Гітара, кості, кастет

Аркадія Джона Джексона

Перший лист, гарячково зім’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому — не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, він все ще витріщався на тіло мертвої куріпки, зображеної на серванті олійними фарбами, мовби ніколи її й не бачив щодня за сніданком ось уже дванадцять літ. Нарешті він опустив погляд і почав читати:

«Вельмишановний містере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашій щорічній зустрічі. Ми аж ніяк не маємо права визначати зміст Вашої промови, проте для слухачів, здається, тема ‘‘Що дало мені життя’’ звучить доволі цікаво. Виголошена вами, така лекція, безсумнівно, надихнула б кожного.

У будь-якому разі, ми будемо надзвичайно раді Вашому виступу та й Ваш прихід для нас — як честь.

Щиро Ваш,

Ентоні Рорбек,

Секр. Ліги громадського поступу».

— Що дало мені життя? — вголос промовив Джон Джексон, піднімаючи голову.

Снідати йому перехотілося, і тому він взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пів години полежати перед від’їздом у діловий центр міста. Він чинив так щоранку вже десять років — відтоді, як однієї похмурої ночі від нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвілля. Свіжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут відпочивати та спостерігати крізь просвіт у зеленій огорожі з витких рослин, як його вулицею — найширшою, тінистою, найкрасивішою в місті, — пливуть автомобілі.

— Що дало мені життя? — повторив він, сідаючи в скрипуче плетене крісло; позаяк трохи подумав і прошепотів: — Нічого.

Сказане слово налякало його. За всі свої сорок п’ять років він жодного разу подібного не говорив. Найбільші трагедії життя його не зневірювали, а просто навіювали тугу. Але зараз, спостерігаючи, як теплий, привітний дощик струмує з карнизів на знайому галявину, він зрозумів, що життя остаточно відняло в нього все щастя та всі ілюзії.

Він усвідомив це, зиркнувши на зім’яту кульку паперу, яка поставила хрест на надії, пов’язаній з єдиним сином. Те, про що йшлося в листі, йому говорили й раніше численними натяками й вказівками: його син — слабкий і пожадливий; навіть ввічливий тон відправника цього не пом’якшував. Лист прийшов від декана коледжу в Нью-Гейвені, чоловіка, який висловився точно та ясно:

«Шановний містере Джексон, з безмежним жалем змушений повідомити, що Ваш син, Еллері Хеміл Джексон, призначений до відрахування з нашого університету. Минулого року я дослухався до Вашого прохання дати йому ще один шанс — боюся, я послуговувався не обов’язком, а чуттям приязні стосовно Вас. Тепер розумію, що це було помилкою, і з мого боку замовчування того, що таким тут не місце, було б некомпетентним. На балу другокурсників він поводився так, що кільком студентам насильницьким методом довелося скоригувати його манери.

Сумно, що я повинен про це писати, але не бачу сенсу прикрашати дійсність. Я розпорядився, щоб післязавтра Ваш син покинув Нью-Гейвен.

Щиро Ваш,

Остін Шеммерхорн,

декан коледжу».

Джон Джексон навіть не уявляв що ж такого ганебного міг зробити його син. Без зайвих питань, він знав, що слова декана правдиві. Вже й тут, у цьому місті, є будинки, куди його синові ступати заборонено! Якийсь час огріхи Еллері прощали заради його батька, а вдома взагалі на них дивилися крізь пальці: Джон Джексон належав до рідкісного типу людей, здатних прощати своїх нащадків. Але батькові набридло. Сидячи під тихими краплями квітневого дощу на веранді цього ранку, чоловік відчув, що щось у його серці обірвалося.

— Що дало мені життя? — Джон Джексон з тихим, втомленим відчаєм похитав головою. — Нічого!

Він взяв і перечитав другий лист, від Ліги суспільного поступу, і все його тіло пройняв безпорадний, здивований сміх. У середу, саме тоді, коли його уїдливе чадо прибуде в будинок, позбавлений матері, він, Джон Джексон, зійде на трибуну в діловій частині міста, щоб виголосити сотню гучних банальностей про натхнення й радість. «Учасники асоціації, — їхні лиця — бадьорі, оптимістичні, зацікавлені поглядають на нього знизу, мов місяцеві серпи — мені запропонували розповісти кількома словами, що мені дало життя…»

Слухачів збереться чимало, бо кмітливий молодий секретар підібрав тему з ноткою інтимності: Джон Джексон, успішний, обдарований, популярний, — що він зумів знайти для себе в сумбурному достатку життєвих благ? Вони напружено вслухатимуться, сподіваючись на те, що він розкриє якусь таємну формулу, яка допоможе їм стати такими ж популярними, успішними й щасливими, як він сам. Вони вірять у правила; вся молодь у цьому місті вірить у твердо встановлені правила, і багато хто з них вирізує купони, відсилає їх і отримує брошурки, автори яких обіцяють їм бажані багатства і добробут.

«Учасники асоціації, перш за все дозвольте сказати, що життя містить у собі стільки цінного, що, коли не можемо віднайти цю цінність, — винні ми, а не життя».

Дзвін порожніх, банальних слів співзвучний з мелодією безконечного дощу не припинявся, та Джон Джексон вже розумів, що не виголосить цю промову, та й навряд чи виступить ще раз. Він надто довго спав й снував сни, та тепер нарешті прокинувся.

— Навіщо співати оди світу, який такий до мене жорстокий? — прошепотів він дощу. — Краще вже покинути цей будинок, це місто й пошукати щастя, яким я насолоджувався в юності, в іншому місті.

