Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

3. Збудження

Як справлятися з неконтрольованими емоціями, споглядаючи інших людей? Заплющіть очі чи перейдіть на протилежний бік вулиці – гласить давня порада, як рятуватися від спокуси. Здебільшого вирішення проблеми знаходять у переліку правил, які покликані турбуватися про те, щоб чийсь одяг не викликав у вашій голові жодного сум’яття. За різних часів і в різних культурах певні частини тіла розцінювали як ті, що збуджують, подеколи йшлося про тіло загалом. На жаль, як вважають психологи, твердження про те, що наявність одягу на людині рідше провокує спокусу, – неправдиве. Раніше відбувалося навпаки: одяг потужніше, ніж очевидна голизна, породжував цікавість до того, що ховається під ним⁷⁴.

Людський погляд рухає світом. Дивитися можна по-різному. Той, хто споглядає, – активний, і навпаки, той, на кого дивляться, – пасивний. Чийсь погляд впливає, хтось дозволяє на себе видивлятися, отримує від цього задоволення. У міфах і літературі наскрізний погляд зачаровував або приводив до стану заціпеніння⁷⁵. У реальному житті та в інформаційному потоці постійно мелькають люди, в одязі й без нього, з усіма властивими їм звичками й обіцянками. Почуття, які викликають у нас інші люди, можуть залишати байдужими або ж викликати в нас бурхливі емоції.

Зоровий контакт конче необхідний у щоденному комунікативному просторі, проте в кожній культурі намір споглядати розуміють по-різному. Люди часто вважають, що погляд містить певний вітальний заряд енергії і що небезпечні очі здатні пронизувати. Очам приписували особливу силу спокушати, а крім того, боялися злих заздрісних очей.

Віра в отруйний вплив негативного погляду вельми поширена ще від часів Античності. У Римі можна було винайняти спеціальну людину зі злим оком, що здатне зачаклувати ворога. Побутувала думка, буцімто зле око може наврочити біду, а то й смерть⁷⁶. Цей страх досі наявний у жителів Середземномор’я, тому там і нині популярні амулети, помічні від злого ока⁷⁷. У різних куточках світу, наприклад, у індусів і буддистів, існує прадавня боязнь злого чи смертельного погляду, яким вас «торкнувся» хтось «сторонній»⁷⁸.

Існує безліч розповідей і прислів’їв – застережень од людей зі злим чи згубним для життя оком. Як відомо з переказів, саме від погляду жінки баламутиться навіть природа: сохне трава (російський), риба йде на морське дно і дикі гуси падають ниць (китайський), тільки-но з’являються чародійські жіночі очі. Пекло ховається поміж віями красивих очей жінки – гласить єврейська традиція. У культурі танзанійського народу хехе радять стерегтися «жіночого тривалого погляду, що переслідує чоловіка». Згідно з грецькою мудрістю, чоловіки мусять озброюватися супроти жіночих поглядів, що «мов стріли, поціляють у них, тих, що у розквіті сил». Значно менше уваги приділяється спокусливим очам чоловіків – принаймні у прислів’ях.

Євреї та мусульмани задля безпеки дотримуються релігійних приписів, що радять опускати очі, побачивши особу протилежної статі. Згідно з ісламською традицією, «ніхто не має права заглядати в очі іншої статі, окрім найближчих родичів», позаяк «перший погляд – це ядуча стріла сатани». Доступ до Царства Божого можливий, лише якщо «ваші очі опущені додолу, руки тримаєте подалі від срамоти й захищаєте в такий спосіб свої статеві органи»⁷⁹. Там, де єдиного погляду досить, аби збурити когось, жінок змушували дивитися вниз. Найбільш радикальне рішення – заборона жінкам з’являтись у громадських місцях. У тих країнах, де такі забаганки виконати було неможливо, набрали чинності правила зодягати тіло⁸⁰.

У різних культурах жінку змушували ховати голову під шапкою, шаллю, ажурною мантильєю чи використовувати різні накидки, залежно від місцевих традицій. «Волосся на голові чарівної жінки достатньо, аби міцно зв’язати великого слона», – запевняла давня японська мудрість, а турки вважали, що жіноче волосся здатне руйнувати родини.

На західних середньовічних картинах жінка вдома з прикритою головою сидить і пряде, уособлюючи бездоганну чистоту (мал. 6 кольор. вкладки). Натомість розпущене непокрите волосся означало, що жінка – повія або вже дуже виснажена. На деяких зображеннях брутальні вороги хапають скромну жертву за прикриті груди або задирають догори спідниці, при цьому волосся вже розпущене⁸¹ (мал. 7 кольор. вкладки). Звідки взялося це одержиме ставлення до жіночого волосся?

