Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

5. Купання та плавання

Багато тварин рідко миється, приймати ванну – не така вже й необхідність для нашого здоров’я. Отож люди завжди мились і купалися лише задля свого задоволення¹³¹. Світовий мандрівник Луї Жаколіо в дев’ятнадцятому столітті писав про насолоду від приймання ванни таїтянських маорі, що були дуже чистоплотними: «Вони щодня милися під холодною джерельною водою. У присмерку всюди можна було побачити веселих людей, що вмивались у стоячій воді чи у струмку». Багатьом європейцям варто було б взяти з них приклад. Жаколіо цитує П’єра Лоті, який описував таїтянських красунь, що насолоджуються водоспадом «чудової прохолодної проточної води»:

Купання перетворилося в людей на звичку. Ми плаваємо й купаємось у присутності інших, без них, одягнені та голі, залежно від місцевих правил, що змінюються впродовж століть іноді з тенденцією до меншої кількості одежі, а деколи – навпаки.

Цілком імовірно, що люди почали колись митися з релігійних мотивів. Вода мала б очистити їхні душі. Для тих, хто вірив у святість таких річок, як Ніл, Йордан, Євфрат, чи Ганг, купання приносило не лише тілесне, а й духовне оновлення. Ритуал занурення у воду існував іще до того, як у християнстві з’явилася традиція хрещення, найбільш значущої форми очищення.

Індійське місто Варанасі (штат Уттар-Прадеш, відомий також як Бенарес) – одне із семи святих міст індуїзму – розташоване на річці Ганг у точці, звідки ріка повертає на північ. Індуси вірили в те, що боги й богині приходять на землю, тож ті, що вмиваються у воді, дістануть доступ до божественного та зможуть змити власні гріхи. Місто залишалося центром паломництва і ритуалів буддизму, індуїзму та джайнізму понад 2500 років.

Вода завжди мала велике значення для юдеїв і мусульман. Перші мили руки перед кожним прийомом їжі, забути про це означало згрішити. Деякі вважали, що цей гріх дорівнює відвідинам повії. Нечистоплотність певним чином пов’язували зі смертю і гріховністю, що їх людина повинна позбутися за допомогою вмивання. З ісламських історій довідуємося, що ритуал миття перед молитвою повертає нас до мотиву споживання забороненого плоду з райського саду. Відтоді Адам і Єва, а відтак усі їхні нащадки мусили вмивати

Християнське хрещення – найвідоміша форма публічного ритуального вмивання на Заході. Християнство перейняло цю юдейську традицію разом із його глибокою відразою до голизни й обов’язку хреститись у воді голими. Іван Хреститель – пророк, на думку юдеїв, християн і мусульман, згаданий в Біблії як той, хто хрестив жителів Єрусалима й околиць у ріці Йордан після того, як люди каялись у скоєних гріхах. Ісус – найбільш знана особа, яку хрестив пророк. Багато художників упродовж століть зображали на картинах Ісуса, що стоїть у Йордані. На деяких полотнах Христос перебуває у воді нагим, допоки триває обряд хрещення, ангел тримає Ісусів одяг. Таке зображення, наприклад, віднаходимо в Утрехтській Біблії, датованій приблизно 1430 роком.

Від часів Середньовіччя у традицію ввійшло хрещення дітей, але в перше століття християнства й дорослих час від часу хрестили шляхом масового занурення у воду чи обливання. Хрещення було громадською подією, під час якої той, хто проходив обряд, роздягався догола, заходив у воду, що сягала пояса. На цю важливу урочисту церемонію, що відбувалася здебільшого раз на рік (на Різдво або Пасху), до місця хрещення на відкритому просторі чи до каплиці збирався натовп людей. На зображеннях церемонії хрещення Хлодвіга I, що у Середні віки навернув свій народ у християнство, ми бачимо голого короля франків зі своїми вояками, які також геть голі-голісінькі чекають, поки його величність не охрестять. Чому оголене тіло набуває такого важливого значення під час хрещення? Наведемо кілька аргументів:

Охрещені брали на себе білу лляну одежу, позаяк після обряду хрещення душа і тіло набували нового власника. Нехрещених людей вважали бранцями диявола, вони тримали зло у плоті. Натомість хрещені зрікаються світу цього й усією своєю оголеною вразливістю стають справжніми християнами, душею і тілом.

