Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

1. Нічого на тілі

Тварини не бувають розпусні. Карликові шимпанзе бонобо труться геніталіями об партнерів обох статей у присутності інших шимпанзе, мастурбують так само, не ховаючись⁴. Люди такого не роблять. Звідки походить людська схильність соромитися сексуальності та своїх статевих органів? Філософ Монтень із подивом запитував у самого себе:

Було це в шістнадцятому сторіччі, себто ще багато віків до того людство навчилося одягатися. Отож почнімо спочатку!

Перший предок людини, що пересувався у вертикальному положенні, Homo erectus, жив приблизно 1,6 мільйонів років тому. Своє ім’я отримав завдяки одній особливості: менше лазив по деревах, аніж ходив по землі. Наші безпосередні прародичі, Homo sapiens, сформувалися близько 300 000 літ тому⁶. Той факт, що вони ходили також прямовисно, мав для тіла важливий наслідок: з цієї миті всі вразливі ділянки передньої частини тіла буквально оголилися.

Величезна перевага прямовисної манери ходіння над пересуванням на чотирьох кінцівках полягала в тому, що дві інші передні кінцівки могли водночас виконувати щось інше. Деякі антропологи припустили, що саме завдяки активності двох ніг чоловічий статевий орган можна було краще розгледіти, відтак простіше спокусити партнерку. Самодостатність цього міркування в теперішньому світі, де розгулювання голими карається законом, досить сумнівна. Тварини дозволяють своїм геніталіям звисати, що так само, безсумнівно, робили наші перші предки. Якою мірою той факт, що людина стала на дві ноги, породив ідею прикривати тіло?

Щоб знайти відповідь, дошукатись її, я послуговувалася свідченнями вихідців із Заходу, які жили серед людей, що не носили одягу. Христофор Колумб прибув до Тринідаду 1498 року і побачив там голих жінок, чоловіки ж оперізували стегна мотузкою чи то невеликим паском.

Англійський мандрівник-відкривач Вільям Дамп’єр описав у 1776 році корінних австралійців як людей, які не мали на собі нічого, крім мотузок з деревної кори, зав’язаних навколо стегон⁷. Західні мандрівники зауважили також, що для народів Африки на захід од Сахари голизна була цілком звичним явищем. У подорожніх нотатках дослідник і антрополог Луї Жаколіо пише, що жителі племені динка пишалися своєю голизною. Мандрівників чоловічої статі, які прибували до них в одязі, вони зневажливо називали «турецькими дамами»⁸.

1863 року Вінвуд В. Рід занотував спостереження про те, що не виникало ніякої хіті до голих дівчат Екваторіальної Африки: голизна не стимулювала пристрасть, не збуджувала⁹. На території Оріноко богомільний католицький священик Ґуміла дуже засмутився, побачивши, як індіанці кидали у воду клапті тканини, які він роздав їм з благими намірами. Святий отець хотів, аби місцеві жителі надягнули на себе одежу. Однак аборигени вважали, що покривати своє тіло непристойно, ганебно¹⁰. Од Америки до Тасманії, повсюдно, антропологи та мандрівники констатували єдиний факт: в оголеності не було жодної спокуси. З цим твердженням, безсумнівно, погодяться сучасні нудисти.

Антропологи дев’ятнадцятого століття знову і знову підтверджують, що так звані примітивні люди не відчували ніякого сорому, коли бачили голі тіла одне одного. Щоправда, у них побутували певні правила поведінки, які визначали, як і що повинно бути. Існувало також саме поняття безчестя, що його місцеві визначали як схильність занадто задивлятися на інших. Або ж тенденція до самозахисту, яку розцінювали, як боязнь бути відкинутим, ба навіть виключеним із громади.

Карл фон де Стайнен наприкінці дев’ятнадцятого століття писав про бакаірі (Bakairi), народність, що проживала на території Ксінґу в Центральній Бразилії: «Минає якась чверть години, і людина більше не звертає уваги на чужу голизну, не помічає її». Думку про те, що «тати, мами і діти, які невинно собі ходять, безцільно вештаються, не відаючи ніякого сорому, гідні прокляття чи огуди», дослідник, на противагу до переважної більшості своїх сучасників із Заходу, вважає сміхотворною:

Дорослі жінки на вимогу правил бакаірі виголюють лобкове волосся та накладають на це місце маленьку трикутну прикрасу з деревної кори. Ця прикраса тримається на мотузці навколо стегон, крім того, міцно застібається спереду і ззаду. Чоловіки носили такі самі мотузки, проте одягали їх іще в підлітковому віці. Ці пов’язки відігравали особливу функцію для юнаків: у період статевого дозрівання пеніс підіймався вздовж нижньої частини живота, крайня плоть чимдуж розтягувалася, витягнута головка була міцно затиснена паском, що облягав стегна¹¹. Така практика поширилась і в інших народів, виникнувши з потреби: чоловіки боялися бути присоромленими у своїх спільнотах через видиму спонтанну ерекцію.