Відмінність між чоловічим видимим волоссям і жіночим прихованим перетворила середземноморський ландшафт, розмежувавши чоловіка і жінку ієрархічно та візуально⁸².

За єврейською традицією, покривання голови жінки подеколи пояснюють обов’язковим покаянням через гріхопадіння праматері Єви, яка скуштувала заборонений плід у райському саду і посіяла смерть у світі. Чи то перука, чи хустка на голову або вуаль, покрита голова досі залишається важливим пунктом в єврейських ортодоксальних колах, а ще більше серед численних груп тих, хто сповідує іслам (мал. 10A, 10C кольор. вкладки).

У ще давніших спільнотах жінки відігравали впливову роль, самостійно займалися торгівлею, володіли власністю, це стало відомо з глиняних табличок тисячолітньої давнини, віднайдених на теренах Стародавньої Месопотамії (сучасний Ірак). Прадавні юридичні тексти свідчать, що жінки і чоловіки мали приблизно однакові права. Згодом жінки поступово втратили свій попередній статус. У південних регіонах на цих територіях приблизно від 3 до 2 тисяч років тому покривання згадують як частину весільної церемонії: «Під час весілля батько чи брат нареченої надягав на неї легкий покров, згодом наречений урочисто знімав його у весільній залі». Жінку буквально «покривали», це символічне дійство відбувалося єдиний раз перед заміжжям. Невідомо, чи покривали жінки голову в повсякденному публічному житті. Звичай знімати покров із нареченої знаменував собою вирішальний момент усієї весільної церемонії⁸³.

У щоденному житті йдеться про інший вид покривання. Носіння накидки в публічних місцях, наскільки відомо, було привілеєм у Північній і Північно-Західній Месопотамії. Закон визначав, хто має це право, а хто – ні: у кожному разі, незаміжні жінки цим правом володіли. Навіть наложницям дозволялося вдягати накидку, коли ті супроводжували своїх господинь. Повії та рабині мусили виходити на люди простоволосими: «Якщо хто побачив рабиню чи безпутницю в накидці, то мусив негайно замельдувати її авторитетним людям, які суворо покарають винну». Порушницям перепадало п’ятдесят ударів палицею, а їхні голови поливали смолою. Той, хто приводив переступницю, отримував у винагороду її одяг. Отже, покров символізував певний ранг.

Зміна статусу жінок у Месопотамії та й загалом на Південному Сході, поза сумнівом, пов’язана з посиленням патріархального укладу сім’ї семітських общин, продовжила себе в авраамічній релігії юдаїзму, християнства та ісламу⁸⁴. У багатьох історіях про створення світу ці три світові релігії виправдовували підкорення жінки чоловікові, посилаючись на спокушання Адама Євою до вживання забороненого плоду.

Терміни «пурда» і «хіджаб» з’явилися внаслідок ісламських вторг­нень упродовж одинадцятого-шістнадцятого століть. Пурда (purdah), чи гунгхат (ghoonghat) – існуючий звичай ізолювати жінок за лаш­тунками й ховати їх від чоловічого ока під накидками – поширився як певна культурна практика, вирок жінкам замкнутись у власних домівках. Професор Шушила Сінг пояснює:

З плином часу хіджаб трактували як жіночу «гідність», а пурду – як загальнопоширену культурну практику, яка пропонувала жінкам щось на кшталт затворництва чи домашнього арешту. Жінки, що полишали домівку, згідно з вимогами кодексу, змушені були начепити на себе бурку – вбрання, яке покривало мусульманських жінок зверху й донизу. Наслідки такої культурної політики досить радикальні.

У різних культурах, регіонах і релігіях Індії існують власні вимоги та приписи. Вони ще й досі актуальні в сільських місцевостях Північної Індії, Західної Бенгалії, Ассамі, попри те що таку повинність послабили ще в тридцятих роках минулого століття⁸⁶ (мал. 8C кольор. вкладки).

У Китаї перші накидки для жінок як захист від холоду ввійшли в ужиток за часів правління Південної (470–502 рр.) і Північної (550–577 рр.) династії Ци. Під час панування династії Тан (618–907 рр.) накидка перетворилася на капелюх у вигляді ширми з тканини, що спадала з голови на плечі, прикриваючи обличчя. Ще від часів наступної династії аж до сьогодення залишається традиція одягати таку чадру в день весілля. Вважалося, що червоний колір приносить щастя, тому особливо популярною була саме червона вуаль. Білі накидки також ще й досі в моді. Наречений не міг торкатися обраниці, допоки на ній була вуаль. Відтак він мусив зняти накидку тростиною (мал. 8B кольор. вкладки).

