!

У вікні показалася рука й потягла чоловіка в темряву салону.

Міс Делаханті повернулася до Джейкоба, перенісся її торкнулася ледь помітна похмура тінь.

— Мене знають всі. У газетах багато про нас пишуть, ще й світлин — море.

— Так, зараз вам важко. Співчуваю.

Дівчина згадала про сьогоднішню подію, мабуть, вперше за пів години.

— Це мало з нею статися, містере. Вже ніяк не викрутишся. Але щоб в штаті Нью-Йорк послали жінку на шибеницю? Це неможливо.

— Звичайно, ні.

— Отримає довічне, — слова ці виразно вимовляла не вона, а хтось інший. Її обличчя було настільки безтурботним, що, ледь злетівши з язика, слова знаходили окреме існування.

— Ви жили з нею разом?

— Я? У газетах і не те ще прочитаєте! Так, поки до мене не прийшли й не повідомили, я й не знала, що вона моя сестра. З дитинства ми з нею не бачилися, — раптом міс Делаханті вказала на будівлю універмагу, одного з найбільших у світі. — Ось там я працюю. Післязавтра — до старої рутини.

— Сьогодні буде спекотний вечір. Чом би нам не виїхати за місто й не повечеряти? — запропонував Джейкоб.

Вона придивилася до Джейкоба. Його очі висловлювали делікатність і доброту.

— Добре, — відповіла вона.

Джейкобу було тридцять три. Колись він володів багатонадійним тенором, але десять років тому, провалявшись тиждень із ларингітом, втратив його. У розпачі (за яким ховалося чимале полегшення) він купив у Флориді плантацію й п’ять років трудився, перетворюючи її на поле для гольфу. У 1924 році трапився земельний бум, і Джейкоб продав свою нерухомість за вісімсот тисяч доларів.

Як і безліч американців, він не стільки любив речі, скільки цінував їх. Його апатія не мала нічого спільного ні зі страхом перед життям, ні з облудою; це була національна войовничість, що змінилася втомою. Апатія, пофарбована гумором. Не бажаючи стати багатієм, Джейкоб, проте, півтора року домагався — причому домагався наполегливо — руки однієї з найбагатших жінок Америки. Якби він її любив або хоча б прикидався, що любить, весілля б відбулося, але чоловік зміг примусити себе тільки до неправдивого удавання.

Що стосується зовнішності, він був невисокий, гарний і елегантний. Чоловік був невимовно чарівним, проте не в тих випадках, коли його долав відчайдушний напад апатії; знайомі, що його оточували, вважали, що вони еліта Нью-Йорка й веселяться, як ніхто інший. Під час відчайдушних нападів апатії Джейкоб нагадував сердитого, роздутого й роздратованого білого птаха, який ненавидів людство всім своїм єством.

Але цієї ночі, під літнім місяцем, у садах Боргезе він людство любив. Місяць, мов личко Дженні Делеханті, нагадував блискуче, гладеньке яйце з переливами; над заможними маєтками солонуватий вітер, зібравши з садів квіткові аромати, ніс їх на галявину придорожнього кафе. Офіціанти, мов маленькі феї, вистрибували то тут, то там крізь спекотну ніч, їхні чорні спини зливалися з мороком, а білі сорочки, мов проблиски світла, виринали з найнесподіваніших темних ділянок.

Пили шампанське, і він плів історію, звертаючись до Дженні Делеханті.

— Ви — найдивовижніша дівчина зі всіх, кого знаю, — говорив він, — але, так вже склалося, я люблю інший тип краси й жодним чином на вас не претендую. Одначе, ви не маєте права вертатися до того універмагу. Завтра я влаштую вам зустріч з Біллі Фарреллі, він ставить кінокартину на Лонг-Айленді. Чи оцінить він вашу істинну красу — не знаю, бо ще нікому не доводилося когось рекомендувати.

По обличчю не пробігла тінь, нічого не здригнулося й не змінилося у виразі її лиця, втім, очі замиготіли іронією. Подібні байки їй розповідали не вперше, але наступного дня режисер зникав, мов вітер у полі. Або ж почуття тактовності диктувало не нагадувати чоловікам про обіцянки минулого вечора.

— Ви не лише чарівні, — продовжував Джейкоб, — ви по-справжньому красиві. Авжеж… все, що ви робите — те, як тягнетеся за келихом, вдаєте соромливість чи прикидаєтеся, що не вірите мені, — виводить вас на чисту воду. Коли комусь вистачить розуму звернути на вас увагу, то вам світить кар’єра актриси.

— Мені більше за всіх подобається Норма Ширер. А вам як вона?

Дорогою додому, розсікаючи автомобілем м’яке нічне повітря, дівчина спокійно підставила личко для поцілунку. Обійнявши Дженні, Джейкоб потерся щокою об її ніжну щоку, опустив очі й довго її розглядав.

— Таке прекрасне дитя, — сказав він серйозно.

Дженні відповіла йому усмішкою; її руки недбало гралися з лацканами його піджака.

— Вечір був чудовий, — шепнула вона. — Щоб тебе! Сподіваюся, мені не доведеться більше йти в суд.

— Я теж сподіваюся на це.

— Хіба ти не поцілуєш мене на прощання?

— Ми проїжджаємо повз Грейт-Нек, — сказав він. — Тут живе безліч зірок кіно.

— Ти дивак, красунчику.

— Прошу?

Дівчина похитала головою й всміхнулася.

— Ти — дивак.

І тоді вона зрозуміла, що раніше таких не зустрічала. Він здивувався й не надто зрадів тому, що його визнали смішним. Вона бачила: якими б не були його кінцеві цілі, зараз він нічого від неї не хоче. Дженні Делаханті швидко засвоювала уроки; дівчина дозволила собі стати ніжною, серйозною й безтурботною, як ніч, і, коли котилася з Джейкобом по мосту Квінсборо в місто, ледь не задрімала в нього на плечі.

Наступного дня Джейкоб зателефонував Біллі Фарреллі.

— Мені потрібно з тобою побачитися. Я знайшов одну дівчину й хочу, щоб ти на неї глянув.

— Дідька лисого! Ти сьогодні вже третій.

— Це інші треті, а я перший такий.

— Гаразд. Якщо в неї біла шкіра, нехай грає головну роль в картині, яку я почну знімати в п’ятницю.

— А якщо без жартів: випробуєш її?

— Я не жартую. Кажу тобі: нехай грає головну роль. Ці мерзенні актриси вже впоперек горла стали. Наступного місяця я збираюся на Тихоокеанське узбережжя. Так я краще став би хлопчиком «подай-принеси» для Констанс Талмедж[35], ніж опікував цих юних… — у його голосі прозвучала типово ірландська нотка відрази. — Авжеж, приводь її, Джейку. Глянемо на неї.

