Гітара, кості, кастет

Незрілий шлюб

Колись архітектор Чонсі Гарнет збудував для себе мініатюрне містечко з усіх будівель, які спроєктував протягом життя. Експеримент вийшов дорогим та дещо депресивним: іграшка не стала результатом гармонійної цілісності. Гарнета гнітило нагадування про те, що йому часто доводилося творити потворність, а ще тяжче було усвідомлювати, що його діяльність архітектора тривала понад пів століття. Перейнявшись відразою, він роздарував крихітні будиночки друзям, і в кінцевому підсумку конструкції перетворилися на резиденції не дуже вередливих ляльок.

Гарнета поки що — у всякому разі, дотепер — не називали симпатичним дідком, проте він і справді був і підстаркуватим, і симпатичним. Щодня він проводив шість годин в офісі своєї контори у Філадельфії або її філії в Нью-Йорку; для вільного часу залишався необхідний спокій — тихі роздуми про барвисте та насичене подіями минуле. Останні роки не знаменувалися проханнями сторонніх про допомогу, які можна було б вдовольнити розчерком пера в чековій книжці; та й, здавалося, старий досяг того безпечного віку, коли може бути вільним від проблем, що заважають жити. Втім, така безтурботність виявилася передчасною: одного разу влітку 1925 року її перервав пронизливо верескливий телефонний дзвінок. Звучав голос Джорджа Вортона. Чи не міг би Чонсі негайно ж з’явитися у його будинок, у зв’язку з невідкладною справою?

Дорогою в Чеснат-Гілл Гарнет мирно дрімав у своєму лімузині, відкинувшись на м’які подушки з сірого оксамиту: його шістдесяти восьмирічне тіло приємно зігрівало червневе сонце; шістдесяти восьмирічний розум плекав лиш одні яскраві, проте швидкоплинні спомини про зелені гілки, що нависали над зеленим потоком. Біля будинку друга прокинувся легко, без потрясінь. Джордж Вортон, снував він, можливо, стурбований несподіваним напливом доходів. Либонь, йому заманеться, аби друг спроєктував якусь новочасну церковцю. Приятель належав до молодшого, ніж Гарнет, покоління — модерний чоловік.

Вортон з дружиною чекали на нього в затишній тиші бібліотеки, позолоченій сап’яном.

— Не зміг навідатися до тебе в офіс, — спішно кинув Вортон. — Незабаром зрозумієш чому.

Гарнет помітив, що руки приятеля дещо тремтять.

— Це стосується Люсі, — додав Вортон.

Гарнет не відразу зрозумів, що йдеться про їхню доньку.

— А що з нею сталося?

— Люсі вийшла заміж. Якийсь місяць тому втекла в Кон­нектикут і вийшла заміж.

Запанувала тиша.

— Люсі всього шістнадцять років, — продовжував Вортон. — Хлопчаку двадцять.

— Вік зовсім юний, — ухильно відповів Гарнет, — але ж... моя бабуся вийшла заміж у шістнадцять, і ніхто цим дуже не переймався. Деякі дівчата розвиваються раніше за інших...

— Чонсі, це всі знають, — нетерпляче відмахнувся Ворнет. — Річ у тім, що ранні шлюби в нашому світі не будуть вдалими. Вони — виняток. І закінчуються казначим.

Гарнет знову завагався з відповіддю:

— Чи ж не рано ти накликаєш біду? Чом би не дати Люсі шанс? Чом би не почекати та не придивитися — раптом все не так плачевно?

— Все плачевно, — сердито вигукнув Вортон. — Життя Люсі теж плачевне. Єдине, що нас турбувало, — це її щастя, а воно тепер коту під хвіст, і що нам робити, ми не знаємо… не знаємо.

Голос Вортона здригнувся, він ступив до вікна, потім рвучко обернувся:

— Поглянь на нас, Чонсі. Схожі ми на батьків, які здатні довести дитину до такої витівки? Люсі з матір’ю скидалися на сестер — вилиті сестри. Я всюди її супроводжував — футбольні матчі та інші зустрічі — з самісінького дитинства. Вона все, що в нас є: ми тільки й твердили, що намагатимемося триматися золотої середини: забезпечувати стільки свободи, щоб вона відчувала себе гідно, водночас і стежити за тим куди ходить та з ким буває — принаймні доти, поки їй не виповниться вісімнадцять. Боже, Чонсі, коли б півтора місяця тому ти передрік мені таке нещастя… — Вортон в розпачі похитав головою і продовжив уже спокійніше: — Коли донька оголосила нам про свій вчинок, це нас звалило з ніг, але ми постаралися впоратися. Знаєш, як довго тривав її шлюб, якщо це можна звісно шлюбом назвати? Три тижні. Всього три тижні. Вона повернулася додому з великим синцем на плечі: це він її вдарив.

— О Боже! — приглушено скрикнула місіс Вортон. — Благаю тебе...

— Ми детально про все переговорили, — похмуро вів її чоловік, — і Люсі вирішила повернутися до цього... до цього молодика, — він знову потряс головою, визнаючи неможливість підшукати більш скандальне визначення, — і спробувати якось все владнати. Але вчора ввечері вона вкотре припленталася й заявила, що все скінчено раз і назавжди.

Гарнет кивнув:

— І що ж це за чоловік?

