Ключ від Позасвіття

Розділ восьмий

— Казала ж тобі: нікуди не йди! Я скрізь тебе шукала!

Ліонора вискочила з-за напівзруйнованих стін будівлі. Її ноги залишили чорні сліди на каменях, але вона цього не помічала.

— Але я думав… — почав був Лінус.

— Ти не розумієш, що я непокоїлася? — сердито перебила вона. — Як я можу дбати про цілий ліс, якщо ти не слухаєш, що я кажу?

— Але я думав, що Гаральд…

— Ти мав чекати тут!

Лінус здався. Що довше він намагався якось пояснити, то сильніше сердилася Ліонора.

Він сів і далі слухав її несправедливі звинувачення.

— Ти нічого не знаєш про цей ліс! — мотнула Ліонора головою у бік порожнього вікна. — Не уявляєш, як тобі пощастило, що досі живий!

— Не тільки пощастило, — обережно заперечив Лінус. — Трішки й мої здібності допомогли.

Але вираз її обличчя змусив його пошкодувати про свої слова.

— Тобі здається, що це весело? Ти міг загинути! А якщо ти загинеш, то й ми всі загинемо! Усе загине. В обох світах. Ти цього хочеш?

Тут і Лінус теж розлютився, зовсім як вона.

— Звичайно ж, ні! — крикнув він, зірвавшись на ноги. — Але ти так несподівано зникла! Тільки сказала, що покличеш — і нічого! Так, твоя правда — я нічого не знаю про це місце. То як я мав знати, який саме знак ти мені подаси? А якщо ти мені потрібна — мені просто сидіти тут?

Повітря навколо Ліонори аж тріщало від напруги, та Лінуса вже ніщо не лякало. Він так кричав, що аж засапався. Вони трохи помовчали, аж тут Лінусу дещо спало на думку, і він форкнув.

— Що тебе насмішило? — підозріло глянула на нього Ліонора.

Лінус усміхнувся.

— Як думаєш, чи багато на світі братів і сестер, які вперше побилися у дванадцять років?

Вона відвела погляд, аби приховати усмішку.

— Ти ідіот, — нарешті вимовила вона, а потім кинулася до нього й обняла.

— Ой! Обережно! Моя спина… — почав Лінус.

Але цього разу обійми були м’які, мов пух. Це було дуже приємно.

Та Лінус не міг забути Вільгельмові слова. У думках крутилося все, що той сказав про Ліонору. Понад усе Лінус хотів вірити їй. Але сумніви таки закралися і дряпали десь усередині гострими кігтиками.

— Як пройшло? — запитав він. — Зловила Щура?

Ліонора спохмурніла й похитала головою.

— Ні, втік. Але шанси ще є, бо він залишився по цей бік Воріт.

— Як ти дізналася?

— Так само, як дізналася, що ти тут. Я зробила так, що одразу дізнаюся, коли хтось проходить крізь Ворота.

— І як же? — поцікавився Лінус.

— Це складно пояснити.

— За допомогою твоєї магії, чи як ти це називаєш?

Вона замислилась.

— Кращої назви я не маю. Так, за допомогою моєї магії.

— Практично, — пробурмотів він.

Його думки знову повернулися до Вільгельма. Треба розповісти про їхню зустріч. Ліонорі варто було знати. Але чомусь вирішив поки що змовчати — сам собі пояснив, що зараз їм треба йти.

— Думаю, я знаю, де Щур нападе наступного разу, — мовила Ліонора. — У Залі Сантіони. І я планую зробити там засідку.

— Як, кажеш, воно називається? — перепитав Лінус.

— Зала Сантіони. Сантіона — це місто. Воно найбільше потерпає від Щура-злодія, адже Ворота між світами розташовані в катакомбах просто під ним.

— Катакомби — це там, де ти мене зустріла?

Дівчинка кивнула.

— Щурові легко бігати тунелями й знаходити скарби. А в Залі зберігаються найцінніші раритети. Ласий шматок для Щура.

