Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

8. Голі та одягнені за часів глобалізації

На двох мапах світу (за посиланням) привертає увагу зростання кількості одягнених жінок між 1500-ми і 1900-ми роками, особ­ливо на тих теренах, де люди зовсім не потребують у такий спосіб захищатися від холоду²⁷⁸.

Це зростання відбувається головним чином через вплив ззовні: ісламських завоювань або християнського місіонерського завзяття і колоніальної окупації в поєднанні з обов’язковим прагненням до «цивілізації». Глобалізація свідчить, наскільки суспільство відкрите до змін.

Можновладці використовували одяг для того, щоб зміцнювати, обговорювати чи розривати наявні зв’язки. Існує безліч таких прикладів. Президент Центральноафриканської Республіки Бокасса, мабуть, вважав, що одяг творить людину, коли 1976 року, наслідуючи свого кумира Наполеона, показово коронував себе в імператори. Пишна церемонія обійшлася йому в двадцять мільйонів доларів і занурила його країну в прірву. Лишень одна корона, інкрустована діамантами, коштувала п’ять мільйонів.

У 1979 році імператор Бокасса покарав сотні учнів через те, що ті відмовилися одягати уніформу, яку шили на імператорській фабриці. Він наказав помститися їм, тоді національна гвардія вбила сотню дітей. Бокасса особисто спостерігав за цієї різнею²⁷⁹.

Владні мужі виряджаються в уніформи, такі собі символи, аби знищити бодай якийсь сумнів щодо їхньої могутності, а відтак нещадно боротися з критикою. Лідери, здатні на радикальні кроки, диктують усім своїм підданим навіть правила одягання. Демонстративна непокора таким приписам потребує неабиякої мужності та може навіть коштувати життя. Буває, що підлеглі (те саме стосується і вірян) не бажають більше дотримуватися нав’язаних згори правил, а тому починають одягатися по-різному. Зовнішній вигляд цих ­людей виказує мрію про те, що і самі вони, і їхні діти в майбутньому житимуть інакше.

Показовий приклад примусового скасування поважних традицій вдягання віднаходимо у недавній історії Китаю. Тамтешня еліта звик­ла носити одяг різних стилів, що покривав тіло у весь зріст, часто прикрашаючи його коштовною вишивкою та парчею. Після повалення феодальної династії Цін 1911 року прогресивні китаянки виступили проти традиційних рольових моделей. Перше, чого вони вимагали, – вкоротити одежу й заборонити бинтування ніг. З’явилася нова мода чангшан (chángshān), що в мандаринській мові буквально означає «довга сорочка». Потрапивши в англійську мову через кантонську, звучання цього слова модифікувалося до «чеонгсам» (cheongsam). Ішлося про довгу одежу, розраховану і на чоловіків, і на жінок. У перші роки існування Китайської Республіки мода набула шаленої популярності, спочатку завдяки студенткам, а згодом жінкам різного віку. Новий стиль символізував впевнений крок у поступі до рівності між статями. Західні впливи позначилися також на фасоні: широкі розлогі плаття поступово змінювали вужчі, що підкреслювали контури тіла. Крім того, довжина одежі була по кісточки, а стала – до коліна²⁸⁰.

Комуністична революція 1949 року з легкої руки Мао відштовхнула моду на узбіччя, оскільки активний розвиток мав на меті знищити все «старе», зі стилями одягу включно.

Мао представив два види одягу для обох статей, роби для працівників і військову уніформу.

У фільмах того часу жіночі персонажі в cheongsam були завідомо підозрілі: таку одежу носили хіба що мерзотниці, поганки, шпигунки або чиїсь коханки. Лише лічені культури виявилися настільки послідовно строгими в одязі, якими були китайці протягом багатьох століть, і цю традицію стриманості, приховування форми і цнотливого покриття тіла продовжив унісекс Мао-костюм²⁸³.

Шістдесяті роки видалися важкими, економічні умови – невтішними, що не могло не відбитися на одязі китайців цього періоду. У Китаї того часу не існувало відмінності між чоловічою і жіночою одежею: кожен брав на себе робу чи військову форму. Про солдатську уніформу й картуз, хай навіть поношені, мріяли тоді мільйони. Формений одяг набув такої популярності, що однаково юнаки і юнки прагнули його носити, у ньому навіть ішли під вінець.

Далекий Захід наївно інтерпретував східну соціалістичну моду шістдесятих як революційне визволення, допоки до нього не дісталося відлуння багатьох негативних чинників «культурної революції». Тогочасний одяг, уніфікований одразу для обох статей, здійснив фурор у західному суспільстві, де довгі штани для жінок тривалий час залишалися табу: штани упродовж століть – суто чоловічий одяг, позаяк ця відмінність необхідна.

На запитання, чому так трапилося, що людство поділене на чоловіків і жінок, міфологічні перекази пропонували різноманітні відповіді. Деякі з них, що оповідають про зародження нашого світу, наділяють небо і землю роллю його прародичів на кшталт двостатевої єдності. На людському мікрорівні це означає, що в кожному присутня жіноча і чоловіча складова водночас. Цю думку поділяють психологи, а давня тибетська мудрість гласить: із властивостей ста жінок і ста чоловіків формується досконала людська сутність. Отож людям при народженні автоматично наклеюють етикетку з відповідними приписами щодо одягу для представників обох статей, аби підтвердити відмінність. Така собі різниця, що значною мірою визначає долю і життя людини.

