Ключ від Позасвіття

Розділ другий

Лінус здригнувся і прокинувся. Він довго прислухався, та було тихо. І тільки коли з-за штор до кімнати почало пробиватися вранішнє світло, він наважився знову заснути.

Остаточно прокинувшись, хлопчик сів на ліжку. Він притулив вухо до стіни — жодного звуку. Лише з саду чувся пташиний спів.

До кімнати долинув аромат свіжих вафель. Мало що могло зрівнятися у швидкості з Лінусом, який біжить по вафлі. За мить він зняв піжаму й кинув її на скрипучу підлогу. Зіскочив з ліжка, зашпортався і побіг до дверей, на ходу вдягаючи джинси.

Мама визирнула з-за дверей кухні.

— Ти не впав?

— Ні, зовсім ні! Невже в нас вафлі?

— Атож! Я знайшла тут стару вафельницю, — мама показала на предмет, який мовби примандрував із Середньовіччя.

Лінус сів на один зі стільців з високою спинкою й очікувально глянув на вафельну гору перед собою. Навпроти сиділа Ліннея у своєму візку. Як він хотів, щоб і вона могла посмакувати!

— Привіт! — усміхнувся він до сестри.

— Вибач, що я вчора так піддалася втомі, — мовила до нього мама. — Сьогодні мені вже значно краще.

Вона сіла поруч із сином:

— Ти був такий терплячий, навіть не нарікав, що доведеться поїхати. Я знаю, що ти радше залишився б удома, але ж ми можемо постаратися і тут добре провести час? Цікаво буде попрацювати над цим будинком…

Він лише щось пробурмотів у відповідь, жуючи смачнезні вафлі. Мама всміхнулася, підвелася, залила останню порцію тіста в чорну залізну вафельницю й тихенько щось заспівала.

«Вона щаслива», — подумав Лінус задоволено.

— Ти добре спав? — спитала мама.

Лінус зам’явся. Сказати правду? Зараз, коли все так добре…

— Більш-менш, — зрештою зважився він. — Я чув дещо у стіні…

Мама всміхнулася.

— Напевно, щури. Ти бачив усі ті щурячі нори?

— Ага. Але це було щось більше. Не схоже на щура принаймні.

— Ну то, мабуть, це дошки рипіли. У старих дерев’яних будинках часто щось рипить і тріщить.

Лінус закусив губу і якусь мить помовчав.

— Але це більше було схоже на те, що хтось стукав.

Мама завмерла й повернулася до нього.

— Стукав?

Ну ось, тепер вона вже не усміхається. Лінус засмутився.

— Так, але… Звісно, це мені просто здалося крізь сон. Дякую за вафлі! Я збирався походити тут, оглянути все.

— Звичайно. Тільки пам’ятай, що казала Генрієта. Лише внизу.

Хлопчик пішов до дверей.

— Лінусе!

Він зупинився й озирнувся.

— Будь обережний, добре?

Він кивнув. Уже, мабуть, мільйон разів це чув. Набридло, звісно, але він знає, що мама просто дбає про нього. Насправді це означає: «Стережися, Лінусе, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться».

Коли Лінус був молодший, для нього за щастя було дослідити будинок на кшталт Тракеборга. Він міг бігати між кімнатами, фантазуючи про таємничі схованки й скриньки, шукати сліди домовиків у будинку й виглядати тролів у саду між деревами. Але зараз всього цього вже не залишилося. Він вийшов із кухні з гасовою лампою в руці і без жодної думки про чари й магію.

Вздовж кухні тягнувся довгий коридор. На стінах висіли підсвічники у формі скоцюрблених пташиних лап.

— Круто! — промовив Лінус сам до себе. — Ну й смак був у того зниклого типа!..

Він зайшов до однієї з кімнат — це була величезна їдальня. Схоже, саме цю залу Генрієта загадала мамі відремонтувати. Посередині стояв довгий чорний стіл, біля нього — двадцять стільців. Уся поверхня стола була гладенька й блищала, лише з одного боку виднілися сліди від келихів і тарілок. Сумне нагадування про самотнього господаря за таким великим столом.

Лінус перейшов у наступну кімнату. Там було темно. Він розсунув штори й закашлявся від хмари пилу, що здійнялася навколо нього. Найперше, що хлопчик побачив, — великий орел із розправленими крилами. Опудало, звичайно. Утім, щоб це зрозуміти, знадобилося кілька секунд. Лінус роззирнувся. Стелі між першим і другим поверхом не було. Товсті дерев’яні стовпи підпирали балкон навколо кімнати. Нагору вели вузькі східці. Усі стіни заставлені книжками, тисячами книжок.

