Ключ від Позасвіття

Розділ шостий

Лінус опустився на кам’янисту землю, роззирнувся і зітхнув. Чому Ліонора привела його сюди, до розвалища з напівзруйнованими стінами? Це безпечне місце?

До того ж він нічого не знав про Позасвіття, крім того, що всі тут ненавидять людей.

Від цих переживань йому стало дуже самотньо.

Він подумав про Ліонору та її магічні здібності. Цікаво, чи всі в Позасвітті вміють те, що вміє вона? Утім, Вартові хоч і мали свої чарівні ліхтарі, а Ліонори боялися.

А що, як він теж тут має магічну силу? Треба з’ясувати! Щосили зосередившись, Лінус пильно дивився на невеличкий камінець.

— Піднімайся! — впевнено промовив і простягнув руку.

Камінець навіть не ворухнувся.

Лінус підняв його, роздратовано зирнув і кинув геть від себе.

— Але-оп! — закричав хлопчик, і між залишками стін розляглася луна.

Він сидів і чекав цілу вічність. Принаймні так йому здавалося. Стебло в’юнкої рослини знову підповзло до його руки. Квітуча гілочка заходилася вдруге спинатися по його руці, аж поки Лінус знову обережно, але рішуче зняв її. Потім встав. Можна хоча б оглянути руїни.

У старій будівлі була всього одна велика кімната. Дах майже скрізь обвалився. Лінус здивувався, куди поділися всі уламки, адже на землі ніякого каміння не видно. Лише посередині стримів комин. Ніби хтось просто зняв з будинку дах.

Він усміхнувся на цю думку. Але наступної ж миті згадав, що він зараз у Позасвітті. Тут цілком може бути щось таке велике, що легко зніме дах.

Лінус підійшов до порожнього вікна. Одразу біля будинку росли дерева — цілий ліс. Темно-коричневі вузлуваті стовбури такі товсті, що хіба половина його класу разом могла б обійняти одне дерево. Золотаво-жовте листя дивної форми товстим килимом лежало на землі, але й на гіллі не бракувало листочків.

Раптом він почув якийсь звук і різко обернувся. На верхівці кам’яної стіни сиділа маленька сіра фігура завбільшки з кота. Загнутий дзьоб, мов у папуги, але довгі, ніби кролячі, вуха. Її хвіст звисав зі стіни і майже сягав землі.

Лінус вичікувально застиг. Істота дивилася на нього великими блискучими очима.

— Ти хто? — обережно спитав Лінус.

Істота нахилила голову й скоса глянула на нього.

Лінус повільно простягнув руку. Тварина, чи що воно було, зацікавлено спостерігала. Потім плавно зіскочила на землю й потерлася об Лінусову ногу. Хлопчик поволі присів і погладив істоту за вухом. Невідоме створіння стало чи то хихотіти, чи то мурчати.

— Ти наче хороший, — усміхнувся Лінус. — Це Ліонора тебе прислала?

Істота помахала хвостом, відстрибнула вбік і глянула через плече.

Лінус не знав, що робити. Схоже, вона кличе його за собою. Ліонора ж сказала нікуди не йти, поки вона не покличе. Але, може, якраз вона й послала цю тваринку?

Та могло бути й навпаки. Це створіння могло виявитися небезпечним.

— Ти ж не станеш драконом чи ще чимось страшним, еге ж?

У відповідь істота гойднула правим вухом.

Лінус замислився. Побоювався, що вона може привести його до загибелі. Можливо, заманює його. Але дзьоб у неї не такий, як має бути в хижака.

Тварина схилила голову й нетерпляче смикнула хвостом.

І Лінус вирішив піти за нею.

Стежкою вони зайшли в ліс. Маленький провідник то вибігав наперед, то забігав за спину Лінусу. Дорога петляла між деревами, і хлопець уважно стежив за нею. Заглиблюватися у невідому місцину було страшно. Якщо попереду небезпека, то як він про це дізнається?

Хлопчик поглянув на тваринку, що пострибувала перед ним.

— Я маю тебе якось називати, — сказав він, намагаючись підбадьорити самого себе. — Тобі подобається ім’я Гаральд?

Лінус аж брови підняв від здивування, що йому спало на думку таке ім’я. А от тваринці, здавалося, було зовсім байдуже.

— Що ж, тоді Гаральд.

Наступної миті він відчув доторк чогось м’якого й липкого до обличчя. Лінус відмахнувся з огидою. З’ясувалося, що він наскочив на величезну павутину.

