Книги Якова

Якубовський та книги смерті

Якубовський помер невдовзі після Володаря, переживши його на якийсь рік. Всюдисущий зір Єнти бачить, як канцелярист вписує його ім’я у Sterbe und Begräbnis Bücher[157] міста Оффенбаха, навпроти дати 19 жовтня 1792 року. Причиною смерті значиться «an еіпег Geschwulst», виразка. Оскільки ніхто до ладу не знав, скільки Якубовському років, він усім здається якимось прадавнім, споконвічним. Хтось із молодих каже лише, що Нахман був дуже старий. Тож вписують «дев’яносто п’ять років», вік Мафусаїла, достойний найстаршого брата. Насправді Якубовський народився 1721 року, тобто йому був 71 рік, його просто виснажила хвороба, тому він виглядав наче старець. Через місяць після нього в Оффенбаху померла одна з його доньок, Розалія, — втратила забагато крові під час пологів.

Єнджей-Єрухім Дембовський зібрав усі його папери, їх виявилося небагато: все вдалося вмістити в одну скриньку. «Життя Шабтая Цві», яке Якубовський писав до самої смерті, блукаючи в нескінченних кабалістичних відступах, — це насправді товста пака паперів із кресленнями, рисунками, геометричними обчисленнями й дивними картами. «Розмаїті нотатки» — це начерки біографії Якова, яка так ніколи й не була написана.

Через рік після нього помер Ян Воловський (Козак); трохи пізніше — Юзеф Пьотровський, тобто Мошко Котляр, якого привезли сюди спокійно доживати. Він став дитинним і вередливим, але тут мав хороший догляд.

У вересні 1795 року відійшов Матеуш Матушевський, а менш як через місяць після нього — його дружина Віттель, яку звали Анною. Після смерті чоловіка вона впала в дивне заціпеніння, від якого вже не оговталася. Іноді трапляється так, що чоловік і дружина не можуть жити одне без одного, і якщо помирає хтось один, невдовзі помирає й другий.

Один за одним померли й брати Шимановські, Еліяш та Якуб, у вже поважному віці. Після їхньої смерті решта родини Шимановських повернулася до Варшави.

Після того, як помер останній старець при дворі в Оффенбаху — Павел Павловський, тобто Хаїм із Буська, брат Якубовського, — будинок поступово спорожнів. У місті ще залишалися різні правовірні, переважно з Моравії та Німеччини, але з двором вони були пов’язані дедалі менше. Коли в 1807 році після довгої, виснажливої хвороби помер молодший з братів Франків — Юзеф, Еві Франк, яка ним опікувалася, вдалося обкрутити круг пальця кредиторів і втекти до Венеції. Повернулася, лише коли довідалася про хворобу Роха. Рох Франк помер 15 листопада 1813 року, на самоті, у своїй кімнаті, і довелося вивалювати двері, щоб забрати й поховати його велике, спухле від алкоголю, нещасне тіло.

Ева Франк рятує Оффенбах від пограбування наполеонівською армією

Вже дуже хворого Роха намагалися дещо припудрити, коли в березні 1813 року Еву Франк у її будинку на розі Каналштрассе та Юденґассе відвідав цар Олександр. Новина про візит мала бути таємною, але швидко розійшлася цілим містом. Цар хотів побачити на власні очі славетну єврейсько-християнську колонію, про яку чув під час своєї подорожі Європою. Як правитель освічений і сучасний, він уже віддавна плекав ідею створити на просторах своєї держави невеличкий край, де євреї могли б жити спокійно та розвивати свої традиції.

Царський візит підсилив давні оффенбаські чутки про те, що Ева Франк тісно пов’язана з царським троном, і це дозволило їй на певний час відтермінувати виплату багатьох боргів. Цареві так сподобалося побачене, що через кілька років він звелів створити Опікунський комітет, який мав займатися заснуванням у Криму колоній євреїв-християн — так званих «израильских христиан». Головним завданням того комітету було навертання євреїв на християнство.

За кільканадцять років до того, у липні 1800 року, коли на спокійний доти Оффенбах накотилася воєнна буря, Ева та її брат Рох, іще при доброму здоров’ї, стали героями міста.

