Графиня

XIX

Ми зустрілися нарешті з цим чоловіком. Чоловіком, якого я мав би ненавидіти. Ця зустріч відбулася посеред вулиці, трохи збоку від будинку, який я мав увечері пограбувати. Я мав украсти картини цього чоловіка, Платона Лемещука, вчителя малювання, з тих, що їх називають самодіяльними художниками. Я вже знав, що Мирослава, яку він зве Миросею, розповіла йому про те, що я купив у неї картину — пейзаж із старим ясеном у центрі. Художник, у свою чергу, знав про те, що Мирослава-Мирося лишилася чи не єдиною власницею його робіт. Відверто кажучи, я боявся, що цей Платон може забрати від неї ще уцілілі картини. Втім, боявся не те слово, бо я й боявся і прагнув, аби він це зробив. Якщо відверто, то в глибині душі я співчував цьому чоловікові, який став поки що найголовнішим об’єктом до кінця не зрозумілої мені гри моєї таємничої пані Володарки. До того ж, мені не вельми хотілося красти ці останні картини.

Він підійшов до мене, постояв, пильно вдивляючись, немов упізнавав, і, зрештою, задав те питання, що й мав задати і якого я чекав:

— Скажіть, будь ласка, чому ви купили мою картину?

— Вашу картину? — Я мусив удати, начебто неабияк здивований. — Що ви маєте на увазі?

— Те й маю, — відповів об’єкт мого полювання так, наче підозрював, що я причетний до великої гри з ним. — Ви купили мою картину, мій пейзаж, на якому зображений ясен. Тому й питаю.

— Ах, ясен! — Я спробував тепер удати, наче глибоко задумався і нарешті згадав: — Справді, я купив недавно таку картину, здається, саме в цьому домі. — Я зовсім прояснів. — Так-так, пригадую. — Тепер настала черга для імітації приязні, коли не більше.

— То ви її автор? Ви професійний художник? — лицемірно докінчив я.

— Вчитель малювання, — почув я у відповідь те, що й так добре знав. Але він виявився на диво допитливим, і в мене закралася думка, що щось він підозрює чи почав цієї миті підозрювати, бо він запитав далі:

— Все ж, чому ви купили мою картину? Саме цю картину?

— Чимось вона мені сподобалася, — сказав я майже правду, напівправду, бо коли б моя воля, то я міг би залишити цей милий пейзажик у себе, хоч мусив віддати його теж.

Але розмовляти з ним далі не було сенсу, до того ж, це було небезпечно, бо могло породити нові небажані запитання, тому обірвав:

— Вибачте, мушу йти.

І додав, таки справді почуваючи перед тим чоловіком вину, хоч і не зовсім мою:

— Гадаю, ми ще зустрінемось. Я тут справді в ролі комівояжера. І люблю живопис. То ви вчителюєте в місцевій школі?

— Так, — відповів він, зітхнув і поволі потюпав порожнюю, дарма, що міською, вулицею.

У мене ж, окрім відчуття, що він таки щось підозрює або просто відчув мою нещирість, лишилось, ба, відтепер збільшилося відчуття вини перед ним. Ще я боявся, що він стане розповідати мені про дивні події, які коїлися останнім часом довкола нього і які він або, як, зрештою, і я, не міг збагнути, або ж трактував по-своєму. Але художник нічого не спитав. Вже як він зник з моїх очей, я подумав, що те запитання, дарма, що я не зміг би відповісти, зняло б хоч частину тягаря з моєї грішної душі. Може, він щось передчуває і не спитав навмисне?

