Ключ від Позасвіття

Розділ перший

Ми бачимо лише те, у що віримо.

Колись давно Лінус прочитав це в одній книжці. У пам’яті не збереглася її назва — лише ці слова виблискували, мов коштовне каміння.

Цей спогад став його таємною втіхою.

Відтоді він почав шукати все дивовижне навколо. У лісі виглядав тролячі стежки й сліди казкових істот. У місті зазирав у вузенькі провулки, видивляючись щось більше, ніж просто похмурі фасади. А якщо це таки правда? Може, те, у що він вірить, направду існує і він таки знайде двері до крамнички магічних предметів? Як же йому хочеться знайти чарівний камінь чи якесь зілля, що могло б змінити все на краще! Щоб мама знову була щаслива. Щоб тато повернувся.

І щоб його сестричка Ліннея була здорова.

Але він нічого не знаходив. Ніяких тролів чи ельфів. Ніяких магічних дверей. Анічогісінько. Ніби світ хотів переконати його, що все дуже-дуже сумно.

І що старший Лінус ставав, то важче було шукати далі.

І коли йому виповнилося дванадцять, він припинив пошуки.

Лінус і Ліннея — близнюки. Вони справді дуже схожі, але на цьому й усе. Між ними не було тих відмінностей, які бувають між братами й сестрами: наприклад, щоб Лінус ненавидів броколі, а Ліннея жити без неї не могла. Ні, Ліннея броколі ніколи навіть не куштувала. Її годували через невеличку дірочку в шлунку. Ліннея не говорила й не рухалася. Можливо, навіть не чула, що їй каже брат.

Так було від самого її народження. Акушерка, яка приймала пологи, одразу помітила: щось не так. Дівчинка мовчала й не ворушилася. Тому Лінуса дали мамі на руки, а лікар у цей час оглядав Ліннею. У неї знайшли ушкодження мозку і сказали, що вона ніколи не одужає. Ця звістка розбила мамі серце.

Перш ніж з’явилися Лінус і Ліннея, їхня мама працювала реставратором, відновлювала старі будинки. Вона любила старі будинки.

Якось вона натрапила на оголошення в газеті, і Лінус побачив, як мама засяяла.

— Поглянь, Лінусе!

Здам в оренду унікальний дерев’яний будинок людині з умілими руками.

Живіть безплатно за допомогу в реставрації.

Надовго або на короткий термін — розглянемо всі пропозиції!

За кілька тижнів вони поїхали. Автомобіль був навантажений інструментами, фарбами й усім, що може знадобитися для роботи. Мама нетерпляче барабанила пальцями по керму. Діти сиділи на задньому сидінні. Лінус поринув у гру на мобільному телефоні.

— Лінусе, перевір, будь ласка, карту ще раз!

Він звів очі й побачив мамине обличчя у дзеркалі заднього огляду.

— Ти впевнений, що ми правильно їдемо? — запитала вона. — Ми вже мали б приїхати.

Лінус зітхнув і потягнувся по карту.

— Як ми могли заблукати? Останнє роздоріжжя було кілька годин тому.

— Так, — погодилася мама, — але невже це може бути так далеко?

«Мабуть», — подумав Лінус роздратовано й продовжив гру. Він не поділяв маминого захвату від можливості провести літо казна-де в старому будинку. Зовсім не поділяв. Але щира мамина радість варта була кількох нудних місяців. Окрім того, він одержав уживану «Плейстейшн-3» і вибрав три нових гри, причому одна з них була з віковим обмеженням «16+». Він знав, що для мами це була велика жертва. І з огляду на гроші, і з огляду на вікову межу.

У радіоприймачі щось затріщало.

— Ну знову, — сказала мама. — Якісь дивні перешкоди.

— Мабуть, радіосигнал не сягає так далеко, — пробурмотів Лінус.

Мама кинула на нього швидкий погляд.

— Нам буде добре, Лінусе. Правда ж, це буде чудова відпустка в селі? Тільки подумай: у місті спека, пил, усі твої однокласники роз’їхалися. А тут і ми можемо собі дозволити поїздку.

Мама змовкла. Мабуть, шукала додаткових аргументів.

— І там є сад. Це ж буде чудово, що Ліннея зможе сидіти на свіжому повітрі, правда ж? Нам буде дуже добре, Лінусе, я переконана.