Однак звідки до Китаю примандрувала така традиція? Давня історія, що сягає часів династії Тан, оповідає, що на початку створення світу жило тільки двійко людей: Нюй-ва та її брат Фу-сі – єдині створіння на землі. Аби забезпечити появу нових людей, мусили ті двоє стати чоловіком і дружиною, утім ніяк не наважувалися. Отож видерлися вони на вершину гори Куньлунь і почали молитися: «Якщо небо дозволяє нам стати парою, хай набіжать хмари, будь ласка! Якщо ж небу недогода, нехай хмари розвіються!» Тільки-но завершили люди молитися, одразу почали збиратися щільні хмари. Таким чином Нюй-ва і Фу-сі стали єдиним цілим. Нюй-ва була скромною, тому Фу-сі зробив для неї віяло з трави, аби та ховала за ним обличчя. Китайською слово «віяло» звучить так само, як накидка чи вуаль. Шовкова вуаль – легша й гарніша за віяло, через те згодом молоді проміняли віяло на вуаль⁸⁷.

Туареги, чоловіки-кочівники, що мандрували Сахарою, – винятки з правил щодо повинності жінок одягати на себе накидку (мал. 11 кольор. вкладки). Вони закутували власні обличчя, рятуючись од сонця, пустелі та пороху. Туареги обмотували голови та лиця вузьким довгим обрізком тонкої тканини, зазвичай кольору темного індиго, залишаючи невеличкий розріз для очей. Цю деталь одягу чоловіки вбирали вже в дорослому віці, оскільки вірили, що вона здатна захистити від злих духів. За свідченнями місцевих мешканців, туареги не знімали цього одягу ні вдень, ні вночі. Жінки тим часом мали цілковите право не покривати голови⁸⁸.

Щодо носіння накидок в ісламському контексті виникають різні думки, про що свідчать численні історичні дати:

• 1516 року османський правитель Селім I увів для жінок Сирії повинність брати на себе накидки: чорну і білу – в ісламському варіанті, жовту накидку – для єврейок, червону – для християнок.

• 1923 року – засновниця й президентка Єгипетської феміністичної спілки Худа Шаараві привселюдно зняла з себе накидку.

• 27 серпня 1925 року Мустафа Кемаль, президент Турецької Республіки пояснив: «У деяких місцях я бачив жінок, які обмотують голову шматком тканини, чимось на кшталт хустки, щоб прикрити обличчя. Коли наближається якийсь чоловік, жінка обертається до нього спиною і сідає навшпиньки на землю. Що означає ця поведінка? Шановні мужчини, чи можуть матері й доньки в цивілізованих країнах перейняти такі манери та варварські підходи до життя? Подібне видовище виставляє націю на глум. Ми конче мусимо щось із цим робити».

• 1934 року турецькі жінки здобули виборче право, водночас домоглися заборони покривати голови хустками в загально­освітніх школах, усім державним службовцям, а також у громадських місцях.

• 1928 року афганські та перські жінки могли вільно пересуватися з непокритою головою, покриватися не вважали за обов’язок.

• 21 березня 1935 року іранський шах Реза заборонив носити накидки в публічних місцях, а з 7 січня 1936 року накидки заборонили повсюдно: на вулиці та в університетах. Шах попросив своїх дружину й доньку бути за приклад для наслідування.

• З нагоди незалежності Марокко 1956 року король Мухаммед V звернувся до власної дочки з проханням вийти на люди без покрову, продемонструвавши публіці ідею звільнення жінки.

• 10 січня 1957 року президент Тунісу Хабіб Бурґіба заборонив накидки у місцевих школах. Декретом від 1981 року ввели заборону покривати голову в урядових установах і одягати хустки в громадських місцях.

• У травні 2000 року рух Талібан в Афганістані зобов’язав жінок (мусульманок та інших) покривати голову.

• У березні 2004 року у Франції заборонили носити будь-які символи чи деталі одягу як відверту маніфестацію віросповідання в загальноосвітній початковій і середній школах.

• 5 червня 2008 року Конституційний Суд Туреччини дозволив носити хустки в приміщеннях університету.

• 2009 року промусульманський лідер шейх Мухаммад Саїд Тантаві заборонив студенткам Єгипетського університету Аль-Азгар затуляти обличчя вуаллю, така сама заборона діяла й в Центрі вивчення сунітського ісламу. Він приголомшив усіх інших мусульманських студентів, сказавши, що французькі мусульмани повинні дотримуватися закону, якщо у Франції накладуть заборону на вуаль.

• 18 липня 2010 року міністр освіти Сирії видав декрет, за яким студенткам університетів заборонялось у будь-який спосіб затуляти обличчя⁸⁹.