— Гаразд, — сказав Лінус. — Як ми туди потрапимо? Ти знову намалюєш крейдою прохід?

Він показав на вхід у тунель, що зяяв у стіні.

Ліонора похитала головою.

— На жаль, той шматочок крейди був останній. Сама я пересуваюся швидко, але взяти з собою нікого не можу.

На мить Лінус замислився: чому Вільгельм може, а Ліонора — ні? Але вголос він цього не сказав, лише запитав:

— То що ж нам робити? Туди довго йти?

— Не дуже. Але треба поспішати. Я хотіла б дійти до Сантіони ще до вечора.

— Чому? — стривожено запитав Лінус. — Що станеться, коли стемніє?

— Нічого хорошого. Але не хвилюйся, ми маємо встигнути.

Лінус зіщулився.

— У цьому місці взагалі все небезпечне? Як так можна жити?

Ліонора усміхнулася.

— Для нас усе простіше, Лінусе. Ми знаємо, що і як тут відбувається. Кожен має свої хитрощі, аби з цим впоратися. Утім, для тебе все складно, я розумію.

Вона обняла його за плечі й легенько стиснула.

— Не хвилюйся. Я тебе захищаю.

І вони пішли. На щастя, не до лісу, де пантрував Іслерді, а в інший бік. Вони рушили на схід. Це якщо сонце у Позасвітті заходить на заході. Ліс тут був рідший, дерева нижчі. Невдовзі вони вийшли на безлісу рівнину. Тут і там розкидані величезні валуни, деякі з них виявилися зруйнованими будівлями. Лінус не міг зрозуміти, хто їх зруйнував.

— Що сталося з цими будинками? — показав він на розвалища.

— Ми запізнимося, — Ліонора глянула на призахідне сонце. — Поквапся.

Дівчина кивнула головою в бік гори, що височіла на обрії. Як гігантський зуб, вона стриміла аж до червоного неба. Лінусові здалося, що він бачить мури й вежі.

— Це Сантіона? — Лінус глянув на Ліонору.

— Саме так.

Сестра не зупинялася.

— Схоже радше на великий мурашник, — буркнув Лінус.

— Дуже вдале порівняння, Лінусе, — засміялася Ліонора. — Більша частина міста складається з тунелів, і в ньому забагато людей, як на мене.

Лінус трохи прискорився, щоб наздогнати її.

— А чому його побудували так? Чому не збудували звичайних будинків?

— Бо так безпечніше. Сантіона майже неприступна. Для інгалів це було нескладно. Вони змінюють форму каміння так само легко, як ти або я місимо тісто.

— Інгали — це жителі цього міста?

— Так, вони дбають про нього, ремонтують те, що варто полагодити.

Лінус усміхнувся:

— Як мама зі старими будинками.

Лінус помітив, що Ліонора пішла швидше. Раз по раз вона поглядала на сонце, що опускалося все нижче, і щодалі менше говорила. Схоже, вона всерйоз непокоїлася. Відстань від них до Сантіони виявилася більшою, ніж здавалося. Лінус був упевнений, що до темноти вони не дійдуть. Мабуть, Ліонора розраховувала, що Лінус ходить швидше. А йому доводилося майже бігти, щоб не відстати від неї.

Попереду ще була половина долини. Хлопчик роздивися світлі крапочки на стінах Сантіони. Мабуть, вікна там таки були.

— Ліоноро… — мовив він між кількома важкими вдихами. — Що стається, коли спадає темрява?

Він хотів це знати, але водночас і не хотів.

Ліонора кинула на нього швидкий погляд.

— Виходять Нічні Мисливці, — відповіла коротко, зупинилася і роззирнулася. — Ми не маємо часу, — сказала вона похмуро. — Нам конче треба знайти прихисток до темноти.

— Скільки залишилося часу? — Лінус теж роззирнувся.

