Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

6. Релігія та історія зодягання

Гола та, на якій і нитки нема, чи вважають нагою ту, що прогулюється без хустки на голові або наважується показати неприкриті руки? Відповіді на запитання, як виглядає голий чи одягнений, різняться між собою, навіть у тих, хто сповідує віру в одного й того самого Бога. Релігії впливають на те, як саме людина сприйматиме своє тіло і тіло інших. Подеколи вони провокують страх і сором, декларуючи ідею, що голизна – уже завідомо табу, аби запобігти бентежним відчуттям і забороненій спокусі.

Усюди у світі існують певні правила одягання (деколи оголення), що мотивують чоловічу й жіночу поведінку, ця тема надзвичайно розлога. У цьому розділі я з практичних міркувань звузила вибір до розгляду норм одягання, характерних для трьох релігій, колискою яких був Близький Схід, а він і досі відіграє значущу роль у світі: юдаїзму, християнства та ісламу.

Аби змушувати людей дотримуватися певного кодексу одягання, у юдейській традиції ці правила вознесли до рівня релігійного закону. Мусульманський шаріат також видав строгі приписи щодо вдягання. У наведених прикладах практика залежить від того, які погляди сповідували віряни: ліберальні чи ортодоксальні. Глобалізація тут і там розмила деякі давні правила, утім окремі з них залишилися, їх перейняли й модернізували. Це трапляється дедалі частіше відповідно до наростання критичних чи образливих думок ззовні, що звучать як погрози.

У розповіді про Адама і Єву, яку однаково поширюють і юдеї, і християни, і мусульмани, перші люди в раю не мали жодних проблем з власним статусом оголених. Вони усвідомили свою наготу лише після того, як скуштували заборонений плід.

Усі три релігії в історіях про Адама і Єву завжди приділяли знач­ну увагу власне наготі наших двох прародичів. Навряд чи Адам і Єва були цілком голі, припускають деякі євреї. На їхню думку, перші люди мусили б мати на собі якусь пов’язку, щоб приховати інтимні місця або стрічку на плечах, на якій було написане священне ім’я Господа. Можливо, пара й була оголена лише до того часу, допоки не з’явилося десять заповідей Божих. Християнський оповідач із Болгарії припускає, що Адам і Єва, як і звірі, були волохаті. Вони позбулися волосяного покриву лише тоді, коли спробували заборонений плід і «з переляку торкнулися руками геніталій, а потім голови, відтоді в цих місцях росте волосся»¹⁶⁷.

У деяких юдейських і мусульманських переказах Адам і Єва, усвідомивши свою голизну, намагалися прикрити срамотні місця листками, та всі дерева до єдиного відмовилися сприяти першим переступникам у Господньому раю. З розповіді дізнаємося, що фігове дерево, плоди якого так само були заборонені, змилостивилось і віддало кілька листочків. Навіть одного фігового листка виявилося тоді достатньо, щоб приховати «ганьбу».

За часів християнського Середньовіччя Адама і Єву до гріхопадіння зображали безстатевими, але їхній оголений вигляд на картинах ні для кого не становив проблеми, ці зображення слугували лише вченням. Одначе західні митці-християни деколи маскували інтимні частини тіла перших людей, часом прикривали фіговим листком навіть тоді, коли Адам і Єва ще безневинно блукали райським садом. На фасаді Нотр-Дам де Парі Адам готується до сну, прикритий фіговим листком у ту мить, коли Бог творить Єву з оголеного Адамового тіла. В деяких східних ортодоксальних та ісламських оповідях Адам і Єва зображені в королівському вбранні, іноді навіть із коронами на головах. Зогрішивши, позбулися вони обидвоє високого статусу разом із одягом. Ось, наприклад, мусульманська історія:

У арабському мусульманському варіанті розповіді нагий Адам полишає рай, ідучи між шерегами ангелів.

Кожна з історій про плід пізнання наголошує на тому, якою раптом принизливою стала нагота для Адама і Єви. Факт ганебної голизни детально прописують у релігійних уставах і законодавчих актах для всіх майбутніх вірян.

Юдаїзм – благочестива релігія, тому поняття «оголений» завжди кидає ортодоксальний дух юдеїв у палке сум’яття. Секс передусім був засобом продовження роду, хоча Талмуд уточнює, що поширення єврейського народу не може служити єдиною метою. Згідно з авторами першого посібника із сексу, адресованого юдеям-ультраортодоксам, говорити про секс відкрито – цілковите табу. В Ізраїлі хлопці та дівчата, що дотримуються крайніх релігійних поглядів, відві­дують окремі школи, в яких питанню сексуального виховання приділяють незначну увагу. Люди воліють мовчати на цю тему, а той, хто перетне «бар’єр ганьби, миттєво отримає наличку “диверсанта і єретика”»¹⁷⁰.

Головні убори єврейських чоловіків

У біблійному переказі Вихід (28: 39–43) віднаходимо приписи щодо одягу священика Аарона та його синів – напучування, які його брат Мойсей отримав із Господніх уст, як того вимагала традиція. Ось один епізод:

Один із приписів, адресованих священикові, згодом став повин­ністю для всіх чоловіків: одежа від верхньої лінії стегон до колінних суглобів. Більше цікавинок – попереду.

З гебрейської Біблії довідуємося, що покривати голову мусили лише священнослужителі: головний убір указував на відповідний ранг і становив норму також для неєвреїв. У тій частині Біблії, яку додали християни – Другий, чи Новий, Заповіт, – дуже мало свідчень про чоловічі головні убори давніх євреїв. У юдейському Талмуді покрита голова чоловіка так само не є однією з божих настанов, хоч і фігурує там: «Іноді чоловіки покривали голови, бувало, не мали на голові нічого, а от жінки завжди мусили покриватися»¹⁷¹.

Чоловічі головні убори набули особливої популярності в єврейському світі у Середньовіччі, «коли рабин Ісраель Бруна… видав постанову, за якою непокриту голову чоловіка розцінювали як переступ релігійного закону». Мужчини мусили покривати голову, щоправда, про який саме головний убір ішлося – не уточнювали. Цілком можливо, що це була реакція на християнську традицію, яка дозволяла чоловікам молитися простоволосими, замість того щоб виявляти «смиренність перед Усемогутнім Богом». У вісімнадцятому столітті відомий юдейський мудрець назвав «побожний» головний убір лише виявом «хороших манер», але поступово покривання голови тлумачили як чіткий сигнал чоловічої вірності юдейській традиції¹⁷² (мал. 10A, 10C, 19 кольор. вкладки).

Люди сприймають як належне те, що традиції походять з їхньої власної культури. Проте, юдаїзм як і інші релігії, підлягав впливові нав­колишнього світу та місцевих релігійних звичаїв, деякі з них навіть прижилися в юдейській релігії. Найвідоміший у євреїв чоловічий головний убір – кіпа, або ярмулка (з польської мови), – промовистий тому приклад. Про нього немає згадки в Торі, він з’явився значно пізніше, ніж зазвичай вважають, його перейняли у християн.

Єврейські чоловіки одягали ярмулки під час молитви в синагозі, але ортодокси носять головний убір постійно (він такої ж форми, як і кіпа в Папи римського і католицьких єпископів) так само під чорними капелюхами. Перебуваючи в синагозі, на кладовищі чи в юдейських святих місцях, як-от площа навпроти Стіни плачу в Єрусалимі, навіть чоловіки не юдейського віросповідання мусять брати кіпу, чи ярмулку. Цей головний убір якраз у двадцятому столітті отримав канонічний статус між вірянами-юдеями.

Табу оголеного пеніса

У юдейській традиції голизна віддавна асоціювалася з бідністю й уразливістю, тобто була причиною ганьби. Оголений пеніс – також образа для Бога. Тільки-но звучало ім’я Господа у молитві, скажімо, чи під час читання священних текстів, місце, в якому це відбувалося, вважали «освяченим». Відтак чоловічі геніталії потрібно було прикривати на знак поваги. Один із аргументів звучав так: «Бог після гріхопадіння перших людей наказав зодягнутися не звірам, а Єві та Адамові, згодом усім їхнім нащадкам»¹⁷⁴. Наготу інтерпретували як наругу над законами божими: «це була непристойна, не властива юдеям звичка, що порушувала межу поміж людиною і Богом, євреєм і неєвреєм, природним і людським, урешті-решт, між соціальними групами»¹⁷⁵.

У сувоях Мертвого моря, прадавніх писаннях, знайдених у печерах Кумрану 1995 року, наведені жорсткі правила одягання. Їх сформулювали ессени, що належали до аскетичної юдейської секти жителів пустелі.

В юдейських приписах виразно проглядається страх перед «наготою». Ключова ідея полягала в тому, що це була група праведників, а сперма – щось нечисте. Отож оголених чоловічих геніталій треба уникати. Можливо, страх перед гомосексуалізмом чи інцестом так само слугували причинами такої серйозної дисципліни. Сакральні діяння в юдейській традиції зовсім несумісні з чоловічою оголеністю, що дорівнює неприкритим інтимним місцям. У текстах і рабинів, і не рабинських авторів часів пізньої Античності (бл. 70–500 рр.) детально викладено всі можливі заповіді та заборони на цій території, включно із забороною молитися або читати Тору оголеним тощо. Застати когось зненацька голим – означало опинитися в дуже незручній ситуації. Той, хто оголювався, ризикував власним соціальним статусом, а для рабинів наготу символізував неприкритий пеніс. Чоловік, що наважився оголитися, щонайменше ставав посміховиськом, а в найгіршому разі – втрачав респектабельність.

Оголені чоловічі геніталії сприймаються як брак поваги до Господа. Ставлення чоловіка до вищого над собою в суспільстві – очевидна паралель до образу величного Бога, який не показується навіть своїм вірним створінням. Підлеглі повинні поважати старших над собою, яких ніхто голими не бачив. Уздріти наставника оголеним в очах євреїв означало приниження для самого об’єкта й жахіття для того, хто стоїть нижче за рангом. Лідери, верховні служителі, батьки, тесті, свекри вважали, що втратять владу, коли раптом той, хто стоїть нижче, або їхні власні діти несподівано побачать їх голими¹⁷⁷.

