Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

4. Неможливий компроміс

Поступово одяг перебрав на себе нашу потребу «показатися». Аналогічна потреба існувала й у давніх прародичів, вони задовольняли її, якраз не одягаючись. Люди почали покривати певні ділянки тіла з метою продемонструвати свої сильні сторони й приховати недоліки. Водночас одяг допомагав дотримуватися тілесної чистоти. Отже, одягання перетворилося на компроміс поміж двома речами, що змагалися між собою за право першості¹¹¹. Час від часу вибухали протести супроти непристойного (недостатнього) й епатажного одягу. Було зрозуміло, що досягти компромісу складно.

Розповіді та картини відображають те, що людство думало чи думає про непорочність і хтивість. Хіть реалізує себе в потребі задовольнити бажання, та здебільшого її асоціюють із сексуальною жагою. Тим часом непорочність полягає у відмові від бажання, що виходить за традиційні рамки. Церква оголосила непорочність однією з семи чеснот, а хтивість – смертельним гріхом.

У християнських історіях непорочного зображають як того, хто здатен до самоконтролю, на противагу до його заклятого ворога – Хтивості. Поет Пруденцій (бл. 348–405 рр.) описує смертельну битву між Хтивістю і Непорочністю в «Психомахії» («Боротьба душ») – одній з найпопулярніших латинських поем раннього Середньовіччя. У напруженому поєдинку Хтивість нападає на Непорочність із полум’яним палахким факелом, але Непорочність вибиває факел із рук ворога, пронизує його мечем і здобуває феєричну перемогу.

Символи хтивості, непорочності та цнотливості можна побачити також на зображеннях пізнього Середньовіччя. Сито стало символом непорочності завдяки римській історії про діву Туччію – жрицю богині Вести на римському форумі. Її звинуватили в розпусті й винесли смертельний вирок за ганебний учинок весталки. На щастя, богиня володіла фантастичним умінням демонструвати непорочність перед своїми служницями. У Національній лондонській галереї доказом непорочності слугує полотно італійського художника доби Ренесансу Джовані Батіста Мороні (бл. 1555 р.). На картині непорочна діва Туччія щедро показує своє тіло: оголені руки, плечі, груди та гомілки. Проте її права нога в сандалі багатозначно впирається об камінь, на якому вигравіювано латинську мудрість: «Непорочність постає з темної хмари безчестя». Туччія тримає на коліні повне сито води, непорочність цієї надзвичайної діви така «водонепроникна», що навіть вода не тікає крізь діри. На іншій картині сито у жінки має таке саме символічне значення: існує ціла низка полотен кінця шістнадцятого століття, на яких зображене сито – символ чистоти Діви-Королеви Єлизавети I (мал. 14–15 кольор. вкладки).

Непорочності від жінок і дівчат вимагали не лише в Європі, цьому приділяли значну увагу й в інших частинах світу. Наприклад, у Китаї «голодну смерть не вважали за велике горе, на відміну від заплямованої чесноти» – принаймні про таке свідчать розповіді. Дівчину не мав бачити оголеною ніхто, крім її чоловіка. Це правило діяло і в тих випадках, коли погляд стороннього зупинявся на невинній діві того фатального моменту, коли вона, наприклад, скидала одяг у саду батьків і збиралася шукати у ставку віяло, котре впало у воду. Мотив оголеної дівчини, яка випадково стає об’єктом споглядання незнайом­ця, набув особливої популярності в одній країні, де

Того, кого уздріли оголеним, покривали великою ганьбою. Перед стратою зі злочинців знімали одежу, щоб додатково поглумитися над їхньою людською гідністю.

Упродовж життя з титулом принцеси, як відає історія, Ґуаньїнь, згодом відома як буддійське божество розради й милосердя, довела до сказу батька-імператора, який не мав сина, відмовившись виходити заміж. Дівчина хотіла стати буддійською черницею і врятувати власну душу. Вона довела батька до такого відчаю, що її, оголену, із зав’язаними руками, ніби якусь яру злочинницю, виставили перед судом так, що кожен міг розглядати оголене тіло Ґуаньїнь. Однак навіть таке страшне приниження не змінило її наміру. Вона була чиста непорочна діва. Урешті-решт дівчину стратили, а згодом визнали божеством¹¹³. Божество Ґуаньїнь милосердне й великодушне, захищає від небезпеки, до нього часто звертаються у Східній Азії (мал. 16 кольор. вкладки).