Може, вона навіть більше хотіла переконати саму себе. Лінус же з Ліннеєю, хотіли вони чи ні, сиділи на задньому сидінні. Утім, Лінус хотів. Дуже. Він хотів, щоб мама й далі була така щаслива, як тоді, коли натрапила на те оголошення.

Лінус нахилився до Ліннеї.

— Нам там буде добре, — прошепотів він. — Мама щаслива, а я покажу тобі сад.

Ліннея, як завжди, була десь у своєму світі. Лінус простежив за її поглядом. Так він міг хоча б бачити те саме, що й вона. Її рука безвільно лежала на бильці спеціального автомобільного сидіння. Це було так несправедливо — що він народився здоровим, а вона — такою хворою! Про це важко було навіть думати. Часом він прокидався серед ночі з думкою, що це його вина. Що під час пологів щось сталося і врятувати вирішили його. Мама запевняла, що Ліннея захворіла ще у неї в животі, але це не допомагало. Анітрохи.

Дорога через ліс, здавалося, ніколи не закінчиться. Надворі вже спадали сутінки. Золотаве світло літнього надвечір’я розсипалося у гілках дерев, нібито значно вищих, ніж Лінус звик. Через це він почувався дуже-дуже маленьким.

«Навіщо будувати «унікальний дерев’яний будинок» у такій пущі?» — подумав Лінус.

З приймача знову почувся тріск, потім він остаточно змовк. «Чудово, — зринула думка. — Телефонного зв’язку теж немає».

— Глянь, Лінусе. Нарешті будинок. Зупинимося і спитаємося дороги.

У садку біля невеличкої хатинки старий на колінах рвав бур’яни. Мама опустила віконне скло автомобіля.

— Вибачте! — гукнула вона. — Ви часом не знаєте дороги на Тракеборг?

Чоловік важко підвівся і підійшов до машини. Його зморшкувате обличчя здавалося привітним, хоч і досить здивованим.

— Так, знаю, — старий глянув на вечірнє сонце. — Можу я запитати, яку ви справу там маєте?

— Ми там житимемо влітку.

Чоловік від здивування так підняв брови, що всі його зморшки ніби переповзли на лоба.

— Житимете в Тракеборгу? Невже там досі можна жити?

— Сподіваюся, що так, — усміхнулася мама. — Нам дозволили пожити там безплатно в обмін на невеликий ремонт.

— То ви матимете роботи там… — задумливо кивнув старий. — Я працював у них садівником, поки Вільгельм…

Він на якусь мить замовк.

— Поки Вільгельм ще там жив, я мав на увазі.

Чоловік кинув погляд у машину й побачив Лінуса та Ліннею.

— Привіт! — махнув він своєю садовою рукавицею.

Лінус помахав у відповідь.

Старий вказав рукою вздовж дороги.

— Їдьте далі цією дорогою, там за ліском звернете ліворуч. А якщо потім проїдете ще прямо, доїдете до озера з пляжем. Хай щастить! Як буде щось треба — не соромтеся, приїздіть.

Коли вони від’їхали, Лінус обернувся і ще раз помахав.

Садівник стояв і дивився їм услід. З виразу обличчя було видно, що він чимось занепокоєний.

Вузенька дорога звивалася між пишними деревами. Обабіч неї росла висока трава. І раптом за поворотом… Мама різко загальмувала. Кілька секунд вони просто сиділи мовчки з роззявленими ротами.

Просто над ними навис велетенський будинок. Можливо, колись давно він був пофарбований, але зараз на стінах залишилося хіба кілька відлущених пластівців старої фарби. Тут і там зі стін будинку вибивалися балкони й прибудови, що їх знизу підтримували голови драконів. Половину фасаду заплів величезний плющ. З правого боку височіла вежа. Її шпилястий дах завершував флюгер у вигляді дивної тварини, схожої на змію з рогами.

Мама прокашлялася.

— Ну, це таки… унікальний будинок. Справді… незвичайний.

Лінус окинув поглядом ряд темних вікон. Щось зловісне висіло над цим будинком. Два високих вікна з обох боків від чорних вхідних дверей робили будинок схожим на монстра, що причаївся у хащах.

Краєм ока Лінус помітив якийсь рух і глянув на вежу. Штора на вікні поворухнулася. Мабуть, хтось із кімнати спостерігав за ними.