— Ого! — видихнув Лінус.

— Я точно знала, що бібліотека тобі сподобається.

Хлопчик обернувся і побачив у дверях маму.

— Я знайшла її вчора, коли ти вже ліг. Мабуть, він був особливий, цей Вільгельм. Цікаво було б із ним зустрітися!

— Або ні, — Лінус подивився на два перехрещені мечі, що висіли на стіні над каміном. Леза подряпані й зазубрені від постійного використання.

Мама простежила за його поглядом.

— Ти ж не торкався цієї старої зброї?

— Ну, я саме збирався взяти мечі й побитися сам із собою, — закотив очі Лінус, і мама вибачливо усміхнулася:

— Вибач. Я просто хочу…

— Щоб я був обережний. Знаю.

— Ти бачив мої сережки? — запитала вона. — Пам’ятаєш, такі золоті кільця з зеленими камінчиками?

— Ні. Але, здається, на тобі вони вчора були.

— Отож. Я поклала їх на тумбочку, коли лягала, а зараз їх немає.

Лінус підійшов до однієї з книжкових полиць.

— Мабуть, я поклала їх десь в іншому місці, — мовила мама й вийшла.

Лінус провів пальцем по корінцях книжок. Усі вони були зроблені з тканини або шкіри. Хлопчик витяг одну книжку навмання. На палітурці золотими літерами виблискувала назва: «Magicae Tempestatem». Один кутик почорнів.

У кінці кімнати — дерев’яні двері, обабіч них — рицарські обладунки. Панцир одного з рицарів увігнутий, мовби по ньому вдарили молотом.

Лінус підійшов до дверей. Ключ у замку ніби застряг. Лінус кілька разів спробував його провернути і вже думав покинути, аж тут замок відімкнувся. Він відчинив двері. У приміщенні панувала кромішня пітьма. Хлопчик засвітив лампу й побачив гвинтові сходи.

Мабуть, це ті, що ведуть у вежу.

Лінус закусив нижню губу. Генрієта казала, що дерев’яна підлога — трухлява. Але сходи ж залізні. Він прислухався, упевнився, що мама пішла, і зачинив за собою двері. Обережно ступив на нижню сходинку. Вона не хиталася. Сходи були схожі на скручену в спіраль змію — такі подібні, що навіть страшнувато було до них торкнутися. Раптом хлопчик відчув, що по його руці щось повзе. З глухим зойком він змахнув рукою — на підлогу впав великий павук і побіг за сходи. Лінус зіщулився. Він ненавидів павуків. Ретельно обмацав одяг, волосся, пересвідчився, що більше цих тварюк на ньому немає, і лише потім пішов далі. Повільно. Крок. Іще крок.

Угорі над сходами були ще одні двері. У тьмяному світлі лампи щось зблиснуло. Химерна ручка, схожа на морду якоїсь рогатої тварини з кільцем у носі. Лінус потягнув за кільце — і двері розчинилися. Завіси заскреготали. З кімнати війнуло затхлим повітрям. Приміщення мало скруглені стіни. Хлопчик одразу впізнав вікно зі шторами. Вони були майже зсунуті, крізь щілину між ними пробивався промінь світла, в якому витанцьовували пилинки.

Саме тут хтось стояв учора, коли вони приїхали. Лінус знав, що йому не привиділося.

Долі лежала ведмежа шкура. На голові звіра поблискували чорні скляні кульки очей. Ведмідь здавався голодним.

Лінус підійшов до великого письмового стола з безліччю шухляд і коробок із пожовклими паперами. Уважно оглянув стіл. На стільниці розкладено шматок цупкої тканини. Хтось намалював на ній цілу сітку ліній, і на їхніх перетинах лежали різні камені. Він узяв один, темно-зелений, і подивився на нього проти світла. У кімнаті жарко. Біля стола стоїть дивна металева конструкція — тонкі мідні кільця, на них — схожі на глобуси кульки різних кольорів. Посередині — найбільша куля з тримачем для свічки. Лінус крутнув одне кільце — і вся конструкція враз ожила. Хлопчина зрозумів, що то — модель Сонячної системи! Одначе… Він здивовано моргнув і трохи подумав. У цій моделі було тринадцять планет замість восьми. А там, де мала бути Земля, розташувалася планета з двома Місяцями.

