Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

2. Від простих мотузок до захопливих декорацій

Антропологи часто сходяться на думці, що люди прикрашали себе чи одягалися, лише аби привернути увагу, рідше з метою приховати голизну. Але, хоча люди, природно, схильні показувати себе іншим, вони також бояться можливих негативних реакцій. Страх гальмує неприборкане самовихваляння, що цілком зрозуміло, оскільки страх підживлюється усвідомленням того, що несхвалення або засудження співтовариства може призвести до повної ізоляції. Спроба виткнутися над натовпом, стати вище за інших часто засуджується, бо люди є соціальними істотами, які не можуть обійтися без своєї спільноти. Багато психіатрів вважає, що скромність і відчуття сорому первинно виникають зі страху⁴⁶.

Спільноти людей, які в щоденному житті ходили голими, зазвичай розмальовували і прикрашали своє тіло з нагоди особливих подій: ініціації, одруження чи скорботи. У багатьох частинах Африки, Південної Америки, Південно-Східної Азії та Австралії мешканці мали на шкірі орнаментальні рубці або натільні насічки, зроблені шляхом скарифікації. Ці родові чи статеві особливості групи вказували на терплячість людини під час болючої процедури видряпування, гравірування чи випалювання знаків, які залишалися назавжди. Ця традиція існувала в багатьох культурах іще донедавна – до минулого століття, часто вона відображала перехід і чоловіка, і жінки до нового етапу життя. Визначальними виступали причини політичного, соціального, естетичного та релігійного характеру в різних комбінаціях. Ті, хто уникав такої традиції, демонстративно випадали з групи і не вважалися повноцінними членами спільноти.

Орнаментальні шрами в молодих жінок були доказом того, що невдовзі їм доведеться терпіти перейми – провісники материнства. У 1960–1970-х років минулого століття в культурі Куба (провінція Касаї, Демократична Республіка Конго) мені доводилося бачити жінок з геометричними мотивами на грудях і животі. Одна з них показала зразки, з-поміж яких дівчата могли обирати свій улюблений візерунок. Саме ці взірці використовувались і на тканому одязі, їх вирізали зі слонової кістки чи на дерев’яних зображеннях предків, а також на тарілках, мисках і декоративних шкатулках. Ідентичні мотиви я заува­жила і в офіційному одязі нового вождя, що прийшов до нас із метою представити себе (мал. 1 кольор. вкладки). Подібні геомет­ричні мотиви містили повідомлення, схожі на ті, що зараз друкують на футболках. Наприклад, ромб чи коло навколо пупця засвідчували народну мудрість про те, що «людство починається з пуповини», або слугували «застереженням од зради». «Пупок – це двері, ключі до яких зберігаються в подружжя». Африканці прихопили із собою традицію скарифікації в Суринам.

У деяких народів, приміром ботокудів у Бразилії, етнічної групи мурсі в Ефіопії, народу маконде в Танзанії, розтягували нижню губу і вставляли тарілку. Представники інших народностей мали звичку спотворювати черепи, проколювати мочку вуха чи видовжувати шию, нагромаджуючи навколо неї якомога більше кілець. Так, наприклад, робили жінки тибето-бірманських каренів: одягали мідні кільця, що важили кілька кілограмів, з метою видовжити шию до розмірів жираф’ячої (мал. 2 кольор. вкладки).

Подібні традиції з’являлися часом раніше від звички одягатися. Крім того, одяг завжди можна було зняти, на відміну від прикрас, що залишалися до кінця життя. Перші «змінні» декорації складалися з торочок на мотузці навколо стегон чи запаски з коралів, мушель чи пір’я спеціально для танців або примітивного одягу, який вбирали після обрядових свят⁴⁷. Археологи знаходили різноманітні місця з частинками прикрас. Серед останніх знахідок – антикварні намистини з морських мушель. Припускають, що їхній вік сягає сімдесяти п’яти тисяч років і походять вони з Південно-Африканської печери Бломбос поблизу Індійського океану⁴⁸. Вже тоді наші прародичі вміли робити прикраси.