Про доброчесних жінок, що відмовлялися від плотських утіх, вели зразковий аскетичний штиб життя й ставали святими – такі історії були не менш популярні в західних переказах. Подібним прикладом слугує свята Агнеса, що померла приблизно в 305 році. Тринадцятилітньою дів­чинкою її присвятили римським богам. Проте Агнеса похрестилася в храмі Мінерви, богині розуму та мудрості, і відмовилась одружуватися. Дівчинка пояснила, що вона вже заручена з Ісусом Христом.

Римський префект, син якого був закоханий в Агнесу, намагався насильно видати її заміж. Коли Агнеса знову категорично відмовилася, чоловік підіслав до неї сутенерів, які роздягнули бідолашну і потягнули із собою до борделю. Вони торкалися тіла дівчини й обрізали її волосся, буцімто вона – повія. У цю ж мить Бог дозволив волоссю дівчини вирости за лічені хвилини й приховати таким робом її голизну перед очима сторонніх. З одягом на собі чи без нього Агнеса залишилася зразком дівочої невинності, перетворивши дім розпусти на місце молитви, відтак бордель наповнився світлом. Згодом Агнесу після тривалих тортур таки зарубали мечем. На восьмий день по смерті її бачили в золотистих ризах, зі шлюбним перснем на пальці від Ісуса, а поряд – біле ягня як символ жертвоприношення Христові. Ім’я Агнеса латиною означає «ягня», а грецькою – «непорочна». Отож Агнеса стала християнською покровителькою чистоти, що піклується про дівчат, наречених і жертв зґвалтування¹¹⁴.

Такі чесноти, як смиренність, покірність, скромність, набожність і стриманість, прийшли в християнство разом із поняттям непорочності. Середньовічні митці зображали невинність в образі скромно одягнених дівчат, натомість безпутність – у вигляді безсоромно нагих дівуль, що танцюють із чоловіками. Достойні жінки лізли зі шкіри, аби зберегти цнотливість – жінка воліла стати радше потопельницею, ніж об’єктом тілесної наруги. Саме такі зображення забезпечували напучувальні повчання і призначалися для того, щоб викликати в глядачів огиду до розпусти¹¹⁵.

Фізичні образи чоловіка чоловіком залишалися поза увагою. Небезпека таїлася в чуттєво одягнених жінках, які заманювали в пастку невинних юнаків. Чоловіча доброчесність з’явилася, іноді з твердістю та самобичуванням як рятівним засобом, насамперед з їхньої власної волі завдяки ідеям Аристотеля.

Попри те що всі давні філософи вихваляли чоловічий самоконт­роль, боязнь його втратити надихала суспільство на витворення нових правил. Раніше обмежені спільноти вважали геніталії збудливими та провокативними, відтак люди взялися потрохи прикривати тіло. У деяких суспільствах така тенденція виникала через те, що жінки нібито були дуже нестриманими й потребували постійного нагляду. Ця думка ще й досі актуальна, хоча досвід показує, що нав’язливе бажання «керувати» неспроможне викорінити прадавній страх¹¹⁶.

Кожну людину турбує невизначеність. Можу я примкнути чи мене відштовхнуть? Чи мене лаятимуть, насміхатимуться, знущатимуться з мене, і яка небезпека далі загрожуватиме моєму вразливому тілу, коли я покажу себе іншим? Схвалення й оцінювання, та хай радше будуть потрібними захопливі погляди й компліменти з боку інших і допомагатимуть нашій хиткій самооцінці. Можливо, саме з цієї причини ми часто тримаємо себе в шорах, які придумували для нас інші і в яких ми як індивіди не завжди зацікавлені.

Сором виявляють по-різному, та навіть у межах однієї культури чи релігії існують відмінні уявлення про частини людського тіла, що їх ми самі можемо показувати чи не показувати іншим. Той, хто боїться несприйняття, заздрісних чи хтивих поглядів, може надати перевагу непримітному одягові або сидіти вдома. Ті, в кого є сила, можуть впливати на інших, ставлячи за приклад власну наготу чи, навпаки, повністю обволокти себе одягом. Зашаріла скромність привертає увагу до тіла, яке ми несвідомо хотіли продемонструвати, однак мусили ховатися з міркувань доброчесності. Прикриватися одягом лише заради того, щоб слідувати добрим манерам, – міркування хибне. Історія костюма засвідчує, що людство упродовж віків робило нечувані речі з метою привернути увагу до власного тіла.