Кивнувши, він розірвав обидва листи на дрібні клаптики й впустив їх на стіл. Тихо погойдуючись, неспішно насолоджуючись сигарою, з якої вилися блакитні кільця диму, він просидів тут ще пів години.

В офісі до Джона Джексона підійшов зі своєю традицій­ною ранковою посмішкою містер Фавлер, головний клерк.

— Добре виглядаєте, містере Джексон. Коли б не дощило, день був би прекрасним.

— Авжеж, — бадьоро погодився Джон Джексон. — Але через годинку хмари розійдуться. У приймальні є хтось?

— Леді, місіс Ролстон.

Містер Фавлер здійняв сиві брови з комічним трагізмом.

— Передайте, що я не зможу її прийняти, — дещо здивував клерка містер Джексон. — І підготуйте побіжний звіт, про те, скільки за останні двадцять років я витратив грошей завдяки її посередництву.

— О… гаразд, сер.

Містер Фавлер завжди переконував Джона Джексона уважніше ставитися до своїх різноманітних пожертв, але тепер, після двох десятків роботи, все ж трохи стривожився.

Коли список уклали — для цього знадобилася година на клопітке порпання в запилюжених гросбухах та корінцях чеків — Джон Джексон якийсь час мовчки його вивчав.

— У цієї жінки грошей більше, ніж у вас, — бурчав Фавлер за його плечима. — Що не день, то новий капелюшок. Закладаюсь, зі свого гаманця вона не віддала ні цента, все тільки в інших випрошує.

Джон Джексон не відповідав. У голові в нього крутилася думка про те, що місіс Ролстон однією з перших у місті заборонила Еллері Джексону вхід у свій будинок. Вона, звісно, мала цілковите право, та все ж, якби Еллері в своєму шістнадцятирічному віці зацікавився якоюсь милою панянкою…

— Завітав Томас Джей Макдауелл. Бажаєте його прийняти? Я повідомив, що не знаю, чи ви на місці: у вас, як на мене, містере Джексоне, сьогодні втомлений вигляд.

— Я прийму його, — перервав клерка Джон Джексон.

Силует Фавлера віддалявся, і Джексон споглядав його незвично уважним поглядом. Що приховує ця людина під своєю розпливчастою добродушністю? Кілька разів, без відома Фавлера, Джексон ловив його на тому, що той, аби підлеститися до колег, передражнював боса. Передражнювання було не таке вже й беззлобне, але тоді Джон Джексон тільки всміхнувся, тепер же ж ця картина чомусь закралася в голові.

— Ну звісно, він вважає мене за дурня, — пробурмотів задумано Джон Джексон, — від нього ж давно немає ніякого пуття, а я його не звільняю. Хто ж поважатиме того, кого дурять.

Томас Джей Макдауелл — великий, розмашистий суб’єкт із масивними, білими руками — мов вихор влетів у кімнату. Коли б Джону Джексону довелося пригадати список ворогів, він розпочинався б із Тома Макдауелла. Протягом двох десятків років ці двоє незмінно розходилися з усіх питань діяльності муніципалітету, а в 1908 році ледь не влаштували публічну бійку, оскільки Джексон зізнався газетярам, що Макдауелл — найгірший з політиків за всю історію міста — а це знав кожен. Зараз все забулося; від колишньої ворожнечі залишився якийсь особливий спалах в очах при випадковій зустрічі.

— Вітаю, містере Джексоне, — з показовою сердечністю розпочав Макдауелл. — Нам треба ваша допомога та ваші гроші.

— З якої нагоди?

— Завтра вранці в «Орлі» вам покажуть план нового залізничного вузла. Єдиною перешкодою може стати місце розташування. Нам потрібна ваша земля.

— Що?

— Залізниця повинна зайняти двадцять акрів по цей бік річки, там, де стоїть ваш товарний склад. Якщо ви продасте його за копійки — буде вокзал, якщо ні — то коту під хвіст.

Джексон кивнув.

— Зрозуміло.

— І скільки ви візьмете? — лагідно запитав Макдауелл.

— Анітрохи.

Відвідувач здивовано роззявив рота.

— Тобто це подарунок?

Джон Джексон звівся.

— Я втомився бути місцевим цапом-відбувайлом, — рівним голосом вимовив він. — Ви викинули на вітер єдиний справедливий, для всіх задовільний план, бо він втручався у ваші таємні інтереси. Перед вами постала стіна, і ви вирішили знайти вихід моїм коштом. Я повинен позбутися свого складу й за безцінь віддати місту свою кращу власність — і все це через «помилку», якої ви припустилися минулого року.

— Але минулий рік позаду, — запротестував Макдауелл. — Те, що трапилося, не змінити. Місту потрібен вокзал і… — в його голосі з’явився легкий відтінок іронії, — тому, як і годиться, я звертаюся до провідного громадянина, розраховуючи на загальновідомий дух відповідальності перед суспільством.

— Покиньте мій офіс, Макдауелле, — промовив раптом Джон Джексон. — Я втомився.

Макдауелл пильно в нього вдивився.

— Яка муха вас сьогодні вкусила?

Джексон закрив очі.

— Я не хочу сперечатися, — трохи помовчавши, сказав він.

Макдауелл ляснув себе по товстих стегнах і встав.

— Не чекав від вас такого ставлення. Ви б краще ще раз подумали.

— Прощайте.

Упевнившись, на свій подив, що Джон Джексон налаштований серйозно, Макдауелл ступив до дверей.

— Ну-ну! — здоровенне тіло обернулося і, мовби неслухняного хлопчика, насварило колегу пальцем. — Ну хто б міг подумати?

Коли він пішов, Джексон дзвінком викликав клерка.