Люди завжди прикрашали себе з великою винахідливістю: фарбами чи тату на шкірі, пір’ям на волоссі чи у вухах, кільцями в носі, кольоровими нитками довкола кінцівок, браслетами з рослинного волокна, металевими, дерев’яними чи кістяними обручами навколо рук, ніг і шиї. Відомі ще прикраси для стегон і коралі на шию, зроб­лені з перлів, черепашок, насінин, кісточок, зубів тварин, частинок кори чи яєчної шкаралупи. Крім того, існувало немало прикрас на голову – різних розмірів і видів.

Серед представників народу сакаї, що заселяли Малайзійський півострів, антрополог Абрагам Хейль наприкінці дев’ятнадцятого століття знайшов в однієї літньої жінки неймовірну колекцію прикрас у вигляді нанизаних на нитку насінин білого і чорного кольору, згарду зі старовинних мідних монет, пару скляних бусів, утинок хвоста білки, два жмутки волосся мавпи, спіралеподібний металевий браслет, п’ять равликових черепашок і кілька шпиць від парасолі. Люди творили прикраси з усього, що було під рукою, так є і донині.

На старій світлині двох андаманців, прикрашених намистом з різних матеріалів, чоловік ліворуч має на собі пояс, оздоблений стулками мушель. Інший зодягнений у привезений здалека шмат тканини з торочками. Коментар наводить на роздуми, що невідомий британський фотограф, очевидно, наполіг, аби мужчина справа прикрився⁴⁹.

Одягання й оздоблення вражали і викликали захоплення. Леопардові зуби на мотузці навколо шиї додавали престижу тому, хто їх носив, позаяк свідчили про те, що власник прикраси самотужки вбив небезпечного звіра. Якщо дотримуватися такої логіки, то конголезькому диктаторові Мобуту вдалося справити неабияке враження на своїх земляків головним убором з леопардової шкіри. Голова чи тіло, прикрашені мушлями каурі, королівська корона, оздоблена діамантами тіара могли належати винятково людям, наділеним владою: сільському вождю, королю чи папі.

Одежа й коштовності вказували на відмінність між рангами і позиціями та, власне, самими індивідами. Вони могли випромінювати владу чи авторитет, як, приміром, білий халат спеціаліста в галузі медицини, чорна мантія судді чи професора або ж медалі на генеральському мундирі чи коштовності заможної дами. Той, хто вирізнявся на тлі інших завдяки беззаперечній красі та неповторним прикрасам, порушував правило «не виділяйся», а відтак ризикував стати об’єктом спопеляючих поглядів людей довкола. Або й ще гірше. Щоб якомога певніше захиститися від злих сил, люди шукали протидію.

Орнаментація слугувала не лише засобом витворення краси, вона нібито давала відсіч темним силам. Беручи амулет, власник сподівався на щастя, захист і зцілення. Немає нічого дивного в тому, що сучасні люди так само носять прикраси.

Люди почали зодягатися в надійніший одяг, полишивши теп­лу Африку, як виявили дослідники, що проаналізували ДНК лобкової воші й воші на голові та знайшли між ними відмінність. Головна воша споконвіків водилася на черепі та у волоссі голих людей, натомість лобкова з’явилася трохи пізніше. Поява цього різновиду комахи-па­разита, суттєво молодшого, ніж інший вид, збігається з початком міграції Homo sapiens у холодні краї, коли людина почала ретельніше одягатися. Паразитам було дуже зручно поселитися на нижній прикритій частині тулуба. Деякі дослідники з певною похибкою припускають, що новий різновид комах виник приблизно від 42 до 72 тисяч років тому. Рухаючись долиною Нілу і Середнім Сходом, мігранти досягли теренів Південної Азії близько 50 тисяч років, Австралії 40 тисяч і Європи 43 тисячі років тому. Факт одягання певних частин тіла і дані генетичних досліджень доводять, що давні люди вбиралися винятково в захисних цілях, а не з метою уникнути сорому⁵⁰.