Ліве крило французів, до якого входив Наддунайський легіон під командуванням Князевича[158], захопило австрійські гармати і тієї ж ночі зайняло Оффенбах. Озвірілі, спраглі крові солдати накинулися на Богу духа винне місто, і лише рішуча позиція Еви та її брата врятувала Оффенбах від наруги й розбою. Ева гостинно відчинила двері свого дому й радо прийняла земляків, щедро їх почастувавши, не зважаючи на небезпеку та чималі видатки, — і таким чином, завдяки гостинності й доброму слову, вгамувала пожадливість переможців.

Мешканці Оффенбаха ще довго пам’ятали про цей добрий вчинок. Цнота жінок, вітрини крамниць і товари на складах — усе це вціліло серед довколишнього воєнного спустошення. А Еві, попри її чималі борги, вдалося отримати чергові кредити.

На жаль, останні роки вона провела під домашнім арештом зі своєю фрейліною Пауліною Павловською та секретарем Залеським, який відповідав за постачання. Після її смерті 7 вересня 1816 року будинок було опечатано, а розчаровані кредитори не знайшли в ньому нічого цінного, крім кількох особистих речей баронеси, які були радше пам’ятками. Продати вдалося лише фантастичний ляльковий будинок, п’ятиповерховий, з багатьма кімнатами, вітальнями, ванними, кришталевими люстрами, столовим сріблом, найкращим гардеробом. Інтер’єр цього будинку оцінювали окремо, і його вартість склала чималу суму. Купив його якийсь банкір із Франкфурта.

Пауліна Павловська вийшла заміж за місцевого радника і ще довго розважала його товариство дивними оповідками про знайомства панни Еви, про двір у Відні, про дивовижного цапа з гнучкими рогами, який надихнув місцевого митця на створення скульптури, що її встановили над входом до однієї кам’яниці в Оффенбаху.

Францішек Віктор Залеський, якого називали «дер Ґрюне», оскільки він, за прикладом своєї померлої господині, одягався в зелене, спокійно доживав в Оффенбаху й помер у середині дев’ятнадцятого століття. Заповів, щоб йому після смерті перерізали вену, бо панічно боявся летаргійного сну.

Череп

Всіх оффенбаських неофітів поховали на міському кладовищі, яке згодом почало суперечити планам розбудови міста, і в 1866 році його ліквідували. Кості похованих на ньому зібрали й шанобливо перепоховали в іншому місці. Під час цієї ексгумації череп Якова Франка вийняли з могили і з зазначенням «череп єврейського патріарха» передали історіографові міста Оффенбаха. Через багато років за невідомих обставин він опинився в Берліні, де його ретельно обміряли й визнали прикладом расової нижчості євреїв. Після війни череп безслідно зник — може, розсипався в порох під час воєнної бурі, а може, й досі лежить у якихось підземних запасниках музеїв.

Про зустріч у Відні

1777 року Катажина Коссаковська здійснила одну зі своїх найдальших подорожей — до Відня. Вирушила вона туди, аби отримати графський титул та орден Зоряного Хреста, якими її нагородила цісарева Марія-Терезія. Супроводжував її небіж Іґнацій Потоцький, якого вона любила, наче сина. Кажуть, її безпосередність дуже сподобалася цісаревій, і та навіть назвала Коссаковську «дорогою приятелькою».

Під час балу на честь кавалерів ордена радісний Іґнацій влаштував їй сюрприз.

— А вгадайте, тітко, кого я вам привів, — сказав він збуджено.

Коссаковська побачила даму в зеленкувато-блакитній сукні, красиву й витончену. Та, зашарівшись, стала перед Катажиною, всміхнулася і шанобливо вклонилася. Коссаковській стало вельми незатишно, і вона пропалила поглядом свого легковажного небожа за те, що поставив її в таке незручне становище. І тоді та жінка чемно сказала польською:

— Дозвольте, ваша високосте, нагадати про себе: я — Ева Франк.

Проте на розмову забракло часу. Іґнацій лише шепнув тітці на вухо, що тут, при дворі, пліткують, буцімто Ева Франк — фаворитка самого цісаря. Це так приголомшило Коссаковську і викликало в ній таку бурю спогадів, що вона плакала в кареті цілу дорогу з балу.

Іґнацій пояснив собі це природною реакцією літньої пані на почесті, якими того дня її оточили, і не дивувався плачеві. Зауважив лише, що про батька Еви Франк тутешні брати-масони, з якими молодий Потоцький близько приятелював, говорили багато добрих слів.

