Книги Якова

Про теплий грудень 1755 року, тобто місяць тенет 5516-го, про країну Полін та заразу в Мельниці

Група мандрівників зупиняється на березі Дністра — низькому, південному. Слабке зимове сонце кидає червоні тіні на все довкола. Грудень навдивовижу теплий, розігрітий, не такий, як зазвичай. Повітря — наче плетінка з прохолодних і теплих повівів, що пахнуть свіжою ріллею.

Перед ними — висока стрімка стіна протилежного берега, там уже тінь, сонце обійшло боком той темний мур, на який їм доведеться видряпатися.

— Полін, — каже старий Шор.

— Польща, Польща, — повторюють радісно всі, і їхні очі всміхаються, стаючи вузькими, наче шпарини. Шломо, син Шора, починає молитися й дякувати Господові, що вони щасливо гуртом дісталися сюди. Тихо промовляє слова молитви, інші приєднуються, бурмочуть неуважно, думаючи про щось інше, попускають сідла, знімають з голів просяклі потом шапки. Час поїсти й попити. Відпочити перед переправою.

Довго чекати не доводиться. Щойно западають сутінки, з’являється турок-контрабандист, знайомий, звати його Сакадже, вони не раз із ним працювали. У цілковитій темряві вони переходять убрід ріку разом із кіньми й возами. Чути лише плюскотіння води під копитами.

Згодом, уже на тому боці, група розділяється. Стрімка стіна здавалася неприступною лише здалеку. Сакадже веде їх стежиною, яка підіймається схилом цілком положисто. Обидва Шори, що мають польські папери, їдуть просто до прикордонної сторожі, а Нахман із Яковом та ще кількома мовчки чекають збоку, а відтак рушають бічними стежками.

Польська варта стоїть у селі й не впускає мандрівників із Туреччини через моровицю. З ними сваряться Шор і його син, вимахують паперами та дозволами, таким чином перетягуючи на себе увагу. Схоже, вони щедро платять сторожі, бо раптом стає тихо, і подорожні рушають далі.

У Якова турецькі документи, в яких зазначено, що він підданий султана. Та й виглядає він відповідно: у високій шапці та турецькому плащі, підбитому хутром. Лише борода відрізняє його від правдивого турка. Він навдивовижу спокійний, лише кінчик носа стирчить із волохатого коміра. Може, він спить?

Вони доїжджають до села, тихого й зовсім темного о такій порі. Ніхто їх не зупиняв, дорогою не трапилося жодного сторожа. Турок прощається з ними, ховаючи за пояс монети. Він задоволений своєю роботою, його білі зуби виблискують у широкій усмішці. Він залишає подорожніх біля невеликої корчми, заспаний орендар дуже дивується пізнім гостям і тому, що їх пропустила варта.

Яків одразу засинає, але Нахман цілу ніч крутиться на твердому ліжку, запалює свічку, шукає в постелі блощиць. Шибки в маленьких віконцях брудні, на підвіконні стоїть якесь сухе бадилля, либонь, колись то були квіти. Вранці господар, худий єврей середнього віку, із заклопотаним обличчям подає їм теплої води з покришеною мацою. Корчма виглядає небідною, але господар пояснює, що мор косить людей, страшно виходити з дому й купувати щось у заражених. Власні запаси вони вже з’їли, тож він просить їх якось самим подбати про харч. Кажучи це, тримається від них на віддалі, остерігаючись їхнього подиху і дотику.

Цей незвично теплий грудень розбудив крихітні створіння, які зазвичай о цій порі року ховаються від морозу під землею, а тепер, вчувши тепло, вони виткнулися на поверхню, щоб нищити та вбивати. Живуть вони в невловному густому тумані, у задушливій отруйній парі, що висить над селами й містечками, у тяжкому духу, що його виділяють тіла заражених, — у всьому тому, що називають моровим повітрям. Коли це повітря потрапляє до легенів, воно запалює кров, а відтак пробивається до серця — і людина вмирає.

Коли вранці прибульці виходять на вулиці містечка, яке зветься Мельниця[96], бачать просторий, майже безлюдний ринок, оброслий низькими будиночками, від якого відходять три вулиці. Панує вогка холоднеча — схоже, теплі дні вже позаду, а може, тут, на височині, панує зовсім інший клімат. У калюжах посеред болота поодинокі низькі хмари здивовано розглядають свої віддзеркалення. Майже всі крамниці зачинені; посеред ринку стоїть самотня торгова будка, на якій метляється на вітрі конопляна мотузка, схожа на петлю вішальника. Десь поскрипують двері чи віконниці, подекуди попід стінами прокрадається якась закутана постать. Мабуть, так виглядатиме світ після Страшного суду, коли не буде людей. Світ — таки неприємне, вороже місце, гадає собі Нахман, перераховуючи гроші в кишені.

— Від заражених грошей не беруть, — сказав Яків, бачачи, що Нахман збирається щось купити. Він якраз мився у крижаній воді. На його голому торсі було ще помітне сонце Півдня. — Не плати їм, — докинув він, порскаючи холодною водою на всі боки.

Нахман сміливо переступив поріг маленької єврейської крамнички, з якої саме вийшов якийсь чоловік, і зробив гірку міну. За лядою стояв сухорлявий старий, здавалося, ніби його тут поставили, аби він контактував зі світом замість молодших.

