Ключ від Позасвіття

Розділ п’ятий

— Погасіть свої вогні, Вартові! — почулося з глибини тунелю. — Гесата ібелас Вальгерраль. Міера халез орелем.

Лінус озирнувся. Його переслідувачі здавалися не менш здивованими за нього.

Хтось допоміг йому підвестися. Від постаті ширилося мерехтливе світло, але це напевно була людина — босонога, у яскравому старомодному одязі. Довге волосся такого самого кольору, як і в Лінуса, тільки майорить, ніби на вітрі.

Людина коротко всміхнулася хлопцеві.

Лінус мало не знепритомнів.

Це було обличчя Ліннеї. Або майже Ліннеї. З живим і розумним поглядом очей, що світилися у темряві.

Один із Вартових кинув у них зеленим полум’ям. Лінус схопив загадкову постать й хотів відтягти вбік, але на свій подив навіть не зміг зрушити її з місця. Зате вона легко відсунула його й виставила вперед руку. Вогненна куля згасла, так і не долетівши до них. Вона клацнула пальцями — і ліхтарі вибухнули. Вартові моторошно завили, коли зелене полум’я розтеклося по їхніх довгих плащах.

Схожа на Ліннею постать повела рукою, ніби гукаючи когось до себе, і весь вогонь зібрався в її долоні. Полум’я тріщало і пульсувало. Вартові відповзли назад. Їхні плащі тліли. Наступної миті дівчина кинула вогонь під стелю — і він вибухнув з гучним гуркотом.

Лінус прикрив руками голову й подумав, що тепер уже точно його засипле камінням. Але, розплющивши очі, побачив, що тунель завалило з обох боків, а з-за кам’яних насипів чулися стогони Вартових.

Хлопець глянув на свою рятівницю і знову побачив її усмішку.

— Хто ти? — спитав.

Він не міг на неї надивитися. Усе своє життя Лінус так хотів, щоб ці очі дивилися на нього — і справді його бачили! Він не зміг стримати сліз.

— Я — Ліонора. І невдовзі все тобі поясню, обіцяю.

Вона витерла йому сльози. Лінус не міг прийти до тями.

— Нам треба йти звідси, — сказала Ліонора й вийняла шматок червоної крейди з маленької сумочки — на її плетеному шкіряному поясі висіло кілька таких. Лінус мовчки спостерігав, як вона малює крейдою коло на стіні. Спершу нічого не відбувалося, але за якусь мить камінні плити в колі почали обертатися, перетворилися на справжній вихор і врешті стали отвором у стіні. Дивина — звідти лилося сонячне світло.

«Звичайно. Чому ні?» — подумав Лінус і зрозумів, що за цю ніч він уже перевищив свою дозу здивування.

— Проходь сюди, — мовила Ліонора й ступила в отвір. — Тільки не торкайся країв — вони гострі, як лезо.

Отвір вивів їх до якихось стародавніх руїн. Напівзруйновані кам’яні стіни вкриті квітучими рослинами. Крізь порожні віконні пройми видно ліс. Високі дерева простягли свої гілки над розвалищем, і сонячні промені золотили їхнє листя.

Лінус притулився спиною до стіни й сповз на землю. Він лише почув, як отвір знов затягнувся.

Ліонора пильно подивилася на нього.

— Ти поранений? — присіла вона до хлопця.

Він похитав головою.

— Хто ти? Чому так схожа на мою сестру?

— Бо я — твоя сестра, Лінусе.

Звідки вона знає, як його звати?

— Ні, це неправда! — розлютився він. — Моя сестра лежить у своєму ліжку в Тракеборгу! Вона не розмовляє!

— Частина мене справді там лежить, так і є.

Вона змовкла, ніби підбираючи потрібні слова.

Лінус здивовано витріщився на неї.

— Що це означає?

— Друга частина мене тут, — вона обвела довкола рукою і вказала на себе.

Лінус повільно покрутив головою. Думки плуталися, він не міг нічого зрозуміти.

— Що тут відбувається? — затулив він обличчя долонями. — Тут щось не так. Ти брешеш!

— Що? — налякано вигукнула вона. — Хіба я колись тобі брехала?

— Ні, ми раніше не говорили!

Лінус відчув, що йому бракне повітря. Ліонора сіла поруч і поклала руку йому на коліно.

— Заспокойся, — лагідно мовила вона. — Слухай, я можу тобі довести. Та книжка, що ти мені читаєш, — ми зупинилися на чотирнадцятому розділі. Якраз на тому місці, де йшлося про тролячий скарб.

Лінус не знав, що сказати.

— Запитай мене, про що захочеш, — запропонувала вона. — Про маму й тата, про мій візочок, про те, що є в нас удома, в нашій квартирі. Будь-що питай. Наприклад, я знаю, що ти колупаєшся у носі, коли думаєш, що ніхто не бачить.

Він глянув на неї і побачив ніби самого себе. Сумнівів не залишалося: вони — близнюки.

