Ключ від Позасвіття

Розділ сьомий

Лінус побіг. Він нісся щодуху. Над ним у гіллі дерев скакав Гаральд, і Лінусові здавалося, що вони біжать у правильному напрямку. Та й не було часу розмірковувати — за ними з тріском пробирався крізь ліс Іслерді.

Лінус проліз під гілкою і зачепив одну з ниток Іслерді. Тепер павук точно знав, де вони. Не так і важко було їх переслідувати.

— Гаральде! — закричав Лінус угору. — Куди ми біжимо?

Йому вже бракувало повітря.

— Спокійно, — відповів Гаральд голосом Лінуса. — Ми зможемо.

Лінус дуже сподівався, що його маленький друг не помиляється, бо скоро він уже зовсім не зможе бігти.

Хлопчик озирнувся. Павук їх наздоганяв — хоч і кульгавий, він однак бігав швидше.

— Іслерді ненавидить балакучу муху! Іслерді роздере муху на шматки й повільно їстиме…

Гаральд прискорився. Спершу Лінус подумав, що звірятко його покинуло, але наступної миті між деревами щось заблищало. Це було озеро. Лінус перетнув узлісся і вибіг на берег. Гаральд сидів біля води й дивився на хвилі. Довгі вуха нашорошені. Голосно гупаючи, наближався Іслерді.

— Гаральде! Не можна тут залишатися! — скрикнув Лінус. — Нам доведеться йти у воду?

Раптом він побачив якийсь рух в озері. Під темно-зеленою поверхнею води щось наближалося до берега. Лінус відступив на кілька кроків назад.

І саме цієї миті з лісу вибіг Іслерді. Павук зупинився, голова з блідим безоким обличчям крутнулася туди-сюди. На пляжі не було павутини, тож монстр нічого не відчував.

Тінь під водою все наближалася. Гаральд, здається, зовсім не боявся. А от Лінус не почувався так впевнено. І ось поверхня води з плюскотом розірвалася, і павук повернув голову на звук.

З води випірнув човен — красивий різьблений дерев’яний човен. Ніс човна прикрашала драконова голова, а смарагдово-зелені водорості звисали з бортів, ніби коси. Човен зупинився на пляжі. Дивно, але всередині він був сухий. Гаральд миттю заскочив на борт. Лінус узявся підпихати човна до води, але потім помітив, що він ніби й сам сунеться.

Іслерді кинувся на звук, розгрібаючи своїми сильними ногами пісок. Щойно павук рушив до них, Лінус заскочив на борт і човен відплив. Іслерді намагався дотягтися до нього волохатими кінцівками, але не зміг.

Лінус ніби приклеївся до сидіння у човні. Під ногами лежали весла, і тільки побачивши їх, хлопчик зрозумів, що човен пливе сам.

Берегом туди-сюди бігав павук, здіймаючи ногами хмари піску. Вочевидь, Іслерді дуже боявся води.

— Іслерді ненавидіти балакучу муху! Іслерді зловити балакучу муху! Іслерді з’їсти!

І чудовисько безсило заревло. Лінус затулив руками вуха. Потім він побачив, що павук повертається до лісу. Під його ногами ламалися гілки й тряслися верхівки дерев. А далі звуки розчинилися вдалині, і нарешті знову стало тихо й спокійно.

Лінус полегшено зітхнув. Диво, що він взагалі зостався живий. Цікаво, він ніколи не думав, що життя — така звична річ — може бути таким чудовим.

Хлопчик поглянув на Гаральда. Той сидів на носі човна, просто на драконовій голові.

— Дякую за допомогу, — Лінус почухав тваринку за вухом. — Ми добре впоралися.

— Ми добре впоралися, — повторив Гаральд Лінусовим голосом.

Лінус усміхнувся.

Човен зупинився посеред озера й спокійно гойдався на хвилях.

Лінус відчув біль в руці там, де його вдарив Іслерді. Довга подряпина тяглася вздовж руки, і лише зараз хлопчик помітив, що вона кровить. Він опустив руку у воду, а потім пирснув на Гаральда.

— Чому ти не сказав, що вмієш говорити?

Гаральд струсив краплі з шубки.

Лінус змив кров і витер руку сорочкою.