— Я хотів би вина, сиру і хліба, — сказав Нахман. — Кілька хлібин.

Старий подає хліб, не відводячи від нього погляду, здивований його чужинським одягом, хоча тут, поблизу кордону, його не мало б таке дивувати.

Коли Нахман, заплативши, йде геть, помічає краєм ока, що старий якось дивно хитається.

Не варто вірити всьому, що Нахман розповідає, а тим більше всьому, що він пише. Він схильний перебільшувати й додавати емоцій. Всюди бачить знаки, все йому здається якось пов’язаним. Йому завжди замало того, що відбувається, він хотів би, аби все мало небесний, божистий сенс. Щоб його наслідки відчувалися в майбутньому, щоб маленькі причини вели до великих зрушень. Тому Нахман часто впадає в меланхолію. Він ніколи не згадував про це?

Коли повертається до Якова, розповідає, як старий упав як мертвий, тільки-но подав йому товар, і навіть не встиг узяти грошей. Яків задоволено сміється. Нахман любить робити йому таку приємність. Любить його глибокий, дещо хрипкуватий сміх.

Про те, що бачать уважні очі всіляких шпигунів

Відколи Яків перейшов Дністер, його слідом сунуть різноманітні шпигуни. Щоправда, Єнта бачить їх краще, ніж вони — Якова. Дивиться, як на брудних столах у корчмах вони дряпають бездарні доноси і шлють їх кур’єрами до Кам’янця та Львова. Там їх переписують у канцеляріях, вони набувають гладшої форми, стають зіставленнями фактів, констатацією подій, переселяються на кращий папір, обростають печатками — і ось так, під машкарою офіційних документів, вирушають поштою до Варшави, до змучених чиновників цієї напівживої держави, до розкішного палацу папського нунція, а також — за посередництвом секретарів єврейських громад — до Вільна, Кракова, а навіть до Альтони й Амстердама. Читає їх єпископ Дембовський, мерзнучи у своєму дірявому палаці в Кам’янці, читають їх рабини львівського й сатанівського кагалів Хаїм Коген Рапапорт і Давид бен Абрагам, без кінця висилаючи один одному листи, повні недомовок, адже всю цю незручну й ганебну справу непросто описати чистими священними словами гебрайської мови. Нарешті, читають їх турецькі чиновники, аби бути в курсі того, що діється в сусідній державі, а до того ж у них свої справи з місцевими землевласниками. Всі потребують звісток.

Шпигуни — королівські, церковні та єврейські — повідомляють, що Яків дорогою завернув до Королівки, де народився і де досі живе чимало його рідні, зокрема дядько Янкель, місцевий рабин, і його син Ізраель із дружиною Соблею.

Тут, згідно з доносами, його послідовниками стає ще двадцять осіб, переважно родичі. Всі урочисто записують свої імена на аркуші, таким чином обіцяючи триматися своєї віри, не зважаючи ні на які переслідування й нічого не боячись. Зобов’язуються також перейти в іншу віру разом із Яковом, якщо виникне така потреба. Вони наче солдати, готові на все, — пафосно пише один із донощиків.

Шпигуни знають і про Єнту, що лежить у дровітні біля будинку. Про неї вони пишуть: «якась свята стара», «стара жінка, що не хоче померти», «відьма, якій триста років».

Саме до неї передусім іде Яків.

Собля веде його до дровітні, відчиняє двері й показує те, про що він просив, тільки-но прибувши. Яків стоїть приголомшений. Дровітню перетворили на врочисту світлицю, на стінах висять килими, ткані місцевими селянами, — смугасті й кольорові; такими ж килимами встелена й підлога. Посередині стоїть ложе з гарною вишиваною постіллю, вже трохи запилюженою; Собля змітає з неї рукою якісь билинки й павутиння. З-під ліжника визирає людське обличчя, поверх грудей лежать руки з білими кістлявими долонями. У Якова, ще веселого, з наготованими на язиці жартами, підкошуються ноги. Це його бабуся. Всі — Нахман і Нуссен, ребе Мордке, старий Моше з Підгайців, який також прибув, щоб привітати Якова, — нахиляються над Єнтою. Яків спершу стоїть мов закам’янілий, потім починає театрально схлипувати. До нього приєднуються інші. Собля стоїть на порозі, щоб не заходили ніякі допитливі зіваки. Люди заповнюють їхнє невелике подвір’я майже вщерть: бліді, бородаті, в хутряних шапках. Притупують на свіжому снігу.

Це — мить слави для Соблі; вона пишається, що Єнта виглядає так гарно.

Вона затріскує двері й входить усередину, щоб звернути увагу присутніх на те, як ледь помітно тремтять Єнтині повіки, як рухаються під ними очні яблука, як її очі мандрують якимись незбагненними світами.

— Вона жива, — каже Собля заспокійливо. — Ось, торкнися її. Навіть трохи тепла.

Яків слухняно торкається пальцем долоні Єнти. Швидко відсмикує руку. Собля хихоче.

Ну, і що ти, Мудрий Якове, на таке скажеш?

