Ключ від Позасвіття

Розділ дев’ятий

Лінус завмер на місці. Нічне чудовисько стояло просто перед ним. Хлопчик вдивлявся у кам’яне обличчя. Паща роззявлена, зуби схожі на гострі крем’яні шпичаки. Хлопчик повільно відступив. Холодний сріблястий погляд стежив за кожним його кроком. Кілька каменів під ногами важкої тварюки вгрузли в землю, ніби в масло, інші розсипалися на гравій. Невідривно дивлячись на Лінуса, Нічний Мисливець почав обходити його збоку. Страх охопив Лінуса. Він озирнувся — тікати не було куди. Мисливець стрибнув на хлопчика, тому вдалося відскочити вбік. Хлопець очікував, що за ним клацнуть щелепи, але вийшло якось так, що монстр приземлився на спину й вигріб глибоку яму саме там, де щойно стояв Лінус. Уже наступної миті чудовисько зірвалося на ноги й струсило землю зі спини.

Лінус побіг.

Кроки Нічного Мисливця гуркотіли за ним, як землетрус. Хлопчик не наважувався озирнутися, бо треба було постійно дивитися під ноги — тільки перечепиться, і йому кінець.

Шия і легені боліли несамовито. Лінус хотів закричати, але забракло повітря. Раптом стало зовсім тихо. Хлопець зрозумів, що це означає, і кинувся праворуч — саме вчасно, щоб не потрапити під гострі шпичаки на спині монстра.

Земля затряслася, і Лінус ледь не втратив рівновагу. Він побіг між двома давніми кам’яними стінами, сподіваючись сховатися за ними, але чудовисько вже було на ногах і посунуло просто за ним, як могутня цегляна купа. Навколо розлетілися пил і кам’яні уламки.

На якусь мить запала тиша, а далі хлопчик дещо почув. Музика! Схоже на скрипку. Без вагань він побіг туди, звідки лунав цей ледь чутний звук, майже миттєво заглушений гуркотом каміння. Пил застував очі, Лінус відчув, що плаче. Усе, що він бачив, — якісь тіні й силуети. Аж ось попереду з’явилося світло. Різнобарвні маленькі вогники, ніби гірлянда на ялинці. Лінус витер очі рукавом.

Це була яхта. Щойно Лінус проминув руїни стародавнього муру, він побачив річку. Яхта повільно плила по воді, а з її щогл і перил сяяло безліч різнокольорових ліхтариків.

— Допоможіть! — крикнув Лінус щосили.

Шалено махаючи руками, з диким криком він кинувся до річки. У світлі ліхтарів хлопець бачив, що на яхті пливуть якісь істоти. Деякі з них просто стояли й дивилися на нього, інші ходили туди-сюди палубою.

Він був так близько! Якщо судно пливтиме з тією самою швидкістю, то Лінус вибіжить на берег і якраз порівняється з ним. Одна з фігур почала розмотувати мотузяну драбину. Лінусова надія зараз світила яскравіше, ніж усі ліхтарі разом.

Йому залишалося якихось десять метрів до води.

І щось важке сильно вдарило його в спину. Лінуса штовхнуло вперед і кинуло в траву. Чудовисько сильно стисло його ногу й потягло назад, як маленьку рукавичку на мотузочці. Нічний Мисливець сильно смикнув, і Лінус опинився просто під його щелепами. Сріблясті очі люто витріщилися на нього.

Мисливець роззявив пащу й загарчав.

А що сталося далі — Лінус і сам не міг збагнути. Ось зміїний зуб лежить у кишені, а наступної миті він уже вп’явся у підборіддя монстра. Хлопчик висмикнув зуб і побачив, що рана від нього росте, розширюється і глибшає. Кам’яна шкіра навколо отвору перетворювалася на пісок і осипалася. Мисливець відступив. Сотні дрібненьких червоних камінчиків посипалися з рани, Мисливець схопився за неї лапою, але від цього стало тільки гірше. Голова перетворилася на купу каміння, а руйнування переповзло на плечі й далі.

Лінус глянув на зуб. Що ж це дав йому Вільгельм?

Хлопчик повернувся до річки. Музика на яхті стихла, усі, хто був на борту, спостерігали за подіями на березі. Люто боліла нога в тому місці, де схопив Мисливець. Лінус покульгав до води.

Хоч би тут не було змій, думав він, ступаючи у воду. Яхта попливла далі, як тільки він доплив до мотузяної драбини. Підніматися було важко від болю, але згори йому допомагали, витягаючи драбину на борт.

Лінус незграбно видряпався на перила й сповз на палубу. Кілька секунд він нерухомо лежав на спині, намагаючись вгамувати дихання. Над ним сяяли кольорові ліхтарики. Дуже красиво. Лінус на мить заплющив очі, а коли розплющив, побачив над собою кілька облич. Над ним схилилися незнайомі створіння і тихенько щось обговорювали.

— Вієра мелета… Осіра Халез? — прошепотіла схожа на людину істота.