— Ти міг сказати одразу?

Гаральд глянув на нього, кліпнув очима й повторив:

— Ти міг сказати одразу?

Лінус подивився на жовтий папужий дзьоб.

— Ага, — мовив він. — Ти не вмієш говорити, а просто повторюєш?

— Ти не вмієш говорити, а просто повторюєш? — повторив Гаральд і поклацав дзьобом. Він покрутився на носі човна й заскрекотав.

Лінус ліг на дно човна й дивився у спокійне блакитне небо. Розмірене хитання човна на хвилях заколисувало. Але він намагався не заснути, бо щомиті могла з’явитися Ліонора.

Він лежав і думав, що робитиме, коли повернеться додому. Коли все закінчиться. Чи може він комусь розповісти про це? Точно не мамі. Вона подумає, що син збожеволів. І навіть якщо він переконає її, що з ним усе гаразд, мама вже не спускатиме з нього очей. Ні, розповідати мамі він не збирався.

А татові? Останнім часом вони майже не розмовляли. «Гей, слухай, я знайшов був Ворота в інший світ, де повно кровожерних монстрів-павуків!» — мабуть, не найкращий спосіб відновити спілкування.

Можливо, Арону. Але чи повірить навіть Арон у все, що Лінус пережив? Хоча якщо не повірить Арон, то не повірить ніхто. Більше нікому Лінус не міг про все це розповісти. Він рідко гуляв зі своїми однокласниками. Не тому, що з нього знущалися абощо. Звичайно, його вважали трохи дивним, але ставилися непогано. Хоча ні, радше думали, що він геть дивний — сидить на перервах сам, малює драконів і монстрів. Лінус був щасливий, коли залишався на самоті. Учителі наполягали, щоб він ішов до гурту, а його це дратувало. Вони були такими дітьми… Їм усе в житті здавалося легким і простим. Але якщо казати чесно, часом це викликало у Лінуса заздрість.

Мама, звичайно, нічого не знала. Але якось учитель сказав їй, що Лінус здається самотнім, і це стурбувало її. Надалі Лінусові довелося казати, що кілька годин після школи він провів з друзями, хоча насправді був сам у лісі. Кілька вигаданих імен вигаданих друзів швидко заспокоїли маму.

Проблемою завжди був класний фотоальбом. Лінус ніколи його не замовляв, бо тоді мама неодмінно почала б розпитувати, чому він на фото сам і як так сталося, що всі його друзі раптом в один день захворіли.

Виринути з роздумів Лінуса змусив Гаральд, що несподівано заскочив хлопчикові на груди. У борт човна щось ударило. Лінус сів. Ще один удар — цього разу такий сильний, що човен мало не перекинувся.

Лінус зрозумів, що це б’є не вода, якої так боявся Іслерді.

Він старався якнайміцніше триматися, але не хотів братися руками за борти. За спиною почувся сплеск. Лінус обернувся. Щось темне й лискуче зникло під водою.

Хлопець обережно визирнув за борт. У темній воді рухалися ще темніші тіні. Багато великих тіней.

Гаральд заверещав. Лінус озирнувся і застиг від жаху. З глибини піднімалася величезна змія. Її голова нависла над човном і чорною глянцевою горою виблискувала на сонці. Вузький роздвоєний язик, танцюючи в повітрі, наближався до Лінуса.

— Ні! Щезни! — закричав Лінус і схопив весло.

Змія подивилася на нього яскраво-жовтими очима. Хлопчик замахнувся веслом, але вона швидко пірнула під воду.

Випірнула інша змія. Вона поклала голову на борт, і човен під її вагою нахилився. Скрізь навколо човна снували чорні в’юнкі тіла. Лінус узяв Гаральда в обійми, хоча навряд чи так тваринці було набагато безпечніше. Гаральд учепився кігтиками за Лінусів одяг.

Хлопець знову підняв весло. Змія роззявила пащу й засичала. На довгих іклах краплями виступила жовта рідина.

— Тобі краще присісти, — почув Лінус за спиною незнайомий голос.

Спершу він подумав, що це Гаральд, але потім згадав, що маленький приятель саме причепився до його живота. Лінус розвернувся і замахнувся веслом. Незнайомий чоловік окинув його здивовано-докірливим поглядом.

