Графиня

XXIII

— Пане управителю, хтось приїхав до маєтку, — сказав мій слуга Лаврін.

Я виглянув у вікно і побачив, як спинилася карета біля воріт, як з неї виходить високий чоловік в елегантному чорному пальті. У мене ще добрий зір, я здатен угледіти качку, яка летить на чималій висоті під хмарою, принаймні за версту від місця засідки, а тут до воріт було якихось півсотні метрів. Тож, виглянувши у вікно, я впізнав… Так, я впізнав чоловіка, який вийшов із карети, смикнув за борти піджака, і, не чекаючи лакея, сам відчинив ворота, що вели до палацу. У свої володіння вступав, повернувшись із далеких мандрів — аж із-за океану, граф Едвард Ловига. Постарілий, вже не такий стрункий, як колись, але він, той самий, він, мій пан…

Як і належало, я кинувся йому назустріч. Я припав до його руки. Рука пахла духами і ще чимось незнаним, начеб запахом моря; я раз був біля моря, бачив, як котяться морські хвилі, а зараз намагався не думати, що чекає мене далі.

— Як я радий, ваша милість, — кажу я. — Радий, що ви щасливо повернулися.

— Бачу, — сміється граф. — Ти весь аж трусишся з радості. Сподіваюся, що мій маєток цілий, що ти не розорив його зовсім?

— Що ви, що ви, ваша милість, — шепчу я.

Ми вирушаємо до маєтку — граф попереду, як і належить, я позаду. «Стільки років сподівань, стільки надій, і все марно», — думаю я. Авжеж, я сподівався, що він таки не повернеться. А він лише постарів, посіяв у густу чорну шевелюру сиві волосини й повернувся. Виник бозна з якої безвісти через цілих вісімнадцять років. Що він робив і де був, чому його не поглинуло море, не вбили індіанці у тій далекій, загадковій, небезпечній Америці? Я знаю, я вже відчуваю, що ми крок за кроком наближаємося до біди, до моєї загибелі, до чогось страшного і дикого, до кінця світу, і як уникнути всього цього, не знаю, не знаю, не зна…

«Дорогий Віталію, приїхати я не зможу, тому посилаю тобі цього листа. Ти справді дорогий мені, я згадую наші зустрічі, ти казав, що я виникаю невідомо звідки і зникаю невідомо куди. Я зараз біля моря, найняла квартиру в маленькому сільці, що притулилося до гір. Поруч пансіонат, а в тому пансіонаті відпочиває один чоловік, з яким тобі незабаром належить познайомитися. Той чоловік — учитель малювання з того самого містечка Густий Луг, де відбувалися відомі тобі події.

Я спускаюся до моря, вдихаю його запах, море лащиться до моїх ніг, я гладжу його рукою, наче кошеня. Й пишу, пишу, пишу, переношу на полотно хвилі, лише хвилі, лише воду — синю, зеленувату, прозору і помутнілу, щось у цьому є, у мене якась затятість до хвиль.

Ти здивований, Віталію? Так, я художниця, я тебе дурила, коли казала що я якийсь там мистецтвознавець, історик чи що там ще…

Я думаю про тебе, про твою роль у моєму житті, про твоє кохання до мене, про мої почуття до тебе, яких нема, а я хотіла, щоб вони були, — от у чім біда.

Тут, біля моря, ми вдвох, тут я відпочиваю зі своїм нареченим, так, у мене є наречений, якого я теж не люблю. Наберися мужності і читай цю сповідь, бо що лишається робити, як мені читати, а тобі писати, ні, навпаки, писати мені, а тобі читати. Цієї вечірньої пори в мене страшенно болить голова, сьогодні я знову переносила море на полотно, тепер не можу заснути, сиджу за столом і пишу цього листа. Мій наречений спить, він стомлений коханням зі мною, ти ще не знаєш, як я вмію кохати, гадаю, що ти ще це пізнаєш, а може, й ні, а пишу я до тебе тому, що хочу, аби ти сюди приїхав. Негайно, як тільки отримаєш цього листа, вирушив у дорогу. Я дуже тебе прошу зробити це».

— Так, це справді катастрофа для тебе, — каже жінка, що лежить поруч зі мною. Моя дружина Венцеслава.

— Для мене? — Я аж підвожуся на лікті. — Ти хотіла сказати — для нас?

Венцеслава засміялася. Тихо-тихо. Але в мене мороз пробіг по спині від цього тихого смішку.

— Я сьогодні розмовляла з графом, — сказала вона. — Він запросив мене прогулятися парком. Гадаю, ти це помітив.

— Так, я це помітив, — я відчуваю, що до мене повертається надія. — Про що ж ви розмовляли?

— Багато про що, — не відразу відповідає Венцеслава. — А найбільше — про тебе. Найбільше — про тебе.

— Про мене?

— Так. Я розповіла графові, що всі ці роки ти безбожно обкрадав його. Грабував, присвоював належне йому багатство. Ось так, любий Зигмунте.

— Що?

Я підводжуся, дивлюся на жінку, що так підло мене зрадила. Я готовий задушити її своїми руками й відчуваю, що ось-ось зроблю це. Ще хвилина, може, й менше, і я кинуся на неї — вона зовсім поруч.