Карл Генріх Штрац у книжці, присвяченій «жіночій одежі» в її «природному розвитку», розрізняє «тропічні» та «арктичні» звичаї одягання: варіанти фартухів, спідниць походять із тропічного півдня, а штани – з крижаної півночі²⁸⁴. Унаслідок тривалих міграцій ці два стилі змішалися, тоді, врешті-решт, спідниця стала основним видом жіночої одежі, а штани – чоловічої.

Стиль унісекс стосується всього, що не призначене спеціально для окремої статі: від зачіски до манери одягатися. Заборона для обох статей носити не уніфікований за статями одяг, виникла, можливо, через боязнь збочень і гомосексуальності. Не повинно існувати жодної непевності, оскільки первісне призначення чоловіка і жінки – розмножуватися, аби забезпечити подальше існування людського роду.

Ми вже вели мову про юдейську традицію, яка забороняла жінкам носити чоловічий одяг, а чоловікам – жіночий. Згідно з текстом староєврейської Біблії, Бог виступає проти цього. Крім того, християни також упродовж тривалого часу серйозно сприймали такий припис, і досі чинний у деяких ортодоксальних колах. За свідченням Аль-Бухарі, дослідника мусульманських традицій, пророк Магомет так само дотримувався цієї настанови²⁸⁵.

Відмінність між чоловіками і жінками мусила простежуватися в зовнішньому вигляді вірян. Єврейські правовірні чоловіки не мали права носити яскравий одяг і прикраси. Їхні бороди – додаткова ознака, що не дасть сплутати їх із жінками. Ортодоксальні єврейки одягали спідниці нижче колін і відмовлялися від штанів з обох причин: через заборону вдягатися на чоловічий манір і з міркувань доброчесності. Перевагу надавали широким спідницям: якщо жінка сумнівалася стосовно її довжини, то могла спитати поради в місцевого рабина. Деякі з рабинів вважали, що штани вільного крою зручніші, ніж тісні спідниці. Проте багато жінок охоче обирають штани, що облягають тіло, відтак виглядають привабливіше, хоча, звісно, суперечать правилам пристойності. Є рабини, які ставились і ставляться до таких приписів менш прискіпливо²⁸⁶.

В історичному контексті, на який посилається юдейська Біблія, штанів не носили взагалі, та й відмінності між чоловічим і жіночим були мінімальні. Представники обидвох статей носили верхній одяг, що лежав вільно, і спідню білизну або тканинні чи шкіряні туніки з розрізами для рук і голови. Відмінності досягали завдяки тюрбану або інших імпозантних головних уборів, призначених суто для чоловіків, окрім того, жінкам забороняли наряджатися у збрую. Наполягати на різниці між штанами і спідницею згодом почали й у багатьох інших регіонах.

У християнській традиції деколи також з’являлися суворі приписи, що мали на меті залякати людей власним тілом, але з часом значною мірою змінилися. Християнські групи з радикальним світоглядом поділяють думку про те, що чоловіки і жінки мають одягатися по-різному. Власне, у християнських суспільствах чоловічі штани й жіночі спідниці сигналізують про незмінну відмінність між статями другої половини двадцятого століття²⁸⁷.

Те, що сучасні мусульмани активно борються з інтерпретацією щодо обов’язкової відмінності поміж чоловічою та жіночою одежею, стає зрозумілим через те, що питання на цю тему виринають постійно. На мусульманських інтернет-сайтах чоловіки особливо цікавляться, чи дозволено жінкам носити довгі штани або джинси. На думку представників ультраортодоксального духовенства, такого права в жінок немає.

Автор цитати Абдул-Рахман бін Насір аль-Баррак – авторитетний саудівський релігійний діяч. З цього погляду жіноче тіло – суцільна територія ганьби. Довгі штани, за його словами, підпадають під заборону. Жінка не повинна вбиратися в штани навіть тоді, «коли вона сама перебуває поруч з іншою жінкою чи в присутності власного чоловіка», щоб не демонструвати форми свого тіла і не вносити плутанину у визначення статевих ролей. Співвітчизник і колега аль-Баррака зі сфери духовенства Магомет ібн Саліх аль-Усаймін (1925–2001 рр.) розтлумачив, що йдеться про «наслідування чоловіка». Та, що одягає на себе штани, – мужчина, а пророк Магомет прокляв жінок, що імітують чоловіків²⁸⁹.

Інші мусульманські духовні лідери залишали своїм вірянам більше вільного простору, мотивуючи свій підхід тим, що сучасні правила для чоловіків і жінок не такі жорсткі, як у минулому. Турецький учений Ахмед Сахін переконує, що існує багато місцевих відмінностей і більше немає чітких указівок щодо чоловічого одягу.

Аби пояснити свою позицію, учений розповів одну історію з переказів. У ній ішлося про жінку, що впала зі свого осла якраз на стежку перед самим носом пророка Магомета. З етичних міркувань пророк миттєво відвернув голову, а от його супутники (вони все це бачили) запевнили Магомета, що інтимних місць видно не було, позаяк під спідницею жінка мала штани. Тим-то пророк Магомет згадував у молитвах жінок, які саме так одягалися: жінка впала, але її ніг ніхто не побачив. На підставі цієї хвалебної молитви на честь відповідних жінок Ахмед Сахін зробив висновок, що широкі штани дозволяють жінкам сміливо заходити в автобус або йти сходами. Дослідник залишив простір для роздумів іншим, наголосивши на особистому виборі та відповідальності кожного: «Наскільки ви зрозуміли з вищенаведеного уривка, іслам не замовляє певної манери одягання чи штибу одежі. Не змушує своїх вірян обирати визначений стиль убрання»²⁹¹. Однак думка про те, що жінка в штанах імітує чоловіка, урешті-решт, утратила актуальність.

