Ключ від Позасвіття

Розділ одинадцятий

Лінус пішов за Грамром вглиб його житла. Вони пройшли крізь арку, замасковану завісою із в’юнких рослин. Грамр підняв їх і пропустив Лінуса.

— Дякую, — мовив той тихо.

Залишити тут Ліонору виявилося для нього найважчим випробуванням за все життя. Ніколи більше не побачити її, не поговорити з нею. Це ж востаннє він чув її голос.

Лінус і Грамр зайшли до круглої кімнати. Посередині в підлозі була вирізана криниця. Лінус подумав, що ця дірка схожа на великий чорний рот. Обережно підійшов до краю і зазирнув. Скидається на те, що там дуже глибоко. Він не побачив води, тільки чорну густу темряву. Велике дерев’яне цебро гойдалося на мотузці, прив’язаній до корби.

— Сідай у цеберко, я тебе опущу, — проскрипів Грамр.

— А можна мені якогось ліхтарика?

Грамр кивнув і вийняв з кишені вузьку скляну пляшку, закорковану й запечатану воском. У пляшці колихалася золотиста рідина. Грамр збовтав її, і рідина засвітилася. Жовтувате світло осяяло нерівні кам’яні стіни кімнати.

— Вона так світитиме кілька годин. Тобі вистачить, щоб дійти до Воріт.

Грамр прив’язав до пляшки шкіряного ремінця й повісив цей чудернацький ліхтар на шию хлопчику.

— Спасибі, Грамре, — подякував Лінус і повільно поліз у цебро.

Тут він згадав про Іслерді.

— А ця дорога не єдина? Я маю на увазі, якщо хтось переслідує мене, він може йти іншим шляхом?

Грамр кивнув і підморгнув хлопчикові молочно-білим оком:

— У катакомбах багато проходів. Частина відома, ще більше невідомих. Про цей прохід не знають навіть Вартові.

— Якби ж вони були моєю єдиною проблемою, — пробурмотів Лінус і взявся за мотузку.

Грамр якось дуже серйозно подивився на нього. Очевидно, він розумів, що Лінус мав на увазі, але ніякої ради на те не мав. Гігант помалу почав опускати цебро.

— Подбай про неї, — попросив Лінус, і рогатий велетень схилив голову на знак згоди. А ще за мить його вже не було видно.

Колодязь нагадував отвір у підлозі, що він знайшов у Тракеборгу, тільки зараз Лінус не мав вибору, спускатися чи ні. Неподалік чулося, як крапає вода. Кам’яні стіни були вкриті мохом і дивними слизькими рослинами. Власне, вони скидалися радше на щупальця, ніж на рослини, і гойдалися, як водорості у воді. Торкатися до них не дуже хотілося…

На стіні сиділа якась ящіркоподібна тварина, невелика, десь як Лінусова долоня. Блискучими очима-намистинками вона дивилася на Лінуса, поки той спускався мимо неї.

Тепер він уже бачив дно. З темної води виступали гладенькі камені, якраз на такій відстані, щоб ними можна було йти. Цебро опустилося, і Лінус виліз. Далеко-далеко вгорі він побачив обличчя Грамра. Помахав йому пляшколіхтарем, і цеберко поповзло вгору.

Він склав ковшиком долоні, набрав трохи води, випив. Страшенно холодна, крижана. Лінус роззирнувся. Камені вели до отвору в стіні. Хлопець пішов туди, якомога обережніше ступаючи на камені, — він анітрохи не хотів упасти в воду. Напитися — це одне, це ж, зрештою, криниця, але хто знає, які невідомі істоти чигають у темній глибині?

Лінус підійшов до отвору. Як він і думав, це був вхід у тунель. Долівка вкрита дрібненьким пісочком, але тут і там з-під нього стриміло гостре каміння. Довелося уважно дивитися, куди ставати. Тунель був не рівний, а петляв, як і ті, що ними раніше він ходив у місті. Може, всі тунелі в Сантіоні формували одну велетенську спіраль?

