Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення

7. Протест супроти голизни і голизна як протест

Як бачимо, розуміння «голизни» змінювалося від неприкритих геніталій до голих рук і непокритого волосся, від відкритого плаття до геть голісінького тіла. Реакції на всі ці види «голизни» такі ж мінливі, як убрання й сам контекст. Ми вже пересвідчилися, що навіть голий мізинець здатний викликати страх сексуального збудження чи розпусти. У будь-якій формі «оголеність» провокує мову погроз і суворих заборон, видима жіноча шкіра часто буцімто перебуває в причинно-наслідковому зв’язку зі стихійними лихами. Виявляється, що катастрофи можна уникнути, зодягнувши тіло згідно з чинними вимогами. І зовсім навпаки, оголеним людям подобається привертати увагу решти «одягненого» суспільства з певним сигналом або й без нього.

У релігійних переказах, як правило, окреслено відмінність між добрими і злими людьми. На християнських зображеннях Страшного Суду ангели в довгих одіяннях дмухають у свої тромбони, щоб розбудити всіх мертвих, як, наприклад, можна побачити на фасадах відомих соборів. Коли бідолашні мерці повільно вибираються з гробів і повзуть, їхні прижиттєві добрі та злі вчинки стають на одні терези. Обрані вірні вирушають на небеса в розкішних шатах, а голий звіро­подібний диявол штовхає проклятих нагими в роззявлену пащу пекла.

Завжди і всюди людей терзав глибоко закорінений у них страх смерті. Аби приборкати цю боязнь, не лише в доіндустріальну добу, а й у сучасних суспільствах побожні люди пов’язують аморальність із природними катаклізмами й смертоносними епідеміями. І нав­паки, саме з таких міркувань шляхетно одягнені віряни захищали суспільство від загибелі та завдяки скромній одежі на собі відвертали катастрофи.

На півдні Італії побутувала історія про Агату, одну з перших християнських святих, яка народилася на Сицилії і померла в молодому віці (225–251 рр.). Відмовившись вийти заміж за поганського римського намісника, закоханого в Агату, дівчина померла мученицькою смертю. Перед тим як кинути дівчину до в’язниці, її соски защемили щипцями і відрізали груди (мал. 18 кольор. вкладки). Тіло Агати котили по ліжку з друзками скла, тоді поклали на розпечене вугілля. Унаслідок тортур дівчина померла, та по її смерті сам Господь утрутився: земля почала труситись і виверження вулкана Етна становило смертельну загрозу для міста Катанії. Тому жінки та дівчата почали ходу: «з розпущеним волоссям, голосячи і співаючи», вони несли з собою Агатину накидку. Завдяки цьому чудотворному шматкові тканини, якою мучениця затуляла свою незайманість, жінки зупинили виверження вулкана. У соборі Катанії, де поховано Агату, зберігається також її накидка. Як твердить місцева традиція, це могутня реліквія: неймовірний предмет, який згодом не раз зупиняв бурхливий потік розплавленої лави. До Агати ще й досі звертаються місцеві селяни, тільки-но Етна погрожує виверженням.

Те саме стосується оголених частин жіночого тіла, бачити які небажано. Відтак Бог вивергає гнів у вигляді природних катастроф. У дев’ятнадцятому столітті Архиєпарх Неапольський вважав, що виверження Везувію – це докір за нечестиве вбрання жінок²⁵². Ортодоксальні кола в наш час так само вбачають зв’язок між божим гнівом через людську аморальність і стихійними лихами.

У Ісламській республіці чи Ірані страх перед землетрусами цілком зрозумілий: 2003 року місто Бам несамовито постраждало – понад тридцять тисяч людей злягли мертвими. За певний час до того сейсмологи попереджали, що найближчим часом Тегеран зазнає землетрусу з катастрофічними наслідками. Проте, замість того аби відшукати причину зміщення тектонічних плит, деякі представники духовенства покладають вину на жінок за їхній непристойний одяг. У Ірані, де жінки зобов’язані законом закутуватися з голови до ніг, молоді дівчата здебільшого кидають виклик таким жорстким правилам: носять вузенькі куртки і шалі, що спадають з голови, відкриваючи волосся. 2010 року Ходжатолеслам Казем Седигі, авторитетний шиїтський діяч, попереджав про те, що потрібні зміни: жінки, які одягаються непоштиво, зводять на манівці юнаків, занапащають чистоту й сіють зраду у суспільстві. Саме тому й відбуваються землетруси. «Аби не полягти під уламками, – продовжує цей духовний лідер під час молитви, – не існує іншого виходу, ніж шукати прихисток у релігії та підлаштувати наші життя під моральні приписи мусульманства». Міністр соціальної політики погодився: молитва, піст і скромна одежа – найкращий спосіб заспокоїти гнів божий²⁵³.

У щотижневику «De Waarheidsvriend» («Друг правди»), що належить консервативному реформованому крилу нідерландської протестантської церкви, факт трагічного стихійного лиха на Філіппінах 2013 року – приклад «явної промови Бога на землі». «Нехай усі ці події змусять нас навернутися… Богу під силу жахіття на добро перетворити. Своєю могутньою появою він прагне людям шлях праведний показати… Бог відкриває себе в природі, щоб навчити нас… Слово боже повсюдно чути. На всіх континентах світу»²⁵⁴. У різних релігіях деякі священнослужителі та віряни докладають усіх зусиль, аби звести під одну лінію раціональні та релігійні пояснення масштабних катастроф.