У теплих регіонах, звідки походили наші предки, подумаєте ви, босі ноги так само потребували захисту від розпеченої піщаної поверхні чи покриття непролазних лісових хащ, що кишіли звірами. Однак дослідники не знайшли жодного натяку на те, що наші прародичі носили взуття. Найдавніший зразок справжніх черевиків віднайшли у Вірменії, їм приблизно 5500 років. Проте не виникає жодного сумніву, що древні люди почали значно раніше обгортати ноги матеріалом рослинного і тваринного походження, який швидко зношувався. Відтак відповідних зразків знайти так і не вдалося.

Археологам було складно встановити точний час, коли представники Homo sapiens взялися покривати ноги. Ситуація змінилася тоді, коли одному вченому вдалося дослідити рештки кісток нижніх кінцівок наших пращурів. Він виявив, що 35 тисяч років тому мізинці ніг у людей значно послабшали. Ті, хто ходив босим, міцно хапалися за поверхню землі маленьким пальцем, що й досі є природним рефлексом. Ця деталь впливала на міцність мізинця. Винахід взуття з грубою основою зменшив потребу балансувати між віддавна сильними і гнучкими пальцями. Людина взулася, відтак утратила міць пальців – ось наслідок цього еволюційного розвитку.

Поява взуття – лише одна з багатьох кардинальних змін у людській поведінці. Вона припала на час появи інших новинок: знарядь із каменю, прикрашання тіла та коштовностей. Носіння взуття було обумовлено передусім потребою захисту. Взуття та одяг рятували не лише від холоду, а й від колючих чагарників, агресивних звірів, ну й, звісно, від ворога в людській подобі. Папуаси, наприклад, обкладали тіло бамбуковими кільцями, що стримували ворожі стріли. В інших місцях чоловіки віками носили на собі металеві лати.

З деяких досліджень випливає, що в багатьох культурах іще до минулого століття чоловіки особливо дбали про захист пеніса чи голов­ки. Іноді мошонку покривали, а часто – ні⁵¹. Ця традиція залишилася ще й досі. Покривання чоловічих геніталій характерне і для народів, що практикували обрізання, і для тих, у кого його не було. Те, що давнє одягання і декорування тіла було зосереджене в ділянці геніталій, підкреслює визначальну важливість репродуктивних органів.

Антропологи рідко приділяли достатньо уваги саме цим важливим органам. Чи не єдиним винятком у дев’ятнадцятому столітті виявився Луї Жаколіо, лікар французької колоніальної армії, що зо десяток разів проїхав світ довкола: від Азії до Океанії, від Африки до Америки. Він запалив пристрасний інтерес до питання про відмінність статевих органів у людей на різних континентах світу і видав на цю тему розлогу книжку. Першу її частину опублікував під псевдонімом, аби уникнути ганьби в умовах диктаторського режиму вікторіанської доби. Луї Жаколіо коротко занотував усе про одяг людей, яких відвідував. Наприклад, так описав костюм полінезійського канакського чоловіка:

Сором’язливість сягнула піку в місцевих чоловіків, які палко протестували супроти одного європейця, який плавав голяка. До такого експерименту вдався сам антрополог і автор вищезгаданої книжки. Одного прекрасного ранку закортіло йому скупатися в річці поблизу, бо «тут мене ніяка поліція не оштрафує». Отож зайшов він у воду в костюмі Адама. Мешканців-канаків шокував вигляд голого чоловіка, що якраз виходив на берег.