Катажина померла у своєму маєтку в Кристинополі, доживши до глибокої старості; нею вірно опікувалася така ж старезна Аґнєшка.

Самуель Ашербах та його сестри

Самуель Ашербах, син Рудольфа та Ґертруди Ашербахів, уже вступивши до університету, потрапив у погане товариство, але навчання, хоч і лиха прикупивши, таки закінчив. Після короткої невдалої практики в одній з правничих канцелярій у Відні він, посварившись із начальником, кинув усе і обтяжений боргами, без відома батьків вирушив до Гамбурґа. Там спершу знайшов собі роботу в канцелярії одного судновласника, а згодом почав чимало заробляти як здібний і перспективний правник, якому вдавалося повертати велетенські страхові суми. З якихось не зовсім зрозумілих причин (кажуть, ішлося про вимагання грошей) після року успішної кар’єри зник. Батьки врешті отримали від нього листа з Америки й довго розглядали конверт, який перетнув океан. Лист був із Пенсильванії, а наприкінці стояв підпис «Самуель Ушер». З листа вони дізналися, що він одружився з донькою губернатора і став шанованим правником. Із заморських газет, які все-таки не доходили до віденської кав’ярні, куди вчащали Ґертруда та Рудольф Ашербахи, можна було довідатися, що Самуель — вочевидь, дружина справила на нього хороший вплив — урешті став суддею Верховного суду. У нього народилося семеро дітей. Помер у 1842 році.

Його сестри-близнючки осіли у Ваймарі та Бреслау, де повиходили заміж за поважних єврейських міщан. Чоловік Крістіни, доктор Льове, був активним членом Першого товариства братів — організації прогресивних євреїв у Бреслау. Обоє спричинилися до побудови синагоги «Під білим лелекою». Катаріна, на жаль, померла під час перших пологів, і жодного сліду після неї не залишилося.

Бібліотека братів Залуських та отець-канонік Бенедикт Хмельовський

Книгозбірня, яку так ретельно і не шкодуючи грошей громадили брати-єпископи і про стан якої так хвилювався ксьондз Хмельовський, з часом досягла небувалого розмаху: близько чотирьохсот тисяч томів та двадцять тисяч рукописів, а до того — тисячі офортів і гравюр. 1774 року книгозбірня перейшла в підпорядкування Едукаційної комісії, а 1795 року, після останнього поділу Речі Посполитої, за наказом Катерини II, її на возах та у фургонах протягом кількох місяців перевозили до Петербурга, де вона й перебувала до Першої світової війни. В часи незалежної Польщі те зібрання почасти повернулося додому, але згоріло під час Варшавського повстання.

Добре, що ксьондзові Хмельовському не довелося бачити цього видовища: як вогонь зжирає літери і дрібні клаптики паперу злітають у небо.

Якби люди вміли краще зберігати своє знання про світ, якби карбували його в камені, кристалах, алмазах і таким чином передавали його нащадкам, можливо, світ виглядав би геть інакше. А що ж робити з таким ненадійним носієм, як папір? Яка користь від писання книжок?!

Але у випадку ксьондза Хмельовського навіть матеріал більш певний, камінь і цегла, виявився таким же зрадливим, як папір. Нічого не лишилося ані від його плебанії, ані від його саду та лапідаріуму. Розтрощені плити вкрилися дерном, заросли чагарником, і тепер вигравіювані літери царюють під землею. Щодня минають їх сліпі кроти та дощові хробаки у своїх плутаних мандрівках, байдужі до того, що літера N у слові «dogonim» написана навиворіт.

Мучеництво Юніуса Фрея

Після смерті Володаря Ева покликала Томаса фон Шенфельда до Оффенбаха як Яковового «небожа». Це дивно, але молодь, особливо правовірні з Моравії та Німеччини, привітали його як наступника Володаря. До них приєдналися й деякі поляки, зокрема Лабенцькі та діти Яна Воловського. Кажуть, одного вечора трапилася велика сварка, після якої Томас спакувався й на ранок поїхав геть.

Ще того самого місяця під іменем Юніуса Брутуса Фрея він у товаристві сестри Леопольдини та брата Емануеля прибув до революційної Франції. Вони мали при собі різні рекомендаційні листи, тож одразу опинилися в самому серці подій.