Люди й далі схильні вважати за норму власні традиції одягання. Тепер, коли більшість із нас у повсякденному житті одягається, ми майже забули про те, що людство упродовж значного періоду своєї історії не мало на собі нічого або хіба що невеличкий шмат тканини на попереку. У Південній і Південно-Східній Азії чоловіки носили клітчастий шмат тканини, яку обертали навкруг талії і яка прикривала нижню частину тіла, в Індонезії її називали sarong, у Північній Індії – dhoti. Зверху зазвичай одягали сорочку. У деяких індуїстських храмах Індії вірних чоловіків просили її знімати на знак поваги до оселі, поріг якої вони перетинали.

Обивателі Заходу десь аж до двадцятого століття сприймали оголений торс з явною огидою: якось одного чоловіка в Нью-Йорку оштрафували за те, що він прогулювався без сорочки Центральним парком. Поступово у західному світі ставлення до людей без сорочок почало змінюватися – спочатку в царині спорту, на пляжі, у басейні, а згодом у парках та інших громадських місцях. У фешенебельних колах футболка з глибоким вирізом іноді демонструє волосся на грудях, однак побачити чоловіка без сорочки на вулиці міста – явище вкрай рідкісне. Ба більше, багато чоловіків воліє не показувати оголеною верхню частину тіла.

Деякі сайти прагнуть додати чоловікам упевненості в цій справі:

Іще одна гарна порада – почати бігати в теплу погоду, тоді задля певності треба вибрати такий маршрут, на якому вам не стрінуться знайомі, наприклад ліс. Якщо бігатимете один-два місяці без футболки і несподівано зустрінете знайомого, дуже здивованого вашим виглядом, можете сказати якось між іншим: «Так, я вже певний час цим займаюся» або «Я бігаю тут завжди з оголеним торсом». Усі ці доброзичливі поради свідчать про те, що тут чи там – потрібно володіти неабиякою мужністю, щоб показати іншим своє частково оголене тіло. Сором наготи підстерігає ще й досі, тому з’являтися без сорочки у містах Заходу наважується лише меншість.

Це правда, що у глянцевих журналах, відео, фільмах тощо кількість чоловіків з оголеним торсом зростає, але жіночий бюст, животи та сідниці агресивно виставляють значно частіше. Варто лише поміняти «чоловіка» на «жінку» в цитаті вище, як одразу аргументи на кшталт: «Ой, тут так спекотно», чи «Здається, без сорочки приємніше», чи «З якого дива хтось має втручатися…» для багатьох – і чоловіків, і жінок – звучатиме штучно. Оголений торс – не синонім оголеного бюсту.

Час од часу групи жінок протестують супроти загальноприйнятої ідеї того, що одягання символізує цивілізацію, натомість нагота свідчить про її брак. Активістки руху Free the Nipple чи GoTopless виходять на маніфестації проти американського святенництва і спонукають жінок показатися топлес, аби зняти «тавро з жіночого тіла», як вони це розуміють. У такому вигляді жінки ходять, наприклад, у магазин (мал. 29 кольор. вкладки). Фото оголених сосків чи навіть жінок, які годують дітей грудьми, заборонено демонструвати у мережі фейсбук. У персах і сосках немає нічого поганого, та чи не збиватиме з пантелику такий протест-демонстрація привабливих нагих грудей, допоки в інтернеті подібні образи мають абсолютно іншу функцію?²⁵⁶

Іще до появи християнства, ісламу, колоніальних і постколоніальних урядів у значній частині світу ходити з оголеною верхньою частиною тулуба, це було природно однаково і для жінок, і для чоловіків, а жіночим грудям ніхто не приділяв особливої уваги. На ісламському Близькому Сході заборона оголювати груди датована сьомим століттям – часом зародженням ісламу. Починаючи з дев’ятнадцятого століття завдяки релігійним і колоніальним зусиллям усе більше й більше суспільств встановлювало жінкам законну повинність покривати груди. Один із прикладів того, як змінювалася візія цивілізації, є тайський урядовий плакат 1940 року, який закликає жінок ніколи не з’являтися з оголеним бюстом у громадських місцях. Чоловікам радили також одягатися «сучасно» чи то пак на західний манер. Навіть тропічний шолом слугував зразком.

Іще й досі існують традиції, за якими оголені груди не становлять предмета суперечки, як наприклад, у африканських народів хімба та свазі. У Свазіленді молоді жінки топлес парадують перед монархом, королем Мсваті III, у святковій церемонії на честь жіночності та непорочності:

Відносно недавнє уявлення про те, що жіночі груди неминуче відразу збуджують чоловіка, поза сумнівом, знову витісняли ідею видимості цієї частини тіла на задній план у цілому світі. У шістдесятих роках минулого століття молодь Заходу оскаржувала всі можливі обов’язкові правила, табу на голизну зокрема. Під впливом культури гіпі західні жінки різного віку почали засмагати на пляжах топлес, уперше у Франції, а згодом – у багатьох європейських країнах. Незважаючи на потужні протести занепокоєних співвітчизників, жінки вимагали надати їм цю свободу на знак статевої рівності. Поступово такий вид «рівноправ’я» на пляжі став прийнятний у різних куточках Заходу.

