Графиня

XXXIII

Я так нічого й не вирішив, та, проте, й не повірив у глибині душі, що бачив реальні обриси реальної людини. Чи й взагалі щось бачив? З тим нарешті й заснув. Та, коли пробудився посеред ночі, я вже знав, що зроблю вранці. Піду знову на майдан, і не просто піду, а цього разу — із мольбертом і фарбами, і спробую перенести на полотно риси того дивовижного портрета на ясені, якщо він з’явиться ще раз.

Заснути я не зміг, навіть не заплющив очей, і ледве дочекався ознак світанку.

Я так і вчинив, як задумав. Тихенько вийшов з дому, ледве-ледве почало сіріти. Дивна річ, але, як би там не було, та ні вночі, коли я виходив у сад і вслухався у тишу на диво безвітряної осінньої ночі, ні зараз, опинившись сам-один посеред порожньої холодної вулиці, я не відчував ні найменшого страху. Тоді, вночі, мені лише здавалося, що тиша всотується у моє єство, що я вбираю в себе і цей мовчазний, темний, майже безлистий вже осінній сад, і простір за ним, наповнений такими ж садами і людськими оселями, в яких гніздилися сонмища причаєних страхів і тривог. Я наче ставав більшим і за цей сад, і за ціле місто, готовий був дати їм прихисток, навіть не в своїй душі, а начеб реальний прихисток, мовби місто зробилося єдиною маленькою істотою. «Звідки це відчуття?» — думав я тоді й не знаходив більш-менш підходящої відповіді. Тепер же я йшов, наче не ще сонним містом, яке й не швидко проснеться, бо була якраз неділя, а посеред світу, де нікого не має — ні будинків, ні парканів, що їх намагаються від чогось уберегти, ні садів, ні навіть самої вулиці. Лише я під чистим бездонним небом, чорний колір якого поступово перетворювався у темно-синій, потім дедалі більше змінювався, стаючи на моїх очах яскраво-блакитним.

Того ранку хмар на стелі небесного шатра було небагато — і я сповна міг спостерігати народження чистого неба, його дивне вмивання та все ж з нетерпінням чекав того, заради чого й прийшов. Цього разу я перетнув площу і зайшов до ясена із західного боку. Там, біля житлового будинку, починався невеликий сквер, і мене добре приховували від надто допитливих очей, якби такі знайшлися, дерева й кущі. Збоку бовванів край будинку міської ради, за ним починалася центральна вулиця, названа тепер ім’ям Незалежності, видно було й шмат самого майдану, отаке, місце я собі обрав доволі вдало.

Я таки дочекався того, за чим прийшов. Коли перші несміливі відблиски сонячних променів, що от-от мали народитися, перетнули майдан і впали на ясена, я знову побачив на ньому обличчя. То було те саме обличчя, що я бачив учора, тільки цього разу не таке чітке, начеб розмите. Я подумав, що треба почекати, доки воно проявиться чіткіше, але швидко помітив, що чим більше ясен освітлює сонце, тим розмитішими стають риси обличчя посеред крони. І тоді я став гарячково накладати фарби на полотно (мольберта я передбачливо захопив із собою і встановив, ледве прийшов на майдан), бо раптом відчув давню, вже майже забуту пристрасть писати картини. Працював я швидко й самозабутньо, щось відтворював з того, що зникало на моїх очах, щось осіло наміцно в моїй пам’яті з учорашнього вечора. І коли сонце геть освітило старезне дерево і в його променях розтали останні риси обличчя на ясені, я вже мав його на полотні таким, як бачив, — бородатим, обрамленим поріділим багряним і зеленим листям, немовби вінком, таким, що виростало десь наче з глибини ясеневої крони.

Та, як виявилося, я був не сам того ранку на майдані. За моєю роботою спостерігала Божевільна Марта. Коли я почув за спиною чиїсь скрадливі кроки, й озирнувшись, уздрів божевільну, я раптом, не знати чого, перелякався, начеб вона могла сполохати те обличчя, що тепер майже не виднілося. Більше того, скажу відверто, — в якусь мить я злякався, бо майнула геть божевільна думка, що портрет може зникнути так само, як і обличчя на ясені. Я закричав, щоб вона забиралася геть, не заважала мені працювати, що це не її діло, чого я тут і що пишу.

Марта злякано подивилася на мене, позадкувала і без жодних слів таки пішла геть. Вже потім я подумав, що треба було запитати, чи бачила вона, як і я, те обличчя? Але я не запитав — ні тоді, ні пізніше. Щось мене стримувало. А втім, я знав, що — я боявся, що Марта його не бачила, так само, як і Ольга Миронівна, як і охоронець із міськради, який помітив, як виявилося, що я йшов через майдан і встановлював мольберта.

Ми зустрілися з ним, коли я вже повертався назад. Я боявся, що він попросить мене показати картину, але він тільки спитав ввічливо:

— Малювали ясена?

— Так, ясена, — підтвердив я.

— Та, певно, дуже гарно, коли його освітлює сонце? — висловив припущення охоронець.

— Авжеж, гарно.

— Добре бути художником, — він легко зітхнув і потис мені руку на прощання.

З тим і розсталися. Я йшов уже цілком світлим містом, вітався з перехожими, котрі прямували на базар, звернув у бокову кривулясту вулицю, потім у другу, щоб зустріти якомога менше людей. На мої плечі навалювалася втома, здавалося, от-от впаду і засну посеред вулиці.

