Графиня

XXIX

Ми пройшли, точніше, начеб проткнули, це місто аж до лугу за ним, який начеб виправдовував назву нашого містечка, бо трава на нім влітку справді була густою. Тепер виростала отава, у мене є картина «Отава», рання, ще школярська, — жмуток трохи піджовтілих стебел обіч старої стежки. Я вже й тоді вміла образно мислити, от яка біда.

А ми пройшли через місто і місто пройшло через нас. Мені здалося, що пронизують не лише погляди з-за парканів, з вікон і садків, а й роки, що покірним собачам біжать за нами.

— Що ж тобі розказати, Олеже? — поцікавилася я, коли ми пройшли пів нашої вулиці.

— Що хочеш, — у голосі Олега оселився чорний птах.

І я розповіла. То була розповідь про звичайну дівчинку зі звичайного провінційного містечка, яка росла й ходила до школи, більш-менш пристойно вчилася і любила, як не дивно, грати з хлопцями у футбол, а хлопці, якщо й брали в гурт, то довіряли їй роль воротаря й немилосердно били по колінах, як я підозрювала якийсь час, навмисне.

Але дівчинка, втім, була й незвичайна, бо все більше й більше росла у ній любов до малювання. Навіть не любов, а жадоба, спрага відтворити на папері все довкола побачене — дерева, будинки, вулиці, людей, небо, стебла трави й старі дерева в саду. Мати… Мати спершу вважала те дурним заняттям, яке жодної користі не приносить, вона палила й рвала мої малюнки, вона бачила мене бухгалтером у нашому споживчому товаристві, а то й у міській раді, то було достойне заняття для її доньки, хай і не відмінниці, але ж не такої трієчниці, не безнадійно тупої (не мої, материні слова), як моя старша сестра.

Але не будемо про матір, Олеже, не в ній суть, суть у тому, хто помітив і підтримав ті мої потуги, мою пристрасть, зрештою, моє ще підсвідоме, дитяче бачення й сприйняття світу. Ти вже знаєш, що то був мій вчитель малювання Платон Васильович Лемещук. Як він підтримував ті мої перші потуги, заохочував мою пристрасть, захищав перед матір’ю, зрештою, послав мої ще дитячі малюнки на виставку за кордон! Так, мені пощастило народитися так вдало, що вже на час мого «творчого зростання» сумнозвісна «залізна завіса» хоч і не впала зовсім, але вже мала відчутні щілини. Крізь одну з тих щілин і проникли мої картини, опинилися аж у Канаді, а звідти прийшло повідомлення, що вони визнані найліпшими, а я — лауреатка. Як я шалено раділа, стрибала мало не до стелі, нарешті визнала мій талант і потрібність малювання мама, я мала перший солідний (аж триста доларів) заробіток, полотно, фарби, мене не гнали полоти город чи виганяти до ставка гусяче юрмище. Я поринула у той світ, який був моїм, до останку моїм, я його почала створювати начеб заново, і тоді й почав народжуватися той «оригінальний стиль», про який вже пишуть мистецтвознавці.

Чи ж варто говорити, друже мій Олеже, як я була вдячна своєму вчителеві, любому Платанові Васильовичу, найліпшому у світі вчителеві? А таки варто казати, варто, варто, варто, бо я, я… Але, зрештою, що тут дивного, що моя дитяча вдячність, моє захоплення переросли у підліткову закоханість, а потім — й у велике кохання.

Мовчи, Олеже, мені холодно, але ніщо мене вже не зігріє. Я колись цілувала пензлики для малювання, яких торкалися його пальці, аркуші ватману й рамки моїх перших полотен, зроблених його руками. Він став моїм другим світом, він, мій Платон. Чи знав він сам про те? Можливо, бо я теж бачила, як йому подобаюся я, що зростала не лише як художниця, а й та, що з гидкого каченяти-підлітка ставала справжньою красунею.

Він, правда, мовчав про свої почуття, мій делікатний вчитель, мій обожнюваний, мій… Але погляди, але позирк очей, його очей, спійманий мною на колінах, що визивно округлялися (завжди любила короткі спіднички), на груденятах, що ставали грудьми, на шиї, що дедалі більше лебеділа, на всій моїй поставі — то були вже чоловічі, а не вчительські позирки.