Декотрі з досліджених на цих територіях народів, зокрема трумай, винайшли безпечніший метод, аби запобігти оголенню головки на людях: потрібно було якомога сильніше розтягнути плоть і намотати навколо неї червону нитку. Вона ж бо захищала від злих сил. Якщо нитка зручно там умостилася, головка була гарантовано прикрита. Той, у кого необрізаний пеніс, може також випробувати такий спосіб. Безпечні чоловіки старшого віку часто не відчували потреби перев’язувати головку ниткою¹². Може, вони навчилися тримати свій пеніс на повідці?

У кожному разі цей мініатюрний клаптик давав змогу певним чином контролювати природне в собі. В іншій частині світу, як-от в Японії чи на Філіппінах, аналогічний підхід до справи існував як корисна звичка. У деяких народів шнурок використовували лише тоді, коли поблизу були жінки, а деякі – мали складніші футляри для пеніса¹³.

В окремих народностей чоловіки навіть зобов’язувалися прикривати від стороннього ока статевий орган, тобто відповідати за його непередбачувану поведінку. Це показовий епізод для тих, хто усвідомлює, що відповідальність за чоловічу збуджуваність із плином часу переклали на іншу стать.

Зауважмо, що в класичному мистецтві з оголеними головками зображали лише рабів і варварів. У Стародавній Греції чоловіки активно тренували тіло. Займатися спортом із відкритою головкою було незручно й непристойно. Атлети туго перев’язували себе тонким шкіряним ремінцем навколо крайньої плоті, щоб уникнути несподіванок. Ремінець щільно прилягав до лінії талії, мошонка була на видноті, пеніс піднятий догори, як і в згадуваних раніше бразильських чоловіків. Грецькою ремінець називався kynodesme, що в перекладі означало «собача підв’язка», або ж «собака на повідці».

У Стародавній Греції чоловіча нагота не становила проблеми, навіть була затребувана в певних ситуаціях, як, наприклад, у гімназії, спортивній школі, назва якої походить від слова gymnos – «голий». Та все ж на оголену головку члена дивилися з презирством: її прикривали крайньою плоттю заради пристойності. Тоненька шкіряна пов’язка якраз і виконувала цю функцію. Утім, якщо простудіювати витвори грецького мистецтва, виглядає на те, що kynodesme служив не лише для того, щоб притримувати на місці головку під час занять спортом. Були й інші обставини, за яких цю маленьку частину одягу використовували суто з естетичних міркувань. Крайня плоть її спокійного власника залишалася витягнутою та видовженою, тож «приваблива плоть повністю прикривала головку»¹⁴.

Важко довести той факт, що чоловіча одержимість жіночими грудьми виникла відразу по тому, як жінки зодяглися. Уже з 1970 року про це промовисто свідчить, наприклад, скандальна британська газета «The Sun», на третій сторінці якої читачів-чоловіків пригощають зображенням дівчат топлес. Такий фінт надзвичайно підвищує кількість передплатників. Щоправда, останніми десятиліттями почали здійснюватися випади супроти цього виду атракції. Після протесту, що зібрав понад сто тисяч підписів, ірландська редакція газети замінила світлини таких дівчат зображеннями одягнених моделей. Британська редакція «The Sun» також надумала переінакшити третю сторінку, помістивши натомість «гламурних модниць». Медіа, рек­лама й порно використовують образ жіночих грудей, твердячи, що оголений бюст неймовірно привертає увагу. Може, й невиправдано, але деколи арабською кажуть: «Насолода від жіночих грудей не минає аж до гробу».

Споглядання свого нагого ближнього у громаді, де не існує поняття таємничих частин тіла, кардинально різниться від спонтанного зирку на оголені геніталії в суспільстві, де одягатися – норма. Жіночі груди також не викликали жодного сум’яття, природно звисаючи непокритими. Ще й досі існують культури, в яких така голизна – звичне явище. Схоже на те, що чоловіча одержимість жіночими грудьми виникла лише тоді, коли жінки почали їх ховати. Дослідження засвідчили, що набридливі рекламні зображення грудей, підправлених у фотошопі, приваблюють чоловіче коло читачів. І навпаки, мають зворотний ефект на жіноцтво, з юних літ підточують упевненість у тому, що їхні форми та пропорції бездоганні, що заважає згодом досягти успіху в житті¹⁵.