Раптом краєм ока він помітив якийсь рух. Лінус обернувся. Побачив тільки хмарку пилу біля однієї з полиць. Він підійшов ближче. На запилюженій полиці виднілися сліди тонких пазурів. Хлопчик знову роззирнувся, аби упевнитися, що ніхто за ним не спостерігає. З неприємним відчуттям він вийшов з кімнати й зійшов униз сходами.

— Знайшов щось цікаве?

Мама, стоячи на колінах, прикріплювала плінтус у їдальні. У кутку стояли її ящик для інструментів та банки з фарбою. Ліннея сиділа біля вікна, можливо, навіть бачила щось за шибкою.

Лінус пробурмотів щось непевне у відповідь. Він не збирався розповідати мамі, що був у вежі.

— Я вийду з Ліннеєю в сад.

— Так, чудово. Буде весело, правда ж? А ти можеш іще й погодувати її? Там у холодильнику приготовлений шприц.

— Добре.

— Тільки обережно з битим склом біля тієї старої теплиці.

Лінус закотив очі, взявся за ручки візка і разом з Ліннеєю вийшов з їдальні.

У саду він сів у траву, спиною притулившись до яблуні. Висока трава накручувалася на колеса візочка, тому доводилося раз за разом її обривати. Але воно було того варте. Цей яблуневий закуток був найгарнішим місцем у саду, і Лінус хотів неодмінно показати його сестрі. Він сумно подивився на старий колодязь. Типова кам’яна криниця. Відро, корба, все як треба. Мама просила не підходити до неї. Боїться, що вони можуть упасти. «Ще й це», — буркнув Лінус, але пообіцяв. Тож їм довелося влаштуватися серед яблунь.

Лінус узяв із собою книжку. Не одну з тих дивних книжок, розставлених на полицях у бібліотеці, а свою, з дому. Спеціально для Ліннеї читав уголос. Йому завжди здавалося, що цим він робить щось хороше, хоч вона, можливо, навіть не чула його. Час від часу він натискав на поршень шприца, видавлюючи трохи їжі в трубочку, яка вела до шлунка Ліннеї.

Книжка була дуже цікава.

— …і вдарив палицею по кам’яній стіні. Гора прокинулася від тисячолітнього сну. Вони знайшли нарешті тролячий скарб…

— То ви таки знайшли потрібне місце? — раптом почулося з-за спини.

Лінус підскочив.

— Дитино люба, не лякайся, будь ласка!

Це був чоловік, у якого вони питали дорогу. Старий садівник.

— Я просто прийшов глянути, чи вам чогось не треба. І ще — приніс ось це.

Він простягнув торбинку — там лежали булочки з корицею.

— Свіжесенькі! Сьогодні вранці спік.

— Дякую! — ввічливо сказав Лінус і підвівся.

— Мене звати Арон. А тебе як?

— Лінус. А це Ліннея. Ми близнята.

— Так, у цьому годі сумніватися, — усміхнувся Арон.

Він важко опустився на одне коліно перед візком.

— Радий знайомству, Ліннеє! — сказав старий і поклав на її руку свою зморщену долоню.

Лінусові було дуже приємно. Люди здебільшого почувалися ніяково біля Ліннеї. Вони або витріщалися на неї, або відводили очі.

— То як тобі тут? — поцікавився Арон, повільно зводячись.

— Добре, — коротко відповів Лінус і перевів погляд на темний будинок. — Він дуже великий. І дивний.

Арон кивнув і пильно глянув на хлопчика, намагаючись зрозуміти, що він уже знає.

— Так, Вільгельм був доволі особливий. Він мав багато дивних ідей. Та це з самого будинку видно. Він сам його спроектував, і будинок добре його уособлює.

— А що він узагалі робив? — спитав Лінус. — Я бачив там чимало дивних штук.

Арон знизав плечима, і його обличчя посерйознішало.

— Я сам до пуття не знаю, — несподівано сумно відповів він. — Ми були добрими приятелями, Вільгельм і я, але навіть мені він не розповідав. Казав, що його експерименти змінять світ. Я не знав, що й думати. Це ж могло означати будь-що, від нового космічного апарата до надміцної гумки для волосся.

Вони разом усміхнулися. Лінус знову натиснув на поршень шприца й видавив трохи їжі в трубочку.