Три згадані релігії жорстко інтерпретували приписи щодо стилю унісекс, щоправда з часом їхні підходи ставали гнучкішими. У практичному житті повинність бути статево впізнаваним часто супроводжувалася претензійними настановами для жінок. Насправді наголос падає на потребу розрізнення одягу лише з метою утримати ієрархічний рольовий лад, за якого чиясь кваліфікація залежить безпосередньо від статі.

Після кампанії на підтримку саудівських жінок-активісток, які закликали «дозволити жінкам здавати водійські іспити та видавати права тим, хто їх успішно склав», заборона жінкам водити автівки знову набула чинності в Саудівській Аравії в 2013 році. Представники високого духовенства аргументували, мовляв, це завдає шкоди яєчникам. Саудівський шейх Салех Бін Саад аль-Лухайдан, юридичний і психологічний консультант Психологічної асоціації Перської затоки, розповів саудівським жінкам, що за часів пророка, мусульманки, що складали йому товариство, їздили верхи на конях і верблюдах, але ніколи не робили цього поодинці, їх завжди супроводжував mahram (махрам – близький родич-чоловік). Шейх додав, що лише у виняткових ситуаціях, наприклад, чоловік потрапив у аварію, а поруч були його дружина й донька, жінці дозволяють сісти за кермо. Шейх не забув наголосити, що пристрасне водіння може мати негативний ефект на яєчники і змістити жіночий таз догори. Унаслідок цього зміщення діти народяться з клінічними розладами різних ступенів тяжкості. Наведений аргумент не був жодним чином підкріплений медичними доказами²⁹². Сподіваємося, що цю заборону скасують 2018 року.

Заглибившись в історію, можна знайти ще більше нонсенсів також у західному світі, де наприкінці дев’ятнадцятого століття вчені серйоз­но рекомендували «емоційним» жінкам терапію у вигляді миття посуду. Вважали, що, на щастя, існувало просте розв’язання цієї проб­леми: тільки-но жінка занурить голі руки в теплу воду, торк­неться мильної піни, як позбудеться геть усього глупства²⁹³. І як би це виглядало зараз, коли кількість посудомийних машин дедалі більшає?

Хоч би як підкреслювали статеву відмінність, страх рівності чатує за рогом, причому не лише в релігійних традиціях і спільнотах.

У північних регіонах військові та мисливці колись носили штани, щоб захистити себе від холоду, а також задля зручності під час їзди верхи. Під впливом кельтів і германців гали так само зодяглись у штани, мабуть, іще у другому столітті. До піку популярності штанів у Західній Європі мідійці та перси вбирали широкі панталони. Греки і римляни надавали перевагу довгим платтям, оскільки вважали панталони одягом варварів. Попри римський вплив, мода на носіння штанів ширилася Західною Європою: спочатку вони сягали коліна, згодом – кісточки, підіймалися за мотузку посередині, поверх панталон традиційно одягали туніку²⁹⁴.

Крістіна Бард у своїй книзі Histoire politique du pantalon доводить, що панталони в Європі поступово перетворилися на символ сили, «емблему маскулінності». Від часів Великої французької революції 1789 року панталони починають відігравати істотну політичну роль. Гасло «Воля, рівність, братерство» означило помітний розрив із традицією одягання еліти. До цього часу аристократичні кола надавали перевагу штанам до колін, або culottes, їх заступила мішана група середнього класу – повстанців і ремісників, що поруч із новою ідеєю братерства поділяли і чоловічу моду. Вони категорично відмовились одягати штани знаті, презентуючи себе як sans-culottes, тобто «без панталон». Мода на довгі робочі штани, «мода довгих кюлотів, чи панталон», демонструвала вчора набуту свободу – уперше мода розвивалася за напрямком від низу до гори, а не навпаки. Звісно, «безпанталонники» не визнавали перук, не пудрували волосся – ці люди надавали перевагу коротким стрижкам, носили червоні шапки й короткі піджаки. Додаткова перевага полягала в тому, що недосконалі криві ноги можна було легко сховати від стороннього критичного ока²⁹⁵.

Популярність і швидке поширення довгих штанів додавали цьому видові одягу лоску рівності та маскулінності, позаяк революційний стиль нової Республіки пасував винятково чоловікам. Відтепер останні відмовлялися від яскравих кольорів і орнаментів, у які були так залюблені і мужчини, і жінки ще до Революції. Та все-таки жінки, що позиціонували себе республіканками і революціонерками, як і чоловіки, не бажали більше бездумно прикрашати своє тіло, представники обох статей застерігали, що вони в таких шатах виступають усупереч природі. Суспільство мусило усвідомлювати, що така поведінка провокує неминучу загрозу нівелювати відмінності між статями.