Ті люди, які не носили одягу, викликали в одягнених співчуття та виглядали меншовартісними. У західній думці від часів Просвітниц­тва в мандрівників розвинулися дві візії щодо голих туземців, яких називали «аборигенами», або «примітивними»: їх або романтично ідеалізували як благородних дикунів, або прирівнювали до цілком нецивілізованих варварів. У еволюційному мисленні людина поступово переходила від голої та дикої до вбраного представника Заходу. У листах Чарльза Дарвіна від 1833 до 1834 років ідеться про «убоге становище варварів» одного «пустельного краю, що люди в ньому цілком голі». Він мав на увазі архіпелаг Вогняна Земля на крайньому півдні Південної Америки.

Приголомшений побаченим, англієць вікторіанської доби писав, що шкіра людей на Вогняній Землі «замусолена, кольору червоної міді» і що він на власні очі побачив дорослу жінку «в костюмі Єви».

У подарунок від друзів-мандрівників я отримала фотографії з цієї ж таки Вогняної Землі, зроблені через дев’яносто років після візиту Дарвіна, старенькі світлини, які справляють зовсім інакше враження щодо місцевих мешканців, тих самих індіанців-селькнамів. Вони виглядають сором’язливими, ці люди, що носять лише ковпаки і тапочки з хутра і чиї голі тіла розмальовані традиційними білими смугами й пунктирними лініями з нагоди церемонії ініціації.

Мартін Ґусінде, відомий німецький місіонер і антрополог, який тривалий час перебував на цих південних теренах і закарбував усе на фото, мав відмінний від Дарвіна погляд на людей, що жили тут, і навіть сам брав участь в обрядах ініціації, щоб краще зрозуміти їхню культуру. Проте в обох випадках «саме європейці визначали, чи є фарба для тіла, пір’я, прикраси, шкури і т. ін. наготою або одягом, перед тим як вирішити, благородна ця нагота чи потворна», – як слушно зауважила Рут Баркан¹¹⁸.

Контраст між оголеним і покритим все ще, здається, перебуває в центрі нашого підсвідомого критерію того, що ми, власне, вважаємо людиною. Чи замало одягу на людях, як у випадку з індіанцями-селькнамами, побаченими очима Дарвіна, чи забагато, як-от на жінках-вірянках, закутаних від верху до низу, з точки зору багатьох сучасних людей Заходу, – рішення, ясна річ, в очах того, хто дивиться. Повністю покритий глядач має тенденцію бути засмученим перехожим з більш оголеною шкірою і негайно виносить судження.

Монтень зауважив: «Кожен вигукує, що не звик до варварства; авжеж, здається, ми не маємо іншого погляду на правду й причину, ніж приклад та ідею позицій, традицій тієї країни, в якій живемо»¹¹⁹. У цьому сенсі, немає нічого нового під сонцем. Сприйняття культурної різнорідності не таке вже й самоочевидне.

Сигнали одягу визначають два критерії: ієрархію та доброчесність. Ми вже погодилися раніше, що доброчесність стосується здебільшого жінок, рідше чоловіків, які представляли владу й диктували правила. Ієрархію унаочнив зовнішній вигляд людей: промовистий приклад цьому – світлина одного європейця з двома пігмеями.

Одне з правил, якого потрібно було дотримуватися в низці культур, таке: підпорядкованість вимагає від підлеглого менше одежі на тілі, ніж у того, хто стоїть над ним. Підлеглий у присутності вождя, царя чи священика шанобливо знімав одяг чи якусь його частину, підтверджуючи наявну ієрархію. Так, на зображенні з Месопотамії тисячолітньої давнини можна побачити чоловіків без одягу з кошиками жертвоприношень, що підкреслювало покірність богам¹²⁰.

За цією ж логікою в ісламській традиції чоловіки з поваги до Бога знімали взуття при вході до мечеті. У західному світі залишився пережиток давнього звичаю, відповідно до якого чоловіки скидали головний убір, коли заходили до церкви, жінки ж мусили натомість покривати голову (мал. 20–21 кольор. вкладки). Ця формальність уже не є обов’язковою вимогою у більшості християнських церков.