Може, це й завершилось би хепі-ендом. Може, якби не він, то я б у якомусь пристрасному пориві (назви його хоч дідьком, суть від того не зміниться) освідчилася своєму вчителю. А там… Між нами були роки, але не прірва, зрештою, наші взаємини хай і не обов’язково завершилися б шлюбом, але…

Але, Олеже, бідний мій Олеже, кохання було взаємне, я тепер це розумію, та не в тім біда, як співає Софія Ротару чи Оксана Білозір, не в тому річ, не в тому річ, знаю, знаю, як там вона співає. У тому річ, що я росла, ріс мій талант, я все більше розбиралася у мистецтві, я розуміла вже, де воно справжнє, як прийнято казати, високе, а де — так собі, тьху, мазня.

Мазнею, авжеж мазнею, мазаниною, такими собі забавами провінційного вчителя, були всі картини мого Платона, його численні (несть числа) пейзажі, він був безталанний чи майже безталанний, мій коханий Платон. Так собі, та ні, не звичайний вчитель, а вчитель, якого всі в містечку ще й вважали художником. Якби я могла, я б заборонила йому писати, мазюкати, або… Або навчила писати ліпше, не просто добросовісно переносити на полотно чи картон берізки, клени, дуби, копиці сіна, горобину, калину і що там ще?

Олеже, мовчи, моє кохання не проходило, взаємини наші склалися так, що ми переспали, то було, коли я вчилася в академії. До того я вже мала чоловіків, але чим більше я знала їх, тим більше мені хотілося одного-єдиного. Я й прийшла до нього, лишилася на ніч. Коханцем, як я й підозрювала, він виявився так собі. Але не в тому річ, не в тому річ, що горобина плаче ніч, як там співає та Оксана. Річ у тім, що я досі не позбулася своїх почуттів до цього чоловіка, вже майже старого, старого холостяка, який і ходить вже, сутулячись, якого ти шмагав паском, та, Господи, ти ж здогадувався, певне, хто він такий, я бачила по твоїх очах, сліпий би хіба не побачив схожості цього чоловіка з його автопортретом у моїй кімнаті.

Ми вже були на лузі, йшли через нього, віддалялися від міста, Олег мовчав, певне ж, він умів мовчати, і тоді я почала другу частину своєї божевільної розповіді. То була розповідь про те, як у моєму житті, у моїй долі поруч із пристрастю до малювання, а згодом і писання справжніх картин з’явилася інша пристрасть. Поруч із коханням до мого вчителя Платона з’явилася інша закоханість. Я пристрасно закохалася у графиню Венцеславу Ловигу.

Ти був, Олеже, в нашому міському музеї, ти бачив її портрет, я ще спитала тебе про враження. Цікава жінка, видно, була, сказав ти. Авжеж, цікава, відповіла я, розповім тобі якось про неї. Ось і розповідаю.

Був у моєму житті момент, коли я вперше зупинилася перед цим портретом. Я тоді вчилася у сьомому класі, так, у сьомому, мене зупинив погляд цієї жінки, владний, він мовби наказував зупинитися; ми тоді ходили на екскурсію до музею, бо вчителька історії вигадала тему уроку: «Історія рідного міста», йшла так звана перебудова, заохочувалася вчительська ініціатива.

З того дня почалося моє захоплення цією жінкою в білій шубі. Білою графинею. Часто після уроків, а часом і на перерві, я приходила й дивилася на її портрет.

