Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

9. Живучи разом на одній планеті

Чи той чоловік, з ким я, простоволоса, стояла на автобусній зупинці, був сам невблаганний шейх Фаваз Джнейд – імам, який вважав, що, за правилами Корану, жінка повинна покривати голову? Через дорогу від зупинки на нас з рекламного плаката дивилася жінка в бікіні. Просто перед очима красувалася пара жіночих сідниць у стрінгах, і далі йшли рядки похвали антицелюлітному кремові. Плакат видивлявся на мене, а я – на нього, імам тим часом втупився поглядом у землю. Так тривало й тривало, аж допоки не під’їхав автобус. Замість того, аби стояти мовчки, ми могли б почати розлогу соціальну дискусію, подумала я собі згодом, але як це зробити?

Наше обговорення мало б стосуватися того, як ми справляємося з соромом щодо власного тіла, емоцією, яку людство – голе чи одягнене – завжди намагалося побороти. Та як це каверзне обговорення розпочати, якщо люди поховали відповідний вокабулярій під товстим пластом срамоти?

Кожен від того страждає, але в деяких культурах срамота – не лише визначає поведінку окремої сім’ї, а й престиж суспільства загалом. Патріархальні традиції міряли поведінку жінок і доньок міркою честі чоловічої групи. Ті, хто відхиляється від правил, визначених групою, порочать суспільну опору, породжують колективний сором. У стосунках між чоловіком і жінкою одягання тіла чи його голизна може провокувати неоднозначні емоції – від збудження до сорому й гніву. У контексті честі емоційне збудження як реакція на випадковий погляд особи протилежної статі робить людину вразливою. Наприклад, водій таксі в Тунісі чекав на зелене світло, спостерігаючи при цьому за модницями, які переходять дорогу. Він обурювався, що якась із них пройшлася просто перед його автомобілем і через це зіпсувала йому Рамадан. Елегантна леді завинила перед таксистом у тому, що викликала в нього ерекцію. Саме так зрозуміла ситуацію туніська журналістка, що сиділа поряд і пояснювала мені суть інциденту. Ліванська письменниця Ханан аль-Шайх у лекції під назвою «Сором» у Гаазі 2013 року назвала сором (aib арабською) інфекційною хворобою у тій атмосфері, що в ній сама зросла:

У повсякденному житті одержимість покривати тіло призводить до екстремальної сексуалізації суспільства не менше, ніж явна голизна. Задивлятись і бути об’єктом задивляння – однаково дві межі нещастя у спільнотах, у яких панують ганьба і честь. Єгипетська письменниця Мансура Із ад-Дін згадує той перший раз, коли вона вийшла на люди з непокритою головою:

Попри те що в Єгипті було не обов’язково носити хіджаб, як, приміром, у Саудівській Аравії чи Ірані, ідея «ганьби простоволосої» змушувала кожну жінку відчути на собі недоброзичливий погляд, уявний чи явний.

Позбутися хустки – означає, з-поміж іншого, набути досвіду звільнення. Цю істину іранська журналістка Масі Алінеджад усвідомила тоді, коли попросила іранських жінок викласти свої фото без хіджабів у мережі фейсбук. Надійшло тисячі фотографій, таємно зроблених десь у парку чи за кермом. На одній з них жінка тріумфально позує без хіджаба в тегеранському спорткомплексі «Яс-е Нарагі» перед велетенським рекламним щитом з текстом про те, що жінки повинні поважати ісламський хіджаб під час занять спортом. Усі ці фотографії демонстрували стан «краденої» свободи: портрети не підписували, аби нікому не створювати проблем. Намір фотографа полягав не в тому, щоб змусити людей повстати проти повинності носити хіджаб: «У мене зовсім не було мети заохотити когось кинути виклик хіджабові чи протистояти йому… Мені кортіло подарувати голос тисячам і тисячам іранських жінок, які вважають, що не мають жодної платформи, аби висловитися». Алінеджад сама носила хіджаб навіть перед батьком упродовж тридцяти років: «Мені знадобився час для того, аби вийти одного разу й зізнатися, що хіджаб не для мене і що я волію бути сама собою». Вона не відкидала хіджаб, лише наголошувала на тому, що кожен повинен володіти свободою вибору³¹⁶.

