Графиня

XII

«Нарешті тебе хтось оцінив», — ця фраза приходила до мене і вночі, коли я прокинувся і зрозумів, що не швидко засну, і вранці, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якої, здавалося, хтось начепив щонайменше дві-три пудові гирі.

Я добре знав, що мої картини — то така собі мазанина провінційного аматора. Ніхто б не дав мені більше десяти, ну, нехай кількох десятків гривень за будь-який з моїх пейзажів, які складали відсотків дев’яносто всього написаного мною, за натюрморти і нечисленні портрети. Зрештою, десь так із половину своїх робіт я просто подарував. Колегам по роботі, родичам, знайомим. Інша половина всіх моїх картин лишалася в моїй оселі. І ось їх купляють, таким незвичним способом, без мого відома. «Хто?» — питав я і не міг знайти відповідь. Я думав на Любу і відкидав цю версію. Думав про загадкового чоловіка, який посилав мені телеграму. Про Інгу. І нічого не міг вирішити, не міг ні про що здогадатися. Гроші за картини лежали на столі, я навіть не став їх ховати на ніч, бо перед сном вони взагалі здавалися мені ілюзією, вигадкою, фантомом. Але цей «фантом» був реальністю, притягував до себе всім своїм зеленим кольором.

Я встав з ліжка і насамперед торкнувся до доларової пачки. Потім розкидав її по столі. Все було реальним і правдивим. Як і те, що сьогодні неділя — день Любиного весілля. Я вже знав, що реєстрація її шлюбу о другій годині дня, опісля того — вінчання в місцевій церкві. У мене ще була якась надія, що вона таки прийде зранку.

Але ця надія поволі розтала, мовби останній шматок передчасного снігу — таке буває зі снігом. У мене був навіть пейзаж, який я називав «Танення першого снігу».

— То ти не йдеш на весілля? — спитала мене Марія, коли я зіткнувся з нею на подвір’ї десь години за дві після вставання.

— Ти ж добре знаєш, що Люба більше не приходила, — зі злістю відказав я.

— Я думала…

Марія не доказала, змахнула рукою і пішла поволі з двору — майже стара жінка вже пенсійного віку.

До мене прилетіла добра сотня запахів — дратівливих, спокусливих і… смердючих. Так могли пахнути зіпсовані страви, викинуті чи вилиті з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у воді стара білизна, до цих запахів примішувалися дорогі напої, парфуми, що лоскотали ніздрі, руки, щойно вийняті з тіста, — словом, то була дика, варварська мішанина, яка, здавалося, вбивала саму можливість існування на цьому світі.

Я побрів уздовж вулиці, в той бік, де запахів не було, зате лунала заклична весільна музика. Я мусив дійти до кінця вулиці й вернутися назад, привітавшись дорогою з кількома людьми, котрі дивилися на мене надто підозріливо — може, мене видавали очі або хода?

Удома я дістав мольберт, встановив його посеред кімнати і довго сидів перед ним. Що я можу намалювати? Пальці, мов чужі, задерев’яніло стискали пензля. Зрештою, я зробив кілька мазків. За кілька хвилин зрозумів, що виходить щось віддалено схоже на хмару.

«Хмара? — подумав я. — До чого тут хмара?»

І враз переді мною постав спогад про ту грозову ніч, коли я був з Інгою. Я побачив її, себе поряд, розбите вікно, те, як я підходив до нього. Спалах блискавки — і я бачу жінку в білому посеред лісу.

Тієї миті мені здалося, що ось-ось розгадаю якусь таємницю. Я кинувся до мольберта і мазнув, зображаючи щось схоже на блискавку. Тоді швидко провів пензлем, вимальовуючи овал обличчя. То мало бути жіноче обличчя, яке наче проступало крізь хмари. Я здригнувся — то було обличчя Інги.

Пензель випав у мене з рук. Я нагнувся, щоб підняти його, і світ поплив у мене перед очима. Останнім зусиллям волі я змусив себе не впасти і різко опустився на підлогу.

«Чому Інга? Інга ж була тоді зі мною в кімнаті», — встиг подумати я.

Мені знову здалося, що я от-от розгадаю якусь таємницю, яка пов’язує мене, Інгу, ту жінку, яку я бачив уночі на фоні блискавки, а може, й Любу чи Миросю і навіть Марію.