10 дня місяця серпня 1792 року Юніус Фрей та його брат Емануель узяли участь у штурмі палацу Тюїльрі й отримали за це ордени; а місяцем пізніше, аби вшанувати проголошення Республіки, Юніус Фрей усиновив хлопця-сироту, прийняв під свій дах сліпу вдову і почав виплачувати ренту немічному старцеві.

Влітку 1793 року вийшов друком твір Юніуса Фрея під назвою «Philosophie sociale, dédiée au peuple français par un citoyen de la section de la République française», тобто «Суспільна філософія, присвячена французькому народові громадянином секції Французької республіки». У ньому Фрей, себто Томас фон Шенфельд, себто Моше Добрушка, стверджує, що кожен політичний устрій, як і кожна релігія, має власну теологію і що варто вивчити богословські основи демократії. Один розділ він цілком присвятив нищівній критиці конституції Мойсея, який обдурив свій народ, представивши вигадані закони, що мали на меті лише пригнобити людину і позбавити її свободи, як Божу заповідь. Кількість лих і нещасть, воєн і кровопролить, які через це спіткали єврейський народ, приголомшує. Ісус учинив інакше, шляхетніше, оперши свою систему на розум. На жаль, його ідеї були перекручені, як і вчення Магомета. Але істину, яку так хитро приховав Мойсей, можна розкрити, вивчаючи зв’язки між, на перший погляд, не пов’язаними між собою царинами: точними науками, мистецтвом, алхімією та кабалою, адже всі вони доповнюють і коментують одна одну. Книжка завершувалася великою апологією Канта, який, побоюючись похмурого режиму, був змушений приховувати справжні думки під оболонкою темної метафізики, що її трактував як «талісман супроти цикути й хреста».

У Парижі Юніус Фрей вів надзвичайно інтенсивне й марнотратне життя. Він та його приятель Шабо, що одружився з Леопольдиною, були відомими гультяями і мали чимало ворогів. Томас-Юніус розкидався велетенськими сумами, і його підозрювали у шпигунстві на користь Австрії. Завдяки Шабо він став членом комісії, яка ліквідувала активи й пасиви Індійської компанії, і йшлося там про фантастичні статки. Втім, Шабо, якого звинуватили у фальшуванні документів, потяг за собою й Томаса.

Після короткого процесу 15 дня місяця жерміналя II року, тобто 5 квітня 1794-го, Юніус Фрей, його молодший брат Емануель, а також Дантон, Шабо, Демулен та інші отримали смертні вироки.

Кульмінацією екзекуції була страта Дантона, саме його голови нетерпляче очікував натовп. Чулися свисти й оплески, щоправда, дедалі слабші з кожним наступним страченим. Коли настала черга Юніуса Фрея, тобто Томаса фон Шенфельда, тобто Моше Добрушки, — а він був останній, — натовп уже почав розходитися.

Юніус бачив, як усі відрубані голови падали в кошик під гільйотиною і, намагаючись приборкати хвилі цілком тваринного страху, який його паралізовував, взявся інтенсивно міркувати, що нарешті зможе дізнатися, як довго живе відтята голова (про це бурхливо дискутували, відколи гільйотина почала свою приголомшливу кар’єру). Ще він подумав, що спробує пронести це знання крізь порожні поля смерті, доки відродиться знову.

Французам він написав: «Я — чужинець серед вас, моє рідне небо — далеко звідси, але серце моє запалало від слова “Свобода”, і це — найпрекрасніше слово нашого віку. Воно є гаслом, під яким я вершу всі свої справи. Я припав вустами до сосків Свободи і молоком Свободи живлюся. Моя батьківщина — світ, професія — доброчинство, а місія — зворушувати незашкарублі душі».

Довго ще на вулицях Парижа співали пісню, походженням якої ніхто особливо не цікавився. Ми ж знаємо напевне, що то — спрощений переклад народною французькою вірша Юніуса Фрея, який, своєю чергою, був французьким перекладом німецької версії молитви Нахмана. І звучала та пісня так:

Діти

Лише Єнта може простежити згори за рухами всіх тих непосидючих істот.

