Ключ від Позасвіття

Розділ дванадцятий

Лінус і Вартовий помчали катакомбами. Що довше вони бігли, то більше Лінус радів, що має такого провідника. Тунелі були дуже заплутані й схожі між собою. Сам він міг би багато днів блукати в пошуках Воріт.

Вони пересувалися мовчки. Вартовий не промовив ані слова. Мовчав і Лінус. Єдине, про що він думав, — чи встигне Щур дістатися Тракеборга раніше за нього. А що, як він уже там? Ця думка пекла немилосердно.

Вартовий біг попереду. Час від часу він озирався перевірити, чи не відстає Лінус. Сталева маска виблискувала у світлі ліхтаря.

— Чому ти покинув свій пост? — пролунав різкий голос, і перед ними постав іще один Вартовий.

Лінус зупинився і підняв свій пляшколіхтар.

— Я супроводжую людину до Воріт, — пояснив Лінусів провідник.

Обидва Вартові були однаковісінькі, за винятком дірки на масці, яку пробив павук. Цікаво, як вони самі розрізняють одне одного?

— Людину?! — крикнув новоприбулий і визирнув з-за плеча свого колеги. Жовті очі звузилися, коли він побачив Лінуса. Рука метнулася до ліхтаря, зелене світло засяяло яскравіше.

— Ця людина під моїм захистом, — холодно сказав перший Вартовий. — Це мій кровний борг. Зашкодиш йому — матимеш справу зі мною.

Кілька секунд Вартові дивилися один на одного, потім обоє опустили ліхтарі.

— Що ж, тоді за його вчинки відповідаєш ти, — пробурмотів новоприбулий Вартовий і зник у своїй засідці.

Лінус і Вартовий знову кинулися бігти. Тепер тунель мав інший вигляд. Замість грубих каменів і піску — долівка, стіни й стеля були вкриті гладенькими кам’яними плитами. Лінус зрозумів, що вони наближаються до Воріт. Він побіг іще швидше. За кожним поворотом хлопчик сподівався побачити велику залу в печері. Треба дістатися туди якомога швидше, він мусить наздогнати Щура!

Вони повернули за черговий вигин.

— О ні! — видихнув Лінус, побачивши зелені вогні.

Вартові стояли вздовж стін. Лінус перейшов з бігу на крок. Він був переконаний, що зараз їх знову спинять, але його провідник біг далі з такою самою швидкістю. Опустивши очі, Лінус кинувся за ним. Краєм ока він бачив, як гойдаються плащі Вартових. Суворі стражі Межі Позасвіття стояли на місці й давали їм пройти. Можливо, їх попередили про дивну людину. Жоден з них не сказав ані слова, але Лінус спиною відчував погляди їхніх жовтих очей.

Нарешті вони добігли до тієї самої печери. На протилежному боці Лінус побачив Ворота, такі ж широкі, як і раніше. На перший погляд здавалося, що все гаразд. Стіни так само випромінювали дивне світло. Але потім він помітив тріщини й розриви, які піднімалися з підлоги стінами й колонами, і здавалося, що печера може обвалитися будь-якої миті. Лінус придивився уважніше. Сітка тріщин біля Воріт була така густа, що стіни аж чорніли.

— Межа світів руйнується, — пробурчав Лінус і відчув, як швидко закалатало серце.

А що, як уже надто пізно?

— Ти повинен залишити все з цього світу тут, — Вартовий ніби перепрошував. — Межу між світами вже пошкоджено. Будь-яка річ, що перетне її, може призвести до остаточного руйнування.

— Але мені все це потрібно! — вигукнув Лінус, хоч і сам розумів, що Вартовий має рацію. — Без них я не зможу зупинити Щура!

Очі з-під маски глянули на нього.

— Я дозволю тобі вибрати щось одне, — мовив зрештою Вартовий. — Зброю, якою ти переможеш нашого спільного ворога.

Лінус глянув на обгорілий зміїний зуб. Його боявся Щур, ним він переміг Іслерді й навіть Нічного Мисливця.

У другій руці лежав перстеник з Ліонориного волосся.

Треба було вибирати. Час невпинно летів.

