Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

12 листопада 2016 року

Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

ВАЛЕРІЙ СОКОЛОВ (1958 р. н.), цивільний, мешканець м. Донецьк.

Зранку, 12 листопада, коли мене захопили, я вийшов з собакою на повідку погуляти. Відійшов від будинку метрів 100—150, раптом під’їхало дві машини, і з них крикнули: «Мужик, стой!». Я зупинився, з машини вийшли, вдарили мене кастетом у груди, — червоний слід залишився, — звалили на землю, надягнули на голову пакет, змусили кричати «Слава Україні!», але я не кричав. Одягнули на мене наручники й відвезли. Але я місто знаю, приблизно орієнтувався, куди мене везуть. Привезли на «Ізоляцію», одразу в катівню. У мене є тест на уважність і перевірка, чи людина взагалі була на «Ізоляції» — скільки сходинок, коли туди заходиш? Дві.

Дружина потім розповідала, що собака три дні сиділа вдома на одному місці й дивилася на моє місце на ліжку — навіть тварина переживала. Дехто навіть казав, що вона прийняла мій біль.

Мене одразу ж почали катувати, поламали ребра. У підвалі з мене наручники зняли, прив’язали скотчем та почали катувати. Близько до восьмої вечора мене катували «тапіком» (пускання струму від армійського телефону. — Авт.), шокером. Зараз сліди полишалися. Дуже жорстоко мене катували, я багато разів втрачав свідомість, були клінічні смерті.

Через те, що вони мені в ніс запихали ватку з нашатирним спиртом, уся носоглотка була уражена — так вони приводили до тями. Чому саме мене так катували, я не в курсі. Найперше, що вони запитали, де лежать гроші. Потім хотіли, щоб я зізнався, що я вбив «Моторолу».

Навіть коли я був у полоні, їх всіх дивувало, що я нікого не здав під час катувань. У мене випитували контакти тих працівників СБУ і їхніх сімей, які виїхали в Україну і допомагають нам. Більше того, я не зробив і зворотний хід — не обмовив і тих, хто зрадив Україну. Я не назвав імена зрадників і не сказав, наприклад, що вони допомагають Україні. Я міг це зробити, щоб їх покарати, але я навіть цього не зробив. «Ізоляція» — це щеплення від «русского мира».

Потім дали поспати, а зранку зайшов «Палич», сказав: «Гниду эсбэушную к стенке, есть не давать, пить не давать». Бригада, яка мене катувала, була з Воронежу. Я три доби простояв на «розтяжці» не спав, не їв, до туалету не ходив. Коли падав, мене підіймали й знову ставили. Під кінець я вже марив і бачив перед очима свою дружину, кричав: «Лена, я тебе люблю». Але я нікого не здав. Потім ще дивувалися: «Ого, Валера! Та ты чемпион! Никто столько не выдерживал». Стояли всі так, але стільки, скільки стояв я, ніхто не простояв за всю історію катівні.

Вони мені після «розтяжки» сказали: «Валера, ты понимаешь, где находишься, мы тебя уже решили поломать. Но у тебя есть дочка и жена в городе. Сейчас мы их привезем. Дочку изнасилуем, а жене выколем оба глаза».

Я казав: «Що вам розповідати?» Вони запитували про друзів, напарників. А я пояснював, що тут сам. Я розумів, що для мене це дорога в один бік, і говорив, чим займався — я ж людей не вбивав.

Вони мені говорили, що завезуть мене в батальйон «Мотороли», а вони його там дуже люблять і всі там нетрадиційної орієнтації, тому вони мене зґвалтують і я стану таким самим.

Потім я стояв з кульком на голові — ходити можна було й до туалету, а сідати ні. У мене були поламані ребра, я ходив, як орангутанг. Але все одно змушували мити підлогу. Три місяці не виходив на вулицю. Коли вийшов, мене знудило, голова крутилася від свіжого повітря.

Вони доводили до такого стану, що я просив, щоб мене розстріляли. Але вони цього не робили, хоча проводили над нами експерименти — били, влаштовували «розгін демонстрантів» — виводили натовпом на вулицю, наче ми йдемо на мітинг за Україну, і налітали з кийками, забивали нас по асфальту та відпрацьовували, як вчиняти з демонстрантами, і всім вбити в голови, що мітингувати не можна. Ми потім по три дні відходили. Нам кидали гранати під вікнами, розстрілювали. У них було таке «тренування»: у випадку захоплення бази полонених розстріляти.

Найгірше для мене було, коли мені вставляли катетер в районі сонної артерії й пускали струм, який проходив ніби через серце. І легені ніби набухали, я не міг дихати, відключався. У задній прохід вставляли катетер і пускали струм — це в них була «класика».

Катували мене впродовж місяця, а били, напевно, протягом 6—8 місяців. Я вже потім запитав у них: «Навіщо ви мене весь час били», а вони кажуть: «Вы думаете, нам интересно бить, нам сказали бить, мы и бъем». Напевно, більше для розваги. Бити головою об стінку в них називалося «вежливые люди шевелят головой».

Нас змушували й один одного бити. Але коли Ігор Кулішмене вдарив, то я розумів, що він це зробив тому, що інакше б били його, до того ж значно сильніше. Він бив, але не сильно, для видимості. У мене немає образи на нього, ми майже друзі.

Якось я розповів у камері, що можна приручити синичку. Якщо давати їй сало, згодом вона навчиться і прилітатиме постійно. Нічого ж поганого — синичка, хоч якась радість. Мене за це побили, пів голови було синього кольору, і відправили в «стакан». І разом зі мною побили за історію про синичку Ігоря Куліша, Олексія Голікова і Віктора Голомозюка.

Я для себе зробив висновок, що фізично слабший, ніж морально. Зрозумів, що не зламаюся, але фізично можу загинути.

Зведення новин

За минулу добу внаслідок бойових дій двоє українських військових загинули та двоє отримали поранення. Про це повідомив речник Міноборони з питань АТО Андрій Лисенко.

«З огляду на агресивні дії окупантів розведення сил і засобів у Станиці Луганській наразі є неможливим», — сказав Лисенко.

Через Свердловськ у напрямку м. Краснодон доставлено два танки. У Ровеньки — 7 цистерн з пальним. Через район Савур-Могили у напрямку м.Торез проїхало 10 танків, 2 САУ «Гвоздика».

Про це повідомив речник Міноборони з питань АТО Андрій Лисенко з посиланням на дані української розвідки.