— Ви знаєте, куди він міг подітися?

Старий мовчки дивися на Лінуса. Здавалося, він не міг вирішити, що на це відповісти.

— Не зовсім, — нарешті мовив він.

Арон на мить поринув у спогади. Його очі затуманилися. Потім він стрепенувся і знову побачив прямо перед собою Лінуса.

— Те, що я зараз скажу, може здатися дивним. Але ти наче достатньо розумний. Коли Вільгельм зник, усі двері й вікна були замкнені зсередини. Вільгельмів ключ лежав на звичному місці. Єдиний дублікат мав я. Паспорт і гаманець не зникли. Весь його одяг і особисті речі — теж на місці. Скидалося на те, що він нікуди не виходив з дому.

Лінус завмер. Він пригадав нічний стукіт і штору у вежі.

— То він десь усередині?

Арон усміхнувся і похитав головою.

— Ну… Я обшукав весь будинок. Поліція теж. Не кажучи вже про його жахливу сестру, — старого аж пересмикнуло. — З живого там тільки щури та міль.

Лінус потер великий палець, болісно вагаючись, казати йому чи ні.

— Я там бачив когось усередині, — пробурмотів він.

— Справді? — цілком серйозно запитав Арон. — І кого?

— Не знаю. Коли ми приїхали, у вежі хтось був. Хтось визирав у вікно.

Зморшки на Ароновому обличчі стали ще глибші.

— Ти сказав мамі?

— Так. А перед цим Генрієті. Вони не повірили.

Арон звів свої сірі очі до вежі.

— Я там був усього раз. У вежі Вільгельм облаштував свій робочий кабінет. Не знаю, Лінусе, що ти там бачив, але будь обережний. Усі троє будьте обережні. Я ще пам’ятаю часи, коли Тракеборг був чудовим місцем. Вільгельм часто запрошував мене з дружиною на обід, спілкувався з нами. Але після його зникнення будинок ніби втратив свою душу. Щось темне й лихе захопило його. Він значно швидше руйнується, ніж мав би. Цей будинок хворий. Тому я більше сюди не приходжу. Зараз він змушує мене тремтіти.

Лінус відчув неприємний холодок поза спиною. Арон помітив це й махнув рукою:

— Тільки не переймайся через мої вигадки, Лінусе. Це в мені говорить вік. Старі люди не люблять змін, розумієш? І, прошу тебе, не набридай мамі з усім, що я тобі розповів.

Він широко усміхнувся.

Але Лінус знав усе про фальшиві усмішки. Аронова вдавана веселість не надурила його.

Шприц із їжею спорожнів, і Лінус від’єднав трубку, а отвір закрив спеціальною кришечкою. Арон мовчки спостерігав за звичними рухами хлопчика.

— Думаю, їй пощастило мати такого брата, як ти.

Лінус відчув, що зашарівся.

— Що ж, піду я вже, — сказав Арон. — Зайду якось днями, покошу траву тут біля вас. Перекажи вітання мамі й нагадай, хай звертається, якщо буде щось треба.

Він кинув погляд на будинок.

— І ти, Лінусе, приходь, як захочеш поговорити. Ну то бувай!

Коли Арон пішов, Лінус заходився обмірковувати, що ж старий мав на увазі, коли просив бути обережним. Звичайно, Лінус зрозумів, що це попередження. Але разом з тим у ньому прокинулася цікавість. Цікавість, якої він не відчував уже давно.

Коли прийшов час мамі годувати Ліннею обідом, Лінус повів далі свої дослідження будинку. Йому було дуже цікаво, хоч і трохи лячно. Цього разу він уже був обережніший. Хлопець постійно відчував на собі чийсь погляд. І весь час намагався переконати себе, що це просто фантазія.

Якраз у післяобідню пору Лінус виявив двері, яких раніше не помічав. Приховані в холі за сходами, вони скидалися на одну з дерев’яних панелей. Кімната за дверима була порожня. Ні меблів, ні навіть вікна. Попід стінами стояли картини, прикриті пожовклим папером.

Лінус зайшов у кімнату. Він задумливо подивився на гачки на стінах. Чому картини познімали? Усе ж у будинку залишилося так, як було раніше. Він обережно підняв один аркуш. Картина намальована майстерно, можна сказати, навіть гарна, якби не жахливий сюжет. Сучасні багатоповерхові будівлі якимось дивним чином трансформувалися в середньовічні замки. Ніби якийсь гігант пообламував верхні частини будівель і поставив замість них старовинні вежі. Між будинками нуртували хвилі брудної води. Люди і якісь невідомі істоти з жахом і відчаєм в очах тонули в бурунах і провалювалися в тріщини, які помережили землю. І все це — під червоним, як кров, небом.