Він згадав, що Вільгельм казав про Ліонору. Мовляв, вона його просто використовує і зовсім не сестра йому. Що, як це кільце волосся було частиною хитромудрого плану? Якщо Ліонора так намагається примусити його пронести її через Ворота? Що станеться з Ліннеєю, коли він надягне на її палець це кілечко?

Але він так хотів вірити Ліонорі! Значно сильніше, ніж Вільгельмові.

Він вибрав перстеник Ліонори. Це так само могло бути його волосся. Або Ліннеїне.

Лінус віддав зміїний зуб.

— Обережно з ним. Дуже небезпечна штука, як ти міг помітити.

Без жодного слова Вартовий прийняв зуб і сховав під плащ. Лінус зняв із шиї Грамрову пляшку, розмотав смужки тканини, якими червонопера дівчина перев’язала йому ногу. Глянув на руку. Він непокоївся не лише через Межу. Думка про те, що всередині нього залишився шматок павутини, викликала дрож. Хлопчик стиснув зуби й почав роздряпувати засохлу кров на рані. Поколупав у рані цвяхом. Але звідки йому знати, вийняв він ту павучу нитку чи ні?

— Можеш допомогти? — гукнув Вартового. — Той монстр залишив у мені свою павутину.

Вартовий нахилився й оглянув рану. З відчиненого віконця ліхтаря вискочила іскра, повільно впала в рану й зашкварчала в крові. Лінус застогнав.

— Порядок. Ніяка павутина не встоїть перед нашим вогнем.

— Дякую, — кивнув Лінус і зняв вінок-тлумач.

Вартовий забрав і його.

— Верданді мілрен, Халез.

Без вінка слова стали такі ж незрозумілі, як раніше. Лінус кивнув на прощання, повернувся і побіг між потрісканими кам’яними колонами. Перед Воротами зупинився. Заплющив очі, глибоко вдихнув. І ступив останній крок у Позасвітті.

Печера затряслася, аж він мало не впав. Певен був, що стеля зараз обвалиться. Щодуху рвонув до драбини, прикриваючи голову руками. Тріщини ставали ширші й повзли все далі, сягнули стелі. Він глянув угору. Там має бути щось видно? Пісок, каміння? Ні, лише темрява. Ніби печера — просто аркуш паперу у вічній непроглядній порожнечі.

Від такої думки він задрижав.

Нарешті добіг до отвору, що вів у Тракеборг. Під черевиком щось дзенькнуло. Він глянув під ноги — то була гасова лампа, яку він впустив. Згадав, як страшно було спускатися в пітьмі. Але зараз він уже не той. Без вагань поліз драбиною вгору.

Знадобилося кілька хвилин, щоб очі звикли до темряви, лише тоді він зміг розрізняти контури предметів і побачив, що високо над ним хтось лізе. Лінус зрозумів, що то Щур, але чому він так повільно рухався? Поки Лінус долав чотири щаблі, той піднімався лише на один.

Наступної миті він зрозумів чому. Згадав, що Ліонора розповідала йому про час. Що його світ чекає Лінуса стільки, скільки він почувається там удома. А Щур так часто швендяв між світами, що більше не належав до жодного з них. Ось чому Лінус його настиг! У своєму світі він повернувся саме в той час, в який було потрібно.

Щур, схоже, не помічав його. Важкий мішок теліпався, у ньому дзенькала здобич.

Лінус спритно здирався догори й швидко наздогнав Щура. Схожий на черв’яка хвіст звисав над головою, і хлопцеві доводилося пильнувати, щоб не зачепити його. Без жодного звуку він простягнув руку й схопив Щура за ногу.

І потягнув.

Щур завмер. Потім здивовано завив. І полетів донизу. Лінус швиденько притиснувся до стінки, і злодюга просвистів повз нього. Він знову рухався у часі звичайного світу. Щуряче виття все віддалялося і нарешті змовкло. Тварюка зникла в темряві. Через якусь мить Лінус почув дзенькіт — мішок з краденими скарбами впав на кам’яну підлогу.