Ритуал кардинально міняв погляд на повсякденне життя, але тіло залишалося жіночим і чоловічим: єдиною поступкою цноті було те, що чоловіків і жінок хрестили окремо. Під час ритуалу хрещення в деяких традиціях учасників дійства, голих од голови до п’ят, священик змащував миром чи олією. Перед тим як зайти у воду, жінку мусила змастити дияконеса. Останні вже існували у грецькій і сирійській церквах, але не в церкві раннього західного християнства, їх не було також ані в Єгипті, ані в Палестині. Хрещення вважали вирішальним ритуалом, єпископ визначав, як і кому дозволено проводити цей обряд. Ви скажете: хай жінки хрестять жінок, аби запобігти хтивості. Однак особам жіночої статі строго забороняли тішити себе священицькими амбіціями. Тому повсюдно в Римській імперії жінок хрестили чоловіки-священики.

Деякі історії свідчать про те, що це не завжди було аж надто просто. Візантійський монах Іван Мосх у VI столітті розповідав бувальщину про ченця Конана, який відповідав за обряд хрещення в палестинському монастирі Пезукла. Чернець завжди засмучувався, коли мусив хрестити жінок, і не один раз святий Іван Хреститель приходив йому на допомогу, щоб морально підтримати у ризикованій справі. Одного дня, згідно з цією історією, Конан зустрів прекрасну персіянку, охочу прийняти обряд хрещення. Оскільки дияконес там не було, то він мусив самотужки натерти жінку олією. Чернець не міг цього зробити, тому втік із монастиря. Під час втечі перед ним нібито постав Іван Хреститель і наказав негайно повернутися. Бідолаха чимдуж тікав далі, аж допоки Іван Хреститель не зірвав з нього одежу і не перехрестив тричі інтимне місце ченця. Коли двома днями пізніше монах повернувся, то застав красуню, яка досі чекала на обряд хрещення, поставивши це собі за ціль. Конан хрестив її зараз «без жодного усвідомлення того, що перед ним – жінка». Він охрещував людей ще впродовж дванадцяти років, не відчуваючи «ніякого поруху плоті, чернець не зауважував навіть, якої статі людина, яку він хрестить»¹³⁶.

Проблема зникла, та наскільки її вирішення торкнулося інших духівників, що мусили хрестити жінок по всій Римській імперії? Як можна було запобігти раптовій ерекції під час обряду, красно описаної тут як «порух плоті»? Тому фактові, що споглядання тіла красивого чоловіка може так само збуджувати священика, ніколи не приділяли належної уваги.

Тоді як у перше століття християнства надавалось істотне значення видимій наготі під час церемонії хрещення, у наступному столітті ставлення до демонстрування тіла роздягнених перед священиками та паствою помітно змінилося. «Нагота без сорому» – чудовий ідеал, однак досвід показав, що привабливість наготи ставила перед не­одруженими пасторами майже нелюдське завдання. Цнотливість і оголеність виявилися несуміжними під час зустрічі одягненого пастора і оголеного наверненого.

Окроплення з часом стало найпопулярнішою традицію в західній церкві. Втім існує ще низка церковних громад, де дотримуються вірувань і де процес хрещення відбувається шляхом занурення в море чи ріку. Щоправда, ті, хто приймає обряд, мають на собі довгу білу сорочку. Така церемонія проходить постійно, наприклад, на річці Йордан у свято Богоявлення. Охрещені зберігають цю одежу до кінця життя і заповідають, аби їх у ній поховали.

Більшість людей давним-давно зрозуміла, як благодатно впливає на їхнє тіло тепла вода. Водночас завжди існує немало тих, хто приймає ванну рідко або й не приймає взагалі через те, що підігрів води коштує занадто дорого. У китайському суспільстві купання ще від 1100 року до н.е. було релігійним ритуалом буддійських і даосистських жреців зі строгими правилами, яких дотримувалися навіть імператори. Саме вони спорудили величезні ванни для власного використання, уже за часів правління династії Сун (960–1271 рр.) існували громадські лазні в містах, де людям допомагав помитися спеціальний персонал. Навіть сьогодні, за приблизними підрахунками, з-поміж 800 мільйонів китайців у сільській місцевості лише 200 мільйонів приймають ванну один раз на місяць¹³⁷. Ванни з настоянками, зробленими за давніми китайськими медичними рецептами на хризантемі, перці, імбирі та інших цілющих рослинах, сприятливо впливали на голе тіло людини. Після прийняття ванни можна було розслабитися або замовити масаж, для якого існували відповідні кімнати, окремо призначені для жінок і чоловіків.