Я пройшовся вулицею, зайшов у бар і випив склянку соку. Навідався на квартиру, яку віднедавна наймав у цьому містечку. Це була маленька кімната у доволі запущеній двокімнатній квартирі, де жила глухувата бабця. Часом, коли я вертався вечорами, а іноді й серед білого дня зі своїх мандрівок, бабця зустрічала мене на порозі й, пильно вдивляючись, питала, хто я та чого мені треба? Доводилося терпеливо пояснювати, аж поки бабця не згадувала. Спершу я трохи сердився, та за кілька тижнів мого перебування в Густому Лузі ці наші зустрічі-впізнавання перетворилися на своєрідний ритуал. До бабці Ярини мене поселила її родичка, якій я продав рожевого закордонного фена, спитавши після вдало проведеної операції, чи не знає вона кого, хто б здавав квартиру на місяців зо три? Моя кандидатура як квартиранта, щоправда, спочатку викликала опір дочки бабці — Мілі, яка мешкала в містечку у власному будинку. Але, коли я повідомив, що не тільки не якийсь там заблукалий ошуканець, яких чимало прибилося й до Густого Лугу, а аспірант столичного університету, що тимчасово підробляє торгівлею, вона дала згоду на моє вселення до матері. До того ж, я за геть смішну ціну продав Мілі пачку імпортного прального порошку та вигадливі, у вигляді видовженого серця, кліпси. Правда, я мусив заплатити за ці три місяці наперед, але це мене аж ніяк не злякало, бо грошей на проживання моя кохана дала, та ще й немалих грошей, як на моє аспірантське безгрошів’я. Я навіть зможу дещо зекономити на майбутнє. Якщо тільки… Якщо тільки не опинюся за ґратами чи взагалі не загину.

Щодо останнього, то в мене підозра росте з кожним днем, я проганяю її геть, та вона повертається, мов собака, відвезена до далеких родичів, яка знаходить дорогу додому і, повернувшись, всідається перед порогом та починає стиха вити чи то від радості зустрічі, чи від розпуки й передчуття неминучості нової розлуки й нового повернення. Десь поряд чигає небезпека, та я не годен знайти їй ім’я. Хоч вона дедалі підступніше й чіткіше затягує у свої тенета.

Здогадуюся, ба, вже знаю з певністю, що я співучасник злочину набагато більшого, ніж викрадення картин провінційного художника, автора такої собі мазанини, що не завше й варта тієї ціни, яку я заплатив за його творіння, куплене у Миросі. Моя господарка запевнила, що все закінчиться щонайпізніше до кінця осені, але я не певен, що вона казала правду.

— Що закінчиться? — спитав я.

— Те, що потрібно, — була відповідь. — Не порушуй умови нашої гри.

Гри, гм… Чи гра, чи ще щось, досі не збагнуте мною, розпочалося десь із півроку тому, на межі зими й весни, коли я знову прийшов до нашої наукової бібліотеки. Погода стояла швидше властива для кінця березня, ніж для кінця лютого. Сидіти в прохолодному залі мені незабаром набридло, тим більше, що у вікно спокусливо заглядало явно весняне сонце. До того ж, цього разу нічого нового я не вичитав у книжці, яку замовив. Це була «Краткая история уездных и волостных городов Волынской губернии», видана наприкінці минулого століття у Києві й перевидана недавно якимось приватним видавництвом ротапринтним способом. Я став думати, чи не даремно обрав тему кандидатської дисертації «Суспільно-політичний і господарський розвиток малих міст Волині у XVI–XVIII століттях». Ні, я вже зібрав дещо, тему можна було витягнути, але явно не вистачало якоїсь живинки, родзиночки, як сказав би мій вже покійний вчитель історії.

Я виходив з бібліотеки, коли мене наздогнала бібліотекарка, з якою в нас досі було щось на зразок легкого флірту. Я поглянув на неї й подумав, що йти на каву з цією миловидною й водночас не дурною дівчиною зараз не маю бажання. Хотів лишитися на самоті, поблукати наповненими сонцем вулицями, може, спуститися в парк і там поміркувати, що ж далі робити. Міняти тему дисертації вже пізно, та й сьогодні до моєї спрямованої досі на науку голови чи не вперше завітала крамольна думка: «А чи потрібна ця дисертація мені взагалі?» Треба було або прогнати її геть, не дати пустити коріння паросткам сумнівів, або кардинально змінити долю. Мій рідний дядько Олександр, бізнесмен, правда, середньої руки, давно вже пропонував роботу у своїй посередницькій фірмі. Я мав розкрутити йому рекламу, ця ідея народилася в нього після того, як я напівжартома склав невеличкий рекламний проект, який допоміг здобути йому чималі дивіденди. Підозрюю, мій дядечко побачив у племінникові такого собі рекламного генія, але чи був я ним насправді? Проте, мене чекали кілька годин зважування на терезах двох нерівноцінних бажань, відганяння спокуси змінити долю раз і, можливо, назавше.

