Графиня

XXVIII

— Фініта ля комедія, — сказала я, вже вдягнута, правда, не в халат, а в джинси, які на мою вимогу послужливо подав мій чоловік.

— Що ти маєш на увазі, Любо? — спитав Олег.

— Те й маю, — сказала я. — Гра скінчилася, любий. А втім, любий, — не те слово. Зовсім не те.

Я зробила невелику паузу. Може, якби він сказав якесь слово, якесь несподіване, а може, й чарівне слово…

Олег промовчав, але я уловила в його подиху насторогу. Він був розумним, мій чоловік.

— Річ у тім, що я тебе не люблю, Олеже, — сказала я.

Знову пауза. І мовчання. Він, певно, затявся мовчати.

— Не кохаю, — промовила я, і відчула, що голос мій все-таки ледь-ледь здригнувся. — Як це не прикро казати. Вже пробач, що так трапилося.

— Цей удар справив таке враження? — майже спокійно спитав Олег.

— Ні, — заперечила я. — Хоча, може, й удар. Остання крапля. Краплина. Але вона колись мусила бути.

Цього разу паузи не було. Зате наступні слова належали Олегові.

— Знаєш, — сказав він голосом наче замороженим. — Я це підозрював.

— Підозрював? — Я справді здивувалася. — Отже…

— Я ж відчував, що ти просто дозволяєш себе любити. Хоча іноді й сумнівався в цьому. Ти все ж у ліжку не була колодою, а досить…

— Дякую, — сказала я. — Я справді була досить темпераментною. Мені подобалося з тобою займатися коханням.

— Коханням? — гірко перепитав Олег.

— Ну, не буду ж я казати вульгарних слів, — я спромоглася ледь посміхнутися. — І повинна тобі сказати, що як чоловік ти багато вартий.

— Дякую, — сказав Олег.

І раптом щось здригнулося на його обличчі. Я виразно побачила біль у його очах.

— Вибач, я зробила тобі боляче, — сказала я. — Якщо тобі полегшає, можеш мене побити. Я не чинитиму опору. Хочеш — стану на коліна?

Але він аж ніяк не відреагував на мої слова.

— Навіщо? — запитав Олег. — Навіщо ж ти це зробила?

— Призналася?

— Ні, виходила за мене заміж.

— Тому, що зустріла тебе. Тому, що ти був такий уважний.

— І багатий, — додав Олег.

— О, це вже ні, — сказала я правду. — Ні, як це не прикро, може, для тебе. Я могла б сама себе забезпечити. Останнім часом мої картини навіть дуже добре купували. Ти це знаєш.

— Так, знаю.

— Тоді ходімо снідати.

— Снідати? — він подивився на мене ще з більшим болем. — Після всього?

— Я поки що не збираюся тебе кидати, — сказала я.

— Поки що?

— Ну, може, й ніколи не покину. Але для цього… Для цього треба три речі.

— Кажи, — звелів Олег після невеликої паузи.

— По-перше, аби ти сам був на це згоден. Ти згоден?

— Хоч ти й…

Він, певно, хотів сказати якесь грубе слово, але знову не відважився. Ступив лише крок до мене.

— Хоч ти й завдала мені болю, я згоден. Я тебе люблю.

— Вірю, — сказала я. — І ще раз пробач. Отже, друга умова. Ти вислухаєш мою розповідь. Вислухаєш, не перебиваючи.

— Я вже слухаю, — сказав Олег.

— Добре. Але я не хочу тут розказувати.

— А де? — спитав Олег.

— У місті, — сказала я. — Ми пройдемося містом, ніби тим, що я прожила і про що маю тобі розповісти. Коли вже розповім, то й про свою третю умову розкажу. Якщо у ній буде потреба.

— Буде потреба, — повторила я після невеликої паузи, наче відлуння власного мого голосу, чи, може, й душі.

Відлуння душі, ха. Я почула надворі ще чийсь голос. Певно, сусідка. Може, й бачила мою гонитву голяка. Чи голяком. «На голякові», — посміхнулася я.

— Ходімо, — сказав Олег.

— Ходімо, — сказала я.

Ми вирушили. Надворі чемно привіталися із сусідкою, я дізналася, якою красунею стала останнім часом.

Сонце виглядало з-за саду і просило мене дарма не вивергати душу. Я й сама розуміла, що то заняття непотрібне й нікчемне, але, сказавши «фініта ля комедія», треба було цю комедію довершувати. Завіса, панове.