Лінус знову накрив дивну картину. У цього художника точно не всі вдома.

Він узяв наступну картину, готовий побачити щось іще страшніше. Але це зображення було зовсім інше. Просто хлопчик у джинсах і футболці присів у темній кімнаті, тьмяно світить вогник гасової лампи, хлопчик тримає в руках картину, на підлозі лежить брудний аркуш.

Лінус глянув на свій одяг, шматок паперу на підлозі, гасову лампу.

Він відчув, як волосся на руках стає дибки.

Це ж себе він побачив на картині! Якесь безкінечне зображення: він дивиться на картину, де намальовано, як він дивиться на картину, на якій він дивиться…

Лінус дуже злякався, серце шалено загупало, він зірвався на ноги й вибіг з кімнати.

— Заспокойся, Лінусе, — намагалася вгамувати сина мама, поки він тягнув її через коридор. — Я ледве розумію, що ти кажеш.

— Я маю показати тобі картину! Там я на картині!

— Та на якій картині?

Мама була трохи роздратована. Він відірвав її від роботи, перервав ті дорогоцінні години, коли Ліннея спить.

Лінус завів її в кімнату й тицьнув пальцем. Мама з лампою присіла біля картини.

— Ну, то де тут ти?

— Та ж там, — показав хлопчик і підійшов ближче. — Сиджу і тримаю…

Він затнувся. Картина змінилася. Тепер на ній зображено дерев’яну підлогу, вкриту ведмежою шкурою. Одна дошка на підлозі трохи піднята, і під нею в темряві щось блищить.

— Але… — пробелькотів Лінус. — Там було намальовано інше! На картині був я! Присягаюся!

Мама підвелася.

— Тут темно, — сказала вона втомлено. — Тобі просто привиділося. Я розумію, як твоя уява розгулялася в такому будинку…

Вона силкувалася говорити примирливо, та Лінус розлютився.

— Значить, хтось підмінив картину!

— Лінусе, крім нас у будинку більше нікого немає.

— Ні! Тут є ще хтось! Я бачив учора! І чув сьогодні!

Мама зітхнула.

— Лінусе, припини!

Її тон став різкіший.

— Не знаю, у що ти граєш, але я не маю часу на участь у твоїх іграх. Не зараз. Якщо ми житимемо тут, я мушу працювати, поки Ліннея спить. Гаразд?

Мама вийшла з кімнати. Лінус узяв картину. Досі ведмежа шкура й піднята дошка на підлозі. Він придивився уважніше. І йому сяйнуло! Це ж шкура з кімнати у вежі! Один, два, три, чотири… Піднята дошка — тринадцята.

Він поспішив до гвинтових сходів, прагнучи не зустрітися дорогою з мамою. Піднявшись до кімнати у вежі, він відсунув ведмежу шкуру й знайшов потрібну дошку. Вона прогнулася, коли Лінус на неї натиснув. Він обережно встромив цвях у щілину й підважив. Дошка легко піднялася.

Під нею була порожнина. Хлопець посвітив туди лампою. Унизу щось зблиснуло. Ключ. Старий, чорний, завдовжки як пів Лінусової руки. Він ліг на живіт і спробував дотягтися. Це було важче, ніж здавалося, але хлопчина таки дістав. Він сів і вражено покрутив ключ у руках, коли раптом почувся якийсь звук. Схоже на те, що хтось розривав землю і видряпувався. Лінус напружено прислухався — звук лунав з-під підлоги й дедалі більше наближався. Зненацька з ями щось висунулося, і Лінус закам’янів.

Це була рука. Принаймні щось схоже на руку, вкриту сірим волоссям і з вигнутими жовтими кігтями. На вузлуватих пальцях виблискували персні з коштовним камінням. Рука зависла в повітрі перед хлопцем.

Лінус намагався закричати, але не видушив із себе жодного звуку. Усеньке його тіло немовби заклякло.

Рука наближалася, наближалася… На підлозі залишалися глибокі борозни від кігтів.

Лінус випустив ключ з рук.

Рука різко кинулася вперед, блискавично схопила ключа й зникла в темряві.