— Я їду, — повідомив він недбало. — Мене не буде, може, тиждень, а може, і довше. Будь ласка, скасуйте всі призначені зустрічі, розплатіться з моїми домашніми слугами та закрийте будинок.

Містер Фавлер не повірив своїм вухам.

— Закрити будинок?

Джексон кивнув.

— Але як же так... чому? — не стримав здивування Фавлер.

Джексон виглянув у високе вікно на сіре, наскрізь промочене косим дощем маленьке місто — його місто, як здавалося моментами, коли життя видавало йому час для щастя. Цей парад зелених дерев уздовж головного проспекту — завдяки йому; і Дитячий парк, і білі будівлі, що кидаються краплями навпроти, навколо Кортхаус-сквер.

— Не знаю, — відповів він, — але мені здається, я повинен відчути подих весни.

Коли Фавлер пішов, Джексон натягнув капелюха й пальто і, щоб уникнути зустрічі з відвідувачами, прослизнув до ліфта через Богом забуте приміщення архіву. Проте в архіві хтось був і навіть працював; з чималим подивом Джексон побачив там хлопчика років дев’яти, який старанно виводив крейдою на сталевій картотечній шафці свої ініціали.

— Вітаю! — вигукнув Джон Джексон. Він мав звичку говорити з дітьми зацікавлено, тоном рівного. — Я не знав, що сьогодні вранці цей кабінет зайнятий.

Хлопчик дивився на нього.

— Мене звуть Джон Джексон Фавлер, — оголосив він.

— Що?

— Мене звуть Джон Джексон Фавлер.

— А, ну так. Ти... ти син містера Фавлера?

— Так, він мій тато.

— Зрозуміло, — Джон Джексон трохи примружився. — Ну що ж, доброго тобі ранку.

Коли виходив, на думку спало цинічне питання: який удар намагався завдати Фавлер цими недоречними лестощами. Джон Джексон Фавлер! Якщо щось і втішало Джексона в його нещасті, так це те, що його власний син зветься інакше.

Незабаром він уже писав на жовтому бланку телеграфної контори, розташованої поверхом нижче:

«ЕЛЛЕРІ ДЖЕКСОНУ, ЧЕЙПЕЛ-СТРІТ, НЬЮ-ГЕЙВЕН, КОННЕКТИКУТ.

ДОДОМУ ПОВЕРТАТИСЯ НЕМАЄ СЕНСУ, БО ДОМУ В ТЕБЕ БІЛЬШЕ НЕМАЄ. «МАММОТ-ТРАСТ КОМПАНІ» В НЬЮ-ЙОРКУ ВИПЛАЧУВАТИМЕ ТОБІ ЩОМІСЯЦЯ ПО П’ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ — ДОВІЧНО, АБО ТИМЧАСОВО, ПОКИ НЕ СЯДЕШ ЗА ҐРАТИ.

ДЖОН ДЖЕКСОН».

— Це... це досить довге повідомлення, сер, — здивувався телеграфний службовець. — Бажаєте так його й відправити?

— Саме так, — кивнув Джон Джексон.

Того ранку він їхав і їхав, поки позаду не залишилося сім десятків миль; тепер на вікнах вагона від крапель дощу утворилися накреслені на запилюженому склі стежинки, а місцевість за вікном зазеленіла, вбравшись в яскраві шати весни. Коли сонце на заході помітно почервоніло, він вийшов з поїзда в забутому богом містечку під назвою Флоренс, як раз по той бік кордону з сусіднім штатом. У цьому місті Джон Джексон народився; останні двадцять років він тут не бував.

Водій таксі (Джексон впізнав у ньому свого друга дитинства, Джорджа Стерлінга, але змовчав) відвіз його в обшарпаний готель, де він, на радість і подив господаря, зняв номер. Залишивши плащ на провислому ліжку, Джексон викотився на вулицю через пустий вестибюль.

Вечір видався теплим, погожим. Срібний серп місяця, що вже виднів на сході, обіцяв ясну ніч. Джон Джексон пройшовся по сонній Головній вулиці, де все — лавки, кінні прив’язі, поїлки для коней — викликало в ньому незвичайне хвилювання, тому що він знав їх із дитинства й бачив у них щось більше, ніж просто неживі предмети. Проходячи повз чергову крамничку, він розгледів за склом знайоме обличчя й завагався, але передумав, рушив далі та за найближчим рогом звернув. Шлях розділяли рідкі купки застарілих будинків, деякі були пофарбовані у хворобливий блідо-блакитний колір; всі ж вони примостилися в глибині великих, зарослих чагарником садових ділянках.

Цією доріжкою він крокував півмилі — півмилі залиті сонцем; тепер півмилі зіщулилися до вузького зеленавого коридорчика, в якому жили спогади. Тут, наприклад, йому на все життя позначив стегно своєю залізною підковою безтурботний мул. У цьому котеджі жили дві милі старі діви, які щочетверга пригощали коричневим печивом з родзинками самого Джексона та його молодшого брата — брата, який помер ще дитиною.

Наблизившись до мети свого паломництва, Джексон почав дихати частіше: назустріч йому немовби вибіг будинок, де він народився. Це була руїна, вицвіла від сонця й негоди, і ховалася вона далеко від дороги, у самій глибині ділянки.

Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що тут ніхто не живе. Уцілілі віконниці щільно зачинили, з плутанини витких рослин рвався єдиним акордом пронизливий хор сотні птахів. Джон Джексон звернув із дороги й нерівними кроками, потопаючи по коліно в нестриженій траві, перетнув двір. Дихання в нього перехопило. Він зупинився й сів на камінь, накритий привітною тінню.

