Графиня

XX

З допомогою Олесі я таки вициганив у Степана Остаповича на два дні книжку. То був справді безцінний скарб хоча б тому, що вийшла вона у Варшаві 1790 року, за рік до прийняття знаменитої Польської Конституції з травня 1791 року. Автором її був якийсь Томаш Косарек, а називалося се творіння: «Dziwne wydarzenia z morderstwem psów w miasteczku Hustyi Luh na Wolyniu», себто «Дивні пригоди з убивством собак у містечку Густий Луг на Волині». Польську мову я знав, хоч, може, й не так досконало, як хотілось би, але два дні вистачило, щоб осилити, зо два десятки разів заглядаючи до словника, сто вісімдесят сторінок тексту, ще й зробити окремі виписки. Шкодую, що не зняв тоді ксерокопії, але хіба я міг передбачити, як далі будуть розвиватися події?

Книжка, яка колишньому вчителю історії дісталася ще від його діда, була стара й потріпана, видно, пройшла не через одні руки, а сотні, якщо не тисячі, подекуди краї її сторінок були обірвані, а все ж текст відсотків на дев’яносто, а то й більше, зберігся. З неї для дисертації мені могли годитися хіба що опис самого містечка, те, яким воно було на початку 60-х років XVIII століття, перелік його власників, опис палацу, який належав князям Любомирським, а з 1759 до 1771 року графові Едварду Ловизі, точніше, спершу лжеграфові, якщо вірити авторові вищеназваного опусу Томашу Косареку, а потім справжньому графові. Решта ж у книзі здалося мені белетристичною фантастичною вигадкою, хоч не раз у тексті Томаш Косарек кликав у свідки пана Бога, що так воно й було насправді.

«Може, й було, — подумав я тоді. — Але ліпше б ти, пане Косареку, судячи з усього, нездалий провінційний перошкрябе, описав господарство того ж графа чи його фільварок».

Все ж, перекажу коротко зміст книжки, принаймні те, що запам’яталося. Як засвідчує Томаш Косарек, містечко Густий Луг давнє, перша згадка про нього є у хроніці Матвія Стрийковського і датується 1384 роком, за рік до смерті князя волинського Дмитра-Любарта, котрий, вже будучи важко хворим, приїжджав до місцевого відомого знахаря лікуватися.

Швидше за все, містечко і на той час, і кількома століттями пізніше, було невелике й непоказне, від волинських князів перейшло до князів Любомирських, довгий час їм і належало, так і не спромігшись отримати магдебурзьке право. Отож, історія його доволі монотонна, це підкреслює і Косарек, і нічим особливим не відрізнялася — ані битв під стінами, ані природних стихій чи особливих, як то буває, міських легенд. Окрім двох схожих подій, що траплялися в історії Густого Лугу — подій дивних, загадкових, коли не більше. 1526 і 1762 років містечко пережило напади дикого жаху, пов’язаного зі знищенням у місті й двох приміських селах (як сказав Степан Остапович, нині вони належать до складу Густого Лугу) собак. Про першу цю страшну пригоду Томаш Косарек згадує побіжно, мимохідь, посилаючись на запис в архівах міського магістрату. А ось другу своєрідну «епідемію», свідком якої був, описує досить детально.

Отож, наприкінці літа 1762 року, засвідчує цей колишній писар магістрату, в Густому Лузі й двох прилеглих селах Мокринцях і Ластовичах господарі вранці почали знаходити на подвір’ях задушених псів. Спочатку на це не звертали уваги, бо траплялися ті оказії раз у місяць. Але потім стала напасть приходити щотижня, далі — мало не щоночі. На собачих шиях знаходили сліди, але не від зубів вурдалаків, а від якогось мовби залізного інструменту, що перетискав бідолашній собачці шию, ламав шийні хребці й так лишав. Поступово місто оповив жах, говорили про страшного монстра, що ночами (а настала вже холодна осінь) носиться над Густим Лугом. Міщани й мокринецькі та ластовицькі селяни, боячись увечері виходити на вулиці, дрижали у своїх халупах. Що то була нечиста сила незабаром переконалися всі, адже в ніч задушення чергової чотириногої жертви її господарі не чули, щоб хтось наблизився до подвір’я, щоб собака гавкав на чужого. А вранці знаходили його задушеним.