У Японії це відбувалося по-іншому. Країну щедро обдаровано гарячими джерелами на різних островах. Можливо, це й послужило причиною того, що японці часто приймали ванну.

На давніх гравюрах так само бачимо лазні, розмежовані для чоловіків і жінок (мал. 24 кольор. вкладки). Японська лазня часто мала релігійне підґрунтя: послідовники релігії синто вірили, що їхній справжній творець народився в морі. Купання набуло визначального характеру не лише в синтуїзмі, а й у буддизмі, що перекочував з Китаю до Японії у шостому столітті. У дзен-монастирях лазня не лише відігравала велике значення для очищення тіла, а й слугувала місцем для медитації та просвітлення. У кожному буддійському храмі була лазня для ченців. Іще до відкриття громадських лазень при храмах існували також лазні для звичайних людей.

Деякі організатори своєрідних ванн релігійного призначення ставили собі за мету підвищення соціального добробуту: наприклад, благодійники допомагали вбогим і недужим їжею та пожертвою, заможні доброчинці жертвували гроші на лазні з теплою водою і на стегнові пов’язки. Аби досягти просвітлення, імператриця Комьо (701–760 рр.) дала обітницю, що власноручно помиє тисячу жебраків і таки втілила обіцянку в лазні Хокке-ї. Її ім’я ще й досі приклад для багатьох. Багатії володіли приватними лазнями, та від початку сімнадцятого століття почало з’являтися дедалі більше платних лазень, призначених здебільшого для представників обох статей. Усі приймали ванну голими, і «мабуть, нікому й на думку не спадало одягнути на себе купальник»¹³⁹.

У енциклопедичній праці дев’ятнадцятого століття, присвяченій Японії, один західний японіст занотував враження щодо відвідувачів природних спа – гарячих джерел Канаваки: «Купальники перебували у воді місяць, тримаючи камінь на колінах, аби не потонути уві сні»¹⁴⁰. Інший виходець із західного світу наприкінці дев’ятнадцятого століття так описав лазні в Юмоті:

Ритуальна чистота важлива також у давній японській традиції сумо, тісно пов’язаній з імператорським двором: імператор стояв на чолі релігії синто. Здається, японці ніколи не соромилися наготи.

З другої половини дев’ятнадцятого століття Японія прочинила двері назустріч зовнішньому світові, відтак усе почало шалено змінюватися. Завдяки пуританському впливові американців, які вважали за безчестя спільні лазні для чоловіків і жінок, традиція викорінилася. Сучасні лазні здебільшого поділили на чоловічі та жіночі, але носити купальники ще й досі не дозволили. У наш час більшість японців мають ванну вдома, кількість лазень суттєво зменшилася, лише зав­дяки фітотерапії та іншим спа-принадам публічні водні процедури, мішані та диференційовані, досі популярні, причому не тільки в Азії¹⁴³.

У грецьких міфах сказано, що природні джерела та ставки благословили самі боги, відтак вони цілющі. Саме в таких місцях греки споруджували об’єкти для купання. Скупавшись, люди залишали пожертву для богів. Чоловіки займалися спортом і плавали голими, греки часто будували лазні неподалік гімназій. Під час панеллінських ігор в Олімпії змагалися голяка, щоправда, жінки та дівчата не мали туди доступу.

Узявши приклад з греків, римляни почали будувати громадські лазні, і ця практика поширилась на все Середземномор’я. У європейських колоніях спорудили термальні ванни, в яких купальник спочатку заходив у воду високої температури, далі охолоджувався в басейні зі студеною водою, а відтак розслаблявся у відпочинковій кімнаті. Ці об’єкти слугували місцем зустрічей, на яких люди веселились і знаходили собі співрозмовників. Багато римлян запрошувало туди своїх друзів. Чимало політиків відвідувало такі центри, аби побалакати про смачну їжу, переконати в чомусь співгромадян і розширити сферу свого впливу. Атмосфера була дуже натхненною. Функціонували галереї, бібліотеки, відбувалися літературні читання. Коли один іноземець запитав римського імператора, чому він прий­має ванни раз на день, то почув відповідь: «Тільки тому, що я не маю часу їхати туди двічі на день»¹⁴⁴.

