Графиня

XXVI

Коли я розплющив очі, наді мною зовсім низько висіло холодне чорне небо. Де-не-де на тому небі невиразно, крізь рвані хмари просіювалося бліде, ледь помітне світло зір. Ось вони почали збиратися в одну велику, сліпучу зірку.

«Скільки ж я лежу?» — подумав я. — То, виходить, я живий?»

Я розплющив очі, розплющив таки остаточно й побачив прямо над собою, ні, то спершу здалося, що наді мною, я побачив велику тьмяну лампочку. Я спробував поворухнутися й ледве не скрикнув від болю. Ні, я таки скрикнув, але не почув свого власного голосу. Де я і що зі мною?

— Він відкрив очі, — почув я жіночий голос. — Треба покликати лікаря.

Наді мною схилилося чиєсь обличчя. Молодої дівчини. Обличчя, обрамлене білою косинкою. Отже, я в лікарні.

— Хворий, ви мене чуєте? — звертається дівчина, певне, медсестра.

— Чую, — кажу я, але чомусь мені здається, що голосу таки не чути. Мого власного голосу.

— Не чуєте? — дивується медсестра. — Скажіть щось!

«Я чую, але не можу сказати», — хочу я вимовити, але тільки ворушу губами.

Зате я бачу, як медсестра виходить, як вона повертається з лікарем, молодим, виявляється, то черговий лікар, потім заходить і старший, то вже «мій».

«Що зі мною?» — хочу я запитати, але питаю лише очима.

Може, лікар, старший, здогадується, може, читає запитання в моїх очах, бо каже, що мені, очевидно, паралізовано якісь центри в мозку, які відповідають за мову, раз я не можу нічого сказати. Але не варто хвилюватися, раз я прийшов до тями, то налагодиться й мова. Він просить мене поворушити рукою. Правою. Я ворушу, потім ворушу лівою. Ворушу ногами. Це ворушіння з трудом, наче хто гирі поприв’язував до рук і ніг.

— Це нічого, — каже лікар. — Ми вас обов’язково вилікуємо, я певен, що повернеться й мова. Відпочивайте.

Вони йдуть, при виході лікарі спиняються, і старший щось каже медсестрі. Вона відповідає так само стиха, але я виразно чую її слова. І дивуюся: медсестра говорить зовсім не українською, а якоюсь чужою мовою. Так, чужою, але чому? Щоб приховати від мене зміст сказаного?

«Ні, не тому, не тому, — думаю я. — Зрештою, що це за мова, мова, мо…»

Напружуватися мені боляче, голову наче стискає залізний обруч, я підіймаю свої важезні руки, щоб відняти того обруча від скронь, з натугою тру скроні і за якусь мить мене обпікає — це ж польська мова. Так, польська, я її трохи знаю, бо спілкувався з польськими колегами, коли вони приїжджали й ми спільно розшукували міжнародного злочинця Вацлава Ляцковського, який переховувався в Україні. Після тієї зустрічі я й зацікавився мовою сусідів, навіть самовчитель купив. То що ж казала медсестра?

Лікарі й вона вже вийшли, я силкуюся скласти до купи почуті щойно слова й таки складаю.

«Він піде в ту кімнату, піде, я вам обіцяю, ваша милість», — ось що сказала медсестра по-польськи.

Якісь неясні картини, обриси — дорога, старий палац, парк — виринають перед моїми очима. Я наче йду тим парком. Йду повільно, немов чогось боюся.

І бачу, як з палацу виходить жінка, одягнута якось чудернацьки — так одягалися, пригадую, століття чи й два тому — у довгій білій сукні, що дістає землі, у білому капелюшку й білих рукавичках. Хто ця жінка, звідки я її знаю?

Я відчуваю, що ось-ось закричу — від жаху й розпачу. Жаху й розпачу, і ще чогось, схожого на почуття, почуття, почуття… кохання до цієї жінки.

Розплющую очі, які я, виявляється, заплющив начеб мимоволі, бачу перед собою стелю і ту саму тьмяну лампочку. Зникла картина, що постала, було, переді мною, зате мене огортає ще більший жах — я знаю, я боюся, що ось-ось повернеться медсестра і повідомить мені про щось страшне, щось таке, чого і чекаю, і боюся…