Принципова свобода вибору відсутня в цьому контексті, в якому особиста гідність залежить від колективної честі. Туніска Аміна Сбуї порвала з цією узвичаєною практикою. Демонструючи себе топлес на власній фейсбук-сторінці, жінка тим дистанціювалась як особистість од закритої культури ганьби і честі. Вона торкнулася оголеного колективного нерва, про що свідчили невдоволені та агресивні реакції релігійних діячів-фундаменталістів і численних представників інших прошарків суспільства. На думку психоаналітиків, така миттєва образа свідчить про небезпеку ідентичності та нездорову потребу перевірити інших³¹⁷.

Приклади відлюдників, що карали свої тіла або проводили частину життя, голодуючи серед пустелі, – свідчення того, що християнська традиція також боролася з проблемою збудження та ерекції. Ще один зразок цієї тривалої боротьби – діви, що виснажували власні тіла аж до припинення менструації не тільки з метою погасити хіть, а й понад усе – не провокувати бажання у представників протилежної статі.

Блаженний Августин у відомому уривку з праці «Про Град Божий» згадує Адама і Єву, які весь час перебували в Едемському саду голі, навіть не усвідомлюючи цього ідеального стану. Вони також були нездатні

На думку сексолога і психолога Генрі Гевлока Елліса, Августин мав на увазі те, що в раю не виникало випадкових ерекцій³¹⁹. Нам уже раніше траплявся натяк на страх «неконтрольованих порухів плоті». Пригадуєте Палестину, де ми стрічалися з ченцем Конаном, який достеменно володів знанням, як хрестити голих людей так, аби в нього не виникало спонтанної ерекції? Твердження щодо цих порухів плоті не вичерпуються контекстом Блаженного Августина чи взагалі християнства. Ненавмисні ерекції вважали гріхом, попри їхню спонтанність.

Відповідь на важливе запитання щодо ролі нашої волі залежить од бачення, яке сформували люди на підставі їхніх власних традицій. Правила і звичаї у трьох авраамічних релігіях виявляють величезний людський страх перед сексом і непередбачуваною поведінкою пеніса³²⁰.

Саме жінки здебільшого несли відповідальність за неконтрольованість чоловіків і, що досить дивно, погоджуючись із такою аргументацією, сліпо слідували подібним обмеженням. Подеколи жінки цілком брали на себе відповідальність за збудження чоловіків, оскільки ті керувались інстинктами. Аналогічне твердження віднаходимо в ісламській традиції, згідно з якою жінки мусять покривати себе, бо «чоловіки – звірі». Чи, наприклад, у віруваннях ультраортодоксальних єврейських жінок, згідно з якими завдання жінок – «рятувати чоловіків од самих себе», не тільки ховаючи тіло, а й не показуючи своїх облич. Що це – покірність чи зарозумілість?

Кілька років тому в Каїрі я вперше побачила плакат, на якому було зображено два льодяники: один загорнутий у целофан, інший – ні, на розгорнутому сиділи мухи. А під ними красномовний текст: «Вибір за вами!» (мал. 31 кольор. вкладки). Плакати з такими ж гаслами трапляється бачити в інтернеті різними мовами: «Одягніться! Ви не зможете їх зупинити, але можете захистити себе. Ваш Творець знає краще, що для вас добре». Чи буде Творець применшувати своє творіння, людину, до непримітної нещасної комашки? А як чоловіки сприймають приховані натяки, що половина людства складається зі зграї непогамовних нападників?