Це був його будинок, більше таких не було; у цих скромних стінах він бував неймовірно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмінною супутницею для нього в дорослому житті. Тут він віднайшов таємницю тих кількох простих правил порядності, про які часто говорять, але які рідко наслідують, таємницю, яка в суєті конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; він пізнав усі негаразди, що випадають на долю бідняків, але не робив нічого, у чому довелося б покаятися.

Утім, сюди його привів інший спогад — більш настирливий ніж інші, особливо нестерпно зростав він зараз через критичну ситуацію. На цьому подвір’ї, на старому ґанку, у кожній зеленій кроні над головою йому все ще бачилися відблиски золотого волосся і яскравих дитячих очей його першого кохання — дівчинки, яка жила в давно вже покинутому будинку, що стояв навпроти. Якщо тут було щось живе, то це її дух.

Раптом він встав і, продираючись через кущі, рушив зарослою доріжкою до будинку. З трави, мало не з-під ніг, з шумом злетів чорний дрізд, і Джексон здригнувся.

Коли він відкривав двері, мостини веранди під ним загрозливо прогнулися. У хатині не чулося ні звуку, лише повільна, мірна пульсація тиші, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово — невідворотне, мов дихання, і Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку.

— Еліс, — крикнув він; і ще голосніше: — Еліс!

У кімнаті ліворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камінь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява.

— Еліс, — покликав він невпевнено.

— Хто там?

Цього разу сумніву не було. Голос, переляканий, чужий і водночас знайомий, доносився з колишньої вітальні, а незабаром Джексон розрізнив і боязкі кроки. Відчувши легке тремтіння, він відчинив двері.

Посередині порожньої кімнати стояла жінка з золотисто-рудим волоссям; її яскраві очі дивилися тривожно. Вік її був проміжним: межа проходила між протяжною, безтурботною молодістю й могутнім окликом сорокаріччя, обличчя ж відзначалося тим невизначеним чарівливим дарунком юності, яка ледь-ледь втримується у своїй давній оселі. Трохи розповніла, але все ж струнка, вона з витонченою гідністю спиралася білою рукою на камінну полицю; крізь просвіт фіранок, промінь призахідного сонця грався в її мерехтливому волоссі.

Коли Джон увійшов, великі сірі очі зажмурилися, відтак широко розчахнулися; вона ще раз скрикнула. Опісля трапилося щось неймовірне: якусь мить вони мовчки витріщалися один на одного, рука жінки зіслизнула з каміна, вона похитнулася й одночасно зробила крок до Джексона. І так, мовби то була найприродніша річ на світі, Джон теж ступив їй назустріч, розкрив обійми й поцілував, мов малу дитину.

— Еліс, — хрипко повторив він.

Вона глибоко зітхнула й відсторонилася.

— Я повернувся, — пробурмотів він нетвердим голосом, — а ти сидиш на тому самому місці, де ми зазвичай сиділи удвох, немовби я нікуди не виїжджав.

— Я лиш на хвильку заглянула, — мовила вона, мовби пояснення перетворилися в найважливішу річ на світі. — А зараз, очевидно, я заплачу.

— Не плач.

— Я не втримаюся. Ти ж не думаєш, — вона всміхнулася вологими очима, — не думаєш, що ось такі історії трап… трапляються з людиною щодня?

Охоплений сум’яттям, Джон Джексон підійшов до вікна й відчинив його назустріч вечору.

— Як ти тут сьогодні опинилася? — він обернувся. — Випадково?

— Я приходжу щотижня. Іноді з дітьми, але частіше одна.

— З дітьми? У тебе є діти?

Вона кивнула.

— Я заміжня, вже з незапам’ятних часів.

Вони стояли, втупившись один на одного, потім розсміялися й відвели погляди.

— Я тебе поцілувала.

— Ти шкодуєш про це?

Вона похитала головою.

— А востаннє цілувала тебе біля цієї хвіртки десять тисяч літ тому.

Він простягнув їй руку, вони вийшли та сіли поряд на провалену долівку веранди.

— Ти одружений, — мовила жінка. — Я читала в газетах… вже давно.

Він кивнув.

— Так, був одружений, — невесело підтвердив він. — Моя дружина втекла з любасом, в якого була роками закохана.

— Ой, співчуваю, — і після нової тривалої мовчанки додала: — Вечір — дивовижний, Джоне Джексоне.

— Давно вже я не був такий щасливий.

У голові крутилося стільки слів, втім ніхто не розкривав рота. Вони просто сиділи поруч і трималися за руки, як двоє дітлахів, які довгий час блукали в лісі поодинці, але нарешті зустрілися на галявині й тепер без пам’яті раді. Її чоловік був небагатим; він вже здогадався про це, оцінивши вицвілу, несучасну сукню, яку вона носила з гідністю. Чоловіка звали Джордж Харланд, він тримав тут, у селі, гараж.

— Джордж Харланд — це той рудий тип? — поцікавився Джексон.

Жінка кивнула.

— Ми були заручені кілька років. Іноді я думала, ми ніколи не одружимося. Двічі я відкладала весілля, але скільки можна було дівувати? Мені вже було двадцять п’ять, і от ми одружилися. Я його покохала, і це тривало рік.

Коли призахідне сонце змішало всі барви в лагуні неба, вони, все ще тримаючись за руки, рушили назад по тихій стежині.

— Зайдеш до нас повечеряти? Хочу показати тобі дітей. Старшому хлопчикові якраз виповнилося п’ятнадцять.

Вона жила в непоказному каркасному будиночку поблизу від гаража. У дворі дві маленькі дівчинки гралися поблизу старої, обшарпаної коляски, хоч там і лежало немовля.