Не таємниця, що Собля, дружина Ізраеля, неприязно ставиться до тих, що називають себе правовірними. Бо ніякі вони не правовірні, а лише каламутять воду. Як багатьом жінкам, Яків їй неприємний. Особливо коли молиться — без тфелінів! При цьому він крутиться довкола власної осі, клацає зубами. Ярмаркові фокуси, гадає собі Собля. Яків велить їй іти до ґойської крамниці — бо вище починається ґойська частина села — по християнський хліб. Собля відмовляється. Тож хліб приносить хтось інший. Яків починає всіх ним частувати, а деякі так осміліли, що простягають руки по той хліб, чинячи святотатство. Або ж зненацька завмирає і починає дослухатися, ніби чує якісь голоси. Решті вони нечутні. Бурмоче нісенітниці якоюсь невідомою мовою: наприклад, повторює «з-з-з», тремтячи при цьому цілим тілом. Що це може означати, Собля не знає, та й ніхто не знає, але його послідовники ставляться до цього вкрай серйозно. Моше з Підгайців пояснює Ізраелеві, що це значить «Маасім Зарім, Маасім Зарім», тобто «Чужі Вчинки». Іншими словами — це те, від чого слід починати. Чужі Вчинки є дивними, на перший погляд незбагненними діями, що їх не розуміють невтаємничені, але посвячені знають іній сенс. Треба робити все те, що досі було заборонене. Звідти — той нечистий християнський хліб.

Ізраель думає про це цілий вечір. Якщо настала така довгождана епоха Месії, то Яків правий: закони Тори, закони цього світу, втратили силу. Тепер усе навпаки. Ізраеля лякає ця думка. Він сидить на лаві з роззявленим ротом і дивиться, яким чудним зненацька стає світ. Йому паморочиться в голові. Яків на подвір’ї обіцяє, що тих «чужих учинків» ставатиме все більше, і їх слід робити старанно, впевнено. Порушувати давній закон необхідно, лише це може пришвидшити спасіння. Ввечері Ізраель просить того ґойського хліба й жує його повільно, старанно, спокійно.

Собля ж — надзвичайно практична людина, її не цікавлять такі справи. Якби не її здоровий глузд, вони вже давно померли б з голоду, адже Ізраеля хвилюють лише такі речі, як тіккун, девекут, спасіння світу і так далі. Крім того, у нього хворі легені, і він навіть дров нарубати як слід не може. Собля наказує нагріти води, щоб запарити курчат, керує приготуванням жирного бульйону, робить свої справи, їй допомагає енергійна восьмилітня Песеле; вони схожі як дві краплі води. Собля годує ще одну дитину — Фрейну. Дитя має неймовірний апетит, тому-то Собля така худа. Решта дітей гасають по хаті.

Соблі було б цікаво глянути на дружину цього неприємного кузена, якого вона мусить приймати вдома. Кажуть, вона народила донечку. Чи приїде вона коли-небудь до Польщі, чи приєднається до свого чоловіка? Яка вона на вигляд? А якою є та родина в Нікополі? Чи правда, що Яків багатий і в нього там свій виноградник? Тоді чого він тут шукає?

Першого дня на все бракує часу. Якова безперервно оточують люди, торкаються, смикають за рукави, він звертається до присутніх із довгою промовою, повною приповідок. Яків проповідує цілковито нову релігію, до якої треба прийти через Ісава, тобто християнство, так само, як Шабтай ввійшов до Ісмаеля, себто турецької віри. Адже шлях спасіння полягає в тому, щоб вилускати з усіх цих релігій зерна осяяння і поєднати їх в одне велике Боже одкровення, Тору де-Ацілут. У цій остаточній релігії всі три віри будуть з’єднані воєдино. Дехто з присутніх, чуючи це, спльовує в сніг і йде геть.

Відтак починається застілля, після якого Яків — чи то через втому, чи через алкоголь — одразу йде спати. Ясна річ, не сам, бо в домах сабатіанців діють приписи особливої гостинності. Гріти Якова приходить молодша донька Моше, який живе за кладовищем.

Щойно розвиднілося, Яків велить відвести його на пагорб, до печер. Там каже супутникам його зачекати, а сам зникає в лісі. Знов починається те притупування в снігу. Гурт зібрався чималий, прийшли й ґої з села, питають, що тут діється. Згодом розповідатимуть усім цікавим: «Приїхав якийсь єврей учений з Туреччини, їхній святий. Високий, у турецькій шапці, носатий такий». І йдуть до нього люди з села, чекають у гаю, переконані, що він там розмовляє з підземними духами. Коли Яків повертається, вже вечоріє, а з настанням сутінків починає сніжити. Повертаються до села цілим товариством, веселі, хоч і змерзлі, задоволені, що на них уже чекає гарячий бульйон і горілка. Вранці рушають далі — на Хануку до Озерян.

Шпигуни вже добре знають, що відбувається далі: той пророк, Яків, зупиняється на два тижні в Симхи бен Хаїма й починає бачити світло над головами деяких вірних. Це — німб, у декого зеленкуватий, у декого блакитний. У Симхи та його брата є це світіння над головами. Це означає, що вони — обрані. Кожному хотілося б мати такий німб, деякі навіть його відчувають, це наче легке свербіння на тім’ї й тепло, як тоді, коли стоїш без шапки. Кажуть, той німб береться з невидимої дірки в голові, крізь яку витікає внутрішнє світло. Це та дірка так свербить. І обов’язково треба позбутися жмута, що його багато хто має у волоссі. Він закупорює світло.

