Графиня

XXXIX

Чому в мене було таке враження, що я йду цією вулицею востаннє? Лихе передчуття? Навряд. Хіба що нестримне бажання дійти до краю всіх цих подій, дістатися якоїсь таємниці, мені ще незнаної. Не пов’язаної з Любою.

Десь напівдорозі я спинився, бо подумав, що найліпше було б, аби все виявилося жартом. Тобто те, що розповіла Люба — і про те, що вона організувала вбивство собак, і про те, що вона тепер (чи за її дорученням) підмінила картину. Я наче прагнув, аби все повернулося до колишнього. Чи можливо це?

Місто лежало притихле. Я раптом відчув дивну ніжність до цього маленького, забутого Богом містечка. Тепло розлилося всім моїм тілом, коли я подумав, що не такий вже й нещасний я був у ньому, що не таке вже й безглузде життя прожив. Я намагався і кохати, і відкривати таланти, і переносити це життя на полотно, от як це вдавалося, то вже інша справа.

— Платон Васильович? — спитав мене хтось невидимий, ледве я відчинив хвіртку на подвір’я будинку, де жила Любина мати і колись народилася сама Люба.

— Так, — ошелешено прошептав я.

— Ходіть за мною, — сказав невидимець. — Пані Люба чекає вас у машині.

Я вже побачив у темряві чоловіка, який стояв поруч. Він був десь так мого зросту, але, судячи з голосу, молодший.

— У машині? — перепитав я трохи недовірливо.

— Так, у машині. Вона вже зібралася їхати, гадала, що вас не дочекається. Вже й сіла в машину, але там вирішила ще трохи почекати. Це за рогом, на сусідній вулиці. Ходімо.

Він, певно, помітив, що я вагався, бо додав:

— Та не бійтеся. Невже ви не вірите пані Любі?

Справді, чому б я мав не вірити своїй колишній учениці? Правда, історія з викраденням портрета чи то убивці собак чи проповідника виглядала дивною, але хіба не таким було й усе інше, пов’язане з Любою? Якщо я хочу до кінця збагнути всю цю історію, треба йти на її поклик.

Машина справді стояла на сусідній вулиці — здається, то був шикарний «Мерседес». Коли ми підійшли до нього, передні дверцята відчинилися, і я побачив голову Люби.

— Добрий вечір, Платоне Васильовичу, — сказала вона. — А я вже думала, що ви не прийдете. Сідайте, будь ласка, якщо ви не проти, трохи проїдете з нами.

Я привітався і сказав, що можу й проїхатися. Люба засміялася й відповіла, що на інше вона й не сподівалася. Коли я сів на сидіння поруч з Любою (вона сиділа за кермом), то зміг відразу відчути, яка розкішно-вродлива моя колишня учениця. У короткій куртці з дорогої шкіри, в коротенькій, теж шкіряній, спідниці, з-під якої поставали у всій красі її точені ноги, вона виглядала більш, ніж спокусливо.

— Я знала, що ви прийдете, — продовжила вона. — Не ображайтеся за цю невеличку вечірню виставу, в якій вам доводиться брати участь. Але ви досі були непоганим актором. Навіть талановитим. Тепер, щоб дограти до кінця, я пропоную вам невелику подорож. Я знаю, що уроків у вас завтра нема, а післязавтра починаються осінні канікули. Ви згодні здійснити разом зі мною невеличку подорож?

— Куди? — спитав я.

— У невідомість, — посміхнулася Люба. — Ви все життя боялися цього слова. Спробуйте раз, хоч раз ризикнути.

— Там у мене вдома лишився чужий чоловік.

— Віктор зараз поїде і попередить його, — Люба повернулася до молодого чоловіка, який привів мене і тепер сидів позаду нас. — Він поїде.

— Але я не одягнутий, — спробував я опиратися.

— Ви цілком пристойно одягнутий. До того ж, подорож буде такою, що, можливо, інший одяг вам і не буде потрібен.

— То, може, б ми під’їхали до нас, і я забрав би речі для поїздки?

— Нема часу, Платоне Васильовичу. Нас чекає поїзд.

— Поїзд? Ми поїдемо поїздом?

— Так. Зараз під’їдемо на станцію, а далі — поїздом.

— Але ж до Густого Лугу ходить лише дизель…

— Ми відправимося з Володимира.

— Куди? — спитав я.

— Хіба вам так важливо? Ви поїдете зі мною. Признайтеся, що ви про це мріяли. І не раз?

Можливо, якби не присутність цього молодика, я б щось сказав. Та я промовчав. Я справді колись мріяв про таку поїздку. А ще колись я возив Любу на виставку до Києва. Але тоді вона була школяркою і я ще не мав до неї жодних почуттів, крім зацікавленості вчителя в успіху своєї учениці, в її таланті, в…

— Ви спите, Платоне Васильовичу? — почув я Любин голос.

То був голос із тієї далекої поїздки. Я звісив голову із верхньої полиці нашого купе, зазирнув на нижню і побачив Любцю, яка, виявляється, не спала вже давно і тепер питала мене, чи таки з неї вийде справжня художниця? Я підтвердив — так, вийде, неодмінно вийде, хіба те, що її визнали там, у Канаді, не свідчить про її талант? Та й одиниці дітей потрапили на ту виставку до столиці.

І тут я побачив, як з-під ковдри висувається біла рука дівчини-підлітка, як з-під нічної сорочки, яку вона таки одягла під спортивний костюм, тепер розстібнутий, виставляються вже чітко окреслені груденята. Я тоді поспішно відвернувся і подумав, що, окрім гарної художниці, з моєї учениці виросте вродлива жінка, за якою упадатиме не один хлопець.

Ця дівчина не раз мені снилася, тільки жодного разу в поїзді — серед лугу, в школі, ми навіть якось разом перепливали вві сні річку.

— Чи ми допливемо? — питала мене кілька разів тоді, вві сні, Люба.

— Допливемо, — казав я.

Та річка ширшала й ширшала, ми пливли довго, я відпливав і вертався, щоб підбадьорити Любу, я, зрештою, взяв її за руку, потім за плечі, щоб допомогти допливти. Тільки от чомусь першою на березі опинилася Люба. Вона стояла і сміялася з того, що я такий незугарний плавець, що не вмію зачепитися за берег.

Я простягав їй руку, торкався її пальців і дивувався, що вони все довшають, але начеб втікають від мене. Я забув його, цей свій сон, а зараз, бачу, пригадав. Тут я подумав, що добре б заснути цього разу в поїзді й знову побачити цей сон.