Трохи далі відкривалися входи в інші відгалуження, але всі вони вели догори, а Лінус шукав прохід, яким можна було спуститися. Пляшку він тримав перед собою. Рідина сяяла, мов сонячні промені. Ось світло вихопило з темряви ще один отвір у стіні. Напівзасипаний, але доволі широкий, щоб пролізти. Лінус так-сяк розгріб пісок і протиснувся всередину. За кілька метрів зупинився. Щось почулося за спиною. Озирнувся, але нічого особливого не побачив — каміння, пісок і маленький отвір виходу. Обережно поповз далі, але неприємне відчуття не покидало — усе здавалося, що хтось стежить за ним.

Пересуватися було легко — він плавно ковзав униз піщаною долівкою тунелю. Часом навіть здавалося, що надто швидко. Що, як попереду з’явиться отвір і він не встигне загальмувати? Але незабаром він опинився в іншій печері. Лінус підвівся, заходився обтрушувати пісок, і тут його рука застигла. Він дещо побачив.

Сліди. Сліди людських ніг. Хоч і з великими кігтями.

Такі самі, як він бачив на запилюженій підлозі в Тракеборгу.

Лінус миттю вихопив з кишені зміїного зуба. Він стиснув зуби й пішов по сліду, тихо й обережно. Скоро почувся якийсь приглушений звук. Лінус завернув за ріг і просто перед собою побачив Щура.

Чи радше Щуролюда. Бо зараз це було щось середнє між пацюком і людиною.

Світло від пляшки змусило істоту озирнутися. Щур скинув на долівку мішок, в якому щось задзеленчало.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного. Сіро-буре волосся звисало з голови Щура спітнілими мотузками. Гострі вуха рясно обвішані сережками, які дзвеніли від кожного поруху. Затяганий плащ, — безперечно, колись дуже дорогий, — прикривав напівзігнуті ноги. На руках, на шиї, на ногах — повсюди блищали намиста, браслети й золоті ланцюжки. З рота стирчали два великих гострих зуби, а довгий хвіст скидався на черв’яка.

Щур нагнувся і взяв мішок.

Лінус зібрав усю свою мужність і підняв зміїний зуб.

Час настав. Зараз або ніколи.

Щур ступив йому назустріч. Потім іще крок.

Лінус завмер. Зміїний зуб зупинив кам’яного монстра. Цього ж має бути достатньо для Щура, хай він і великий, як доросла людина?

Раптом Щур стрепенувся. Лінус побачив, як розширилися чорні зіниці його очей. Злодюга різко розвернувся і швидко поніс свій мішок у бічний тунель.

Лінус від несподіванки не міг поворухнутися. Щур його злякався!

А потім він почув щось за спиною і машинально стрибнув убік. Наступної ж миті волохаті павучі лапи вдарили саме в те місце, де він щойно стояв.

— Балакучу муху нелегко знайти, — прошипів Іслерді. Бліді губи скривила переможна посмішка. — Але Іслерді хороший полювати, Іслерді знайти.

Павук підняв передні кінцівки.

— Зараз Іслерді їсти!

Хрипкий голос луною відбився від кам’яних стін. Лінус відскочив від нового удару й опинився біля отвору, в якому зник Щур. Тунель всередині був крутий, ніби лижний спуск. Хлопчик пірнув туди, а за ним розносився розлючений крик Іслерді.

Упавши на пісок в кінці спуску, Лінус аж крекнув. Над ним виросла постать Щура. Зміїний зуб випав йому з руки десь у пісок, захищатися не було чим. Жовті зуби клацнули за кілька сантиметрів від його обличчя. Гострі кігті вп’ялися в руку.

Лінус закричав. Він обмацував пісок, шукаючи свою зброю — зміїний зуб, але натрапив на мішок пацюка. З усієї сили він швиргонув його в кам’яну стінку. У мішку щось розбилося. Щур завив, відпустив Лінуса й кинувся до своєї здобичі. Вузлуваті пальці розірвали тканину, й злодій заходився перебирати награбовані коштовності.