— Чоловік? — перепитав Вортон. — Хлопчисько! Звати Ллуелін Кларк.

— Що? — здивовано вигукнув Гарнет. — Ллуелін Кларк? Син Джессі Кларка? Молодий службовець у моєму офісі?

— Саме так.

— Але ж він приємний парубчина, — заявив Гарнет. — Не вірю, що зміг би…

— Я теж не вірив, — холоднокровно перебив його Вортон. — Думав теж, що він приємний парубок. Ба більше, навіть припускав, що моя донька — мила та доволі пристойна дівиця.

Гарнет був вражений та засмучений. Ще годину тому бачився з Ллуеліном Кларком у креслярській, яку той займав в офісі фірми «Гарнет і Лінквіст». Зараз зрозумів, чому Кларк цієї осені не повернувся в Бостонський технічний інститут. У зв’язку з цим відкриттям йому пригадалися певні зміни в поведінці юнака за цей місяць: прогули, запізнення, очевидна байдужість до роботи.

Гарнет спробував зібратися з думками, але тут втрутилася місіс Вортон:

— Будь ласка, Чонсі, зробіть щось. Поговоріть з ним. Поговоріть з ними обома. Їй всього-на-всього шістнадцять, і нам просто нестерпно думати про розлучення, яке зіпсує їй життя. Що говоритимуть люди — нам все одно, Чонсі; нас турбує тільки доля Люсі.

— Чом би на рік не відіслати її за кордон?

Вортон похитав головою.

— Це проблеми не вирішить. Якщо між ними є хоча б дещиця розуміння, вони спробують налагодити співжиття.

— Але якщо ви такої поганої думки про нього...

— Люсі зробила свій вибір. Якісь гроші в нього є — їм вистачить. Та ще, здається, у темних справах юнак не був замішаний.

— А він як це сприймає?

Вортон безпорадно розвів руками.

— Провалитися б мені в пекло, коли б знав. Як якусь дурню. Якусь безглузду нісенітницю. Ми з Елсі не розуміли, чому молодята втекли, а тепер не тямимо, чому вони не помиряться. На жаль, батьки в нього померли, — Вортон зробив паузу. — Чонсі, якби ти хоч якось кинув тінь розуміння на…

Перед Гарнетом вимальовувалася не надто приємна перспектива. Якщо він ще й не переступив поріг старості, то вже заніс над ним ногу. Залишалося тільки влаштуватися зручніше біля каміна, звідки молоде покоління бачилося з немислимо далекої відстані, мов з перевернутого телескопа.

— О, ну звісно, — мов з туману почувся йому власний голос.

Як важко повернутися спогадами в юність. З того часу міріади упереджень та умовностей, покрасувавшись на подіумі моди, згинули безславно, супроводжувані обуреними та презирливими криками. З цими дітьми навіть поговорити буде складно. Як пустопорожньо та безглуздо звучатимуть банальності, які надумає їм піднести. А яким тяжким стане для нього їхній егоїзм, як втомить їхня вузьколоба упевненість в усталених правилах, сфабрикованих не раніше, ніж вчора.

Він раптом повернувся до реальності. Вортон з жінкою кудись ділися, а в кімнату навшпиньках увійшла струнка, темноволоса дівчина, тіло якої ще ледь-ледь випромінювало дитячі ознаки.

На мить вона пильно зиркнула на нього своїми дещо стривоженими, карими очима; відтак вмостилася на твердому кріслі поруч.

— Я Люсі, — представилася вона. — Мені сказали, що ви хочете зі мною поговорити.

В очікуванні відповіді дівчина замовкла. Гарнет розумів, що повинен щось сказати, але підібрати відповідні слова йому ніяк не вдавалося.

— Востаннє з вами бачилися, коли вам було десять, — неспокійним голосом почав він.

— Так, — ввічливо погодилася Люсі, ледве всміхнувшись.

Знову настала пауза.

Йому треба сказати щось суттєве, допоки її миттєва увага зовсім не вислизнула в далечінь.

— Шкода, що ви погиркалися з Ллуеліном, — випалив він. — Такі сварки — безглузді. Знаєш, мені дуже подобається Ллуелін.

— Він вас сюди прислав?

Гарнет заперечно похитав головою.

— Ви закохані в нього?

— Тепер ні.

— А він закоханий?

— Судячи з його слів — так, але я думаю, що вже ні.

— Ви шкодуєте, що вийшли за нього?

— Ніколи не шкодую за тим, що вже зроблено.

— Зрозуміло.

Люсі чекала, що Гарнет скаже далі.

— Ваш батько повідомив мені, що ви розлучилися безповоротно.

— Так, це так.

— Можна дізнатися чому?

— Ми просто не вжилися разом, — простодушно пояснила Люсі. — Я вирішила, що він жахливий егоїст, а він був такої ж думки про мене. Ми воювали безперервно, ледь не з першого дня.

— Він вас вдарив?

— Ох, і ви за своє? — Люсі, очевидно, вважала це за дрібницю, не вартої уваги.

— Що ви маєте на увазі, коли говорите, що він «егоїст»?

— Просто егоїзм, — по-дитячому зізналася вона. — Найбільш егоїстичні вчинки за все моє життя. Такого я ще не зустрічала.