Щоденна кількість зображень жіночих грудей у рекламі стала прий­нятною в деяких частинах світу, але подібна доза підрихтованого у фотошопі образу прутня все ще немислима в громадських засобах масової інформації. Здається, чоловіки так само переймаються своїм неідеальним членом, адже трендом порнофільмів і рекламних роликів віагри є збільшений чоловічий орган. Цей бентежний потік фалічних сигналів порушує душевну рівновагу мужчин не менше, ніж травматичний посил про ідеал грудей для жіночої психіки. У мою папку зі спамом певний час приходила реклама такого штибу, причому завжди тільки англійською. Отож кілька перлів я приберегла:

Ніхто насправді не досліджував, який ефект мають такі повідом­лення, та змагання пенісів видається невикорінним феноменом.

Ті, хто вважає себе гіршим (часто безпідставно), не беруть цього факту близько до серця. Коли нікого немає поряд, розтягують свій бідолашний «безнадійний» член, вішають на нього щось важке, аби збільшити довжину, чи ковтають віагру, стоячи на порозі підліткового віку.

«Середньої довжини пеніс – це вже добре», – втішає читачів якийсь газетний заголовок. Нарешті, за результатами дослідження, маємо втішні новини: науковці твердять, що понад сто жінок (середній вік 26 років) передивлялися комп’ютерну анімацію чоловіків у весь зріст, розглядаючи їхні форми і розміри. Які ж висновки? Пеніс довжиною понад 7,6 см безсумнівно додає чоловікові привабливості. Дослідницьке питання стосувалося того, чому статевий орган у чоловіка такий великий на відміну від мавп, з якими ми у далекому минулому буцімто мали спільних предків. У горил і орангутангів, до прикладу, член менший приблизно в три-чотири рази. У дослідженні фігурує основний аргумент на користь анатомії: пеніс з’явився на видноті тоді, коли людина замість чотирьох кінцівок почала послуговуватися двома¹⁷. Відтоді чоловіки і жінки почали більше звертати увагу на чоловічий член, асоціюючи його довжину з маскулінністю і статусом, стимулюючи таким чином змагання.

Приклади декорування геніталій у народів, які продовжували ходити голими, об’єктами дослідження не стали. Прикрашання тіла, можливо, було зумовлене й не спонтанною ерекцією на публіці, а якраз боязню не відповідати певному ідеалові. З метою запобігти приниження з боку інших у колективі застосовували адекватні правила. «Усе було б добре, якби пеніс не втрутився!» – казали колись французи. (Я навіть уявляю, що при цьому вони схвильовано зітхали.) Ніщо людське нашим предкам не було чуже!

Люди завжди боялися втратити свій статус. Перевірити це твердження неможливо, проте цілком до снаги уявити, що в певній спільноті сильний чоловік використовує свою силу, аби насадити правила іншим. Може, давні та примітивні форми прикривання тіла з’явилися тому, що чоловік побоювався стати об’єктом насмішок з боку інших чоловіків через недостатньо досконалий вид оцієї вельми значущої частини тіла. Або страхався стати об'єктом сміху через неконтрольовані рухи тіла, спровоковані присутністю жінок, яким зазвичай не вистачає фізичної або політичної влади, але які використовують свою сексуальну привабливість, щоб збентежити чоловіків. Без сумніву, цей страх набагато старший, ніж правила іудаїзму, християнства та ісламу.

Хоч і не існує письмових свідчень щодо стану справ за доісторичної доби, та в одному ми певні: відколи людина стала на дві ноги, вона по-новому оцінила себе та інших.

Думка про те, що інші обов’язково привабливіші, сильніші чи потужніші, ніж ви, чи то постійний тягар нібито невідповідності певним нормам породжує страх і сором. Ця особливість однаково характерна і для оголених, і для зодягнених. Дивитися – значить завжди порівнювати.

Сексуальною привабливістю чоловіків і жінок людина (тут і там гіпотетично) завдячує еволюції, як свідчать дослідження психологів-еволюціоністів.