— То й мене тут теж половина? — зрештою запитав він.

Ліонора усміхнулася — вона явно зраділа, що він їй повірив.

— Ні. Лише мене. Власне, я сама не знаю, чому перебуваю одночасно в двох світах.

Дівчинка змовкла й про щось замислилася. Видно було, що вона зажурена. Досить довго Ліонора сиділа мовчки, а коли знову заговорила, голос її тремтів:

— Знав би ти, як довго я хотіла поговорити з тобою!..

Лінус ураз відчув, як потроху затихають його неспокій, відчуття провини, невтамоване бажання поговорити з Ліннеєю. Тепер він урешті-решт знав, що вона його чула і розуміла.

— Я знаю, що мати таку сестру нелегко, — потупилася вона. — Розумію, як важко мамі стільки часу витрачати на мене. І що тато…

— Та все гаразд, — автоматично промовив Лінус. Як завжди, коли заходило про це і він хотів припинити неприємну розмову.

Ліонора обдарувала його кривою посмішкою.

— От тепер ти брешеш.

Лінус зібрався заперечити, але потім зрозумів, що це правда. Іноді мати таку сестру було дуже важко. Просто в цьому не можна зізнаватися. Навіть собі…

— Я знаю, що через мою хворобу мама нещасна, — Ліннея зітхнула, і далі дивлячись на свої коліна. — Так важко не мати змоги її навіть втішити… І я бачу, як ти щосили намагаєшся зробити її щасливою.

Лінус не міг нічого сказати. Він так довго сумував, і тепер весь його сум зібрався в горлі величезним клубком. І коли на очі знову навернулися сльози, хлопчик просто розплакався.

Ліонора підняла камінець і поклала йому в долоню.

— Дякую тобі, що так багато мені допомагаєш, — мовила вона. — Нарешті я можу це сказати.

Долоню щось залоскотало, й він глянув на руки. Камінчик перетворився на серце.

Вони всміхнулися одне одному, Лінус узяв сестру за руку, і ще довго вони так сиділи, й бракувало тільки одного: щоб поряд була мама.

— А що це взагалі за місце? — зрештою запитав Лінус, роззираючись навсібіч.

Неподалік на руїнах стіни сидів чорний птах, схожий на крука, й незмигно дивився на них чорними очима.

— Цей світ оточує наш, людський, — пояснила Ліонора. — Раніше ніхто не міг сюди ходити, але, на жаль, один чоловік знайшов вхід. Він назвав цей простір Позасвіттям.

— І хто ж цей чоловік? — поцікавився Лінус.

— Вільгельм.

— Отой, що власник Тракеборга?

— Так. Не питай мене, як він це зробив, — я не знаю. Він переселився сюди й наробив тут усім багато клопоту. Ось чому Вартові напали на нас. Вони бояться людей, ось і все.

Лінус раптом занепокоївся.

— А я можу повернутися в наш світ?

Ліонора кивнула.

— Так, можеш. І ти маєш повернутися.

Лінус підскочив.

— Я знаю. Той щур, він подряпав тебе вночі! Я мушу повернутися і захистити тебе й маму!

Ліонора пильно глянула на нього й підвелася.

— Але ти маєш повернутися не через це. У небезпеці не лише ми.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Лінус.

— Це раніше був щур, — у голосі Ліонори з’явилися похмурі нотки. — Зараз це щось зовсім інше. Щось більше. Коли Вільгельмові вдалося відчинити ворота, той щур зайшов у Позасвіття разом з ним. Тут він навчився змінювати свою форму. Часом це щур, а буває — зовсім як людина.

Лінус повільно кивнув і згадав бліду волохату руку з вигнутими кігтями.

— Щур краде все, що заманеться. І дещо з наших найцінніших речей теж украв.

Лінус подумав про набиту скарбами кімнату за сходами.

— Але він скоїв дещо значно страшніше. Вкрав ключ від Воріт між світами, щоб ніхто не завадив йому безперешкодно красти.

— Старий і чорний? Десь такий? — Лінус показав руками, який був ключ.

— Ти теж його бачив?! Добре. Без ключа ми не зможемо замкнути Воріт.

Лінус задумався.

— Але ж це добре, — припустив він. — Ми будемо бачитися. А якщо ти пошлеш Вартових забрати крадені скарби? Хоча вони можуть випадково спалити Тракеборг…

Ліонора зітхнула.

— Ніхто з Позасвіття не може пройти крізь Ворота, — терпляче пояснила вона. — Їх відкрито з людського боку, тому тільки звідти можна шастати в Позасвіття й назад. Як-от Щур. І ти, — багатозначно глянула вона на брата.

— І Вільгельм, — додав Лінус.

Сестра кивнула.

— Так. Але Вільгельм досі десь ховається. Ми не можемо розраховувати на нього.

Ліонора серйозно подивилася на брата. Він відчував, що вона хотіла щось запитати, але не наважилася, тому просто повела далі:

— Щур переніс сюди дуже багато предметів з людського світу, і Межа ослабла. Якщо вона зруйнується, станеться справжнє жахіття. Гірше, ніж ти можеш уявити.