Лінус витріщився на нього. Звідки він взагалі тут узявся?

— Схоже, тобі потрібна невеличка допомога, — криво посміхнувся чоловік. — Чи це твої друзі?

Він спокійно кивнув на змію, голова якої витанцьовувала майже між ним і хлопчиком.

Лінус похитав головою.

З вигляду він не міг би сказати, скільки років цьому чоловікові. Здавалося, що його вік змінюється залежно від виразу обличчя і повороту голови. Волосся пісочного кольору зібране в короткий хвостик. Очі прикриває пара старомодних окулярів.

Незнайомець пильно роздивлявся найближчу змію, засукуючи тим часом рукави свого довгого плаща. Потім він широко розставив ноги й узявся руки в боки. Можливо, так він хотів справити враження небезпечного типа, але це була марна справа — невисокий на зріст і худорлявий, він навряд чи міг здолати десяток змій. Якби не ці водяні монстри навколо, Лінус від душі посміявся б.

Хлопчик поволі піднімав весло. Може, йому вдасться раз чи двічі зацідити зміюці, поки цей божевільний відвертатиме увагу?

Чоловік якусь мить стояв непорушно, а потім різко викинув руку й тицьнув змії в очі.

Спершу було тихо, ніби ніхто не зрозумів, що сталося. А далі змія вибухнула лютим сичанням. Човен струснуло, Лінус упав. Коли він зміг подивитися на місце сутички, то неабияк здивувався: чоловік був абсолютно цілий і неушкоджений. В одній руці він тримав зміїний зуб, другою допоміг Лінусові підвестися.

Змії відступили, але й далі невпинно кружляли навколо човна, пильно стежачи за його пасажирами. Лінус налічив дев’ять голів, і ще чимало тіней мигтіло під водою.

— Зараз вони згуртуються під човном і норовитимуть нас перекинути, — драматично прошепотів незнайомець.

Змії, ніби почувши його, почали наближатися до човна. Чоловік порухом підкликав Лінуса ближче, наче збирався розповісти йому якийсь секрет.

— Але вони не знають, що це моє озеро.

Незнайомець опустив руку за борт і кінчиками двох пальців торкнувся поверхні води. Вода в озері миттю вкрилася кригою. Усе озеро ніби накрили скляною покришкою.

Чоловік засміявся, дивлячись на безмовні зміїні тіні.

— Ходімо, — мовив, ніби нічогісінько не сталося. — Я покажу тобі дорогу.

Не чекаючи відповіді, незнайомець ступив на кригу й пішов до берега. За ним зіскочив Гаральд.

Лінус кілька секунд повагався, потім поклав весло й ступив на лід. Яскраво-жовті очі дивилися на нього спіднизу. Одна змія пливла просто під його ногами, не зводячи з нього погляду.

Лінус пішов швидше. Незнайомець попереду бавився — вдавав, ніби їде на ковзанах. У такт крокам гойдалися поли довгого темно-зеленого плаща.

— Вибачте! — закричав Лінус, наздогнавши чоловіка.

— Що?

— Дякую за допомогу. Здається, ви мене врятували.

— Я теж так думаю.

Чоловік ковзав на льоду, розкинувши руки для рівноваги й аж висолопивши кінчик язика — так його захоплювала ця справа.

— І без причини, до речі, — усміхнувся він через плече. — Такі, як ми, мають триматися разом.

— Що це значить — такі, як ми?

Лінус мав такий вигляд, ніби незнайомець запитав, чи він, бува, часом не ідіот.

— Ну, знаєш… — сказав чоловік, жестом показуючи на своє тіло. — Люди.

— Ви — людина? — вражено запитав Лінус.

— Що мене викрило? Моя звичайна людська зовнішність чи те, що говорю тієї самою мовою, що й ти? — закотив чоловік очі під лоба.

— Я мав на увазі, що ви на вигляд людина, але як ви могли зробити… Щось таке?

Лінус потупав ногою по льоду. Тіні під кригою і далі стежили за ними.

— Як я і сказав. Це моє озеро.

— Ага! Зрозуміло, — збрехав Лінус і підтюпцем побіг за дядьком, щоб не відстати.

Тут він згадав, що йому розповідала Ліонора.