Геніталії батька уособлюють приховані статеві привілеї та владу. Біблійна історія про Хама демонструє нам, що може трапитися, коли син побачить батькове інтимне місце. Хам розглядав свого батька Ноя, що лежав голий і п’яний у наметі, ще й насміхався з нього. Можливо, виявив він зморщений член замість могутнього фалоса, що постав у його уяві? Чи міг Хам тепер ідентифікувати себе з батьком і загалом патріархальним ладом? Інші сини Ноя наразі віддалилися від брата свого, утвердивши власну лояльність до системи, а на Хамового сина, Ханаана, наклали прокляття¹⁷⁸.

В юдейському писанні патріарха рабі Ієхуду за його скромність називають «наш святий рабин», «бо він ніколи навіть не дивився на власний пеніс» (а в обговоренні цієї ж традиції згадувалося, що патріарх взагалі не торкався свого інтимного місця). Інший рабин, на ім’я Єлеазар, отримав попередження: чоловік, що споглядає свій пеніс, урешті-решт перетвориться на імпотента¹⁷⁹. Промови такого штибу аж ніяк не полегшували життя ревним вірянам. На відміну від інших культур, які толерували покривання пеніса і головки, юдейська традиція розцінювала маскування під одежею статевого члена як Богом дану настанову. Цей припис слугував для того, щоб підтримувати наявний порядок. Радикально інші юдейські напучування щодо жіночої наготи підтверджували той самий ієрархічний лад¹⁸⁰.

Жіночої плоті з долоню

У біблійному контексті, особливо в П’ятикнижжі Мойсея – перших п’яти книгах Святого Письма – голизна erwah стосується лише оголених геніталій, проте пізніші коментарі рабинів і настанови настільки розширили значення erwah у разі жінок, що врешті-решт це поняття звели до потреби покривати «жіночу шкіру навіть розміром із долоню». Задля безпеки чоловіки-ортодокси були (та й досі є) переконані в тому, що не можна дивитися на роздягнених жінок у будь-якій ситуації. Інакше кажучи, жіночу оголеність слід розглядати як чоловічу спокусу, ця нагота рідко має бодай щось спільне зі святістю.

Ідея, згідно з якою видима частина тіла завбільшки з долоню сексуально збуджує чоловіків, набула значущості в перші два століття нашої ери. Рабини припускали, що обов’язкове покривання жіночого тіла притишить чоловіче бажання, утім певні в цьому не були. Відтак чоловіки «під час молитви не могли звертати уваги на жіночі голоси, волосся, ноги й, зрозуміло, на їхні… мізинці»¹⁸². Власний неконтрольований erwah чоловіки переживали як вину перед Богом, але відповідальність за цю загрозливу безконтрольність завжди мусили нести жінки.

Спочатку в усних, а згодом і письмово зафіксованих настановах¹⁸³ деякі рабини радили чоловікам не дивитися на жінок у яскравій одежі. Інші рабини вважали: жіночу стать треба ігнорувати з причини того, що заховано у її представниць під одежею. Один вавилонський рабин убачав у кинутому погляді на мізинець чи п’ятку жінки надзвичайною подією.

Одне з досі актуальних правил гласило: у чоловіка, що споглядає статеві органи своєї дружини, народяться сліпі діти на знак покарання¹⁸⁵. В одній історії рабин переконує чоловіка в тому, що краще померти, ніж голу жінку побачити. Голос жінки, яка щось промовляє чи співає, так само підпадав під категорію жіночої «наготи», як твердять чоловіки – знавці тієї справи.

Жіноча голизна для рабинів слугувала питанням моралі, що стосувалася чоловіків: «Шановані єврейські жінки не мали права виходити у світ оголеними, ба більше, якщо голу жінку побачать у громадському місці, то не бути їй пристойною єврейкою». Громадські місця стосуються тут простору, який присвоїли собі чоловіки. Відтак під поняттям «не-гола» мали на увазі одягнене тіло, в якому передня його частина і спина відповідають принципові erwah. Питання щодо впливу чоловічої «голизни» на жінку виринало вкрай рідко, проте воно, можливо, було найпевнішою причиною того, чому жінок позбавили публічного простору.

Про жіночу наготу в Біблії сказано небагато (те саме стосується й Корану). Проте пізніше в юдейських, а згодом і мусульманських джерелах, уставах і коментарях цьому предметові приділяли дуже багато уваги. Деякі думки рабинів щодо наготи жінки нагадували часи Стародавніх Греції та Риму. На всій території довкола Середземного моря з’являлися подібні патріархальні ідеї, зрозуміти які можна було, лише повернувшись назад у ті суспільства, де сексуальне благочестя жінки та її родини визначали кількістю одягу на жіночому тілі¹⁸⁶.

Для семітських народів полігамія не становила собою проблеми, і з огляду на це єврейський шлюб нагадував арабський, саме в той час записали Книги Мойсея. Каменування як покарання за зраду існувало і в юдеїв, і в арабів. Вимога самоконтролю, який високо цінували чоловіки – винахідники незліченних релігійних настанов, викривала страх небезпечної втрати цього самого контролю. Пророк Єремія (5: 7–9) згадує в Біблії про помсту Бога за подружню зраду і відвідини повій:

Можливо, такі злісні застереження навіювали страх імовірного неадекватного самоконтролю.

«Врятуйте чоловіків самих од себе»

Головні убори для жінок у юдеїв змінювалися від хустки чи шалі до берета чи sheitel – слово в мові ідиш на позначення перуки зі справжнього чи штучного волосся. Тим часом вільнодумні єврейські жінки ходили простоволосими. Ортодоксальна ж єврейка слідувала приписам і покривала не лише тіло, а й волосся відразу по заміжжі: заміжній єврейській жінці навіть на думку не спаде вийти зі спальні з непокритою головою. Та, що раптом на таке наважиться, вочевидь поруйнує віру або переживатиме її кризу, як твердить одна нідерландка єврейського походження, ортодоксальна вірянка в інтерв’ю від 2014 року¹⁸⁸.

Років із десяток тому деякі ультраортодоксальні єврейки в Ізраїлі почали повністю ховати своє тіло під товщею темної тканини. На руках у них були рукавички, а клаптик матерії приховував тепер не лише голову, а й обличчя. Усе почалося в Єрусалимі шість років тому з виклику горстки єврейських радикально налаштованих жінок з метою побороти аморальність. Навіть удома ці жінки ховали обличчя, ба більше – робили те саме зі своїми маленькими донечками: «Відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів», – сказала одна з них. За останні кілька років цей вид одежі поширився в інших ізраїльських містах, викликавши тривогу навіть серед тих, хто попервах вважав його зовсім невинним способом ексцентричної манери одягання чи поклоніння перед накидками¹⁸⁹.

У наш час сотні єврейських жінок з’являються всюди абсолютно покритими. Одна з них поділилася міркуваннями в ізраїльській газеті «Haaretz»: «Спочатку я носила тільки перуку, тепер, коли я бачу жінку в перуці, то благаю Господа пробачити їй за те, що в неї на голові»¹⁹⁰.

Ультраортодоксальні єврейки чинили так, аби «порятувати чоловіків самих від себе», як сформулювала саму ідею одна з учасниць. Жінки відчували власну відповідальність за слабинку чоловічої плоті: «Коли чоловік бачить певну ділянку жіночого тіла, то переживає сексуальне збудження, – пояснює одна з голови до ніг закутана жінка, – відтак чоловік починає грішити». Навіть якщо він не торкається тіла, грішні думки напосідають на нього, розмірковує ще хтось на сторінках щоденної ізраїльської газети «Yedioth Ahronoth»¹⁹¹. «І наостанок: жінка здатна досягти досконалої скромності лише тоді, коли її зовсім не буде ані видно, ані чутно».

Більшість сучасних євреїв-ортодоксів, що відрощують довгі бороди, мають на голові чорний капелюх, зодягнені в чорні костюми, жінки яких одягають перуку на виголені голови, з обуренням говорить про цю нову тенденцію. Вони почуваються обманутими, так ніби досі їхні жінки були недостатньо скромними! Причому кодекси честі та вбирання перетворюються на суперництво не тільки серед жінок, а й поміж ортодоксальних і ультрарадикальних вірян-чоловіків: найцінніший приз за виграш становить найскромніша дружина¹⁹².

Щотижнева єврейська сімейна газета «Mishpacha» звертає увагу на потужні зміни на вулицях району Бейт-Шемеш в Єрусалимі, де можна побачити жінок, одягнених зверху донизу. Як і чому прийшли вони до такого вбрання?

Прихильного ставлення до цитованої статті не поділяють люди, що переймаються ортодоксальною спільнотою, в якій відбувається процес радикалізації щодо тих жінок, які до кінця життя загорнулися з голови і зап’ястя аж до самих п’ят.

Менш радикальні євреї принизливо називали цих жінок «талібанськими матерями», «командою самогубців» чи «дамами в паранджі». Справжня небезпека, на думку авторитетних рабинів, полягала в тому, що таке перебільшення стимулює сексуалізацію суспільства. Не всі чоловіки погоджуються зі своїми фанатичними дружинами, тому був розглянутий один декрет, за яким носіння паранджі чи бурки вважали сексуальним фетишем, а цілковите прикривання тіла прирівняли до «такого ж безпутства», як і мінімальне одягання.

На думку головного англійського рабина Даніеля Треймена, 2008 року тенденція почала рухатися в напрямку Лондона і Брукліна¹⁹⁴. Наскільки він дивовижний? Це щось на кшталт реклами: якщо ви часто чуєте переконливе гасло, то пастки не оминути. Цей рух, поза сумнівом, не з неба звалився на жінок, яким ціле життя погрожували в ім’я Бога зухвалими застереженнями щодо покривання тіла, меседжами, що вистукували, мовляв, порятунок усієї громади залежить од непомітності жінки. Як наслідок – на передній план виступила ідея, згідно з якою потрібно йти до кінця, а це жахливий процес жорстких вимог, яким спочатку варто слідувати самому, а вже згодом – іншим пропонувати.