— Мамо! Матуся! — закричали вони.

Еліс опустилася на коліна біля краю стежки, маленькі засмаглі руки обвили її шию.

— Сестра каже, Анна не прийде; значить, вечері в нас не буде.

— Вечерю приготує мама. А що сталося з Анною?

— У неї батько захворів. Вона не прийде.

Коли вони підійшли, високий, втомленого вигляду чоловік років п’ятдесяти, який читав на веранді газету, встав і накинув собі на плечі куртку, прикриваючи підтяжки.

— Анна не прийшла, — сказав він коротко.

— Знаю. Я сама приготую вечерю. Як гадаєш, хто до нас завітав?

Чоловіки приязно потиснули один одному руки, і Харланд, оцінивши його дорогий одяг й розкішний вигляд, відправився в будинок за ще одним стільцем.

— Ми про вас чимало чули, містере Джексон, — промовив він, коли Еліс пішла на кухню. — Ми знаємо, ви чого тільки не робили, аби привернути там їхню увагу.

Джон ввічливо кивнув, та, згадавши місто, яке тільки-но покинув, пересмикнувся від огиди.

— Шкодую, що взагалі поїхав звідси, — сказав він відверто. — І це не просто слова. Розкажіть, Харланде, як вам жилося в ці роки. Я чув, ви маєте гараж.

— Так… поблизу. Відверто кажучи, справи йдуть непогано. Та це, звісно, ніщо, порівнюючи з мірками міста, — поспішно визнав він.

— Знаєте, Харланде, — трохи помовчавши, мовив Джон Джексон, — я по вуха закоханий у вашу дружину.

— Справді? — Харланд розсміявся. — Що ж, як на мене, вона дуже мила жінка.

— Напевно, я завжди її кохав, всі ці роки.

— Справді? — Харланд знову розсміявся. Хтось закоханий у його дружину? Звичайна люб’язність — і тільки. — Ви краще їй про це скажіть. Тепер вона вже не так часто чує компліменти, як в молоді роки.

За столом сиділо шестеро, включаючи незграбного п’ят­над­цятирічного хлопчака, вилитого батька, та двох маленьких крихіток, обличчя яких світилися після поспішного вмивання. Джон усвідомив, що в місті багато чого змінилося; у кінці дев’яностих воно умовно процвітало, але після закриття двох фабрик і перенесення виробництва в інше місце настав крах, тому якщо чверть століття тому населення було більше, то зараз воно на кілька сотень скоротилося.

Після ситної, однак простої вечері, вони всі попленталися на ґанок, діти, мовчки балансуючи, прилаштувалися на балясах, невпізнанні перехожі вигукували привітання з темної та запилюженої дороги. Незабаром молодші відправилися в ліжко, а хлопчик із батьком встали та накинули куртки.

— Думаю, варто навідатися в гараж, — сказав Харланд. — Я завжди о цій порі туди забігаю. А ви, двійко, посидьте тут та погомоніть про старі добрі часи.

Тільки-но в темній вуличці зникли батько та син, Джон Джексон повернувся до Еліс, обняв її за плече й заглянув в очі.

— Я люблю тебе, Еліс.

— І я тебе люблю.

З дня весілля він не говорив цього жодній жінці, окрім дружини. Але цього вечора слова набрали нового змісту, окуталися весною, і Джексон відчув, мовби своїми руками обіймає втрачену юність.

— Я завжди тебе любила, — пробурмотіла вона. — Уночі, перед тим як заснути, я завжди згадувала твоє обличчя. Чому ти не повертався?

Він ніжно погладив її волосся. Ніколи ще не бував такий щасливий. Джексон відчував, ніби отримав владу над самим часом, ніби той покотився назад, розчиняючи всі втрачені весни на світі, аби підкоритися почуттям.

— Ми, як і раніше — молоді, ми, двійко, — радісно мовив він. — Давним-давно ми припустилися безглуздої помилки, але встигли вчасно одуматися.

— Розкажи мені про це, — прошепотіла вона.

— Цього ранку, під дощем, я чув твій голос.

— І що він сказав, мій голос?

— Він сказав: повертайся додому.

— І ось ти вдома, любий.

— Я вдома.

Раптом він звівся.

— Ми з тобою їдемо. Ти розумієш?

— Я завжди знала: якщо ти прийдеш за мною, я з тобою поїду.

Коли зійшов місяць, Еліс проводила його до хвіртки.

— Завтра! — стиха мовив він.

— Завтра!

Під скажений стукіт серця Джон обережно виждав, поки кроки, що дріботіли темною вуличкою, не минуть його та замруть вдалині. З простодушною заповзятістю він знову поцілував Еліс і притиснув її до серця під квітневим місяцем.

Прокинувся чоловік об одинадцятій і набрав собі холодну ванну, плескаючись у воді з таким самим захопленням, яке відчував вчора.

— Ці двадцять років я надто багато думав, — мовив він до себе. — Думки старять людину.

На вулиці було тепліше, ніж вчора, і, коли Джон виглянув з вікна, курява на вулиці здавалася більш помітною, ніж напередодні. Він поснідав внизу, з вічним подивом міського жителя питаючи себе, чому в селі за білого світла не знайдеш свіжих вершків. Місцеві жителі вже дізналися, що він приїхав, і у вестибюлі кілька людей звелися, щоб його привітати. Хтось запитав, чи є в нього дружина й діти, він безтурботно відповів «ні», після чого йому стало трохи ніяково.

— Самісенький, — з удаваною радістю продовжив він. — Захотів повернутися й глянути знову на старе місто.

— Надовго? — питали вони допитливо.