Моряки, які так само вирішили поплавати голісінькими поблизу одного канакського селища – місіонери переповіли це Жаколіо, – потрапили в аналогічну ситуацію. В їхньому випадку свідки мали такий глибоко невдоволений вигляд, що навіть вдалися до фізичних дій. Моряки раптом відчули, як чиясь чужа рука під водою торкалася їхніх геніталій: кілька місцевих жителів пірнули під воду, щоб прикрити ці екзотичні пеніси непорочними ковпаками зі скручених листків. Що ж їх так роздратувало? Йшлося насамперед про порушення звичного плину речей чи небажання стикнутися з аномальними габаритами? Що ж такого особливого в тій частині тіла, яку переважна більшість населення земної кулі норовить прикрити одягом? Автор не заглиб­люється у суть справи⁵³.

Археологи виходять із того, що традиція покривання пеніса бере свій початок в Африці, звідти вона помандрувала світом, причому завжди мала локальні варіації. Футляри для пеніса існували ще в Давньому Єгипті, Греції, Етрурії та Давньоримській Італії. Їх можна було знайти на узбережжі Тихого океану, Африки, Північної та Південної Америки, у маорі, що заселяли Нову Зеландію.

За свідченнями західних мандрівників, згаданий елемент одягу вдягали у Венесуелі в п’ятнадцятому столітті. Це був час, коли, випадково чи ні, на теренах Європи набували популярності гульфики. Мода, що помістила пеніс на п’єдестал уваги й захоплення. Детальніше поговоримо про це згодом.

Найпримітивніші футляри для пенісів виготовляли з рослинних волокон, заплетених або витканих у формі маленьких ріжків чи кошичків. Іноді надавали перевагу зразкам із бамбука, кокоса, горіха чи мушель⁵⁴.

Одним із найвідоміших футлярів для пеніса, відомих своїми вражаючими розмірами, є так звана koteka у мешканців індонезійської провінції Папуа. Традиційно у папуасів чоловічої статі була ціла колекція довгих котек, виготовлених з гарбузів, вирощених у потрібній формі шляхом підвішування на них каміння. Ті, які носять літні чоловіки під час важливих церемоній, досягають особливо вражаючої довжини і прикрашені на кінчику пір’ям райської пташки. Молоді папуаси носили короткі котеки, у них було зручніше працювати.

У Баліємській долині на гірських теренах провінції Папуа мужчини народу дані обв’язували мотузкою стегна, аби підняти пеніс і помістити його у вузьку видовжену котеку, закріплену під мошонкою. Вважалося, що чоловік з цим невеликим аксесуаром на тілі одягнений правильно.

Дослідник суміжних з Папуа Новою Гвінеєю територій стверджує, що голизна не є ганьбою. Гарбузовий бутель, або калабас, на пенісі підкреслював сексуальний статус холостяка. Така собі видима емблема чуттєвої стриманості, здається, ніяк не мотивувала прикривати чоловічу оголеність. Старші одружені чоловіки мали відносно незалежний статус, тому носили котеку значно рідше, ніж юнаки. Наприклад, народи Амазонії – бакаірі, трумай та інші – вважали, що відповідальність за сексуальний самоконтроль лежить на самих хлопцях⁵⁵.

Упродовж минулого століття спочатку під впливом колоніальної влади і християн-місіонерів, а згодом під правлінням індонезійського уряду папуаси були змушені вдягнутися в «чесноту». Влада Індонезії 1971 року провела «операцію котека»: короткі штани й сукенки скинули в Баліємську долину і розподілили між мешканцями. Наступного дня чоловіки вбрали штани на голову, а жінки напнули плаття, наче ранець, на плечі. Населення сприйняло ініціативу уряду як відверте втручання в самобутність папуасів. Котека, яку місцеві чоловіки використовували тривалий час, була своєрідним мірилом їхньої гордості та ідентичності. Щось на подобу тріумфального носіння накидки як національної особливості в побуті сучасних західних мусульман.