• У Франції (2010 р.) та Бельгії (2011 р.) також заборонили одяг, який приховує лице. 2014 року Європейський суд з прав людини урешті-решт остаточно прийняв заборону такого штибу накидок, позаяк заховане обличчя формує бар’єр у спілкуванні з іншими. Відтак ішлося про порушення права людини на соціалізацію та удосконалення суспільного співіснування⁹⁰.

• У багатьох країнах Європи ісламські жінки ініціювали судові процеси на захист свободи самовираження з метою позбутися обов’язкової шкільної форми.

Кінець релігійних конфліктів на ґрунті покритої-непокритої голови жінки, здається, відкладено на довгу перспективу (мал. 9A, 9B, 9C кольор. вкладки).

Безсумнівно, оголені груди викликають більше похоті в суспільстві, де їх потрібно прикрити, ніж у суспільствах, де жінки ходять з непокритою верхньою частиною тіла. У конголезькому селі, де народився наш старший син, новий вождь прийшов до нашого будинку зі своєю сім’єю, щоб висловити свою шану. Він був одягнений в парадний наряд з розкішними прикрасами для голови і тіла і вражаючою курткою з плетеної кори в чорно-білих трикутниках, яка повністю покривала його груди. Жінки правителя також виглядали привабливо, та нікому навіть і на думку не спадало дивитися на їхні оголені груди (мал. 1 кольор. вкладки). Юнакові, якому дали відкоша, часом заспокійливо казали: «Зачекай лише, поки її груди обвиснуть», адже пишні груди асоціювалися здебільшого з плодючістю, немовлям і годуванням. Погляди на жіночі перса змінювалися одночасно з тканиною, в яку їх «запаковували».

У Китаї на жіночі груди не звертали особливої уваги як на об’єкт еротики. Те саме можна твердити про еротичну поезію домодерної доби, в якій образ грудей не відігравав центральної ролі. У китайській класичній поезії також немає од бюстові, як, наприклад, трапляється в біблійній «Пісні пісень» царя Соломона. Китайське слово ru fang на позначення грудей семантично пов’язане з поняттям «молочна ферма», тобто з материнством і годуванням. У сільській місцевості китайських хлопчиків годували аж до шестирічного віку. Можливо, тому в пізнішому віці вони сприймали жіночі груди як щось важливе лише для маленьких дітей. У кожному разі груди китаянок прикривав одяг. Однак погляд китайців на жіноче тіло також періодично змінювався. У династії Тан (618–907 рр.) чоловіки почали надавати перевагу міцним жінкам із декольте. Однак під час правління династії Сун (960–1278 рр.) з’явилася традиція бинтувати ноги, а заразом виникла й слабкість до делікатних жінок, що носили одяг з високими щільними комірами.

У двадцятому столітті китайська культура перейняла в американців образ габаритних грудей, відтак інтернет Піднебесної вражає кількістю реклами, як збільшити розмір бюста. Один із романів Мо Яня «Пишні груди, широкі стегна» 2012 року здобув Нобелівську премію в галузі літератури⁹¹.

У Європі ніколи так палко не захоплювалися жіночими грудьми, як за часів Середньовіччя. Відмінність між одягом для чоловіків і жінок ставала дедалі суттєвішою, і одежу почали моделювати відповідно до тіла. Корсети, що шнурувалися навколо талії, лінія шиї перемістилася нижче, через те увагу концентрували на персах⁹². У середньовічній поемі «Роман про Троянду» є напучування щодо того, як правильно підтримувати груди:

У чотирнадцятому столітті ввійшли в моду корсети та інші подіб­ні предмети одягу з метою припасувати тіло до потреб часу. Верхня частина тіла, і бюст зокрема, туго зашнурували, а згодом добралися й до нижньої частини тіла відповідно до нових вимог моди. Не лише жінки, а й чоловіки намагалися увиразнити свій силует, робили набивки під одягом, використовували для цього китовий вус, подушечки, плечики, так звані push up – об’ємні вставки для корекції фігури тощо, як того вимагали стандарти краси та певного середовища.

У другій половині п’ятнадцятого століття в Європі ввійшло в моду декольте. Красуня Агнеса Сорель, відома як коханка короля Франції Карла VII, презентувала цю моду при французькому дворі приблизно 1450 року. Мода поширилася й поза межами королівства, жінок надихнув приклад куртизанки, про що свідчать художні картини тієї доби. На полотні анонімного художника зображено жінку в довгому чорному платті та злегка розстібному бюстьє, з якого проглядаються оголені груди. Її благочестиві опущені додолу очі дуже контрастують із декольте, що видовжується аж до лінії талії.

Жінки-аристократки наслідували цей сміливий приклад, про що свідчать портрети шістнадцятого століття: художники увіковічнювали багатьох з них у своїх творіннях з однією оголеною груддю, а деколи й із двома. У багатьох європейських суспільствах оголені перса, до речі, сприймали спокійніше, ніж тепер: до дев’ятнадцятого століття виставлені напоказ ноги, лікті чи плечі вважали сміливішим жестом, ніж демонструвати груди⁹⁴.