«Три речі оці дивовижні для мене, і чотири, яких я не знаю» (Книга Приповістей 30:18)

Коли Яків іде селами чи містечками, за ним біжать місцеві ортодоксальні євреї й кричать: «Трійця! Трійця!» Наче то якесь прізвисько. Буває, що кидають камінням у його послідовників. Інші, яких спокусив Шабтай Цві, заборонений пророк, дивляться з цікавістю, і від них відокремлюється гуртик тих, що рушають слідом за Яковом.

Люди тут бідні й через те недовірливі, злидар не може дозволити собі вірити всім поспіль. Доки товстий схудне, бідний помре, кажуть тут. Вони воліють чудес, знаків, комет, кривавої води. Не надто розуміють, що їм каже Янкель Лейбович, якого звуть Яковом Франком. Але оскільки він ставний, красивий, одягнений на турецький штиб, то здається незвичайним і привертає зір. Увечері біля багаття Яків скаржиться Нахманові, що почувається як поважний купець, що має на продаж найкрасивішу перлину, а його тут сприймають як дрібного перекупника і не розуміють вартості перлини. Гадають, що вона фальшива.

А розповідає він людям те, чого його вчив Ісохар, те, що йому вечорами тлумачить ребе Мордке, те, про що розводиться Нахман, блискучий дискутант, але чоловік геть непримітний та позбавлений таланту переконувати. Але досить Якову розпалитися, і він починає додавати багато від себе. Особливо полюбляє ефектні порівняння і не гидує лайкою. Говорить, як простий єврей, як молочар із Чернівців, як лимар із Кам’янця, хіба що щедро приправляє свою мову турецькими словами, через що вона стає схожою на халу з родзинками.

На християнський Новий рік вони вирушають до Копичинців. Дорогою розминаються з кортежем багато прикрашених саней: то довколишні вельможі врочисто їдуть до костелу. Коні сповільнюють хід, і обидва кортежі мовчки й здивовано витріщаються один на одного. Яків — у кожусі з високим коміром, у високому фарбованому хутряному ковпаку. Наче король. Панове загорнуті в шуби, що роблять їхні фігури незграбними й присадкуватими; їхні голови прикрашають шапки, до яких пришпилені коштовні брошки та пера. Жінки, бліді, із зачервонілими на морозі носами, потопають у хутряних пледах.

У Копичинцях столи вже накрито, а правовірні з цілого села чекають перед домом Шломо та Зитлі. Переступають з ноги на ногу, притупують, бо мороз узявся не на жарт. Перемовляються. Небо рожевіє, коли сани під’їжджають до будинку. Натовп стихає і в напруженому мовчанні спостерігає, як Яків входить усередину. Той вже перед дверима зупиняється, повертається назад, підходить до Рифки, її чоловіка Шилі та їхньої маленької донечки й дивиться понад їхніми головами, неначе щось там бачить. Присутні починають тихо гомоніти, та й самим обранцям трохи незатишно. Коли Яків нарешті зникає у дверях, Рифка починає схлипувати, заходиться плачем і дівчинка, приблизно трирічна; плачуть і інші — чи то через хвилювання, чи то через холод і втому. Дехто їхав цілу ніч. Є тут і такі, що супроводжують Якова ще з Озерян, а то й з Королівки.

У домі Якова врочисто приймає Хаїм з Варшави, який має ґешефти у столиці, і тому всі його шанують. Туди також уже дійшла слава Якова. Тамтешні люди теж хочуть знати, чого чекати тепер, коли світ наближається до свого кінця. Яків аж до вечора терпляче пояснює, аж шибки в маленьких віконцях беруться парою, яка відразу перетворюється на філігранні пальми.

Того вечора ті, що зазирають крізь крихітні віконця, бачать небагато. Пломені свічок миготять і вряди-годи гаснуть. У Якова знову вступає дух — руах га-кодеш. Нічого достеменно не видно, лише якусь миготливу тінь від свічки на стіні. Чути короткий зойк якоїсь жінки.

Ввечері Шломо Шор, як здавна заведено, висилає до Яковового ложа Зитлю. Але Яків такий втомлений, що Зитля, чиста й напахчена, перевдягнена у святкову сорочку, розчарована й сердита вертається до чоловіка.

У домі Хаїмових батьків Яків навертає трьох людей. Сам Хаїм дуже до вподоби Якову, він має організаторський хист і вже наступного дня береться за роботу. Тепер вони рухаються від села до села справжнім кортежем із кільканадцяти возів і вершників, а до того ще й якихось піших, що не встигають за караваном і дістаються до мети лише пізно ввечері, змучені й голодні; ці ночують, де доведеться: у стодолі, у корчмі на підлозі. Села передають одне одному Якова, наче священну реліквію. І де б він не зупинився на нічліг, усюди збираються якісь люди, зазирають у вікна, слухають промови Якова зі сльозами зворушення на очах, хоч і не все розуміють. Зворушує їх не лише сам Яків, чиї рухи тепер стали якимись різкішими, рішучими, немов він забіг сюди лише на хвилинку, а сам думками десь далеко, там, де Авраам, Capa, Шабтай, великі мудреці, які розбирали світ на найдрібніші літерки. На додачу до всього на небі з’явилася комета, яка щовечора супроводжує Якова, наче він — її син; син тієї небесної іскри, що втрапила в наш світ. І їдуть вони через Теребовлю, Соколів, Козову, Плавучу[97], Зборів, Ганачівку та Буськ. Всі піднімають голови, дивляться в небо. Яків зцілює доторком рук, знаходяться загублені речі, загоюються виразки, вагітніють безплідні жінки, у сім’ях знову спалахує любов. Корови народжують близнюків чудної масті, а кури несуть яйця з двома, а то й трьома жовтками. Польські пани приїжджають подивитися, як той Франк, той турецький чи волоський єврей, чинить небачені чудеса й розповідає про кінець світу. Чи християни теж будуть спасенні, чи то лише єврейський кінець світу? Невідомо. Вони хочуть із ним поговорити. Говорять через перекладача — або Нахмана, або Хаїма з Варшави — і намагаються триматися зверхньо. Спершу кличуть його до екіпажа, той підходить, чемно відповідає. Каже, що він — людина проста, але при цьому дивиться на них так, що вони втрачають рештки самовпевненості. Потім губляться в натовпі, в якому їх вирізняють хіба що пишні шуби й пера на шапках.