Хлопчик обмацав обличчя й волосся, аби пересвідчитися, що на нього ніхто не заповз. Він справді ненавидів павуків!

Після такого потрясіння спершу йому здалося, що маленький провідник зник. Але за мить знову його побачив — Гаральд сидів на дереві, обмотавши хвоста навколо гілки. Лінус оминув дерево й пішов далі стежкою. Раптом перед ним виник Гаральд і сильно вдарив у груди задніми лапами. Лінус аж відступив на кілька кроків назад і присів.

— Ти чого?! — здивувався він. — Що це було?

Гаральд дивився на землю перед ними і сичав.

— Що? Хіба мені не треба йти туди?

Неподалік лежала довга палиця. Лінус підняв її і сперся. Зненацька палиця провалилася під землю — так, що Лінус мало не втратив рівноваги.

Він розгріб хмиз і листя. Під ними була яма кілька метрів завширшки й досить глибока. Але що змусило його тремтіти — так це гострі кілки на дні ями. Потім він помітив нитки, що спліталися у сіть над ямою. Саме на них трималося листя. Лінус присів і обережно торкнувся однієї нитки. Вона була липка, майже як у тій павутині, на яку хлопчик наскочив. Нитка тяглася далі й зникала десь у кущах.

Гаральд щось скрекотав і клацав дзьобом. Він здавався переляканим. І цієї ж миті між деревами хруснула гілка. Лінус подивився у зарості.

— Ниточка сіпається — значить, їжка зловилася! — почувся гучний хрипкий голос. — Іслерді такий голодний!

Лінус підскочив, схопив Гаральда й заховався за товстий стовбур дерева, що росло поряд.

— Їжка в замаскованій ямі! Ниточка сіпається — значить, їжка в ямі!

Гаральд учепився за руку — Лінус крізь сорочку відчував його гострі кігтики. Він тихенько повернувся й обережно визирнув з-за гілок.

На стежку виповзло щось схоже на величезного сіро-бурого павука.

Лінус затамував подих.

Між передніми ногами павука росла густа чорна грива, з якої стирчала бліда лиса людська голова. Тільки на місці, де мали бути очі, — порожньо, просто гладенька шкіра.

Копаючись у листі, павук сердито бурмотів:

— Нема їжки? Геть нема чого пожувати? Іслерді голодний!

Усіма вісьмома ногами він люто гріб листя. Лінус упав на живіт. Його серце несамовито гупало. А якби там була Ліонора?

Якомога тихіше він позадкував за дерево і раптом відчув: щось торкається його руки. Щось липке.

— Ниточка сіпається — значить, їжка зловилася! — загорлало чудовисько, і Лінус почув гупання восьми ніг, що помчали до його сховку.

Хлопчик стояв не дихаючи; боявся, що стукіт серця видасть його.

З-за дерева показалися дві волохаті павучі ноги, потім виповзла бічна частина тулуба. Зблизька монстр здавався ще страшнішим. Лінус був певен, що павук зараз кинеться на нього. Але ні, той просто стояв, водив головою туди-сюди й прислухався. І Лінус зрозумів: він же сліпий! Він не має очей! Ось чому розклав сіті й завдяки ним міг відчувати, коли щось рухається.

— Іслерді знає, що ти тут, маленька мушко, — просичав павук, і Лінус побачив гострі зуби за блідими губами.

Гаральд вчепився у Лінусову руку. Волохаті кінцівки чудовиська обмацували листя. Павук був уже зовсім поруч. Аж тут Лінус зрозумів, що досі тримає в руці палицю. Одна павутина тяглася вгору між гілками дерева. Хлопчик обережно підняв палицю і торкнувся гілки високо над головою. Павук стрепенувся. Обличчя без очей посміхнулося, і наступної миті створіння вже було на дереві. Гілки тріщали й ламалися — павук невгамовно шукав те, чого там не було.

Під шум гілля Лінус кинувся на дорогу. Гаральд відчепився від його руки і зіскочив у листя. Він швидко подолав відстань між Лінусом і павуком.

— Спокійно, спокійно, — промовив Лінус. — Ми зможемо.

Не варто було йому говорити! Монстр негайно покинув пошуки й зіскочив на землю. Його бліде обличчя повернулося до Лінуса.

— Їжка балакає, як Іслерді? — вигукнув павук і став повільно наближатися.