Те, що нову моду зарезервували ексклюзивно для чоловіків, спонукало жінок дедалі більше мріяти про довгі штани. Поліцейську префектуру Парижа непокоїли сигнали щодо появи в столиці жінок у чоловічому одязі. 7 листопада 1800 року префектура заборонила жінкам носити одежу протилежної статі. Цей крок зумовлений наростаючою боязню хибної репрезентації. Якщо людина через поважну причину, приміром, за станом здоров’я, прагнула одягнутися в чоловічий наряд, то мусила звернутися за дозволом і залагодити необхідні формальності. Тих, хто ігнорував чинні правила, звинувачували у трансвестизмі, відхиленні, забороненому однаково чоловікам і жінкам. Приблизно століття по тому з’явилися дві поправки 1892-го і 1909 року щодо винятків заборони для жінок: «за рулем мотоцикла чи велосипеда» або «за вуздечкою з конем»²⁹⁶. Наприкінці 2012 року старий закон ще не був офіційно скасований. Французький сенатор розвідав про це і запустив механізм агітації. Міністр у правах жінок переконав парламент у тому, що французькі жінки мають право носити штани, навіть безвідносно до керма мотоцикла, велосипеда чи коня на вуздечці: заборона 1800 року втратила юридичну чинність, оскільки не відповідала принципам Конституції про права та рівність чоловіків і жінок²⁹⁷. У цілій Європі зростав інтерес до спорту як запоруки здоров’я. Ця тенденція дуже допомогла жінкам у становленні емансипації, особливого пошанівку заслужив велосипед.

Суфражистка Сьюзен Браунелл Ентоні написала 1897 року, що велосипед не лише звільнив жінок від тісних корсетів і довгих спідниць, а й сприяв їхній незалежності²⁹⁸. У Європі 1820 року чоловіки носили штани, були певні винятки, приміром, риза, мантія або ряса в суді, церкві чи на університетських церемоніях. У дев’ятнадцятому столітті штани були призначені тільки чоловікам, тож жінки вважали їх метафорою емансипації.

Крім усього іншого, переклад оповідей «Тисяча і одна ніч» європейськими мовами спростив шлях штанів під впливом орієнталізму до західного світу. У середині цього століття жінки почали носити дов­ші штани мішкуватої форми, відомі як турецькі, або гаремні, штани. Їх одягали під спідницю, і сягали вони половини литки. Нова мода, що нагадувала закритий купальник того часу (див. мал. до підрозділу «Купання в купальнику чи без»), стала відомою під назвою bloomers (шаровари) на честь Амелії Блумер, яка сама одягалась за цією новою модою і зуміла привернути до неї увагу.

На щастя, у цих «екзотичних панталонах» не було нічого чоловічого. Амелія Блумер запевнила публіку в тому, що їй ніколи не бракувало поваги до себе з боку інших. Заспокійливо з вуст Блумер звучало й те, що «чоловік цілком на її боці»²⁹⁹. Новий вид одягу викликав переполох у англо-саксів, про це свідчать численні карикатури на жінок у штанах.

Поза сумнівом, багато правовірних імамів сьогодні мають спокій із цією цнотливою одежею: широкі штани ретельно ховають нижню частину тіла, а поверх них спокійно звисає спідниця. У той час новий дрес-код був не зовсім зрозумілий для жінок західного світу, що засвідчують коментарі Джейн Еллен Пантон щодо події в Лондоні, де їй перетнули дорогу кілька яскраво виражених дам-блумерок.

Упродовж двадцятого століття жінки поступово почали усвідомлювати викривлене співвідношення між тими, хто в штанах, і тими, хто у спідницях. Панталони перетворилися на символ розподілу статевих ролей, про що свідчить популярність штанів серед жінок у різних куточках світу.

Одне відверте прислів’я народу фон з африканської Республіки Бенін пояснює зв’язок між анатомією жінки та її долею, порушуючи пряме риторичне запитання щодо обмежених жіночих прав у суспільстві та уявлюваним анатомічним браком: «Жінка у штанах – а що ж звисає всередині?» У країнах, де чоловіки носять штани, а жінки – спідниці, зазначається дивовижно багато прислів’їв на тему розподілу ролей за статями у суспільстві та відмінностями в манері одягатися: «Якщо ваша нижня спідничка сидить на вас зручно, то навіть не намагайтеся натягнути на себе штани власного чоловіка», – застерігає креольська приказка з карибських теренів. Тільки-но жінка прагне відхилитися від звичайних ролей і вбрання, зусібіч лунають застережливі голоси супроти деградації звичного порядку, зосібна в Європі:

Фризьке прислів’я з Нідерландів чудово відображає страх і невпевненість у наслідках цієї боротьби за владу: «Кожному по штанині, – каже жінка і забирає штани собі». Релігійні настанови й авторитетні правила етикету підтримували той самий статус-кво, що ще до минулого століття не допускав навіть думки про такий вид одягу як жіночий. За правилами впливових книжок на тему етикету, слухняні жінки носять охайні спіднички, навіть коли взимку катаються на ковзанах. У шістдесятих роках двадцятого століття багатьох школярок у штанах відправляли додому переодягнутися: вони мусили одягати спідниці поверх штанів перед тим, як іти на заняття. Світ озирається назад, на тривалу історію, намагаючись запобігти порушенню між чітко визначеними окремими ролями чоловіка і жінки, відображених у подібній бінарності чоловічого і жіночого одягу. Сині джинси увійшли в моду в п’ятдесятих роках минулого століття й миттєво завоювали місце фаворита і в чоловіків, і в жінок на всіх континентах. «Часи, вони змінюються», – як співав Боб Ділан 1964 року.