У Стародавньому Римі деколи траплялися змішані лазні, згодом їх заборонили. Першу згадку про звичку купатися віднаходимо в першому столітті у Плінія Старшого. Деякі римські імператори давали згоду на те, щоби жінки і чоловіки купалися разом голими, і навіть самі з ентузіазмом брали в цьому участь. Інші вбачали в такій традиції ознаку занепаду й забороняли, до чого вдався, наприклад, Марк Аврелій, що керував імперією від 161 до 180 року¹⁴⁵.

У римській культурі нагота в публічному житті – не дивовижа. Борці на аренах перед велелюдною публікою змагалися оголеними, крім того, очі римлян звикли до зображення голизни в мистецтві класичної Античності. Християни зображали на стінах катакомб голих біблійних персонажів, якщо це відповідало розповідям: Адам і Єва, Йона та риба тощо. Проте найбільше досвіду пізнання голизни стародавні римляни здобули в громадських, часто розкішних лазнях, збудованих імператорами, які любили демонструвати власну щедрість.

Римляни – саме ті, хто познайомив із купанням бритів і галлів у Західній Європі. До цього часу англійці взагалі не купалися¹⁴⁶. Наша культура оздоровлення повертається назад до середземноморських лазень, що запозичили певні елементи культури громадських і лікувальних лазень хамам на Середньому і Близькому Сході (мал. 22 кольор. вкладки). Що скажете про підбадьорливий масаж дрібно меленими кісточками фініків, поки ви лежите на великому плоскому камені?¹⁴⁷

У турецьких лазнях хамам жінки і чоловіки, як правило, миються окремо. Тим часом у західному світі навіть зустріч у спільній залі нікого не бентежить. Щоправда, один день на тиждень відвідувачі, що не бажають ділити простір з особами протилежної статі, можуть зарезервувати собі такі зручності оздоровлення.

Наскільки ви, перебуваючи у статусі новачка в іншому культурному середовищі, здатні перейняти їхні основні звички? Це, власне, те питання, яке ставлять перед собою люди, потрапивши до нового суспільства. Факт відвідин лазні породжував багато дискусій в Римській імперії серед юдеїв і ранніх християн. «Позбудьтеся непристойної звички ходити в лазню разом із чоловіками», – радили жінкам-християнкам. Чоловіків напучували на подібний лад:

Церква не перечила таким купанням, але церковні ради іноді виступали проти громадських чи мішаних лазень. Хворим людям дозволяли часте купання, а от здорові мусили утримуватись і поважати думку духовенства. Здоровим ченцям, «а поготів молодим» не радили часто користуватися лазнею, ну і, звісно, на цю розкіш не годиться витрачати багато часу. Принаймні таку думку висловлював Григорій Великий, перший монах, який став Папою. Він вбачав у римській тілесній культурі гріховність і зневажливо називав благодатні термальні води «соборами плоті»¹⁴⁹.

Коли лазні розподілили за статями, то в жіночих секторах деколи допомагали євнухи. Однак єпископи пішли занадто далеко, позаяк євнухи однаково залишалися чоловіками, хіба не так? Можливо, краще було б, якби діви-християнки взагалі не відвідували громадських лазень, адже там вони споглядали голі тіла одружених або, ще гірше, бачили вагітних жінок: «Це жалюгідне видовище, – писав отець церкви Єронім (бл. 347–420 рр.) в одному з листів. – Я категорично не схвалюю лазні для повнолітньої діви. У такому віці вона мусила б шаріти й знемагати від самої ідеї бачити себе оголеною. Під час всеношних і посту незайманка притлумлює свою плоть, змушує її коритися. Задля холодної цноти вона повинна погасити полум’я бажання та дівочої пристрасті. Навмисною мерзотністю вона поспішає зашкодити власному гарному виглядові. Навмисне заплямовуючи себе, вона прискорює руйнацію власної привабливості. Тож для чого підливати олію у притишений вогонь, приймаючи ванну?»¹⁵⁰

Цей згодом святий отець-відлюдник не приділяв ніякої уваги тілесним благам. За погляд на тіло звисока, утримання від плотських утіх і відмову приймати ванну Єроніма в епоху раннього християнства вважали символом святості: зневага до плоті та аскетичний триб життя допомагав ченцям і незайманкам героїчно притлумлювати пристрасть і хіть.