І ось вона бачить, що старий Єрухім-Єнджей Дембовський не помилявся, коли уявляв собі одяг синів, які одного дня його відвідають. Не дивно також, чому цього так і не сталося. Ян Дембовський став секретарем Іґнація Потоцького, а Йоахим — ад’ютантом князя Юзефа Понятовського, королівського небожа. Ян згодом брав участь у повстанні Костюшка в ранзі капітана і, кажуть, був найзавзятішим повстанцем. Коли вішали зрадників, він стояв на чолі натовпу. Після придушення повстання, як і багато хто, пішов у Легіони і воював у Італії. Під час війни 1813 року бився з австрійцями і певний час був губернатором Феррари. Одружився з панною Вісконті й осів у Італії.

Його брат Йоахим до кінця воював пліч-о-пліч зі своїм князем і розділив його трагічну долю.

Антоній — єдиний син Юзефа Бонавентури Лабенцького та Барбари Пьотровської, доньки Мошка Котляра, та онук Моше з Підгайців — закінчивши колегіум піярів, у віці п’ятнадцяти років розпочав роботу в канцелярії Чотирилітнього сейму і вже в такому молодому віці опублікував кілька невеликих праць на захист запланованих реформ. У часи Конгресового королівства[159] працював адвокатом і часто ставав на захист меншин. Славився своїм стилем захисту: сильно перехилявся через поруччя і знижував голос, неначе шепотів, щоб згодом, в особливо важливі миті, гаркнути могутнім голосом і вдарити кулаком об краєчок того поруччя; судді, заколисані монотонністю його викладу, раптово здригалися у своїх кріслах. Коли бачив, що його аргументи непереконливі й він програє, заламував руки до неба, стискав кулаки, стрясав цілим тілом і розпачливо волав, намагаючись достукатися до суддів.

Був одружений з Евою Воловською, мав чотирьох дітей, серед яких особливо вирізнявся найстарший син Ієронім, організатор та історик польського гірничого промислу в часи Конгресового королівства.

Діти Хаїма Якуба Каплінського розлетілися Європою. Частина залишилася в Нікополі та Джурджу, дехто помандрував до Литви, де, отримавши шляхетство, хазяйнував на землі.

Єнта помічає одну дивну і прикметну річ: обидві гілки цієї родини, вже цілком втративши контакт одна з одною, народили поетів. Один із наймолодших нащадків є угорським поетом, який нещодавно отримав престижну державну нагороду. Другий став бардом в одній з країн Балтії.

Саломея Лабенцька, одна з двох уцілілих доньок Майорковичів, яку пригорнули до себе Лабенцькі, вийшла заміж за економа маєтку Лабенцьких, стала матір’ю вісьмох дітей та бабусею тридцяти чотирьох онуків. Один з її онуків був відомим політиком у міжвоєнній Польщі — націоналістом і затятим антисемітом.

Брат її батька Фальк Майоркович (після хрещення — Валентин Кшижановський) переїхав із цілою родиною до Варшави. Один з його синів, Віктор Кшижановський, вступив до ордену василіян. Другий син, який був офіцером у час Листопадового повстання, став на захист маленьких єврейських крамничок, що їх взявся грабувати натовп. Разом з іншими офіцерами він намагався розігнати юрбу, про що гарно розповів Маурицій Мохнацький[160].

Грицько, тобто Хаїм Рогатинський, залишився у Львові. Під впливом родини своєї дружини він покинув єресь і став звичайним євреєм, який торгував горілкою. Одна з його внучок стала помітною перекладачкою літератури з їдишу. А отой втікач, повторно охрестившись, назвався Яном Окном і став у Львові вуглярем. Через рік одружився з однією вдовою, яка народила йому дитину.

Найдовше можна розповідати про родину Воловських, бо вона розрослася до неймовірних розмірів. Майже всі гілки цієї родини отримали шляхетство, одні належали до герба Бавул, інші — до герба На Касках. Просто блискучу кар’єру зробив Францішек, син Ісаака Воловського, того самого, якого ксьондз Хмельовський назвав Єремією. Народився він 1786 року в Брюнні, виріс в Оффенбаху і став одним із найкращих правників і знавців законів того часу. Що цікаво: коли в сеймі обговорювали закон про надання євреям польського громадянства, Францішек — посол до сейму — у своїй палкій промові переконував, що такий крок — передчасний. Спершу польський народ має відвоювати незалежність, а лише потім можна здійснювати суспільні реформи.

Людвик, онук іншого з синів Воловських, після поразки Листопадового повстання виїхав до Франції і там прославився як геніальний правник, за що отримав орден Почесного легіону.