У Буську ціле містечко висипає з хат, горять смолоскипи, вдарив сильний мороз, і свіжий сніг рипить під ногами. Яків уже тиждень гостює тут у Нахманової родини — брата Хаїма та його дружини. Малий син Нахмана Арон та його приятелі ходять слідом за Яковом, наче пажі за королем. Тут блакитні німби Яків бачить мало не над кожним. Чи не ціле містечко навертається у віру Святої Трійці, як каже сам Яків. Удень приносять хворих дітей, щоб він поклав на них долоні. Потім по нього приїжджають із Давидова, а відтак хочуть його бачити у Львові. Там він промовляє у великому залі, куди набився натовп людей, але коли він каже, що в час його другого приїзду до Польщі треба буде перейти до Ісава, себто в лоно католицизму, аби пришвидшити настання останніх часів, починають виходити, нервово пирхаючи. Львівські євреї багаті, примхливі й розбещені. Львів не так горнеться до Якова, як убогі села й містечка. Заможні й задоволені життям не поспішають до Месії, бо ж Месія — це той, кого вічно чекають. Кожен, хто прийшов, є лжемесією. Такий закон. Тож Якова перекрикують, зацитькують, коли він промовляє у львівській синагозі. Нарешті він хапає підставку під книгу і жбурляє її в натовп. Мусить тікати, бо люди напирають на нього, розгнівані, злі.

Навіть у корчмі на нього сичать, хоч Хаїм добре платить. Корчмарка, не надто ґречна, цідить крізь зуби. Тоді Яків каже їй, аби вона вийняла з кишені злотого. Та стоїть здивована.

— Звідки б він там узявся?

Яків наполягає й каже їй засунути руку до кишені — і це в присутності багатьох свідків. І корчмарка виймає звідти монету. Не надто цінну, відколи її фальшують, але все одно гроші. Дивиться на неї дещо збентежено і вже збирається йти, але Яків міцно тримає її за плече.

— Ти ж добре знаєш, звідки вона в тебе, — каже він, дивлячись кудись понад головами невеликого гуртика роззяв, який вже встиг зібратися.

— Мовчи, пане, — просить вона і виривається.

Але Яків не слухає і продовжує, задерши голову догори, аби всі присутні почули:

— Від шляхтича дістала, того, з яким учора грішила.

Люди вибухають сміхом, гадаючи, що то вигадка, але корчмарка, на диво, все підтверджує і зникає, залившись рум’янцем.

Тепер заклик Якова стає зрозумілим, виразним, наче сліди на снігу від підошов тих, що не потрапили досередини й мусять про все розпитувати в інших. Ідеться про те, щоб з’єднати воєдино три релігії: юдейську, мусульманську та християнську. Перший, Шабтай, відчинив двері в іслам, другий, Барухія, проклав дорогу до християнства. Що найбільше дратує слухачів, що викликає тупіт і крики? Те, що через віру в Назарянина треба перейти, як через ріку. І те, що Ісус був оболонкою Месії правдивого.

В обідній час ця думка здається ганебною. Після обіду про це вже можна поговорити. Під вечір вона стає прийнятною, а пізнім вечором — очевидною.

Вночі виринає ще один аспект цієї думки, який доти вислизав з уваги: що в мить хрещення перестаєш бути євреєм, принаймні для інших. Стаєш людиною, християнином. Можна купити землю, відкрити крамницю в місті, посилати дітей до різних шкіл… Від широти можливостей паморочиться в голові. Це те саме, що отримати чудесний несподіваний подарунок.

Охоронниці Володаря

Шпигуни помітили, що ще від Озерян Якова супроводжує дівчина, а згодом до неї приєдналася ще одна. Вони буцімто мають його оберігати. Одна, родом із Буська, — миловида, ясноволоса, весела, завжди ступає на півкроку позаду нього. Друга, Ґітля, — львів’янка; висока, мовчазна й гордовита, як цариця Савська. Кажуть, буцімто вона — донька Пінкаса, писаря львівської громади, але сама вона твердить, що в ній тече королівська кров, бо її дід викрав польську королівну. Вони сидять обабіч Якова, як янголи-охоронці поруч зі своїм Володарем, на їхніх плечах красиві хутра, на головах шапки, оздоблені коштовним камінням і павиним пір’ям. При боці — невеличкі турецькі мечі в піхвах із бірюзою. Яків сидить між ними, наче між колонами храму. Невдовзі та темніша, Ґітля, стає його справжнім щитом, пробивається наперед і перекриває своїм тілом доступ до нього, палицею стримує натовп. Руку про всяк випадок тримає на руків’ї меча. Дуже швидко шуба починає їй заважати, тож вона змінює її на червоний військовий кунтуш, прикрашений білим позументом. її непокірне густе темне волосся вибивається з-під хутряної військової шапки.