За часів Середньовіччя в західних містах потреба в лазнях помітно зросла. Можна було дозволити собі за невеликі гроші прийняти теплу ванну – розкіш, адже вдома люди мали тільки збанок для вмивання. Коли вода нагрівалася, на вулицю виходили оповісники з метою заманити потенційних клієнтів: у ваннах містилися білизняні підкладки, щоб захистити під водою купальників, які були лише в головних уборах, од скалок чи друзків. Тут вам могли стрітися мандрівні купці чи солдати і повідати про свої пригоди в різних куточках світу.

Релігійні авторитети нерідко засуджували лазні як місця втраченої моральності, хоча не всі лазні мали однаково погану репутацію. Жінки та чоловіки, що заходили у воду голими в товаристві інших, порушували будь-які моральні коди: «їхня поведінка якраз годилася стати мандрівкою в один кінець – до чистилища чи до пекла».

У Середні віки видовища в лазнях були популярним об’єктом для художників, можливо, саме голизна цікавила митців найбільше. На картинах зображені чоловіки і жінки, що затишно сидять у дерев’яних ваннах. Поряд їжа, фрукти, лунають звуки музики, а на задньому тлі вже чекає охайне розстелене ліжко (мал. 23 кольор. вкладки).

Мішані лазні повсюдно породжували невдоволення духовних авторитетів, тому вдалися до розподілу за статями: чоловіки і жінки могли купатися лише в чітко визначені для них дні. Одежу порушників правил конфісковували, відтак ті мусили йти додому голяка, і це покарання виглядало серйознішим, аніж грошовий штраф¹⁵¹.

У шістнадцятому столітті переважну більшість західних лазень закрили. На те існували різні причини: дрова стали занадто дорогими; спідня білизна – більш поширеною, тепер її було легше випрати, ніж помити тіло за гроші. Крім того, відбувалися злісні кампанії обмовляння, коли поширювалися чутки про те, що дівчата вагітніли, «запліднившись у ванні виверженим сім’ям чоловіка». Та смертельним ударом для лазень стали жахливі епідемії: середньовічна чума, яку ще називали Чорною Смертю, і стрімке поширення Європою сифілісу наприкінці п’ятнадцятого століття. 1526 року Еразм зауважив, що ще двадцять п’ять років тому не існувало нічого моднішого, ніж публічні лазні, проте «сьогодні лазень більше немає, нова епідемія навчила нас уникати їх»¹⁵².

До епохи Середньовіччя купальників в Європі не існувало так само, як і піжам. За часів Відродження Європою все частіше ширилися правила, що обмежували місця для купання в оголеному вигляді. Ще в шістнадцятому столітті чоловіки плавали, в чому матінка народила. Натомість вигляд голої жінки у річці Сені, що його можна було зауважити з паризьких мостів, сидів у благочестивих очах духовенства скалкою. У сімнадцятому столітті купання в річках більше не дозволялось і засуджувалось як nudisme sauvage. Хіба годиться безневинним плавати голими? У Франції та інших європейських містах жінок уперше зобов’язали брати на себе довгу сорочку, що діставала кісточок: кажуть, у такій сорочці Рембрандт «застукав» Хендрік’є Стоффелс, що купалася в річці¹⁵³.

Коли ідея про корисність купання для здоров’я набула популярності, люди активніше взялися плавати просто неба, що призвело до жорсткіших обмежень. Наведемо приклад з 1687 року:

Перший чоловічий костюм для купання складався з «підштанків і безрукавки» з цього ж вітрильного полотна. Століттям пізніше жінки продовжують носити довгі плаття для купання, пошиті з тканини, що не просвічується, коли мокра. Завдяки важким деталям, що їх вшивали в рубці, купальні сукенки не надувались у воді. Пізніше чоловіки плавали у вовняній одежі, що покривала тіло, з довгими рукавами і довгими штанинами, яка нагадувала спідню білизну. На західних теренах кожне місто мало право визначитися з власними правилами щодо культури купання. 1737 року Англійська корпорація купання виступила з офіційною забороною:

Саме так поступово була скасована раніше поширена практика плавання в оголеному вигляді у відкритій воді, і купальний костюм увійшов до суспільного життя. Спочатку він складався з кількох частин, які покривали тіло від шиї до щиколоток. Купальні костюми для жінок видозмінювалися від довгих сорочок до сукенок, під які одягали широкі довгі панталони в комбінації з чорними панчохами. Голову покривали.