До другої половини двадцятого століття дозвіл носити штани, що отримала переважна більшість європейських жінок, знаменував собою результат виснажливої боротьби з традиціями супроти рівності між статями. Виразна відмінність із мусульманською дискусією на тему жінок у довгих штанах полягає в тому, що спротив у західній частині світу менше стосувався ризику безчестя, ніж загрози розмивання чоловічих привілеїв. Насправді ж обидві дискусії нічим одна від одної не різнилися. Останнім часом закон у багатьох країнах поступово регулював питання рівності. Однак у повсякденному житті, висловлюючись метафорично, інша половина штанів продовжує чинити серйозний опір: невеликі кроки вперед, як, наприклад, підвищення рівня освіти дівчаток, продовжують провокувати насильницькі інциденти в усьому світі.

У двадцятому столітті західний чоловічий костюм, здається, завоював сильних світу цього. Вони демонструють групові фото політичних лідерів, які, за винятком кількох жінок і шейхів, усі як один представляють єдиний фронт сірих або чорних костюмів – двійок чи трійок. Подібне видовище можна було спостерігати на міжнародному саміті з ядерної безпеки в Гаазі 2014 року. Навіть сьогодні костюми в поєднанні з краватками свідчать про домінування цього усталеного чоловічого дрес-коду, на противагу яскравим платтям і прикрасам, що асоціюються винятково з модою й фешенебельними образами жіночності.

9 грудня 1998 року мені довелося побувати в Королівському палаці в Амстердамі, де його величність принц Клаус Нідерландський виголосив незабутню промову, тоді демонстративно звільнив себе від краватки і кинув її в залу зі словами: «Носії краваток усіх країн, об’єднаймося й позбудьмося цього обтяжливого елемента одягу!» Далі принц порекомендував зручні африканські сорочки Мандели як прекрасну альтернативу чоловічій одежі. Його промову та жест вітали гучними оплесками, а присутні там відомі чоловіки без вагань послідували прикладові його величності тут і тепер.

Цю подію закордонні засоби масової інформації охрестили «декларацією галстука», проте чоловіки й не думали відмовлятися від краватки як символу офіційної обстановки. Деякі чоловіки розповідали мені, що з краваткою вони виглядають презентабельніше, тож саме такому стилю досі надають перевагу під час інтерв’ю при прийомі на роботу. Можливо, краватка рятує свого власника від невпевненості в собі. Я нерідко зауважувала, як чоловіки раптово хапаються за цей аксесуар одягу під час дискусій чи лекцій. Звісно, цей магічний жест доречний лише тоді, коли чоловіки охайно одягнені в бездоганні костюми і сорочки.

Уже згадувалося, що три найважливіші функції одягу зводилися до прикрашання, захисту та уникнення сорому. Втім поступово до цього додавався наголос на статеві відмінності. На прикладі довгих штанів бачимо, як постійно змінюється бачення безсоромності та невинності. Спорт і професійні сфери дали змогу жінкам використовувати штани з метою захисту, а не лише в буквальному розумінні. Чи стала нещодавня мода на бороди новим символом маскулінності тепер, коли зникло виняткове право чоловіка на штани?

Обов’язкова відмінність між чоловічим і жіночим одягом потрохи втрачає сенс, ліберальний розвиток насправді більше стосується жінок, аніж чоловіків. Чоловіків, що з’являються на публіці в платтях і на високих підборах, завжди мають за трансвеститів, жінок без макіяжу в чоловічому костюмі, у черевиках на пласкій підошві сприймають більш-менш нейтрально.

Існують традиції чоловічого стилю одягу, який виключає штани, наприклад шотландський кілт чи «канґа» (kanga), яку носили чоловіки народу масаї зі Східної Африки. Проте для людей, що звикли бачити чоловіків у брюках, спідницеподібні штани мужчин набували «жіночого» маркування. Очікування того, що прийнято вважати чоловічим або жіночим, автоматично проектувалися на зовнішній вигляд. Деякі заклади високої моди наважувалися створювати чоловічі спідниці, але така мода рідко була популярна за межами вузьких кіл. Зазвичай чоловіки бояться стигми фемінізації, та історія штанів доводить, що носіння забороненого одягу прокладає шлях до нової свободи. Те саме стосується і моменту зречення обов’язкової одежі. Деякі єгиптянки та марокканки зізнавалися мені, що звільнення від накидок дає відчуття особистої свободи, але жінки мусять стояти непохитно, щоб витримати осуд з боку суспільства.

Крістіна Бард визначила відмінність поміж «закритими» штанами і «відкритою» спідницею як асиметричний взаємозв’язок: зіяючий отвір жіночого одягу – на відміну від щільно закритих брюк – припускає безперешкодний «доступ до жіночої статі»³⁰¹. Згідно з неписаними правилами етикету, ті, хто у спідниці, мусять уникати натяків на доступність, тобто щільно притискати коліна одне до одного: ніколи в житті жінка не повинна сидіти, розвівши ноги. А чи існують правила для жінок у штанах?