Яків ніде без неї не дасть собі ради, ночує з нею, як із дружиною. Вона є буцімто його хоронителькою, даною йому Богом. Вона йтиме з ним Польщею, охоронятиме його. Бо Яків боїться, він не сліпий і бачить за спинами своїх послідовників мовчазний натовп, який плює, зачувши його ім’я, а під ніс бурмоче прокльони. Нахман також це бачить, тому наказує щоночі довкола дому виставляти сторожу. Нерви Якова заспокоюють лише дзбан вина і прекрасна Ґітля. Сторожа чує крізь тонкі дерев’яні стіни хати хихотіння та любовні зойки. Нахманові це не подобається. Та й Моше, рабин із Підгайців, застерігає, що таке зухвальство зайве і лише під’юджує злі язики. Зрештою, він і сам, віднедавна вдівець, зиркає ласим оком на дівчат. Ґітля всіх нервує. Бундючиться, поглядає звисока на інших жінок. Найбільше її не терплять Хаїм із Варшави та його дружина Віттель. У Львові Яків, дарма що неохоче, розпрощався з тією ясноволосою, але Ґітлю вирішив лишити при собі. Втім, ту першу невдовзі замінила інша.

Подорож триває цілий місяць. Щоразу інше місце ночівлі, інші люди. У Давидові Яків вітається з Елішею, як із батьком. Шор стоїть у великій хутряній шапці, обабіч нього — сини. Тремтливою рукою Шор вказує на дивне світіння над головою Франка. Що довше вони на нього дивляться, то яскравішим воно стає. Присутні стають навколішки на снігу.

Коли він ночує в Рогатині у Шорів, старий Еліша просить його привселюдно:

— Покажи-но, Якове, свою силу. Ми знаємо, що ти її здобув.

Але Яків відмахується, каже, що втомлений, що час спати після довгих диспутів, і піднімається сходами нагору, до свого покою. І тоді присутні бачать, що на дубових сходинах залишився слід його стопи, наче випалений, видовбаний у дереві. Відтоді люди приходять туди дивитися на той слід у побожному мовчанні. У Рогатині також зберігають його турецьку вишивану пантофлю.

Шпигуни, вислані львівською єврейською громадою, старанно занотовують зміст нової молитви, що її привіз із собою Яків Лейбович Франк, так само, як і факт, що він обожнює каймак та турецькі солодощі з кунжуту й меду. Його товариші завжди мають їх у своєму багажі. Мова молитви — це суміш гебрайських, іспанських, арамейських і португальських слів, тому всього зрозуміти не може ніхто. Але саме через це молитва звучить таємничо. Звернена вона до якогось «Сеньйора Санто», співається в ній «Dio mio Baruchja». Випадково почуті уривки шпигуни намагаються скласти докупи, і виходить у них щось таке: «Щоб пізнали ми велич твою, Сеньйор Санто, бо Ти Бог правдивий, і Господь Світу, і Цар Світу, що був у світі тілесному, і знищив раз і назавше закон творіння, і піднявся на своє істинне місце, аби скасувати решту сотворених світів, і крім Тебе немає іншого Бога ні у висотах, ані внизу. І не введи нас ні у спокусу, ні в ганьбу, тому ми вклякаємо перед Тобою і славимо Твоє ім’я, Царю великий і сильний. Святий єси».

«Рештки» Нахмана з Буська, що їх він писав потай від Якова

Про таємничі ритуали в Лянцкоруні та недобре око

Цього Нахман не опише. Так, слова — це справді тягар. Сідаючи за писання, Нахман відокремлює те, що можна написати, від того, про що писати не слід. Про таке можна лише пам’ятати. Зрештою, сам Яків каже: не лишайте слідів, ви по самі вуха в таємниці, ніхто не має права знати, хто ми і що робимо. Але сам він створює багато шуму, робить дивні жести, кидає химерні фрази. Говорить загадками, так, що не одразу й збагнеш, що він має на увазі. Тому після його від’їзду люди ще довго не розходяться й пояснюють одне одному слова того Франка, чужинця. Що він сказав? Кожен це розуміє по-своєму.

Коли 26 січня вони прибувають до Лянцкоруня в супроводі двох вершників — Лейбка Абрамовича та його брата Мошка, — їх одразу ведуть до будинку Лейбка. Надворі вже зовсім темно.

Село розташувалося на стрімкому схилі над рікою. Кам’яниста дорога проходить угорі. Темрява — густа й холодна, світло в’язне в ній за кілька ліктів від свого джерела. Пахне димом від мокрих дров, у пітьмі бовваніють силуети хат. У віконцях подекуди зблискує брудно-жовте світло.

Шломо Шор і його брат Натан зустрічаються з сестрою. Хая, провидиця, живе в Лянцкоруні, відколи вони одружилися з місцевим рабином Гіршем, який торгує тут тютюном і користується великою повагою серед правовірних. Нахман, побачивши її, відчуває легкі памороки, ніби ковтнув горілки.