— У чому проявлявся його егоїзм? — не відступав Гарнет.

— У всьому. Він був таким скупим, Господи! — її очі налилися вдумливим сумом. — Ненавиджу скупердяїв! Особ­ливо коли ті над кожною копійкою трусяться, — презирливо пояснювала Люсі. — Потім наступає стадія злості та прокльонів, за якими слідують повтори, що він мене покине, якщо я не робитиму того, чого йому заманеться. Боже святий! — додала вона надто серйозно.

— Як так сталося, що він вас вдарив?

— Ох, це трапилося випадково. Це я на нього замахнулася — не пам’ятаю вже за що, він спробував мене утримати, і я стукнулася об дистилятор.

— Дистилятор! — приголомшено вигукнув Гарнет.

— Господиня зберігала дистилятор у нашій кімнатці, тому що більше їй не було куди його подіти. Це в кінці Бектон-стріт — там, де ми жили.

— Чому ж Ллуелін поселив вас у такому місці?

— Що ви, місце там було чудове — ось тільки господиня тримала в нас цей перегінний куб. Ми шукали житло два або й три дні, але нічого іншого не змогли собі дозволити, — Люсі помовчала, віддавшись спогадам, потім додала: — Кімната була дивовижна, ніхто нам не заважав.

— Хм. Так ви й справді ніяк не змогли ужитися?

— Ні, — Люсі зам’ялася. — Це він все псував. Постійно хвилювався чи ми не втнули дурниці. Вночі вставав з ліжка й метався, скиглячи, туди-сюди. А я не скаржилася. Всією душею готова була жити в бідності, аби тільки мирно та щасливо. Збиралася, наприклад, піти на кулінарні курси, так він мене не пустив. Хотів, щоб я весь день сиділа вдома й на нього чекала.

— Як так?

— Боявся, що захочу повернутися додому. Протягом трьох тижнів з ранку до ночі ми нескінченно гризлися. Більш не витримала.

— Здається, що особливих причин для сварок не було, — ризикнув припустити Гарнет.

— Гадаю, я не цілком зрозуміло пояснила, — втомлено видихнула Люсі. — Так, я, як і Ллуелін, розуміла, що все це дурниці. Інколи вибачалися один перед одним та любилися так, мовби ще й не одружилися. Через те я й поверталася до нього. Та все намарно, — Люсі звелася. — Який сенс це все далі обговорювати? Ви все одно не зрозумієте.

Гарнет помізкував, чи вдасться йому повернутися в офіс ще до того, як Ллуелін подасться додому. З Кларком можна поговорити по-справжньому, а Люсі тільки заплутує справу, розгублено коливаючись поміж дорослішанням та втратою перших ілюзій.

Але коли о п’ятій годині пролунав дзвінок і перед ним постав Кларк, Гарнета охопило колишнє відчуття безпорадності: моргаючи, він подивився на свого помічника так, ніби бачив його вперше.

Ллуелін Кларк виглядав старшим за свої роки: високий, худорлявий молодик з темно-рудим, блискучим волоссям й золотисто-каштановими очима. Натурою був дещо нервовою, талановитою й темпераментною, але у виразі його спокійного, сповненого уваги обличчя Гарнет ніяк не міг розгледіти хоч дещицю самозакоханості.

— Сорока на хвості принесла, що ви одружені, — зне­нацька пробубнів Гарнет.

Щоки Кларка запалали таким відтінком, як волосся.

— І хто ж вам сказав?

— Люсі Вортон. Вповіла всю історію.

— Тож, сер, тепер ви знаєте, — ледь не з викликом відрубав Кларк. — Знаєте все, що слід.

— Що ви наміряєтеся робити далі?

— Не знаю, — дихання Кларка посилилося. — Не можу говорити про це. Бачте, це моя справа. Я…

— Сідайте, Ллуелін.

Юнак сів. Його обличчя раптом нестримно зморщилося, а з очей викотилися дві великі сльози, до яких домішалися пилові частинки, що залишилися після робочого дня.

— Ах ти, чорт! — судомно видихнув він, витираючи очі тильним боком долоні.

— Я дивуюся, чому ви двійко не здатні все владнати? — Гарнет не зводив очей від свого письмового столу. — Мені ви симпатичні, Ллуеліне, як і Люсі, звісно. Навіщо дурити всіх…

Ллуелін енергійно захитав головою:

— Мене вибачайте! Заради неї я й пальцем не ворухну. Хай хоч втопиться — мені все одно.

— Навіщо відвезли її потайки?

— Не знаю. Ми кохали один одного майже рік, а весілля, здавалося, за горами. Потім на нас раптом ні з того ні з сього щось найшло...

— І чому ви не вжилися разом?

— Хіба Люсі вам не розповіла?

— Мені потрібна ваша версія.

— Що ж, все почалося одного вечора, коли вона взяла всі наші гроші й викинула на вітер.

— На вітер?

— Взяла та купила новий капелюшок. Коштував тільки тридцять п’ять доларів, але це були останні заощадження. Коли б не знайшов у старому костюмі тридцять п’ять центів, то й не мали б чим повечеряти.

— Зрозуміло, — сухо зауважив Гарнет.

