Графиня

XXVII

Я відчиняю вікно, і прохолодне вранішнє повітря обдає моє розпашіле зі сну тіло. Осіннє повітря. На гілці яблуні, яка здається рукою, простягнутою мені назустріч, — до неї я можу дотягтися, навіть не висуваючись з вікна — висить тоненька біла павутинка.

— Замерзнеш, — каже мені Олег.

— О цій порі? — іронізую я, не обертаючись.

— Ти ж відома змерзлячка.

Я тихенько сміюся, виставляю руку і намагаюся торкнутися до павутинки. Та біля самої білої ниточки спиняю руку. Майнула думка написати цю павутинку, таку тендітну, беззахисну, ледь помітну серед великого старого саду. І назвати картину просто: «Павутина». Чи «Павутинка в старому саду». Треба буде лише продумати композицію.

— Що ти там побачила? — питає Олег.

— Наш світ, — кажу я. — Світ на гілці яблуні. Не віриш?

— То ти ще й поетеса? — дивується Олег.

— Усі художники трохи поети. А може, й не трохи. Інакше які ж вони художники?

Олег не відповідає. Мовчить хвилину чи навіть дві. Може, пережовує сказане мною?

Я не стримуюсь і обертаюся. І зустрічаю його захоплений погляд.

— З’їси, — кажу я.

— Із задоволенням.

Якщо по правді, то я знала, якими очима він дивиться на мене. Крізь яблуневе гілля до вікна просіюються вранішні сонячні промені. Вони, непевно, гарно підсвічують мою поставу в прозорій і короткій нічній сорочці. Шкода, що підвіконник сягає трохи вище моїх ніг. Хоча можна й перехилитися через цей недавно (перед нашим весіллям) пофарбований підвіконник, ще й трохи поворушити в повітрі стрункими, відчутно засмаглими за літо ногами, які, я знаю, добре контрастують із двома великими білими яблуками, з яких вони виростають. Чи динями?

— Я таки розумію, чому тебе назвали таким ім’ям, — каже Олег.

— Ти вже це казав, — задоволено, сміючись в душі, відповідаю я. — Не повторюйся.

— Але тоді я ще до кінця не усвідомив. Ну, йди ж до мене.

Голос стає у нього жалібним. Почув би хтось із його колег, нізащо не повірив би, що цей крутий чоловік може промовляти таким прохальним тоном.

Я нарешті повертаюся і йду назустріч його простягнутим рукам. Відчуваю себе повією, дорогою, дуже дорогою повією. Повією, яка продається власному чоловікові. Тому, кого називаю своїм чоловіком. Єдине моє виправдання — що він погодився грати ту роль, яку я відвела йому.

Падаю у його обійми, мої губи, щоки, очі приймають його поцілунки. Чи повія повинна на них відповідати? Законна жінка, дружина (яке гарне слово!) напевне.

Опиняюся під цим дужим чоловічим тілом, в моє входить теж сильна і не найгірша його частина. Вона дістається моєї середини, незбагненно солодкої глибини. Вона змушує мене перестати бути собою.

Він таки вміє кохатися, мій законний чоловік! Як би я не опиралася хвилям, що нестримно вели до безтями, намагаючись не застогнати, все ж він мене переміг і цього разу. І я зраділа цьому, підло, підступно зраділа. Підло — бо приємно було зазнавати такої поразки. Підступно — бо я ще раз зробила собі боляче. Солодкий біль, маєш, хвойдо і сучко. Сучко і хвойдо, ха!

Але, може, я вигадую цей біль і це сум’яття?.. Я подумала про те, повернувшись із польоту в забуття. Наше дихання поступово стишувалося, і я подумала (десь самісіньким краєчком підсвідомості), що треба прикинутися, наче я заснула.

Натомість я поцілувала Олега в плече. Легким, але ніжним поцілунком. Схожим на тихий зойк любих запечених губ, на яких осідало відчуття спраги. Олег поцілував мене. В щоку і в груди. В груди і щоку. Ще і ще раз. Наче кликав до чогось. Припадав і не міг відірватися.

— Як ти гадаєш, цієї ночі черговий псисько віддав Богові душу? — спитала я.

— У псів нема душі, я десь читав про це, — сказав Олег не відразу і начеб незадоволено.

— Здається, ти маєш рацію, — я сказала це якомога недбаліше. — І все ж таки…

— Думаю, що так, — погодився Олег і таки не стримався і додав: — Як ти можеш так швидко переключатися?

