Ключ від Позасвіття

Розділ десятий

Дуже темно. Лінус не бачив навіть свого носа. Чув лише якісь ритмічні звуки, і минуло ще кілька секунд, поки він зрозумів, що це гупає його серце. А потім почулися інші удари — сильніші, як копитами об кам’яну долівку.

Лінус підвівся і намацав двері. Але що, як там чекає Вартовий? Може, краще таки залишитися тут? І поки він стояв і вагався, позад нього щось засяяло. У кімнаті раптово стало дуже світло, і хлопчик різко обернувся. Перед найбільшим каміном з усіх, що він бачив, сиділа величезна істота. Видно було лише її спину, і тільки коли вона підвелася, Лінус зрозумів: істота ставала на коліна, щоб розпалити камін. На зріст ця істота була щонайменше вдвічі вища за дорослу людину, а завширшки — як ті вхідні двері. Коли вона повернулася, Лінус мимоволі відсахнувся. Обличчя зморшкувате і якесь сумне. Одне око каре, друге — молочно-біле й ніби скляне. Волосся звисає до плечей мотузками, прикрашеними намистинами. З лоба ростуть довгі роги, що майже зачіпають стелю. Одяг схожий на живий мох. І на завершення цієї картини — пара копит. Лінус полегшено зітхнув, тільки побачивши вишивку на одязі. Той самий символ, який намалювала червонопера дівчина на яхті. Рука й вогонь.

Страх відступив. Якимось чином Лінус зрозумів, що ця істота його не скривдить. Цікаво, чоловік це чи жінка, подумав хлопчик, але одразу визнав, що це неістотно.

— Грамр, — сказав велетень і показав на себе. Голос пролунав, ніби десь зламався старий дуб.

— Лінус.

Грамр кивнув і заходився щось перемішувати у великому чорному казані, підвішеному над вогнем. Потім насипав з казана в миску, простягнув Лінусові й жестом запросив їсти. Лінус сів на підлогу. Миска була велика, мов тазик.

Грамр відійшов і сів біля письмового стола. Стінка позад нього повністю заплетена в’юнкими дикими рослинами. Грамр велетенською рукою легенько потягнув одне стебло, потім Лінус почув, як клацнули ножиці.

Хлопчик глянув у свою велику миску. Вариво було схоже на якийсь овочевий суп. Подумалося: а що, як страву отруєно? Досі майже все в Позасвітті так чи інакше виявлялося небезпечним. Але, поглянувши на велике тіло Грамра, Лінус відкинув цю думку. Якби Грамр хотів йому щось заподіяти, отрута йому не знадобилася б. Та й символ на одязі додавав Лінусу впевненості, що він тут з другом, а не ворогом.

Суп мав пряний смак. Хлопчик швидко спорожнив миску й не відмовився від добавки. Якщо чесно, він навіть не пам’ятав, коли востаннє їв.

Поки Лінус доїдав другу порцію супу, Грамр нарешті відклав ножиці. Він встав з-за стола з майстерно сплетеним із зелених гілочок вінком. Велетень підійшов до Лінуса й обережно поклав вінок йому на голову.

— Дякую, — промовив хлопчик між двома ковтками супу і завмер. Слово прозвучало не так, як він звик.

— У чому річ? — запитав він, дивлячись у різнобарвні очі Грамра.

І знову почулися незнайомі слова, але Лінус якимось чином знав, що вони означають.

— Вінок-тлумач допомагає говорити й розуміти те, що кажуть інші в нашому місті, — мовив Грамр своїм тріскучим голосом. — Якщо хтось у нас говорить людською мовою, це привертає увагу.

Грамр говорив так само, як червонопера дівчина й рогатий чоловік на судні, але зараз Лінус легко все розумів, ніби це була його рідна мова.

— Це просто фантастика! — вигукнув він. — А як цей вінок працює?

Грамр беззубо усміхнувся.

— Це дуже давнє мистецтво мого народу…

— Дякую, — Лінус досі був вражений тим, як легко він вимовляв слова чужої мови. — Але я не знаю, як можу за це заплатити. Я не маю грошей.

— Гроші, — гучно зітхнув Грамр. — Це так по-людськи…

— Але ж і у вас теж розплачуються грошима. Я кілька разів бачив золоті монети.

Не кажучи вже про купи монет, які Лінус бачив у Щурових скарбах. Вони точно були не з людського світу.

— Це правда, — визнав Грамр. — Гроші ввели невдовзі після відкриття Воріт. Здогадуєшся, чия це була ідея?

— Вільгельмова?

Грамр кивнув.