— А потім… ох, одне потяглося за іншим. Люсі не довіряла мені, відмовлялася вірити, що я піклуватимуся про неї, твердила, що відправиться додому до матусі. Кінець-кінцем зненавиділи один одного. То була величезна помилка — і нічого більше; мені, напевно, мало не все життя доведеться за неї розплачуватися. Почекайте ще, поки історія не стане загальновідомою! — всміхнувся він гірко.

— Чи не надто купаєтеся в самозакоханих думках? — холодно припустив Гарнет.

Ллуелін подивився на нього зі щирим подивом.

— Купаюся в самозакоханих думках? — перепитав молодик. — Містере Гарнет, клянуся, що лише тепер глянув на ситуацію зі своєї перспективи. Заради Люсі я готовий піти на що завгодно, лише б їй було добре, крім одного: жити з нею я не збираюся. Дівча звикло до розкішного життя, — очі Ллуеліна знову замерехтіли сльозами. — Вона — смілива та чесна, буває й ніжна. Закладаюся, що більше я ні з ким не одружуся, але… але один для одного ми отруйні. Не бажаю ще раз її зустріти.

Зрештою, думав собі Гарнет, це одвічний випадок, коли люди хочуть щось отримати, нічим не поступившись; і тут жоден із них не вніс в шлюбний союз хоча б дещицю терпіння та морального досвіду. Їхня несумісність обумовлена найбільш тривіальними причинами, однак вкоренилася вона в їхніх серцях досить міцно, і — можливо — їм вистачає мудрості зрозуміти, що нещаслива подорож, в яку кинулися прожогом, підійшла до кінця.

Ввечері між Гарнетом та Джорджем Вортоном відбулися болючі перемовини, а наступного ранку він поїхав у Нью-Йорк, де провів кілька днів. У Філадельфію чоловік повернувся зі звісткою про те, що шлюб Люсі та Ллуеліна Кларка влада штату Коннектикут оголосила недійсним з огляду на їх неповноліття.

Обидва тепер отримали свободу.

Майже всі знайомі Люсі її любили, і всі друзі героїчно стали на її захист. Дехто, щоправда, при зустрічі з нею відводив очі; хтось просто проігнорував те, що трапилося, цікаві свердлили поглядами; та відтоді, коли за мудрою порадою Чансі Гарнета Вортони оголосили, що самі наполягали на скасуванні шлюбу, тягар нещасливого кохання опустився радше на плечі Ллуеліна, ніж Люсі. Не те щоб його вважали покидьком: міське життя тече надто стрімко, аби розсмоктувати якийсь один скандал, однак Ллуелін абсолютно випав з кола, в якому виріс, і його до вух доходили найбільш їдкі та невтішні коментарі.

Хлопцем він був чутливим, і спочатку, пригноблений всім цим, роздумував над перспективою втечі з Філадельфії. Та поступово над ним запанувала байдужість з відтінком непокори: як не старався, але всім серцем чув, що нічого аморального не вчинив. Він сприймав Люсі не як шістнадцятирічне дівчисько, а як кохану, яку й сам не знав чому полюбив. Яке значення має вік? Хіба люди не вкладали шлюби ледь не в дитячому віці — сто, двісті років тому? День їхньої втечі був для нього мов казковим сном: він, юний лицар, знехтуваний її батьком, бароном (названий хлопчаком), на бурому коні глухою північчю відвозить свою кохану, що з готовністю лине до нього, у смертельні обійми ночі.

А потім — не встигло ще розвіятися перед очима романтичне видиво — прийшло розуміння того, що шлюб означає хитромудру боротьбу двох різних особистостей, і що любов — початок нескінченно довгого подружнього життя. Люсі була відданою йому дитиною, яку мав розважати, — милою та трішки переляканою дитиною, більш нічого.

І ось все скінчилося так несподівано, як і почалося. Ллуелін вперто йшов своєю дорогою, наодинці зі своєю помилкою. Його роман розцвів та став попелом так стрімко, що через місяць почав обволікати милосердною примарністю та навівав радше неясну печаль, що розвіялася понад століття тому.

Одного липневого дня Ллуеліна викликали в кабінет Чонсі Гарнета. За місяць, який минув з часу їхньої останнього розмови, вони перегукнулися кількома фразами, однак у ставленні цього зрілого чоловіка Ллуелін не виявив і дещиці ворожості. Це його тішило, оскільки тепер, коли відчував себе цілковито самотнім та відрізаним від світу, де пройшло його дитинство, робота стала для нього найважливішим сенсом життя.

— Чим ви зараз зайняті, Ллуеліне? — запитав Гарнет, витягнувши з купи паперів на столі жовту брошуру.

— Допомагаю містеру Карсону з муніципальним заміським клубом.

— Погляньте-но, — він простягнув брошуру Ллуеліну. — Золотою жилою це не назвеш, та привабливих перспектив, які ще називають популярністю, тут більш ніж достатньо. Синдикат, як бачите, з двадцяти газет. Кращі плани — чого? — найближчого магазину, як бачите, аптечного або бакалійного, який гармонійно вписався б у якусь приємну вуличку. Чи заміського будинку — більш-менш звичайного. І нарешті, оздоровчого центру для невеликої фабрики.

Ллуелін пробіг очима перелік з докладними характеристиками.

— Два останні — не цікаві, — підсумував він. — Заміський будинок… як ви кажете — банально... оздоровчий центр — ні. А от крамниця — ось на чому варто зосередитися, як на мене.