Через чотири дні, коли місіс Чойнскі в супроводі двох помічників шерифа вирушила в Оберн, щоб провести там весь залишок життя, Джейкоб повіз Дженні через міст на Лонг-Айленд, в «Асторію».

— Тобі б взяти псевдо, — сказав він. — І знай, у тебе немає ніякої сестри.

— Я думала про це. І придумала псевдонім — Тутсі Дефо.

— Жах, — засміявся Джейкоб, — просто жах.

— Якщо ти такий розумний, придумай сам.

— Як щодо Дженні... Дженні... ну, скажімо... Дженні Прінс?

— Добре, звучить гарно.

Дженні Прінс піднялася східцями до кіностудії, і Біллі Фарреллі, у нападі ірландської мізантропії, на зло собі та своїй професії, дав їй одну з трьох головних ролей у картині.

— Всі вони з одного тіста, — сказав він Джейкобу. — Чорт! Сьогодні підбереш її в канаві, а завтра вона вже вимагає, щоб їй подавали їжу на золоті. Їй-богу, краще служити на побігеньках у Констанс Талмедж, ніж мати гарем ось цих…

— Вона тобі сподобалася?

— Цілком нічогенька. У неї хороший профіль. Але тільки всі вони з одного тіста.

Джейкоб купив Дженні Прінс вечірню сукню за сто вісімдесят доларів і того ж вечора повів її в «Лідо». Собою був задоволений і схвильований. Обоє багато сміялися й були щасливими.

— Тобі віриться, що ти тепер кіноактриса? — запитав Джейкоб.

— Може, вже завтра мене викинуть на смітник. Занадто легко все пройшло.

— Ні, не в цьому справа. Тут допомогла... психологія. На Біллі Фарреллі зійшов такий настрій. З ним буває.

— Мені він сподобався.

— Він чудовий, — погодився Джейкоб. Однак ці слова нагадали йому про те, що він уже не єдиний чоловік, що сприяє її успіху. — Буйний ірландець, стережися.

— Знаю. Коли чоловік хоче підчепити тебе на гачок, це видно одразу ж.

— Що?

— Красунчику, я зовсім не про те, що він хотів мене підчепити. Але вигляд у нього такий, ну, ти сам розумієш, — її прекрасне обличчя спотворила багатозначна посмішка. — Він свого не упустить, це сьогодні було помітно.

Вони розпили пляшку газованого й дуже хмільного виноградного соку.

До їхнього столика підійшов метрдотель.

— Це міс Дженні Прінс, — сказав Джейкоб. — Вона часто заглядатиме сюди, Лоренцо: щойно вона підписала перспективний контракт з кіностудією. Завжди ставтеся до неї з шанобливою увагою.

Коли Лоренцо пішов, Дженні промовила:

— Ніколи в житті не бачила таких гарних очей, як у тебе, — вона намагалася, як могла, виказати подяку. Обличчя її було серйозним і сумним. — Чесно, — повторила вона, — ніколи в житті таких не бачила. Будь-яка дівчина марила б такими очима.

Джейкоб розсміявся, проте був зворушений. Він легенько торкнувся її руки.

— Будь розумницею. І не шкодуй сил, тоді стану тобою пишатися... і якось проведемо приємний вечір удвох.

— Мені завжди з тобою приємно, — очі Дженні дивилися прямо в його очі — вп’ялися в них. Голос звучав ясно й невиразно. — Чесно, я не жартую щодо твоїх очей. Вічно тобі ввижається, ніби я жартую. Я хочу віддячити тобі за те, що ти для мене зробив.

— Та ну, що я такого зробив? Просто побачив твоє обличчя і... не зміг відірватися, що, по-моєму, цілком природно.

З’явилися артисти, і Дженні перевела на них жадібний погляд.

Вона була такою юною... ніколи ще Джейкоб не відчував подих юності так близько. До сьогоднішнього дня він і себе зараховував до когорти молодості.

Опісля, у темній печері таксі, напарфумлена ароматом, який для неї сьогодні придбав Джейкоб, Дженні прихилилася до нього, припала до нього. Він безутішно поцілував її. В її очах та на губах не промайнуло й тіні пристрасті; дихання трохи віддавало шампанським. Вона горнулася тісніше й все завзятіше. Він взяв її руки й поклав їй на коліна.

Вона ображено відсунулася.

— Що з тобою? Я тобі не подобаюся?

— Даремно я дозволив тобі випити стільки шампанського.

— Чому? Мені й раніше траплялося випивати. У мене міцна голова.

— Як тобі не соромно? Коли почую, що ти десь випиваєш — буде тобі непереливки.

— Так чого ж ти так бісишся?

— Про що ти тільки думаєш? Хочеш, щоб про тебе пліткували всі торговці содової?

— Ох, замовкни!

Якусь мить вони їхали мовчки. Потім її пальці ковзнули в його долоню.

— Я люблю тебе більше за всіх, і ніяк цьому не зараджу.

— Моя маленька Дженні, — він знову обійняв її за плечі.

Повагавшись, Джейкоб знову спробував її поцілувати, і знову його охолодила невинність її цілунку, очі, що під час зближення втупилися в темряву ночі, у темряву світу поза його спиною. Їй поки невідомо, що розкіш — це таїна зсередини; коли вона це зрозуміє й розчиниться у Всесвітній пристрасті, він зможе взяти її без сумнівів і каяття.

— Ти мені шалено подобаєшся, — сказав він, — подобаєшся — як мало хто до сих пір. Але в мене не йдуть з голови твої слова про випивку. Тобі не можна пити.

— Я зроблю все, що забажаєш, — мовила вона; затим повторила, не зводячи погляду з його зіниць: — Все.

Авто під’їхало до її будинку, і Джейкоб поцілував її на прощання.

Додому їхав у піднесеному настрої; молодість Дженні та її плани на майбутнє його хвилювали більше, аніж власні мрії замолоду. Так, схилившись уперед і легко спираючись на тростину, багатий, молодий, щасливий, він пропливав по світлих вулицях і темних провулках назустріч власному непередбачуваному майбутньому.

Через місяць, одного вечора, Джейкоб сів із Фарреллі в таксі та назвав водієві адресу приятеля.

— Тож ти закоханий в цю крихітку, — весело промовив Фарреллі. — Дуже добре, не стану тобі заважати.

Джейкоб вислухав його з чималим невдоволенням.

— Я зовсім в неї не закоханий, — розтягнув він по складах. — Біллі, я хочу, щоб ти дав їй спокій.

— Дам, звичайно дам, — з готовністю погодився Фарреллі. — Я не знав, що ти зацікавлений: вона говорила, що нічого від тебе не добилася.