Що мене привабило більше, я б і сама не могла сказати. Очі — сірі з якимось дивним переливом? Я оглядалася, вже коли виходила із залу, і мені здавалося, що вона йде за мною або ж наче притягує тими очима до себе, витягує з мене щось таке потаємне, що не відоме й мені самій. Поворот голови? Він був якимось настільки гордим і природним водночас, що, здавалося, вже самим цим поворотом графиня дарує тобі несказанне блаженство бути присутньою при чомусь відомому лише їй, в той же час й інтимному, таємничому і такому, чим вона хоче поділитися лише з тобою. Руки? Якось я не втрималася, підійшла до портрета й крадькома поцілувала ці тонкі витягнуті руки, які графиня склала навхрест поверх колін. Чи це був генний поклик мого предка, який стояв, зігнувшись, перед її ясновельможністю й отримував милостивий дозвіл поцілувати цю руку? Олеже, не посміхайся, про останнє я подумала значно пізніше, вже навчаючись в академії, а тоді, ще школяркою, я начеб закохалася у графиню Венцеславу Ловигу. І десь із класу восьмого, таки із восьмого почала збирати по крупинках все, що було відомо про цю дивовижну жінку. Допоміг мені директор музею Дмитро Харитонович, закоханий в історію нашого містечка, потім я за його ж допомогою вийшла на нащадків роду Ловиг, котрі живуть у Польщі і в Сполучених Штатах. Від них я й дізналася, що в Густому Лузі зберігається єдиний у світі вцілілий портрет графині Венцеслави.

Ми відходили все далі й далі від міста. Коли я озирнулася, перервавши розповідь, воно здалося мені майже нереальним.

«Я не повернуся до цього міста», — подумала я зненацька.

У мене є такий пейзаж — за лугом, що здається величезним, безкінечним, видніється далеко, десь аж на обрії, місто — місто-фантом, місто-примара, фата-моргана, що виростає і водночас віддаляється, коли довго вдивлятися у картину. Я довго порпалася біля картини, чергового свого дітища, зіпсувала чотири чи п’ять полотен, але бажаного ефекту таки досягла.

Я подумала тепер, що моя картина ожила, стала реальністю.

«Боже, допоможи мені не втратити відчуття цієї реальності, — подумала я, — бо тоді я втрачу все».

«Я створила свою реальність і змушу всіх жити у ній», — такою була моя наступна моя думка.

Олег мовчав. Зрештою, мовчала і я сама. У нашому мовчанні, наче в тенетах, борсалася моя розповідь, наше минуле і наше майбутнє.

— За кілька років я знала про рід Ловиг дуже багато, — сказала я, коли ми пройшли ще сотню, а може, й дві кроків (я почала рахувати й збилася). — Багато я знала і про ВенцеславуЛовигу. А втім, я знала вже й те, що справжнє її прізвище — не Ловига, й навіть не Корвінська (то було прізвище першого чоловіка, управителя маєтку Ловиг — спершу маєтку графа Романа, потім його сина Едварда). І чим більше я взнавала про цю жінку, тим більше захоплювалася нею. Це була колись звичайна сільська дівчинка, дочка кріпаків.

Я уявила її маленькою дівчинкою, котра біжить садом, широко розставивши рученята. Вона в білому полотняному платтячку, схожа на маленького білого янгола. Такою її помічає старий граф Роман Ловига. З того дня починається дивна прив’язаність графа до маленької селянської дівчинки. Вона стає мовби оберегом його зболеної душі.

Та сама дівчинка, що згодом стане графинею, дружиною його наймолодшого сина Едварда Ловити. Але перш, ніж це трапилося, маленька білява дівчина, схожа на янгола у своїй білій полотняній одежині, виросте і двічі вийде заміж — спочатку за графського управителя Зигмунта Корвінського, потім за лжеграфа, втім не лже-, бо той теж був з роду Ловиг — їх далекий родич, тільки з Англії. Разом з ним молодий граф Едвард вирушив до Америки. Там обидва брати наймають корабель, на якому здійснюють рейси у Флориду, яка тоді була іспанською колонією, на Кубу, добираються навіть до Гаїті, тоді французької колонії. Вони нападають на кораблі, прибережні маєтки і навіть здійснюють рейди вглиб островів.

Тоді в тих місцях народжується легенда про корабель-привид, з якого з’являються дияволи в масках (білі контури черепів на чорній тканині). Їхній вилов за майже півтора десятка років складав ціле багатство. Зрештою, вони вирішили припинити небезпечний промисел і повернутися до Європи, тим більше, що британські власті вже не один рік вели на них полювання.

І природно, що мусив повертатися один, а інший — лишитися на дні морському. І родич Едварда, дуже на нього схожий, з великим скарбом повернувся. Нічого дивного не було в тому, що Едвард розповів своєму родичеві про палю у порожній кімнаті.