— Стривайте! Але якщо ви людина, виходить, ви — Вільгельм?!

Чоловік здивовано глянув на нього через плече і доброзичливо всміхнувся.

— Непогано. То ти чув про мене?

Лінус кивнув.

— І що ти чув?

— Що ви відчинили Ворота між світами.

— І це правда. Вони ще відчинені? Маю зізнатися, я цим навіть пишаюся. Справжній шедевр.

— Вони відчинені, — кивнув Лінус. Він затнувся, бо не знав, як повести далі. — Я чув, що ви наробили тут багато хаосу.

— Хаосу? Навпаки! Я — єдиний, хто намагається тут навести хоч якийсь порядок! Жителі Позасвіття не уявляють, що для них краще, і мені доводиться постійно наполягати, переконувати. Так сумно, коли рослини протестують проти поливання…

— Але… — обережно мовив Лінус. — Може, вони просто хотіли мати те, що мали завжди?

Вільгельм зупинився і зітхнув.

— Ти ж Лінус? Чи як?

Лінус кивнув, здивований, що Вільгельм знає його ім’я.

— З усіх істот, яких ти зустрів тут, скільки намагалося скривдити тебе?

— Майже всі, — неохоче визнав Лінус. — Окрім Гаральда.

— Гаральда? А, Гаральд! — вигукнув Вільгельм, зрозумівши, що йдеться про сіру тваринку. — Гаральд — мій друг. Але більшість істот у Позасвітті — варвари. Їм потрібен хтось освічений і просвітлений, хто принесе сюди лад. Першим тут з’явився я. У мене вищий інтелект, тож очевидно, що я мав покласти на себе цей обов’язок, хіба ні?

— Ліонора сказала, що через вас Вартові напали на мене. Бо ви змусили їх боятися людей.

Вільгельм спохмурнів.

— Певна річ, вона казатиме таке про мене, — зітхнув він і пригладив волосся. — Вона — одна з найлютіших тут.

Лінус скипів:

— Вона — моя сестра!

Вільгельм нахилив голову й іронічно посміхнувся.

— А ти впевнений, що це справді так? Ану ж, будь розумним хлопчиком, подумай-но трохи. Ти приходиш сюди, анічогісінько не знаючи про Позасвіття, ти наївний і дуже-дуже корисний. Ти людина, точнісінько як я. Один з небагатьох, хто може ходити між світами. Хтозна, що ти зможеш зробити в майбутньому. І ось простий спосіб змусити тебе робити те, що їм потрібно, — вдати з себе когось із твоїх рідних.

У Лінуса всередині похололо. Він не знав, у що йому тепер вірити.

— Але вона знає таке, чого ніхто не може знати! З нашого світу!

Вільгельм гмикнув.

— Думаю, ти бачив дещо з того, що вона вміє. Чи так уже неможливо, що вона здатна читати думки? І що вона точно знає, які слова сказати, щоб переконати тебе.

Вільгельм замовк. Лінус відчував, що в нього зараз розірветься голова. Він не міг збагнути, що тут правда, а що — брехня.

Зрештою, після тривалої паузи, Вільгельм озвався.

— Звичайно, ти можеш вірити в те, що тобі заманеться, — він знизав плечима. — Просто обміркуймо деякі варіанти. Щоб тобі не було так важко, коли ти дізнаєшся правду.

Він змовк і поковзав далі.

— Але я не тому влаштував цю зустріч з тобою, — крикнув він через плече.

Лінус побіг слідом.

— Влаштували зустріч? То це ви послали Гаральда, не Ліонора?

— Саме так. Гаральд ніколи не допомагав би комусь такому, як Ліонора. До речі! Ти молодець! — Вільгельм кинув тваринці блискучу золоту монету.

Гаральд зловив монетку й поклав собі до дзьоба.

— Винагорода за хорошу роботу, — задоволено пояснив Вільгельм.

— Ми могли померти дорогою! — вигукнув Лінус. — Той страшний павук Іслерді міг нас убити!

— Он як! Справді?

Вільгельмів голос раптом став холодний, як лід:

— Гм, тепер ти сам бачиш, як непросто мені тут ведеться. Здавалося, я дуже детально пояснив, що можна їсти, а чого — ні. Мабуть, доведеться ще раз із ним поговорити.