Вислів «розводити ноги» знаходимо в Біблії у Єзекіїля (16:25), де пророк Єзекіїль сердиться на Єрусалим, порівнюючи його з безпутною жінкою: «На кожному розі вулиці ти збудував свої височезні святині та занедбав красу власну, розводячи ноги перед першим зустрічним»³⁰². На єврейському сайті Mi Yodea якась жінка запитала, чому розведені ноги жінки менш скромні, ніж розведені ноги чоловіка? Відповідь, яку вона отримала, накреслила зв’язок між цим поняттям і сексом, причому стосувалося це тільки жінки, аж ніяк не чоловіка. «Поза мужчини з розведеними ногами не викликає асоціацій зі статевим актом (жіночі розведені ноги в цій ситуації більш… ергономічні)». У фразі, яку кидає Єзекіїль, «з контексту і коментарів зрозуміло, що еротичне саме прийняття пози тієї ж, що під час статевого акту»³⁰³.

Жінку з розведеними ногами не сприймають, наприклад, в індо­незійській провінції Ачех, де у 2013 році ухвалили новий закон проти жінок, що сидять ззаду на мотоциклі, розчепіривши ноги. Ця заборона була необхідна, оскільки всі вигини жіночого тіла стають помітніші, коли жінка тримає ноги по різні боки мотоцикла, ніж під час сидіння на дамському сідлі. А як бути жінкам, що самостійно керують мотоциклом? Нове правило таких варіантів не передбачало³⁰⁴.

Однак останнім часом жінки почали скаржитися на чоловіків, які розводять ноги, зокрема в громадському транспорті:

Реакції на таку скаргу дуже різняться. Радять головно читати газету або дивитися у вікно, а не на горбик витріщатися. Є чоловіки, які кажуть: «Ми потребуємо багато простору». Є й такі, що вважають, буцімто можуть висунутися ще далі. Деякі жінки погоджуються з тим, що чоловікам потрібно більше місця у громадському транспорті, – джентльмени, будьте галантні, тримайте свої ноги вкупі. А ще знай­дуться жінки, що спонтанно звернуться до чоловіків.

Скарги на чоловіків із широко розставленими ногами звучать і на протилежному боці Атлантики. Американські жінки висловлювали своє невдоволення у блогах і твіттері. Чоловіча звичка сидіти у громадському транспорті, розклавши ноги у вигляді літери V, відома як чоловіче розведення. У газеті «Нью-Йорк Таймс» це питання обговорювали в одній великій статті, тоді нью-йоркський громадський транспорт розпочав кампанію з метою заохотити чоловіків «трохи делікатніше ділитися собою з іншими в завжди переповнених вагонах метро». Деякі чоловіки лише знизували плечима, інші захищалися, мотивуючи це тим, що поза схрещених ніг може негативно впливати на потенцію. Як запевняє один нью-йоркський фахівець медичної галузі, півгодинна їзда потягом у позиції зі схрещеними ногами здатна викликати підвищену тестикулярну температуру, але не все так серйозно, аби якось відчутно зашкодити. Тим часом декотрі жінки фанатично висміювали «чоловіче розведення» у соціальних мережах. Ті, хто хоче довідатися про всі деталі ввічливості щодо цього питання, можуть прочитати захопливу книгу Пітера Поста, правнука американської гуру етикету Емілії Пост, «Важливі чоловічі манери». Автор твердить, що «чоловік, який сидить, не повинен розставляти ноги у формі літери V, треба розташовувати їх паралельно одна до одної. Причому треба уникати будь-яких ергономічних асоціацій із сексом»³⁰⁷.

Із плином часу процес прикривання тіла суттєво посилився. Нині давня традиція – розмальовувати тіло, зберіглася в основному у вигляді макіяжу обличчя. Тату і пірсинг – стародавні звичаї, що набули популярності в західному світі. Чоловіки і жінки завжди прагнули пристосовувати або формувати власні тіла відповідно до тогочасних ідеалів, наприклад, футляр на пенісі, броня для грудей, звужені талії, корсети, випуклий гульфик, широкі спідниці, видовжені шиї чи забинтовані ноги.

Пишнотілих жінок вважали дуже привабливими в Європі, у бідних країнах така тенденція панує й досі. Панджабці в Індії та Пакистані рекомендували жінку в тілі як теплу ковдру на зиму. Пухке тіло в Африці символізувало розкіш, жінку навіть хвалили за чарівні жирні складки на шиї. У Західній Африці ці складки називали «божим намистом», і свідчили вони про достаток. Західний ідеал тіла сучасної жінки дуже віддалився від огрядних форм, які любив зображати Рубенс. Венеру Ботічеллі, мабуть, забракували б як фотомодель сього­дення: не надто молода й не достатньо струнка.

Останнім часом на Заході модні бюстгальтери з поролоновим подушечками, а також спідня білизна у формі тіла, що помітно окреслює сідниці в тісних штанах. «Задня частина випинається» – теза, суголосна недавньому заголовку в газеті, у статті йдеться про те, що відтепер жінки потребують «влади сідниць», а дехто вже навіть пережив операції зі збільшення цієї частини тіла³⁰⁸.

Наше задоволення власним тілом, хоч би де то було, постійно підгризають агресивні приклади, вигукуючи до нас як до лузерів, позаяк ми зовсім не відповідаємо відфотошопленим моделям. Усім потрібна нова версія, нам постійно навіють збоку, що наші тіла цілком придатні до перетворення. Тим, хто відновлює свої силуети на вимогу правилам, промисловість на мільярди доларів обіцяє звільнення від усіх ґанджів і невпевненості. Успіх усміхнеться кожному з нас так само, як це робили стрункі та витончені жінки-моделі та коренасті, спортивної тілобудови чоловіки, з якими ми перетиналися від самого дитинства.