Гарнет кивнув:

— Найкращим результатом є те, що проєкт, який переможе в конкурсі, втілять у життя. Ось така нагорода. Будівля належить вам. Ви її проєктуєте, вона будується для вас, потім ви її продаєте й кладете гроші собі в кишеню. Ціна питання — шість або сім тисяч доларів, а всього конкурсантів — молодих архітекторів — навряд чи набереться понад шестисот-семисот.

Ллуелін ще раз уважно перевірив брошурку.

— Мені подобається. Спробую взятися за універмаг.

— Що ж, у вашому розпорядженні місяць. Зовсім не заперечую, якщо нагорода дістанеться нашому офісу.

— Цього вам не обіцяю, — Ллуелін ще раз побіжно переглянув умови, поки Гарнет стежив за ним із непідробним зацікавленням.

— До речі, Ллуеліне, — раптом запитав він, — як ви вбиваєте час?

— Про що ви, сер?

— Вечорами. І у вихідні дні. Між людьми буваєте?

Ллуелін завагався:

— Е-е... зараз ні — не дуже часто.

— Знаєш, не варто стільки себе катувати пустопорожніми думками.

— Я не катуюся.

Містер Гарнет акуратно прибрав окуляри в футляр.

— Люсі теж багато не думає, — несподівано відповів. — Її батько зізнався, що вона намагається привести життя до норми.

Закралася мовчанка.

— Я радий, — тьмяним голосом відгукнувся Ллуелін.

— Вам слід пам’ятати, що ви тепер вільні як вітер, — сказав Гарнет. — Нема чого себе даремно мучити та впадати в розпач. Батьки Люсі заохочують її влаштовувати вечірки та ходити на танці — тобто займатися тим, чим і раніше...

— Поки не замайорить Рудольф Рассендейл[30], — похмуро вставив Ллуелін і вказав на брошуру: — Я це візьму з собою, містере Гарнете?

— Так, звичайно, — жестом роботодавець дав знати підлеглому, що той може йти. — Передайте містерові Карсону, що поки звільняю вас від роботи над заміським клубом.

— Я теж це завершу, — квапливо вставив Ллуелін. — Власне кажучи... — тут він прикусив язика, позаяк збирався додати, що займається цим проєктом сам.

— Що?

— Ні, нічого, сер. Красно дякую.

Ллуелін подався з кабінету: нові можливості приносили натхнення, а останні новини про Люсі — полегшення. Судячи зі слів містера Гарнета, Люсі увійшла у звичну колію; можливо, її життя не так вже й непоправно зруйноване. Якщо до неї навідуються візитери, залицяльники супроводжують на танці — значить, знайдуться й ті, хто про неї піклуватимуться. Підсвідомо Ллуелін перейнявся до них співчуттям: коли б вони знали, що тримають скриньку Пандори; що вирішення справ з нею — неможливе, та що там, навіть перемовин немає. Згадавши безрадісні тижні, проведені з Люсі, Ллуелін затремтів, мовби в пам’яті воскресив нічне жахіття.

Увечері вдома юнак розробив кілька пробних ескізів. Засидівся допізна: поставлене завдання збурило уяву, але наступного ранку плоди власної праці здалися йому вимученими та претензійними — дизайн чайної, та й годі. Ллуелін надряпав поверх креслення слова «Середньовічна м’ясна лавка: Зразок антисанітарії», порвав його на дрібні шматки й жбурнув у сміттєвий кошик.

Першу половину серпня Ллуелін продовжував роботу над проєктом заміського клубу — з надією, що до кінця призначеного терміну прилив натхнення змусить його приступити до реалізації власного задуму. Та одного дня трапилася подія, якої всім єством боявся: повертаючись додому по Чеснат-стріт, він несподівано зіткнувся з Люсі.

Була десь п’ята година — той час, коли вулиці особливо тяжіють людьми. Раптом у вирі натовпу їхні обличчя зустрілися, постаті нестримно понеслися вперед пліч-о-пліч, мовби доля найняла на службу всі ці кипучі маси, аби звести їх двох впритул.

— Це ти, Люсі? — вигукнув він, мимовільно знімаючи капелюха.

Дівчина вибалушила очі від здивування. Жінка, нав’ючена клунками, штовхнула Люсі, і з рук вилетіла сумочка.

— Дякую велике! — мовила вона, коли колишній чоловік нахилився за сумочкою. Голос її звучав глухо та напружено. — Дуже добре. Давай її сюди. Мене чекає авто поблизу.

Їхні очі на мить зустрілися: обидва дивилися холодно та відсторонено, і Ллуеліну виразно пригадалося, як вони розлучалися — ось так же стоячи навпроти один одного, киплячи від лютої ненависті.

— Ти впевнена, що моя допомога тобі не потрібна?

— Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі.

Люсі попрощалася з ним недбалим кивком. Ллуелін мигцем побачив незнайомий лімузин та чоловіка-коротуна років сорока, який допоміг Люсі влаштуватися на сидінні.

Крокуючи додому, Ллуелін вперше за останні тижні відчував злість, хвилювання, розгубленість. Завтра ж має виїхати звідси. Він ще не дозрів для подібних випадкових зустрічей: рани, що нанесла Люсі, досі не загоїлися й тепер кровоточили.