— Річ у тім, що тобі вона насправді не подобається. Думаєш, я був би цілковитим дурнем, аби ставати на вашому шляху, коли б знав, що ви двоє закохані один в одного? Але тобі вона абсолютно байдужа; що стосується її, то вона просто розгубилася: ти її захопив.

— Гаразд, — погодився Фарреллі, знуджений розмовою. — Я до неї не торкнуся ні за які гроші.

Джейкоб розсміявся.

— Торкнешся, я тебе знаю. Навіть просто так, знічев’я. Я лиш проти якоїсь… якоїсь несерйозної пригоди.

— Зрозумів я тебе. Я не торкнуся до неї.

Джейкобу довелося задовольнятися цією обіцянкою. Він не особливо вірив Біллі Фарреллі, проте здогадувався, що той добре до нього ставиться й завжди каже правду, якщо його не підштовхне до неправди сильніше почуття. Проте цього вечора його роздратували її зчеплені під столом руки. Коли він звернувся до Дженні з докором, вона щось збрехала; тоді запропонувала відразу відвезти її додому, обіцяла цього вечора більше не розмовляти з Фарреллі. Йому здалося, що він поводиться нерозумно й безглуздо. Було б куди простіше, якби на слова Фарреллі: «тож, ти закоханий в цю крихітку», можна було б відповісти просто «так».

Але це була б брехня. Нікого ще він так не цінував, як Дженні. Він бачив, як в ній пробуджується особливо індивідуальний темперамент. Дженні любила все просте й спокійне. Вона вчилася розрізняти речі й відгороджуватися від всього банального й несуттєвого в житті. Джейкоб намагався давати їй книги, але незабаром зрозумів, що це марна справа, і почав знайомити Дженні з різними людьми. Чоловік розробляв різні ситуації й опісля пояснював їх, а коли вдячність і ввічливість розквітли з її душі, то став радіти цьому. Ще він цінував її безмежну віру в нього, цінував, що вона, судячи про інших людей, звертається до нього як до еталона досконалості.

Ще до того, як картина Фарреллі вийшла на екрани, Дженні — через те, що дівчина важко працювала — запропонували контракт на два роки: перші пів року вона отримуватиме по чотири сотні на тиждень, а далі — все більше й більше. Втім, треба було переїхати на Тихоокеанське узбережжя.

— Хочеш, я почекаю? — запитала Дженні одного вечора, коли вони з Джейкобом поверталися з поїздки за місто. — Чи не залишитися мені тут, у Нью-Йорку, біля тебе?

— Треба їхати туди, де запропонували роботу. Час самій піклуватися про себе. Тобі вже сімнадцять.

Сімнадцять... але вона його ровесниця, у неї немає віку. Її темні очі під жовтавим солом’яним капелюшком повнилися долею так, мовби сама вона не пропонувала відректися від неї.

— Я думаю, що було б, коли б мені не зустрівся ти. Маю на увазі, чи хтось би попіклувався про мене?

— Ти б сама прекрасно впоралася. Викинь з голови те, що нібито залежиш від мене.

— Але я залежу. Це зі мною сталося завдяки тобі.

— Нічого подібного, — він хитнув головою, але не навів доказів.

Йому подобалося, що Дженні так думає.

— Не уявляю собі, що б я без тебе робила. Ти мій єдиний друг... єдиний, кого люблю. Розумієш? Тобі зрозуміло, що я маю на увазі?

Джейкоб усміхнувся, задоволений тим, що в Дженні з’явилося самолюбство: вона вимагає, щоб її правильно зрозуміли. Цього дня вона була ще гарнішою, аніж досі: ніжною, яскравою й небажаною для нього. Та інколи він замислювався: чи не була ця безтілесність звернена виключно до нього, чи не була лише одною з її сторін, яка навмисно приховувала інші від нього. Найбільше їй подобалося товариство чоловіків молодших, нехай вона й вдавала, ніби їх зневажає. Білл Фарреллі, вірний своєму слову, дав Дженні спокій — від цього юна актриса сповнилася печаллю.

— Коли чекати тебе в Голлівуді?

— Незабаром, — пообіцяв Джейкоб. — І ти будеш навідуватися в Нью-Йорк.

Вона заплакала.

— Ох, я так сумуватиму за тобою! Плакатиму! — дві великі сльозинки відчаю скотилися по її теплих, кольору слонової кістки, щоках. Чорт! — схлипувала вона. — Ти був до мене такий добрий! Дай мені руку! Дай руку! Ні в кого ще не було такого друга. Де мені знайти такого, як ти?

Тепер це була акторська гра, втім, клубок болю застряг у горлі Джейкоба. Якусь мить в його голові бродила — мов засліплений чоловік, що раз у раз натикається на меблі, — дика ідея одружитися з Дженні. Він знав: йому варто лише натякнути — і він стане для неї єдиною близькою людиною, тому що завжди розумітиме її.

Наступного дня, на вокзалі, Дженні раділа квітам, своєму купе, майбутній подорожі — найдовшій з усіх, у яких коли-небудь бувала. Коли дівчина цілувала його на прощання, її глибинні очі знову впивалися його поглядом, і тіло її, мовби протестуючи проти розлуки, міцно притулилося до нього. Дженні знову плакала, але Джейкоб знав, що за її сльозами ховається радісне очікування пригод в незвіданих краях.

Коли він йшов зі станції, Нью-Йорк здався йому навдивовижу пустим. Дивлячись очима Дженні, він вбачав споконвічні барви міста, але воно знову вицвіло, як старі, подерті шпалери.

Наступного дня Джейкоб вирушив у контору, розташовану на найвищому поверсі будівлі на Парк-Авеню, аби переговорити зі знаменитим фахівцем, якого вже роками не бачив.

— Я б хотів, щоб ви ще раз перевірили мою гортань, — попросив він. — Надії особливої немає, але, може, щось змінилося.

У його горлі опинилася складна система дзеркал. Він вдихав і видихав, видавав високі та низькі звуки, кашляв за командою. Фахівець клопотався, промацував. Зрештою сів і зняв окуляри.

— Змін немає, — сказав він. — Патології у зв’язках немає, просто вони зношені. Лікувати нічого.

— Я так і думав, — смиренно погодився Джейкоб, немовби вибачаючись за своє нахабство. — Практично те саме ви говорили мені першого разу. Я просто не був упевнений, що це остаточно.

Вийшовши з будівлі на Парк-авеню, він зрозумів, що дещо втратив. Це — дещиця надії, що якогось дня любов дитини…

«У Нью-Йорку порожньо, — телеграфував він Дженні. — Всі нічні клуби закрилися. На статуї Громадянської Гідності — траурні вінки. Благаю, працюй в поті чола й будь невимовно щасливою».