— І вона швидко прижилася. Різко все набуло своєї ціни, — зітхнув велетень. — Мій світ змінюється, юначе. І боюся, що не на краще.

Лінус не знав, що на це відповісти, тож вирішив змінити тему. Прийшов час поговорити про те, заради чого він сюди прийшов.

— Грамре, а ти часом не знаєш Ліонори?

Грамр усміхнувся і поклав долоню на символ руки з вогнем.

— Ця емблема означає, що я належу до тієї самої групи, що й вона. Ми намагаємося захистити наш світ і зберегти мир.

— Отже, — почав Лінус обережно, — ти не вважаєш мене небезпечним? Хоч я й людина.

Грамр поглянув на нього своїми різними очима, і хлопчику здалося, ніби гігант дивиться просто у його єство, читає його, мов книжку, усі його думки й спогади.

— Я вважаю, що ти можеш бути небезпечним, дуже небезпечним. Але ця твоя частина ще не пробудилася. Та ось що я скажу, послухай уважно: ми маємо бути дуже пильними, щоб не проґавити тієї миті, коли вона прокинеться. Передусім ти сам мусиш пильнувати.

Лінус не зовсім розумів, про що йдеться, але ці слова йому не сподобалися. Він почувався майже ображеним.

— Але ні, — повів далі Грамр, — зараз ти не становиш загрози для нас. Наші Вартові засліплені страхом і ненавистю до людей, але не всі тут такі. Кожна людина відповідає лише за свої вчинки, а не за всю людську расу.

Лінус зрозумів, що Грамр не хотів його образити, тож повернувся до своєї справи.

— Грамре, я думаю, що Ліонора в небезпеці.

Він коротко розповів, що сталося на рівнині за річкою.

— Після цього я її не бачив. Хочу її знайти, але Вартові полюють на мене. Не знаю, як вийти з Сантіони, не впіймавшись.

Грамр кивнув.

— Залишайся тут. Я її знайду. Тобі небезпечно виходити звідси. Тебе розшукує дещо більше, ніж ти думаєш.

Лінус похолов. Він охоче обійшовся б і без цієї інформації.

Грамр підійшов до дверей і взяв здоровий кийок, товстий, як стовбур дерева. Поклав його на плече й відчинив двері.

— Спробуй відпочити. Ти стомився, а скоро тобі знадобляться усі твої сили.

Велетень іще раз глипнув на Лінуса молочно-білим оком і зачинив за собою двері.

Лінус підкинув у камін кілька дровиняк. Якщо багаття згасне, стане темно, а йому цього дуже не хотілося. Він знайшов грубу ковдру й видерся на гігантське крісло. Там можна було простягтися на повен зріст — Лінус так і зробив.

Він відчув щось на руці. Щось його смикало. Розплющивши очі, він не міг згадати, де він. Навіть гірше — Лінус взагалі нічого не пам’ятав. Усі його спогади зникли. Знову щось смикнуло. Він глянув униз. Навколо його руки обв’язана мотузка. За другий кінець щось смикало. Щось, що його шукало. Мотузка — це слід. Лінус — здобич. Він роззирнувся, шукаючи, де сховатися, але навколо бачив тільки темряву й порожнечу. Переслідувач наближався. Лінус його не бачив, але відчував його присутність. Це він шукав Лінуса.

Хлопчик смикнув за мотузку, але вона міцно трималася. Було боляче, ніби намагаєшся відірвати частину тіла. Щось на тому кінці міцно-преміцно тримало і, здавалося, знало про кожен його рух. Лінус відчував, як воно наближається. А тепер і почув. Гучне шкрябання…

Від переляку Лінус прокинувся. Вогонь майже згас, залишився тільки жар. Хлопчик зліз із крісла й пішов підкинути дров. Коли полум’я знову піднялося, стало значно світліше й страх відступив. Лінус набрав собі ще миску супу і… Почув шкрябання, як уві сні.

Шкрябали в двері.

Черпак випав з його руки, стукнувся об підлогу, й луна від удару рознеслася кімнатою.

Лінус різко повернувся і прислухався. Обережно на кілька кроків підступив до дверей. Опустив руку в кишеню і взявся за зміїний зуб. Ось знову шкрябає! Щось важке дряпало двері знадвору.

— Це ти, Грамре? — тихенько спитав Лінус.

Шкрябання на мить затихло, а потім почалося знову — ще сильніше й енергійніше. Тепер ніби шкрябала вже не одна кінцівка, а дві, три, чотири, п’ять, шість…

Рука запекла. Саме там, де уві сні він бачив мотузку. Лінус глянув на те місце — і побачив подряпину. Це ж Іслерді його подряпав!