Іще один приклад ієрархії в західному повсякденному житті – це чоловік, що вітаючись «трохи піднімає капелюха над чолом і повертає його», як звичайний жест ввічливості в певних ситуаціях. Нескінченний список приписів охоплював усі ситуації, в яких цей жест був бажаним. Уривок із книжки, датованої 1940 роком, дає деяке уявлення про складність етикету «капелюхознімання»:

Ці скрупульозні американські правила для чоловіків і їхніх капелюхів змагалися з не менш суворими приписами для жінок, які, замість того аби знімати головний убір у громадських місцях, мусили обережно тримати свої капелюшки на голові в більшості ситуацій. Нечувано, аби жінка зняла чи бодай на мить підняла свого капелюха, вітаючись або зустрічаючи когось.

Чи може бути правдою те, що час тотального панування чоловіків збігався з випуклим назовні високим капелюхом? Фройд убачав у носінні та одяганні капелюха фалічний жест: символ справжньої маскулінності.

Капелюх, як нам відомо, з’явився в історії людства відносно пізно, прародичі європейців їх не носили, вони не звертали уваги на ті настанови, на яких у дев’ятнадцятому – на початку двадцятого століття були навчені зациклюватися особи чоловічої статі.

Чи був капелюх символом могутньої маскулінності? На думку Фройда, носіння будь-якого капелюха – фалічний жест. Джеймс Лейвер зазначає, що капелюх-циліндр у Європі слугував для чоловіка знаком абсолютного чоловічого домінування. Циліндр, його ще називали шовковий, або високий, капелюх, був дійсно високий і з широкими крисами, чоловіки носили його наприкінці вісімнадцятого і приблизно до середини двадцятого століття. Як могло трапитися, що такий елегантний головний убір вийшов із моди?

З позиції глобальної перспективи панібратство між статями – поки що не більш ніж бажання. La pudeur passe et l’amour reste («Скромність минає, а любов залишається»), – казав колись Вольтер з оптимізмом, але було це ще задовго до початку манірного дев’ятнадцятого століття. Залишається одне запитання: як сьогодні співвідносяться між собою повага та ієрархія?

Приблизно з шістдесятих років завдяки винайденню надійної контрацепції західна дискусія щодо чистоти та незайманості трохи перемістилася на задній план. Утім ідеал дівочої цнотливості, здається, набув нового звучання. Наприклад, з’явився Пуританський рух в Америці: дівчата йшли в гарних сукенках на бал доброчесності, де обіцяли берегти цноту аж до вінця й, відповідно, утримуватися від сексу. Батько або матір одягали на палець доньці каблучку з написом «справжня любов дочекається». Іноді дівчата «тримали» обіцянку чистоти під футболкою зі словами: No trespassing on this territory: my father is watching («Ні вторгненню на цю територію – мій батько стежить»).

У медіа також приділяють нову увагу моді одягання: відомі постаті зі світу моди постають на фото в одязі з довгими рукавами, у спідницях до колін і закритих блузах. Як реакцію на гасло «Одягай менше – вражай більше!» сьогодні в інтернеті можна віднайти скромну моду, натхненну частково християнськими і мусульманськими принципами. Не надто релігійні жінки так само нині не завжди мають бажання виступати сексуальним об’єктом пожадання, що наполегливо пропонує їм реклама.

Іще від часу перших мотузок люди кожного покоління шукали компроміс між неприборканим ексгібіціонізмом і несміливою доброчесністю: убрання перетворилося на «довготривалий рум’янець сорому на шкірі людства»¹²⁵.

Одяг отримав нерозв’язальне завдання гарантувати чистоту й боротися з аморальністю. В історії європейського одягу захисники добрих звичаїв завжди ладні осуджувати одежу, що збуджує. Церковні авторитети виступали проти екстравагантного вбрання, чоловіча мода також нерідко підпадала під цю категорію. Яскраво виражена проріха чи взуття з фалічно задертим угору носом піддавалися критиці не менше від жіночого кокетства¹²⁶.

Неприкриті частини тіла викликають лише сором, сум’яття і протест, якщо люди до цього не звикли. В Європі ганьба досягла свого піку в дев’ятнадцятому столітті, коли буржуазія буквально намагалася натуго затягнути хіть у корсет. У той час жінки нерідко вдавлювали свої бідні тіла вдень і вночі від грудей до сідниць в тугий корсет, так що більша частина тіла була невидимою, в той час як ноги також залишалися поза полем зору завдяки кільком шарам спідниць. Деякі жінки вихвалялися, що їхні чоловіки ніколи не бачили їх голими.

Чарльз Каррінгтон описує, як у сучасній йому Англії представники обох статей різного віку, наскільки це видавалося можливим, ігнорували питання, пов’язані з сексом. Усе тіло ховалося під одягом, а деякі його частини навіть не прийнято було називати вголос.