Довгі котеки, призначенням яких було прикривати пеніс, збуджували водночас інтерес до цієї яскраво маркованої частини тіла. Зосібна святково прикрашеної хутром, пір’ям і бахромою під час особливих подій. Таке вбрання визначало престиж свого власника. На теренах Папуа тенденція носити маленький аксесуар за останні п’ятдесят років істотно знизилася. У громадських установах і школах такий вид одягу навіть заборонений, але в туристичних зонах це стало джерелом доходу: місцеві чоловіки охоче фотографувалися з туристами⁵⁶.

Мушля як своєрідний футляр для пеніса з’явилася раніше з різних закутків, наприклад із островів Адміралтейства або серед асматів Південно-Західної Папуа Нової Гвінеї. З цією метою вигин усередині черепашки усували й за потреби отвір збільшували. Під час ритуальних танців мушля мусила зручно сидіти, оскільки пеніс розгойдувався й здійснював колові оберти. Черепашка покривала лише головку члена особливо великого розміру, і навпаки, невеликі пеніси цілком зникали у глибині мушлі. Неприкрита мошонка не становила жодних проблем⁵⁷.

Мушля-футляр була відома й на Заході. Свідченням того є полотно Яна Госсарта «Нептун і Амфітрита» (1516 р.), на якому елегантна деталь одягу на інтимному місці морського бога трималася за допомогою стебел плюща. Художні творіння такого штибу рідкісні: митці західного світу та їхні замовники здебільшого задовольнялися фіговим листком або ледь помітною драпіровкою.

У різних суспільствах цей елемент убрання породжував неофіційну ієрархію: могутні чоловіки залишали за собою найяскравіші зразки – розцяцьковані мушлями каурі, золотом або перлинами.

У папуасів існувало таке правило: що більшої довжини чоловіче достоїнство, то активніше привертає воно увагу. У Новій Каледонії футляри для пенісів у щоденному житті звисали аж донизу, а під час святкових церемоній стирчали догори.

У дев’ятнадцятому – першій половині двадцятого століть відбулося скорочення практики носіння футляра для пеніса в усіх куточках світу. Тенденція одягатися навіть у тропічних широтах – наслідок істотного впливу християн і мусульман, які спроектували на інших власне розуміння срамоти та її прикривання⁵⁸.

Як і одяг загалом, футляр беззаперечно виконував подвійну функцію: захист від сторонніх поглядів і привертання уваги до прихованої частини тіла. Тобто йдеться водночас і про приховування, і про спокусу. Тут могла б існувати «справжня паралель між фактом використання футлярів з етнографічного погляду та помади і бюстгальтера в сучасному світі»⁵⁹. У своєму дослідженні Уко також наводить приклади з багатьох інших культур, де чоловіки одягали футляри з метою «захисту від дрібних комах, що повзали по ногах»⁶⁰.

Немає достатніх відомостей щодо зручності цієї деталі одягу. У деяких випадках виглядало, що футляри для пенісів запобігали ерекції, яка б могла бути болючою. Кожен народ мав своє бачення доцільності носіння цієї деталі одягу для статевого члена. Немає однозначної відповіді на запитання, чому чоловіки почали носити футляри для пенісів? Утім тиск з боку суспільства зіграв колосальну роль. Деякі папуаси вважали, що футляри якраз і використовують із причини дотримання чистоти та цнотливості.

Мешканці камерунського міста Бафії стверджували, що «маленький футляр, прилаштований на кінці пеніса, буцімто такий само важливий, як і складка на штанах у сучасного європейця», як занотував дослідник у 1930-х роках⁶¹. Один антрополог на островах Тонга в Західній Африці чув, що означений аксесуар одягу – своєрідна допомога стриманості: того, хто не мав футляра, обов’язково вважали аморальним і розпусним.