— Ти хочеш мене вбити? — спокійно каже вона. — Ти здатен на це? Вбити жінку, яку ти безтямно кохаєш? Без якої не уявляєш свого життя? І вбити?

— Ти… Ти…

Я хочу сказати найдошкульніші слова, грубі, брутальні, а замість них виривається безпорадне:

— Навіщо ти це зробила?

Венцеслава повертається до мене. Наказує мені зробити те ж саме. Я бачу її зеленкуваті очі, які так люблю цілувати, її напіврозкритий рот, рядок блискучо-білих зубів.

— Тебе хочу, Зигмунте, — каже вона. — І не хочу відповідати на твоє запитання. Що буде далі — ти й сам знаєш. І чому я так зробила, теж знаєш.

І вона цілує мене. Цілує так пристрасно, як уміла тільки вона.

Ми зустрічаємося біля моря, як і домовилися. На Венцеславі (чи хто вона там насправді) шорти і коротенька маєчка, яка до шортів не дістає. Я бачу її загорілий, плаский живіт.

— Я дуже рада, що ти приїхав, — каже вона. — Не віриш? Дарма. Я… Я хочу, щоб ти повірив.

— Що трапилося? — запитую я. — Ти справді… справді тут не сама?

— Так, — Венцеслава пильно дивиться на мене. — Він якраз поїхав до Ялти, за продуктами. Ми зараз прогуляємося вздовж берега. До пансіонату.

Я йду поруч дівчини, яка донедавна була мені дорожчою за все на світі. «Скільки мрій і райдужних планів загинуло», — кажу я собі. Я дивлюся на Венцеславу, що ступає поруч притишена й замислена, і раптом гранично чітко розумію, що мушу віддатися на її волю, що б вона не замислила. «Невже для тебе не має значення, що вона тут з іншим?» — питаю я себе. І раптом із жахом усвідомлюю — так, немає.

— Я зараз тобі покажу того чоловіка, — обіцяє Венцеслава.

— Єдиний порятунок для тебе — прийняти цю смерть, — каже Венцеслава уранці — спокійно, холодно, відсторонено.

— Пані вважає мене зовсім за божевільного? — намагаюся також спокійно спитати я.

— Ні, не вважаю, — відповідає вона. — Зовсім не вважаю. Але ти потрапив у безвихідь. Втекти звідси? Куди? Тебе спіймають і посадять до в’язниці, зашлють на каторгу. А так… Так ти помреш поруч з коханою жінкою. Чи ти готовий до каторги?

— Жахливою смертю, — кажу я. — Ні, цього не буде. Чуєш — не буде.

Я встаю, покидаю цю страшну підступну відьму. Над палацом, де ще кілька тижнів тому я був повновладним господарем, сходить сонце. Я йду. Я знаю, вже на півдорозі спинившись, куди я йду. До тієї проклятої зали, де стоїть паля, призначена для мене. Ні, я не збирався сідати на неї, не збирався помирати так жахливо і все ж чомусь іду саме туди.

У маленькій кав’ярні ми п’ємо вино. Майже як тоді, в Києві. Тільки тоді наше кохання починалося, а тепер… Прикро признаватися, але я не можу розлюбити цю жінку. «Не можу», — для певності кажу я подумки собі.

Офіціантка приносить нам до вина сиру, бо так забажала Венцеслава. Я згадую нашу першу зустріч, і стає ще болючіше.

— Як тебе насправді звуть? — питаю я.

— Не знаю, — каже вона. — Мені здається інколи, що Венцеслава.

— І все ж… Чи ти не хочеш сказати?

— Не хочу, бо це не має значення. Давай вип’ємо ліпше за нас з тобою. Саме так — за нас із тобою. За нас двох.

— За нас? — Я дивлюся у її чисті, ледь примружені очі. — Чи варто? Ти вважаєш, що варто?

— Варто, — каже вона. — Варто, бо ні ти, ні я не знаємо, чим все це скінчиться. Але ми мусимо грати. Повір, Віталику, мусимо. Хоча в будь-який момент ти можеш вийти з гри. Ти можеш відмовитися хоч зараз.

— За нас, — кажу я і простягаю свій келишок назустріч її келишку в тонкій засмаглій руці.

Проклята паля стирчить на місці. Як стирчала цілих вісімнадцять років. Чому я не вирвав її, не знищив, не переобладнав цю кімнату, як хотів зробити не раз? Невже я чекав цього дня? Ні, ні і ще раз ні.

Порожнеча. Порожні стіни. Жодного предмета, окрім загостреної залізної палі. Вона в центрі порожньої кімнати й начеб починає рости, стає все більшою і більшою.

Я підходжу і торкаюся до гострого кілка. Чому я не зруйнував цей страшний символ? Невже я чекав, невже я знав, що він чекає мене? Я повертаюся до пекельної думки і не знаходжу відповіді.

— Зигмунте! — чую я голос, який так люблю.

Заскочений зненацька, я, проте, оглядаюся дуже повільно. Якби було доречно схопити її, цю ненависну й кохану жінку за плечі, за карк, приволокти й саму посадити на цю палю, якої вона заслуговує ще більше, ніж я. Авжеж заслужила — за зраду й підступність, за цю відьомську красу.

Я чую, як вона наближається до мене, як шелестить її сукня, як тонко пахнуть її парфуми, відчуваю, як вона заповнює собою цілу кімнату. Кімнату з палею.