Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

20 березня 2015 року

Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

МАКСИМ РИДЗАНИЧ («АДАМ»). (28.12.1977 — 20.03.2015). 81 ОАЕМБр

Командир взводу снайперів «Адам» пережив свого друга й побратима «Фотографа» на три тижні: старшина Максим Ридзанич загинув 20 березня біля села Опитне, під самим Донецьким аеропортом. Українські військовики потрапили в засідку ворожої ДРГ, і Максим із побратимами побіг на допомогу. Він ледь встиг наблизитися до посадки, як його прошила автоматна черга й куля залетіла під бронежилет. Він загинув разом із ще зовсім молодим хлопчиськом «Геркулесом» — Євгеном Рєпіним.

Додому Максим приїздив двічі: першого разу — на день народження старшого сина, зробив йому сюрприз у грудні 14-го. І тоді він сказав, що має повертатися й тримати оборону, щоб його «діти могли жили тут спокійно й ходити до школи, а під Києвом не було російського війська». Тому повернувся. А вдруге Максим приїхав хоронити свого друга Володю Гнатюка на початку березня.

— Він змінився і зовнішньо, і психологічно: в очах — пустка, перед тобою ніби не кохана людина, а абсолютно чужий чоловік. Ми дивилися одне на одного й просто мовчали, ми не могли підібрати слів. А до того я сильно нервувала, бо він майже тиждень не виходив на зв’язок. І лише Красота набрав мене й сказав: «Іра, не хвилюйся, з Максимом все добре. Коли він повернеться, то все тобі пояснить і ти все зрозумієш». Так і вийшло.

Максим був у Києві тоді три дні й останнього дня вони з друзями та сім’ями зібралися в улюбленому закладі Максима. Мовчазний «Адам» почав поволі оговтуватися від втрати друга. Він розповідав про аеропорт, про вихід його групи в січні.

— Він говорив, як на пожежному депо їх залишилося семеро, як вони бачили, коли здавалися в полон, — пригадувала Ірина. — Група Максима виходила в ніч з 23-го на 24-те, у повному оточенні, і сепаратисти чітко знали про це, але не знали кількості. А їх було семеро... усього семеро: п’ятеро з групи Максима й двоє кулеметників з іншої групи. Вони вже знали, що Кузьміних у полоні, і можете уявити стан хлопців у лігві найман­ців. Але Максим усе чітко продумав, як їм бути. Зв’язку не було, і про них згадали лише 23—го числа, дякуючи тодішнім командувачам Віталію Баранову та Володимирові Красоті: вони на свій страх і ризик прийняли рішення відправити туди зв’язкового. Максим не знав його, і він саме з хлопцями почав вихід уночі, уже добре прорахований: тоді трапився такий казус, що того зв’язкового сприйняли спершу за сепаратиста, і допоки комбат не вийшов на зв’язок, Максим був на грані, щоб стріляти. А перед виходом була така мить, що вони зрозуміли: уже все — бк, вода і їжа практично вичерпалися. Максим став розпитувати хлопців, чи вони не бояться померти. Хлопці на адреналіні, звісно... але страх був у кожного. І коли, нарешті, вони дійшли серйозної розмови, то домовилися, що лишають на собі по одній гранаті, і якщо підходять російські військові, то вони якомога ближче їх підпускають і підриваються разом із ними. Вони змогли замінувати периметр вежі й фактично чекали. І для мене було страшним оце розуміння, що його уже в той час могло біля мене не бути. Я тоді сказала до себе: «Ну, все — вже гіршого бути не може». Перша ротація — складна й напружена в ДАПі, друга — коли під завалами залишилося стільки наших хлопців... я думала, що це все Бог його, мабуть, береже, і з ним уже нічого не трапиться. Я для себе й усім навколо сказала: жодного слова, жодної думки про те, що він може не повернутися. Коли він йшов на полігон і вже мав їхати, я йому кажу: «Повертайся живим і неушкодженим», на що він відповів: «Як я можу не повернутися? У нас троє дітей!!!»

ЄВГЕН РЄПІН («ГЕРКУЛЕС») (18.08.1994 — 20.03.2015).

81 ОАЕМБр

Під час бойового зав­дання під донецьким Опитним, прикриваючи пораненого по­брати­ма, «Геркулес» упав біля командира «Адама» — ворожий кулемет із декількох метрів поцілив у шию. «Адама» ж скосила автоматна черга. Вони обоє їхали рятувати хлопців, які потрапили в засідку. Але ворог аж надто ретельно підготувався і був готовий зустріти підмогу українців.

...Женя стояв на обороні Водяного, що під самим Донецьком. Потім деякий час був у Донецькому аеропорту. Матері не розповідав: із братом двоюрідним ділився більше. А з матір’ю йому завжди було весело, іноді він так сміявся, що вона трохи лякалася, як йому насправді: чи весело дійсно чи то сміх такий від страху.

— Женя, ти що закурив? — почула мати синів тяжкий і незвичний вдих.

— Ма, а ти звідки знаєш? — здивувався Женя і аж закашлявся від несподіваного питання.

— Та я синку, чую ж, як ти дихаєш. Нащо тобі то?

— Та, мамо, мені легко кинути; як почав легко — так і кину, — спокійно відповідав Женя, але мати підозрювала, що чогось син не каже, бо не так просто затятому спортсменові отак раптом взяти й закурити.

— Як там, сину? Скажи правду!