По суті, така сама аргументація стала б у пригоді й жінкам у різних культурах століттями пізніше, коли їх змушували прикривати волосся, руки, груди, ноги та інші частини тіла. У такий спосіб потрібно було підкреслити жіночу невинність і незрадливість. Хоч би про яку країну йшлося, усі носії одягу вважають чи вважали непристойним постати перед очима інших оголеними. Серед народу джайка з Південної Африки, чоловік, що з’явився десь без котеки, ризикує отримати значний штраф, так само, як на Заході не уникне арешту той, хто навмисно спустить штани в громадських місцях. У різних культурах відсутність футляра для статевого члена була смертним гріхом. Народ канаків у Полінезії та тупарі в Бразилії не знімали цієї деталі навіть тоді, коли плавали. І своїх найближчих сусідів, і європейців, у яких не існувало такої традиції, вони порівнювали з мавпами. Більшість описів датована другою половиною дев’ятнадцятого – першою половиною двадцятого століть. Є різні нюанси. До прикладу, в народу дані з Папуа сприймали за справжню образу обрізати кінчик пенісотримача іншої людини, натомість були культури, в яких піднятий догори довгий член вважався символом справжньої маскулінності⁶².

Від звичайної мотузки навколо крайньої плоті до захопливих декорацій на футлярі – таке вбрання вимагалося з підліткового віку. Сором’язливість виникала здебільшого не з причини неприкритої мошонки чи оголеного статевого члена. Попри розмаїття форм і способів, маскування головки – основна функція цієї базової частини одягу. Непередбачувана поведінка пеніса змушувала чоловіків червоніти. Ця фізіологічна особливість зумовила появу строгих приписів, які змінюються, але так чи інак вони потрібні для нормального функціонування кожної громади.

Чи не означають наші прикрашені чи прикриті певні частини тіла те, що ми, свідомо або несвідомо, виставляємо їх напоказ іншим? Таке припущення висловлює психолог Джон Карл Флюгель, що досліджує вплив одягу на психіку людини. Власне, ці прикриті чи прикрашені частини тіла можуть викликати надмірну увагу чи, навпаки, шалений осуд. Це стало, звичайно, подією, коли у п’ятнадцятому столітті європейський феномен завдяки антропологам безпосередньо асоціювався з вищезгаданими футлярами для пенісів.

За доби Середньовіччя чоловіки в Європі носили панчохи, закріплені підв’язками або підтяжками. Поверх цього вдягали довгий табард (накидку), який покривав тіло. За новою модою накидку максимально вкорочували аж до рівня камізельки: нечупарні підв’язки, які раніше приховував довгий одяг, опинялися тепер у центрі уваги. Рішення знайшли в елегантних, щільно прилеглих довгих панчохах, в яких чоловічі ноги виглядали дуже привабливо. Панчохи міцно пришивали до шматка тканини того самого кольору, і вони ставали чимось на кшталт колготок. Свіже модне ноу-хау ширінька французи називали braguette, фламандці – kullezak, англійці – codpiece (cod – стручок, давнє слово на позначення мошонки, згодом означало – «підробку, фейк»).

Спереду модна деталь чоловічого одягу була свідомо змодельована до вражаючих габаритів. Випуклість під латами у солдатів нижче пояса надихнула на появу цього новітнього аксесуару: додатковий захист, який створював неабияке враження маскулінності⁶³. Новий вигляд викликав чимало емоцій, у Німеччині його невдоволено називали Teufelshosen, тобто «штани диявола».

На думку деяких духівників, сам диявол носить такі штани, тож усі німецькі парубки, що натягнуть на себе цю гидоту, горітимуть згодом у пекельному вогні. Лідери духовенства служили молебні, навіюючи страх перед потойбічним полум’ям. Це був ефективний засіб контролю над одягом, який церква вважала непристойним або збудливим. Загроза горіти в пеклі використовувалася не тільки християнськими священнослужителями, а й багатьма іншими духовними лідерами протягом віків. Таким самим пеклом, яким погрожували європейській молоді п’ятнадцятого століття, тепер лякають сучасних жінок, що не носять абаї чи показуються простоволосими стороннім людям.