«Дорогий Джейкобе, — відповідала вона, — так тебе не вистачає! Ти наймиліший, кращих за тебе не було і немає, повір мені, любий. Не забувай мене, будь ласка. З любов’ю, Дженні».

Настала зима. Картина з Дженні, знята на Сході, вийшла на екрани, у журналах для любителів кіно були опубліковані замітки та попередні інтерв’ю. Джейкоб сидів у своїй квартирі, знову й знову прокручуючи на новому фонографі сонату Крейцера, і переглядав короткі листи Дженні — пихаті, але ніжні, а також статті, де йшлося про те, що Біллі Фарреллі відкрив нову зірку. У лютому він заручився з однією старою знайомою, тепер вдовою.

Вони відправилися у Флориду, але раптом втяглися у вир конфліктів у коридорах готелю та за грою у бридж, тож вирішили скасувати плани. Навесні Джейкоб замовив каюту на «Парижі», але за три дні до відплиття передумав і поїхав до Каліфорнії.

Дженні зустріла його на станції поцілунком і, поки вони їхали в машині в готель «Амбасадор», горнулася до його руки.

— От і приїхав! — вигукнула вона. — Я вже думала, не дочекаюся. Така ж бо розлука.

Вимова Дженні свідчила про успішну роботу над собою. Вічне «щоб тебе!» зі своєю гамою здивування, жаху, огиди чи захоплення, кудись поділося, але й на заміну не випливали такі евфемізми, як «шик» чи «браво». Коли їй не вистачало слів, щоб висловити свої почуття, вона просто мовчала.

Однак у сімнадцять місяці спливають, мов роки, і Джейкоб вловив у ній зміну: Дженні у всіх сенсах перестала бути дитиною. Її розум постійно був чимось зайнятий — пропускати повз вуха слова співрозмовника їй не дозволяла вроджена делікатність, але й свої судження дозрівали. Кіно для неї вже не було розвагою, дивом чи божественною випадковістю; всі «не хочу, прийду завтра» — заборонялися. Кіно стало частиною її життя. Життєві обставини переростали в кар’єру, яка була відокремленою від годин, не підпорядкованих дисципліні.

— Якщо ця картина буде не гіршою за попередню — тобто мій успіх буде таким самим, Хекшер розірве договір. Всі, хто передивився поточний знімальний матеріал, кажуть, що в моєму характері вперше з’явилася сексуальність.

— Не помітив, — пожартував Джейкоб.

— Ти ніколи не помічаєш. А вона в мене є.

— Знаю, що є, — підкоряючись необдуманому поривові, він взяв Дженні за руку.

Вона швидко перевела на нього погляд. Джейкоб посміхнувся — зі секундним запізненням. Дівчина теж відповіла усмішкою, і сяйливе тепло посміху перекрило його помилку.

— Джейку, — вигукнула Дженні, — мені кричати хочеться від радості, що ти приїхав! Я замовила тобі номер в «Амбасадорі». Всі кімнати були зайняті, але вони когось вигнали, бо я наполягла, що мені треба кімната. Через пів години я пришлю за тобою свою машину. Як добре, що ти приїхав у неділю: я цілий день вільна.

Вони пообідали в мебльованій квартирі, яку Дженні орендувала на зиму. Обстава в мавританському стилі 1920-х років була повністю успадкована від якогось попередника. Дженні відгукнулася про неї з насмішкою — очевидно, що хтось сказав їй, що квартира жахлива; але коли Джейкоб зволів запитати чому вона так гадає, виявилося, що вона не знає причини.

— От би сюди більше приємних чоловіків, — сказала Дженні за ланчем. — Тобто приємних чоловіків тут багато, але я хочу сказати... Ну, таких, як у Нью-Йорку, які знають навіть більше, ніж ми, дівчата. Як ти, наприклад.

Після обіду Джейкоб довідався, що їх запрошено на чай.

— Не сьогодні, — запротестував він. — Я хочу побути з тобою наодинці.

— Добре, — зі сумнівом у голосі погодилася Дженні, — напевно, можна буде зателефонувати. Я думала... Ця жінка відома своїми статтями, і мене туди запросили вперше. Але якщо ти хочеш...

Обличчя її ледь помітно витягнулося, і Джейкоб поспішив запевнити, що дуже-дуже хоче піти. Поступово він зрозумів, що їх запрошено не на одну вечірку, а на три.

— У моєму становищі це необхідно, — пояснила Дженні. — Інакше бачишся тільки зі своєю знімальною групою, а це занадто вузьке коло, — (Джейкоб посміхнувся.) — Гаразд, так чи інакше, розумнику, так роблять у недільні дні повсякчас і навіки.

На першій чайній вечірці Джейкоб зауважив, що жінок зібралося значно більше, ніж чоловіків, а також більше другорядних персон — журналісток, дочок операторів, жінок монтажерів, — ніж важливих. Ненадовго з’явився молодий латиноамериканець, якого звали Раффін, переговорив з Дженні й пішов; заглянула пара-трійка зірок, які з дещо перебільшеним інтересом розпитували про здоров’я дітей. Ще кілька знаменитостей зібралися в кутку й непорушно позували, нагадуючи статуї. Тут був і якийсь розгублений, надто схвильований письменник, який намагався залицятися то до однієї, то до іншої дівчини. Ближче до вечора раптом виявилося, що багато хто вже трохи напідпитку; коли Джейкоб із Дженні виходили за поріг, хор голосів звучав писклявіше, ніж вдень.

На другу чайну вечірку теж забіг молодий Раффін — актор, один із тих численних багатонадійних двійників Валентино; він поговорив із Дженні трохи довше й цього разу уважніше, тоді відлучився. Джейкоб припустив, що цій вечірці не намагалися надати такого ж блиску, як іншій. Більшим був натовп навколо столу з коктейлями. Більше народу сиділо.

Дженні, як він зауважив, пила тільки лимонад. Його здивували й порадували її вихованість й хороші манери. Вона зверталася безпосередньо до співрозмовника, а не до всіх, хто перебував поблизу; вислуховуючи когось, не блукала очима по кімнаті. Чи то навмисно, чи ні, але на обох вечірках Дженні рано чи пізно заводила розмову з найвпливовішими гостями. Серйозний вигляд, з яким вона вимовляла: «Для мене це вдала можливість повчитися чомусь новому», чарівно лестив самолюбству співрозмовника.

Коли вони вийшли, щоб їхати на останню вечірку — це була вечеря «а ля фуршет» — вже стемніло, і на Беверлі-­Хіллз незрозуміло навіщо засвітилися яскраві, електричні реклами оптимістичних торговців нерухомістю. На вулиці біля кінотеатру Граумана, попри невеликий теплий дощик, зібрався натовп.