Лінус закам’янів. Ноги не слухалися, він не міг поворухнутися. Чудовисько вже нависло над ним, як гора.

— Чому їжка балакає, як Іслерді?

Повільно він простягнув волохату ногу, ніби збирався обмацати Лінуса. Хлопчик палицею відіпхнув ногу. Павук трохи здивувався, але зупинятися не збирався.

— Я не їжа, — заперечив Лінус, намагаючись говорити спокійно.

На тварюку це не вплинуло.

— Для Іслерді усе — їжка, балакуча мухо.

Обличчя посміхнулося і ще більше наблизилося.

— Не я, — рішуче відповів Лінус. — Це Іслерді — їжа для мене.

Він не знав, чому так поводився і навіщо це сказав. Просто розумів, що коли побіжить, то павук його швидко зловить.

Монстр затнувся, посмішка сповзла з обличчя.

— Їжка маленька. Іслерді відчуває, що балакуча муха надто мала.

Лінус зажмурився. Навіщо ж він покинув руїни будинку? Як же він схибив, коли подався до лісу!

І тут почувся ще один голос:

— Це Іслерді — їжа для мене.

Лінус розплющив очі. Іслерді різко повернувся. Позаду нього сидів Гаральд. Дзьоб розтулений, шия дивно роздута.

— Іслерді — їжа для мене, — повторив Гаральд голосом Лінуса.

— Балакучої мухи дві? Два балакучих мух?

Іслерді заходився обмацувати все перед собою. Гаральд гучно заскрекотав.

Лінус знову ожив.

— Тут лише я, Іслерді! — вигукнув він.

Він підхопив кілька зламаних гілок з землі.

— Я скрізь навколо тебе! Зараз я тут…

Він кидав гілочки в різні боки — раз праворуч від павука, інший раз — йому за спину.

— Зараз я тут, — повторив Гаральд і стрибнув у кущі.

— А зараз я тут, — сказав Лінус, а тоді штурхонув палицею гладкий бік павука й швидко відійшов, коли гострі зуби чудовиська посунули до нього.

Іслерді заверещав. Його голова від люті оскаженіло металася туди-сюди.

— Балакуча муха — як він! — кричав павук. — Чому він балакати з Іслерді?

Лінус не міг зрозуміти, що павук має на увазі, але було видно: тварюка неабияк налякана.

— Бо вміє, — відповів Лінус. — Я точнісінько як він. То хто тут їжка?

— Іслерді не їжка! Іслерді ніколи не їжка! Іслерді жувати хороші хрусткі стегенця! Іслерді робити їжа балакуча муха!

Павук викинув передні ноги, Лінус раптом відчув якусь таємничу силу в руках. Він відстрибнув, і павук ударив точнісінько туди, де щойно стояв Лінус.

— Це Іслерді — їжа для мене! — кричав Гаральд із дерева.

Павук люто вискнув і заскочив на дерево. Його кінцівки вдарили в гілку, на якій щойно сидів Гаральд — той вивіркою злетів на верхні гілки. Лінус побачив натягнуті між гілками блискучі нитки павутини. Іслерді точно знав, куди заскочив Гаральд. Треба було негайно щось робити, інакше Гаральд стане павуковою їжкою.

Думки змішалися у голові, але одна ідея таки з’явилася.

— Іслерді! — щонайгучніше крикнув він. — Хочеш пожувати моє стегенце?

Павук зупинився і повернув своє безоке обличчя до нього. Гаральд скористався з цієї паузи й втік.

— Іди злови мене, Іслерді! — загорлав Лінус і кинув палицю перед собою.

Палиця впала на стежку — просто перед ямою, над якою павук натягнув свою сітку.

Іслерді з переможним ревінням кинувся до місця, де впала Лінусова палиця. Але торжество змінилося криком жаху, коли нитки під ним прорвалися і важке тіло павука зникло в ямі. Лише тріск почувся з пастки.

Лінус видихнув. Коли страх нарешті відпустив його, хлопець опустився на землю.

Гаральд усівся на гілку неподалік і з якимось особливим блиском в очах дивився на Лінуса.

— Їжка в замаскованій ямі! — мовив він раптом голосом Іслерді. — Це Іслерді — їжка!

Лінус усміхнувся, але вже за мить побачив волохату ногу, що піднялася з ями. Потім почувся гучний крик:

— Іслерді ненавидить балакучу муху! Іслерді роздере муху на шматки й повільно їстиме…