— Менше, ніж мені хотілося б, — Ліонора рушила до купи валунів.

Лінус пішов за нею. Він не міг збагнути, хто такі Нічні Мисливці і звідки вони виходять. Мабуть, із лісу. Там повно всіляких монстрів.

Підійшли до купи каміння. Здавалося, що колись це каміння було великою вежею. На одному валуні виднівся зелений відбиток руки.

— Це знак для мандрівників, — показала на нього Ліонора. — Так позначають безпечні місця для відпочинку, щоб інші могли їх знайти.

— То тут ми зможемо безпечно переночувати?

— Принаймні безпечніше, ніж на рівнині.

Ліонора присіла перед купою, а потім помахала Лінусу:

— Ходи сюди. Тут вхід.

Вона показала на отвір під каменем. Лінус зазирнув у темну яму — простір був більший, ніж він очікував. Ліонора спустилася в печеру, Лінус — за нею.

У щілинах над ними вигравали золоті відблиски призахідного сонця. Це справді була хороша криївка. Камені утворювали склепіння над головою. Ніби іглу з необтесаних валунів.

— А якщо воно завалиться? — насторожено проказав Лінус.

— Не завалиться, — запевнила Ліонора. — Глянь сюди.

Вона провела пальцем уздовж стику двох великих каменів. Коли Лінус придивився, то побачив, що краї валунів розплавилися і зрослися разом. І всі каменюки були з’єднані між собою так само.

— Мабуть, цю схованку побудував інгал, — Ліонора поплескала по кам’яній стінці. — Дуже міцно, міцніше нікуди.

Лінус усівся на пухку землю. Замурзається, звісно, але зараз це його зовсім не бентежило. Він відчув, що страшенно стомився. Спершу безсонна ніч у Тракеборзі, потім усі ці події у Позасвітті одна за іншою.

Хлопчик набрав жменю землі й випустив її між пальцями. Зараз він хотів тільки додому. У Позасвітті страшно. Він хотів до мами і Ліннеї. Звичайно, поруч з Ліонорою він почувався безпечніше, але Вільгельмові слова повсякчас гризли його. Що, як Ліонора бреше? Що, як вона — просто черговий монстр, який маскується під його сестру?

Він почув, як Ліонора лягла біля нього, і вдав, що спить.

Ще довго він лежав без сну. Думав. Здебільшого про маму та Ліннею. Поки Щур по цей бік Воріт, вони в безпеці. Але якщо він повернеться до Тракеборга, поки Лінус тут…

Стривай!

От якби він не заходив у ту нору! Треба було її забити чи завалити… Але вже пізно. Так чи інакше, йому доведеться взятися за Щура. Більше нема кому цього зробити. Хоч хто насправді Ліонора, вона хотіла знищити Щура. І якщо вони зможуть — Лінусову сім’ю врятовано. Вже через це він міг довіряти їй. А там буде видно.

А потім почувся гуркіт. Осипалося каміння. Лінус підскочив і несамовито закрутився, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Він боявся, що їхня схованка завалилася. Навкруги темно, лише місячне світло смужками пробивалося крізь щілини.

Ліонора вже не спала. Вона жестом показала, щоб він заспокоївся. Лінус кивнув і визирнув через найближчу щілину. Щось пересувалося на рівнині. Знову почувся той страшний звук, цього разу ближче.

За кілька метрів від них на землю впала велика каменюка. З гучним «хрусь» тріснула її поверхня. Полетіли уламки, і з каменя щось вилізло, мов хробак із яблука. З величезної кам’яної шкаралущі, ніби з яйця, висунулися чотири лапи. Товсті сірі лапи обмацували землю навколо. Потім невідома істота сильно струснулась, як мокрий пес, і залишки шкаралущі обсипалися.

Товста чотирилапа тварина. Велика, як автомобіль. Гладкі кам’яні плити з тіла спускалися до лап. Це було схоже на броню. На спині було ніби хутро, але теж кам’яне. Кожна волосина — гостра, як шило. Очі двома місяцями сяяли на круглій похмурій морді.