— Дивись! Дивись! — вигукнула вона; у кіно йшла картина, в якій вона знімалася місяць тому.

Вони вислизнули з бульвару Голлівуд — слабкої подоби Ріалто — в глибоку пітьму бічного провулка; він обійняв її та поцілував.

— Милий Джейку! — усміхнулася вона.

— Дженні, ти така гарна! Я й не знав, що ти така гарна!

Вона подивилася прямо; її обличчя було лагідним і спокійним. Його охопила досада, і він наполегливо притягнув її до себе; і саме тоді авто зупинилося біля освітлених дверей.

Пара зайшла в літній одноповерховий будиночок, переповнений людьми й запахом тютюну. Весь присмак формальності, з яким почався сьогоднішній день, давно пройшов; все раптом набуло відтінку якоїсь невизначеності й різкості.

— Адже це Голлівуд! — пояснила жвава й говірка дама, яка весь день перебувала поруч з ними. — У неділю тут ніхто не прикидається, — вона вказала на господиню будинку. — Звичайна, проста й мила дівчина! — і додала голосніше: — Чи не правда, люба, ви — звичайна, проста й мила дівчина?

Господиня відповіла:

— Так. А про кого це ви?

І співрозмовниця Джейкоба знову заговорила тихо:

— Але ваша дівчинка — наймудріша з усіх тутешніх!

Загальна кількість поглинених Джейкобом коктейлів приємно його одурманювала, але, як він не старався, дух вечірки — той самий ключ, який дозволив би йому відчувати себе тут невимушено й спокійно — від нього вислизав. У повітрі витало якесь напруження — якась агресія і невпевненість. Всі розмови між чоловіками здавалися порожніми, легковажними й обривалися на якійсь недовірливій ноті. З жінками розмови були привітніші. Об одинадцятій годині в буфетній він раптом зрозумів, що востаннє бачив Дженні годину тому. Повернувшись до вітальні, чоловік помітив, як вона увійшла — очевидно, з вулиці, бо на ходу скинула з себе пальто. Була з Раффіно. Коли дівчина підійшла, Джейкоб помітив, як Дженні затамувала подих, як виблискували її очі. Раффін ввічливо й недбало посміхнувся Джейкобу; через кілька хвилин, збираючись покинути вечірку, Раффін нахилився й щось прошепотів їй; вона подивилася на нього, не усміхаючись, і побажала хороших снів.

— О восьмій мені потрібно бути на знімальному майданчику, — тут же сказала вона Джейкобу. — Якщо зараз же не піду додому, то завтра виглядатиму, як стара парасолька! Милий, ти не проти?

— Звісно, ні!

Їхнє авто відправилося в нескінченну подорож по приземкуватому, розтягненому місту.

— Дженні, — сказав він, — я ще ніколи не бачив тебе такою, як сьогодні! Клади голову мені на плече!

— Дякую. Я втомилася.

— Навіть не уявляю, якою променистою ти станеш незабаром.

— Так я ж анітрохи не змінилася!

— Це не так! — його голос раптово перетворився в тремтливий від почуттів шепіт. — Дженні, я в тебе закоханий! Як дивно, Дженні... Ось як воно трапилося...

— Ти в мене не закоханий!

— Ти просто хочеш сказати, що це тебе абсолютно не цікавить! — і він відчув легкий укол страху.

Вона сіла прямо, випроставшись з кільця його обіймів.

— Авжеж, цікавить! Ти ж знаєш, що понад усе на світі мене цікавиш ти!

— Цікавлю більше, аніж містер Раффіно?

— О Господи! — зневажливо запротестувала вона. — Раффіно — всього-на-всього хлопчисько!

— Я кохаю тебе, Дженні!

— Ні, не кохаєш.

Він стиснув руки. Чи то гра уяви, чи її тіло інстинктивно почало опиратися? Але вона притулилася до нього, і він її поцілував.

— Сам знаєш, що Раффін — це все дурниці...

— Напевно, я ревную...

Відчуваючи себе дуже наполегливим і тому непривабливим, він її відпустив. Але укол страху став болем. І хоч він знав, що вона втомлена, і що почувалася невпевнено через його нове ставлення, він ніяк не міг заспокоїтися.

— Я і не підозрював, як багато ти для мене значиш! Я не знав, чого мені весь цей час не вистачало! Тепер я знаю: мені потрібно було, щоб ти була поруч зі мною!

— Що ж, ось я і поруч.

Він вирішив, що це було запрошенням, але вона втомлено обм’якла в його обіймах. Всю решту шляху він так і тримав її на руках — вона закрила очі, а її коротке волосся звисало назад, мов у потопельника.

— Водій довезе тебе до готелю, — сказала вона, коли машина під’їхала до її апартаментів. — І не забудь: завтра ти снідаєш зі мною на студії!

Раптом, коли він сказав, що хотів би зайти, а вона відповіла, що вже пізно, вони мало не посварилися. Жоден з них ще не встиг відчути зміну, яка вплинула на обох опісля його зізнання. Вони раптом перетворилися на чужих людей: Джейкоб відчайдушно намагався повернути час назад на пів року й знову пережити ту ніч в Нью-Йорку, а Дженні бачила, як це почуття — більше схоже на ревнощі, аніж на любов — поступово опановує ним і виповзає назовні, витісняючи колишню турботу й розуміння, з якими їй було так комфортно.

— Але ж я не люблю тебе так, — крикнула Джейн. — З чого ти взяв, що можеш ні з сього ні з того ось так звалитися на голову й жадати такої любові?

— Така любов тільки для Раффіно?

— Клянуся, що ні! Я з ним навіть не цілувалася ніколи!

— Гм! — зараз він став білим розгніваним птахом.

Навряд чи зміг би пояснити цю неприпустиму поведінку, але щось таке нелогічне, як любов, змусило його не відступати.

— Актриса!

— Ох, Джейку! — вигукнула вона. — Прошу тебе, відпусти мене! Ще ніколи в житті я не відчувала себе так жахливо, я нічого не розумію!

— Ну, я пішов, — раптом сказав він. — Не знаю, що зі мною сталося, але я просто голову втратив і не тямлю, що кажу! Я тебе люблю, а ти мене не любиш. Колись любила, або думала, що любиш, але тепер це, мабуть, минулося.

— Але ж я тебе люблю! — вона на мить змовкла. Червоно-зеленаве сяйво реклам заправної станції на розі освітлювало боротьбу на її обличчі. — І якщо ти мене дійсно любиш, я вийду за тебе хоч завтра!

— Виходь за мене! — вигукнув він.

Дівчина настільки потонула у своїх словах, що нічого не помічала навколо.