Цієї миті відчинилися вхідні двері. З будинку вийшла жінка у вигадливій блакитній сукні й черевичках на підборах. Її висока зачіска скидалася на велику булочку.

Лінус і мама вийшли з машини й пересадили Ліннею в інвалідний візок.

— Ось так, серденько, — погладила мама Ліннею по голові. — Тут ми проведемо літо.

Генрієта Рубенлев належала до тих дорослих, для яких дітей не існує. Вона привіталася з мамою, та навіть не глянула на Лінуса й Ліннею.

— Що ж, сад трохи заріс, — суворо сказала вона, — але це неважко виправити.

Вона швидко глянула на годинник і зайшла в будинок. Мама з Ліннеєю пішла слідом.

Лінус зупинився на сходах і подивився на високу траву. Корчасте дерево виросло зі старої теплиці з розбитими шибками. Щупальця плюща розповзлися по землі, як пліснява на гнилому фрукті.

Хлопчик почув із будинку владний голос Генрієти.

— Внизу нещодавно був ремонт, місця тут для вас достатньо. Дуже раджу не ходити нагору — дерево місцями трухле, й підлога може не витримати, тож я не гарантую, що там безпечно.

Лінус зайшов у будинок.

— Але я бачив якийсь рух у вежі. Там штора ворушилася! — зауважив він.

Генрієта глянула на нього так, ніби щойно вперше помітила.

— Ні, хлопче, ти не міг такого бачити. Там багато років нікого не було.

Мама скуйовдила йому волосся.

— То був просто відблиск сонця.

Лінус завмер. Невже йому справді здалося? Ні, це неможливо.

Він роззирнувся. Стіни величезного холу оббиті темними дерев’яними панелями. Нагору вели широкі сходи з різьбленими перилами.

— Який чудовий будинок! — усміхнулася мама. — То тут жив ваш брат?

— Так, — коротко відповіла Генрієта. — Для будинку недобре, коли він стоїть покинутий. Тому я і дала оголошення.

— А де зараз ваш брат?

Генрієта на мить стисла зуби.

— Вільгельм — неспокійна душа. Забагато читав. Чаклунство, чорна магія та інші нісенітниці. Він вважав себе великим вченим і збудував цей будинок для своїх ідіотських дослідів. І одного дня він поїхав. Просто зник, навіть не залишивши прощальної записки.

Вона зітхнула й поправила свою і так ідеальну зачіску.

— І весь клопіт звалився на мене. Аж поки він дасть про себе знати. Мені доводиться дбати про сімейний бізнес. Хоча змінилося не так і багато — від нього ніколи не було великої користі, — буркнула Генрієта.

Вона знову глянула на годинник.

— На жаль, я не можу все вам тут показати — мені треба встигнути на літак, а до аеропорту неблизько. Але ви матимете вдосталь часу, щоб оглянути будинок. Щодо ремонту, то я воліла б, аби ви почали з їдальні. Зробити більше ви навряд чи встигнете.

Вона холодно оглянула маму з голови до ніг і коротко зирнула на Ліннею.

— І ще одне. Можливо, я забула сказати про це, коли ми говорили по телефону. У будинку немає електрики — мабуть, щури погризли дроти абощо. Але холодильник і плита працюють від дизельного генератора, тож із цим усе гаразд. І я купила кілька гасових ламп, запалите й носитимете з собою. На цьому, здається, все. До побачення!

Генрієтині підбори процокотіли підлогою, а наступної миті двері за нею зачинилися.

Немає електрики. Лінус чітко побачив, як його омріяні години гри з «Плейстейшн» розтанули, мов дим. Попереду — безмежно нудне літо!

Мама підійшла до сходів, сіла на нижню сходинку й зітхнула:

— Вибач, Лінусе! Либонь, це була дурна ідея.

Вона схилилася і затулила обличчя руками.

Лінусові стало до болю її шкода.

— Та ні, мамо! Зовсім це не дурна ідея! — завзято вигукнув він. — Нам тут буде класно!

Він підійшов і сів на сходинку поруч із нею.

— Не журися, мамо. Все буде добре! Будинок дивовижний!

Мама ледь усміхнулася — усмішка навіть не торкнула її очей.

— Мій милий хлопчику, — мовила вона, — що б я без тебе робила? Вибач, здається, поїздка мене трохи втомила.