Я розповім тобі колись, Олеже, про те, як вертався граф (звісно, ніхто не знав, що то його родич-двійник), як зупинявся екіпаж біля воріт, як ішов доріжкою граф, як наповнювався мертвотним страхом управитель, як вперше побачив Лестер Теккет (так насправді його звали) дружину управителя.

Зупинися, Олеже, і я скажу, що мене найбільше приваблювало у цій жінці.

— Її загадковість? — спитав Олег.

Ні, Олеже, ні, хоча загадковість теж, але її сила, дивна, магнетична. Вона стала прокляттям роду Ловиг, її ненавидять, але й захоплюються, її воліли б забути, і все ж з покоління в покоління крадькома передають розповіді про неї.

Я сказала тобі, що граф Роман Ловига вперше побачив маленьку білу дівчинку, коли йшов садом. Він повертався тоді від свого управителя, котрий помирав і на смертному ложі вирвав від старого графа обіцянку, що той призначить управителем його сина. Граф не дуже, судячи з усього, любив того сина, але мусив задовільнити останнє передсмертне прохання свого вірного слуги. Сам граф був теж старим, ще старшим за управителя: він знав, що незабаром теж піде слідом за управителем до іншого світу, а може, й підозрював, що світу того насправді нема, тому й поздавалася маленька біла дівчинка ангелом його життя. Відтоді він не відпускав маленьку Славцю від себе, навіть на бал до князя Радзивілла з нею їздив.

Зате дівчинку незлюбив новий управитель, між ними пробігла чорна кішка, ненависть управителя до маленького білявого створіння зростала з кожним днем, а може, він вже тоді усвідомлював страшну загрозу, яка виходила для нього з цієї сміхотливої істоти? А втім, я уявляю, що ті очі, які ти бачив на портреті, вже тоді були глибокими, в них зберігалася та непояснима таїна, яка змушувала завмирати серце дорослого чоловіка, яка породжувала темну, глуху ненависть.

Ця ненависть була схожа на снігову лавину, що засліплює своєю величчю й небезпекою, я одного разу спостерігала її під час поїздки у гори. Це незабутнє і страшне відчуття, коли на тебе котиться могутня біла хвиля, що закриває весь світ, а ти не в силі зрушити з місця, бо заворожений її силою і нестримністю. Ті, хто не може перебороти цю завороженість, гинуть. Управитель спробував утекти від небезпеки.

Посеред зими, яка того року була безсніжною, у довколишніх лісах з’явився ведмідь-шатун. Потривожений, не знати чого, зі сплячки, ведмідь цей особливо небезпечний. І ось управитель завозить дівчинку в ліс і прив’язує її до дерева. Саме в тих місцях, де бродить ведмідь. Він вертається до села. Там уже відомо про зникнення дівчинки, і за наказом молодого графа Едварда люди вирушають її шукати. Переляканий управитель скаче на коні в ліс, адже дівчинку можуть знайти, і тоді вона його видасть. Але на тому місці, де він лишив малу прив’язаною, знаходить шматки мотузки, шматок від платтячка дівчинки і ведмежі сліди. Він розуміє, що ведмідь побував тут. Звісно, мотузку ховає, а клапті привозить до людей. Все ж гурт вирішує йти далі, аби розшукати в барлогові чи десь інде хай і пошматоване тіло дівчинки.

Я спинилася. Ми вже йшли лісом. Я раптом подумала, що не впізнаю і ніколи не впізнаю цей ліс. Не тому, що він змінився за ці роки, о ні, річ не в тому, ні…

Подув холодний вітер. Я притулилася до Олега. Дедалі більше відчувала власне і його тремтіння.

Я подивилася в бік лісової галявини, до якої ми підходили, і раптом побачила, як на галявину з лісу виходить великий кошлатий ведмідь, який обіймає маленьку дівчинку, що зовсім без страху, навіть з якимось чистим, дитячим здивуванням, дивиться на людей, що оточили ведмежий барліг.