Що потужніший страх чоловіка перед збудженням, то жорсткіші правила для жінок стосовно одягання та поведінки, хоча corpus delicti (буквально «злочинне тіло») рідко згадують безпосередньо. Наваль ель-Саадаві у книжці «Приховане обличчя Єви» веде мову про один явний виняток, що бере початок від традиції Ібн Аббаса, поважного сподвижника пророка Магомета та фахівця з питань традицій:

Останнє спостереження не надто лестить жінкам, але Ібн Аббас чітко дає зрозуміти, що відповідальність за чоловічу ерекцію лежить суто на жінках, це судження й досі актуальне.

Підростаючи, хлопці постійно переймаються спонтанними ерекціями і тим, як їх уникнути у присутності інших. Потрібно допомагати їм практичними порадами, починаючи з того, що варто застібнути пальто, випити чогось холодного і притулити ерегований пеніс до низу живота, притиснувши ґумкою трусів. Ті чоловіки, що ніколи й не чули про спідню білизну, приміром, юнаки народу трумай на амазонських теренах, знаходили рішення завдяки мотузці, обмотаній навколо стегон. У нідерландській провінції Фрисландія батьки казали своїм синам, коли ті йшли на побачення: «Тримай Бога перед собою, а штани застібнутими». Я мало в тому петрала, відтак мусила обережно формулювати свої запитання. Чоловіки-оповідачі зізналися мені, що цей страх не зник навіть у двадцять першому столітті, причому не лише в тих суспільствах, де тягар небажаної ерекції через спокусливий жіночий одяг зводять до теми диявола або перекладають відповідальність на жінок.

У одній з колонок нідерландської газети «De Volks­krant» письменник Арнон Грюнберг відкрито обговорює наслідки спокусливих поглядів чарівних жінок під час римо-католицької меси й церемонії одруження в Італії:

Досить незвично й сміливо для чоловіка – відверто поділитися такими деталями делікатної проблеми.

Нашу манеру сприймати себе та інших влучно ілюструє одна давня історія, яку мені розповіли в Китаї, в якій ішлося про чоловіка, що загубив сокиру. Чоловік розглядає світ з позиції власної проблеми, відчуваючи себе жертвою. Коли він бачить сина сусідів за своїм дерев’яним сараєм, то підозрює хлопця в крадіжці. Зовнішній вигляд і поведінка хлопчака навіюють думку про його провину. Утім кілька днів по тому чоловік виявляє сокиру у власній коморі, тоді раптом починає дивитися на сусідського хлопчика іншими очима. Нічого в образі цього невинного юнака вже не виказує в ньому злодія. Той чоловік, що проектує вину через своє збудження на іншу стать, поводиться, як згаданий китаєць, який заздалегідь знає, що винен хтось інший. Розповідь про «крадія сокири» показова, оскільки розкриває проблему критичного погляду на аргументацію з власної перспективи, тому й корисна для всіх без винятку.

Ми повинні глянути критично на власну «природну» перспективу. Люди схильні припускати, що ті, хто належать до їхньої групи, кажуть правду, освічені та мають рацію, проте іноді обводять їх навколо пальця. Китайський філософ Шао Юн (1011–1077 рр.) усвідомлював мур як абсолютну лінію розмежування між цивілізацією і варварством: «Я щасливий, – пише Шао Юн, – бо я – людина, а не тварина, чоловік, а не жінка, китаєць, а не варвар, а ще тому, що живу в найкрасивішому місті у світі – Луань»³²³. Вельми поширена тенденція засуджувати аутсайдерів як меншовартісних у вашій власній групі. Правдивість світогляду, як бачите, часто не така важлива, як панівні інтереси, що на їх підставі людину визнають у певній спільноті. Це значною мірою пригальмовує можливість мислити самокритично.

Французи за доби колоніалізму зображали арабів як тих, хто керуються інстинктами, однак у наш час Захід часто вважають місцем, де заправляють інстинкти, а моральні цінності відкинуті на узбіччя. Багато сайтів і проповідей намагаються переконати людей в тому, що мораль суверенна і що в ісламських суспільствах інстинкти чудово регулюються за допомогою віри та законів шаріату.