Лінус швидко схопився і кинувся шукати зуб. Краєм ока він побачив, що з мішка витікає якась синя рідина. Щур повернувся до хлопчика, розчепірив пазурі й кинувся в атаку. Але Лінус уже намацав у піску зміїний зуб і виставив його вперед.

Щур стрибнув і впав перед хлопчиком. Вони кружляли один навпроти одного: Щур — навкарачки, а Лінус перед ним — зі зміїним зубом у руці. Щур дихнув на нього гнилісним смородом:

— Який же з тебе брат, що покинув сестричку саму? — криво посміхнувся він. — І матусю, яка п’є так багато снодійних таблеток. Хто ж їм допоможе, поки ти тут?

— Не смій! — крикнув Лінус.

Щур вишкірився, показуючи свої гострі зуби.

— Зараз ти помреш, людинко! Та й твої рідні недовго проживуть. Навіть не встигнуть помітити твоєї відсутності.

Лінус загарчав і кинувся на ворога. Щурові очі зблиснули, він підняв руки, але Лінус підскочив до нього швидше, ніж той міг очікувати. З усієї сили хлопчик ударив Щура в груди.

Від сильного удару він знову впустив зміїний зуб. Обоє повалилися, але замість упасти на пісок вони ніби зависли. Застрягли в чомусь клейкому.

— Ниточка сіпається — значить, їжка зловилася!

В отворі вгорі показалися ноги павука. Одразу за ними пролізло бліде безоке обличчя Іслерді. Лінус і Щур намагалися видряпатися з павутини. Хлопчик шукав очима, куди ж залетів зміїний зуб. Далеко, аж за кілька метрів.

Іслерді сповз по стіні й підійшов до здобичі.

— Тепер балакуча муха не летить, — прошипів павук. — Зловилася муха.

Іслерді нагнув голову й щось дослухав. Лінус завмер, а от Щур скажено боровся з павутиною.

— Балакуча муха знову два? Завжди два балакуча муха?

— Я не розумію, про що ви! — закричав Лінус. — Ми ніколи раніше не зустрічалися!

— Він бреше! — вискнув Щур. Він намагався перегризти павутину, але що більше смикався, то сильніше заплутувався у липких нитках.

Іслерді повернув своє сліпе обличчя до Лінуса.

— Іслерді знає, що ти балакуча муха. Іслерді клав на тебе нитку. У рану.

Павучі лапи обмацали руки Лінуса.

— Іслерді відчуває найменший рух балакучої мухи. Іслерді завжди знає, де муха.

Лінус глянув на руку — і побачив одну з павучих ниток. Лінусові стало зле. Аж голова запаморочилася.

— Це він перекинув твою нитку на мене! — показав на Щура.

Маленька голівка павука розгублено крутилася між лапами.

— Раніше балакуча муха балакала моїм балаком, — задумливо бурмотів монстр. — Іслерді чує, що одне з вас балака, як я. А друге балака інакш.

— Так отож! — вигукнув Лінус, подумки подякувавши вінку-тлумачу. — Він говорить, як ти. Отже, це він — балакуча муха. Він просто намагається надурити тебе!

— Балакуча муха підлий, — погодився павук і повернув обличчя до Щура. — Але Іслерді не певен. Іслерді їсти обоє. Іслерді жувати хороші хрусткі стегенця. І балакучого муха, і небалакучого немуха.

Хлопець перелякався. Щур не помилився — зараз Лінус помре!.. Але помре й Щур, тож хоча б із мамою та Ліннеєю все буде добре. Утім… Це залежить від того, з якого боку подивитися. Мама до скону шукатиме, куди він зник. Побиватиметься, але так ніколи й не дізнається. Ліннея, мабуть, зрозуміє, що сталося, але ж сказати не зможе.