За даними французького журналу «Елль» (Elle), лише 2 відсотки жінок віком до 35 років засмагають на пляжі топлес. На це існують три причини: занепокоєння через ризик зростання раку шкіри, усталена думка про те, що жінки з оголеними грудьми поводяться легковажно, і політизовані акції гологрудих дівчат із групи Femen, наприклад. Коментуючи матеріал у газеті «Ґардіан» (The Guardian), двійко журналістів із Франції називають іще одну причину: «Глобалізація й американізація жіночого образу та сексуальності жінок підштовхнули лагідну та невинну французьку еротику в напрямку до порно». Молоді жінки чітко усвідомлюють усе, чим дихають соціальні медіа, як, приміром, зображення топлес в інтернеті виринає на очі без нашого прохання. «Нудистська, пляжна свобода – щось зовсім інше, ніж було колись… Груди більше не сприймають як невинні чи тимчасово асексуальні». Крім того, існує ще оця «агресивно оголена» проекція молодих дівчат, що підсилює невпевненість жінок у собі. Тоді багато юнок переймаються одним питанням: чи достатньо привабливі мої груди? Як наслідок, підсумовують далі у «Ґардіан», жінки на пляжі топлес (їхня кількість незначна), виглядають усі однаково – «стрункі та з маленькими грудьми». Отже, завдяки оголеному бюстові ці жінки нещадно утверджують свавілля рекламних стандартів. Іще одна небезпека полягає в тому, що «молоді жінки у свої двадцять літ рідше засмагають топлес, остерігаючись того… що все так і закінчиться оголеним бюстом на їхній сторінці у фейсбуці»²⁵⁸.

Після багаторічного ефективного навіювання жінки так глибоко перейнялися нав’язаним їм ідеалом, що він перетворився водночас на недосяжний і конче необхідний. У Сполучених Штатах Америки понад 70 відсотків жінок незадоволені виглядом своїх грудей. Однак незалежно від того, збільшені вони чи зменшені методом хірургічного втручання, аби дорівнятися до омріяних форм, чи старанно заховані з метою безпеки, для багатьох жінок це актуальна проблема. Чи не є голі груди для більшості людей «свідченням нашого часу»? Декольте дозволяють носити в окремих випадках, але уникають у щоденній робочій атмосфері, адже це занадто серйозний виклик.

Жінки-політичні діячки свідомі того, що передусім оцінюють їхній зовнішній вигляд, причому не лише чоловіки. Відтак глибокий виріз на грудях, масивні сережки чи приталені спідниці поваги не викликають. Ці речі завжди відволікають од суті. Слова-застереження колишньої єврокомісарки Нелі Крус звучать так: «Важить насамперед зміст. Позбавте чоловіків шансу коментувати вашу одежу»²⁵⁹. Федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель послідовно застосовує це правило на практиці: вона завжди старанно одягнена в непримітні жакети, які ретельно ховають бюст. Єдиний виняток у її ситуації доводить те саме, що й правила: коли на одному торжестві в Осло Меркель постала в заворожливому вечірньому платті, в усіх засобах масової інформації тільки те й робили, що обговорювали декольте канцлерки.

Ви зовсім забули про те, що жіночі груди виконують іще одну функцію, так само збуджуючи при цьому чоловіків. Та чи є щось природніше, ніж годувати грудьми власну дитину? Навіть у тих краї­нах, де закон дозволяє прикладати дитину до грудей у громадських місцях, нерідко виникають незручні ситуації. У деяких західних краї­нах матері-годувальниці після негативних реакцій у ресторанах чи через, власне, заборону демонстративно віддалялись у кімнату для годування. Раніше матерів змушували годувати дітей у туалетних кабінках, через те що таке видовище дратувало інших відвідувачів. Годуючи дітей у публічних місцях, активно налаштовані матері демонструють своє природне право. У деяких мусульманських країнах дозволяють скромно погодувати дитину, а от у Саудівській Аравії такі дії заборонено. Тим часом у мережі фейсбук створили мусульманську групу підтримки тим матерям, які бажають годувати дітей в громадських місцях²⁶⁰.

Цілком протилежний підхід до грудного годування здійняв багато шуму в арабському світі. Канонічна ісламська історія дев’ятого століття оповідає про одну жінку, яка звернулася за порадою до Магомета щодо молодого хлопця, що жив з нею та її чоловіком. Останнього турбувало те, що юнак, у якого не було сім’ї, бачив його дружину оголеною, тобто без хіджаба. Пророк порадив прикласти хлопця до грудей. Жінку шокували слова Магомета, вона вже давно не дівчинка, щоб таке витворяти. Пророк посміявся, мовляв, зовсім не сумнівається в її словах. Дослухавшись до поради Магомета, жінка «дала юнакові груди»: по п’ятому разу став хлопчина членом їхньої родини. Чоловікові так само більше чорні думки не дошкуляли, оповідає легенда. За мусульманською традицією, чоловіку заборонено мати статеві стосунки з жінкою, яка раніше прикладала його до грудей.