Знову ж таки жіноче плаття – рятівний доказ ісламської довершеності на противагу занепадницьким шляхам Заходу, твердить туніська авторка Софі Бесіз у книжці Les Arabes, les femmes, la liberté. Вона додає, що битва за ідентичність укотре зводиться до мотиву збереження суспільства, в якому чоловіки головні, а жінки не відіграють жодної ролі в публічній сфері. Ця тилова діяльність триває, проте процвітати далі не здатна. Дедалі більше жінок здобуває освіту й працює поза стінами власної домівки. Незалежно від того, на що може покликатися близькосхідна культура та релігійні традиції, поділ на статі тривалий час перебував у тупику³²⁴.

Коли я нещодавно зустріла мадам Бесіз у Парижі, вона зробила мені одне завбачливе попередження щодо Європи: політики-фундаменталісти і ультраортодоксальні релігійні діячі в Північній Африці тримають під пильним оком наївні європейські уряди, які дають дедалі більше простору жорстким фундаменталістським поглядам. Що виразніше в західних країнах розуміють це статеве розмежування, покривання жінок у державних службах, школах і вишах, а часом згадують навіть про бурку, то дедалі менше публічного місця залишається мусульманським жінкам, які радикально виступають проти всіх цих видів накидок, мовляв, «подивіться на Європу». Туніська авторка запитала мене: «Чому ви не стаєте на їхній бік?» Над цим запитанням варто замислитися.

В арабських країнах люди старшого віку завжди мають рацію, пише єгипетська вчена Мона Ібрагім Алі: нікому навіть і на думку не спало б відкрито їм суперечити. Сучасна молодь виступає супроти обмежень у цій неможливій ситуації, але виховання дається взнаки. Відтак молоді досі складно побороти спадковість міцних традицій і відкрито зробити власний вибір³²⁵.

Багато ісламських жінок носить одежу, схвалену релігійними діячами, суто з тактичних міркувань. Сучасним мусульманкам складно тримати баланс між модерністю та традиціями. Декотрі з них поривають зі своєю спільнотою, проте більшість вважає, що ціна тому занадто висока. Шукають власних рішень, наприклад, поєднуючи пристрасть до вузьких джинсів із певним видом одежі навипуск. Або ж виходять з дому покриті, а потім міняють це вбрання на сучасне, аби всім сторонам догодити. Дехто веде цілком подвійний спосіб життя. Як довго це триватиме?

З цього злощасного глухого кута можна поступово вибратися лише завдяки розумній дискусії. Це слід робити з наголосом на особисту відповідальність, тоді повинність покривати голову й тіло сприйматиметься не так нав’язливо. Подібна тактика, звісно, не означає, що відповідальність за обопільне збудження перекладуть тепер на чоловіків. Життєздатність суспільства залежить од відповідальної поведінки й самообмеження представників обох статей. На жаль, ця чеснота не надто популярна ні в спільнотах, де «щось відбувається», ні в тих суспільних формаціях, що розглядають жіноче тіло як уособ­лення, взірець колективної честі.

Попередні розділи витворені з рядків бісеру на шиї нашої складної та заплутаної історії одягу, що зародився зі звичайної мотузки. Ми виглядаємо не такими волосатими, дедалі більше покриваючи своє тіло. Завдяки міграції, колонізації та глобалізації люди, що побутували голими, перетнулися з тими, що зодягалися. Різноманітні ідеї щодо обов’язку покривати тіло ніколи взаємно не поважали кордонів, однак у двадцять першому столітті виявляють себе різні практики і трапляються на міському ландшафті у всіх куточках світу. Подобається їм це чи ні, багато людей має сусідів із відмінними від їхніх поглядами. Ми пильно приглядаємося одне до одного, а іноді наші відмінності провокують конфлікти. У країнах, де права рівності закріплені конституцією, кожен може апелювати до відповідного закону, проте співіснування та виживання разом вимагає щонайменше взаємної поваги. Поважати – означає дбайливо ставитися до чийогось оголеного чи покритого сорому, проте це не значить, що дискусію у межах чи поза межами нашого звичного комфорту потрібно згорнути.