Не обминула ця «страшна пошесть», «Божа кара», «недобрий знак», «вияв диявола» (Томаш Косарек не шкодував слів-характеристик щодо визначення дивної події в Густому Лузі) і графського маєтку. І тоді граф Едвард Ловига наказав своїм гайдукам патрулювати вулиці містечка і двох вищезгаданих сіл, а коли вони навіть під страхом покарання заартачилися, було, став і сам виходити вночі на вулиці. Результат був той самий. Тиша супроводжувала гайдуків і службовців магістрату, які їм допомагали. Лише іноді гавкали собаки, та тільки там, де вони проходили, наче попереджали злочинця і свого ж ворога про наближення вартових. «Чи це було насправді так, чи не існувало якогось непояснимого зв’язку між жертвами-тваринами і таємничим убивцею?» — питав себе і Косарек. Вранці ж у якомусь дворі, мимо якого вночі проходили патрульні, знаходили задушеного собаку, а самі гайдуки — сиві волосинки на своїх головах.

Зрозуміло, що час від часу підозра падала то на одного, то на іншого мешканця Густого Лугу і тих двох сіл. Зверталися до знахарів, і вони вказували на тих, котрі могли знатися з нечистим. Так, відома в довколишній окрузі знахарка Настя Ключиха сказала, що, повороживши на воді зі шкаралупою від яєць, бачить, як вулицями нічного міста крадеться приземкуватий лисуватий чоловік, з родимкою біля лівого вуха. Ніхто не подумав, як вона вночі могла ту родимку побачити, іронізував Косарек. Зате всі впізнали корчмаря Маркуса. Чи варто дивуватися, що наступної ж ночі корчмаря було вбито, а корчму спалено? Згодом з’явилися інші кандидати на роль таємничого душителя собак — від панського конюха Левка до самотнього вдівця, котрий невдовзі перед тим переїхав з Володимира до Густого Лугу й купив хатину на окраїні містечка.

Першого знайшли вбитим (удар кілком по голові) у своєму курені на пасовиську, другий загинув ще страшнішою смертю — хтось прив’язав нещасного до ліжка, а тоді вже підпалив його недавно придбану оселю. Були і спроби колективної розправи — над тою ж Настею Ключихою, коли після вбивства корчмаря душіння собак не припинилося. Якось юрба напала й на панського столяра Пантелеймона, який ніс вулицею підозрілий ящик з інструментом.

Зрештою, гнів повернувся до графського палацу. Об’єктом ненависті стала графиня Венцеслава. Тут Косарек робить доволі значний відступ і розповідає про графський рід, тодішнього графа (точніше — лжеграфа, як потім виявилося) і його першу й другу дружин.

Рід Ловиг був старовинним, та на початок сорокових років XVIII століття вже доволі зубожілий.

Молодому графові Едварду в спадщину від батька дісталося два невеликих села неподалік від Густого Лугу. Десь так 1741 року Едвард Ловига іде до Франції мовбито на запрошення якогось далекого родича, теж графа, нащадка полячки, що колись вийшла заміж до Франції. Граф Едвард не повертається ні за рік, ні за два, й лише через чотири роки управитель графського маєтку отримує листа, як виявилося, аж із Америки, де опинився граф. У листі була інструкція, як вести господарство, як і куди вкладати гроші, виручені від продажу жита, яке вирощував граф. Ще граф писав, що він обов’язково повернеться і спитає за ведення господарства, а якщо виявиться, що управитель маєтку щось привласнив собі за винятком платні, яка йому належить, то він посадить його на палю. Від’їжджаючи, граф встановив ту палю в одній із кімнат палацу, управитель може сам переконатися, якщо хоче.

І справді, пише Косарек, управитель знайшов у одній із кімнат, яка була замкнена, вбитий чи вмурований у підлогу великий, загострений на кінці, кілок. Цей кілок потім переслідував управителя довгих вісімнадцять років. Спочатку він справді боявся красти, а потім, оскільки граф усе не повертався і не подавав про себе звісток, цей чоловік став переконувати себе, що граф ніколи й не повернеться. Він став привласнювати частину грошей і від продажу жита, і від продажу корів якоїсь європейської дуже молочної породи, яку завів у себе перед від’їздом до Франції граф Едвард. І з кожним роком все більше й більше, так, що графова частка становила вже десь із третину, а дві третини йшли в кишеню управителя.

І ось одного осіннього дня біля воріт графського палацу спинився екіпаж, із нього вийшов уже постарілий граф. Косарек пише, що він бачив, як граф пройшов до палацу, як вибіг йому назустріч управитель, зойкнув, припав до графської руки.

А за місяць сталося те, що потрясло і прислугу, і мешканців села — управитель сам, добровільно прийшов у ту злощасну кімнату, скинув рейтузи, які тоді носили й чоловіки, і сів на палю. Казали, що він помер у страшних муках, адже паля (оббита залізом, загострена) ввійшовши у зад, дійшла аж до горла, порвала нутрощі й залила підлогу тої страшної кімнати кров’ю. Така була помста графа управителю за грабунок і казнокрадство.