У 2007 році професор Іззат Атійя привернув увагу фетвою про грудне годування, повертаючись до традиції. Цей лектор і декан факультету Промов пророка Магомета університету Аль-Азхар у Каїрі дійшов висновку, що вищезгадана порада пророка Магомета могла б бути чудовим рішенням серйозної проблеми небажаних взаємин між чоловіком і жінкою на робочому місці: жінки кілька разів годують грудьми своїх колег, автоматично переходять на рівень стосунків матері-дитини, навіть якщо чоловік не може бути біологічним сином. Фетва запобігала появі сексуальних зв’язків між колегами по роботі та сприяла релігійній забороні виникненню мішаних товариств²⁶¹. За даними телеканалу Аль-Арабія в Дубаї, єгипетське духовенство у своїй фетві оголошувало, що п’ятиразового годування грудьми було достатньо для того, щоб чоловік залишився на роботі в жіночому товаристві, не переступаючи при цьому ісламського закону. Жінка, відповідно, у його присутності може перебувати з непокритою головою²⁶².

Фетва здійняла хвилю протестів і невдоволення в Єгипті. Жінки, що працювали, відмовлялися пристати на таку пропозицію. Це викликало дискусії в парламенті, тим часом критики висміяли вченого на телеканалах. Аль-Азгарська комісія відхилила запропоновану фетву, оскільки пропозиція суперечила принципам ісламу та моралі. Під шаленим тиском доктор Іззат Атійя скасував фетву. Обстоюючи власну позицію, вчений, за його ж словами, ґрунтував свої твердження на основі «низки середньовічних інтерпретацій окремого випадку» за часів пророка. Згодом, після тимчасового відсторонення від обов’язків, Іззат Атійя повернувся до роботи²⁶³.

На жаль, проблему сходин між чоловіками і жінками, що не перебували в родинних зв’язках, а закон забороняв такі сходини, вирішено так і не було. Сьогочасним вірянам стало бракує чіткості. Відтак кола правовірних знову ініціюють дискусію. Через три роки після єгипетського інциденту в Саудівській Аравії високопоставлений шейх Абдул Мосін аль-Обейкан, радник королівського двору, запропонував нову фетву на старий лад: жінки можуть давати своє молоко чоловікам, аби формувати з ними стосунки «матері-сина». Таким чином зникне заборона зустрічатися чоловікам і жінкам, що не перебувають у родинних стосунках. Практичне питання щодо того, в який спосіб жінки, що працюють, можуть продукувати материнське молоко, на порядку денному не стояло. Інноваційним елементом саудівської фетви була поправка: чоловіки не зобов’язані пити молоко, торкаючись безпосередньо сосків. Молоко, випите зі склянки, так само сприяє родичанню. Отже, чоловіки і жінки можуть тоді працювати в одному просторі й не порушувати жодних релігійних правил. Однак інший авторитетний чин, шейх Абу Ісхак Аль Гевейні, висловив жорсткий протест: чоловіки повинні висмоктувати «молоко саме з грудей, а не пити його зі склянки». Єгипетська фетва 2007 року з безпосереднім грудним годуванням, на думку цього вченого, слугувала єдино правильним шляхом для того, щоб обійти саудівський закон сегрегації статей. Твердження Абу Ісхак Аль Гевейні дуже спантеличило суспільство Саудівської Аравії. Як наслідок озвученої фетви, водій автобуса якось зажадав прикластися до грудей своєї пасажирки-вчительки. Вона грубо відштовхнула чоловіка й пригрозила йому судовим позовом.

Духовні мужі не надто бажали долучати жінок до релігійних дискусій, справи ці древні, стосувалися вони не лише мусульманства, як ми вже зрозуміли. Еман аль-Наф’ян, блогерка із Саудівської Аравії, висловилася з цього приводу: «У цій тяганині між шейхами з одного кінця в інший ніхто не запитує в жінки, чи логічно, ба більше, чи можливо, що п’ять разів грудного годування слугуватиме повноцінною їжею для дорослого чоловіка?.. – Вона додала: – Крім того, сама лише думка про заросле обличчя чоловіка на жіночих персах не викликає материнських почуттів, а братерських і поготів. Вони могли бути гротескними чи еротичними, але точно не материнськими».

Дискусія про грудне годування випрозорила одну річ: сучасні представники духовенства усвідомили, що поділ на статі в сьогочасному суспільстві дуже непереконливий. А там, де такий поділ можливий, як, наприклад, за режиму Талібану в Афганістані, жінок знову спровадили по домівках і відкинули суспільство на сотні років назад. Сувора заборона перебувати разом чоловікам і жінкам, не поєднаним родинними вузами, нині дуже хитка. Сьогодні дедалі більше мусульманських жінок працюють, хай навіть винятково з матеріальних міркувань. Поки сучасні мусульмани зовсім не терзають себе думками про диявола, що витає на робочому місці поміж чоловіком і жінкою, деякі ортодоксальні релігійні діячі продовжують тиснути один на одного. У такий спосіб вони прагнуть буквально залишитися вірними правдивим чи уявним висловлюванням пророка Магомета в умовах сьогочасного суспільства. При тому вони вивертаються, як тільки можуть. Це та ситуація, коли ліки іноді гірші від самої болячки.

Оголені одинаки чи групи, що протистоять зодягненому суспільству, існують у кожній частині світу, та їхні мотиви суттєво різняться одні від одних. Серед таких британець Стівен Ґоф, туніска Аміна Сбуї та китаєць Містер Лю схожі між собою тим, що дивують і шокують своє оточення надміру оголеними тілами. Відстань, яка розділяє їх географічно, величезна, але й мотиви у них різні.

Стівен Ґоф пройшов голим через цілу Англію, щоб показати світові, що в людському тілі немає нічого образливого і голизна – це природне право людини, подароване життям. Чоловіка арештували за те, що він намагався довести своє бачення на практиці. Відтоді завдяки засобам масової інформації британець став відомий як «Голий Волоцюга» (The Naked Rambler).