Це були часи, коли давнє французьке слово pudeur увійшло в обіг у нідерландську мову (1824 року, згідно зі словником голландської мови Ван Дале). У французів існувало два слова на означення того, що ми називаємо «ганьбою». Слово pudeur уживали, коли йшлося про скромність або порядність, а слово honte у значенні «ганьба», «безчестя»: скромність рятує вас од небезпеки зганьбити себе. Це «зніяковілість, з якою стикаються тоді, коли питання стосуються сексу…». У ширшому значенні йдеться про збентеження від усього, що «забороняє нам власна гідність», до прикладу, розплакатися на людях чи промовити вголос назви певних частин тіла. Люди щосили прагнуть приховати свої слабкості. Це очевидно, що ви намагаєтеся затаїти реакцію, яку викликала у вас чиясь фізична привабливість: ерекцію ховаєте під штанами, рум’янець – за віялом. Ніхто не хоче виставляти себе на глум.

З цими двома раніше переліченими тенденціями конфліктує кожна людина: одна, аби в гучній славі – оголена чи одягнена у фантастичне вбрання з ефектними коштовностями – показатися стороннім. Інша ж ховається, щоб уникнути ризику ганьби, несприйняття чи почуття провини або ж зі страху перед непоборною пристрастю, хаосом чи насмішкуватістю з чийогось боку¹²⁸. Внутрішні голоси спонукають до стриманості та застерігають людей від безпосереднього вираження сексуальної привабливості. Вони забороняють яскраве прикрашання, за винятком хіба що в День королеви, на карнавалах і міжнародних спортивних змаганнях. Ці внутрішні голоси часом такі могутні, що люди відчувають потребу одягатися в сірий непривабливий одяг.

У суспільствах, де звикли ходити голими, про що йшлося раніше, покривання тіла на початках пов’язували з відчуттям сорому. Звикнувши одного разу носити на собі одяг, ми критично придивляємося до зовнішнього вигляду одне одного, отож інші мусять притримуватися «наших» правил і поважати наші табу.

У середині дев’ятнадцятого століття в Лондоні відкрили Музей Вікторії та Альберта, тоді ж королева Вікторія вперше побачила копію Давида Мікеланджело. Вона була неабияк заскочена несподіваною зустріччю з чоловічою голизною. Дирекція музею негайно замовила фіговий листок, щоб міцно причепити його на передній план зображення й приховати делікатні частини тіла цього симпатичного юнака, тільки-но з’явиться хтось із королівського двору, – протокол залишався чинним до п’ятдесятих років минулого століття. В інших частинах Європи з огляду на культ скромності в дев’ятнадцятому столітті всі «срамотні місця» на полотнах класичної Античності заступали зелені полаковані фігові листки. У західному світі межі речей, які донедавна викликали шок, у наш час немислимо розширилися. Люди мають змогу частіше бачити оголених, аніж колись за вікторіанської доби. Реклама та порно не знають стриму.

Усюди по світу, втім, підстерігає цензура: уряди провадять се­рйозні кампанії та не завжди переконливі акції. У цій книжці я не фокусуюся на цих питаннях, тому обмежуся одним невеличким прикладом сьогочасної плутанини в Китаї. 9 липня 2012 року соту річницю китайського Національного музею в Пекіні святкували, влаштувавши виставку відомих італійських митців і витворів мистецтва доби Відродження. Цього дня китайський телеканал CCTV у новинах розмив піксельне зображення геніталій згаданого вже Давида, вигляд яких дуже засмутив королеву Вікторію понад півтора століття тому. Невдоволені користувачі соціальних мереж одразу по свіжих слідах здійняли хвилю протестів. Продюсер телевізійної програми взявся захищати себе: «Показати цілу картину без цензури означало б зашкодити моралі громадськості. Голий Давид міг справити негативне враження на певну групу глядачів». Стикнувшись із нещадним осудом з боку величезної кількості глядачів, у наступному випуску новин чотирма годинами пізніше геніталії Давида таки показали¹²⁹.