Чи можна ще раз розбити розбите серце?

Принаймні Межа залишиться ціла й захищена. Хоч що зараз станеться, Лінус свою місію виконав.

Він урятував світи.

Іслерді підійшов до Лінуса. Роззявив пащу. Хлопчик побачив відблиски золотистого світла від пляшки на гострих павучих зубах. Нічого не залишалося, як заплющити очі й… Цієї миті золотавий колір світла змінився на моторошний зеленуватий і з тунелю пролунав могутній голос:

— Що тут відбувається? За зловмисні дії у катакомбах передбачено покарання!

Лінус хотів озирнутися, але павутина не пускала. Лише краєм ока він побачив Вартового. Потім почувся тріск, сліпучо-зелений спалах — і павутина почала танути. Лінус і Щур одночасно впали на землю.

Іслерді різко кинувся вперед, щоб прикрити свою здобич. Павучі ноги махали на всі боки, мов шалений вітряк.

Кулька зеленого вогню полетіла до Іслерді й вибухнула над чудовиськом. Посипалося каміння, Лінус руками прикрив голову.

Іслерді стрибнув до Вартового, той піднявся на стінку. Страж Межі махав ліхтарем, і смарагдово-зелене полум’я витанцьовувало над волохатим тілом павука. Весь тунель смердів Іслерді. Принаймні Лінус гадав, що це смердить присмалений павук.

— Іслерді ненавидить усіх! — крикнув павук і стрибнув на суперника.

Тіло Вартового вдарилося об стінку й впало на підлогу.

Щур поглядав то на битву, то на Лінуса, а потім схопив мішок з награбованими коштовностями й зник у пітьмі тунелю. Лінус схопив зміїний зуб і кинувся за ним, але почув стогін Вартового. Хлопчик зупинився і повернувся. Іслерді волочив долівкою непорушне тіло. Ліхтар валявся у піску, зелене полум’я ледь жевріло. Вартовий востаннє спробував піднятися, але сили його остаточно покинули.

«Треба щось зробити! — у відчаї подумав Лінус. — Я маю зупинити Щура, але як можна покинути напризволяще Вартового?»

Він кинувся до ліхтаря. Навіть не розуміючи, що робить, хлопець встромив зміїний зуб туди, де ще зеленіло полум’я. Язички почали підніматися, облизуючи вістря зміїного зуба. Лінус люто закричав і стрибнув на спину Іслерді. Зуб легко увійшов у павучу шкуру й вибухнув снопом іскор. Іслерді зарепетував. Вогонь ширився спиною, павук впав і почав кататися по долівці, щоб загасити полум’я. Лінус дивом вискочив з-під павучих ніг і відтягнув Вартового.

— Іслерді! — голос Лінуса пролунав у печері, мов грім. — Забирайся звідси, і я залишу тебе живим!

Павук посунув на нього, Лінус виставив поперед себе зуб. Павук засичав, але вогонь допікав усе дошкульніше, тож Іслерді здався і поліз у найближчий отвір шукати ради з вогнем.

Лінус повернувся до Вартового, який силкувався стати на ноги.

— Ти маєш показати мені найкоротший шлях до Воріт, — сказав хлопчик. — Треба зупинити Щура.

На полірованій масці Вартового зяяла велика дірка над оком.

— Ти врятував мене. Людино, ти нам не ворог.

— Звичайно, ні, — пробурмотів Лінус. — Треба було мало не загинути в шлунку павука-монстра, щоб це зрозуміти? Чому так?

— Вибач мені й моїм колегам. Не всі люди заслуговують ненависті.

— Чудово. Встановіть де-небудь такий знак. Можемо ми поквапитися?

Вартовий узяв свій ліхтар і пішов. Раз по раз він озирався, щоб пересвідчитися, що Лінус ішов за ним.

Звичайно, він ішов.

Залишалося тільки сподіватися, що Щур не дуже далеко від них відірвався.