— Я вийду за тебе хоч завтра! — повторила вона. — Ти подобаєшся мені більше за всіх на світі, і я думаю, що з часом полюблю тебе так, як ти хочеш, — вона схлипнула. — Але... Хіба я могла подумати, що це коли-небудь трапиться... А зараз, будь ласка, дай мені спокій!

Заснути Джейкоб не зміг. Допізна з бару «Ембассадор» лунала музика, а біля в’їзних воріт юрбилася зграйка повій, котрі чекали виходу кавалерів. За дверима в коридорі чоловік з жінкою затіяли нескінченну сварку, перемістившись в сусідній номер, і звідти через суміжні двері ще довго лунало приглушене бурмотіння двох голосів. Десь о третій ночі він підійшов до вікна й втупився в ясну пишність каліфорнійської ночі. Її краса спочивала на траві, на вогких, перламутрових дахах одноповерхових будиночків, і ніч, мов мелодію, розносила красу повсюди. Краса лежала в готельному номері, на білій подушці; шелестіла, мов примара, у фіранках. Його бажання малювало її образ доти, доки не втратив всі риси — і колишньої Дженні, і навіть тієї дівчини, що зустріла його сьогодні вранці на вокзалі. Мовчки, поки не скінчилася ніч, він заповнював нею, мов глиною, свою форму любові — ту саму форму, що зберігається навіки, поки не зникне сама любов, а може, і довше — і не згине, поки він сам собі не скаже: «Я ніколи її насправді не кохав». Він повільно створював образ, додаючи до нього ілюзії своєї юності, тужливі муки з минулого, допоки перед ним не постала вона — і з нею, справжньою, її зв’язувало одне лиш ім’я.

Опісля, коли ним заволодів кількагодинний сон, створений образ так і залишився стояти поруч, не в змозі покинути кімнату, з’єднавшись у містичному шлюбі з його серцем.

— Якщо ти мене не любиш, я не одружуся з тобою, — сказав він, коли вони поверталися зі студії; вона мовчала, спокійно склавши руки на колінах. — Дженні, ти ж не думаєш, що я буду щасливим, коли ти відчуватимеш горе чи байдужість — знаючи, що ти мене ніколи не кохала?

— Я кохаю тебе! Але не так!

— Як «так»?

Вона задумалася; її очі, здавалося, дивилися кудись у далечінь.

— Ти… не бентежиш моє серце, Джейку. Не знаю… я зустрічалася з чоловіками, які бентежили моє серце, коли торкалися мене, танцювали зі мною чи ще щось. Я знаю, це божевілля, але…

— Раффіно тебе бентежить?

— Щось на кшталт, але не так.

— А я взагалі не бентежу?

— З тобою мені затишно й добре.

Він мав би сказати, що саме це — найкраще відчуття, але не міг змусити себе це вимовити — чи була то вічна правда, чи вічна брехня...

— Неважливо; я ж сказала, що вийду за тебе. Можливо, пізніше моє серце й навчиться бентежитися.

Джейк розсміявся, затим різко зупинився:

— Коли я тебе, як ти кажеш, не «бентежу», то чому ж ти, здається, так сильно хвилювалася минулого літа?

— Не знаю. Гадаю, що тоді була інфантильною. Хіба можна пояснити, чому ти колись щось відчув, га?

Вона стала для нього загадкою, а така загадковість завжди надає прихованого значення найменш значущим фразам. А він, за допомогою незграбних інструментів — ревнощів та жадання, намагався створити ефірне й ніжне закляття, мов пилок на крилах метелика.

— Слухай, Джейку, — раптом сказала вона. — Сьогодні вдень на студію заходив адвокат моєї сестри, Шарнхорст.

— З твоєю сестрою все в порядку, — неуважно сказав він, і додав: — Значить, багато чоловіків змушують бентежити твоє серце?

— Ну, коли я бентежилася з багатьма чоловіками, то хіба це якось пов’язано зі справжнім коханням? — з надією в голосі мовила Дженні.

— Але ж ти переконана, що без цього любові не існує?

— Я ні в чому не переконана! Я просто сказала тобі, що я відчуваю. У тебе досвіду більше.

— Я взагалі нічого не знаю.

На першому поверсі в будинку, якому вона орендувала квартиру, в очікуванні стояв якийсь чоловік. Увійшовши, Дженні з ним заговорила; потім, обернувшись до Джейка, тихо сказала:

— Це Шарнхорст! Мені потрібно з ним поговорити; почекай, будь ласка, внизу! Він каже, що це на пів години, не більше.

В очікуванні Джейкоб випалив незліченну кількість цигарок. Минуло десять хвилин. Потім його кивком покликала до себе телефоністка.

— Швидше! — сказала вона. — Вас викликає міс Принс!

Голос Дженні звучав напружено й злякано.

— Затримай Шарнхорста! — сказала вона. — Він спускається вниз по сходах, може, їде ліфтом. Приведи його назад до мене!

Джейкоб повісив слухавку саме тоді, коли прибув ліфт.

Він став перед ліфтом, загородивши чоловікові вихід із кабіни.

— Ви — містер Шарнхорст?

— Так, — на обличчі малювалася напруга й підозрілість.

— Чи не могли б ви ще раз піднятися до апартаментів міс Прінс? Вона забула вам дещо сказати.

— Я з нею побачуся ще якось.

Він спробував відштовхнути Джейкоба. Схопивши його за плечі, Джейкоб заштовхав чоловіка назад у кабіну ліфта, зачинив двері й натиснув кнопку восьмого поверху.

— Вас за це арештують! — сказав Шарнхорст. — Вас посадять за напад!

Джейкоб міцно тримав його за руки. Нагорі біля відчинених дверей стояла Дженні, і в погляді в неї читалася паніка.

Попри опір, адвоката вдалося заштовхати у квартиру.

— Що сталося? — запитав Джейкоб.

— Ну ж бо, скажи йому! — випалила Дженні. — Ох, Джейку, він хоче двадцять тисяч доларів!

— За що?

— Щоб переглянути справу моєї сестри!

— Але у неї немає ні найменшого шансу! — вигукнув Джейкоб; він повернувся до Шарнхорста. — Ви ж знаєте, що в неї немає жодних шансів!

— Є деякі процесуальні моменти, — трохи зніяковіло сказав адвокат. — Розібратися в них може тільки юрист. Там тій жінці дуже складно, а її сестра — така багата й успішна. Місіс Чойнскі вважає, що заслуговує на ще один шанс.

— А ви там, либонь, всіляко її переконуєте?

— Вона сама мене запросила!

— Але шантаж — ваша ідея. Мабуть, якщо міс Прінс не погодиться витратити двадцять тисяч доларів на послуги вашої фірми, то на світло випливе той факт, що вона — сестра знаменитої вбивці?