— Ти про що? — вдала я, що не зрозуміла.

— Так, — сказав Олег, — нічого.

Це було доброю ознакою — він таки не відважився мені відверто дорікнути.

Я рвучко підвелася і зіскочила з ліжка. Тієї ж миті почула брязкіт відра — десь там, на подвір’ї, поралася мама. Вона сповнена любові до дочки і зятя, вона обожнює нас і всіляко це підкреслює. Хоч я знаю справжню ціну цьому обожнюванню, цій материнській любові. Якби я не була вже досить відомою, як на свої двадцять три роки, художницею, якби мої картини не продавалися за досить добрі (особливо з точки зору матері) гроші, якби я не вийшла заміж за бізнесмена…

Роблю зарядку зовсім гола, навіть без сорочки, пробуджую бажання в Олега, сміюся над самою собою, а, здається, і над ділим світом. І бачу перед собою обличчя моєї старшої сестри Наталки, яка живе в селі неподалік Густого Лугу — невдахи, затурканої, з п’яничкою чоловіком, вічно поштурханої матір’ю, знервованої, з опущеним поглядом, ходою, наче її перекочує на своїх невидимих долонях вітер.

— Ти замориш себе, люба, — каже Олег.

— Люба чи Любо? — сміхотливо уточнюю, не забуваючи пустити стадо підступних бісиків.

— І те, й друге, — чую його несподівано хрипкий голос наче здалеку, ще інтенсивніше стрибаю, піднімаючи одна за одною ноги, торкаючись їх кінчиками інших кінчиків — пальців рук. Ось я геть розкрита, жодної таємниці, моє непоголене лоно, розкриваючись, кличе до себе всі темні сили цього дурного світу.

Домагаюся того, чого хотіла, — Олег теж зістрибує з ліжка. Але цього разу я спритно ухиляюся від його обіймів, вислизаю, наче кішка, з рук, що хотіли обхопити моє тіло, моє пахуче, найкраще у світі тіло, символ досконалості цього світу (і чого там ще?), від цих двох волохатих залізних лещат, і стрибаю на підвіконник. Вікно лише прикрите, тож відразу розчиняється, і, приземлившись, я вже біжу садом, крізь холодний обпікаючий вітер, крізь хльоскіт гілок, що шмагають це розпашіле досконале тіло.

— Любо! — чую зойк мами.

«Цікаво, чого вона більше боїться, — того, що можу простудитися від такої біганини, чи того, що хтось побачить мене отакою голою, навіженою, серед саду?!» — встигаю подумати перш, ніж налетіти з усього розгону на стовбур яблуні. В останній момент мені здалося, що яблуня біжить мені назустріч, наче жива істота.

Лише на якусь мить я втратила свідомість, беркицьнувшись на землю після удару. Добре, що в основному постраждало праве плече, а не обличчя. Це вже я встигла подумати, коли Олег ніс мене на руках до хати під жалісливі зойки матері. Мати ойкала і озиралася, чи не виглядає десь із-за тину допитлива мордочка сусідки Насті, з якою вічно то сварилася, то мирилася.

«Бідна мама, — подумала я. — Але не бідніша, ніж я сама».

Приємно було відчувати власну беззахисність, як і трагікомічність ситуації, з якої можна було засміятися вголос, але це вже переходило всі межі. Олег заніс мене до нашої кімнати. Обережно поклав на ліжко. Мама спинилася у дверях, делікатно відвернувшись, очевидно, очікуючи, що я одягнуся. Відразу вдягнуся. Я ж не хотіла цього робити. Не тому, що мені так подобалося лежати голою, а тому, що відчула — віднині я справді гола, жодного сенсу вдягатися нема, віднині я буду голою, навіть якщо й одягну на себе сукню, куртку, пальто чи ще десяток вдягачок.

— Фініта ля комедія, — сказала я.

Мама злякано повернула голову. Олег подивився насторожено. Може, вони обоє подумали, що я збожеволіла від того удару?

— Навпаки, видужала, — сказала я. — І нічого не болить.

— І нічого не болить, — повторила я.

Мама, певно, нарешті збагнула, що треба вийти, лишити нас удвох, і зітхнувши, вийшла. Втім, я казала неправду, бо плече таки боліло, пекли подряпини вище грудей і на боці.

Олег простяг мені комбінацію і халата. Лише тепер я завважила, що він хоч до пояса голий, все ж, перш ніж побігти за мною, встиг натягти штани.