Приблизно в 1750 році з’явилися «купальні машини» – вагончик на чотирьох колесах, що його коні доставляли до берегової лінії. Дорогою купальник чи купальниця могли переодягнутися, взяти на себе відповідний костюм і спустися з маленької драбинки у воду так, щоб інші не бачили їх у цій обов’язковій одежі для купання. «Купальні машини» відволікали увагу сторонніх очей, вони становили собою частину етикету, якому люди слухняно корилися. Зокрема, в Англії чоловіки і жінки певний час воліли плавати в морі нарізно. Попри те що купальні костюми були до простоти скромні, у кожному разі відповідали тогочасним західним зразкам, у вас ніколи б не виникло бажання появитися десь у таких купальниках. Наприкінці дев’ятнадцятого століття ці своєрідні вагончики на колесах замінили на лазні, розташовані безпосередньо на пляжі, вони ще й досі існують у різних куточках світу. Відтак люди призвичаїлися знімати з себе вбрання й одягати купальник одразу на місці у присутності інших¹⁵⁶.

З багатьох письмових джерел відомо, що королівські особи Європи часто запрошували своїх гостей скласти їм приємне товариство у лазні. У такий спосіб вони вихвалялися одне перед одним розкішшю, намагалися справити враження. Ця традиція сягає ще часів Карла Великого, який прославився тим, що купався разом із вельможами і друзями, а часом навіть «зі збіговиськом підданих і охоронців; бувало, що з ним купалося понад сотню людей». Король Людовик XIV любив поплавати в річці разом з усім штатом придворних, аби «освіжитись і розслабитися». Король без найменшого сум’яття купався голим, і підданці дуже пишалися тим, що бачили його величність у такому вигляді¹⁵⁷.

У праці Ізабель де Шар’єр (1740–1805 рр.), відомої під псевдонімом Бель фан Зюйлен, фігурує лист, що стосується одного такого товариства любителів плавати.

Після вечірки жінки побачили сільських хлопців, що сиділи в кущах і хотіли бодай мигцем побачити голих панянок. Потім хлопчаки понеслися в село, «голосно співали і виробляли в траві сальто». З усією простодушністю хлопці шкодували про те, що не забрали з собою одежу дам, поки ті купалися, хоча й мали такий намір. Графиня, як свідчить придворна авторка листа, зізнається: «Я ніколи так не сміялася і не можу згадати, щоб колись так чудово розважалася»¹⁵⁸.

Спокійне ставлення до таких речей помінялося з приходом до влади буржуазії. Вона спотворила добродушність придворної та масової культури і висунула ідею, нібито гідність залежить від ретельно захованої срамоти. Відтак манірність усе більше охоплювала європейське суспільство¹⁵⁹. Коли ж плавання визнали одним із видів спорту, купальники підпасовували до потреб – з двадцятих років їх шили з мілким вирізом. Отож культура купання та плавання в Європі змінилася від безтурботно оголених тіл до закритих костюмів, що повністю покривали тіло та кінцівки. Щоправда, традиція значною мірою послабила позиції у другій половині минулого століття.

У Китаї жінки мусили ретельно закутуватися до початку двадцятого століття, бинтувати груди і ноги: «Жінки, у яких виднілася бодай маленька ділянка шкіри, ризикували потрапити під арешт з легкої руки ображених привладних осіб». Однак у двадцятих роках минулого століття з’явився запит на «природні жіночі груди», тож китайський уряд заборонив звичай бинтувати їх. Ця заборона відчиняла простір для дальших дій усім любителькам поплавати.

Суцільний купальник, обов’язковий для жінок в Європі століттями раніше, поступово адаптувався до комфорту і легкості рухів у двадцятому столітті, коли плавання стало сприйматись як справжній спорт, починаючи з глибшого декольте 1920-х років. У двадцять першому столітті виникла потреба в новому дизайні закритих купальних костюмів – цього разу вона стосувалася мусульманських жінок, що намагалися дотримуватися строгих принципів доброчесності.

Бікіні, поширені в Європі з 1946 року, викликали там справжній переполох. «Найменший з найменших» купальників назвали на честь острова Бікіні, де незадовго до того випробовували атомну бомбу. Новий одяг мав бути так само вибуховим, але успіх прийшов не відразу. Жодна з тодішніх моделей не наважувалася його продемонструвати, тоді дизайнер був змушений звернутися до стриптизерок, які б вий­шли на подіум у новому купальнику з двох частин. У низці країн бікіні заборонили, а Ватикан визнав новинку аморальною.