У сімнадцятому столітті духовенство застерігало, нібито диявол гніздиться в тому місці, де починається декольте. Те, що жінка оголює перса та тіло, демонструючи плечі й соски, один канонік 1635 року порівняв із раком тіла: «Так-так, у цьому столітті ми покінчили з відкритими серцями й оголеними грудьми. Однак там, де виглядають безсоромно розхристані груди, прозирає Пекло». У популярному памфлеті «Справедливе та своє­часне засудження оголених грудей і плечей», написаному абатом Жаком Буало, «серйозним і вченим папістом», перекладеному з французької та опублікованому у Лондоні в 1678 році, автор особливо не схвалює жіночу «наготу» в церкві:

Аби втихомирити зростаюче невдоволення, багато жінок одягало вуаль, яка трохи закривала глибоке декольте під час походу до церкви. Однак декольте не втрачало популярності, набувало овальної та квадратної форми, з глибшим чи мілкішим вирізом, з облямівкою по краях і прикрасою на грудях. Про відому коханку короля Людовика XIV маркізу де Помпадур розповідали, буцімто вона носила таке глибоке декольте, що її груди норовили випасти з тісних оболонок, коли вона перехилялася через ложу в театрі⁹⁶.

Міщанський клас, що дедалі міцнішав, засуджував цю розгнуздану моду серед знаті та придворних. Міщани протистояли старому перерозподілові влади й перебували на боці незаможних прошарків суспільства. Після Французької революції, особливо в дев’ятнадцятому столітті, європейський соціум став манірнішим. У платтях з’являються високі штивні коміри, застібнуті брошкою цнотливості. Руки і ноги прикриті навіть улітку. Можливо, у такий спосіб біла шкіра зберігала блідий відтінок, що особливо цінився за тих часів. Жіноче тіло у вікторіанській Англії становило, з одного боку, об’єкт табу, а з другого – одержимості⁹⁷.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття західне суспільство потрохи емансипується. Жінки поступово починають здобувати вищу освіту. Ще вчора очевидні норми поволі підупадали. Вечірні сукні вже чекали на декольте й оголені плечі. Відтоді декольте то входило в моду, то втрачало симпатиків. Жінки, зокрема поп-зірки, завжди користали з цієї моди. Поки значна чоловіча аудиторія зосереджується на жіночих грудях, жінки й не роблять таємниці з того, що «з декольте можна досягнути всього», як самі засвідчують в одному документальному фільмі⁹⁸. Зловживання чужою слабкістю властиве людській природі: жінки – також лише люди.

З давніх-давен чоловіки подавали один одному руку, цей жест означав, що до тебе йдуть із миром: погляньте на мене, можете мені довіряти, я не маю в руках ніякої зброї та злого на думці. Якщо руко­стискання символізує доброзичливе ставлення до іншого, то чому б не подати руку навзаєм? Дехто вважає, що безпосередній контакт шкіри – велика небезпека для людей із вихованими манерами.

Чи допустимо чоловікові вітатися за руку з жінкою – це питання досі залишається відкритим для ортодоксальних юдеїв, на цю тему гаряче дискутували. Одні казали, що так поводитися заборонено, другі не вбачали в цьому жесті нічого поганого. Були ще й треті, які стверджували, що потиск руки можна дозволити лише у тому разі, коли відмова здатна породити сум’яття. Тих, що відмовляються тиснути жінці руку, цілком доречно звинуватити в сексизмі, а відтак сформувати негативну й хибну думку про Тору. Єрусалимський Талмуд, один із найважливіших юдейських кодексів юридичних прав, цей жест дозволяє. Інші заперечували, мовляв, лише німецьким рабинам деколи дозволяли подавати руку представницям протилежної статі або ж у кожному разі потиском обмінювалися брат і сестра. Як тоді слід поводитися під час співбесіди при працевлаштуванні чи бізнес-інтерв’ю з особою протилежної статі? Ортодокси дають таку пораду щодо ситуацій, які дозволяють «не-любовний контакт між чоловіками і жінками»:

Відмова чоловіка подавати руку жінці й навпаки виникає через боязнь еротичного збудження. До речі, в ісламі «торкатися» означає щось гірше, ніж «дивитися».

Після того як один ісламський священнослужитель іранського походження відмовився подати мені руку в Лондоні, мій друг – мусульманин із Нідерландів (сам він не вбачав у цьому жесті жодної проблеми) – згодом розтлумачив, чому деякі ортодоксальні віряни мають певні застереження. Отож мій знайомий пояснив: «Коли ти, чоловік, вітаєшся з жінкою, дотик її руки доступає з кров’ю до серця, тоді Сатана миттєво розпалює хтиве бажання». Той святенник у Лондоні, що відмовився потиснути мені руку, не ризикнув би, навіть якби перед ним стояла бабуся.