— На день, може, два дні.

Що вони подумають завтра? На вулиці збереться збентежений натовп, що пліткуватиме про приголомшену й нечувану новину.

«Слухайте, — хотілося йому сказати, — ви думаєте, мабуть, жилося мені в місті розкішно, та це не так. Я повернувся, бо життя розставило пастки, і, коли в моїх очах ви й побачили вогники щастя, то це тому, що вчора я віднайшов уламок втраченої молодості в цьому маленькому містечку».

Опівдні, коли Джексон відправився в будинок Еліс, сонце щосили припікало, і кілька разів він зупинявся, аби змахнути краплі поту з чола. Наближаючись до хвіртки, він побачив, що Еліс чекає на веранді: одягнена так парадно, мов у неділю, вона тихо розхитувалася сюди-туди — їй Богу, як в дитинстві.

— Еліс! — радісно вигукнув він.

Вона поспіхом піднесла палець до губ.

— Обережно! — прошепотіла вона.

Він сів поруч й взяв її долоню, та рука зіслизнула й лягла на бильце крісла, сама ж Еліс знову почала тихо розхитуватися.

— Обережніше. Діти в будинку.

— Але я не можу. Тепер життя починається знову, а про всі застороги я забув в тому, минулому житті.

— Ц-с-с-с!

Трохи стривожившись, він пильніше придивився до Еліс. Її обличчя, нерухоме та байдуже, здавалося старішим, ніж вчора; Еліс виглядала блідою й втомленою. Але він з тихим захопленим усміхом відмахнувся від цього враження.

— Еліс, цієї ночі я спав, як у дитинстві, хоч кілька разів і прокидався від радості, дивлячись на місяць, який зводив нас докупи. Цей місяць знову мій.

— Я зовсім не спала.

— Бідолаха.

— О другій чи третій ночі я зрозуміла, що не зможу піти від дітей — навіть з тобою.

Джексон заціпенів. На мить він кинув на неї здивований погляд, відтак розсміявся — коротко, недовірливо.

— Ніколи! — Еліс відчайдушно затрясла головою. — Ніколи, ніколи! Варто було подумати про це, як тіло самовільно тремтіло в ліжку, — вона затнулася. — Не знаю, яка муха мене вчора вкусила. Коли я з тобою, ти завжди змушуєш мене діяти, відчувати чи думати так, як хочеш ти. Але напевно, вже занадто пізно. Ця витівка, мов омана; скидається на якесь божевілля чи сон, от і все.

Джон Джексон знову розсміявся — цього разу не з підозрою, а з відтінком загрози.

— Що ти хочеш цим сказати? — вимогливо запитав він.

Еліс заплакала, прикриваючи обличчя рукою, тому що хтось чимчикував по стежині.

— Ти маєш пояснити детальніше, — випалив Джон Джексон, трохи підвищивши голос. — Мені отак все прийняти та піти?

— Благаю, не говори так голосно, — благала Еліс. — Спека, і я взагалі заплуталася. Думаю, я звичайна обивателька, не більше. Мені навіть соромно: я тут з тобою теревені правлю, поки мій чоловік, дихаючи пилом й задухою, весь день працює.

— Соромно теревені правити? — перепитав він.

— Та не дивися на мене так! — голос Еліс здригнувся. — У мене серце розривається, тому що я роблю тобі боляче. У тебе теж є діти, про яких треба піклуватися — сказав, що маєш сина.

— Син, — наявність сина здавалася сном, тож Джон приголомшено витріщився на неї. — Ох, авжеж, у мене є син.

Джексон почав усвідомлювати хворобливість, дику безглуздість ситуації; та все ще сліпо боровся за власну мить щастя, що виривалася з рук. Ледь не на добу, до нього повернулася сила споглядання речей крізь серпанок надії — надії на невідоме щастя, що розлилося десь за пагорбом; але тепер, з кожним вимовленим словом Еліс, серпанок надії, все місто, спогади, і навіть саме обличчя тієї жінки набували перед його очима реальних вимірів.

— Більше ніколи на світі, — вигукнув він в останній, відчайдушній спробі, — нам не випаде нагода стати щасливими!

Та він знав, навіть коли говорив цю фразу, що такої нагоди й не було; було лиш божевільне й сповнене відчаю нічне побачення двох схимників, що довго гнили у келіях.

Він звів очі, помітивши Джона Харланда біля хвіртки.

— Ланч готовий, — вигукнула Еліс з полегшенням в голосі. Джон приєднається до нас.

— Не можу, — швидко відгукнувся Джон Джексон. — Дякую, ви обоє дуже люб’язні.

— Залишайтеся, — Харланд, у замасленому комбінезоні, стомлено опустився на східці й великою носовою хусткою почав витирати лоб під тонким сивим волоссям. — Ми почастуємо вас охолодженим чаєм, — він підняв очі на Джона. — Я в таку спеку почуваюся старим, не знаю, як ви.

— Думаю... спека на всіх нас діє однаково, — зі зусиллям вимовив Джон Джексон. — Біда в тому, що мені сьогодні ввечері потрібно повертатися в місто.

— Справді? — Харланд співчутливо кивнув.

— Так. Я обіцяв виступити з промовою.

— Он як? Напевно, промова стосуватиметься якихось міських питань?

— Ні, власне… — слова виштовхувалися мимоволі, вистукуючи в мозку безглуздий ритм. — Я повинен розповісти про те, «що дало мені життя».

Затим він і справді відчув спеку; все ще зображаючи на обличчі посмішку, — мистецтво всміхатися він опанував досконало, — безсило прихилився до поручнів веранди. Незабаром усі троє попрямували до хвіртки.