Європейські чоловіки з вищих кіл воліли кокетливо увіковічнити свою чоловічу красу, привертаючи увагу розкішною вишивкою (мал. 3, 4 кольор. вкладки). Аби створити враження розміру, можна було, як свідчать розповіді, засунути в ширіньку носову хустинку, а інколи чоловіки клали туди ложку чи невеликий апельсин. У цьому світлі новий західний дрес-код наслідував давніші традиції застосування футлярів для пеніса: у деяких регіонах Нової Гвінеї, наприклад, папуаси використовували їх з метою зберігати ґніт або тютюн усере­дині, де «зручно й сухо», іноді такі лобкові мушлі-оболонки містили запаси креветок, які вони жували дорогою⁶⁴.

Рабле у відомому романі «Гаргантюа і Пантагрюель» висміяв модний тогочасний одяг, перебільшуючи його розміри й особливості.

Пересічні люди прикрашали чоловічий аксесуар скромніше, проте однаково представники всіх соціальних прошарків взорували на нову моду. Цю тенденцію можна простежити у портретах еліти й на полотнах народного художника Пітера Брейгеля Старшого, зокрема на його картині «Весільний танець» (мал. 5 кольор. вкладки).

Наприкінці шістнадцятого століття гульфики, чи ширіньки, поступилися місцем аристократичним кюлотам (culotte), які з обидвох боків запиналися на ґудзик і безславно відійшли в минуле під час Французької революції. Передня частина штанів, призначених для інших соціальних верств, мала невеликий отвір, ґудзики на якому застібалися упродовж століть. Манірні міщани все більше і більше робили ширіньки штанів невидимими, урешті-решт, здавалося, що тієї частини тіла, яку вони приховують, більше не існує. Наприкінці дев’ятнадцятого століття винайшли блискавку. На думку фахівців, вона масово заміняла отвір з ґудзиками на чоловічих штанах лише до шістдесятих років двадцятого століття. Приблизно відтоді проріха з ґудзиком знову ввійшла в моду. Слово braguette у французькій мові ще й досі використовується для позначення скромної блискавки сучасних штанів.

У двадцятому столітті час від часу здійснювалися спроби ввести в ужиток оригінальні braguette. З цього приводу можна згадати, приміром, американського письменника й активіста Елдриджа Клівера. Деякий час він мешкав у Франції і спробував себе там у ролі дизайнера. Його найвідомішим винаходом були штани з гульфиком у вигляді шкарпетки з метою, як і колись, підкреслити контури геніталій чоловіка. Клівер пояснював, що таким чином намагався вплинути на чоловіків Заходу з ментальністю скромників: «Одяг – це продовження фігового листка. Він приховує наш пеніс усередині тіла. Мої штани повертають статевий член туди, де він має бути». Клівер був певний, що на його запатентовані штани чекає блискуче майбутнє – і в творчому, і в комерційному сенсі. Аби проштовхнути цю ініціативу, Клівер розмістив рекламу в газеті «International Herald Tribune», плекаючи надію, що з’являться охочі вкласти гроші у виробництво таких штанів. На жаль, цього не сталося і спроба зазнала краху: майже всі газети відмовилися публікувати на своїх шпальтах зображення нового гульфика, що виглядав вочевидь суперечливо на тлі моди 1970-х рр.⁶⁶

Відомі також інші спроби реабілітації такого аксесуара: як-от японський мішечок для пеніса під назвою Nippon Slip-On. Інші прик­лади періодично демонстрували представники так званої шкіряної субкультури й моди хеві-метал, співаки, що під час виступів активно акцентували увагу на епатажних гульфиках. Кілька років тому авангардна дизайнерка Ізабель Мастаче повернулася до старої ідеї у своїй «Осінньо-зимовій колекції 2010», утім на це повернення знову чекав провал. Він укотре засвідчив, що після нетривалої, але потужної моди на braguette чоловіки західного світу вже не відчували потреби в такий спосіб підкреслювати власні геніталії⁶⁷.