Це було останнє, що я пам’ятаю…

Я прийшла до тями вже вдома, на своєму ліжку. Біля мене стояла мама. Мама була геть перелякана і, коли я розплющила очі й посміхнулася, вона кинулася до мене і з плачем почала ревно мене обціловувати. Від неї я довідалася, що Олег побіг викликати «швидку», що під час прогулянки в лісі я раптово знепритомніла і він мене ніс додому на руках.

— Як ти себе почуваєш? — спитала мама.

— Добре, — запевнила я, і це була правда — у мене нічого не боліло. У тілі відчувалася якась слабкість, та вона почала проходити, ледве я, незважаючи на мамині протести, звелася на ноги. Я вийшла на двір і побачила Олега — він повертався від сусідів, до яких ходив дзвонити.

— Ну й налякала ти мене, — сказав Олег. — У тебе все гаразд?

— Так, — відповіла я. — Уяви собі — нічого не болить. Я гепнулася на землю?

— Ні, я встиг тебе підхопити.

— Вибач, — я кволо усміхнулася.

— Тебе щось налякало?

— Що? — спитала я.

— Не знаю, — проказав Олег. — Ти розповідала про пошуки тої дівчинки і раптом зблідла, похитнулася і, якби я не підтримав, то впала б.

— Дякую, — сказала я. — То ти викликав «швидку»?

— Так. Зараз приїдуть.

— То треба хоча б зайти до хати, інакше повважають, що я симулянтка.

Лікарка «швидкої», котра приїхала навдивовижу без затримки — десь хвилин за десять — застала мене в ліжку. Я її знала, як і майже всіх у нашому маленькому містечку — вона вчилася на два класи раніше за мене. Як виявилося, тиск у мене був майже нормальний — 115 на 80, серце теж, наче й не було обмороку. Лікарка ще спитала, чомусь мило почервонівши, чи я, бува, не вагітна?

— Не знаю, — цілком щиро сказала я. — Навряд. Ми ще не хочемо дитини.

Мама подивилася на мене з докором. Але це була правда.

Ми ще трохи порозпитували одна одну про життя-буття, потім лікарка, яку звали Віра, поїхала, не відмовившись від пляшки «Кагору», яку я їй всунула до рук, і сумки з яблуками — дарунка від мами.

Коли ж ми лишилися удвох з Олегом, я остаточно зрозуміла, що вже не втілю в життя свого задуму — розказати Олегові геть усе про себе. Справді — навіщо? Фініта ля комедія — це вже точно.

— Знаєш, Олежку, — сказала я. — Я відкрию тобі одну страшну таємницю.

Я спостерегла, як Олег злякано зиркнув на мене, і засміялася.

— Таємниця полягає в тому, що ми житимемо довго й щасливо, — сказала я. — І помремо в один день. Крім того, я, здається, тобі збрехала — я тебе люблю. Кохаю.

Я простягла до нього руки, і мій чоловік мене поцілував. Ніжно, як тільки міг. Я почувалася останньою тварюкою, бо підло йому брехала.

Потім я сказала, що маю сходити до шкільної подруги, яку давно не бачила. В Олега вистачило такту не розпитувати, що ж там було далі з тим ведмедем і маленькою дівчинкою. А не було нічого, сказала б я. Це бісове дівчисько, майбутня графиня, виявилося живим-здоровим, тільки трішки подряпаним звіром, коли він перегризав її пута. Не видала маленька Славця й управителя, який прирік її на страшну смерть, і ведмедя на її прохання не вбили. Прямо тобі різдвяна казочка. Та я то знала, що пізніше вона стане законною дружиною цього самого управителя, ненависть якого в міру того, як дівчина росла і ставала справжньою красунею, переростала в палке, всеохопне кохання. Знала я й те, що за її наказом цей самий управитель заподіє собі жахливу смерть, сяде на палю, яку йому приготував граф Едвард. Такий ось нетрадиційний кінець казочки.

Насправді ж того дня — молода, зваблива, у джинсах, що туго облягали мої стегна, легкій, майже прозорій кофтині — я пішла не до подруги, а шукати чоловіка, якого я до безтями, ще більше, ніж Олега, перед тим закохала в себе. Я йшла, і місто мені посміхалося. Місто на ймення Густий Луг не пам’ятало ніякої графині.