Книги Якова

ПРОЛОГ

Проковтнутий папірець застрягає у стравоході десь поблизу серця. Просякає слиною. Спеціально приготоване чорнило поволі розпливається, літери втрачають чіткість. У людському тілі слово переламується навпіл — на субстанцію та суть. Коли перша розпадається, друга, залишившись без форми, всякає в тканини тіла, адже суть безугавно шукає матеріального носія — навіть тоді, коли це призводить до чималих нещасть.

Єнта прокидається, а була ж майже мертвою. Тепер вона це виразно відчуває, це наче біль, течія ріки, трем, напір, рух. Поблизу серця оживає ледь відчутна вібрація, серце б’ється слабко, але рівномірно. Воно впевнене в собі. Сухі кістляві груди Єнти знову наповнює тепло. Вона моргає, важко піднімає повіки. Бачить нахилене над собою стривожене обличчя Еліші Шора. Силкується до нього всміхнутися, але обличчя ще не слухається. Еліша Шор супить брови, дивиться на неї докірливо. Його вуста ворушаться, але Єнта не чує жодного звуку. Звідкись з’являються руки — великі долоні старого Шора, які наближаються до її шиї й пірнають під покривало. Шор незграбно намагається перевернути безсиле тіло на бік і зазирнути під нього, на простирадло. Ні, Єнта не відчуває його зусиль, вона відчуває лише тепло та присутність бородатого спітнілого чоловіка. Потім зненацька, наче в спалаху якоїсь блискавки, Єнта бачить усе згори: себе саму та лисувате тім’я Шора, адже серед усієї тої тяганини з її тілом йому з голови злетіла шапка.

І відтоді так уже є: Єнта бачить усе.