Та я дійшов до свого помешкання, перетерпів захоплення Марії («знову ходив малювати? Боже, я так рада, а то ти вже геть закис») й, опинившись нарешті у своїй кімнаті, поставив картину на стола, притуленого до стіни. На мене зиркнули, аж пропекли, темні, кольору переспілої сливи, очі. Цей погляд годі було витримати. Я відвернувся, намагаючись вгамувати дрижання, що охопило все моє тіло.

Все ж за хвилину чи дві я знову подивився на портрета. Цього разу я витримав цей погляд, створений чи відтворений моєю ж рукою. Майнула думка — може, знищити його, порвати раз і назавжди, щоб позбутися видива, страху і непояснимої тривоги, що дедалі більше огортала мене? Але я відчув, що не зроблю цього, як і не покладу більше на портрета жодного мазка, хоч і розумів, що він надто сирий, якщо дивитися на портрет як усе-таки з біса пристойний (навіть не для мене, а взагалі) твір мистецтва. Я переставив портрета до стіни і подумав, що, мабуть, так і не зможу збагнути, що ж трапилося? Несподіваний приплив натхнення, що вилився у цей незвичний портрет чи щось інше, непоясниме? Так нічого й не вирішивши, я пішов умиватися.

За ніч у саду осипалося ще більше листя. Між деревами гуляв уже вітер. Сонце пронизувало сад і відбивалося в моєму вікні.

«Цікаво, як би оцінила мою сьогоднішню роботу Люба?» — несподівано подумав я.

Я раптом побачив, як вона виходить з моєї оселі, тоді, після єдиної, проведеної нами разом, ночі.

Вона мовби йшла через сад, хоч тоді Люба просто вийшла на подвір’я, далі — на вулицю.

Я побачив, як вона торкається своїми довгими наманікюреними пальцями гілок дерев, стовбурів, переходить від одного дерева до іншого, наче чогось шукає.

«Чого ти шукаєш?» — хотів спитати я і отямився.

— Треба вмиватися, — сказав я вголос. — Я зараз принесу води.

І тут я побачив маленького собачку, який біг садом. Собачка був рудий і кошлатий і, судячи з його зовнішнього вигляду, бездомний. Він зупинився зовсім близько біля мене і жалібно зиркнув жовтим оком. Другого було майже не видно — воно сльозилося, затулене чи то синяком від удару чи якоюсь болячкою.

— Хочеш їсти? — спитав я. — Зачекай, зараз щось принесу.

Та коли я вийшов зі шматком ковбаси й хліба, собачки в саду вже не виявилося. Даремно я його кликав. Може, собачка подумав, що я пішов по знаряддя убивства? Я обійшов увесь наш сад, вийшов на вулицю. Малого кошлатого собачки ніде не було.

І тут до мене навідалася химерна думка — а чи зміг би я не лише нагодувати, а й приголубити, цю, без сумніву, хвору й нещасну тваринку? Чому він став бездомним, цей песик? Випадково він приблукав до нашого саду чи це був якийсь знак мені? «Ха, знак», — саркастично посміхнувся я, але прогнати підступних, абсурдних думок не зміг. Та чи абсурдних?

Надвечір того ж дня я знову навідався на майдан. Але скільки не вдивлявся, ніякого обличчя на ясені не побачив. Приходив я ще кілька разів — і при заході сонця, і вранці — нічого. Тільки дедалі більше з ясена опадало листя. І просвічувалася далина — здавалося, аж до самого неба, наближуючи до ясена обрій.

Найдивнішим було те, що раптово припинилися нічні вбивства собак. Їх уже не було ніч, другу, третю, четверту, тиждень, другий. І мешканці Густого Лугу повірили, що лихо зникло, кудись пішло, так само незбагненно, як і з’явилося.

Спочатку з’явилися чутки, що вбивцю все-таки знайшла міліція — чимало людей в погонах і без них з райцентру і Луцька наводнили містечко. Але дійсність виявилася прозаїчнішою, про що я довідався від знайомого слідчого з райвідділу внутрішніх справ, котрий колись купив у мене один з пейзажів — на ньому, до речі, було зображено частину майдану з ясеном.

За словами цього капітана, до міліції добровільно з’явився якийсь чоловік, начебто аспірант університету з Києва, який признався, що саме він душив собак. За його словами, він вирішив повторити експеримент із убивством собак, який уже двічі відбувся в історії — в роках 1526 і 1762-му. Він мовбито знайшов старовинний рецепт суміші, за допомогою якого й паралізував собачок. Вдихання цієї суміші вже на відстані позбавляло їх будь-якої здатності до опору. Аспірант — губитель собак — навіть подав ту формулу на вимогу правоохоронців. Розповів, як виходив ночами на своє містичне полювання. Все виглядало логічно, але знайшовся доскіпливий слідчий, який спробував приготувати суміш за рецептом і випробувати її дію. Жодного впливу на собак вона не мала. До справи підключили хімічну лабораторію — спочатку обласної міліції, потім університету. Взялися за справу й фармакологи. Робив приготування суміші й сам кандидат у злочинці. Ефект був нульовим. Так, до суміші входили, окрім кількох трав та ще борошна з кісток корів, й отрута, й наркотик, відомий у середньовіччі, який був здатен викликати доволі сильні галюцинації, але, щоб дати виготовлену суміш псиськам, треба було принаймні підійти близько до кожної окремої конкретно взятої собаки. При випробуванні дії суміші собаки, як розповів з посмішкою слідчий, вели себе цілком нормально, тобто гарчали на чужинця. Перевіряли і того дивака, чи він, бува. не псих? Виявилося — ні. Все ж його мусили відпустити за недоведеністю злочину, тим більше, що за місцем навчання він характеризувався тільки позитивно. Чому він себе обмовляв, так і не зміг пояснити. Чи не захотів.