— Мале стерво! — запекло говорив собі під ніс. — Мале егоїстичне стерво! Думала, буцім я, мовби нічого не трапилося, жадав провести її вуличкою. Ще сміє гадати, мовби я з такого отруйного тіста, як вона.

Ллуеліну відчайдушно захотілося дати їй ляпанців, покарати її, мов якусь неслухняну дитину. Аж до вечері він походжав по кімнаті з кутка в куток, перебираючи в пам’яті всі ті марні й безглузді сутички, докори, гнівні прокльони, з яких складалося їхнє недовге подружнє життя. Відновлював до дрібниць кожну сварку: починалася вона з якоїсь сущої нісенітниці, крики доходили мало не до істерики, що в рятівній знемозі кидала їх в обійми один одного. Короткий перепочинок — затим безсенсова й приречена битва індивідів знову.

— Люсі! — почув свій голос Ллуелін. — Люсі, вислухай мене. Я зовсім не хочу, щоб ти сиділа та чекала на моє повернення. А твої руки, Люсі, — припустимо, ти підеш на кулінарні курси й обпечеш там свої чарівні пальчики. Не хочу я, щоб твої руки огрубіли й стали шорсткими, і коли б ти тільки набралася терпіння до наступного тижня, коли я отримаю гроші... так що я категорично проти! Чуєш? Я не допущу, щоб моя дружина цим займалася! Не можна ж бути такою впертою...

Стомлено, мовби ті аргументи пустилися в справжню сварку, він осів на стілець та неохоче взявся до роботи. Розклавши приладдя, почав креслити, а коли на листках з’являлася дюжина ліній, жмакав одну за одною кульки та викидав у сміттєвий кошик. «Це вона винна, — шепотів він, — це вона винна в усьому. Та хоч живи з нею пів століття, з чорної квітки білої не зробиш».

Але перед очима Ллуеліна невідступно стояло юне смагляве обличчя — різке й безпристрасне, на тлі серпневих сутінків, на тлі животрепетного натовпу.

«Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі».

Кивнувши головою, Ллуелін спробував хмуро всміхнутися.

— Ну, принаймні є одна річ, за яку я вдячний, — говорив сам з собою. — Незабаром відповідальність спаде з моїх пліч.

Вдивляючись на пустий листок паперу, юнак сидів ще довго; та невдовзі його олівчик легкими штрихами почав щось креслити в кутку. На ті лінії вдивлявся з байдужою безликістю, мовби помахами його долоні керувало щось ззовні. Зрештою кінцевий результат його засмутив і Ллуелін, закресливши малюнок, взявся знову кидати лінії начорно.

Раптом рука потягнулася до нового олівчика та лінійки, зробила рівну лінію на аркуші, відтак ще одну. Минула година. Проєкт набував певної форми та контурів, дещо видозмінювався, частково зникаючи під тертям гумки та постаючи в ідеальнішому втіленні. Через дві години Ллуелін здійняв голову, і, зиркаючи на свою працю, захоплено піддався чарам. Попільничка біля нього була дощенту завалена недопалками. Коли насамкінець вимкнув світло, було о пів на п’яту ранку. Тьмяно освітленими вуличками гуркотіли фургони з молоком, а рожевощокий промінь ранкового сонця прокрадався крізь дахи будинків, щоб лягти на стіл та освітити його нічні труди. То був проєкт заміського бунгало.

Серпень минав, а Ллуелін і далі згадував Люсі з певною злобою та презирством. Коли вона з такою легкістю сприйняла все те, що трапилося всього-на-всього два місяці тому, то він жертвував почуттями до дівчини з пустою душею. Це різко спотворювало уявлення про неї, нього самого, про все, що трапилося. І знову Ллуелін носився з гадкою про від’їзд з Філадельфії якомога далі на Захід, та його цікавили підсумки конкурсу, тож ідею нового життя вирішив відкласти на кілька тижнів.

Копії проєкту юнак надіслав. Містер Гарнет з обережністю відмовлявся від якихось прогнозів, втім Ллуелін знав, що всі працівники офісу, ознайомившись з його планом, плекали неясне захоплення ним. Автор, майже без перебільшень, створив повітряний замок: у такому будиночку ще ніколи не було поселенців. Архітектурний стиль не скидався ні на італійський, ні єлизаветинський; не нагадував будівлі ані Нової Англії, ані іспанської Каліфорнії: то був сплав, що увібрав у себе риси кожної манери. Хтось охрестив його «будиночком на дереві», і ця назва здавалася доволі ясною; однак шарм проєкту випромінювала не стільки його химерність, стільки віртуозність всієї концепції: то було незвична довгота; був чудернацький, до болю знайомий схил даху; були дверцята, за якими ховалися таємні солодкаві мрії. Чонсі Гарнет зазначав, що вперше в житті перед ним — одноповерховий хмарочос, та він зрозумів, що беззаперечний талант Ллуеліна визрів за одну ніч. Припустімо, організатори проєкту не ставили за мету тяжіння до стандартизації: тоді їхній план має шанси на перемогу.