Олеся, проте, не стала натякати на кавовий похід, як уже було кілька разів.

— Маю для вас одну новину, — сказала вона, висяюючи світло-сірими очицями. — Тут до нас один дідок (він колись у нашому університеті працював) інколи приходить журнали читати. Часом і побалакати любить.

— І залицяється? — лукаво підморгнув я.

— Та з нього порох сиплеться, як полова з решета, — засміялася Олеся. — Ні, він справді дещо цікаво розповідає.

— Про що? Про минулі амурні походеньки?

— Та ну вас, — Олеся насупилася. — Я серйозно. Він часом розповідає про книжки, які прочитав, часом історії з власного життя. Я так зрозуміла, що він дуже самотній, от його і тягне в нашу бібліотеку. Тут, принаймні, є з ким перекинутися словом.

— Хочеш, щоб я став співбесідником цього старого?

— Вас він би довго не витерпів.

— То що ж ти пропонуєш?

— Бачите, я згадала, що місяць-півтора тому дідок хвалився: в нього є якась старовинна книжка з історії волинських містечок. Ні, одного з тих містечок. Здається, Густого Лугу. Чули, сподіваюся, про таке?

— Не тільки чув, але й був там, — сказав я і вперше за час нашої балаканини у мене прокинулася справжня цікавість. — То що за книжка у твого дідка?

— Якась дуже давня, здається, аж із вісімнадцятого століття, видана ще до поділів Польщі. Якась історія про страхіття, що нібито траплялися того часу в Густому Лузі. Щось таке майже містичне…

— Історія, перемішана з містикою? — скептично посміхнувся я.

— Та на зразок цього, — сказала Олеся. — Я вам дам його телефон, тільки розмовляйте обережно, він часом дуже незговірливий буває. Може, він дасть вам ту книжку прочитати. А раптом згодиться?

Звичайно, вже сама можливість потримати в руках книжку, видану у XVIII столітті, для історика — неабияка спокуса. А тут ще й ішлося про одне з містечок, історію якого я досліджував серед інших у своїй майбутній дисертації. Правда, містичних історій я не любив. Та подивитись хоча б варто. Отож, через кілька годин я вже набирав номер телефону, який Олеся переписала із читацького формуляра Степана Остаповича Тищука.

— Можете посилатися на мене, — сказала Олеся.

Я й послався. Олесине ім’я розтопило нотки недовіри, яка проклюнулася у хрипкуватому голосі старого, котрий аж після сьомого чи восьмого гудка (я вже хотів класти трубку) підійшов до телефону.

— Так, у мене була така книжка, — признався Степан Остапович, проте явно неохоче.

— Була? — розчаровано перепитав я. — Я, Степане Остаповичу, історик, аспірант, який…

Одним словом, я спробував зобразити себе ввічливим, добропорядним «гризуном науки», котрий тільки хоча б одним оком погляне на книжку, яка може неоціненно прислужитися при написанні дисертації.

— Боюся, що вона розчарує вас, — сказав Степан Остапович. — Для науковця в моєму скарбі пожива буде невелика, хоча певний колорит часу все ж є.

— То й добре, — сказав я. — Коли б ми могли зустрітися?

— Давайте завтра, — після недовгої паузи запропонував старий. — Я прийду до бібліотеки опівдні.

— Добре, — погодився я, зрозумівши, що він боїться прийняти мене у своїй оселі.