Що амбітніше зодягається жінка, на мій погляд, то краще, тим надійніше захищає вона чоловіків від самих себе. За логікою прогресивного фундаменталізму, жінка, яка не хоче засмучувати кого-небудь, не має іншого вибору, окрім як зробити себе повністю невидимою. Планку непомітності в публічному просторі підіймають усе вище і вище, допоки нічого з жінки не залишиться; цей процес певною мірою нагадує анорексію.

Виразно єврейське

Одяг і політика не існують одне без одного. Взуття, вуаль, зав’язані торочки, магічні амулети – за цим усім часто стоїть щось інше, ніж, власне, значення: знімати черевики – жест, який може означати покору, особливий для тих, хто перебуває на священній землі. Що більше читаєте, то частіше натрапляєте на несподіваний розвиток подій. Мусульманське духовенство в певний момент заборонило своїм вірянам молитися на босоніж, «як євреї». Традиції постійно змінювалися, аж допоки врешті-решт євреї не почали взуватися до молитви. Мусульмани тим часом досі роззуваються, коли входять до мечеті. Але навіть сьогодні можна перестріти євреїв, які у святі дні моляться в синагозі з босими ногами.

Як меншина, євреї часто страждали від обов’язків носити ту одежу, яку нав’язували їм ззовні. Це трапилось і в західному християнстві, і в мусульманському світі. У середині дев’ятнадцятого століття Аль-Мутевікіль, халіф із династії Аббасидів, уперше класифікував євреїв і християн як захищених, але пригнічених підлеглих – dhimmi’s арабською. Відтепер євреї мусили носити одяг кольору меду зі спеціальним ґудзиком на головному уборі чи з видимою латкою на плечах або рукавах. Крім того, вимагали мати пояси, головні убори та шнурівки до взуття. Більшість із цих приписів застосували до всіх переможених народів, однак євреям неодноразово нав’язували додаткові правила¹⁹⁶.

Християнська церква в Європі в Середні віки часто виганяла інших вірян за межі суспільства, про що дізнаємося з декрету Папи Інокентія III від 1213 року. Згідно з цим документом, євреї та мусульмани обох статей в усіх християнських провінціях мусять різнитися від решти вірян одежею, щоб максимально запобігти мішаним шлюбам.

Настанови неєврейських правителів нерідко видавали мету відокремити євреїв-вірян од представників інших віросповідань. Найжахливішою поміткою в історії виокремлення євреїв була, звісно, жовта зірка, давня вимога маркування. У двадцятому столітті за часів гітлерівського режиму в Німеччині та на окупованих нацистами територіях цю ідею експлуатували по-новому.

Окрім правил, накинутих євреям ззовні, завжди виникали напружені ситуації та конфлікти всередині самої єврейської спільноти. Було чимало жорстокості, щоправда, простору для змін також не бракувало. У вісімнадцятому-дев’ятнадцятому століттях багато євреїв молилося на цінності часів Просвітництва, підвищення рівня освіти та кращої інтеграції до європейського суспільства. Просвітники також заявили про нове критичне вивчення давніх рабинських, а також інших релігійних текстів у напрямі часткової лібералізації ортодоксальних приписів. Дискусія у межах власного кола та практичне ставлення до навколишнього соціуму сприяли загальному прогресові єврейської спільноти й емансипації.

Це не спростовує того факту, що ультраортодоксальні єврейські общини завжди боролися з новизною та змінами всіма можливими способами. Навіть сьогочас радикально налаштовані ортодокси конфліктують із ліберальними і нерелігійними євреями і в Ізраїлі, і поза ним. Саме в Ізраїлі функціонує навіть сегрегація за статтю на тротуарах в ультраортодоксальних районах, а також у місцевих автобусах, де жінки вимушені займати винятково задні місця. Жінка-вірянка в автобусі зауважила, що не бачить у цьому жодного приниження. Таке правило вона вважала відповіддю на світський екстремізм: «Подивіться, як їхні жінки виламуються на пляжі, в який непристойний спосіб»¹⁹⁷. До краю фанатична та нетолерантна манера зодягнених у чорне ультраортодоксальних євреїв, відомих як харедім (haredim). Вони втручаються у життя вільнодумної світської частини населення, яка боїться цього прискіпування до стилю одягу та життя.

Ось один приклад з-поза Ізраїлю – скарга, яку єврейська ортодоксальна громада в Лондоні висунула супроти реклами від Кельвіна Кляйна. Модель у спідній білизні, поряд текст «Запрошуємо до голого гламуру» на автобусі, що курсує до «їхнього» району Стамфорд Хілл. Один єврей-ортодокс скаржився, що плакат образливий для єврейської спільноти Північного Лондона, чия релігія забороняє дивитися на жінку в спідній білизні. Чоловік також бідкався, що відповідну рекламу на бічній стороні автобуса можуть побачити й діти.

Advertising Standards Authority (ASA, Управління зі стандартів рек­лами) не вбачало в цій рекламі чогось безвідповідального, позаяк ішлося про «природну» модель без прямих сексуальних навіювань. Діти ж постійно бачать такого штибу рекламу в медіа. Організація вважала, що «в зображеннях нема нічого надміру сексуального і що вони цілком пасують для зовнішньої реклами». Відтак підсумували: «у рекламному оголошенні немає нічого такого, що може образити почуття людей із певними релігійними поглядами»¹⁹⁸.

Ліберальні віряни та світські євреї вважали цю традицію цінною, проте інтерпретували свою історію, культуру, ритуали та звичаї досить помірковано. Отож залишилася місцина для оновлення, і манери одягання зокрема. Сучасні жінки не лише стали сміливішими, а й частіше з’являються в публічному просторі. Одна ультраортодоксальна організація в Ізраїлі розвинула й проштовхнула на ринок No sex but specs окуляри: ті, що призначені бачити не краще, а менше. На окулярах розташовані дві напівпрозорі наклейки, що оберігають релігійного чоловіка від будь-якого ризику на вулиці. Ці наклейки розмивають зображення в радіусі до приблизно трьох метрів. Отож шанс на те, що якась жінка раптом спокусить чоловіка, – мінімальний. У кожному разі це лише питання самопорятунку. Фірма, що продає такі окуляри, пропонує так само інші засоби, щоб запобігти збудженню чоловіка. Наприклад, екран, який єврейські мужчини можуть помістити біля голови під час польоту, аби не перестрітися поглядом із жінкою, що сидить збоку.

На жаль, окуляри й екрани цнотливості не здатні захистити від небезпеки жіночого голосу, який також вважався певним видом «наготи» (erwah). Дійсно, з точки зору набожних євреїв-чоловіків, жіночий голос, зокрема жіночий спів, викликає в уяві «хтиві думки». Збуджує навіть голос матері, яка співає колискову¹⁹⁹. Той, хто вважає, що бачить довкола лише erwah, неминуче переживає збудження.

Боротьба поміж ортодоксами, що міцно тримаються буквальних настанов далекого минулого, і лібералами, які прагнуть оновлення, досі триває – до речі, у двох інших монотеїстичних релігіях також.

Як і юдаїзм, християнство, а згодом мусульманство, вийшло із семітських традицій. Ідеї Ісуса Христа, єврея за походженням, по його смерті переросли в потужну духовну течію – християнство. Християнська церква порвала з юдейськими синагогами наприкінці першого століття, і нова віра, що зародилася в маленькій єврейській секті в Палестині, поширилася на Північну Африку, Азію, Рим і Галію. Далі розвинулася в радикальний рух занепадаючої культури Римської імперії.

Перших християн дуже надихнули нестереотипні погляди Христа на соціальний порядок і стосунки між статями. Згідно з ідеями християнства, кожна людина має душу і власне сумління. Відтак кожен наділений правом на особисту свободу і рівність. У цих поглядах закладений корінь, з якого далі розвинулося західне ліберальне суспільство з демократичними фундаментальними правами для кожного. Жінки мали функції в церкві, де вони проповідували стільки ж, скільки і вільні чоловіки, – винятковий розвиток в контексті суміжних культур і релігій, які, як відомо, були недружніми стосовно жінок.

Коли церква перетворилася на міцний інститут, перевагу здобули ортодоксальні та патріархальні цінності²⁰⁰. Християнство потрапило під вплив філософів класичної Античності. Під впливом грецьких уявлень про відносини між статями клерикальна влада робила все можливе, щоб максимально применшити роль жінок. Контроль над манерою одягання та зовнішнім виглядом слугував одним із засобів досягнення мети. Загострення опозиції між добром і злом, як і поміж душею та тілом, призвело до того, що тіло дедалі частіше вважали згубою для душі. У результаті зросла увага і наголос на доброчесності та добрих манерах. Аби зрозуміти правила одягання часів раннього християнства, необхідно пізнати візії сексуальності в першому столітті нашої ери, трансформовані в правила одягання. І християнські, і нехристиянські письменники пізньої Античності намагалися допомогти публіці усвідомити сигнали, виражені одягом у громадському просторі.

Вплив юдейських і грецьких традицій

Ідеї щодо голизни в західному світі повернулися до двох традицій: юдейської та грецької. Юдейська традиція представляла божественність як таємничість і тлумачила наготу як втрату статусу: хто оголюється, той опускається до рівня раба, повії чи безумця. Греки, навпаки, ідеалізували атлетичну голизну чоловічого тіла, возносили його ледь не до божественних образів і залишили людству традицію ідеалізувати цю оголеність – та це лише половина історії. У грецькій філософії існували й суперечливі думки²⁰¹.

Для того щоб зрозуміти приписи щодо одягання за часів раннього християнства, не обійтися без розуміння сексуальності. У перші два століття нашої ери секс критикували з особливою строгістю, а одежа відображала скромність чи чуттєвість людини. Вибагливість класичної Античності мусила б завдячувати впливовій філософській школі стоїцизму (300 р. до н. е. – 250 р.), яка здобула неабияку популярність у Римській імперії. Лікарі радили втримування і незайманість замість сексуального задоволення, а ще ратували за стриманість у напоях і їжі.