Упродовж тривалої мандрівки Англією з півдня на північ він кожного разу опинявся під арештом. У Единбурзі лише в одного прокурора виникли труднощі з обранням вироку: він дивувався, невже цей голий чоловік, що просто йде собі дорогою, може викликати у звичайних людей «страх і занепокоєння»? Хіба це так насправді? Таке видовище щонайменше дивакувате або захопливе, проте не більше, – здавалося судовому працівникові. Шотландський Вищий суд був інакшої думки. Відтоді усі наступні вироки нагому демонстрантові були незмінно ті самі: усі вони одноголосно наполягали на тому, що вигляд оголеного пеніса – серйозна підстава для «страху та занепокоєння». Відтак усі його присуди рухалися замкненим колом: голим сідав у в’язницю, голим виходив на волю, а далі – знову арешт.

У в’язниці Стівен не зраджував наготі, принципові, який вимагав щонайменше окремого режиму: один у своїй камері; йому не дозволяється брати участь в повсякденних справах з іншими ув’язненими або приймати відвідувачів. Тільки після того, як в’язнів замикали на ніч, його відпускають на тридцять хвилин. Він викидає своє сміття, відправляє свої листи і приймає душ. Якщо йому пощастить, у нього також є час для прогулянки, швидкого обходу порожніх коридорів. Цей переступник коштував американській системі мільйони. Британська газета «Ґардіан» надрукувала інтерв’ю з цим принциповим п’ятдесятидворічним чоловіком, коли він 2012 року відбував чергове покарання:

А що б мало означати «рухатися, як голий»? Поміж рядками інтерв’ю відчутна зніяковілість одягнених поряд із цим саменьким нагим чоловіком. Урешті-решт, на фото потрапила лише його непокрита голова.

Історія туніски Аміни Сбуї починається 2013 року: на своє дев’ят­надцятиріччя дівчина під псевдонімом Аміна Тайлер поширила свою світлину топлес у соціальних мережах, розмістивши текст чорними літерами на верхній частині тулуба: «Моє тіло – тільки моє, нічия честь від нього не залежить».

Її фото опинилося на перших сторінках газет у цілому світі. Це породило емоційні суперечки в Тунісі та поза його межами. Жінці погрожували смертельною розправою, а ісламський ваххабітський проповідник Адел Алмі видав проти неї фетву, пояснивши, що, згідно із законом шаріату, жінку треба відшмагати від вісімдесяти до ста разів або й взагалі забити камінням до смерті. Найважливіший сигнал був такий: «Діяння цієї жінки можуть бути заразливими і спонукати інших до подібних думок. Тому, аби цього уникнути, конче потрібно відреагувати на такий випадок». Адел Алмі побіжно провів паралель між фотографією жіночої наготи і неминучими стихійними лихами: «те, що вона вчинила, неодмінно потягне за собою нещастя у вигляді епідемій і катастроф».

Одна з Аміниних тіток заповзялася відкрито засуджувати дії племінниці: «Сподіваюся, що вона заплатить за свої витівки. Аміна не представляє цілу країну чи усіх тунісок». Незліченна кількість жінок Північної Африки, Середнього Сходу та решти світу заявили, що Аміна виступила від їхнього імені.

У лютому 2014 року з’явилася книжка «Моє тіло – тільки моє!» (Mon corps m’appartient). Авторка пояснила, що її акція полягала в тому, щоб сигналізувати про жіночі права державі, де їх порушують. Цей виклик призвів до того, що туніське суспільство покрило жінку ганьбою, а родина певний час мусила тримати її під замком. Аміна також відбула два місяці покарання за те, що написала слово Femen на мурі кладовища в місті Кайруані на півдні Тунісу. Те, що вона долучилася до руху Femen, туніська більшість сприйняла дуже сердито. Згодом Аміна Тайлер офіційно відхрестилася від цього руху, який, на її думку, виражає вороже ставлення до мусульманства, крім того, ніхто так і не відповів на запитання Аміни, хто ж фінансує Femen.

Коли в одному з інтерв’ю її спитали про фото-акцію та участь у міжнародному протесті жінок у Парижі, які демонстрували текст на оголеній верхній частині тіла, активістка наголосила на тому, що вкрай необхідно змінити «манеру ставлення до жіночого тіла». Не лише в Тунісі, а й повсюди доти, допоки жінки, з одного боку, змушені відмовлятися від фізичної присутності в громадському просторі, а з другого – виставляють своє тіло напоказ як порнографічний товар. Жінка вбачає в ініційованому протесті політичну заяву, скеровану проти двох рамок, між якими ув’язнили тіло жінки²⁶⁵.

Третій приклад демонструє Китай. За даними останніх під­рахунків, 2020 року чоловіча частина населення на 40 мільйонів переважатиме жіночу. Такі факти навів мені студент із Сініна, що на заході Китаю. Він був іще досить юний, але вже турбувався про власне майбутнє, оскільки дедалі більше чоловіків стикається з цією гострою соціальною проблемою. Щоб знайти дружину, потрібно переконатися, що ви якось виділяєтеся на тлі інших. Якраз оголеність – прекрасний спосіб не протестувати, а справді виділитися з натовпу.