Вона приходить із чоловіком. Обоє стають на порозі, і Нахманові здається, що Хая прийшла з батьком — так Гірш нагадує старого Шора. Це й не дивно, вони ж двоюрідні брати. Хая погарнішала після пологів, вона худорлява й висока. На ній — криваво-червона сукня і блакитна шаль, наче на дівчині. Волосся перев’язане барвистою хусткою, що спадає на плечі. У вухах — довгі турецькі сережки.

Крізь запилюжені невеликі шибки всередину потрапляє небагато світла, тож навіть удень горить глиняний каганець із ґнотом, зануреним в олію; звідти — постійний запах кіптяви й паленого жиру. Обидві кімнати захаращені, звідкись постійно чується шкряботіння, порипування. Надворі зима, то й миші сховалися під дахом від морозів і тепер будують вертикальні міста у стінах і горизонтальні в підлогах — міста ті заплутаніші, ніж Львів і Люблін разом узяті.

У передній кімнаті над вогнищем є заглибина, крізь яку до вогню доходить повітря, але вона весь час забивається, тому піч димить, і все в хаті просочене запахом паленого.

Вони щільно зачиняють двері й затуляють вікна. Здається, ніби вони пішли спати: цілий день їхали, потомилися. Так само, як і шпигуни. Селом уже шириться незадоволений гомін: зараза сабатіанська прибула. З’являються й двоє допитливих: Ґершом Нахманович і його кузен Нафталі, той, що орендує майно в пана і через це гне кирпу. Ґершом прокрадається і нишком зазирає у вікно з нещільною завісою. В голові йому починає шуміти, він, як зачарований, не може відвести очей від шпарини у вікні; крутить головою, щоб крізь неї побачити усю сцену. При світлі однієї свічки колом сидять чоловіки, а посередині — оголена до пояса жінка. Здається, ніби її великі, повні груди світять у темряві. Той Франк ходить довкола неї, щось бурмочучи до себе.

У примітивному інтер’єрі Лейбкової хати тіло Хаї здається досконалим і прекрасним, наче взялося з іншого світу. У неї прикриті повіки, ледь розімкнені вуста, з-між яких видно кінчики зубів. На її плечах і грудях виблискують краплинки поту, груди хиляться до землі, аж хочеться їх підтримати. Хая стоїть на стільці. Єдина жінка серед багатьох чоловіків.

Першим підходить Яків. Йому доводиться ледь зіпнутися навшпиньки, щоб торкнутися губами кінчиків її грудей. Здається навіть, що він певний час тримає у вустах сосок, що спиває краплю молока. І другий — так само. За ним підходить ребе Шаєс, старий, з довгою ріденькою бородою, яка сягає йому до пояса. Його губи, рухливі, як у коня, певний час шукають Хаїн сосок наосліп — ребе Шаєс не розплющує очей. Потім підходить Шломо Шор, її брат. Робить те саме, але якось квапливо. Тоді встають зі своїх місць усі: осмілілий Лейбко Абрамович, господар; далі — його брат, Мошко; далі — ще один Шор, але вже Єгуда; за ним — Ісаак із Королівки; і кожен, навіть той, хто щойно скромно стояв біля стіни, розуміє, що його допущено до великого таїнства тієї віри, і тепер він правовірний, а люди довкола є його братами, і так уже буде завжди, аж доки спаситель знищить старий світ і відчинить двері в нові світи. Бо в тіло Гіршевої дружини ввійшла сама Тора, то вона світить крізь її шкіру.

Треба заплющити очі й ступати в темряву, бо лише в темряві видно світло. Так подумки каже собі Нахман і бере вустами сосок Хаї.

Як Ґершом упіймав відступників

Кажуть, нібито сам Яків звелів нещільно затулити вікна. Аби дещо таки можна було побачити. Підглядачі миттю біжать у село до рабина, і невдовзі збирається гурт людей, озброєних палицями.

Виявляється, Ґершом не збрехав. Вони спершу зиркають у шпару між завісами, далі вивалюють двері, і на якусь мить перед їхніми очима постає напівоголена жінка, яка намагається затулитися клаптем одягу. Попід стіни розбігаються якісь люди. Ґершом грізно кричить, хтось вистрибує крізь вікно, щоб його тут-таки схопили, декому таки вдається втекти. Решту, за винятком Хаї, зв’язують посторонками і, за наказом Ґершома, ведуть до рабина — нетверезих, наляканих. Тим часом Ґершом самовільно реквізує їхні вози, коней, книги, кожухи, а далі вирушає надвір, до пана. Ґершом не знає, що зараз запусти і в пана гості. Крім того, пан не хоче втручатися у єврейські сварки — у євреїв він позичає гроші й не знає, в чому там достеменно річ, хто в це замішаний, а хто ні. Тож кличе свого управителя Романовського, а сам насолоджується кизиловою наливкою. Двір яскраво освітлений, і навіть на вулиці чути запах печені, долинає музика і жіночий сміх. З-за спини пана цікаво визирають зарум’янілі обличчя. Управитель Романовський взуває високі чоботи, знімає зі стіни рушницю, гукає парубків, і вони всі разом рушають крізь високі сніги. У них кипить священне обурення, єврейське та християнське, викликаючи в уяві тривожні образи: діється якесь страшне святотатство, наруга всесвітня, що не знає кордонів релігій. Прибувши на місце, бачать лише змерзлих чоловіків, зв’язаних посторонками по двоє. Сидять без кожухів, тремтять на морозі. Романовський знизує плечима. Хтозна, в чому тут річ. Про всяк випадок усіх відправляють до Копичинців, під варту.