Лінус отетерів.

— Ви спілкувалися з тим чудовиськом?

— Спілкувався — це не зовсім відповідне слово. Як я вже казав, я намагаюся навести тут лад. Іслерді — лише одне з багатьох створінь, яких треба навчити. Я пробував навчити його нашої мови, це було б значно краще за той набір безглуздих вигуків, яким тут говорять. Але не гаймо часу на такі дрібниці, як Іслерді. Я простежу, щоб він відповів за це маленьке непорозуміння. А причина нашої зустрічі інша. Я хочу, щоб ти успішно виконав свою місію.

— Яку місію?

— Розібратися зі Щуром, який руйнує Межу. Я ніяк не знайду на це часу, хоча в моєму списку справ записано… Цей дрібний злодюжка, здається, має погану звичку псувати мою власність. Спершу в Тракеборгу, тепер тут.

Він показав рукою на місцевість навкруги.

— Це дуже дратує.

Вони дійшли до берега. Лінус відчув полегшення, зійшовши з криги на пісок. Вільгельм засунув руки в кишені плаща й задоволено всміхнувся.

— До речі! Можеш узяти.

Він простягнув довгого зміїного зуба.

— Позасвіття — небезпечне місце, — мовив чоловік. — Цим можна захистити себе. Тільки будь обережний, не схопися за вістря. Отрута дуже сильна.

— Дякую, — автоматично відповів Лінус. Після хвилинного вагання він натягнув рукав светра на долоню і взяв зуба.

— Прошу. Допомогти тобі повернутися до місця, де тебе знайшов Гаральд?

Лінус глянув на озеро. Під склом криги звивалися змії.

— Стривайте, а вони можуть дихати під водою?

— Гадки не маю, — розвів руками Вільгельм.

— А крига розтане до того, як їм знадобиться повітря?

— Можливо, — пролунала байдужа відповідь.

— А ви можете прибрати лід? Задля безпеки.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми ж не певні, що вони не загинуть?

Вільгельм глянув на нього так, ніби силкувався збагнути якусь складну математичну задачу.

— А яке це має значення?

— Вони помруть, якщо ми їм не допоможемо!

Вони дивилися один на одного як люди, що раптом заговорили різними мовами. Потім Вільгельм знизав плечима.

— Як скажеш.

Він простягнув руку в бік озера й стиснув кулак. Лід немовби вибухнув, і за хвилину на воді плавали тільки крижані уламки. Зміїні голови повиринали з води й жадібно хапали повітря. Було видно, що вони під кригою задихалися.

— Ну ось, тепер ми знаємо, — сказав Вільгельм. — Ти готовий?

Лінус кивнув.

— Добре. Тоді не гаймо часу. В нас обох чимало роботи, правда?

Він поплескав Лінуса по плечу. Можливо, хотів підбадьорити хлопця.

— І будь обережний, — нагадав чоловік. — Ти мені подобаєшся. Трохи схожий на мене самого.

Він усміхнувся так, ніби сказав найбільший комплімент, який тільки можна уявити.

— І перекажи від мене вітання твоїй так званій «сестрі». Хотів би я побачити її реакцію.

— Приємно було познайомитися, — сказав Лінус, хоч і не був певен, що це справді так.

Гаральд потерся об Лінусову ногу й дозволив почухати себе за вухом. У дзьобі він досі тримав монету.

— До речі, — додав Лінус, — вам варто повідомити Арону, що ви живі. Схоже, йому вас бракує.

Вільгельмове обличчя на мить зблідло, очі затуманилися. Але коли він знову глянув на Лінуса, очі його сяяли, як великі смарагди.

— Скажи Арону, що Вільгельм, якого він знав, помер. Він був маленькою слабкою людинкою. Новий я значно значно величніший і сильніший.

Лінус не знав, що на це відповісти, тож запитав:

— А як ми повернемося? Це далеченько, і я не впевнений, що згадаю дорогу через ліс.

— Ми вже на місці, — проголосив Вільгельм.

Лінус озирнувся і побачив, що стоїть біля знайомих руїн. Коли ж він знову глянув на те місце, де були Вільгельм і Гаральд, від них і сліду не залишилося.