У другому столітті Гален, відомий грецький лікар при дворі імператора Марка Аврелія, вважав, що християни, попри недосконалу філософію, гідні поваги, оскільки втілюють у життя автентичні чесноти, які він сам високо цінував.

Їхнє презирство до смерті та її наслідків увиразнюється для нас щодня, те саме стосується і сексуальної стриманості християн. Адже йдеться не лише про чоловіків, а й про жінок, які ціле життя обмежують себе у плотських утіхах. До них належать особистості, що досягли певного рівня самодисципліни та самоконтролю, що не поступається вмінню геніальних філософів²⁰².

Коротко кажучи, християни були такі ж аскетичні, як і стоїки, що засуджували позашлюбний секс і вимагали вірності від обох членів подружжя. Целібат високо цінували: шлюб для тих, хто не зможе прожити без жаги. Стоїк Сенека в трактаті, присвяченому шлюбові, зауважив:

Одружений чоловік повинен бути не коханцем, а просто чоловіком. З цими міркуваннями апелювали до високих представників церковної верхівки. І втіхоненависник отець Єронім (бл. 347–420 рр.) залюбки цитував ідеї стоїків. Пліній Старший у «Природничій історії» похвалив слона за його чистоту, оскільки слони спарювалися лише раз на два роки. Образ цієї розумної і чистої тварини християнські теологи упродовж століть використовували за приклад для людей. Іще у двадцятому столітті Папа Іван Павло II висловився про пристрасть як про «зраду з власною дружиною»²⁰³.

Ідея, що незайманість робить чоловіків і жінок «чистішими», витала вже в пізньокласичному світі, звідки постало християнство: розмноження – необхідність, але статусу цнотливості надавали перевагу. Християни винесли таку ідею з міркувань про те, що відмова від сексу наближає людину до Бога, адже секс оскверняє. Ще й досі обов’язковий целібат для католицьких священиків – упертий рудимент озвученої думки²⁰⁴.

Наголос на неконтрольованому тілі і статевих відмінностях найбільше стосувався забезпечення того, щоб патріархальна ієрархія залишалася домінуючою, ідея, яку церква неминуче взяла на озброєння. Тож жінці дедалі частіше доводиться чути про покору чоловікові і пораду якнайменше з’являтися в публічному просторі. Ці думки згодом перебрало й мусульманство. Християнство спровокувало «вороже ставлення до сексуальних утіх» – бачення, яке лише посилювалося завдяки інститутові целібату для священиків у дванадцятому столітті.

Початково нагота в церкві не асоціювалася зі срамотою тіла. Ми вже бачили, як християни без найменшого сум’яття скидали з себе одяг перед обрядом хрещення, перш ніж зануритися у воду на очах у всіх. У Середні віки християни здійснювали покаяння лише з хусткою навколо поперека або в одній сорочці, голі-голісінькі брали участь у процесіях, аби, наприклад, вимолити дощі в засуху²⁰⁵. Частково завдяки наполегливим зовнішнім впливам християнство закликало перемістити увагу з хтивої тлінної плоті, а одежі випадала роль відганяти нечисті думки і запобігати небажаному сексу.

Зваблива сила аскетичного життя

Грецьке слово «аскеза» (askesis) первісно означає «вправа» чи «тренування» (наприклад, у атлетиці), муштрування тіла та душі. Аскетизм – це питання дисципліни та поміркованості тілесних потреб²⁰⁶. Аскетичне життя робило тіло покірнішим, давало змогу контро­лювати пристрасть, негідні думки, розпусні сни і нічні полюції. Зрадити тілові – означало благодатно вплинути на цнотливість. Так, наприклад, послідовники стоїків – християни вбачали значну перевагу для людського блага в пості, стриманості та самоконтролі. Зразкова аскетична поведінка і скромна одежа вірян мусили б відрізняти їх від усієї решти світу. Християнські тексти першого століття підтверджують стан справ у різних історіях про аскетів, що дотримувалися посту. Подейкували, наприклад, про одну незайману діву, яка впродовж тридцяти років їла лише по суботах і неділях, або про монаха, що «постив так ревно, аж ребра його світилися»²⁰⁷.

Їжа асоціювалась із сексуальною пристрастю, з історією про заборонений плід, що посіяв у світі смерть, і з гріхом Єви, нібито більшим за Адамів. Смирення та піст рекомендували жінкам і чоловікам, але здебільшого жінки вбачали в дотриманні посту та незайманості шанс поміняти власний суспільний статус упосліджених. Багато з них у перші століття зайшло далеко, аж до драматичного: худі, як скіпка, висохлі, з грудьми поморщеними, наче листя зів’яле. У тих, хто фанатично постив тривалий час, припинялася менструація. Знищена цілком жіночність буцімто надавала цьому виснаженому тілові привабливості в очах Ісуса, ось він – аргумент: отримати додатковий бонус²⁰⁸.

За свідченнями грецького теолога і єпископа Василія Анкірського (тепер Анкара), що помер у 364 році, Бог створив жіноче тіло з милішими формами і приємнішим на дотик, ніж у чоловіків. Творець наділив жінку тілесною привабливістю через те, що була вона підлеглою, «щоб жінка в цій субординації не виглядала цілком безпомічною». Піст покликаний применшити її привабливість. Справжні жінки тримали душу й тіло в чистоті настільки, що й зерна похоті в житті не мали. Тіла аскетичних жінок закам’яніли, їх мінімізували до рівня образів, плоть яких більше не реагувала на виклик почуттів і фантазій щодо задоволення.

Однак єпископ Василій спішив додати до своїх міркувань обнадійливе твердження, згідно з яким жінки в цьому земному житті рівні з чоловіками лише душами. А тут тримаймося: «Тільки в житті по смерті вони порівняються з мужчинами в усьому». Інакше мовлячи, дівчина повинна працювати в поті чола, щоб притлумити в собі всі жіночі інстинкти і подобати на чоловіка, та навіть це їй не зарадить. Невинна діва відповідно до цієї залізної логіки так і залишиться неповноцінною істотою. Урешті-решт, ув’язнена вона пожиттєво в тілі жіночому, і чистота її тілесна й духовна, набута завдяки великим фізичним і психічним зусиллям, ніколи не буде достатньою. Навіть позбувшись краси своєї, тіло її змарніле залишається причиною краху чи для самої жінки, чи для чоловіків²¹⁰.

Як цей аскетичний процес змін відбувався, можна розповісти на прикладі окремого жіночого життя. Один із них – історія святої Пелагії, вродливої танцюристки й актриси. Її біограф – припускають, що це один міський диякон, – описав, як сприймали цю привабливу заможну жінку, коли вона виходила в світ у супроводі служанок і залицяльників:

Перед вбивчою красою цієї напарфумленої, з макіяжем жінки, що втратила сором, з білосніжною шкірою, кожен чоловік ладен був розпростатися ниць. Диякон розповідає також, якою вона стала по кількох роках аскетичного тренування, коли він навідував її на Оливковій горі. Навернення у віру та святість стерли останні промені її жіночності:

Інший агіограф писав про святу Аполінарію Єгипетську, що повернулася виснаженою з боліт, у яких відбувала піст. Жінка перетворилася на порожню оболонку без плотської субстанції: «Її тіло виглядало тепер, як панцир черепахи, нещадно скусане комарами»²¹².

У своїх прагненнях визнання деякі жінки ладні були пожертвувати всім, аби позбутися зовнішньої привабливості та буквально «маскулінізуватися». Висихання крові та молока давало змогу звільнитися від культурно й соціально низького статусу жінки. Висохлі груди і назавжди зниклі менструації, безумовно, скасували їхню здатність народжувати, саму фундаментальну відмінність між чоловіками і жінками.

На думку святого Єроніма, жінки, що практикували аскетизм, мусили відмовитися від двох базових речей: сексуальності та материнства. На найвищу похвалу заслуговували непорочні аскетичні дівиці, їх завжди горстка, їх традиційно порівнювали з негативними образами жінок у цьому ж суспільстві. Зразкові сакралізовані аскетки слугували моделями для наслідування всім іншим жінкам, які не відмовлялися від їжі та сексу, й щомісяця, не будучи вагітними, кровили²¹³.

Чоловіки і жінки, які не хотіли одружуватися, брали монастирський чин і жили в незалежних спільнотах, що мали власні доходи. Християнські ченці обирали відповідний триб життя як символ відданості Богові – традиція, що відтоді втратила актуальність. Ченці носили ряси і вистригали волосся, йшли на постриг, що означав обряд посвячення й відмову від мирських насолод (мал. 12 кольор. вкладки). Черниці покривали волосся і тіло білою, сірою чи темною тканиною, згідно з вимогами чернечого ордену, до якого належали. Здебільшого не прикривали лише обличчя та руки.

Головні убори католицьких черниць нагадували комбінацію гре­ко-римських накидок і так званих мусульманських хіджабів для жінок. У Середні віки такий вид покривання голови свідчив про побожність і невинність. На картині про народження Марії всі благочестиві жінки, які піклуються про матір Марії після пологів, носять скромний одяг, що покриває їх волосся і шию, одяг на кшталт того, який сьогодні носять ортодоксальні мусульманські жінки (мал. 17 кольор. вкладки).

До шостого століття на Середньому Сході функціонували монастирі, де жили представники обох статей. Згодом втрата репутації призвела до чіткого розмежування монастирів.

У західному Середньовіччі, як і в інших культурах, існувала градація непорочності, залежно від певної стадії життя жінки: періоду незайманки, статусу заміжньої та вдови. Деякі теологи називали їх нареченими Христа, що догоджали жениху постом.

Першим і найвищим з досяжних рівнів жіночої доброчесності вважалася незайманість. Дівчатам рекомендували берегти свою чис­тоту, аж допоки не підуть під вінець. Другого рівня, гідного високої похвали, могли досягти вдови, що відмовилися від повторного заміжжя і надалі утримувалися від інтимних стосунків. Третій рівень доброчесності залишили жінкам заміжнім, утрата цнотливості для яких була неминуча. Для тих, хто за життя був вірним своїм чоловікам, ідеал непорочності перетворився на взірець моногамної чистоти. У всіх випадках доброчесність стосувалася не лише поведінки, а й одягу.