А Ллуелін не вбивався здогадками. Коли йому нагадали про його вік, він лиш змовчав: скільки б років не було, а серцем давно пережив свій вік. Життя його зрадило. Він нерозважливо розсіяв себе на нікудишню дівицю, і за те світ покарав його так нещадно, мовби дозволив розтринькати не свої духовні цінності, а чиїсь чужі. Зустрівши Люсі на вулиці ще раз, пройшов повз неї навіть не змигнувши оком: та день зіпсував нав’язливий спогад про її обличчя, що виражало лиш байдужість й видиво темних очей, які зоріли тільки нещирим докором.

На початку вересня Ллуелін отримав листа з Нью-Йорку, який повідомляв, що зі чотирьохсот представлених проєктів журі обрало переможцем його план. Ллуелін безутішно, хоч і випромінюючи нелюдське піднесення, увійшов у кабінет містера Гарнета та поклав листа на стіл робото­давця.

— Я дивовижно щасливий через те, — почав він, — що моя мрія здійснилася: перед від’їздом я б хотів виправдати вашу віру в мене.

Обличчя містера Гарнета виразило стурбованість:

— І стосується справа Люсі Вортон, чи не так? — запитав він. — Все ще думаєте про це?

— Не можу бачити її, — заявив Ллуелін. — Щоразу мовби диявол вселяється.

— Але маєте залишитися тут, поки для вас не побудують будиночок.

— Заради цього я, можливо, приїду. Хочу поїхати сьогодні ж увечері.

Гарнет окинув Ллуеліна задумливим поглядом:

— Не схвалюю ваше рішення. Маю розповісти те, що хотів тримати за язиком. Про Люсі можете зовсім забути; будь-яка відповідальність остаточно знята з вас.

— Прошу? — Ллуелін відчув, як серце в грудях стукоче швидше.

— Вона виходить заміж за іншого.

— Виходить заміж за іншого? — глухо перепитав Ллуе­лін.

— За Джорджа Гемміка, який представляє бізнес її батька в Чикаго. Вони оселяться там.

— Зрозуміло.

— Вортони витають у блаженстві, — продовжував Гарнет. — Думаю, вони все дуже близько сприймають до серця — напевно, воно того не варте. Шкодую, що основний тягар поклали на ваші плечі. Але незабаром знайдете дівчину, яка вам дійсно підходить, Ллуеліне, а поки, найрозумніше рішення для тих, кого це стосується — намагатися забути про те, що трапилося, мовби нічого подібного й не було.

— Але я не можу це забути, — нестійким голосом відгукнувся Ллуелін. — Не розумію, чого ви всі хочете — ви, і Люсі, і її батьки. Спочатку розіграли оту трагедію, а тепер просто плюнь та забудь! Спочатку зображали мене порочним звіром, а тепер — знайди собі дівчину, яка дійсно підходить. Люсі збирається за когось заміж і переселиться в Чикаго. Її батьки пречудово почуваються, оскільки преса не розголосила про нашу таємну втечу й не підірвала їх репутацію. Все вийшло якнайкраще.

Ллуелін замовк, приголомшений та пригнічений байдужістю, яку проявило до нього його оточення. Все було намарно: закиди, якими бичував себе, не мали сенсу, виявилися пустопорожніми.

— Гаразд, — мовив він з невластивою йому холоднокровною інтонацією. — Тепер мені зрозуміло, що з самого початку й до кінця я був єдиним, хто сприйняв цю справу серйозно.

Будиночок з верандою, неміцний на вигляд, втім милий для ока, на тлі ясного неба виблискував свіжою синьою фарбою, що нагадувала яйце вільшанки. Красуючись на нещодавно вкладеному дерні між двома іншими будівлями, він одразу ж впадав в очі та надовго приковував до себе зір, змушуючи подорожніх розтягатися в усмішці на кшталт дитячої. Всередині відбувається щось особливе, миготіло у вашій голові — щось чарівне, і, можливо, магічне. А може, весь фасад розкривається, мов передня частина лялькового будиночка; ваші руки самі тягнуться до клямки, бо не в змозі встояти перед спокусою заглянути всередину.

Задовго до прибуття Ллуеліна Кларка та містера Гарнета перед будинком зібралася невелика юрба: знадобилися неабиякі зусилля двох полісменів, аби відтіснити тих, хто згорав з нетерпіння звалити міцний паркан та потоптатися акуратною галявиною. Коли автомобіль обігнув ріг і Ллуелін вперше побачив будиночок на власні очі, до горла підступив клубок. То було його творіння — живий виплід фантазії. Раптом сяйнула думка: будинок не підлягає продажу, нічим іншим на світі йому так пристрасно не хотілося володіти. Цей дах для нього був втіленням тотального сенсу кохання, обіцяючи безконечне сяйво та тепло: тільки тут знайде він притулок та перепочинок від всіх розчарувань, які піднесе доля. Та на відміну від любові, будинок цей не стане пасткою. Майбутня кар’єра в уявленнях постала наче промениста стежка, і вперше за останні пів року він відчув, що переповнений щастям.

Промови та привітання Ллуелін слухав, мов у тумані. Коли мав звернутися до гостей, плутаючи слова подяки, зауважив Люсі, що стояла осторонь пліч-о-пліч з якимось молодиком: та навіть це не шпигнуло його так боляче, як неодмінно шпигнуло б місяць тому. Все кануло в минуле: мало значення лише майбутнє. Ллуелін тепер беззастережно, без краплі суму, всім серцем сподівався, що її чекає щастя.