Лінус згадав картину, що бачив нагорі. Зруйновані будинки, люди й химерні істоти падають у глибокі розломи в землі…

— Здається, я розумію, — скрушно пробурмотів він.

— Усього кілька нових крадених речей — і буде пізно.

— Але що тут робить Щур? Він же теж постраждає!

— Так, але він може цього й не розуміти. Ми намагалися йому пояснити, та, схоже, його це не бентежить. Він так засліплений жадібністю, що не бачить далі своїх загребущих лап.

Лінус намагався усвідомити все, що почув. Раптом стебло однієї з рослин, що плелися стіною, торкнулося його руки й поповзло вгору. Воно росло дуже швидко, а сягнувши ліктя, розквітло яскраво-червоною квіткою. Лінус стривожено глянув на сестру.

— Це нормально?

— Ти їй сподобався, — усміхнулася дівчинка. — Більшість жителів Позасвіття ненавидить людей, але рослини не мають таких упереджень.

Лінус глянув на лозу з якоюсь осторогою. Коли рослина доросла до плеча, хлопчик обережно зняв стебло з руки.

— Хтось має забрати ключ назад, — Ліонора подивилася йому у вічі. — Хтось, хто може проходити крізь Ворота.

— Але ти сказала… — почав Лінус.

І тут він зрозумів. Підвівся.

— Ти маєш на увазі мене, так?

Ліонора повільно кивнула.

— Ніхто інший не зможе цього зробити. Я не просила б тебе, якби був інший шлях. Маю надію, ти це розумієш?

Він не відповів. Згадав гострі щурячі кігті й здригнувся.

Усе життя він мріяв про пригоди в чарівних світах, а зараз, ставши частиною такої пригоди, хотів лише одного — повернутися додому. Бути героєм виявилося важче, ніж він думав. Але він ніколи не пробачить собі, якщо не спробує.

Лінус пирхнув сам на себе. Якщо не зважиться, то він взагалі не хоче жити. Ніхто не схотів би. У жодному зі світів.

— Гаразд, — серйозно сказав він. — Але не знаю, чи зможу.

— Я допоможу тобі, — усміхнулася Ліонора й обняла брата.

Лінус скрикнув, відступив назад, і дівчинка одразу відпустила його.

— Вибач! Я забуваю, яка сильна.

— Нічого, — простогнав Лінус. — А чому ти така сильна?

Вона розгубилась.

— Не знаю. Мабуть, це такий баланс. Що втрачаю у нашому світі, повертається у цьому. Вдесятеро, думаю. Важко виміряти точно.

Звук згори змусив їх підвести голови. Великий чорний птах ішов по стіні, звідки сипалися дрібні камінчики.

— Як ти зробила те з вогнем у тунелі? — поцікавився Лінус.

Ліонора простягла руку, і над її долонею засяяло біле світло. Сухе листя піднялося з землі й затанцювало колом біля руки.

— Я просто хочу, аби щось сталося, — і це стається.

— Усе-усе? Чи є щось, чого ти не можеш зробити?

Ліонора знизала плечима.

— Усяк буває. Здається, це залежить від того, як сильно я чогось хочу. Сьогодні мені вдалося зупинити Вартових, а досі не виходило. Коли вони могли завдати тобі шкоди, раптом я впоралася з ними дуже легко.

Вони знову всміхнулися одне одному. Леонорині очі сяяли, мов діаманти. Вона ще раз обняла брата, цього разу значно обережніше. Майже не боляче.

— І що нам робити далі? — спитав Лінус. — Я маю повернутися додому, перш ніж мама прокинеться і побачить, що мене немає.

— Тут все трохи інакше, — пояснила Ліонора. — Час у різних світах протікає неоднаково. Якщо ти покидаєш свій світ, але думаєш про нього, час тебе почекає. Ніхто не помітить, що тебе немає. Але якщо відмовитися від свого світу, як зробив Вільгельм, то час потече далі, як і для всіх інших.

Лінус щосили намагався зрозуміти все, що казала Ліонора. Виходило не дуже. Усе, що сталося за цю ніч, досі мелькало перед очима.

— Я не знаю, як повернути ключ, — зітхнув нарешті хлопчик. — Я навіть не знаю, де його шукати.

— Не хвилюйся, — втішила його Ліонора. — Я маю план. Треба просто…

Вона несподівано змовкла і втупилася в одну точку, ніби до чогось прислухаючись. Лінус не чув анічогісінько.

— Він тут! — вигукнула Ліонора. — Щур на цьому боці! Якщо я зможу його зловити, тобі не доведеться ризикувати! Залишайся тут! Ані кроку звідси, поки я тебе не покличу!

— Я можу піти з тобою, — почав був Лінус, але сестричка вже зникла.

Чорний птах над ним розправив свої крила й злетів зі стіни з хрипким криком.