У християнських творах перших століть духовні герої становлять приклад чистоти і стриманості. Земні спокуси аж ніяк не для них. Відомі самітники на картинах протистоять навколишнім принадам. Показовим є приклад християнського святого Антонія (251–356 рр.), що походив з Єгипту. Цей аскет, згідно з переказами, провів певний час пустельником у Лівійській пустелі, де його випробовував сам диявол. Зразкова стійкість Антонія – улюблена тема коптського і східно-православного іконопису.

У західному мистецтві святого Антонія зображають в убогій печері пустельника, де з’являвся диявол у вигляді голої чи спокусливо одягненої жінки, що прагне звести його на манівці. Караючи своє слабке тіло, Антонію вдається вистояти перед спокусою. Аби позбутися грішних думок, пустельник ставав ногами у вогонь. Не дивно, що саме до цього святого зверталися по допомогу ті, кого спіткали шкірні болячки, як-от лишай і рожа, хвороби, що їх раніше називали «вогнем святого Антонія». Отож чоловіки, що дали обітницю безшлюбності, просто одягнені, стали свого роду суспільним дзеркалом, здатним продемонструвати, як християни різняться від решти суспільства – язичників, єретиків, ненажер і пияків, що віддаються похоті та через мирські справи відволікаються від майбутнього спасіння.

У пошуках християнської ідентичності

Як і рабини, впливові християнські теологи (початково їх називали отцями церкви) зверталися до своїх вірян з настановами про те, як слід одягатися. Подібно до єврейської традиції, увагу фокусували передусім на жінках. Розкіш світу, легковажна одежа, прикраси й косметика асоціювалися з непристойним бажанням сексу. Християнина, одягненого в пишне вбрання, що мав на собі коштовності, осудливо порівнювали з «розпусним і безпутнім ідолопоклонником»²¹⁵.

Навернені у віру чоловіки і жінки мусили вирізнятися з-поміж інших зовнішнім виглядом, себто простотою і поміркованістю, що заміняли їм торгову марку. Основний суспільний наголос падав на скромну одежу без прикрас, що мало б підкреслювати ідентичність християн у навколишній світовій спільноті – приклад, який мусульмани на Заході іноді також намагаються продемонструвати. У перші століття християнства одяг і зовнішній вигляд почали відігравати важливу роль у власному усвідомленні ідентичності та у стосунках між невіруючими і християнами, з іншого боку, а також поміж чоловіками і жінками, про що свідчать тогочасні тексти.

Отець церкви Климент Александрійський (бл. 125/150–215 рр.) вважав, що жінки поза домівкою повинні обов’язково одягатися: «тільки тоді, коли їхні обличчя під вуаллю, можемо бути певні, що ніхто гріху не піддасться»²¹⁶.

У християнській церкві такої настанови не існувало аж до того часу, поки деякі церковні лідери «з поваги до Бога», не ввели за правило, що жінки повинні покривати голову в окремі особливі моменти, наприклад під час молитви чи святої євхаристії. Згодом у певних церквах наполягли на тому, щоб жінка носила одяг, що покриває абсолютно все, іноді навіть включно з руками, – правило, що вельми скидалося на відповідні ортодоксальні юдейські приписи. На підставі ґрунтовних коментарів (хибно перекладених із грецької, як твердять деякі фахівці)²¹⁷ щодо біблійних текстів у жінок була повинність покривати волосся або голити голову, «одягатися скромно», не впадати в око зачісками й розкішшю.

Тертуліан (бл. 160–230 рр.), іще один відомий отець церкви з Північної Африки, був фанатично зосереджений на темі християнської ідентичності та правил жіночого одягання. Теолог вважав, що, починаючи з підліткового віку, дівчатка повинні носити накидки за межами оселі, і так до кінця життя. Цей обов’язок поширюється і на час перебування в церкві. У Карфагені його часів дівчата та незаміжні жінки мали право робити вибір на власний розсуд, відтак вони висловили категоричний протест супроти того, аби ходити в церкву покритими.

Тертуліан був змушений визнати тезу незаміжніх карфагенських дам, згідно з якою апостол Павло в Біблії висловився нечітко щодо настанови покривати голову. Дівиці інтерпретували цей текст як інструкцію для одружених пар і заперечували, що ці приписи якимсь чином застосовні до них. Тертуліан поставився до цієї відмови се­рйозно, аргументуючи насамперед традицією відповідного регіону: жінка, що наважилася виставляти себе напоказ оточенню, тим самим «обрала шлях повії». Наступний аргумент зводився до того, що більшість церков уже пристала на таку пропозицію. Саме через те, що всі християнські громади на теренах Середземномор’я належать одному церковному тілові, відступ від традиції в Карфагені посіє лише розбрат.

Цей теолог не сумнівався в тому, що по смерті чоловіки і жінки набудуть однієї й тієї самої ангельської природи. Тут, на землі, розмірковував Тертуліан, жінки становлять іншу категорію, ніж чоловіки, незалежно від того, дівиці вони, вдови чи заміжні. На його думку, абсолютно всі жінки повинні покривати голову. Те, що жінки роблять макіяж, милуються на себе в дзеркалі, фарбують волосся, ледь втискають ноги в тісне взуття, тощо, – лише підтверджує їхню належність до певного типу з колективними рисами марнославства, гіперсексуальності та схильності демонструвати всім привабливі частини свого тіла. Накидка, вважав Тертуліан, пов’язувала жінок – його сучасниць з усіма попередніми представницями цієї ж статі, включно з Євою, яка, спокусивши Адама, вчинила первородний гріх. Усе жіноцтво набуло сили спокушати, через це покриватися стало необхідністю для всього жіночого роду. Відтак відповідальність за чоловічу хіть лежить винятково на жінках.

Тертуліан описав деякі традиції в Північній Африці та різні методи покривання. У євреїв була своя особлива традиція, в той час як жінки інших народів вважали за краще покривати свої голови лише частково тюрбанами, або смугами тканини з льону, або капелюхами. Тертуліан не схвалював непокрите чоло, тому хвалив «язичниць Аравії», як він назвав жінок з доісламских культур, за те, що вони покривали не лише голову, а й обличчя. Інакше кажучи, вони обирали спосіб «одним неприхованим оком насолоджуватися половиною світла, замість того, аби торгувати цілим лицем»²¹⁸.

Іще один авторитетний отець церкви Августин (354–430 рр.) підкреслював владність чоловічої статі: чоловіка створили для того, щоб керувати жінкою так, як «розум управляє плоттю». Цей єпископ, якого визнала святим римо-католицька церква, походив, як і Тертуліан, з Північної Африки і помер у Гіппоні (сучасна Аннаба в Північно-Східному Алжирі). На основі власного сексуального досвіду, здобутого у молодому віці, Августин вважав, що людська природа нездатна самотужки практикувати силу волі²¹⁹.

Для багатьох християн-неофітів упродовж перших трьох століть моральна свобода контролювати себе була синонімом до християнського заклику. Куди пізніше поділася ця сила волі? Оригінальна християнська розповідь про свободу вибору, самоконтроль і відповідальність урешті-решт перетворилася на історію про рабську покірність гріхові, а гріх здебільшого асоціювався з темою сексу та насолоди²²⁰.

Учення Августина про успадкований гріх змістило питання важливості людської сили волі на задній план. Він вимостив дорогу для впертих західних уявлень про сексуальну мораль, що відлунювала ще довго після того, як вижила себе ідея покривання голови християнок. Повинність покривати голови під час церковної меси в римо-католицькій церкві втратила свою актуальність аж 1965 року. У південно-європейських і латиноамериканських країнах, а також в православній церкві східного обряду жінки під час богослужіння накидали на голову хустку або коротку мереживну вуаль. У деяких протестантсько-християнських громадах Південної та Північної Америки жінки мали на голові капелюшок на вимогу певних інтерпретацій біблійного тексту²²¹. У більшості церков не існувало спеціальних приписів щодо покривання голови, утім деколи жінок просили вдягатися до церкви скромно. Улітку 2014 року мереживні накидки вже лежали при вході до собору Трої у Франції, поряд зовсім ненав’язливий текст: «Пані та панянки, ці шалі до вашого розпорядження, якщо ви вважаєте, що мусите покрити голову з поваги до цього собору». Ніхто нікого більше не змушує. Жінки можуть обирати самі, проте впадає в око, що прохання виявляти повагу адресоване винятково жінкам.

Християнство заохочує чоловіків і жінок стримувати себе в їжі та питві, одягатися просто й скромно, при цьому бажано висловлювати солідарність з обділеними щастям у цьому світі, не важливо – вороги вони вам чи друзі. Водночас колишні отці церкви, а згодом теологи століттями намагаються підкреслити відмінність між чоловіком і жінкою. Отже, вони прагнуть захистити авторитет чоловіків і їхню ж слабкість, що виявляється у формі сексуального збудження, встановлюючи обмежувальні правила для жінок, особливо в царині одягу. Проглядається певна логіка: що слабкіший наголос на самоконтролі чоловіка, то виразніше звертають увагу на повинність жінки приховувати певні частини тіла.

Раніше жінкам не дозволяли носити чоловічий одяг, а чоловікам – жіночий, позаяк Господь такого не терпить, на що вказує біблійний текст Першого, чи Старого, Заповіту²²², – правило, якому мусили коритися однаково юдеї та християни (воно й досі не втратило чинності). Тим часом і чоловіки, і жінки дедалі частіше обирають довгі штани або джинси з піджаками, які в більшій частині світу вже не сприймаються як суто чоловічий одяг. Це явний приклад того, наскільки змінилися погляди на одежу.