Після того, як натовп розсіявся, Ллуелін відчув, що йому необхідно побути наодинці. Все ще, мов зачаклований, молодик переступив поріг хатинки та заходився бродити з кімнати в кімнату, доторкаючись до стін, меблів, віконних рам — ледь не пестячи їх. Ллуелін відслонив запони та довго дивився у вікно; постояв на кухні, де йому здалося, мов на білосніжній поверхні столу лежать нещодавно приготовані бутерброди, а на плиті свистить чайник з киплячою водою. Потім Ллуелін повернувся до їдальні (там, згадав він, згідно з його задумом, крізь вікно мали б литися промені літнього заходу), і почимчикував до спальні, де вітерець ніжно бавився з краєчком портьєри — так, мовби тут і справді хтось жив. Я сьогодні тут переночую, подумав Ллуелін. На вечерю придбаю холодні закуски в крамниці на розі. Йому стало шкода всіх, хто не займався архітектурою та не міг зводити для себе будинки сам: хотілося, щоб кожен творив своє житло власними руками.

Запали вересневі сутінки. Повернувшись з магазину, Ллуелін розклав покупки на обідньому столі: смажена курка, хліб та джем, пляшка молока. Неспішно повечеряв, відтак відкинувся в кріслі та запалив, поглядом блукаючи по стінах. Оце і є домашнє вогнище. Ллуеліну, вихованому низкою тіток, невиразно пригадувався родинний закуток. Та коротке співжиття з Люсі мало інший сенс. Ледь не пусте житло, в якому були такими нещасливими разом, все-таки нагадувало домівку. Бідолашні діти: саме так Ллуелін тепер із великої відстані сприймав обох. Не дивно, що любов їхня, намагаючись ожити, ледве стрепенулася, та потім, не пристосована до задушливого тиску чужих стін, швидко зачахнула.

Минуло пів години. Ззовні панувала цілковита тиша: тільки обурений гавкіт собаки десь на краю вулички тривожив супокій. Думки Ллуеліна, розбурхані незнайомою, ледь не містичною атмосферою, потягнулися до минулого: молодик згадав той день, коли рік тому вперше зустрів Люсі. Крихітка Люсі Вортон: як же він розчулився її беззаперечною довірою — вона не сумнівалася, що він, двадцятирічний, досконало знає тонкощі життя.

Ллуелін звівся з крісла і, тільки-но почав неспішно тинятися кімнатою, як негайно стрепенувся: будиночком вперше рознісся дзвінок у двері. На порозі стояв містер Гарнет.

— Доброго вечора, — привітався він з Ллуеліном. — Повернувся поглянути, чи щасливий король у своєму замку.

— Сядьте, — ледве вимовив Ллуелін. — Мені треба запитати вас дещо. Чому Люсі виходить заміж за цього чоловіка? Мені б хотілося знати.

— Я ж бо, здається, говорив вам, що він набагато за неї старший, — стримано відповів Гарнет. — Люсі відчуває, що він її розуміє.

— Я хочу її бачити! — скрикнув Ллуелін. У розпачі прихилився до камінної полиці. — О господи, я не знаю, що робити. Містере Гарнете, ми кохаємо один одного — ви це розумієте? Як, залишаючись тут, можна не пам’ятати про це? Це її та мій будинок — вона тут, у кожній кімнаті! Вона увійшла, коли я вечеряв та сіла зі мною за стіл… тільки-но бачив її у спальні, коли чепурилася перед дзеркалом…

— Вона стоїть на ґанку, — незворушно перервав його Гарнет. — Думаю, не проти з вами потеревенити. Незабаром у неї народиться дитина.

Чонсі Гарнет поснував порожньою кімнатою, блукаючи очима по боках, поки стіни, що оточували його, не розтанули та не перетворилися на стіни того невеличкого будинку, куди сорок років тому привів свою дружину. Від того будинку — подарунка його тестя — давним-давно й сліду не залишилося, теперішнє покоління над ним тільки посміялося б. Та численними напівзабутими пізніми вечорами, коли він відкривав хвіртку, а з вікон його весело вітав вогник запаленого газу, душа відчувала такий супокій, якого не було ще в жодній домівці, окрім…

…окрім цього. Тут ховалася така ж невловна таємниця. Чи два житла змішалися його постарілою уявою докупи, чи пак любов зраненого серця Ллуеліна відродила її заново? Питання залишилося без відповіді; Гарнет відшукав свій капелюх і ступив на темний ґанок, мигцем глянувши на нечіткі обриси двох фігур, що, злившись воєдино, сиділи на веранді трохи віддалік.

— Власне, я так і не подбав про те, щоб домогтися анулювання шлюбу, — вголос міркував він. — Добре все обмізкував та вирішив, що ви — гідна пара. Подумав, що рано чи пізно зійдете на праведний шлях. Хороші люди часто роблять саме так.

Ступивши на тротуар, Гарнет озирнувся на будинок. І знову чи то думки спотворилися, чи зір зрадив, але йому здалося, ніби перед ним той самий будинок — сорокарічної давності. Відтак, у полоні якоїсь ніяковості та навіть провини за те, що вплутався в чужі справи, він повернувся та поспіхом рушив вуличкою.