Графиня

XIII

У відділенні зв’язку я замовив розмову із сестрою. Вона жила в сусідньому райцентрі, мала телефон, отже, не треба було до неї навіть їхати, щоб переконатися, що моя підозра справедлива.

— Так, приїжджав той чоловік від тебе, — сказала Віра. — Забрав картини. Так, усі. Всі п’ять. І гроші лишив.

— Скільки?

— Хіба ти не знаєш? П’ятсот доларів. Слухай, Платончику, може, б ти мені сотню позичив? — Віра шморгнула носом; вона завжди так робила, коли щось просила. — А то ми зібралися нового телевізора купувати, бо ж старий геть погано вже показує, а грошей якраз не вистачає.

— Бери, — сказав я. — Всі гроші бери.

— Як то всі? — здивувалася сестра. — Та не жартуй так. Бо ж гроші…

— Я ж тобі подарував ті картини — сказав я. — То й гроші твої. У мене ще є. Я тепер багатий.

— Невже продав ще картини?

— Саме так — продав. Геть усі.

— Ой, Платончику, я знала, що ти ще свого доб’єшся, — здається, десь там, в іншому місті, моя сестричка була готова от-от розплакатися від розчулення.

Я поспішно поклав трубку. Не лишалося сумніву — всі інші картини також куплені. «Можливо, хтось таки не віддав», — подумав я. І зрозумів — навряд. Не та цінність мої картини, щоб їх шкодувати, навіщо — якщо за них пропонують чималі гроші та ще й при нинішньому безгрошів’ї. П’ять чи шість моїх творінь висіли в брата, з десяток — у батьків. Що ж, гроші їм теж згодяться, А мені? Десять тисяч доларів, точніше вже дев’ять тисяч дев’ятсот, не така вже й фантастична сума. Але для мене, звісно, чимала.

Я йшов додому і міркував, що я можу зробити з грошима, які несподівано звалилися на мене. Можна збудувати собі новий будинок, невеликий, але для нашого міста пристойний. Купити якусь машину — не дуже нову, але престижної марки. Можна змінити обстановку в моїй половині хати, замовити на меблевій фабриці в районному центрі хоча б нову шафу, диван і крісла. При цьому ще й зостанеться на кілька поїздок у зарубіжні круїзи. Можна багато чого. Майнула думка — а чи не спалити ці бісові гроші? Адже наді мною, по суті, майже насміялися. Мені дали зрозуміти, що моя творчість ніц не варта.

«Хоча картини могли просто вкрасти і теж спалити», — гірко подумалося мені.

Я спинився. Відчув, як майже зримо, секунда за секундою, наростає це бажання — довершити знущання над собою. Що б там не казати, я раптом відчув: зникла не просто частинка мого життя, а щось більше.

«Продали тебе самого», — намагався кепкувати я.

Тут до мого слуху долинули звуки музики. Веселої весільної музики.

Вони линули звідкись звіддалік. Та я знав звідки. Я рушив, пройшов десь із сотню метрів і збагнув, що мені робити. Я мушу вбити ту, яка так посміялася наді мною. Я вже знав її ім’я, побачив перед собою насмішливі очі, почув удари паска її коханця, а відтепер і чоловіка, які обпікали мою спину. «За віщо?» — подумав я, вимовив ці слова вголос, але знав, що відповіді не буде.

— Не буде, — повторив я.