У першій половині минулого століття, ба навіть трохи по тому європейським дівчатам забороняли з’являтися до школи з оголеною шиєю, голими руками і ногами чи колінами. У наш час християни майже не відрізняються одягом від усіх інших, хоча все ще залишаються групи ортодоксів, які одягаються стриманіше чи навіть похмуріше, ніж їхні чутливі до моди сучасники. Існують також і ревно побожні жінки, що ходять до церкви лише з покритою головою²²³. Правила стосовно одягання, що беруть початок з біблійного тексту, більшість християн двадцять першого століття переважно не тлумачить буквально: вони змістили ці примусові приписи в культурну площину патріархальних отців церкви. То помітнішою видається буквальність сприйняття давніх настанов і релігійних переказів щодо одягання, які іслам інтерпретує вустами багатьох мусульманських священнослужителів. Ця виразна буквальність особливо проглядається у зростанні уваги до покривання тіла серед вірних мусульман минулих років.

Давньоєврейське слово erwah і арабське слово awrah (мн. awratain) мають одне й те саме значення: інтимні місця, що їх потрібно покривати. І єврейський erwah, і мусульманський awrah відповідно стосуються частини тіла від пупця до коліна в чоловіків і цілого тіла жінки зверху донизу, які строге духовенство визнало територією осороми. Отож, ці частини тіла мусять бути прикриті, за винятком обличчя і рук, але в ортодоксальному варіанті навіть ці ділянки мають залишатися невидимими для всіх, окрім членів сім’ї. З приводу цього в самому ісламі існують різні погляди, яким мусульмани і немусульмани приділяють значно менше уваги. Про це детальніше згодом.

Хіджаб, що зараз більш відомий як мусульманська хустка, походить зі слова hajaba і означає арабською «покривати», або «ховати». Це слово, значення якого поступово стало ширшим і набуло змісту для жінок «покривати себе», насправді спочатку означало: чистий, непорочний, покірний, зі скромною зовнішністю і поведінкою. Така вимога стосувалася всіх вірян – і чоловіків, і жінок. Під цим поняттям сьогодні здебільшого розуміють хустку, якою мусульманські жінки покривають одночасно голову і тіло. Попри те що консервативні вчені наполягають на тому, щоб жінки ховали і обличчя, і руки, усе-таки дозволено оголювати руки лише тоді, коли ті не зумовлюють фітну (fitna), тобто сліпу пристрасть: «Якщо вона красива й прикрашає свої обличчя та руки зовнішніми принадами чи суспільство навколо позбавлене моральних чеснот, що в ньому чоловіки навіть не відводять поглядів, тоді жінці заборонено відкривати обличчя і руки»²²⁴.

Фітна, що має конотації «випробування, нещастя, страждання чи тягаря», – важливий концепт в арабській мові. Оригінальне значення спорідненого дієслова «спалювати» вживали тоді, коли йшлося про виплавлення золота і срібла, воно вплинуло на значення інших слів, як-от «випробовувати» (зокрема, у сенсі випробовувати когось на міцність); «порушувати громадський мир»; «зваблювати», «спокушати», «зачаровувати», «крутити голову». У сучасній арабській літературній мові фітна підсилює такі значення, як «шарм», «виклик», «привабливість»; «чарівність», «миловидість», «принадність», «заворожливість», «звабливість»; «пристрасть», «інтрига»; «бунтарство», «нестриманість», «розбрат», «розкол», «міжусобиця»²²⁵.

Згідно з консервативними поглядами, виникає небезпека того, що хіджаб можуть використовувати в розумінні «мирської слави».

Які аргументи наводить Коран, перекази (хадиси) і пізніші мусульманські тексти, аби виправдати релігійний підтекст одягу, і як сучасні мусульмани ставляться до цих успадкованих з інших поколінь звичок одягання? Це запитання, на які ісламські вчені впродовж усієї історії відповідали в різний спосіб. Гострі дискусії на цю тему точаться ще й досі – знову увагу фокусують радше на жіночій манері одягання, ніж на чоловічій.

Мусульманська традиція та чоловіча одежа

В ісламі, як і в юдаїзмі та християнстві, чоловікові з давніх-давен забороняли одягати жіночий одяг, а жінці – відповідно навпаки. Відмінність між обома статями мусила бути очевидною. Згідно з твердженнями хадисів авторитетного збирача текстів Аль-Бухарі (810–870 рр.), «пророк Магомет, Посланець Аллаха (хай буде з ним мир і благословення Аллаха), прокляв чоловіків, що подобають на жінок, і осіб жіночої статі, які нагадують стать протилежну». Суворі представники духовенства вимагають від сучасного чоловіка бути схожим на пророка (спочатку пропонують уявити собі Магомета на вигляд). За часів пророка, дізнаємося далі, чоловічі штани не могли опускатися нижче щиколотки, бо цю звичку приписували жінкам. Такий переступ вважався серйозним гріхом для чоловіка, як переказує імам Мухаммед аль-Бухарі, пророк Магомет застерігав, що той, хто носить штани довжиною поза кісточки (мал. 13 кольор. вкладки), «горітиме в пекельному вогнищі Судного дня»²²⁷.

Те саме прокляття впаде на чоловіка, який поголить бороду, позаяк той, хто чинить подібне, нагадує ззовні жінку. Вірні мусульмани мають іще одну підставу, щоб відрощувати бороди. У такий спосіб ушановують вони всіх пророків, зосібна пророка Магомета. У той час мусульманські чоловіки запускали бороди, аби відрізнятися від інших, подібну пораду часто дають і сучасним мусульманам. Ця традиція була популярна ще задовго до зародження ісламу, про що свідчать вавилонські та древньоєгипетські зображення, не виняток і юдейський звичай – завжди носити ефектні бороди.

Згідно з переказами, для чоловіків діяв мусульманський дрес-код, або чоловічий хіджаб, що дуже нагадував юдейські традиції. Коротко його можна описати так:

• У всі часи обов’язковим вважається прикривати так звані осоромні місця, awratain, від пупця до коліна, спереду і ззаду.

• Вказані ділянки тіла заборонено оголювати на людях, як і дивитися на них (виняток становлять лише одружені пари).

• Чоловік повинен покривати awratain під час молитви.

• Штани не повинні сидіти штивно, мають бути широкі та непримітні.

• Одяг не повинен бути схожий на такий, який зазвичай вважається жіночим костюмом.

• Заказано вибирати тонку тканину, з-під якої просвічується тіло, тоді awratain так само опиниться на виду.

• Вбрання не має бути одягом слави, гордості або марно­славства.

• Одяг не повинен бути зроблений з чистого шовку.

• Чоловікам заборонено носити навіть нечисте (з домішками) золото²²⁸.

У наш час ортодоксальні священнослужителі придумали ще кілька нових правил: відомі західні марки одягу чванькуваті, відтак обирати їх заборонено, адже мусульманин одягається просто й скромно. Фанатики подають надумані правила для сучасних вірян винятково з негативної позиції супроти немусульман. Мусульманин повинен відмовитися носити одяг людей, які належать до інших релігій чи не належать жодній. Ось кілька прикладів:

Мотивувала такі заборони потреба в автентичності, але не страх через те, що мусульманин напне на себе одежу інаковірних. Згодом, мовляв, це спроектує їхню аморальну поведінку та негативні якості на власну віру. З метою заохотити носити одяг часів пророка Магомета мусульмани придумали аргумент, мовляв, чоловіки обирають собі жінок, які слідують настановам ісламу на його ранніх стадіях, тобто «повністю покритих, із поглядом благочестивим».

На ці риторичні запитання, звісно, відповідають по-різному. Виникає зворотне питання, чи довгі бороди, що мали б підкреслювати маскулінність, настільки привабливі для жінок, на що зовсім не зважає мусульманське духовенство.

Накидка тут уже була

Розподіл статей і вуалей для жінок (за винятком жінок-рабинь) був уже поширений серед мешканців Середземноморського узбережжя в різних культурах і релігіях, коли мусульманство лише зародилося. Мусульманству як новій релігії приписують релігійну значущість для деяких місцевих звичаїв, включаючи вже наявні правила одягання. Аналогічно до того, як кіпа (kippah) урешті-решт стала символом юдаїзму, хоч і походить зі середньовічної західної католицької церкви, мусульманство запозичило традицію покривання голови в інших культур. Тоді мусульманські духовні лідери й учені задекларували накидку як власний атрибут доброчесності²³⁰.

Суворі мусульманки в абаях, які під час моєї відпустки із Занзібара до Дар-ес-Салама запевняли мене, що я мушу одягнутися так, як вони, – ці жінки навіть не здогадувалися про те, що християнський отець церкви Тертуліан іще п’ять століть до зародження мусульманства вимагав, аби незаміжні жінки Карфагена покривали голови, проте ті відмовилися.

Вуаль як головний убір протягом сьомого століття арабська культура запозичила з Сирії, де мусульмани, захопивши країну, перейняли вид накидок, які носили представниці християнської еліти. За часів пророка Магомета жінки не мусили покривати голову та шию, як робить зараз більшість мусульманок.

Лейла Ахмед, авторству якої належить наведена цитата з книжки «Жінка і стать у мусульманстві», як фахівчиня в цій царині зауважує, що «інші етнічні та релігійні групи так само формували фундаментальну культуру Близького Сходу, як і мусульмани». У ранньому мусульманстві повсякденне життя визначалося наявними місцевими звичаями, часто так є і нині²³¹. Відокремлюючи мусульманські приписи від інших побутових локальних традицій, ви отримаєте, як і сама авторка мусульманського походження, викривлені факти, за якими ісламський звичай одягатися трактуватимуть, часто несправедливо, як щось унікальне, особливе: «Месопотамська, перська, грецька, християнська і, зрештою, мусульманська культури – усі вони сприяли практиці контролю над жінками та їхньому упослідженню».

Тексти завжди залишаються питанням інтерпретації, вони вмонтовані в певні ідеї свого часу. Це так само стосується настанов щодо дрес-коду для жінок, як свідчить Лейла Ахмед, і питання, чому мусульмани не лише через століття по смерті пророка Магомета, а й у наш час знову фокусують на цьому увагу²³².