Ідеальні образи обох статей різняться наголосами: ідеальна жінка повинна бути надзвичайно стрункою і вічно молодою; ідеальний чоловік маркує власну маскулінність за допомогою м’язистого тіла. Успішні чоловіки і жінки на шпальтах глянцевих журналів відкривають секрет успіху в роботі та любові: радикальна турбота про своє тіло. Там, де зростають індивідуальна й економічна свобода, люди мають змогу одягатися на свій смак і розсуд, а не так, як раніше. Погана новина полягає в тому, що ці тиранічні образи постійно чатують на нашу свободу; а приємна новина звучить так: ніхто не мусить цим тиранам піддаватися, але сказати – легко, зробити – важко.

Статеві органи, з якими ми народилися, залишаються тавром на ціле життя, хоча багато людей і відкидають ці ярлики. Більшість жінок попередніх поколінь перебували в економічній залежності від чоловіків, чимало з них іще й досі залежать. Отож свідомо чи несвідомо вони отримали сигнал, буцімто тіло – їхній капітал. Дівчатам доводилося вкладати в те, до чого були чутливі мужчини: у жіночу красу. Знайти супутника життя – єдиний пріоритет. Красиві та при­вабливо вбрані дівчата мали більше шансів покращити своє економічне становище, побравшись із багатієм.

Зазвичай вважали, що жінка не має мізків, а відтак і освіта їй не потрібна. Таке формулювання зажило популярності в Європі минулого століття.

Такого штибу застереження щодо розподілу краси та інтелекту наполегливо лунають і нині.

«Чому ви робите макіяж і всіляко прикрашаєте себе?» – запитали в соціологічному дослідженні читачок на сторінках журналу «Марі Клер» (Marie Claire). Майже всі, а саме – 94 відсотки опитаних жінок погодилися з тим, що макіяж додає впевненості в собі. Досить цікавий результат стосувався заміжніх жінок, виявилося, що вони витрачають на свій зовнішній вигляд відносно небагато часу. Ще одне цікаве спостереження: «Доньки, що підсвідомо перейняли материнську невпевненість, згодом передадуть її у спадок своїм дочкам». Останні підрахунки свідчать про те, що американська жінка витрачає понад вісімсот годин щороку на свій зовнішній вигляд, тоді як чоловікові вистачає на те саме годин зо тридцять. Ці вісімсот годин відбирають понад місяць щороку, або приблизно п’ять років її життя³⁰⁹.

Чому жінкам доводиться гаяти свій дорогоцінний час на зовнішність, а не на речі, які б дали змогу підвищити власну самооцінку? Урешті-решт, чи не вартують нашої уваги якісь інші справи, наприклад, професійна кваліфікація, навчання, художні здібності чи подорожі, – те, що не зводить жінок до об’єктів сторонніх поглядів? Багатьом жінкам здається, що така постановка питання хибна, вони яро відкидають його, аргументуючи на користь краси: їм подобається їхній гарний вигляд. Той самий аргумент стосується й чоловіків, мовляв, вони також витрачають час, аби подбати про власний вигляд. Направду ринок удосконалення зовнішності зачепив і чоловіків. Однак за всім цим можна запитати, чи не йдуть жінки слідами своїх прабабусь, хто навчив наступні покоління тому, що жіноче майбутнє визначає зовнішній вигляд, а не якісь там мізки чи здібності?

Масштабне онлайн-дослідження у Нідерландах, орієнтоване на чоловіків у віці від 18 до 85 років, щодо власного тіла й ставлення до жінок засвідчило, що 69 відсотків вважає зайвими високі підбори і майже 60 відсотків висловилося аналогічно стосовно сексуальної спідньої білизни. Дослідження також виявило, що чоловіки цінують природний вигляд жінок, а не тих, хто має на собі купу макіяжу. Ба більше, дослід показав, що освічені чоловіки надають перевагу розумові, а не зовнішності. Висновки дослідження такі:

З-поміж опитаних чоловіків 85 відсотків переконані, що жінки наводять красу на обличчі, щоб конкурувати з представницями своєї ж статі (серед молодших чоловіків цей показник сягнув понад 94 відсотки). Учасники круглого столу зробили такий висновок: «Жінки, врешті-решт… дуже небезпечні».

Невдоволення власною зовнішністю, лисиною чи черевцем, згідно з дискусією за круглим столом, властиве і чоловікам. Однак істотна відмінність полягає в тому, що ці питання «не торкаються безпосередньо їхньої самоідентифікації. Усвідомлення проблеми засмучує і дратує, проте зовсім не ранить душу». За підсумками дослідження, чоловіки вважають, що жінки не достатньо критичні у сприйнятті чоловіків, чого не скажеш про ситуацію навпаки. Тим часом значна кількість жінок продовжує вкрай обережно ставитися до негативних суджень щодо їхньої зовнішності. Власне, ці судження переважно формують інші жінки³¹¹.