А за півроку вдова управителя стала графинею. Тут-то селом і поповзли чутки, що управителя привела до кімнати, де він помер мученицькою смертю, його дружина. Він у її присутності сідав на палю, а перед тим вона засунула йому кляпа до рота, аби не було чути крику. Це начебто бачила графська служниця, яка випадково, а може, й не випадково, заглянула у вікно.

То й не дивно, що за новоявленою графинею росла слава відьми, нечистої сили. Коли ж почалося масове вбивство собак, саме на неї впала головна підозра. Тоді й відбувся бунт, коли піддані йшли на штурм графського палацу вже в Густому Лузі. Так, у Густому Лузі, бо незабаром після повернення граф Едвард почав скуповувати довколишні села, виплачуючи місцевим шляхтичам величезні суми. А потім купив у могутніх князів Любомирських і містечко Густий Луг. Казали, що цю величезну суму він привіз із далекої Америки, де пропадав усі ці роки і став піратом. Але ходили й такі чутки, що гроші, коштовності й золото йому добувала відьма-дружина, якій віддавали злоті, дукати, діаманти, обручки вельможні пани, зачаровані її вродою, а головне — гіпнотичним відьомським поглядом.

Найяскравішою сценою у книзі Косарека був опис того, як до селян, які оточили палац, вийшла сама графиня і спокійно сказала, що вона ні в чому не винна, що вона так само хотіла б знайти і покарати таємничого убивцю собак. Коли деякі селяни все ж закричали, що не вірять їй, графиня так само спокійно (тільки палали в неї очі й гордо була піднята голова, писав Косарек) сказала, що той, хто справді не вірить у її невинність і береться здійснити суд Божий, нехай уб’є її цієї ж миті. І, о диво-дивне, ніхто із юрби, ще якийсь десяток-другий хвилин тому розбурханої, ворожої, вкрай збудженої, здатної роздерти графиню на шматки, тепер, після цих спокійних слів, не підняв на неї руку. Більше того, одного з бунтівників, який, було, все ж закричав, що не вірить у невинність її милості, самі ж його напарники змусили стати перед графинею на коліна. Потім, писав Косарек, сей хлоп повз на колінах за своєю панею до самого входу в палац.

Щодо убивства собак, то воно якось раптово припинилося саме за днів п’ять після бунту. На жаль, констатував автор книжки, встановити, хто й навіщо вбивав собак, так і не вдалося. Наприкінці ж він коротко повідомляв, що «граф Едвард» виявився лжеграфом. Що незабаром з Америки повернувся справжній Едвард, а той, котрий вернувся спочатку, виявився усього лиш його двійником. Лже-Едвард був ганебно вигнаний із палацу, й зник невідомо куди. Але найцікавіше те, що графиня Венцеслава графинею й лишилася, бо стала успішно дружиною вже справжнього Едварда Ловиги. У них народилося дві дочки, тож рід Ловиг по цій лінії не мав продовження.

Ловиги вели життя на широку ногу, влаштовували бали і полювання, купували картини відомих художників. Незабаром Густий Луг довелося продати. Граф Едвард Ловига зник за досить загадкових обставин на полюванні 1778 року. Саме зник, бо слідів його не знайшли ні в тому лісі, де він з гостями полював, ні деінде. Їхав, їхав, відлучився від гостей і зник безслідно.

Невдовзі після його загадкового зникнення графиня Венцеслава заявила, що вона не уявляє свого життя без коханого чоловіка (казали, що вона отримала звістку — його викрав і вбив лже-Едвард) і йде в монастир. Перед тим, як здійснити задумане, посадила вона в Густому Лузі на майдані перед своїм колишнім палацом на пам’ять про чоловіка молодого ясена, який виріс із насіння, привезеного Едвардом Ловигою з Америки. Ходять чутки, завершував свою оповідь Томаш Косарек, що під тим ясеном графиня заховала справжній скарб, привезений з Америки, але зрубати дерево мешканці містечка бояться, бо нібито, саджаючи його, свавільна графиня Венцеслава прокляла того, хто посміє зачепити її американського ясена.

Ось такими були «Дивні пригоди…» Томаша Косарека. Дещо я з них почерпнув, але основний текст для кандидатської дисертації не підходив. Якби я був белетрист, може, й використав би сюжет для написання якогось там авантюрного роману, але я був не белетрист, а історик.