Учені-природознавці припускають, що завдяки прямоходінню чоловічий статевий орган опинився на видноті, ставши для жінок вирішальним критерієм відбору плідних партнерів. Тобто зацікавленість жіноцтва пенісом стимулювала вихід цієї частини тіла на новий еволюційний виток¹⁹. І, навпаки, відтоді чоловіки частіше звертали увагу на пишні жіночі сідниці та груди як на власне жіночу особливість, адже за нової ситуації геніталії жінки не так впадали в око. Цілком можливо, що наші прародичі пов’язували огрядність жінки з її плодючістю. Жінку як символ фертильності завжди зображали, акцентуючи саме на цих частинах тіла. У чотириногих самок груди звисають донизу. Натомість у жінок, що набули вертикального положення, груди опинилися на видному місці, відтак стали знаком сексуальної привабливості. Новий спосіб пересування сприяв тому, що жіночі груди перетворилися на видний об’єкт навіть у тих ситуаціях, коли жінка грудьми не годувала.

На думку психологів-еволюціоністів, існують певні механізми сексуального відбору, які сформувалися ще за доісторичної доби. Наприклад, бюст і сідниці або борода, пеніс і м’язи верхньої частини тулуба. Давня чоловіча пристрасть до грудей гідно витримала всі випробування часом.

Упродовж двох останніх століть учені наввипередки наголошували на тому, що чоловіче лібідо від природи переважає жіноче. За часів Дарвіна й кілька десятків років по тому фахівці твердили, буцімто жінка поводилася пасивніше, вона вичікувала моменту, коли йшлося про секс. Дослідники з корисливими намірами відхилилися від твердження Дарвіна про те, що «жінка шляхом історичної еволюції випробувала важелі могутнього впливу на чоловічі прикраси та поведінку». Однак їхні колеги, що займалися еволюційним ученням, без вагань погодилися з дарвінівською ідеєю щодо чоловічого суперництва. Щоправда, його революційна на той час ідея «жіночої переваги як рушійної сили після еволюційного процесу» зумовила стільки труднощів, що ціле століття вилежувалася під килимом. Зауваження про жіночий вибір перемістили на задній план, натомість твердження про пасивну і манірну жіночку в наступні сто років пере­творилося на догму.

Дарвін і його сучасники розцінювали жіноче лібідо зовсім по-іншому, ніж чоловіки Стародавньої Греції. Ті ж наголошували, що тваринні риси жінки приховані в її єстві²⁰. Відтак іноді порівнювали юнок з ведмедицями й левицями, самками, що їхня сексуальна пристрасть непогамовна, які «спарюються щоп’ятнадцять хвилин цілодобово з трьома самцями»²¹. В арабському світі так само побутували жахітливі історії про сексуально невситимих жінок, які не досягали плотської втіхи з власним чоловіком. Натомість задовольняли свою хіть зі здатним до статевого акту ведмедем чи ослом, що мали величезний пеніс. Фатна Саббаг – псевдонім авторки, яка так і не наважилася поставити своє ім’я під текстом однієї цікавої книжки. Проаналізувавши перекази, Фатна описала побоювання чоловіків у контексті еротики та ісламу. Авторка щедро цитує арабські еротичні тексти:

Який чоловік готовий до такого виклику? І чи не стане ця невгасима жіноча хіть приводом для пошуку партнера на стороні? Глибоко вкорінений страх накидає на себе такий собі «плащ моралізму» – строгі правила, покликані вгамувати нестримну жіночу хіть.

Як так сталося, що сучасні жінки часто більш скуті, ніж, наприклад, самки шимпанзе?²³ Протилежність інтересів і в людей, і в мавп нерідко породжує хронічну напругу. Вчені-еволюціоністи доводять, що патріархат і чоловіче домінування старші за саму людину, та й загалом вельми поширені серед тварин-ссавців.

Чому одна стать приймає невигідну для неї роль квочки, нав’язану іншою статтю, що й відбувається в патріархальних суспільствах. Якщо обмежитися тільки людським видом, то одна з причин цієї набутої ролі – загроза фізичного насилля. Ще одна причина полягала в тому, що на матерів із дітьми без чоловічого покровительства чигала небезпека. Відтак жінка не могла так просто відмовитися від умовного захисника²⁴.

Чоловік також хотів бути впевненим у своєму потомстві, в битві, в якій конкуренція і нав’язливий контроль призвели до того, що жіноче тіло потрапило під опіку чоловіка для виняткового використання його власником. Аби застерегти жінку від сторонніх чоловічих поглядів, її нерідко зачиняли в чотирьох стінах. Якщо цього зробити не вдавалося, то чи не всі частини тіла ретельно прикривали одягом – таким собі вдаваним щитом благочестя²⁵. Чинник економічної залежності залишався вирішальним упродовж багатьох століть: «Чоловік, що вбирає жінку, має право її роздягати», – казали колись фризи. Цей стан речей ще й досі актуальний у всьому світі. Не всюди перевага чоловічого перетворилася на домінування.