Хоч би де я жила чи мандрувала на південь від Сахари впродовж останніх сорока років, потиску руки надавали вагомого значення. Того, хто відмовлявся, вважали людиною, що не хоче когось торкатися, тобто висловлює іншій особі недовіру. У наш час, кажуть мої африканські друзі, цей знак довіри перетворюється на протилежність через існування страхітливої машини чуток, що від початку 1970-х рр. у різних куточках Африки породила смертельний страх перед імпотенцією. Чутки про пеніс, що розходяться завдяки radio trottoir («сарафанне» радіо), раптово спалахують і спричиняють ней­мовірний струс в урбанізованих центрах, на людних ринках чи в перевантажених таксі (Нігерія, 1975 р.), під час серйозних політичних зустрічей (Камерун, 2004 р.) чи в мечетях на п’ятничній молитві (Сенегал, 2008 р.).

Для тих, хто вірить у силу магії, звичайний потиск руки чоловіка здатний не лише радикально розпалити його, а й запропастити чоловічу потенцію чи, на думку деяких, змусити пеніс зникнути. Цю нетривіальну крадіжку приписують зачарованій руці незнайомої людини, здебільшого йдеться про чоловіка з лихими намірами. Неконт­рольована паніка через подібну загрозу африканській маскулінності набула за останні десятки років форми епідемії. Не існувало жодного захисту від цих звинувачень, відтак іноді траплялися жахливі випадки лінчування¹⁰¹. Приміром, страх утратити чоловічу силу може істотно вплинути на звичку подавати один одному руку – давній жест вияву довіри.

У західному світі люди, що знаються, при зустрічі подають одне одному руку. Для нас іще до минулого століття етикет щодо руко­стискання, поза сумнівом, не передбачав стільки ризиків, але й надто простим не був. У добре відомому «Етикеті» Емелі Пост зібрано огляд правил західних рукостискань. Вони різнилися не лише стосовно двох статей, а й представників різних рангів і класів.

Існують також певні правила для чоловіків щодо того, коли знімати праву рукавицю перед потиском руки жінки. Часом несподівано виринають цікаві роздуми в такого штибу настановах:

Існують очевидні відмінності в підходах ортодоксальних євреїв і мусульман: відсутність впевненості в потиску руки перших і погляду на свого візаві в останніх. Хоча й існувала різниця між знайомими та незнайомцями, згідно з правилами, незнайомець міг поцілувати жінці руку, цей дотик складно собі навіть уявити в ортодоксальних настановах юдаїзму та мусульманства. Усе ж чинні західні правила наполягають на пасивній позиції жінки в ситуації з рукостисканням.

У західній культурі цей етикет вижив лише завдяки тому, що відмову подавати руку люди вважали неприйнятною.

Ми виявляємо схильність давати налички одежі сторонніх людей, називати її «нескромною», втім одяг аж ніяк не додає доброчесності. Навіть навпаки, має іноді зворотний ефект, як твердять антропологи, які мешкали серед людей, для яких голизна була звичною. Попри відчутний дискомфорт від одягу, вони використовували декороване вбрання під час святкових церемоній і ритуальних танців плодючості з метою стимулювати сексуальне збудження.

У тих середовищах, де одежа була звичним явищем, «жінкам спочатку дозволили, а згодом наказали носити одяг. Ця суттєва амбівалентність людських реакцій на одяг почала незабаром себе проявляти»¹⁰³. Насправді покривання жіночого тіла не мінімізувало сексуальних бажань чоловіка, якраз навпаки – підсилювало їх. Людство, прагнучи вознестися над покликом плоті, стало одним із найеротичніших створінь серед усіх живих істот саме завдяки одяганню¹⁰⁴.

Людська уява проектує несвідомі бажання, мрії та фантазії щодо свого тіла та плоті інших. У культурах, де жінка змушена вдягатися занадто строго, чоловіки придумали власні вказівники. На основі видимих ділянок тіла ми ознайомлюємося з тим, що під одягом. Що більше одягу на жінці, то багатша уява. Звідки нам знати: волосате тіло жінки чи ні, сідниці в неї пружні чи м’якенькі? Чи в неї під одягом «стегна, як колоди», чи ті, що ти давно про них мріяв? Коли значна частина тіла одягнена, пожадливий погляд починає оглядини з обличчя, свідомо або несвідомо стаючи допитливо уважним. Тоді рухається безпосередньо на спокусливу привабливість найбільш закутаних частин тіла.