Гарненька дівчинка грає на спінеті

У Варшаві на розі вулиць Ґжибовської та Валіцув у нещодавно збудованому великому домі Францішека та Барбари Воловських відбуваються концерти. У гостьових кімнатах цього дому часто зупиняються друзі родини. Спокійний і розважливий Францішек садить гостей у вітальні. Зазвичай грають тут, але сьогодні спінет стоїть у сусідній кімнаті, бо маленька музикантка дуже хвилюється і не може грати перед такою численною аудиторією. Тож музика, яка виходить з-під її пальців, долинає до салону крізь відчинені двері. Слухачі сидять тихо, не наважуючись навіть перевести подих — такою прекрасною є та музика. Це Гайдн. Ноти привезли з Оффенбаха, з крамниці пана Андре. Маленька Мариня цілий місяць вправлялася, щоб зіграти цей концерт. Її вчитель музики, чоловік середнього віку і трохи заемоційної вдачі, хвилюється не менше за свою вихованку. Перед концертом він сказав, що більше вже нічого не може її навчити. Є тут Шимановські, Маєвські, Дембовські, Лабенцькі. Є пан Ельснер, який теж давав уроки малій піаністці, є гість із Франції — Фердинандо Паер, який переконує батьків шліфувати цей непересічний талант. У кутку сидить убрана в чорне літня пані, якою опікуються внучки. Це Маріанна Лянцкоронська, чи то пак Рудніцька: тітка Хая, як її між собою називають у цьому домі. Ім’я Маріанна так і не змогло до неї пристати. Вона вже дуже стара і, що тут приховувати, глуха, тож не чує звуків, які пливуть з-під пальців Марисі Воловської. Невдовзі її голова опускається на груди, і жінка засинає.

Про один рукопис

Перша книжка про подорож крізь час, простір, мови та кордони була написана в 1825 році. Автор — такий собі Александер Броніковський, або ж Юліан Брінкен, і був той твір винагородою за роботу адвоката Яна Кантія Воловського, який вів — і виграв — процес щодо маєтку пані Броніковської. Про це йдеться в передмові.

Ян Кантій був нащадком Єгуди Шора, тобто Яна Воловського (Козака), і мав славу чудового правника, людини вченої та бездоганно чесної. Багато років він обіймав посаду декана університету та начальника прокуратури. Пам’ятали, що він відмовився від заробітної плати декана і всю її жертвував на стипендії для шістьох бідних студентів. Російський уряд пропонував йому портфель міністра, але Кантій відмовився. Завжди підкреслював, що походить з євреїв-франкістів, а коли виявилося, що його клієнт не має грошей, щоб оплатити процес, попросив його про гонорар у формі роману.

— Такого, щоб кожен зміг його прочитати і щоб у ньому все було описане так, як було насправді, — сказав він.

Брінкен спитав:

— А як було насправді? Чи хтось зараз може це сказати, через стільки років?

Воловський запросив його до своєї бібліотеки і там за чаркою лікеру розповів історію своєї родини, плутану й повну розривів, бо він і сам знав небагато.

— Ти, пане, — письменник, тож додумай все, чого бракує, — сказав він йому на прощання.

Після того вечора письменник повертався вулицями Варшави, а в його голові шумів пересолоджений лікер і починав брунькувати текст.

— Чи то все правда? — спитала його через кілька років красива й талановита піаністка Марія Шимановська, дівоче прізвище — Воловська, коли вони зустрілися в Німеччині.

Вже старий Юліан Брінкен, письменник та офіцер (спершу прусський, згодом наполеонівський, врешті — Польського королівства) знизав плечима:

— Це — роман, прошу пані. Література.

— Отже? — не вгавала піаністка. — Правда чи ні?

— Гадаю, що ви як артистка не мали б мислити так, як мислять люди примітивні. Література — це особливий різновид знання. Це… — він зупинився, шукаючи потрібних слів, і раптом у його голові з’явилася готова фраза, — досконалість неточних форм.

Розгублена Шимановська замовкла.

Наступного дня вона покликала Юліана до свого салону, де грала для гостей, а коли всі вже розходилися, попросила його залишитися. Тоді й переконала його (розмова тривала майже до самого ранку) не публікувати роману.

— У мого кузена, Яна Кантія, надто хороша позиція в країні, де досі панують хаос і беззаконня. Дуже легко когось звинуватити в… — вона затнулася і за мить продовжила: — …усьому і дискредитувати. Знаєте, я ночами не сплю, все боюся, що от-от трапиться щось страшне… Нащо нам зараз це знання?