Не завжди жіночність завершувалася зашореною в одяг покірністю й обов’язковою цнотливістю. Дослідник дев’ятнадцятого століття Жаколіо, описуючи Полінезійські острови, де аборигени майже не носили одягу, констатував, що на острові Таїті жінки, навіть заміжні, володіли безмежною сексуальною свободою: «Заміжні жінки навіть дозволяли розпоряджатися собою чи здавати себе в найми з неймовірною легкістю, скромності вони не відали». Натомість у Новій Зеландії чоловіки поводились як ревниві власники жінок. Вони зловживали своїми правами і карали зрадливих супутниць на смерть. Не існувало підстав назвати це явищем поголовним, адже жіноцтво здебільшого поводилося скромно: навіть ідучи купатися чи спати, жінки не знімали своїх лляних корсетів (Phormium tenax)²⁶.

Усюди, де жіноча цнотливість означала покірливість нещадним шлюбним приписам, жінка могла паруватися винятково з тим, хто керував її життям, себто власним чоловіком. Послух як одна зі складових цноти беззаперечно стосувався шлюбу та материнства.

Усвідомлення жіночої доброчесності як обов’язку не зникало тисячоліттями, передавалося з покоління в покоління. Обидві статі засвоїли, що невинність – це основна необхідна властивість, притаманна кожній дівчині, жінці, дружині та матері. Такий підхід особливо виявляв себе в ієрархічних спільнотах, де вийти заміж за полігамного чоловіка означало для жінки «піднятися» на певний щабель. У такого штибу громадах доньок напучували утримуватися від сексуальних стосунків, не забувати про послух. Од поведінки дівчат залежав їхній майбутній статус, тобто шанс знайти достойного потенційного чоловіка. Що більше контролю над засобами до існування мали жінки, а йдеться про матрилінійне суспільство, в якому походження успадковувалося за материнською лінією, то менш смиренними їх виховували²⁸.

Щоб приховати дружину від погляду інших чоловіків, жінка мала бути замкнена. У громадських місцях повністю закритий одяг часто представлявся як уявний щит цнотливості. Попри всю передбачливість, як чоловік може бути впевнений у порядності власної дружини? Мені довелося читати лекції в Конго винятково для чоловічої аудиторії. Минуло кілька тижнів, і один студент поставив мені запитання приватного характеру: як мій власний чоловік ставиться до того, що я цілісінький день проводжу в товаристві самих чоловіків? Адже сам він не насмілюється дружину без супроводу і на ринок відпустити. В Африці кажуть, що «навіть самому Богові бракує кмітливості, щоб “застукати” закохану жінку». Той, хто поділяє цю думку, відчуває реальний страх. Виникла дискусія, сповнена сміхом, що приховував певний стрес.

Поняття «смиренність, покора» часто перекладають як «одежа» для своєрідного маскування тіла. Одягання та інші обмежувальні правила ніколи не служили гарантією «водонепроникності» у випадку з жіночою добропорядністю, як і, зрештою, чоловічою. Ім’я батька залишалося таємницею матері. Людство віками мусило жити з цим фактором непевності. Аж у другій половині минулого століття аналіз ДНК сприяв більшій прозорості.

Психологи навздогін уявленням наших предків так само вважали, що статеві органи, будучи на видноті, викликають захоплення. Фалос, чоловічий статевий орган у стані ерекції, у багатьох культурах вважали зброєю супроти життєвої загрози²⁹. Проте цю зухвалість аж ніяк не можна було назвати ексгібіціонізмом. Позаяк ексгібіціоніст оголює пеніс на людях лише заради власного збудження. Натомість ідеться про уявний сприятливий ефект для всієї спільноти чи суспільства загалом. За часів грецької античності фалос статуї бога Пріапа був наділений магічною силою відлякувати ворогів. Римське божество удачі Фасцинуса зображали у вигляді персоніфікованого фалоса з метою запобігти всякій мерзоті³⁰.

Різні джерела свідчать, що жіночі геніталії використовували також, іще навіть раніше, ніж чоловічі. Побутувала думка, що вони послаблюють негативні впливи, відганяють злі сили, втихомирюють стихійні лиха й привселюдно висміюють ворога.

Пліній Старший (23(24)–79 рр.), який не був одружений і не мав дітей, вважав, що роздягнена жінка під час менструального циклу може викликати штормовий дощ, вітряну бурю, блискавку. Якщо жінка з розпущеним волоссям ходить полем, тоді гусениці, черв’яки та жуки одразу випадають із колосся. Ба більше, навіть безвідносно до цього періоду, вважав давньоримський письменник, оголена жінка спроможна заспокоїти морський шторм³².