Хлопчик поквапився нагору. Тепер, коли в них обох однакова швидкість, Щур може легко його наздогнати. Лінус навіть не сподівався, що той вгамується.

І недарма. Невдовзі знизу почулося клацання пазурів. Усе ближче й ближче.

Лінус помацав стінку. Тепер це була дерев’яна обшивка. Скоро вихід. Руки боліли, піт стікав по спині. Здавалося, він чує Щура вже просто під ногами. Нарешті побачив вихід, схопився за край і з останніх сил здерся на підлогу, а далі забіг у кімнату зі скарбами. Там панували сутінки. За контуром він розпізнав скриню з монетами й потягнув її до дірки.

Лінус глянув у темну глибоку шахту. Щур уже майже дістався виходу. Він ліз навіть не драбиною, а дерся по стіні, мов павук. Тріски летіли вниз, коли він вганяв свої пазурі в дошки. Його очі блищали двома ліхтарями і звузилися від люті, коли Щур побачив Лінуса.

— Торкнешся моїх скарбів — розірву тебе на шматки! — просичав він крізь зуби.

— Мені вони не потрібні! — вигукнув Лінус. — Ось, забирай!

Хлопець підтягнув скриню до краю і штовхнув її в отвір. Повний монет ящик із дзенькотом полетів униз. Щур закричав, та Лінус навіть не озирнувся, щоб подивитися, як він там.

Хлопець знову кинувся у скарбницю. Треба було знайти механізм, що відчиняє двері зсередини. Нічого не бачачи, Лінус мусив шукати навпомацки. Тяглися неймовірно довгі секунди. Він пережив павука-монстра, зміїну зграю і кам’яних чудовиськ. Хіба так уже важко відчинити звичайні двері? Лінус мацав, шпортав, гладив усе навколо, шукаючи вихід. Він має бути! Нарешті його рука намацала кнопку — й книжкова шафа в коридорі відсунулася, відкриваючи прохід.

Під акомпанемент рипіння напівгнилих дошок він помчав коридором другого поверху. У вікна світив місяць. Досі ніч. Ніби його не було всього кілька хвилин.

Лінус збіг донизу сходами й влетів у коридор, де розташовувалися спальні. Двері відчинені. Зазирнув у мамину кімнату. Вона лежала в тій самій позі, в якій він її залишив, тихенько сопіла уві сні. Понад усе йому хотілося кинутися до неї, пригорнутися, заплющити очі й забути про все, а не бути тим, хто рятує світ. Але він не міг. Більше нема кому. Він зачинив двері й поквапився до Ліннеї. З нею теж наче все було гаразд. Вона спокійно лежала під ковдрою. Жива! Ліонора так йому й казала, але все одно його гриз страх, що знайде її поранену чи неживу.

Тремтячою рукою він вийняв із кишені волосяний перстеник і надягнув Ліннеї на палець. Затамував подих і почекав.

Нічого не сталося.

Взагалі нічого.

Ліннея і далі непорушно лежала, і Лінус відчув, що його охоплює розпач. Він стиснув її плече. Ніякої реакції.

Невже Ліонора помилялася? Чи сказала неправду? Сльози набігли на очі, й хлопчик витер їх рукавом.

Він залишився сам. Допомоги чекати нізвідки.

Ще ніколи не почувався він таким безпорадним. Ні тоді, коли зустрівся з Іслерді. Ні тікаючи від Нічних Мисливців. Навіть серед велетенських змій сам у човні.

Ліонора його ошукала.

Він подумав, що в кухні можна взяти ножа й влаштувати засідку. Чи піти в кімнату з картинами й подивитися, може, на котрійсь вказано, де заховано ключ.

Він крутнувся, щоб вийти з кімнати, і завмер на місці.

У дверях стояв Щур.

— Справді думав, що тут ти в безпеці? — посміхнувся він, і жовті зуби зблиснули проти місячного світла. — Вона тобі не допоможе.

Загнутий кіготь вказав на Ліннею.

— У цьому світі вона абсолютно безсила.

Щур ступив кілька кроків до ліжка. Лінус побачив, що він кульгає. Мабуть, поранився під час падіння. А що, як це дасть шанс перемогти чудовисько?