Вона скидалася на молоду жінку, тільки замість волосся її голову вкривало червоне пір’я.

— Немеріл вердайн. Аленті Халез сілмар? — промовив чоловік із сірою шкірою, брунатною бородою і закрученими рогами на скронях. У руках він тримав мотузяну драбину й поглядав на неї так, ніби шкодував, що скористався нею.

Усі вони повторювали одне слово: Халез. Лінус згадав, що це слово кілька разів вигукували й Вартові. Може, це слово означає «людина»?

Хлопчик важко сів. Усі втупилися в нього. Здавалося, вони боялися, що він зараз на них нападе. Одна з істот нервово стискала в руках короткий спис. У другої була якась дивна незрозуміла штука. Істоти дивилися то на Лінуса, то на купки каміння, що залишилися від Нічного Мисливця на березі.

Лінус відчув, що така напруженість може бути небезпечна. Будь-що він мав заспокоїти своїх рятівників.

— Халез? — він торкнувся рукою своїх грудей.

Істоти перезирнулися і подивилися на нього. Панна з червоним пір’ям нерішуче кивнула. Лінус хотів простягнути руку, але вчасно зупинився. Як тут у Позасвітті вітаються? Мабуть, не руками. Або не щупальцями. Він вирішив обмежитися просто вітальним жестом.

Побите тіло боліло, особливо ноги. Лінус звівся — усі присутні відступили на крок назад. Довелося підняти руки в примирливому жесті. Зміїний зуб він поклав назад у кишеню.

— Сантіона? — показав він на палубу судна, а потім — на місто.

— Сантіона, — кивнув рогатий чоловік.

Лінус спробував іти — ноги підігнулися, і він впав на дошки. Істоти з судна якось дивно перезирнулися. Дівчина з пір’ям присіла й оглянула Лінусові ноги. На одній холоші виднілася червона пляма.

Дівчина стисла поранене місце й глянула йому у вічі. Її очі були бурштинові, наче в орла. Він знизав плечима, дівчина кивнула ніби сама собі й вийняла ніж із широким лезом. Лінус занепокоєно подивився на дівчину, але та лише заспокійливо усміхнулася. Вона розрізала холошу на пораненій нозі. Оглянувши рану, вона щось крикнула через плече. Рогатий чоловік кудись пішов і невдовзі повернувся з мотком світлої тканини. Разом вони перев’язали рану, і Лінусові стало краще. Зараз і червонопера, і круторогий здавалися вже значно доброзичливішими, ніж спершу.

Усі ж інші пасажири яхти ще трималися осторонь.

Скоро Лінус вже сидів на палубі, зручно вмостившись біля червоноперої дівчини. Рогатий чоловік грав на якомусь дивному інструменті з тканиною замість струн. Чисті звуки піднімалися до неба, вони були такі чарівні! Лінус ніколи не чув такої гарної музики. Ці звуки переповнювали його надзвичайним настроєм, як буває напередодні Різдва. Йому хотілося заплющити очі й просто слухати, але не давали спокою думки про Ліонору. Що, як вона не впоралася? Це мучило його нестерпно. А якщо він втратив і Ліонору, і можливість повернутися додому? Як він сам-один знайде Ворота і захиститься від Вартових?

Зрештою втома таки здолала хлопчика й він заснув. Але хвилювання за Ліонору не покидало його й уві сні.

Лінус смикнувся і прокинувся. Не пам’ятав до пуття, що йому снилося, — здається, що Ліонору поранили і їй загрожує небезпека.

Червонопера торкнула його за плече.

— І селам Сантіона, — усміхнулася вона.

Він підвів погляд. Судно заходило в гавань, заховану в печері. Грубі колони піднімалися з води аж до високого склепіння. Гавань мала форму півмісяця з кількома кам’яними причалами. Біля кожного припнуто по кілька суден. Через великі отвори в стінах печеру освітлювало сонце.

Уже день.

Лінус вражено роздивлявся все довкола. У гавані кипіла робота. Екіпаж яхти вже заходився вивантажувати діжки й дерев’яні ящики.

Рогатий чоловік приніс якийсь шматок тканини й поклав Лінусові на коліна. Хлопчик розгорнув — щось схоже на довгий плащ або мантію з капюшоном. Круторогий показав на натовп у гавані і на Лінуса.

— Халез! — мовив він і загрозливо здійняв кулака, немовби розсердився, а потім затулив обличчя руками.

Лінус зрозумів. Вони принесли йому маскування. Люди на судні знали, що від нього небезпеки чекати не варто, але інші тутешні жителі ненавиділи людей.

Він встав і надягнув мантію. Нога боліла. Червонопера дівчина дала йому палицю, щоб спиратися. Лінус роззирнувся. Він навіть не уявляв, куди йти. А треба якось знайти Ліонору. Може, вона має друзів у місті, які могли б йому допомогти?

Він повернувся до червоноперої і круторогого.

— Ви знаєте Ліонору? Я маю знайти її.

Вони подивилися на Лінуса, одне на одного.

— Ґеваль ра Ліонора? — спитав рогатий.