Дженні кивнула.

— Саме так він і говорив!

— Хвилинку! — Джейкоб пішов до телефону. — «Вестерн Юніон», будь ласка! «Вестерн Юніон»? Прийміть, будь ласка, телеграму, — він назвав ім’я та адресу однієї високопоставленої особи з політичних кіл Нью-Йорка. — Записуйте текст:

ЗАСУДЖЕНА ЧОЙНСКІ ПОГРОЖУЄ СВОЇЙ СЕСТРІ кома АКТРИСІ кома ВИКРИТТЯМ СІМЕЙНИХ СТОСУНКІВ крапка ПРОШУ ДОМОВИТИСЯ З НАЧАЛЬНИКОМ В’ЯЗНИЦІ кома АБИ ВІН НЕ ДОПУСКАВ ДО НЕЇ ВІДВІДУВАЧІВ ПОКИ НЕ ПРИЇДУ НА СХІД І НЕ ПОЯСНЮ СИТУАЦІЮ крапка ТАКОЖ ПОВІДОМТЕ ТЕЛЕГРАМОЮ ЧИ ДОСТАТНЬО ДВОХ СВІДКІВ кома ЩОБ ДОВЕСТИ СПРОБУ ШАНТАЖУ І ВІДСТОРОНИТИ ВІД ПРАКТИКИ ОДНОГО АДВОКАТА З НЬЮ-ЙОРКА кома ЯКЩО ЗВИНУВАЧЕННЯ ПІДТРИМАЮТЬ ТАКІ ОСОБИ кома ЯК «РІД кома ВАН ТАЙН кома БІГЗ І КОМПАНІЯ» АБО Ж МІЙ ДЯДЬКО кома СУДДЯ У СПРАВАХ ПРО СПАДЩИНУ Й ОПІКУ крапка ВІДПОВІДАЙТЕ НА АДРЕСУ ГОТЕЛЬ «АМБАССАДОР» кома ЛОС-АНДЖЕЛЕС крапка ДЖЕЙКОБ С крапка К крапка БУТ

Джейк чекав, поки клерк повторював послання.

— Так ось, містере Шарнхорст, мистецтву не мають заважати подібні тривожні стани й переживання. Міс Прінс, розумієте, дуже засмучена. Завтра це відіб’ється на її роботі, і мільйони прихильників розчаруються. Тож не будемо її просити щось вирішувати. Власне, сьогодні ж увечері ми з вами на одному й тому ж потязі залишаємо Лос-Анджелес.

Літо минуло. Джейкоб мирився зі своїм марним існуванням, знаючи, що Дженні восени приїде на Схід. До осені, думав він, вона встигне поспілкуватися з безліччю Раффінів і виявить, що їхні бентежні руки, очі й… губи — приблизно одноманітні. Ті хлопці — рівнозначні, в іншому світі інтрижок на студентських домашніх вечірках, вони нагадували студентів-вступників, що вперше з’явилися там якогось літа. І, коли її почуття до нього все ще не надто скидаються на любовні, він все одно поведе її за собою, бо ж почуття проясніють згодом: кажуть, так бувало з багатьма дружинами.

Її листи його захоплювали й збивали з пантелику. За невміло підібраними словами він віднаходив сплески емоцій: невичерпна подяка, туга за спілкуванням, поспішний проблиск страху перед черговим залицяльником та тяга до нього, мов до захисника. У серпні вона вирушила на зйомку в загублені пустелі Аризони; спочатку від неї надходили лиш листівки, затим спілкування взагалі перервалося. Джейкоб зрадів. Він встиг подумати про те, що могло відштовхувати Дженні: його манірність, ревнощі, невміння приховувати біль. Цього разу все буде по-іншому. Він контролюватиме ситуацію. Дженні принаймні знову захопиться ним, його ідеально виваженою й гідною поведінкою.

За два дні до приїзду Дженні Джейкоб вирушив у нічний підвал на Бродвеї подивитися її останню картину. Було це в невеликому університеті. Дженні з’являлася з пучком на потилиці — звичним символом скромниці — надихала героя на спортивний подвиг і, вічно перебуваючи на другому плані, розчинялася в тіні радісних трибун. Втім, її гра чимось вирізнялася; рік тому Джейк виявив в її голосі якусь магію, яка тепер почала переходити на екран. Кожен її рух, кожен жест були живими й впливовими. Інші глядачі теж помітили це. Він підтверджував свої здогади за зміною їхнього дихання, за тим, який відбиток кидала її точна, прозора гра на їх розслаблені, байдужі обличчя. Критики теж це помічали, проте більшість із них не вміла точно схарактеризувати індивідуальність актора.

Вперше він усвідомив, що публіка знає Дженні, коли помітив, як поводилися пасажири, які разом з нею висаджувалися з поїзда. Зайняті багажем людьми, які зустрічали їх, все одно приділяли мить, щоб глянути на неї, зробити приятелям знак, повторити її ім’я.

Дженні променіла. Навколо неї вилася хмара радості й прихильності, немов її парфумер примудрився укласти в пляшечку з духами есенцію захоплення. І знову згрубілими венами Нью-Йорка містичним чином пробігла оновлена кров — водій Джейкоба радів, коли Дженні згадала про нього, хлопчаки-носії багажу в готелі «Плаза» шанобливо жартували, метрдотель у ресторані, в якому обідала пара, ледь не знепритомнів. Що стосується самого Джейкоба, то він тепер тримав себе в руках. Він був спокійним, уважним, ніжним, тобто таким, як зазвичай, проте в цьому випадку вважав за потрібне заздалегідь розпланувати свою поведінку. Його манери вказували на здатність й готовність подбати про Дженні, стати її кам’яною стіною.

Після обіду публіка в їхньому кутку ресторану, що складалася здебільшого з театральних глядачів, поступово розсмокталася, і виникло відчуття відокремленості. Облич­чя в Дженні й Джейкоба стали серйозними, тон голосу знизився.

— Я не бачив тебе вже п’ять місяців, — Джейкоб задумливо дивився вниз, на свої руки. — Зі мною ніяких змін не відбулося, Дженні. Я як і раніше всім серцем тебе люблю. Люблю твоє обличчя, твої недоліки й потік твоїх думок — люблю все в тобі. Єдине, чого душа моя прагне на цьому світі — це зробити тебе щасливою.

— Знаю, — прошепотіла вона. — Господи, я знаю!

— Не знаю, чи ти все ще відчуваєш до мене лиш прихильність? Коли вийдеш за мене, гадаю, що й прийде ще щось, не встигнеш й озирнутися — а те, що звеш «бентежити», здасться безглуздою нісенітницею, бо життя належить не хлопчикам й дівчаткам, а чоловікам і жінкам.