У грецькій міфології є показовим приклад Баубо, літньої жінки, що на різних зображеннях постає з підкреслено оголеною піхвою на підборідді чи між ногами. У Північній Європі так само збереглися камінні фігури жінок з широко розтуленою піхвою. Фігурки, що називалися sheela-na-gig (шила-на-ґіґ), прикрашали середньовічні церкви, замки та міські мури, переважно в Ірландії та Великій Британії. Ці голі фігури завдяки гротескному зображенню піхви, імовірно, допомагали уникати зла й смерті³³.

На думку деяких дослідників, геніталії та голизна становили також «один з найпотужніших засобів протидії злу» на індонезійському острові Ачея. На Каролінських островах у Мікронезії вирізьблені з дерева фігурки молодих жінок, які тримали руки на широко розкладених ногах із чітко маркованою піхвою у вигляді чорного трикутника, розміщували над парадними дверима власника будинку. Подібні образи, що їх називали дилукай (dilukái), покликані були оберігати селян од недуг і неврожаю, а також захищати їх від злих духів³⁴. Жіночі фігури з видимою піхвою вважали символом плодючості та інструментом боротьби зі смертю й багатьма іншими небезпеками. Зовсім невипадково зображення статевих органів жінки, в яких містилася рятівна сила, чіпляли на ворота.

«Піхва – це зародкові ворота, потаємна розмежувальна лінія між небуттям і життям», – розмірковує Мірча Еліаде. Звісно, філософ вбачає подібність між шила-на-ґіґ понад вікнами та входами в Європі та дерев’яними жіночими фігурками вгорі над дверима будинків, що належали сільським вождям на островах Палау³⁵.

Статеві органи викликають більший ажіотаж у тих суспільствах, де публічно оголюватися й обговорювати такі теми не прийнято. Саме тому «апарат злягання» повсюдно у світі подають у різних похідних варіаціях: від імітації в танці до ритуалів, зображень, амулетів, графіті, анекдотів, проклять і жестів.

Як засвідчують давні розповіді, ворогів відлякували, демонструючи оголені статеві органи. Ця практика передусім стосувалася жінок. До прикладу, в Ірландії чи Китаї жінки задирали догори спідниці або знімали їх на очах у ворога. Відтак той із переляку хутко втікав. Це, очевидно, становило гідну форму прокляття.

Відносно недавно, у червні 2002 року, африканські жінки вий­шли на так званий нафтовий протест у Дельті Нігеру, демонструючи крайню форму цього древнього прокляття. Передумовами події послужили: тривала нечувана екологічна катастрофа, злидні та бідність у суспільстві. Основоположним виступає твердження про те, що «ми всі приходимо у цей світ через піхву...». Публічно демонструючи свої піхви, жінки передали повідомлення без слів: «Цим ми забираємо життя, яке ми вам дали». Шляхом суспільного покарання вони позбавляють ворога можливості вижити. Чоловіки, на яких впаде прокляття, вважатимуться мертвими. «Ніхто не буде готувати їм їсти, виходити за них заміж, не укладатимуть з ними жодних угод і нічого в них не купуватимуть»³⁶. Жінки дружно зі співами оточили територію, на якій добувають нафту. До них тим часом приєдналося чимало чоловіків. Вони усвідомлювали, що їхні сестри, матері, бабусі та дружини спроможні привернути увагу світу в такий спосіб, на який чоловіки не здатні.

Жінки голіруч захопили в заручники сімсот працівників як боржників трохи більше, ніж на тиждень, і зуміли блокувати видобуток півмільйона барелів нафти на день. Закорінений у традицію метод «Прокляття голизни» виявився найефективнішою зброєю супроти нужденності та безталання. Представники нафтової галузі дослухалися до багатьох вимог демонстрантів щодо нових робочих місць, шкіл, електро- та водопостачання в регіональні села³⁷.

У липні 2004 року щось подібне відбулося в північно-східному штаті Маніпур, що в Індії, після вбивства, катувань і можливого зґвалтування солдатами індійської армії Танджам Манорами дванадцятеро жінок середнього віку зіткнулися з армійським табором, знявши з себе одежу і розгорнувши транспарант із написом: «Індійська арміє, зґвалтуй нас!» Дванадцятеро Імас, або «Матерів Маніпура», розпустили своє волосся на знак скорботи й проголосили себе матерями Манорами. Вони відкрито вимагали, щоб ґвалтівники дівчини вийшли й протистояли їм, поліція та військові виглядали збентеженими та присоромленими. Жінки вміло перемістили наголос ганьби зґвалтування й наготи на одягнених і озброєних охоронців. Незважаючи на те, що жінок арештували, згодом їх однаково відпустили, не пред’явивши жодного звинувачення. Роком пізніше на поминальній церемонії на честь Манорами дванадцятьом Імас надали одяг, аби відзначити цю подію³⁸.