«Волосате обличчя виказує волосату піхву», – твердять чилійські мапуче. «Жіночий рот – голизна», – мовить юдейський Талмуд, у якому стулений рот символізує чисту «закриту піхву». Тільки-но жінка розтуляє рота, виникає небезпека, що в чоловіка розпалиться хіть. Відкритий жіночий рот безсоромно запрошує в «розтулену піхву». Вуста, міцно зімкнуті в мовчанні, – найпевніший вихід для жінки¹⁰⁵.

В Африці, де жінки зазвичай не носять панчіх, за босими ногами жінки з обличчям під накидкою визначають, молода вона чи стара. «П’яти жіночі виказують, скільки у ній дівочого», – каже ефіопський народ оромо. Моя мусульманська подруга Зера, що зростала в Мумбасі, на узбережжі Кенії, зізналася мені, коли я зупинилася в неї в Найробі, що пережила подібний досвід. Мати Зери наполягала, щоб донька носила чорну вуаль і абаю в підлітковому віці, та накидка ніяк не захищала її від чоловіка, що може ущипнути за сідницю. «Чоловік, звісно ж, вгадує вік, позираючи на ноги, і тоді вирішує, чи вартує шкурка вичинки». У таких країнах, як Марокко, Алжир і Туніс, також полюбляють казати: «Жінці з гарними ногами можна й про вуаль забути».

Усюди, де видно лише жіночі ноги та руки, часто роблять упереджені висновки про все, що залишається невидимим. Інакше кажучи, привабливі ноги можуть іноді більше збуджувати чоловіка, ніж стимулювати тверезі думки. Там, де обличчя жінки демонструють на публіці, дослідницькі студії розширюються й охоплюють аналіз рота, губ, язика, носа, вух, підборіддя та шиї, усіх контурів жіночого тіла. В арабському світі вважають, що багато відомостей про «закриту піхву» можна взнати з відкритого обличчя.

Наскільки видимі сигнали суголосні прихованій дійсності, Фатна Саббаг, авторка скандальної книжки, не з’ясовувала. Звичайно, нема в цій книжці нічого про роти, язики, шиї, носи чи бороди як показники потенції чи габарити прикритої маскулінності. Цілком логічно, бо всюди, де жінки мусили тримати рот на замку, щоб не видати «сигнал відкритої піхви», такої цінної інформації не втратити не могли.

Жіноче збудження набувало в чоловічих розповідях деструктивної конотації, тому жінки часто починали вірити в те, що їхні похітливі бажання недопустимі. Щоб тримати в шорах емоції чоловіка, постійно наголошували на небезпеці жіночого тіла чи певних його частин, завжди на чомусь іншому. Залежно від часу, культури та релігії кожна ділянка жіночої плоті, одягненої чи оголеної, набувала якогось значення. На островах Таїті та Тонга можна було ходити голому, якщо на тілі були тату. Бразильські ботокуди носили прикраси й були голі-голісінькі, та ні чоловіки, ні жінки ніколи не з’являлися на людях без диска в губах.

Деякі народи затуляли коліна, інші – не прикривали пупець або ховали і те і те. На Алясці жінки соромилися вийти у світ без пірсингу в губах, а в Африці, наприклад, сідниці були об’єктом ганьби.

У дев’ятнадцятому столітті європейці відчували особливу слабкість до ніг, тим часом мусульмани вважали жіноче обличчя частиною тіла, яку потрібно прикривати за межами власних стін, – як зауважувало кілька європейців – мандрівників Середнім Сходом.

В ортодоксальний юдейській та ісламській культурах у чоловіків було менше проблем із жіночими ногами, натомість більше з їхнім волоссям. Тим часом у Європі вікторіанської доби жінки не мали права показувати ні ніг, ні п’ят, аби не викликати щонайменшого сум’яття в оточуючих. У Стародавньому Китаї безсоромністю вважалася жіноча нога без панчохи, а в Японії – оголена задня частина шиї.

Чоловіки повсюдно застерігали один одного, матері напучували синів, попереджали про небезпеку звабливого жіночого тіла, що вбиває чистоту обидвох статей. Оголені жіночі руки й груди не перебували в центрі уваги для тих, хто звик їх такими бачити. Однак нагий вигляд деяких частин тіла міг засмутити того, кому з дитинства прищепили певний образ прикритої жінки. Загалом виглядало на те, що жінок, на відміну від чоловіків, сприймали винятково в тілесному ракурсі, відтак і оцінювали відповідно.