З такою місією через вісім років після розлучення містер Лю подорожував із Західного Китаю до північно-східної частини краю, аби випробувати долю у столиці китайської провінції Цзілінь. Там розташований чарівний сад із безліччю скульптур, серед яких одна заввишки понад двадцять метрів – троє ледь одягнених кам’яних дів­чат, прикрашені квітами. Образи символізують Мир, Дружбу і Весну. Супутній текст такий:

Завдяки світлині у глянцевій брошурі Чанчунського парку світової скульптури цей гігантський витвір мистецтва з бетону став справжнім видовищем для незліченної кількості китайців. Можливо, цей факт і пояснює, чому містер Лю, попри велику відстань, обрав саме це місце для акції, породженої самотністю.

Однієї неділі навесні 2013 року містер Лю, досі нікому не відомий винахідник років під п’ятдесят, у коротеньких шкарпетках, кросівках і саморобному поясі вірності став захопливою атракцією цього парку. Чоловік залюбки відповідав на запитання охочих: винахідник із заходу, зараз тут, далеко від рідної домівки, у пошуках щастя, бо мріє про дружину лише з північного сходу Китаю. Містер Лю – фермер, що здобув університетську освіту, науковий ступінь, а на додаток ще й чоловік, який носить на собі власний винахід, цілком безпечний засіб для запобігання невірності.

Люди з цікавістю скупчувалися навколо нього. Чи здатний цей пояс вірності гарантувати у майбутньому запобігання подружній зраді? Дехто вважав, що жодна доросла жінка не сприйматиме його серйозно. Лю з розумінням кивав головою. Чоловік очікував неод­нозначної реакції з боку інших, однак був сповнений рішучості продовжувати. У такий спосіб винахідник волів якнайшвидше «оголосити про своє бажання одружитися». Він охоче позував перед фотографами. На плакатах зліва і справа від чоловіка написано, що цей «Адам» мріє про королівський шлюб. Люди зблизька вивчали винахід як предмет гордості містера Лю, проте на газетних світлинах пояс вірності заретушований²⁶⁶.

Акції цих трьох одиночок із різних частин світу продемонстрували, наскільки можуть різнитися мотиви тих, хто виходить у світ голим. Стів Ґоф по кількох арештах і роках ув’язнення уперто продовжує боротися проти британської судової системи, Аміна Сбуї працює з метою покращити становище жінок у світі, а Лю завдяки власному унікальному винаходові сподівається зустріти нову партнерку.

І в літературі, і у віртуальному світі інтернету бачимо безконечну кількість прикладів чи осіб, роздягнених через відчай, тиск з боку інших або з причини протесту супроти несправедливості. Або, а мабуть, саме так і є, через гостру потребу привернути до себе увагу, причому не тільки з сексуальних мотивів. Ексгібіціонізм найчастіше асоціюється з чоловіками, що ними рухає потяг показувати власні геніталії одному чи кільком незнайомцям, зосібна жінкам. Значно рідше трапляються жінки, що демонструють груди, сідниці та статеві органи з метою знайти когось або задовольнити таким робом власне еґо. Англійський термін flasher стосується поведінки представників обох статей і походить від слова flash – буквально «спалах блискавки» чи «показ». Чоловічий ексгібіціонізм у нідерландській мові називають словом із принизливою конотацією potloodventer («продавець олівця» або «чоловік у дощовику»), а от для жіночого варіанту відповідника в нідерландській мові поки не існує.

Психіатри вважають описану поведінку відхиленням. Деякі «флешери» зізнавалися опісля, що поводяться так тому, що мають невеличкий пеніс, інші зауважували: «Ви коли-небудь такий великий бачили?» Здається, що їх стимулює до дії реакція переляку і відрази, яку вони викликають у жінок, а крім того, покарання, що його тягне за собою відповідна поведінка. Це породжує в таких людей «відчуття, нібито вони мають щось показати»²⁶⁷.

Streakers («стрікери», «голі бігуни») належать до іншої категорії. Вони демонструють не лише інтимні частини тіла, а повністю голе тіло, бігаючи навколо публіки, здебільшого на очах у великого натовпу під час важливих спортивних змагань або на час зміни караулу Букінгемського палацу, коли там юрмиться значна кількість туристів. Поява оголених осіб виглядає у західному світі радше комічно, ніж образливо чи загрозливо. Однак стрікерів постійно беруть під арешт і штрафують за порушення закону. У сімдесятих роках минулого століття мода з’являтися в оголеному вигляді в публічних місцях була певний час популярна по обидва боки Атлантичного океану.

Наскільки відомо, найдавніший приклад цього явища знаходимо ще 1804 року, коли Джордж Вільям Крамп, згодом член Американського Конгресу, ще студентом пробігся голяка містом Лексінгто­ном (Вірджинія). У шістдесятих роках американські студенти час від часу організовували змагання з бігу, часто з метою спровокувати поліцію²⁶⁸. Фестивалі гіпі та рок-концерти, наприклад Вудсток (1969 р.), становили могутню контркультуру, під впливом якої молоді люди значно простіше роздягалися на публіці, ніж представники минулого покоління.

В Англії стрікерство набуло більш індивідуальної форми, і кілька імен здобуло велику популярність. Приміром, Саллі Купер, яка лише з кількома прикрасами на собі бігла через Річмондський міст у Лондоні. Поліція погрожувала їй арештом, однак жінці вдалося втекти, перелякавшись агресивного собаки копів, який вкусив її за сідницю.