Тоді просто не взяли до уваги того факту, що бікіні – аж ніяк не новизна: у давньоримській віллі на Сицилії збереглася мозаїка на підлозі приблизно від 300 року до н.е. На ній зображено «бікіні-дівчат» із голим пупцем, що займаються спортом у костюмі з двох мініатюрних частинок (мал. 26 кольор. вкладки).

У 1960–х рр. топлес монокіні спричинили нову хвилю обурення. Приблизно з 1970–х рр. бікіні зменшили до мікрокіні: маленьких клаптиків тканини, які прикривають лише соски та геніталії. Не так уже й багато жінок пристало до нової моди. Замість тенденції якомога більше провокувати мінімальною кількістю елементів одягу на жіночому тілі розквітла культура відпочинку з новими трендами купальної та пляжної моди. Ця одежа досі підкреслює голизну, проте в західному світі майже не викликає відрази. Те, що жінки і чоловіки бачать одне одного в купальниках на пляжі – досить неприємна ситуація в дев’ятнадцятому столітті, – стало нормою для більшості людей, принаймні в цій частині світу.

Правила щодо частин тіла, які можуть під час купання залишатися неприкритими, різняться від країни до країни. Геніталії, сідниці та жіночий бюст майже всюди ховають під одягом. У басейнах, де вимоги часом строгіші, ніж на громадських пляжах, купання в одязі здебільшого заборонено з міркувань гігієни чи/і безпеки. Це проблема для мусульманських жінок, які вважають, що їхня релігія дозволяє плавати лише одягненими.

Контраст між західним суспільством і штибом життя на Середньому Сході донині разючий, та й усередині ісламського світу існують значні розбіжності. Є жінки, що не прикривають тіла, жінки, що роблять це з власної волі, а є й такі, що зодягаються з ніг до голови з примусу спільноти, в якій живуть. За легендою, пророк Магомет заохочував мусульман навчатися стріляти з лука, плавати та їздити верхи на коні. Один духівник, інтерпретуючи легенду, стверджує, що в ній ідеться про палкий заклик займатися спортом¹⁶¹. Існують країни, в яких більшість представників духовенства виступає категорично проти змішаних видів спорту й присутності двостатевої публіки на спортивних подіях, оскільки чоловікам заборонено бачити більше, ніж обличчя і руки, а жінкам заказано дивитися на чоловіків під час заняття спортом.

Мусульманки, які люблять займатися спортом і плавати, розпачливо запитують, як їм подолати всі ці перешкоди. Як і їхні європейські посестри вісімнадцятого-дев’ятнадцятого століть, вони змушені починати плавати повністю одягнені.

Повсюди фундаменталісти намагалися контролювати громадське життя, на морі та пляжі зокрема. Згідно з їхніми правилами, купання повинно бути halal («чисте»), однак навіть сам факт купання жінок одягненими в очах фундаменталістів виглядає як haram («нечестивий»). Одна молода туніска стривожено пояснила мені, у чому полягає суть проблеми: «Навіть коли ми одягнені, усе добре прозирається, адже ми виходимо з води мокрими. Як тоді може сучасна мусульманка-вірянка заходити у воду?» На фото, зробленому в Порт-Саїді, бачимо море і чотирьох одягнених жінок. Чоловік з голим торсом стоїть поряд без жодного сорому, готуючись зануритись у воду. Двоє жінок сидять у надувному човні, одягнені вони в чорні нікаби, тільки очі видніються. Чоловік тягне човен за мотузку синню Середземного моря, що виплескує. Перед човном стоять іще двоє так само закутаних жінок, вода сягає їм пояса. Усі вони під наглядом одного чоловіка, який буквально управляє ними (мал. 25 кольор. вкладки).

Аби дати одновірницям шанс на халяль – плавати благочестиво і з насолодою, – Ахеда Занетті, австралійка ліванського походження, придумала буркіні. Цей одяг призначений спеціально для мусульманок, покриває тіло купальниці з голови до ніг і швидко висихає (мал. 27 кольор. вкладки). Буркіні дуже нагадував купальний закритий костюм, в якому плавали жінки на Заході ще понад століття тому, аби відповідати тогочасним нормам етикету. Подібна ідея спала на думку Занетті тоді, коли вона не вперше побачила багато мусульманських дівчат і жінок, ретельно запакованих до плавання, щоб не перечити релігійним правилам, інтерпретованим саме так. Як і бікіні, буркіні – костюм із двох частин, але на довгий рукав, з довгими штанинами і чепцем на голові. Дизайнерка проголосила свій винахід купальника халяль. Колекція Занетті, початково чорного кольору, а нині яскравих барв, популярна серед мусульманок Австралії та й не тільки.