— Ой, мам, дали мені в помічники кулеметника такого маленького хлопчика, що мені його шкода, — підсміювався Женя. — То я того кулемета сам ношу. Мене, мамо, наймолодшого, поставили старшим у розвідроті, уяв­ляєш?

— Ну не даремно позивний у тебе «Геркулес».

— Мам, ти не представляєш, — хвалився Женя. —

Я в 20 років уже камандір, представляєш?

— Камандір...

Тетяна Василівна продовжувала слухати Женині враження і захват, а сама пригадувала той день, як Женя їхав на війну, як одягав форму і як того дня до них у гості приїхала сестра її й подруга з чоловіком.

— І я йому, високому такому, от сюди, навіть не до шиї, так впала на груди йому... я так тримала ту форму, так тримала... Я тоді зламала три нігті, так не могла його відпустить. І рідні мені ще кажуть: «Боже, що ж ти його так тяжко відпускаєш? Не можна так дитину тяжко відпускать». А я не могла інакше. І дивилася, знаєте, як в останній раз. А він мені: «Мам, да шо ти... я вернусь». Шуткував завжди: «Ма, я вернусь: трохи послужу, і вернуся». Але потім він подзвонив до свого брата, мого племінника, і казав: «Ти знаєш, тут так страшно...» Та ясне діло, що він міг у двадцять років там ще побачити? Такий молодий... І я так сумую за тією його молодістю, але я ним і горджуся, що він цілеспрямовано йшов туди й справді був вихований в такому дусі, що найбільше любив Україну. Як в тій пісні — «На могилі моїй посадіть молоду яворину»... чогось вона мені так про нього нагадує. А він мені казав завжди: «Мам, не плач, бо не буду дзвонити тобі». А я не можу стримати сліз... і він: «Мам, я не можу дзвонить, якщо ти плачеш, чуєш?».

Женя встиг набрати маму восьмого березня 2015-го, привітав її зі святом і вибачився, що найближчі кілька днів не матиме зв’язку.

СЕРГІЙ МИХАЙЛОВ (22.04.1977 — 20.03.2015). 80 ОАЕМБр

— Сергій, — скрикнула жінка й підбігла до телефону, який лежав на серванті.

Але то був не Сергій.

— Оля... — жінка впізнала трохи захриплий голос чоловікового побратима, лиш не могла згадати ні імені його, ні позивного.

— Я слухаю тебе, щось сталося?

— Сергія більше з нами нема... — глухий, ніби з труби чи підземелля, голос побратима, чиє ім’я вона так і не згадала, ніби завдав удару. Ольга впала на велике Сергієве крісло, не випустивши телефону й навіть не відставивши його від вуха.

— Як?.. — після довжелезної паузи Оля судомно схлипнула. — Я ж сьогодні ввечері ще з ним розмовляла, от кілька годин тому.

— Олю, я коло нього, тут... у Денежниковому. Він дійсно заступав на пост. У нього... не витримало його серце, Олю. Він помер на посту. Інфаркт.

— Ні, я вам не вірю, — холодно й твердо відрізала Ольга й кинула слухавку.

— Мам, хто то? — до Ольги підійшов її молодший.

— Юрчику...

— Тато? — одразу здогадався Вадим.

— Я не вірю їм... Коли тато їхав на Схід, то давав мені настанову: не вірити людям, які дзвонитимуть

у його відсутність.

— А хто то дзвонив? — перебив маму Вадим.

— Голос знайомий, але я не певна... — засумнівалася жінка. — Але... тато казав не вірити будь-кому, окрім нього самого, що б не казали ті, хто набиратимуть.

— То був татів номер?— уточнював Вадим, поглядаючи на меншого Юрка.

— Ні... дзвонили з чужого... Тому я їм не вірю. Треба дзвонити його друзям і командирові. Хлопці, а ви йдіть спати.

— Тата могли застрілити? — 13-річний Вадим сильно стиснув кулаки й дуже почав нервувати, — Ольга побачила сльози на його очах, але сказати «все буде добре» вона не змогла.

А через годину Олі зателефонував командир частини й підтвердив смерть її чоловіка.

— Солдат 80-ки Сергій Михайлов тільки встиг виїхати з «гарячої точки» — району Трьохізбенки. І заступив на пост. Хлопці кажуть, що навіть був у такому доволі піднесеному настрої й розповів, що з дітьми тільки-но поговорив. Пів на 9-ту його не стало: зупинилося серце. Усі деталі ми уточнюємо. Співчуваю вам, Олю...

Зведення новин

Противник завдав ударів по позиціях українських військ із озброєння, яке ще на початку березня мало бути відведено від лінії розмежування на відстань не менше 25 кілометрів, — повідомляє пресцентр АТО.

Остання доба в зоні проведення антитерористичної операції минула без втрат, троє отримали поранення.

Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко.

Найбільше обстрілів з боку бойовиків у п’ятницю спостерігалося на Донецькому напрямку.Тут фактично весь день тривав обстріл міста Авдіївка. Про це повідомляє пресцентр АТО.

Збройні провокації бойовиків на Донбасі посилюються на усіх напрямках. Про це повідомив речник АТО Андрій Лисенко. За його словами, наші позиції були обстріляні з танків, а неподалік селища Сокільники, що біля Бахмутської траси, українські військові вперше за останній місяць потрапили під вогонь реактивних систем «Градів».