— Чи це ти її захищаєш? — запитав Щур. — Бачу, ти без свого всесильного зуба. Загубив?

Він якось став більший, а темні очі ніби поглинали все світло в кімнаті. Зараз вони здавалися двома бездонними дірками. Щур підступив іще на крок. Лінус приготувався битися, дряпатися, кусатися — робити все, щоб захистити сестру.

Хлопчик кинувся уперед, але Щур був спритніший. Він крутнувся і важким хвостом збив Лінуса з ніг. Той стукнувся об підлогу, а наступної миті щурячі кігті вчепилися в його шию. Лінус через силу піднявся з підлоги й притиснувся до стіни. Щур підняв малого, й тепер він міг лише теліпати ногами в повітрі. Монстр дихнув на нього смородом гнилого м’яса.

Лінус намагався розчепити його руки, але Щур був надто сильний. Він здавлював хлопця, мов лещатами. Лінусові бракувало повітря, він слабшав, а тиск щурячих рук міцнів. Хлопчикові здавалося, що зараз голова вибухне. Від болю в очах мигтіли різнобарвні блискавки, він задихався, потекли сльози.

Він уявив маму й Ліннею. «Вибачте, — подумав. — Я справді старався. Але більше не можу…»

Голова запаморочилася. Зринали якісь безладні спогади, ішли, на їхнє місце приходили нові. Руки безвільно впали.

Повітря закінчилося.

І тоді, коли нібито смерть була зовсім поряд, йому пригадалася Ліонора. Вона тримала маленький камінчик у формі серця й усміхалася йому.

І зненацька він усе зрозумів.

«У цьому світі вона безсила», — так казав Щур.

А це значило, що він знав! Знав, що Ліннея і Ліонора — одна особа! Інакше навіщо б він хотів убити Ліннею?

Ми можемо бачити тільки те, у що віримо.

Слова, які він колись давно прочитав і майже забув.

— Я вірю в тебе, Ліоноро, — прошепотів Лінус.

Можливо, це був просто збіг, чи це сталося, бо він відкинув сумніви, але саме цієї миті, саме з його словами в кімнаті щось змінилося. Несподівано він відчув присутність іще когось, кого раніше тут не було.

— То ти думаєш, що вона тебе бачить, людинко? Бачить, як я видушую життя з її нікчемного брата, занадто слабкого, щоб захистити її! Сподіваюся, що вона бачить. Я…

Щур глянув на Ліннею і трохи послабив хватку. Лінус вхопив ковток повітря. Що ж привернуло увагу Щура? Хлопець глянув на Ліннею. Повітря навколо неї потріскувало. А замість волосяного кілечка на пальці блищав золотий перстень. Очі Щура округлилися, мов тарілки. З кутика рота потекла цівка слини. Щур відпустив Лінуса, і той упав на підлогу, вдихнув повітря і потер шию.

Мов у трансі, Щур підійшов до ліжка Ліннеї і зупинився перед ним. Погляд, яким він дивився на перстень, був майже благоговійний. Щур нахилився над Ліннеєю і потягнувся до її пальців.

«Я маю щось зробити!» — гарячково думав Лінус. Але перш ніж він встиг вирішити, що робити, побачив, як рука Ліннеї, звиваючись вужем, потяглася до Щурового зап’ястка й схопила його так, що аж хруснуло. Щур загорлав і спробував вирватися.

Ліннея розплющила очі. Вони гнівно палали білим світлом. Вона підтягла Щура ближче. Злодюга дряпався і клацав щелепами, але ні зуби, ні кігті не могли здолати її невидимого щита. Ліннея підняла другу руку. Повільно піднесла її до Щурової пики й притисла два пальці до лоба. Його темні очі сліпучо засяяли білим, як і її. Щур кричав. Світло в кімнаті ширилося і стало таке яскраве, що в Лінуса заболіли очі. Він затулив обличчя долонями й замружився.

І раптом стало тихо.

Лінус подивився крізь пальці — у кімнаті знову темно. Він пошукав поглядом Щура, але все, що від нього залишилося, — купка гарячого попелу на підлозі, на верхівці якої лежав щурячий кістяк. Скрізь по підлозі розкидані найрізноманітніші коштовності, а ще — великий чорний ключ!