Брінкен вийшов від піаністки, сп’янілий від її краси та кількох пляшок чудового вина. Лише на ранок його охопили гнів і обурення. Як вона сміла? Звісно, він опублікує книжку у Варшаві. Вже є видавець.

Але невдовзі почалися такі бурхливі події, що йому було не до рукопису. Він зайнявся організацією допомоги для втікачів, які прибували зі сходу, з повсталої Польщі, а взимку 1834 року підхопив застуду й раптово помер. Рукопис же, так і не опублікований, загубився в бездонних сховищах Національної бібліотеки.

Подорожі «Нових Атен»

Там же опинився й рогатинський примірник «Нових Атен», за яким Яків Франк учився читати польською. Спершу він потрапив аж до Оффенбаха, далі повернувся до Польщі — після ліквідації двору його привіз Францішек Воловський. Тривалий час книжка зберігалася в його бібліотеці, і її читали Францішекові внучки.

А от примірник, подарований єпископові Дембовському, майже повністю згорів у пожежі в одній з приватних бібліотек: було це на вулиці Гожій під час Варшавського повстання. Завдяки добрій роботі львівського палітурника, який міцно стиснув сторінки, довгий час вони опиралися вогню. Тому «Нові Атени» не догоріли до кінця: всередині аркуші лишилися неушкодженими, і їх ще довго розвіював вітер.

«Нові Атени», подаровані Ельжбеті Дружбацькій, залишилися в родині й потрапили до її онуки; потім їх читав граф Фредро, правнук Дружбацької. Після війни цей примірник опинився, як і більша частина львівської книгозбірні, у фондах Оссолінеуму у Вроцлаві, де його й сьогодні можна почитати.

Єнта

Там, звідки дивиться Єнта, немає жодних дат, тож немає чого святкувати, немає за чим журитися. Єдиним знаком часу є смуги, що минають її: невиразні, спрощені до кількох рис, невловні, безмовні, зате терплячі. Це — Померлі. Єнта поступово звикає рахувати Померлих.

Навіть тоді, коли люди взагалі перестають відчувати їхню присутність, коли до них не доходить жоден знак, Померлі все одно караються у чистилищі своїх спогадів. Позбавлені людського тепла, вони не мають ані прихистку, ані опори. Живими опікуються навіть скнари, а до Померлих немає діла і найщедрішим. Єнта відчуває до них своєрідну ніжність, коли вони, наче теплий вітерець, торкаються її, застряглої на межі. Вона дозволяє їм трохи побути поруч із нею; присвячує крихту уваги тим, що з’явилися в її житті, а тепер, відсунуті смертю на задній план, мусять, наче ті ветерани з Ченстохови, забуті королем і армією, випрошувати дрібку людського тепла.

Якщо Єнта й сповідувала коли-небудь якусь релігію, то тепер, серед усіх тих конструкцій, що їх звели в головах її предки й сучасники, її єдиною релігією стала релігія Померлих із їхніми незугарними, незавершеними, невдалими спробами полагодити світ.

Наприкінці цієї історії, коли тіло Єнти стає чистим кристалом, вона відкриває в собі цілком нову здібність: перестає бути лише свідком, оком, яке мандрує крізь простір і час, і починає пропливати також крізь тіла людей — чоловіків, жінок і дітей, — і тоді все відбувається надзвичайно швидко, в одну мить.

І стає зрозуміло, що ті тіла — наче листя, в якому світло оселилося лише на кілька місяців, на один сезон. Потім тіло опадає, мертве, сухе, і темрява перемелює його на пил. Єнті хотілося б охопити поглядом цей рух, цей перехід із життя у прах, ці спраглі перевтілення душі, які дихають своїм попередницям у спину, але навіть для неї це незбагненно.

Фрейна, сестра Песеле, згодом — Анусі Павловської, щасливо дожила до старості в Королівці, де й народилася, і прах її спочив на тому красивому єврейському кладовищі, яке так гарно збігає схилом униз, до річки. Вона ніколи більше не зустрічалася зі своєю сестрою і, зайнята вихованням дванадцятьох дітей, забула про неї. Зрештою, її чоловік як порядний єврей старанно приховував усе, що знав про жінчиних родичів-єретиків.