Халяль чи ні, у серпні 2016 року стосовно французької Рив’єри наклали місцеві підзаконні акти, які передбачали, що кожна людина в купальному одязі мусить «поважати добрі звичаї та секуляризм», інакше її позбавлять права перебувати на пляжах і купатися. Ці настанови поширилися на різні міста уздовж пляжів після того, як у Каннах уперше заборонили пляжну одежу, що демонстративно підкреслює належність до певної релігії саме в той час, коли Франція загалом, а надто місця особливого релігійного значення представляють собою мішень для терористичних атак, аби «не перешкоджати громадському порядкові»¹⁶². Згідно з підзаконними актами, були заборонені буркіні, що спричинило неабияке протистояння в суспільстві, оскільки конституційна секуляризація зайшла в конфлікт зі свободою віросповідання.

Що думають духовні мужі про ці «мусульманські» купальники? Це «гідна похвали ініціатива, з появою якої жінки мають можливість корисно проводити час на пляжі. Проте великою перевагою було б, якби жінки послуговувалися таким одягом лише в окремих місцях», – каже Абдеразак Ель Джей, професор-мусульманіст з Університету Мухаммеда V і член Ради улемів у місті Рабат. «Правила моральної поведінки потрібно поважати»¹⁶³, – вважає вчений, тому «неприпустимо, аби ці жінки перебували в товаристві оголених!». Очевидно, професор має на увазі чоловіків у плавках і жінок у купальниках чи в бікіні, які перебуватимуть на одному й тому самому пляжі.

Опоненти вважають, що буркіні суперечить культурному кодексові «того виду суспільства, яке ми самі обрали», на думку марокканського соціолога Едзіне Абдельфаттаха, – «однак хто такі ці “ми”, від імені яких виступаємо?». Купання й відпочинок на пляжі одного й того ж моря зовсім не є опцією для його «ми», однак інша ісламська група марокканського суспільства сповідує протилежні цінності¹⁶⁴.

Ніхто не озвучує проблему вголос, але глибинний страх полягає в тому, щоб побачити жінку в буркіні та відчути якийсь «порух плоті», за словами раннього християнина Івана Мосха. Однак західні чоловіки, що звикли бачити жінок у купальниках, здається, не роблять собі з цього жодної проблеми. У цьому ж і вся суть, чи не так?

Покриті жінки сподівалися, що завдяки буркіні нарешті зможуть плавати без відчуття провини, але завжди знайдуться люди, цілоденне завдання яких – звинуватити інших у безпутності. У списку шанованої мечеті Аль-Азхар у Каїрі серед фетв – юридичних порад (щоправда, відхилених через недолугість), – що їх запропонували відомі й не дуже церковні авторитети, є окремий пункт про купання жінок у морі й відповідні штрафи. «Слово, що означає “море”, чоловічого роду, тож коли якась жінка занурюється в нього, то відразу вчиняє перелюб, торкаючись геніталіями води»¹⁶⁵.

У житті часом треба наважатись і зробити власний вибір, саме так чинить багато мусульман, тим паче що лише купці мусульманських вірян ніколи не доводилося мати справу з наклепами чи чутками щодо своєї доброчесності. Навіть зразковій Аїші випало на долю стикнутися з таким, попри те що вона була улюбленою жінкою пророка Магомета. За одною легендою, пророк Магомет сказав: «Аллах не дивиться ні на тіло наше, ні на зовнішність, лиш на серце та вчинки»¹⁶⁶. Вислів цей заслуговує на значно більшу увагу, ніж наразі отримує.

Сучасні уявлення про купальні костюми та інші «тілесні» справи залежить від інтерпретації давніх релігійних приписів. Хто вірить у те, що Господь не просто так подарував людям розум, спроможний розмірковувати над суперечливими коментарями щодо священних текстів. Усе більше і більше вірян саме так і роблять, приймаючи власні обережні та зважені рішення на підставі розуму.