Відома також світлина австралійського бухгалтера Майкла О’Бра­я­на, якого всі побачили голим 1974 року під час міжнародного поєдинку з регбі між Англією та Францією. Адміністратор блискавично примчав, аби затулити срамоту порушника дощовиком. Два агенти поліції впіймали О’Браяна, причому один із них прикрив інтимне місце чоловіка поліцейським шоломом. Цей головний убір згодом продали на аукціоні за 2400 англійських фунтів і виставили в Лондонському музеї регбі.

Стрікери подеколи вимушено влаштовували подібні акції, укладаючи з кимось парі. Проте здебільшого йдеться винятково про екстремальну форму вираження загально людської потреби – бути в центрі уваги, причому в присутності багатьох споглядачів одночасно.

Як бачимо, далеко не кожен одразу може оцінити такі вчинки. Західні ЗМІ, державні телерадіокомпанії регулюють такі прецеденти жорсткіше, ніж кілька десятиліть тому. Аби відбити бажання інших до мавпування подібних витівок, австралійське телебачення більше не коментує такі інциденти під час спортивних подій.

Стрікерство задля розваги неможливо собі уявити в мусульманських країнах. Деякі правовірні релігійні діячі в інших частинах світу деколи наполегливо радять не відвідувати професійні спортивні змагання через ризик (бодай незначний) уздріти там якогось ексгібіціоніста. Про це свідчить південноафриканський сайт Аль-Хаді:

Думка про те, що дитяча травма від побаченого стрікера залишиться в дитини назавжди, відображала глибинний страх перед «небезпекою голизни». Відтоді, коли людство почало одягатися, цей страх частково під впливом трьох монотеїстичних релігій поширився цілим світом.

Це ніяк не відбилося на тому факті, що упродовж історії існували групи людей, які ходили голими, виражаючи власну свободу, або ж робили це з релігійних чи філософських міркувань.

Відомий давній приклад зустрічі Александра Македонського з групою індійських філософів, чи гімнософістів, як їх називали за часів Стародавньої Греції. У своїй історії, присвяченій життю Александра грецький філософ та історик Плутарх (I ст.) розповів про зустріч легендарного царя і полководця з десятьма нагими філософами на березі ріки Інд. Ішлося, мабуть, про індуїстських аскетів, що так само, як і джайністські ченці, все життя провели голими. З цією оголеною сектою аскетичних філософів греки запізналися вперше у третьому столітті до нашої ери в Таксилі – раніше Індія, нині розташоване на території Пакистану. Можливо, це місто слугувало центром ведизму й буддизму²⁷¹. У сьомому столітті китайський учений і буддійський монах Сюаньцзан у нотатках про свої мандри до Індії зауважив, що в цьому регіоні існували так звані аскети (садху). Подібні аскетичні групи зустрічаються й у наш час (мал. 30 кольор. вкладки).

Їхні принципові переконання часом конфліктують із концептами урбанізованого сучасного індійського суспільства, що засвідчив, наприклад, нещодавній звіт на сайті Firstpost India про скарги на одного садху, що розгулював голим у районі Дадар (Мумбаї). Чоловік-політик ніби звертався від імені усіх жінок:

Серед християн Північної Африки від другого до четвертого століття також функціонувала секта, яка переконувала в тому, що відновила невинність Адамову. Деякі теологи засуджували прихильників цієї секти, вважаючи її бандою пройдисвітів, інші ставилися до них, як до спантеличених аскетів, що прагнуть зректися плотських бажань, утримуючись від сексуальних стосунків і шлюбних уз. Для аскетів Адам – джерело натхнення, єдиний чоловік, що не мав колись гріхів і прогулювався нагим райськими садами. Адаміти, як і Адам, провадили голий спосіб життя. Вони хотіли знову досягти невинності свого прабатька, скинувши з себе тягар одежі. Під час спільного релігійного обряду в їхній церкві, названій «Раєм» (Paradise), адаміти були в костюмі Адама – символі оголеної невинності.

Згодом ідеї адамітів здобули популярність у Європі, до прикладу, серед анабаптистів, які прагнули розбудувати Нове Царство Господнє за сучасної доби, з новим світоустроєм, у якому зникнуть назавжди корупція та несправедливість. У тридцятих роках шістнадцятого століття один фанатичний анабаптист бігав голим вулицями Амстердама і вигукував: «Горе, горе, горе, гніве праведний!» Життя певної частини представників цієї секти завершилося драматично:

Не вкладається в голову те, що згадані несусвітні злочини відбувалися на площі Дам, де у наші дні нідерландці щорічно 4 травня хвилиною мовчання вшановують пам’ять усіх загиблих у роки Другої світової війни.

Попри те що більшість вірян надають перевагу ходити в церкву охайно одягнені, нині трапляються християни, які відвідують молитовні місця геть зовсім голими. Такої традиції дотримується, наприк­лад, невеличке релігійне братство в американському штаті Вірджинія. Краса, на думку пастора Аллена Паркера, полягає в тому, що люди без одягу схожі одне на одного, людина не прагне показати своє тіло досконалішим, аніж воно є насправді: «Ми – люди, зі шрамами на тілі, ми такі – які ми є... Мусимо вчитися любити й сприймати себе такими». Знаходилися особи, що навіть узимку відвідували богослужіння голими або легко вдягненими. Як твердили самі члени конгрегації, не відбувається нічого збудливого, людина лише звільняє себе від чогось. Хоча нам уже раніше траплялося читати про панічний страх голизни вірян, у цій маленькій церкві до голого тіла ставилися природно. Пастор Паркер сказав у інтерв’ю CNN: «Коли народився Ісус, то був голий, нагим його розпинали, і навіть воскрес він по смерті, одяг свій залишивши у печері. Якщо Бог створив нас собі подібними, то для чого все спростовувати?»²⁷⁴ Багато християн не поділяло пасторської думки, юдеї та мусульмани й поготів.