Лінус кинувся до Ліннеї і взяв її за руку. Персня немає. Очі не світяться. Але разом з тим вони здавалися живими, ніби дівчинка прокинулася. Уперше в житті вони бачили одне одного! Коротку мить він майже був переконаний, що побачив її усмішку.

— Дякую, — Лінус погладив її щоку.

Відповіді не було. Ліннея знову стала звичайною Ліннеєю, її безживні очі дивилися кудись за його плече.

— Дякую, — повторив він. — Ти найкраща сестра, яка тільки може бути.

Решту ночі він тяжко працював. Перенести в підземелля всі скарби, які накрав Щур, виявилося вкрай нелегко. Він збився з ліку, скільки разів йому довелося спуститися і піднятися драбиною. Скрині з золотими монетами були надто важкі, тому він невеликими купками пересипав їх до свого рюкзака.

Унизу в печері стояв знайомий Вартовий — неначе тільки на нього й чекав. Коли Лінус висипав за Ворота першу партію золотих монет, той нічого навіть не сказав. Хоча без вінка-тлумача вони однак не зрозуміли б один одного.

З кожним разом Вартових ставало дедалі більше. Їхні жовті очі дивилися то на Лінуса, то на тріщини в стінах печери — вони поступово почали затягуватися. Усе набувало такого самого вигляду, як під час його першого візиту. І здавалося навіть міцнішим.

Лінус носив і носив так кілька годин підряд. Він сам не розумів, звідки в нього взялося стільки сил. Невдовзі перед Вартовими вже лежала височенна купа скарбів. Останнім Лінус приніс бурштин з маленькою зловісною фігуркою. Хлопцеві здавалося, що вона постійно дивиться на нього. А може, так і було. Тепер він знав, що в Позасвітті майже все можливо.

— Ну ось, — сказав Лінус Вартовим, хоч ті його й не розуміли. — Тепер усі ваші речі повернулися до вас.

Вартові стояли на диво тихо. Потім всі разом схилися перед ним у шанобливому поклоні. А далі… Вони піднесли руки, почулося клацання металу, і Вартові зняли маски, відкривши йому свої бліді, але напрочуд вродливі обличчя. Зелена луска блищала на лобах і скронях. Від очей до кутиків рота спускалися різноколірні дуги. Усі мали полум’яно-руде волосся, сплетене в товсті коси, сховані під плащами. Лінус зрозумів, що всі вони — жінки.

Вартові всміхнулися Лінусу, а він усміхнувся їм.

— Що ж, тепер залишилися тільки Ворота, — хлопець підняв ключа.

Він підійшов до кам’яної плити в підлозі, де зяяла замкова щілина. Востаннє глянувши на Вартових Межі, він встромив ключа в замок. Ключ став на своє місце з мелодійним звуком. Величезні стулки почали зачинятися. Світло в печері стало яскравіше, і все задрижало, коли Ворота зачинилися. Лінус прокрутив ключ. Проміжок між Воротами й стіною поволі розчинився, і за кілька секунд вже навряд чи можна було здогадатися, де були Ворота.

Лінус зітхнув. Він страшенно втомився. Ще кілька хвилин він просто стояв і роззирався навколо, потім пішов до драбини — востаннє.

Колишня скарбниця порожньою мала дивний вигляд. Ніщо навіть не нагадувало про незліченні багатства, які там зберігалися. Лінус натиснув на кнопку, якою відчинялися потайні двері. Кинув останній погляд на вхід до підземелля. Отвір зник. Дошки лежали рівно й щільно, ніби там ніколи не було ніякого входу.

Лінусу стало цікаво, чи зможе він колись зрозуміти, як працювали Ворота між світами. І взагалі, чи справді їх зробив Вільгельм.

З легкою усмішкою Лінус подався до своєї кімнати. Будинок більше його не лякав. Ліжко з залізними бильцями здавалося надзвичайно симпатичним. Він з розгону застрибнув на нього й заснув іще до того, як приземлився на матрац.