Лінус почув, що й далі на рівнині лускають інші кам’яні брили. Тепер він знав, хто такі Нічні Мисливці.

Найближче чудовисько підняло голову й глибоко вдихнуло нічне повітря. Кілька разів повело головою туди-сюди, аж поки сріблястий погляд зупинився на купі каміння, де ховалися Лінус і Ліонора. Хлопчик відступив у темряву. Страшна істота посунула ближче до них. Кожен її крок перемелював камінці на пісок.

— Нам доведеться тікати, — прошепотіла Ліонора. — Здається, він нас внюшив. Не знала, що вони здатні на таке.

— Вони можуть залізти сюди? — запитав Лінус, невідривно стежачи за сріблястими очима тварюки.

— Вони вміють підкопувати, а може, і ще щось.

Лінус відчув холодок на спині.

— Але куди ж ми побіжимо? Я нізащо не добіжу до Сантіони.

— Там далі річка. Нічні Мисливці бояться води. Заховаєшся у воді, я тебе там знайду, як тільки зможу.

— А ти куди? — вигукнув Лінус.

Він зовсім не хотів залишатися сам.

— Я відведу їх в інший бік.

— Ти справді можеш це зробити?

Ліонора кивнула. Вона усміхнулася йому, одначе Лінус добре знав такі усмішки. Він сам так усміхався мамі, коли хотів щось приховати.

Вони потисли одне одному руки.

— Полічи до десяти, коли я вийду, — прошепотіла сестра Лінусові, — а потім біжи в протилежний бік. Не зупиняйся аж до самої води. І будь обережний.

Вона відпустила його руку і, перш ніж він щось сказав, зникла в отворі. Лінус визирнув у найближчу щілину. Ліонора немовби випірнула з-під землі, і навколо неї одразу спалахнуло яскраве світло — на дівчину спрямували погляди десятки сріблястих очей. У їхньому світлі вона була схожа на маяк. Чудовиська посунули до неї з усіх боків, як метелики до лампи. Кожен їхній крок викликав страшенний гуркіт.

Наступної миті Ліонора помчала рівниною. Вона летіла сліпучим спалахом світла, залишаючи за собою яскравий слід. Нічні Мисливці кинулися за нею.

Лінус тихенько виповз зі схованки. Далеко на обрії він бачив світло, яке розливалося за Ліонорою. Час від часу вона зупинялася, чекаючи своїх переслідувачів. Лінусові було дуже жаль, що їй довелося ризикувати собою заради нього.

Він підскочив і побіг. Біг довго й щодуху. Звісно, раніше, у своєму світі, він теж боявся. Але там були здебільшого надумані небезпеки, як‑от чорна рука чи страшні павуки. У Позасвітті ж небезпеки були справжні. Такого страху він ще ніколи не переживав. Цей страх заповнював усе його єство.

Тут і там на землі валялося каміння, тож у темряві дуже легко було перечепитися. З Місяця помічник був поганий. Тобто з Місяців — це Лінус зрозумів, коли глянув на небо. Місяців було два. Як у тій моделі сонячної системи, що хлопчик бачив у вежі.

Легені боліли, бігти ставало все важче. А ще Лінус дуже зголоднів. Дихання збилося, і він був змушений зупинитися. Коли ж вирішив знову побігти, ноги відмовилися слухатися. Піт котився з лоба, затікав у очі. Лінус сперся на стіну давнього будинку й силкувався заспокоїти дихання. Світла від Ліонори він більше не бачив. Можливо, просто піт залив очі? Він подивився на нічне небо. Два місяці сяяли сріблястим світлом. Дивно, подумав він, зараз вони значно нижче, ніж раніше. Лінус витер очі і моргнув.

Місяці теж моргнули.

От лиш то були не місяці.

То були сріблясті очі.