Незважаючи на те що в наш час, очевидно, немає народів, що ходять голяка, проте є окремі люди, які всупереч мейнстримові, надають перевагу голизні. Звісно, про статистику тут не йдеться. Оскільки законодавство дедалі активніше забороняє оголеність у громадському просторі, охочі змушені практикувати відповідний стиль здебільшого вдома. Проте в західному світі від минулого століття існують певні винятки на заборони: нудистські пляжі, кемпінги, сауни, басейни та спеціальні галявини. Нудисти не відчувають жодного страху перед «голою небезпекою», вони роздягаються заради задоволення і без жодних сексуальних мотивів. Мета нудизму ще від початку зародження – пов’язати голизну з ментальним і психічним здоров’ям. Нудизм, або його ще називають натуризм, – «парадоксальна форма публічного оголення», за якою нудисти мусять безконечно доводити свою «нормальність», одночасно переступаючи закон, який забороняє ходити в оголеному вигляді²⁷⁵. Відмінність між стрікерами і нудистами полягає в тому, що перші, на відміну від нудистів, свідомо прагнуть показатися якомога більшій кількості одягнених людей.

Існують країни, де місця для натуризму нема. Китай – одна з тих держав, у якій, згідно з вимогами правлячої тут Комуністичної партії, не дозволено ні купатися, ні засмагати в оголеному вигляді. Нудисти-бунтівники іноді намагаються переступити цю заборону, наприклад, масово на вікендах купаються голяка на південно-китайському пляжі Дадонхай. Цю форму протесту навряд чи ближчим часом зможуть виявити на мусульманському Середньому Сході. За даними «Шанхай Дейлі» (Shanghai Daily), «на морі помітили чоловіків, деякі з них були голі, дехто з напівопущеними трусами… Багато туристок не наважувалося йти на пляж».

Ло Баомін, голова місцевого осередка Комуністичної партії, висловився на державних каналах: «Купатися голими – дикунство, яке суперечить китайським традиціям і культурі… нормальні люди такого не робитимуть». На знак протесту нудисти заполонили пляж, розстеливши рушники і лежачи голяка на животі. Уряд швидко відреагував, відзнявши обличчя нових переступників на камери. У інших провінціях нудисти також іноді намагалися зібратися, але жоден захід не вдався «через серйозні розбіжності в суспільстві»²⁷⁶.

Нудизм в інших культурах – також явище суперечливе, хоча останнім часом у багатьох країнах люди виходять на протести супроти забруднення довкілля внаслідок спалення сміття, наприклад у Франції 2011 року, чи масово виступають проти кориди в Мексиці (2014 року). Щорічна кампанія, що набуває дедалі більшої популярності у світі, – Всесвітній голий велопробіг (World Naked Bike Ride). Його проводять з 2004 року на знак незгоди із загрозливою тенденцією збільшення моторизованого транспорту й забруднення, що позбавляє людей можливості рухатися вулицею на велосипеді чи пішки. Пересуваючись велосипедом без одягу на собі, учасники підкреслювали, що тіло людське крихке, і водночас висловлювали невдоволення рабською залежністю людей від нафти. Урешті-решт, останній приклад подиву гідної акції оголених мусульманських вірян 2012 року, можливо, першої за всю історію їхнього існування: студенти-юнаки з Філіппін вий­шли на демонстрацію проти американського антимусульманського фільму «Невинність мусульман». Тоді невпізнавані були тільки їхні обличчя у в’язаних шоломах з метою гарантувати анонімність. За допомогою протесту учасники акції підтримували спробу уряду не демонструвати фільм в інтернеті. Ініціатор протесту пояснив: «Ми засуджуємо цей фільм, у якому принижують іслам, і звертаємося до всіх із проханням поважати інші релігії. Ми підтримуємо право на свободу віросповідання для кожної окремої особистості²⁷⁷ (мал. 28 кольор. вкладки).

Люди настільки звикли до зодягнених навколо, що вважають того, хто йде голим, певним відхиленням. Проте в найдавнішій людській традиції покриття було менш пріоритетним, значно важливішим було прикрашання тіла. Коли наш рід лише з’явився, якихось 300 000 років тому, в боротьбі за виживання у Homo sapiens було багато інших речей, на які потрібно було звертати увагу, крім роздумів про переваги і недоліки оголеного тіла. Через суворі закони, правила пристойності та протести невдоволення супроти будь-яких форм голизни люди здебільшого слухняно напинали на себе одежу. Саме тому сигнали й протести оголених тіл незмінно привертають увагу суспільства, релігійних лідерів, різною мірою слухняних вірян, одягнених натовпів і голяків, які потребують уваги, як хліба насущного. Поки що всі приписи для голих і одягнених, протести «за» і «проти» змушують світ – цей perpetuum mobile – рухатися крізь століття та кордони.