Коран і традиція: яскраві відмінності

Коран містить два важливих вірші, що повертаються до інструкцій стосовно одягу. В одному з них (Сура 33:59) читаємо таке:

Термін «джильбаб» (jilbab, множ. джильбабіб – jilbabib) позначає широкий довгий одяг, що його носять ісламські жінки, які вбачають у цьому вбранні правильну інтерпретацію обов’язкової жіночої одежі (мал. 9A кольор. вкладки). Одкровення цього тексту з’явилось у пророка як реакція на один інцидент. Маленькі вулиці міста Медини, що в сучасній Саудівській Аравії… У будинках не було вбиралень, тому жінки мусили справляти свої потреби десь на околиці міста. Згідно з переказом, Зайнаб – одна з жінок пророка – якось увечері 626 року саме з цією метою вийшла з дому і натрапила чоловіка, що почав її домагатися (таке трапляється в різних куточках світу з ризиком зґвалтування). Після цієї події Магомет наказав усім вірянкам використовувати частину свого джильбаб – жіночого одягу, щоб прикрити себе. Віднині саме так упізнаватимуть порядних жінок²³³.

Вищезгаданий момент покривання голови, як свідчив згодом дослідник мусульманства Ібн Касір (1301–1373 рр.) в одному коментарі, зробив мусульманських жінок упізнаваними. У цьому вбранні вони могли безпечно прогулюватися вулицею й захистити себе від можливих нападів чи запобігти їм. Адже всім буде зрозуміло, що жінки ці не якісь там безбожниці чи рабині, відтак їх залишать у спокої. Призначення тексту було, без сумніву, саме таким: захистити жінок пророка та дружин інших мусульман, на жаль, у тогочасному суспільстві жінки не були на хорошому рахунку. Ще й нині жінкам часто навіюють, нібито манера непристойно одягатися може слугувати причиною наруги.

У іншому тексті Корану (Сура 24:31), що присвячений жіночому одягові, ведуть мову про ще один його елемент, назва якого арабською звучить як хімар (khimar) – хустка чи шаль, що покриває голову (мал. 9С кольор. вкладки).

В арабському тексті тричі вжито одне й те саме слово «зінат» (zinat). Текст містить застереження щодо надмірного макіяжу й прикрас на шию, браслетів на руку та щиколотку. Ідентичні поради адресувало своїм вірянам християнство на цих теренах, проповідуючи той самий ідеал скромності.

Арабське слово zinat дійсно означає «прикраса» або «коштовність» у цілому, включаючи «прикраси із золота або срібла, які жінки носять на щиколотках». На думку деяких учених, поняття «зінат» застосовується тут винятково для зовнішніх прикрас і оздоб: «Використання одного і того ж слова в заключній частині вірша: “Нехай вони не тупають стопами, аби те, що приховують під своїми прикрасами, не стало явним” підтримує [цю точку зору], оскільки єдиними прикрасами, про які можна дізнатися через тупотіння ніг, є кільця на щиколотці»²³⁴.

Однак Ібн Аббас (566–653 рр.), один зі знаних коментаторів Корана і збирачів переказів про Магомета, переконує, що зінат стосується всього жіночого тіла, за винятком обличчя та рук. Його пояснення базувалося не на якомусь конкретному твердженні, а на безмовному жесті пророка. Ібн Аббас сам не був присутнім тоді, коли, як припускалося, Магомет показав цей жест. Збирач цих важливих історій про пророка здобув відповідну інформацію в інших. Так і прийнято робити, коли йдеться про перекази, проте ланцюжок джерел-оповідачів isnad не повинен перериватися, і формувати його мусять надійні люди. Як результат, правила щодо жіночого одягу віками базувалися на поглядах сучасників пророка, аж ніяк не на приписах Корану²³⁵.

Слідуючи тодішнім ортодоксальним юдейським традиціям у регіоні, Ібн Аббас та інші зібрали тисячі тверждень, численні перекази (хадиси) від сподвижників пророка та цілих поколінь дослідників Корану впродовж наступних століть, тверждень, що оголосили жіноче тіло територією цілковитої осороми – awrah. Як вже згадувалось, у мусульманстві існує також базове поняття «фітна» (fitna), за яким жіноча спокуса означає хаос і неконтрольованість. Із відомої вже причини чоловічого страху перед силою жіночої зваби і мусульманські, і християнські богослови, що сповідували патріархальні традиції, та більшість мусульман виб­рали за панівну візію Ібн Аббаса, його бачення означеної проблеми мають більшу вагу, ніж вірші Корану.

Правила, породжені подібною традицією, виконують у значній частині світу. Їх часто покірно дотримується незліченна кількість мусульманських жінок, які в очі не бачили текстів-джерел. Ось як виглядає перелік правил:

• Жінка зобов’язана покривати все тіло, зокрема волосся та вуха, виняток становить лише обличчя (довжиною від ділянки чола до підборіддя та шириною, що дорівнює відстані між великим і середнім пальцями: руки – до зап’ястя і ноги – по щиколотки.

• Вона не має права молитися в прикрасах і з макіяжем на обличчі.

• Оскільки шанс того, що хтось таки пожадливо на жінку гляне чи споглядатиме її ноги чи руки під час молитви, досить високий, то жінка мусить прикривати і ці частини тіла. Причому не тільки тоді, коли промовляє молитву.

• Жінка залишається вдома, відтак навпроти її дверей повинна постійно висіти штора.

• Якщо жінка покидає помешкання (на те завжди бувають серйоз­ні підстави), то мусить покриватися вуаллю²³⁶.

У книжці «Як опанувати хтивість і жадібність» єгипетський шейх Абдаль-Хамід Кіш (1933–1996 рр.) пояснює, що Магомет, за свідченням свого сподвижника Абу Умами (пом. 700 р.), колись казав таке: «Єдиному, хто душу мою у руках своїх тримає. Чоловік ніколи не буває один з жінкою без втручання сатани між ними». У наступному розділі доведемо, що це твердження заводить у тупик, оскільки жінки дедалі більше працюють поза стінами домівок. Щоб міцно триматися заяви Абу Умами, деякі представники богословського духовенства ходять манівцями в надії відшукати неможливі рішення. Ідеться про потенційні заборони, що стосувалися б звичайних робочих ситуацій, в яких чоловіки і жінки постійно перетинаються між собою. Ще один сподвижник Магомета Маквіл ібн Ясар, котрого цитують у згаданій книжці, припускав, що послання пророка (хай буде з ним мир і благословення Аллаха) насправді звучить драматичніше: «Хай краще одному з вас устромлять у голову залізну голку, ніж має він торкнутися жінки, яка для нього заказана»²³⁷. Це твердження згодом часто розцінювали як заборону чоловікам і жінкам потискати одне одному руку – табу, за яке ультраортодоксальна юдейська традиція донині стоїть горою.

Нерідко мусульмани неарабського походження так само перей­мають строгі арабські приписи. Наприклад, індійський муфтій Зафейрудін Міфтахі підтримав подібні традиції в книзі, що вийшла друком 1993 року у Делі під назвою «Скромність і незайманість в ісламі». На подобу деяких отців церкви перших століть християнства вихідною точкою страху для нього у двадцятому столітті досі залишається жінка, що невмолимо збуджує чоловіка. Відтак вона може з’являтися в публічних місцях лише за виняткової потреби, оскільки жінка – це Awrah. Тільки-но «жінка виходить з дому, як її підстерігає сатана»²³⁸; «якщо жінка прагне задовольнити Аллаха, то краще їй залишатися вдома, поклонятися Всевишньому та коритися чоловікові»²³⁹. Аби уникнути ризиків цієї усюдисущої диявольської спокуси, жінка в Саудівській Аравії не отримає дозволу виїздити за межі своєї країни, аж допоки їй не виповниться 45 років.

Муфтій застерігає, що жінки від природи спокусливі та чарівні, відтак провокують тривожні ситуації у громадських місцях. Він знаходить рішення проблеми, цитуючи переказ: той, кого вабить незнайома жінка, йдучи тією самою стежкою, мусить негайно повертатися додому. Там він зможе випорожнити сім’я свого збудження, що законно йому належить, тоді диявол не спіймає його в гріховну пастку²⁴⁰. Напучування, які повторювали неодноразово протягом століть, завдячують своїй появі творам імама Аль-Бухарі – одного з найвідоміших збирачів хадисів. Іще й сьогодні численні священно­служителі впевнено тримаються цих настанов. На каналі Ютьюб деякі проповідники, наприклад Абу Чайма, попереджають жінок про те, що жодної їхньої молитви не почують, якщо жінка не завжди жадає чоловіка, коли той приходить додому збуджений. Жінка порається біля печі – жодних вибачень: «Краще хай той хліб згорить, ніж чоловіка розпалити, та навіть якщо сидить вона на верблюді – мусить негайно спуститися, коли він її жадає». Побожних жінок залякували тим, що буцімто Бог од них відвернеться, якщо вони не дотримуватимуться правил одягання й не коритимуться своїм чоловікам. На думку Абу Чайма та його ультраортодоксальних духовних однодумців, ангели все записують – «якщо жінка відштовхує чоловіка… то впаде на неї прокляття Аллаха»²⁴¹. Однак кому ж не бракує нахабства вирішувати, які молитви слухатиме Господь, той, котрого величають у Корані «Богом милосердя»?

Граничні судження релігійних діячів на кшталт Абу Чайма чи Юсуфа аль-Карадаві становлять частину прадавньої спадщини, в якій вимагали абсолютний контроль над жіночими тілами та їхніми матками, – патріархальний спадок, що формувався ще задовго до появи ісламу в немусульманських країнах. Духовні особи, що наполягали на обов’язковому статусі покривання жінок у мусульманстві, не могли уникнути упередженої інтерпретації текстів. Їхні аргументи трималися на необґрунтованих доказах. Основна мета полягала в тому, щоб підтримати ієрархічне співвідношення між чоловіком і жінкою та примусити жінок якомога міцніше осісти вдома, подалі від людського ока. Ці люди керувалися власними симпатіями, не замислюючись над причинами того, чому в одкровенні пророка йшлося про жіночий дрес-код.

Накидки – «не мусульманська повинність»

Як свідчать колишні та сучасні авторитетні мусульманські релігійні діячі, а також дослідники ісламу, Коран не містить реальних вказівок щодо обов’язку жінки повністю покривати тіло чи бодай носити хустку. Коротко підсумую, як у Корані інтерпретують три цент­ральних поняття: хіджаб, джильбаб і хімар.