І зненацька він зрозумів, ніби його чимось вдарили: там, за дверима, — Іслерді! Але як павук його вистежив? Цього Лінус не міг уторопати. Зрозуміло було тільки те, що надворі був Іслерді, і він знав, що Лінус тут.

Хлопчик підійшов до великих дверей. Помацав руками темно-коричневі завіси й колодки. Усе здавалося міцним. Іншого входу в приміщення немає.

Відійшов до каміна. Сів і став чекати. В одній руці він тримав зміїний зуб, у другій — камінець у формі серця, що дала йому Ліонора.

До того часу, коли шкрябання остаточно припинилося, він мало не збожеволів. Лінус затамував подих і прислухався до тиші. Мабуть, Іслерді подався геть. А наступної миті двері відчинилися, і Лінус зірвався на ноги.

Це прийшов Грамр з Ліонорою на руках. Її тіло безживно звисало з могутніх Грамрових рук. Лінус підбіг і взяв Ліонору за руку. Світло, яке раніше випромінювала його сестричка, зараз було майже непомітне. Грамр обережно поклав дівчинку на крісло. Лінус тримав її руку і якоїсь миті відчув, що вона потисла його пальці. Принаймні вона жива.

— Що з нею? Вона одужає?

Грамр обережно зняв з Ліонори коричневу шапочку.

— Вона використала майже всю свою силу. Їй треба добре відпочити. Зате більше нікому не доведеться боятися зустрічі з Нічними Мисливцями. Від них зосталися лише купи каміння.

Лінус заліз на крісло й сів на бильце. Йому страшно було бачити Ліонору в такому стані. Вона здавалася такою беззахисною, як і Ліннея. Лінус погладив її по голові.

— З тобою все буде добре! — прошепотів він.

Ліонора розплющила очі. Окинула поглядом кімнату, поглянула на Лінуса. Поклала долоню на братову руку, і Лінус відчув, яка ж вона слабка. Йому захотілося плакати.

— Лінусе, — промовила вона так тихо, що братові довелося нахилитися, аби розібрати, що вона каже. — Я запізнилася. Щур уже побував у Залі Сантіони. Тепер він повертається до Воріт.

Вона натужно закашлялася. Лінус підсунувся ще ближче, щоб вона могла говорити тихіше.

— Ти маєш знайти його, — сказала Ліонора. — Я відчуваю, що Межа починає розвалюватися. Просто зараз. Треба це зупинити.

— Але як? Як мені дістатися Воріт? Вартові мене переслідують. І що мені робити зі Щуром, навіть якщо я знайду його?

— Я вірю в тебе, Лінусе! Грамре!..

Вона глянула на зморшкувате обличчя велетня.

— Твій колодязь у тунелі… Він пов’язаний з катакомбами?

Грамр кивнув.

— Підеш цим шляхом, Лінусе, — прохрипіла Ліонора. — Прокрадешся повз Вартових. Ти зможеш! Тепер усе залежить від тебе.

Погляд Ліонори затуманився. Лінус подумав, що вона знепритомніла, але вона мотнула головою і говорила далі:

— Вибач, що не можу піти з тобою, Лінусе. Хотіла б я попросити про це когось іншого, але, на жаль, зробити це можеш тільки ти.

Вона підняла руку, висмикнула в себе три волосинки, скрутила їх кілечком і поклала Лінусові на долоню.

— Одягни це на мій палець у твоєму світі. Тоді я зможу допомогти тобі. Головне — щоб Вартові пропустили його крізь Ворота.

— Не хвилюйся, Ліоноро. Я про все подбаю.

Лінус поклав волосяний перстеник у кишеню. Хотів би він бути насправді таким упевненим, як вдавав.

— Грамре, покажи йому дорогу до криниці, — попросила Ліонора, не дивлячись на Лінуса.

Грамр опустив руку на його плече. Лінус занепокоївся. Він ще неготовий.

— Я дуже радий, що зміг поговорити з тобою, — прошепотів він Ліонорі просто у вухо.

Говорити було важко через клубок у горлі.

Ліонора всміхнулася.

— Дочитаєш мені книжку, коли повернешся додому?

Лінус кивнув. Підняв руку, щоб витерти сльози, але сестра його випередила.

Хлопчик засунув руку в кишеню, щось вийняв і поклав біля Ліонори. Вони кілька секунд пильно дивилися одне на одного, а потім Лінус пішов до Грамра.

Востаннє озирнувся. Ліонора всміхалася. У руці вона тримала камінець у формі серця.