— Джейкобе, — шепнула вона, — не потрібно нічого говорити. Я і так знаю.

Джейкоб вперше підняв погляд.

— Знаєш? Що ти хочеш цим сказати?

— Я розумію, про що ти. О, це жахливо! Джейкобе, слухай! Я хочу тобі розповісти. Слухай, любий, і мовчи. Не дивися на мене. Слухай, Джейкобе, я закохалася в одного чоловіка.

— Що? — запитав він безпорадно.

— Я закохалася. Саме тому й зрозуміла твої слова про безглузду бентежність.

— Тобто ти закохалася в мене?

— Ні.

Огидне заперечення спливло над ними, пританцьовуючи й вібруючи: «Ні-ні-ні-ні-ні!»

— Ох, це жахіття! — вигукнула Дженні. — Я закохалася в чоловіка, якого зустріла на зйомках влітку. Я не мала наміру… не хотіла, але не встигла отямитися — і ось вона, любов, і тут вже нічого не поробиш. Я написала тобі, просила приїхати, але не відіслала листа, і ось я божеволію за цією людиною, не наважуюся поговорити з нею й щоночі виплакую очі в подушку.

— Актор? — почув Джейкоб власний голос мерця. — Раффіно?

— О, ні-ні! Стривай, дай-но розповісти. Це тривало три тижні, і, чесно, Джейку, я думала накласти на себе руки. Без нього мені не хотілося жити. І одного вечора ми випадково опинилися в машині самі, і він захопив мене зненацька й змусив зізнатися. Він знав... не міг не здогадатися.

— Тебе просто мов хвилею накрило, — рівним голосом вимовив Джейкоб. — Розумію.

— О, Джейку, я знала, що ти зрозумієш! Ти завжди все розумієш. Ти найкраща людина на землі, Джейку, кому знати, як не мені.

— Ти збираєшся вийти за нього?

Вона повільно кивнула головою.

— Я сказала: спершу мені потрібно з’їздити на Схід і побачити тебе, — коли страх її зменшився, вона усвідомила його горе й очі її забриніли слізьми. — Таке, Джейку, раз у житті буває. Ці думки не давали мені спокою тривалий час, поки не наважилася поговорити з ним: якщо раз втратиш, ніколи більше чогось схожого життя тобі не підкине — і заради чого тоді жити? Він був головним режисером тієї картини — для мене теж головний.

— Розумію.

Як вже бувало раніше, її очі утримували його погляд ледь не силою.

— О, Джейку!

Цей несподіваний співчутливий вигук, всеосяжний та проникливий, мов пісня, зм’якшив тільки що завданий удар. Джейкоб зціпив зуби й з усіх сил спробував приховати гострий біль. Натягнувши на обличчя маску іронії, Джейкоб попросив рахунок. Здавалося, що пройшла ціла година, перш ніж вони опинилися в таксі, яке понесло їх у готель «Плаза».

Вона припала до нього.

— О, Джейку! Скажи, що все гаразд! Скажи, що ти розумієш! Любий Джейку, мій найкращий друже, мій єдиний друже, скажи, що все розумієш!

— Звичайно, розумію, Дженні, — його рука механічно погладила її по спині.

— О, Джейку, тобі, мабуть, зараз дуже погано, так?

— Виживу.

— О, Джейку!

Вони під’їхали до готелю. Перед тим, як вийти з машини, Дженні подивилася в люстерко з косметички й підняла комірець хутряної накидки.

У вестибюлі готелю Джейкоб безперервно на когось натикався, щоразу вимовляючи напруженим і невпевненим голосом: «Вибачте».

Двері ліфта були відчинені. Дженні, що виглядала збентеженою й заплаканою, увійшла в кабіну й, безпорадно стиснувши кулачки, простягнула руки до Джейкоба.

— Джейку! — повторила вона.

— На добраніч, Дженні!

Вона повернулася до задньої стінки кабіни. Дверцята клацнули.

«Стривай! — мало не закричав він. — Ти не зрозуміла, що ти зробила, коли натиснула кнопку?».

Він розвернувся і, нічого не помічаючи навколо, вийшов на вулицю.

— Я її втратив! — прошепотів він зі страхом і переляком. — Я її втратив!

Джейкоб попростував 59-тою вулицею до площі Колумба, а потім звернув на Бродвей. Сигарет у нього не було, він забув їх у ресторані, тож почимчикував у тютюнову крамничку. Якась плутанина трапилася з рештою, і хтось із покупців розсміявся.

Вийшовши з крамниці, Джейкоб на мить завмер від подиву. Потім його накрила важка хвиля усвідомлення, тут же відступивши й залишивши Джейка приголомшеним і виснаженим. А потім повернулася знову, ще раз захопивши його з головою. Мов читець, що перечитує трагічну історію з надією, що зміниться фінал, він перепроживав цей ранок, початок роману, минулий рік. Але хвиля, гуркочучи, повернулася й впевнено оглушила його тим, що Дженні тепер навік залишиться там, на верхньому поверсі готелю «Плаза», без нього.

Він чимчикував Бродвеєм. Над склепінням Капітолійського театру великі літери крізь темряву ночі мерехтіли чотирма словами: «Карл Барбур та Дженні Принс».

Він здригнувся, прочитавши її ім’я, немов ці слова вимовив якийсь перехожий у нього за спиною. Зупинився й став дивитися.

До напису здіймалися й інші очі, люди оминали його та заходили всередину.

Дженні Принс.

Тепер, коли вона більше не належала йому, її ім’я здобуло зовсім самостійне значення.

Воно звисало в нічному небі, холодне й недоступне — виклик; непокора.

Дженні Принс.

«Прилинь й впивайся моєю красою», — мовби говорило воно. — «Утіль свої потаємні мрії, цілу годину буду лиш твоєю».

Дженні Принс.

Це брехня: зараз вона була в готелі «Плаза», залюблена в когось. Але ім’я, зі своєю яскравою нав’язливістю, мчало над просторами ночі.

«Я люблю свою любу публіку. Вони всі такі мені милі».

Здалеку знову котилася хвиля, здіймала пінисті гребені: з гострим болем вона нависла над ним й накрила. «Більше ніколи. Ніколи вже». Хвиля вдарила його, збила з ніг, забилася в нього у вухах важкими ударами агонії. Горде й недоступне ім’я над головою зухвало кидало виклик ночі.

Дженні Принс.

Вона була там! З ніг до голови, зі всім найкращим, що належало їй — ретельністю, силою, перемогою, красою.

Джейкоб пішов вперед з натовпом і купив собі в касі квиток.

Зніяковіло оглянув фоє кінотеатру. Потім побачив вхід у зал, увійшов і зайняв місце серед животрепетного натовпу.