Художній витвір канадської студентки Розе Лейк – світлина під назвою «Присуди» – показує помітки на нозі жінки, які визначають різну довжину спідниці, а також відповідні судження людей щодо самої жінки. Деякі речі вдається виміряти об’єктивно, Розе вивчала це у школі графічного дизайну, інші піддаються осягненню лише на підставі негативних оцінок збоку, але вони часто залишаються невисловленими. Працюючи над фотопроектом, вона навчилася переоцінювати власні судження щодо інших жінок: «Я припускала, що всіх жінок, які носили хіджаби, постійно гнобили… я дивилася з презирством, засуджувала будь-яку жінку, що не виражає своєї сексуальності у прийнятний для мене спосіб»³¹².

Звідки взялися ці жорсткі судження жінок про жінок? Психо­аналітик Дж. К. Флюгель твердить, що жінки, з огляду на тривалу історію суспільних і сексуальних традицій, самозакохані частіше, ніж чоловіки, принаймні в низці суспільств, відтак обтяжені ревною конкуренцією. Порівнявши чоловічий і жіночий одяг у 1930 році, каже психолог, відразу зауважуєш, що одежа жінки більш різноманітна, яскравіша, та, як наслідок, – чоловіки значно менше страждають од конкуренції такого штибу, на відміну від жінок. Флюгель також додав, що сучасні жінки беруть активнішу участь у соціальному житті, робота вимагає від них подібної жертовності: на робочому місці жінки мусять одягатися не так розкішно, частіше обирати уніформу й рідше – декоративні наряди.

Незважаючи на весь еволюційний процес, який ми подолали, чоловіки і жінки у своїх підходах до одягу й досі роблять вибір на основі двох протилежних думок, властивих для Homo sapiens: безсоромне виставляння себе напоказ і сором’язливе приховування. Ніхто не може виразити своєї привабливості, не показуючи себе, і навіть надзвичайно елегантні носії «моди хіджаб» і «помад-мусульманок», що на них час від часу натрапляєш на Ютьюбі, чиє волосся скромно покрите, не можуть отримати свого торта, тим паче поласувати ним³¹³.

Агата Крісті знайшла рішення одвічній жіночій турботі про тіло та кінцівки у власний вишуканий спосіб: «Я одружилася з археологом, бо, що старшою стаю, то більше він мене цінує». Давня історія про те, що чоловіки – ті, що споглядають, жінки – ті, на кого дивляться, здається, не минає, та, подобається нам чи ні, інтелект не такий тлінний, як краса.

У цьому місці годиться невеличкий відступ у зв’язку з масштаб­ними наслідками тривалої людської драми – споглядати чи бути об’єктом споглядання, одягатися чи роздягатися, спокушати чи спокушатися. Поширена практика прикривання жіночих статевих органів ніколи не могла зупинити зростання світової популяції людства, що сягнула аж понад семи мільярдів. Приблизно п’ятсот тисяч років тому не більше від десяти тисяч голих чи ледь прикритих людей проживало в Африці. На стадії збирання-полювання населення світу зросло щонайбільше до десяти мільйонів. На початку нашої ери нас уже було понад двісті п’ятдесят мільйонів³¹⁴.

Ненаписана історія утроб, у яких зароджується життя, сповнена страху, непевності, підозри, несподіваних сюрпризів і небажаних ризиків. Ця історія радикальніше обумовила життя жінок, аніж їхніх партнерів: «Жінка здатна приховати пеніс, але не свій надутий живіт», – так казали африканські жінки, коли йшлося про небажану вагітність. Донедавна наслідки статевих зносин відгукувалися по-різному для мужчини і жінки. Сьогодні в різних частинах світу вже немає потреби в такому розмежуванні.

Найкращий винахід минулого століття – протизаплідна пігулка – кардинально поміняв природний плин речей, що стосуються сексу. Ця тиха революція створила для жінки простір розвивати власні таланти, а не лише народжувати. Необхідно також підвищувати глобальну якість життя. Станом на сьогодні людство добряче постаралося, перевиконавши завдання множитися.

Як каже Біблія, завдання Адама і Єви – плодитися і примножувати люд на землі, та ця історія знає лише про дві людини. Звичайно, кожне покоління потребує потомства, та залипання на стихійному меседжі «двоє продукують десятьох» призведе до загибелі світу. Уже нині численні жителі цієї планети через демографічні вибухи у власних спільнотах змушені шукати краще життя на чужих землях із рівнем добробуту вищим, ніж у рідній стороні.

Той факт, що авторитетні римо-католицькі релігійні діячі наполягають на забороні протизаплідних пігулок «в ім’я Бога», – немилосердне послання, в якому володарі холодних догм далекого минулого заплющують очі на причини та реальні дилеми сучасних вірян. Безпечний контроль народжуваності дозволить людям регулювати кількість дітей відповідно до їхнього бажання. Тобто жінки більше не миритимуться з небажаними вагітностями, не будуть помирати під час пологів. А ще – народиться на кілька мільйонів менше небажаних дітей. Тоді бажані дітки отримають люблячу турботу й увагу, творячи для себе краще майбутнє. Урешті-решт, контроль над народжуваністю посприяв розривові між сексуальністю та плодючістю, спочатку в західному світі, а згодом глобальніше. Цитуючи гінеколога-оптиміста: «Там, де є пігулка, і шлях знайдеться». Надійні методи контролю над народжуваністю мають бути доступними по всіх усюдах, так, аби наголос на сексі задля дітонародження – первісній функції сексу – остаточно й різко перемістився на любовну ідилію без вагітностей – Я маю мрію (I have a dream).