«Все це має щось спільне, — напружено думав я, намагаючись втримати світ, що відпливав од мене. — І те, що хтось купив мої картини, і все інше».

Я намагався схопити невидиму нитку, що пов’язувала мене з цим світом саме крізь незрозумілі мені події. Але де ця нитка знаходилася, як її побачити?

«Інга? Чому Інга?» — знову повернулася до мене думка.

І раптом я здригнувся. Я побачив себе тієї грозової ночі біля вікна. Спалахнула, прорізала темряву, на мить освітила простір, блискавка. І мені здалося, що я бачу обличчя жінки на фоні блискавки. То була саме Інга. Але ж… Але ж Інга була поруч зі мною в кімнаті. Не могла вона бути там, внизу, там була якась божевільна.

Не знаю, що було далі. Схоже на те, що я знепритомнів, а потім прийшов до тями. А може, й не знепритомнів, а перебував у якомусь дивному стані прострації, швидше й не прострації, а відчуження. Відчуження від себе самого, такого, якого знав досі. Але кого я знав? Себе чи того, ким здавався собі?

Коли я зміг підвестися і сісти на лавку, найперше мій погляд впав на картину, яку я перед тим написав у якомусь гарячковому пориві, мовби маренні.

Крізь темно-синю хмару проглядало жіноче обличчя. Правильніше б сказати, воно вгадувалося в тих кількох штрихах, які я провів. Позаду жінки небо пронизувала блискавка.

Зрештою, це навіть не була картина, така, які я звик досі малювати. У мазках можна було вгадати хмари, у ламаній лінії — блискавку, у кількох штрихах — жіноче обличчя. Я відвернувся, хоч обличчя тепер не нагадувало Інгу. Я ще не знав, що ця картина — єдине, що в мене лишилося з моєї творчості.

Опівдні листоноша принесла мені телеграму. Вона, ця тлуста, підстаркувата жінка, з варикозним професійним розширенням вен на ногах, з очима, в яких цікавість і печаль перемішувалися, наче розварені зернята і молоко в каші, дивилася на мене цього разу трохи злякано і збентежено. Мовби щойно я спіймав її на якійсь крадіжці, хоч дуже дрібній, може, олівця, що з весни валявся на столі біля веранди, чи однієї з прищепок на дроті перед моїми вікнами.

«Читала телеграму», — зрозумів я.

— Дякую, — пробурмотів уголос.

Я вже знав, що телеграма нічого доброго мені не повідомить. Так воно і сталося.

«Всі картини спалено», — ось таким був зміст цієї телеграми. Підписана вона була лаконічно:

«Покупець».

Я тримав у руках аркуш паперу і відчував свою власну невагомість. Кудись у далину відпливали всі мої роки, що складалися з ранків, під час яких я йшов по росі в передчутті насолоди від першого мазка пензлем по полотні чи аркуші білосніжного паперу; з вечорів, коли я клав останні мазки у світлі призахідного сонця. На якусь мить здалося, що розсипається обрій, відкриваючи одна за одною крихкі картонні стіни, які теж падають.

Ще вранці в мені жила ілюзія, нині ж її убили. Віддалялась жінка, котра несла чорну звістку.

— Зачекайте! — гукнув я до неї.

Листоноша злякано озирнулася. Спинилася, щось пробурмотіла. Здається, що їй треба ще багато рознести пошти. Може, боялася, що я стану зганяти на ній злість?

Я кинувся до хати, підбіг до столу, схопив зелений папірець і знову вибіг надвір. Листоноша стояла, не знаючи, певно, що їй робити — йти далі чи все ж дочекатися мене?

— Ви правильно зробили, що почекали, — сказав я, коли підбіг. — Ось, візьміть.

Жінка подивилася на стодоларову купюру, яку я їй простягав, і злякалася ще більше. Аж ступила крок назад. Розпачливо озирнулася, либонь, шукаючи, кого можна покликати, щоб допоміг оборонитися від божевільного.

— Візьміть, візьміть, не бійтеся, — повторив я. — Ви заслужили.

Я силоміць всунув купюру їй до рук і швидко пішов уздовж вулиці. Завтра про мою екстравагантну, коли не більше, витівку знатиме все містечко. Як і про те, що в мене є долари. Нехай. Тепер мені не лишається нічого іншого, як робити те, чого від мене ніхто не чекає.

Та спочатку я мав упевнитися в тій підозрі, що виникла в мене, щойно я прочитав телеграму.