— Шкода, що ти їдеш, — очі Еліс дивилися злякано. — Повертайся, не забувай наше містечко.

— Обов’язково.

Засліплений горем, усвідомлюючи, що ледве волочить ноги, Джон рушив вуличкою; але щось незабаром змусило його обернутися й із посмішкою помахати рукою. Еліс з чоловіком все ще стояли біля хвіртки, вони помахали йому у відповідь і, розвернувшись, почалапали в будинок.

«Я повинен повернутися та виголосити промову, — говорив він з собою, невпевнено ступаючи по стежині. — Я зведуся й гучно крикну: «Що дало мені життя?» і перед їхніми обличчями прозвучить відповідь «Нічого». Я скажу їм правду: що життя на кожному кроці шматувало мене на частини, а якась неясна причина того виднілася в далині тільки самому життю; що все, що я любив, стало попелом; що кожного разу, зупиняючись, аби погладити цуценя, я відчував його різці на своїй шкірі. І тоді вони дізнаються таємницю хоча б одного людського серця».

Зустріч назначили на четверту, але, коли Джон Джексон вийшов із задушливого вагона й попрямував до будівлі Громадського клубу, стрілка годинника підповзала до позначки «п’ять». На сусідніх вулицях тіснилися незліченні автомобілі — зал кишітиме глядачами. Джексона здивувало, що навіть найтьмяніший куточок приміщення був набитий вщент людьми, для яких не знайшлося місця, а багатьох ораторів, що виступили з трибуни, проводжали оплесками.

— Не знайдете мені місце десь тут, позаду? — прошепотів він прислужнику. — Пізніше я виступатиму, але… поки не хочу підійматися на трибуну.

— Звісно, містере Джексон.

Єдине вільне крісло було в дальньому кутку, наполовину закритому колоною, та Джон з полегшенням зрадів цій удачі. Влаштувавшись, він із цікавістю озирнувся. Так, це було збіговище, вочевидь ще й допитливе збіговисько. Вихоплюючи поглядом то одне, то інше обличчя, він переконався, що знає майже всіх, причому навіть на ім’я. З тими людьми Джон вже двадцять літ жив та працював пліч-о-пліч. Ці люди мають його почути, потрібно тільки дочекатися, поки черговий оратор припинить нести несусвітню маячню.

Його очі прикипіли до трибуни, по залу прокотилася хвиля оплесків. Джон Джексон визирнув з-за колони й тихо скрикнув: виступав Томас Макдауелл. Уже кілька років організатори робили все можливе, аби суперники не зустрілися на такій подій.

— З ким тільки я за своє життя не ворогував, — гудів над залом його гучний голос, — і не думайте, ніби тепер, коли мені стукнуло п’ять десятків і волосся зворушило сивиною, я міг змінитися. Вороги зростатимуть і множитимуться аж до кінця життя. І це не перемога на війні, це лиш маленька вдала битва, коли сьогодні я хочу скинути з себе всі обладунки й сплатити данину ворогові — так сталося, що цей ворог — найпрекрасніша людина, яку я колись зустрічав.

Джона зацікавило, про якого зі своїх союзників та протеже говорив Макдауелл. Цей чоловік вмів схопити бика за роги.

— Може, коли б ця людина була тут, я б не сказав цього, — вів він далі. — Але якби вся молодь цього міста звернулася до мене з питанням: «Що таке благородство?» — я відповів би: «Підіть до цієї людини та подивіться в його очі». Робив я так часто: сидів, розглядав та гадав собі що відбувається в нього всередині, від чого його очі такі сумні. А може, такі бувалі серця, присвячуючи себе на поталу іншими задля їхнього ж блага, ніколи не знаходять часу для власного щастя? Вони схожі на продавців содової з морозивом, для яких ніколи не залишається власної порції.

У залі пролунав неголосний сміх, але Джон Джексон якось химерно розглядав знайому жінку в сусідньому ряду, яка піднесла хустинку до очей.

Його цікавість зростала.

— Тепер він поїхав, — говорив чоловік на трибуні, схиливши голову та опустивши погляд, — поїхав, як я розумію, несподівано. Я бачився з ним вчора, і він здався мені трохи дивним — можливо, не витримав напруги, намагаючись зробити багато добра для багатьох людей. Можливо, наша конференція трохи запізнилася. Але всім нам стане краще, коли віддамо йому належну шану… Я підходжу до завершення. Багатьом із вас видасться дивним, що я так ставлюся до цієї людини, маючи його за ворога. Але я скажу більше, — зухвало підвищивши тон, продовжував Макдауелл, — і це буде ще більш незбагненним. Тепер, коли мені минуло п’ятдесят, я мрію лиш про одну честь — цю честь мені не подарує ані місто, ані всі люди світу. Я б хотів мати право стати тут перед вами й назвати Джона Джексона своїм другом.

Макдауелл розвернувся, щоб піти, а зал вибухнув оплесками.

Джон Джексон ледве звівся, а потім розгублено осів назад, скорчившись за колоною. Оплески не змовкали, поки на трибуну не ступив молодик, що жестом закликав публіку до тиші.

— Місіс Ролстон, — оголосив він і сів.

З крісла в ближньому ряду встала жінка, вийшла до краю сцени та заговорила спокійним голосом. Вона почала розповідати історію про одну людину — Джону Джексону здалося, що та людина йому знайома, втім її вчинки здавалися не реальними, а фантастичними, мов у сні. Виявляється, щороку, завдяки цьому героєві, у місті виживають сотні дітей: п’ять років тому він заклав власний будинок, щоб побудувати на околиці міста дитячу лікарню. Ця людина не хотіла розголошувати свого імені, щоб містяни могли пишатися лікарнею як громадською установою, проте без нього лікарню ніколи б не побудували, місто свого часу з цим завданням не впоралося б.