Приклади також можна знайти в сучасних музеях Заходу. 2014 року я розглядала в паризькому Музеї д’Орсе відому картину Гюстава Курбе L’Origine du monde («Походження світу»), 1866 р.: на відвідувача безпосередньо дивиться піхва між двома розведеними стегнами. За часів художника ця реалістична робота приголомшила західну буржуазію. Поряд зі мною стояла велика група китайських підлітків, які сором’язливо поглядали на «походження світу». Я поцікавилася у двох хлопців, якої вони думки про полотно. «Дуже незвично бачити зблизька місце, звідки походить життя», – відказав один. Було видно, що юнак перебуває під неабияким враженням. Інший хлопчина відверто зізнався, що вперше побачив «справжню піхву» і враження його досить неоднозначні. Ні, такої картини в Китаї не побачиш ніколи, розмірковували вони, але тут, у Європі, це всюди, люди звикли до мистецтва. Чи це справді так?

В іншій частині того ж музею була організована спеціальна виставка про оголених чоловіків під назвою «Masculin/Masculin». Частиною експозиції був чоловічий еквівалент картини Курбе, створений приблизно 125 років по тому художницею Орлан в тих же розмірах і в ідентичній рамці, що й «Походження світу». Фігуру зображено з геніталіями, животом і стегнами, але тут між двома розведеними ногами видніється мішечок з яєчками над промежиною, а вище над нею настовбурчений пеніс. Оголена головка скерована в напрямку до пупця. «Перед нами чоловічий член середньої довжини», – уточнює сама мисткиня під час інтерв’ю, стверджуючи, буцімто у її картині зовсім немає ознак демонстративної порнографії, що собі нафантазували деякі невдоволені. Назва L’Origine de la guerre («Походження війни») і мотив картини – відповідь на полотно Курбе. Дві картини ніби ведуть діалог між собою, оскільки обидві фокусують увагу на геніталіях відсторонено від тіл, яким ці належать, і завдяки Орлан безпосередньо вказують на раніший витвір. Крім цієї роботи, жіночий погляд на чоловічу голизну на згаданій виставці був майже відсутнім. Згідно із каталогом «Masculin/Masculin», оголеність чоловічого тіла становила собою останнє табу, яке мали зруйнувати тут і зараз. Виставка, здається, не виконала місії: було не надто багато голизни, щоб викликати стан збудження, лише «щонайбільше – кілька сумнівних випадків»¹³⁰.

У 2012-му схожа виставка відбулася у віденському Музеї Леопольда. Його директор Тобіас Неттер зауважив, що й досі «дуже незвично виставляти полотна, на яких центральний образ – чоловіча голизна. Це ще досі тема-табу». Дирекцію музею змусили заступити зображення геніталій трьох оголених футболістів на афішах червоною смужкою. Причиною послужила шалена кількість скарг на картину «Vive la France» двох французьких художників П’єра і Жиля. Організатори виставки на таку ж тему в Парижі розсудливо уникали використання цього зображення на своїх постерах.

Обидва покази претендували висвітлити найдавніше за пам’яті людства табу, проте вони випрозорили лише одну річ: для більшості представників Заходу фото голих жінок і чоловіків уже не виглядають диковинкою. Оголені мужчини досі рідше з’являються як об’єкти бажання в рекламі чи на телебаченні, на відміну від нагих жінок. Та, попри все, зображення оголених чоловіків у сучасному західному суспільстві стають певною нормою, і це можна «наживо» спостерігати на сцені. Однак побачити на рекламному щиті голого чоловіка – досі не природно. Слід чітко нюансувати, чи питання чоловічої голизни дотепер залишається останнім табу в мистецтві, чи ця тема вже відійшла в минуле. Критичні погляди жінок на голих мужчин у стані ерекції, можливо, найдревніше табу, що досі активно заявляє про себе.

Небажаний погляд може зачепити престиж голої людини і, власне, перетворити оголене тіло на безборонний об’єкт, зокрема тоді, коли нічим зарадити не в змозі. Традиційні висловлювання з цього приводу підтверджують боязнь повалення ієрархії: «Чоловік, що зранку бачить піхву, мусить хутко йти на ринок» (арабське, алжирське прислів’я). Вважалося, що йому дуже пощастить. І навпаки, небажаний погляд жінки на чоловіче достоїнство, згідно з цією ж традицією, віщує серйозну невдачу. Можливо, цей один зирк у бік пеніса негативно впливатиме на потенцію чоловіка. Такі сигнали, а їх чимало, навіюють думку про те, що жінка приносить фортуну чоловікові доти, допоки останній визначає, на що можна дивитися, а на що – зась. Дуже гуманно. В одязі чи без нього, на воді чи на суші – ніхто не любить, аби його заскочили зненацька.