У минулі віки аристократи прагнули відмежувати себе від народу, це видно з розкішного одягу на жінках і чоловіках, наприклад, при дворі Людовика XIV. Таке розрізнення водночас спростовувало гасло Французької революції: «Свобода, рівність, братерство».

Дж. К. Флюгель у своїй книжці про психологію одягу шкодує з приводу такого розвитку подій, тобто відмови чоловіка від блиску та розкоші, яке він назвав «Великим чоловічим зреченням»⁶⁹. Чоловіки, які раніше змагалися з жінками пістрявістю строїв, поступово позбулися претензій на задоволення чи бажання «виглядати гарними». Це означало – намагатись і бути одягненим правильно, випромінюючи при цьому суспільну значимість.

Відсьогодні більше ніяких торочок, дрібничок і перук, лише одноманітність і простота: стриманий стиль одягу, з-під якого виглядає обмаль тіла. Попри це, упродовж років з’являлося немало зразків одежі для щоденного вжитку, яка давала змогу трохи оголити певні частини тіла. Однак мейнстримом чоловічого одягу в професійній сфері незмінно залишався його одноликий варіант.

«Цей разючий перехід у моді від святкового до непримітного чоловічого одягу ставить зайнятість чоловіка на визначальну позицію: «Робота з усіма відповідними турботами цілком заступила бажання позувати»⁷⁰. Моделі костюма-двійки і трійки втілені в сучасному варіанті скромного смокінга чи фрака, проте про багатство кольорової гами ділових костюмів не йдеться.

Більшість жінок і далі надає перевагу різноманітному яскравому одягові, клопіткій підготовці, роблять макіяж, надівають коштовності, залишаючи де-не-де тіло оголеним. Жінки мають слабкість до гри споглядання за іншими і виставляння себе напоказ. Чому так сталося?

У тваринному світі все навпаки: самець поводиться демонстративно, щоб завоювати увагу самки. У птахів павич упадає за павою, розпустивши заманливого хвоста, пістряве пір’я, як і всі тварини-ссавці. Леви, наприклад, з метою залицяння використовують гриву, а олені – роги⁷¹. У світі людей краса здебільшого асоціюється з жіночою статтю. Церква, керуючись цими безпідставними уявленнями, вимагала, щоб жінка ховала тіло, голову, волосся, навіть обличчя під вуаллю, щоб «запобігти хаосу». Ці приписи аж ніяк не стосувалися лиця, волосся і бороди чоловіків. Чому ж вони не такі захопливі, як у жінок?

Результат тривалого споглядання і перебування в ролі об’єкта з боку сторонніх, на думку деяких дослідників, завдячує еволюції. Жінки намагалися виглядати якомога спокусливіше, щоб знайти кращого партнера для запліднення, ніж інші суперниці. Урешті-решт жіноцтву надали статусу привілейованих або класифікували як прекрасну стать.

У ході історії людства чоловіки інстинктивно обирали певний ідеал фізичної привабливості жінки. Жінки так само склали уявний ідеальний образ чоловіка, оцінюючи чоловічу якість за принципом розуму та винахідливості. Той факт, що чоловіча сила і зовнішність потроху втратили свою цінність для них, з огляду на еволюційний розвиток, мав колосальний вплив на поведінку мужчин. У багатьох з’явився стимул «дорости» до затребуваних характеристик, проте самі вони тим часом зациклюються на фізичній привабливості жінок. Незмінний запит чоловіків посилював у жінок невтомні прагнення бути красивими⁷².

Питання в тому, наскільки правильна ця аргументація з позиції чоловіка, оскільки жінки так само небайдужі до чоловічої привабливості. Ця особливість проявляє себе активніше, ніж раніше. У нашому мінливому світі виникають взаємні вимоги до інтелекту, креативності та краси. Саме тому рутинна модель – дивитись і бути об’єктом розглядання – розвивається в нових напрямках.