Її правнуки ще жили в Королівці, коли вибухнула Перша світова війна. Пам’ять про печеру у формі літери алеф та Стару Бабцю збереглася, зокрема серед старших жінок, які пам’ятають речі, здавалося б, непотрібні й фантастичні, з яких не спечеш хліба й не збудуєш дому.

Праправнучка Фрейни, яку називали Чорною, — найстарша в родині — навідріз відмовилася йти до Борщева, щоб зареєструватися, як того вимагали німці. «Ніколи не довіряй жодній владі», — казала вона. Тож доки всі євреї з Королівки, спакувавши речі, вирушали на рампу до міста, вони потай вночі, тягнучи візки з пожитками, подалися до лісу.

Дванадцятого жовтня 1942 року п’ять родин з Королівки — тридцять сім осіб, з яких наймолодшій дитині було п’ять місяців, а найстаршому дорослому сімдесят дев’ять років, — покинувши свої сільські домівки, перед світанням увійшли до печери з боку лісу, там, де велетенська підземна літера алеф закінчується правою горішньою рискою.

Деякі зали печери повні сталактитів, які звисають зі стелі й стін. Кажуть, що це — застиглі краплі світла, яке проникло глибоко в землю і згасло. Але досить на них упасти мерехтливому сяйву свічки — і вони починають світитися, являючи свою вічну мовчазну глибину.

В одній з цих зал досі лежить Єнта. Вже багато років волога осідає на її шкіру, яка цілком пристала до кісток, кристалізується, іскрить, виблискує. Світло вростає в тіло і робить його майже прозорим. Єнта поступово перетворюється на мінерал і через мільйони років стане діамантом. Цей довгий рожевуватий камінь, врослий у скелю, на мить освітлений сяйвом гасових ламп, що їх слід використовувати економно, демонструє своє каламутне, невиразне нутро. Діти, які звикли до життя в печері й уже знають її найглибші ходи, кажуть, що той шматок скелі — живий і якщо посвітити чимось усередину нього, можна побачити людське обличчя. Звісно, ніхто цьому не вірить, тим більше, що протягом майже півтора року, проведених у темряві, їхній зір суттєво ослаб.

Дорослі час від часу виходять по харчі, але ніколи не заходять далі за довколишні села. Селяни вважають їх духами, ніби випадково залишаючи для них за стодолами мішечки з борошном чи капустою.

У квітні 1944 року хтось кидає в отвір, який веде до печери, пляшку з папірцем, на якому невправною рукою написано: «Німці пішли».

Вони виходять, затуляючи очі від світла, напівсліпі.

Всі вони вижили, і серед повоєнного хаосу більшості вдалося емігрувати до Канади, де вони розповіли свою історію — таку неймовірну, що мало хто в неї повірив.

Єнта бачить лісові трави й мохи, купки чорних ягід, світлі листки молодих дубів біля входу до печери, а потім — цілу гору й село, і дороги, по яких мчать автомобілі. Бачить блиск Дністра, схожий на блиск ножа, й інші ріки, які котять свої води до морів, і моря, що носять на собі великі кораблі, навантажені товарами. І бачить маяки, що спілкуються скалками світла. На мить зупиняє свій рух угору, бо їй здається, що хтось її кличе. Хто може знати її ім’я? І бачить унизу фігуру, чиє обличчя осяяне білим світлом, бачить її незвичну зачіску, дивний одяг; але Єнта вже нічому не дивується, вона давно втратила цю здатність. Дивиться лише, як завдяки рухам пальців цієї постаті у плямі світла перед нею з нізвідки з’являються літери і чемно вишиковуються рядками. Єнті це нагадує сліди на снігу — здається, померлі втрачають уміння читати, і це один із найприкріших наслідків смерті. Тож бідна Єнта не може розпізнати власного імені в цьому ЄНТА ЄНТА ЄНТА, яке саме зараз з’являється на моніторі. Вона швидко втрачає інтерес і зникає десь угорі.

Зате тут, де ми перебуваємо, чутно гул, понурий звук матерії, світ темніє, земля гасне. Без сумніву, світ збудований з темряви. Тепер ми перебуваємо на боці темряви.

Проте написано, що людина, яка дбає про справи Месій, навіть невдалих, — хоч би просто переповідаючи їхню історію, — стане поруч із тими, що вивчають одвічні таємниці світла.