Потім місіс Ролстон оповідала про парки: як довго місто страждало від літньої спеки, як ця людина — не дуже й багата — жертвувала свою землю, час і гроші, щоб насадити вздовж проспектів тінисті ряди дерев, щоб незаможна дітвора могла втекти із запилюжених вулиць і гратися на свіжій траві в центрі міста.

І це тільки початок, сказала жінка й продовжила: ледь виникала небезпека, що якась громадська ініціатива провалиться чи якийсь проєкт відкладуть до нових віників, як слово переходило до Джона Джексона і він якось вдихав у це все життя, мовби жертвуючи своїм власним, допоки в місті навряд чи знайшлася частинка, що не мала хоч краплі серця Джона Джексона, тому ледь не всі тутешні мешканці відвели куточок свого серця і для нього.

На цьому місці промова місіс Ролстон різко обірвалася. Вона не втрималася й трохи поплакала, але серед публіки багато хто її зрозумів — матері та діти, що на собі перевірили його милосердя — і аудиторію захлеснуло ціле море оплесків, що луною прокотилися по стінах.

Лише дехто впізнав сивого коротуна, котрий підвівся із заднього кінця трибуни, та коли він розпочав свою промову, у будівлі поступово запанувала тиша.

— Ви мене не знаєте, — сказав чоловік дещо тремтячим голосом, — і в програмі мого виступу не було. Я — головний клерк Джона Джексона. Моє ім’я Фавлер, і, коли, попри відсутність Джона Джексона, все-таки вирішили влаштувати зустріч, я подумав, що непогано було б і мені сказати два-три слова... — слухачі в перших рядах помітили, як він нервово стиснув пальці. — Якби Джон Джексон тут був, я б цих слів не сказав... Я працюю з ним вже двадцять літ. Це довго. У жодного з присутніх ще й сивого волоска не було, коли мене звільнили і я прийшов до нього в офіс з благанням про роботу. І з того часу... я просто не можу описати вам, джентльмени... просто не можу описати, що його присутність на цій Землі для мене значить. Вчора, коли він раптом заявив, що їде, я подумав: якщо він не повернеться, мені просто... просто не захочеться далі жити. Завдяки йому все на світі тримається ладу. А знали б ви, що відчуваємо ми в офісі... — він ненадовго замовк і похитав головою. — У трьох із нас — швейцара, одного з клерків і в мене — сини називаються Джонами Джексонами. Так, панове. Тому що ніхто з нас не придумає для свого хлопчика ні кращого імені, ні кращого прикладу в житті. Але хіба ми йому в цьому зізнаємося? Ніколи. Він би нас просто не зрозумів, — Фавлер знизив голос до хрипкого шепоту. — Він би подивився на нас великими очима і запитав: «Ну що ж це? Бідне хлопча».

Він затих, по залу раптом стало поширюватися збентеження.

У кутку публіка почала обертатися, її приклад наслідували сусіди, потім і весь зал. Хтось помітив за колоною Джона Джексона, пролунав вигук подиву, потім нестримний гул, потім хор захоплених вітань.

Раптом двоє чоловіків підхопили його під руки та підняли з місця, потім стали тягнути та підштовхувати до трибуни. Над деякими головами його навіть пронесли, та все ж доставили на місце призначення у вертикальному положенні.

Тепер весь зал стояв на ногах, шалено розмахував руками й дико гудів. Хтось в дальньому кутку заспівав «Тому що він хороший хлопець», п’ять сотень голосів підхопили мелодію з таким почуттям, з таким напором, що у всіх на очах виступили сльози й пісня наповнилася значенням, що виходило далеко за межі слів.

Тут Джону Джексону випала нагода розповісти цим людям, що життя йому не дало нічого. Раптом він здійняв руки й зал, як і дорослі, так і діти, зайшовся тишею.

— Мене просили... — Джексон запнувся. — Любі друзі, мене просили... розповісти вам, що дало мені життя...

П’ять сотень облич обернулися до нього — розчулених й усміхнених, одухотворених любов’ю й вірою.

— Що дало мені життя?

Його руки так широко розкрилися, мовби бажали охопити всіх громадян, бажали пригорнути до своїх грудей всіх мужів, жінок та дітей цього міста. Його голос пролунав у настороженій тиші:

— Все!

О шостій, коли Джон Джексон у самотині повертався додому, повітря вже встигло охолонути. Наближаючись до будівлі, він звів голову й побачив, що на східцях ґанку, ховаючи голову в долоні, хтось сидить. Коли Джон Джексон наблизився, відвідувач — молодик з темними переляканими очима — схопився на ноги.

— Батьку… — поспіхом мовив юнак, — я отримав твою телеграму, але… але повернувся додому.

Джон Джексон зиркнув на нього та кивнув.

— Будинок був замкнений, — стурбовано мовив хлопець.

— Ключ у мене.

Джон Джексон відімкнув парадні двері, увійшов першим і пропустив сина.

— Батьку, — заквапився Еллері Джексон, — мені нема чого сказати... немає виправдань. Але якщо ти як і раніше хочеш знати, я викладу тобі всю історію... якщо ти зможеш те стерпіти…

Джон Джексон опустив руку на плече юнака.

— Та не переймайся ти так, — сказав він лагідно. — Думаю, що б мій син не накоїв, тепер і надалі, я все здатний стерпіти.

Але це була лиш частина правди. Бо відтепер Джон Джексон міг стерпіти будь-що — все, що приготувала доля.