• Про хіджаб (hijab) як вказівку на покривання голови в Корані не згадують узагалі. Це слово фігурує у вірші (Сура 33:53) і має буквальне значення: фіранка чи розмежування, крім того, стосується воно винятково дружин пророка. Усі дослідники сходяться на такій версії. У Корані, вужче – у цьому вірші, сказано, що чоловіки-мусульмани повинні розмовляти з жінками Магомета, коли ті в хіджабі. Ідеться радше про приватність розмови з його дружинами, що ніяк не стосується всіх інших представниць жіночої статі. В одному з попередніх віршів (Сура 33:32) пророк наголошує на тому, що його жінки не такі, як усі.

• Інтерпретація поняття «прикраса» (zinat) нібито стосується цілого жіночого тіла (іноді навіть включно з обличчям і руками) і заснована на тенденційних міркуваннях.

• Джильбаб (jilbab) – це плаття, яке одягають поверх іншої одежі або своєрідне пальто, яким покривають у тому числі й голову. Представники духовенства, які наполягають на обов’язковому використанні хіджаба, цілком ігнорують історичне підґрунтя і його суть у одкровенні (Сура 33:58): мова йшла конкретно про захист жіночої цноти від косих поглядів чоловіків саме в той момент, коли жінка справляла свої фізіологічні потреби.

• Текст про хімар (khimar) у Сурі 24:31 ознайомлює нас з великою хусткою, що покриває тіло з голови по груди. Віднині бачити груди оголеними було не по-мусульманськи; покривати цю ділянку тіла в доісламській арабській культурі прийнято не було. Коли арабські клани вирушали воювати, жінки проводжали їх, відтоді й з’явився звичай оголювати груди і в такий спосіб надихати воїнів на героїчні вчинки²⁴². Відповідний вірш у Корані зовсім не стосується традиції покривати жінкам голову чи волосся. Роз’яснення про потребу ховати під одягом усе тіло з’явилося вже після часів життя пророка. Якщо Магомет мав на увазі все тіло без винятку, ще й на додаток голову й обличчя, не було жодної підстави раптом наказувати жінкам закривати груди, – саме це слово фігурує в тексті²⁴³.

Той факт, що жінки були настільки помітними у публічному секторі за життя пророка, дещо підривають аргументи, що з’явилися згодом. Їх досі часто повторюють для того, щоб посилити виокремлення жінки і приписи щодо дрес-коду без фактичних на те підстав. Звідси й висновок дослідників багатьох конфесій у мусульманстві, вихідців із різних частин світу: «Мусульманство не передбачає спеціального виду одягу, не існує настанови покривати голову, є лише простір для культурного розмаїття та колосальної багатоликості»²⁴⁴.

На моє запитання про те, чи правдиві наведені факти, зовсім недавно відреагував доктор Ляйденського університету Ахмад Аль-Джаллад, учений, що вивчає історію домусульманської Аравії. Дослідник підтвердив, що у жінок справді був звичай випроваджати чоловіків на поле битви з оголеним бюстом: «Наявність цієї традиції засвідчують реальні історичні документи».

Недовіра – погана порадниця. Так вважала ліванська письменниця Назіра Зін аль-Дін, яка в 1920-х роках доводила, що покриватися – це неісламське, і ніхто з прихильників покривання не зміг належним чином обґрунтувати свою позицію щодо цієї жіночої манери одягання. Вона вважала:

Той, хто уважно читає Коран, знаходить у різних текстах повідом­лення, що жодна людина на цьому світі не символізує Господньої влади, що мусульмани самі несуть відповідальність перед Богом і жодний правовірний не відповідає за діяння іншого, навіть пророка Господь послав нам зовсім з іншою метою²⁴⁵.

Поки дехто продовжує вбачати в минулому незмінне сучасне, вірні своїй релігії мусульмани все критичніше прочитують ісламські традиції «з Богом даним розумом і з улюбленим Кораном у руці». Саме так кілька років тому один студент сформулював свою думку в дискусії після якоїсь моєї лекції в Марокко.

У книжці «Бог знає солдатів» професор права Халід Абу ель Фадл кидає виклик усім, хто намагається припинити чи принаймні загальмувати ісламську дискусію.

Попри те що Священна Книга мусульман не зобов’язує жінок покривати голову, хіджаб як вид одежі в останні десятиліття набув особливої популярності. Це виглядає нелогічно, але має свої причини в різних місцях. Як і чому жінки спочатку Середнього Сходу, а згодом цілого світу вперше чи знову взялися покривати голову та обличчя – пояснення знаходимо лише в потоці фанатичної пропаганди з боку ультраконсервативних прихильників салафізму та ваххабізму. Ця пропаганда коштувала мільярди й живилася переважно завдяки нафтовим доларам Саудівської Аравії та країн Перської затоки. Культури та країни всього світу опинилися під шаленим тиском, що мав на меті адаптувати закам’янілі патріархальні стосунки між статями. Усе це призвело до того, що останніми роками можна побачити дедалі більше покритих жінок від Африки до Індонезії, де мусульманські жінки раніше рідко практикували таку манеру одягатися.

Рішення покривати голову зумовлене також зміною ландшафту глобальних владних відносин. Наслідки цього унаочнилися напередодні, а надто після подій 11 вересня. Політичні мотиви також відігравали певну роль для мусульманок, які з власної волі вирішили підкоритися давнім приписам щодо одежі саме в західному світі. Ще раніше західна колонізація породила обурливі постколоніальні реакції. Відсутність шансів для молоді в багатьох мусульманських суспільствах викликала в минулі роки серйозну фрустрацію. За такого розвитку подій чинні політики намагаються перекинути всю вину на Захід: допоки борг через економічну стагнацію перекладають на інших, сам ти не відповідаєш за жодне рішення. Унаслідок цього не лише політики, а й духовні лідери щосили засуджують або опираються негативному впливові Заходу – від західної освіти до медичних послуг. Звісно, що й простоволоса жінка так само опинилася в цій категорії. Ба більше, західна підтримка Ізраїлю, попри його жорсткі порушення прав людини, поза сумнівом, відіграє важливу роль у формуванні негативного ставлення багатьох людей арабського світу до Заходу²⁴⁷.

Є на те також причини, пов’язані з модою: чорний нікаб, здається, здобув неабияку популярність завдяки заможнім жінкам із багатих країн Перської затоки (мал. 9B кольор. вкладки). А що вже казати про кольорові хіджаби, які старанно накидали на себе, щоб мати спокусливий вигляд? Очевидно, що всі ці «помади-мусульманки» шукають компроміс між тим, як себе показати, і тим, як себе приховати: іслам означає мир, чистоту, але при тому й покірність. Однак що робити, якщо ти водночас любиш і Творця свого, і усе навколо, що дарує тобі світ²⁴⁸.

За часів пророка жінки мали достатньо свободи, на думку знавців Корану, що вивчали історію ісламу від його становлення. Аль-Газалі, до прикладу, казав: «Видивлятися на жінок – це злочин для мусульман, і свідомий іслам відкидає звичаї тих країн, де жінок обмежують чи урізають їхні права й обов’язки». Хадіджа – перша дружина пророка, була перша й у тому, що повірила в нього беззастережно; погляди іншої жінки Магомета, Аіші, набули особливої ваги для мусульман за всю історію існування ісламу. Читаючи суворі приписи та погрози, що їх придумали для жінок правовірні чоловіки, мусульмани можуть запитати самих себе, що трапилося б нині з жінками пророка, якби їм довелося жити в суспільстві, де безжалісно панує закон шаріату. Відповідь сучасних вірян була б чудовим індикатором вибору, який кожен мусить зробити сам²⁴⁹.

Релігія пропонує норми вірним, що, як і безвірні, шукають опори в хаосі сучасного життя. У відповідь на пошуки цього блага юдейські рабини, отці християнської церкви та мусульманські збирачі традицій пропонують правила доброчесності та дрес-коду, між якими багато спільного. Коротко кажучи, ці правила обмежують винятково жінок. Священнослужителі нерідко намагалися проштовхнути власні міркування, маніпулятивно інтерпретуючи священні тексти. Це відбувається ще й досі з тієї причини, що йдеться радше про владу, ніж про віру. Тепер, коли сучасні жінки по всьому світу отримують більше насолоди від навчання, знову згадують давні релігійні традиції, щоб увіковічнити надійні ієрархічні стосунки. Часто релігійний радикалізм виникає з боязні чоловіків утратити авторитет.

Жіноче тіло, мабуть, іще до другої половини минулого століття здавалося білим аркушем, на якому богослови безперешкодно проектували власні візії. Причому відповідальність за збуджений стан чоловіка здебільшого покладали на жінку, на відміну, наприклад, од чоловіків бакаірі в Центральній Бразилії, які вміли приборкувати повсталу плоть звичайною мотузкою. У деяких традиціях чоловічі бажання чи фантазії досі мають релігійний підтекст, коли йдеться про незайманість і манеру одягатися²⁵⁰. Дуже шкода, що жінки всіх трьох релігій за тривалий час так і не спромоглися, не мали змоги сформулювати, якими вони бачать себе і ту іншу, не зодягнену, стать. Однак зміни у кожній з трьох світових релігій відбуваються щодалі активніше²⁵¹.

Той, хто оглядається на «зодягнену» історію релігії, не може ігнорувати ці факти: чи то про людей, що ходили голими і носили лише футляр для пеніса; чи про європейські завужені штани або традиційно непокрите жіноче волосся, голови, груди, п’яти, литки; чи про декольте, нейлонові панчохи, светри до пупця, бікіні чи буркіні – напучування релігійних діячів щодо одягу зазвичай були вельми однобокі. Повчання стосувалося лише жіночої одежі, що в їхніх очах виглядала нечестиво. Замість боротьби супроти своїх бентежних пожадливих почуттів, відповідальність за власну жагу значною мірою переклали на протилежну стать. Відтак заклик до обопільного самоконтролю присікли ще на його зародковій стадії.