У громадських місцях нерідко послуговуються жестом піднятого вгору середнього пальця, що символізує фалос. Згаданому жесту вже понад два тисячоліття, і походить він із Греції. У гомосексуальних парах піднятий палець означав анальний секс. Древні римляни, що перейняли цей жест, вважали середній оголений палець дуже непристойним. Жест fuck you у другій половині XX століття знову прийшов до нас зі Сполучених Штатів Америки і розцінюється не на жарт образливим. Якщо хтось насмілився показати такий жест агентові поліції, то серйозного штрафу йому не уникнути.

Серед римських воїнів користувався популярністю жест із сексуальним підтекстом як символ удачі: амулет «кулак і фалос», так званий mano fica латиною. Слово fica (fig) – вульгарна назва піхви. Великий палець, закладений між вказівним і середнім, mano fica, жест, що спонукає до сексу. Існує безліч амулетів од Середземномор’я до всіх інших частин світу. Спочатку, показуючи жест mano fica, захищалися від злого ока чи від нечистої сили. Жест кулака і фалоса та відповідні амулети мандрували з Середземномор’я в інші куточки світу.

Згаданий жест рятував передусім од нещирого ока та злих духів. Вважалося, що демони безстатеві, через те, ймовірно, пов’язували з цією ідеєю захисну силу вказаного жесту. Демонічні сили можна було відігнати такими от магічними способами, показуючи непристойні жести або об’єкти сили, що стосувалися сексу чи розмноження. На давньогрецьких вазах фалоси зображені з головою, прикрашеною захисним оком, як це робили люди з кораблями: очима потрібно знайти дорогу на невідомій території³⁹.

Віру в магічну силу геніталій сповідували в найрізноманітніших місцях. На теренах Середземномор’я широко побутує вірування, що той, хто поклав руку (бажано праву) на оголене чи прикрите інтимне місце, прикликає щастя і відганяє біду. За словами французького скрипаля і диригента Яна-П’єра Валє, деякі музиканти перед виступом торкаються своїх статевих органів⁴⁰. Цілком імовірно, що цей жест сидить у їхніх генах. Тим часом колишній президент Єгипту Мурсі, усунутий зі свого посту, несвідомо продемонстрував такий жест під час одного телевізійного інтерв’ю. Звісно, він не очікував, що цей неприхований знак сколихне чи не цілий світ і породить багато кпинів.

Чи викликають непристойні жести чи слова захисні сили або вони представляють сублімацію розчарованого сексуального бажання? На думку Зиґмунда Фройда, той, хто вживає непристойну лексику, на несвідомому рівні зацікавлений у статевому акті з об’єктом-жертвою⁴¹. Вельми сумнівно, що більшість сучасних любителів уживати слово fuck і відповідних адресатів убачає бодай якийсь зв’язок із міркуваннями Фройда. Цікаво лише, наскільки досконало розуміє людина найглибші порухи власної душі?

Над сьогоденним світом звисає довжелезна тінь минулого. Люди здебільшого підлаштовуються під неї, прагнуть відповідати очікуванням інших, тих, хто домінує. Мотузку навколо стегон Homo sapiens замінили скромні запаски з природних волокон, деревної кори чи тваринячої шкури. Хто тримав велику рогату худобу або овець, був забезпечений вовною та шкірою. Шмат полотна, зав’язаного навколо поперека, огортав його тепер, як спідниця. Цій зміні передував розвиток сільського господарства і вирощування льону з метою подальшого створення одягу. Винайдення прядки і ткацького верстата – віха великого технічного прогресу. Це не означає, звісно, що люди відразу зодяглися на всі випадки життя.

Мешканці тропіків, наприклад, ще до минулого століття одягалися лише з нагоди свята чи церемонії. Представники західного світу називали убогий одяг місцевих дикунським. Воднораз деякі антропологи висловлювали протилежні судження⁴². Жителі Нової Каледонії, як засвідчують джерела XIX століття, ніколи не дозволяли собі нецивілізовано справити потребу десь під стіною, якщо поблизу не було громадської вбиральні. Будь-який англієць міг би взяти з них приклад.