Але він знав, що річ не лише в поїздці. Не дивно, що мама втомлена. Дванадцять років вона доглядала Ліннею. Робила все можливе, щоб її життя було якомога кращим. Годувала її. Мила. Розтягувала її нерухомі руки й ноги, масажувала бездіяльні м’язи. Весь її час забирала турбота про Ліннею.

Тато витримав лише кілька років. Лінус ледве міг згадати, як їм жилося до розлучення батьків. Потім іще кілька років він тиждень жив із мамою, а тиждень — із татом. Вони робили багато цікавого — читали книжки, рибалили, ходили в музеї. Були разом. Хай там як, це був хороший час, хоч Лінус і почувався винним — мама й Ліннея залишалися самі, поки його не було. Але найгірше відбувалося тоді, коли батьки зустрічалися. Ці натягнуті посмішки… Жодного поганого слова, але мовчанка — така гнітюча…

Зараз у тата нова сім’я. Дружина й двоє здорових дітей. Лінус відчував, що батько все менше й менше згадує про нього. Турбота про нових дітей забирала все більше часу. Тепер Лінус уже навіть на тиждень не залишався у тата, лише іноді вечеряв з його новою сім’єю. Татові діти з гучним криком гасали навколо стола. Балувані діти, які звикли одержувати все, чого тільки захочуть. Лінус усе більше мовчав, а його ніхто й не розпитував. Ні про нього самого, ні про Ліннею. Якось нова татова дружина бовкнула, що Ліннею варто помістити до спеціального закладу, і мама могла б далі жити повноцінним життям. Відтоді Лінус її зненавидів. Що вона знала про Ліннею? Вона її ніколи навіть не бачила! Хлопчик думав, що тато якось заступиться за маму, але той просто відвернувся і промовчав. Тоді Лінус відчув ненависть і до нього теж.

Спустилася ніч. Усеньке небо над Тракеборгом усіяло зірками. Лінус ніколи раніше такого не бачив — у місті не бувало темно. Він вивіз Ліннею на ґанок, щоб показати їй цю красу. Хлопець добре знав, де яке сузір’я. Він нахилив візок назад, щоб сестричка теж могла побачити небо.

— Он там Лебідь. Ти бачиш? А це Лев, — показав він.

Лінус окинув поглядом небосхил. Зірки блищали, як діаманти на чорному оксамиті.

— А там Дракон. Схожий на паперового змія, правда? Але в давнину люди думали, що це величезне вогнедишне чудовисько. Знаєш, коли я був малий, думав, що сузір’я справді схожі на свої назви. І вірив, що всі легенди про них — чиста правда.

Несподівано йому стало сумно — він зрозумів, як хотів би знову опинитися в тих часах. Тоді йому жилося значно веселіше.

— Тепер я вже знаю, що ці зірки просто випадково поєднані у якісь фігури. Вони навіть не схожі на лева, лебедя чи дракона.

Вони ще довго стояли на ґанку, дивлячись на зорі, аж поки комарі так люто стали діймати, що хлопчик злякався — чи не вип’ють вони їм усієї крові.

Увечері, забравшись в ліжко у своїй кімнаті, Лінус відчув, як утомився за цей довгий-довгий день. Він дивився на кволий пломінець гасової лампи, що самовіддано намагалася поширити своє світло між темними стінами, оббитими дерев’яними панелями. Широка тріщина на стелі. Старі меблі. Залізне ліжко з бронзовими кулями на бильцях.

Хлопцеві дуже хотілося спати, але він вирішив не гасити світла. Кімната мами й Ліннеї — в іншому кінці будинку. Він запевнив, що не боїться темряви, але тепер шкодував про це. Легко бути сміливим, коли світить сонце.

Штора, що гойдалася у вежі.

Генрієтин брат, який просто зник.

Занепокоєний старий, якого вони зустріли дорогою.

Аж тут Лінус почув якийсь шум. Він налякано зіскочив з ліжка й освітив лампою кімнату. Знову тихо. Якусь хвилю він стояв непорушно й прислухався. Ось! Знову! Якесь дряпання. Просто біля нього! Звук, здавалося, долинав зі стіни.

Хух! Та це ж, мабуть, ті чортові щури!

Він поставив лампу й знову ліг у ліжко.

— Дякую, що зіпсували мені літо.

Він сильно грюкнув кулаком по стінці.

Одразу стало тихо.

Але всього на мить.

А потім хтось так само сильно стукнув у стіну по той бік.