Лінус безпорадно знизав плечима. Принаймні вони, здається, знають її ім’я.

Червонопера знизала плечима і якусь мить дивилася на Лінуса, ніби бачила вперше.

— Лар! Ве лані Ліонора! — вигукнула вона й показала на хлопчика.

Рогатий чоловік стрепенувся, пильно придивився і аж рота роззявив від здивування.

— Так! — радісно закивав Лінус. — Так і є! Ми близнюки.

Червонопера кудись пішла і невдовзі повернулася з папером і вуглинкою. Вона кілька разів щось черконула на аркуші і показала Лінусові малюнок: рука в язиках полум’я.

— Ліонора, — усміхнулася і тицьнула в папірець.

Лінус не зрозумів, що це мало означати, але кивнув і поклав папірець у кишеню.

— Спасибі за допомогу, — подякував він, хоч присутні, певна річ, нічого не зрозуміли.

Він по черзі обняв своїх рятівників. Здається, у Позасвітті теж заведено обійматися, бо і дівчина, і чоловік теж обняли його у відповідь.

Лінус усміхнувся.

— Приємно, що не всі у Позасвітті — кровожерні монстри.

Схоже, червонопера та круторогий подумали те саме, тільки про людей.

Лінус вийшов з гавані, прикриваючи обличчя капюшоном. Він намагався не підводити очей від землі, але втриматися, щоб не витріщатися на все дорогою, було важко. Усе навкруги було нове й незвичне. Ось мимо пройшла-проповзла жінка з довгим сріблястим зміїним хвостом — Лінус мало не перечепився через нього. Він перейшов базар. Зелена похмура істота з червоними очима продавала такі самі коренеплоди, як він бачив на яхті. Лінус затримався. Маленькі бульби були дуже схожі на людей — з ручками, ніжками й маленькими голівками. Невеличка купка золотих монет виблискувала на вагах. Над яткою намальовано знак — Лінус швиденько глянув: істота з коренем у руці. Вона вказувала на людину, що готувалася розпрощатися зі своїм життям.

Лінус іще раз здивовано подивився на чудернацькі бульби. Схоже, для них це звично, подумав він і рушив далі.

Хлопець піднявся сходами й зайшов у тунель. Стіни й підлога вимощені бурим камінням. Скляні зеленуваті кулі на стінах поширювали світло. У тунелі було багато відгалужень і скрізь туди-сюди снували химерні створіння всіляких форм і розмірів. Вони здавалися спокійними й доброзичливими, говорили своєю мовою і робили свої справи, як жителі будь-якого іншого міста. Ніхто навіть не глянув на Лінуса.

Ноги ще боліли, і хлопчик був дуже вдячний червоноперій дівчині за палицю. Шкода, що він не міг порозумітися з нею і рогатим чоловіком, — він хотів би дізнався їхні імена. Либонь, він їх більше ніколи не зустріне. Звичайно, це сумно, але все-таки найбільше йому хотілося додому.

Тунель спіраллю вів наверх. Здавалося, що він тягнеться крізь усю гору. Лінус проминув кремезну фігуру, спина якої була вкрита кам’яною оболонкою. Фігура щось пробурмотіла сама до себе й простягла руку до тріщини в кам’яній стіні. Над розколиною піднялася хмарка пилу, і стіна стала ціла-цілісінька, а істота побрела собі далі. Мабуть, це був інгал, подумав Лінус.

Аж тут його увагу привернули галас і крики попереду. Просто перед ним виникло четверо Вартових, а ще двоє павуками бігли по стелі.

Вони зупиняли й оглядали всіх перехожих, ніби когось шукали.

Лінус знав кого. Невже вони шукали його відтоді, як він пройшов Ворота? Чи хтось повідомив їм, що в місті з’явилася людина?

Лінус ще нижче натягнув капюшон на обличчя. Ось поряд вужчий тунель. Хлопчик пірнув туди, сподіваючись розчинитися серед натовпу, але, глянувши через плече, побачив блиск сталевої маски в зеленому світлі. Вартовий піднявся на стелю. Лінус відчув його погляд на своїй спині. Він пішов швидше. Дуже кортіло кинутися бігти, але було б украй нерозважливо — тоді він точно видав би себе. Звідусіль лунали стурбовані голоси. Очевидно, не тільки Лінус боявся Вартових.

Хлопчик завернув за ріг і опинився у вузькому темному проході. Поруч були великі дерев’яні двері. Він щосили притулився до них, намагаючись бути якомога непомітнішим. Місцеві жителі проходили мимо, ніхто не звертав на нього уваги. Але в кінці проходу все чіткіше виднілося зелене світло ліхтаря Вартового. Лінус іще сильніше притиснувся до дверей.

Несподівано вони відчинилися. Не втримавшись, Лінус впав назад, у темряву. Він почув, що хтось твердими кроками наближається до нього. І перш ніж Вартовий дійшов до дверей, вони зачинилися.

Останнє, що Лінус побачив за дверима, — пара бридких волохатих лап.