Звичайно, не все так просто. Люди потребують прикрас або захисту і бояться показувати неконтрольовану або недосконалу частину тіла – такі тривоги існують у різних комбінаціях. Підпорядкування загальновизнаній нормі визначає суспільну поведінку людей, незалежно від того, покриті їхні тіла здебільшого чи ні. Це стосується й нас – усе життя старанно закутаних.

З давніх-давен люди, наділені владою, одягали на себе особливий одяг, аби підкреслити власний статус. Слуга, зображений на античних вазах, має на собі лише коротку спідницю, а його патрон натомість одягнений у довгу одежу. Одяг, що його використовували знатні люди в Європі, століттями не мали права носити підлеглі. За часів змін, таких як Французька революція, наприклад, упосліджені в правах зазіхнули на привілеї вищих класів. Поступово увійшов у моду одяг представників робітничого прошарку, оскільки одежа для виробництва була відносно дешевою і простою у виконанні.

Більшість робітників надавала перевагу зручному одягові. Західна жінка, заробляючи на хліб насущний, не могла б прасувати у стягненому корсеті чи в довгій одежі зі шлейфом, на противагу до світських дам, що ніде не працювали і ще в минулих століттях призвичаїлися до такого стилю. Чоловіча мода в Європі від часів Французької революції стала простіша та однотипніша. Відтак виглядала вона трохи нудніше, ніж мода жіноча, попри всі спроби дизайнерів із року в рік перетворити старомодні зразки на щось нове.

На теренах, що їх колонізували європейці, впадали в око дві реакції на поступ у царині моди: асиміляція і спротив. Часто люди жадібно переймали західні моделі. Однак було багато й таких, що демонстративно відкидали нове й надавали перевагу традиційній одежі. Погляньмо на світлини політичних діячів під час національних і міжнародних зустрічей⁴⁴.

У соціалістичних країнах одяг десятиліттями підганяли під модель славнозвісної ідеї соціальної рівності. Під час культурної революції в Китаї не виготовляли жодних предметів розкоші, як-от косметики чи модного одягу. За часів правління Мао Цзедуна (1949–1978 рр.) і чоловіки, і жінки носили однакові сині безформні Мао-костюми.

Люди придумували одяг найрізноманітніших форм і кольорів. Модельєри залюбки поверталися до витворів минулого. З вісім­десятих років джерелом натхнення для законодавців моди слугували моделі вісімнадцятого-дев’ятнадцятого століть: старі корсети, криноліни і бюстьє. Їх представляли як новинки на ностальгійних і водночас провокативних модних шоу.

Від часу індустріальної революції ткання полотна і техніка розфарбовування, а відтак наші звички одягатися стають динамічнішими та різноманітнішими. Нові віяння передавалися за принципом зустрічної смуги: з Нью-Йорка до Буенос-Айреса, з Парижа до Сан-Пауло, з Йоханнесбурга до Мумбаї та Пекіна. Західноєвропейські дизайнери черпали натхнення на інших кінцях світу, використовували африканські стилі та мотиви, і навпаки, законодавці моди в Африці взорували на Захід. Так виникла повсюдна суміш традицій. Це стосувалося також східних впливів і авторитету західних трендів у Азії.

«Глобалізація зачепила й моду», – писала газета «Trouw» 26 липня 2014 року.

Останнім часом Париж, Мілан і Лондон втратили чільні позиції так званих міст моди. Від Буенос-Айреса до Токіо, з Амстердама до Куала Лумпур «Тижні моди» організовують здебільшого місцеві дрібні дизайнери, які, попри те, виставляють одяг напоказ цілому світові. Новачки здобувають міжнародну увагу, і їхня популярність блискавично зростає за допомогою інтернету. Так периферійні фахівці з дизайну виходять на глобальний рівень.

Сучасні творці моди нині так надихаються глобалізацією, як колись історією костюмів. Мода розцвітає завдяки міжкультурному обмінові та традиціям звідусіль. Водночас у теперішньому світі існує ще щось особливе. Через сліпий страх перед будь-якою формою модернізації та глобалізації консервативні кола всіляко уникають зовнішнього впливу, обираючи власну герметичну орбіту. Натомість вони хапаються за приписи, що частково належать релігії, частково – культурі, ще й до певної міри за уявні традиції далекого минулого.

Людство подолало довгий шлях од відсутності одягу до різноманітних форм одягання. З’явились і пройшли крізь віки, культури і релігії писані та неписані правила з метою прикрити людську наготу в різний спосіб, норми, адресовані старим і молодим, чоловікам і жінкам. Правила сповіщали про те, де закінчується чистота й починається розпуста.