Коли моя книжка «Ніколи не беріть шлюб із жінкою з великими ногами» вийшла арабською, мене запросили в Єгипет і Марокко. «Я живу навпроти Сфінкса», – сказала одна зі студенток після моєї чергової лекції в Каїрі. Вона поцікавилася, чи не маю я бажання подивитися на піраміду в Ґізі з двома її подружками. Під час ланчу з ними я запитала, чому вони в накидках. Одна відповіла, що цього вимагає її віра, крім того, менше турбують чоловіки, вигукуючи щось услід. Друга не погодилася, що турбують менше, просто хустку носять усі її подружки. До речі, сім’я вважає це дурістю. Третя мовила: «Чоловіки – це тварини, хіба ви не знаєте? Вони не здатні себе контро­лювати, така їхня природа. Тому ми прикриваємо голову».

Я була приголомшена. «У мене п’ятеро братів, чоловік, двійко синів, немало друзів-мужчин – усі вони прекрасні. Ми невдовзі чаюватимемо у твого батька. Невже ти так само вважаєш його твариною?» Студентка категорично відповіла «ні». Проте, враховуючи її щоденний досвід перебування в місті, дівчина таки сумнівалася в самоконтролі чоловіків. Дві інші почали сміятися, одна з них сказала: «Я зауважила, що чоловіки, які чіпляються мене чи хочуть торкнутися, винятково з Єгипту, туристи такого не роблять. Можливо, нам треба зняти хустки, щоб виховати в тутешніх чоловіках інший дух. – І трохи згодом: – Знаєте, що я думаю? Ми завжди переймаємося нашою культурною ідентичністю, але це радше і є проблема, а не крок до порозуміння».

Ми бесідували довго, і ці три студентки погодилася зі мною в такому: якщо чоловік нестриманий – жінка не почувається в безпеці (та чи можна застосувати це правило в зворотному порядку?). Цілком заховане тіло навіює думку про те, що жінці бракує довіри до осіб чоловічої статі, підвладних власним емоціям. Окрім того, Коран та ісламські традиції так само торкаються цієї теми, погляди на яку розходяться – ми обговоримо це у розділі 6. Дівчата врешті-решт дійшли висновку, що покривати голову – зайве в тих країнах, де на жінок не чигає небезпека. Однак існували суспільства та виникали ситуації, коли хустка на голові бодай трохи допомагала. Це був 2008 рік.

2014 року в Єгипті прийняли новий закон про сексуальне домагання, за яким уперше на порушників накладали штраф: той, хто переслідує інших у громадських чи приватних місцях, ображає словами, жестами, що мають сексуальну конотацію, понесе відповідальність. Той, кого визнають винним, ризикує отримати покарання – від одного до десяти років ув’язнення і грошовий штраф. Перший вирок відповідно до цього закону винесли 2014 року двадцятирічному чоловікові, який на станції метро в Каїрі дорікнув якійсь жінці, що вона непристойно вбрана. Жінка подала позов до поліції. Чоловіка засудили до одного року тюремного ув’язнення й наклали штраф у сумі 1000 євро за вербальне сексуальне посягання. Багатенько, подумає хтось, але, згідно з дослідженнями ООН, з 2013 року 99,3 відсотка єгипетських жінок зазнали сексуальних домагань, включно з фізичним залякуванням у 96 відсотках випадків: небажані дотики здебільшого на вулицях.

Цікаво, що колись на Середземномор’ї про чоловічий самоконт­роль якраз думали по-іншому. У Стародавній Греції чоловіки, як відомо з їхніх власних джерел, вважали себе єдиною статтю, що здатна дотримуватися чистоти. Чоловіки завдяки раціональному самовладанню, на думку Аристотеля, не піддавалися раптовій хоті. Чоловіки були переконані, що жінки від природи, на жаль, не здатні берегти чистоту, відтак мусили підкорятися авторитетові збоку. Крім тваринної природи, що становила суть їхнього буття, дівчат іще з дитинства потрібно було приручати та відмежовувати. У грецькому суспільстві дівчат виховували на зразках доброчесності¹⁰⁸. В «Одіссеї» Гомера (18: 206–210) приклад жіночої мудрості становить Пенелопа. Вона очікувала на повернення чоловіка, замість того щоб погодитися на пропозиції багатьох женихів, що крутилися біля неї. У тексті зосереджено увагу на її одязі, тільки-но вона бачить чоловіче товариство:

Грекині-аристократки постійно жили між чотирма стінами – «буквально у тіні (як зауважував Аристотель), їхні обличчя прикриті вуаллю від сторонніх очей, їхні погляди уникають чоловіків, жінки ніколи не дивилися просто в очі чоловікові аж до дня одруження. У цей день подивитися нареченому в очі означало дати згоду на весілля»¹¹⁰.

Думки відомого грецького філософа довгий час залишалися впливовими й відлунювали у працях теологів, філософів, поетів у Європі, де ще від часів Середньовіччя ідеали чистоти стали популярною і поширеною темою обговорення.