До турецької влади швидко доходить звістка про те, що тут сталося. Вже на третій день з’являється невеликий загін турецького війська і вимагає від Романовського видати їм в’язня Якова Франка, підданого Порти, що Романовський радо робить. Хай євреї з турками самі судять своїх відступників.

Кажуть, упродовж тих трьох днів, проведених у копичинецькій в’язниці, на Якова знову зійшов святий дух, руах га-кодеш. Вигукував дивні речі, про що згодом свідчили його співв’язні ребе Шаєс та Іцеле з Королівки. Кричав, що піде в християнство, і дванадцятеро братів — разом із ним. Звільнивши його, турки дали Якову коня, на якого той скочив і негайно рушив за турецький кордон, до Хотина. Шпигуни донесли рабинові Рапапортові у Львові, що перед від’їздом Яків гучно мовив гебрайською: «Королівським шляхом рушаємо!»

Про польську принцесу Ґітлю Пінкасівну

Прекрасна Ґітля — то єдина донька Пінкаса, секретаря львівського рабина Рапапорта. Дівчині трохи бракує клепки, вона завдавала батькові постійних прикрощів, тож той віддав її до своєї сестри в Буську, щоб вона подихала здоровим сільським повітрям і не впадала всім в очі.

Те, що вона красива, — теж біда, хоч зазвичай це тішить батьків. Гітля висока, струнка, з довгастим смаглявим обличчям, повними вустами й темними очима. Ходить недбало, якось чудернацько вдягається. Ціле літо гуляла вологими лугами за містом, декламувала вірші, самотньо вешталася цвинтарем, завжди з книжкою в руці. Її тітка вважає, що так воно закінчується завжди, якщо навчити дівчину читати. Батько Ґітлі необачно це зробив, і ось наслідки. Вчена жінка — то великий клопіт. Хто при здоровому розумі сидить на кладовищі? Дівчині дев’ятнадцять, їй давно час заміж, та й зиркають на неї допитливо і парубки, і старші чоловіки, але хто таку захоче? Кажуть, наче дозволяла деяким хлопцям її облапувати. То було за цвинтарем, біля дороги до лісу. Хтозна, чи там не було чогось більшого.

Мати Ґітлі померла, коли дівчинці було кілька років. Довгий час Пінкас був удівцем, але кілька років тому взяв собі нову дружину, яка терпіти не могла пасербиці. Це було взаємно. Коли мачуха народила близнюків, Гітля вперше втекла з дому. Батько знайшов її в корчмі на рогатках Львова. Молоденька дівчина підсіла до картярів і радила то одному, то другому. Але не справляла враження мандрівної шльондри. Говорила гарною польською, видно було, що вчена, добре вихована. Хотіла їхати до Кракова. Була добротно вбрана, у найкращу сукню, і поводилася так, ніби на когось чекала. Корчмар гадав, що то якась велика пані, яка втрапила в халепу. Розповідала, що вона правнучка польського короля і батько знайшов її в кошику, вимощеному лебединим пухом, а лебідка годувала її своїм молоком. Слухачі більше сміялися з того лебединого молока, ніж із кошика. Батько ввірвався до корчми і привселюдно вліпив їй ляпас. Потім силою посадив її на підводу й повіз у бік Львова. Бідолашний Пінкас досі чує регіт і сороміцькі жартики відвідувачів тієї корчми. Тому вирішив якнайшвидше видати доньку заміж. За першого, хто їі захоче, поки вона — як він сподівався — незаймана. Винайняв найкращих свах, і одразу знайшлися охочі з Озерян і Чорткова. І тоді Ґітля почала ходити на сіно з хлопцями, до того ж так, аби всі це бачили. Робила це навмисно, щоб відвернути шлюб. І вдалося: обидва кандидати на чоловіка щезли з обрію. І той, що з Озерян, і той, що з Чорткова, — чутки ширяться швидко. Тепер вона жила в окремій прибудові, наче прокажена.

Але взимку того фатального року Ґітлі пощастило чи, може, навпаки, не пощастило: на шляху з’явився караван саней, і прибульці зупинилися на ніч у містечку. Тітка Ґітлі, у якої саме гостювала ще й Ґітлина мачуха з двома близнюками, вічно голодними й патлатими, наче Ісав, зачинила цілу свою родину в хаті, замкнула віконниці й звеліла всім молитися, аби голоси тих безбожників, чого доброго, не сягнули їхніх невинних вух.

Ґітля, попри спротив тітки й мачухи, накинула на себе гуцульський кептарик, що його отримала від батька, і вийшла на сніг. Брела снігом до дому рудого Нахмана, де зупинився Володар. Чекала надворі разом з іншими, видихаючи, як усі, хмаринки пари, що затуляли обличчя, і притупуючи на холоді. Нарешті Володар на ймення Яків вийшов зі свитою. Вона схопила його за руку й поцілувала. Яків вирвав руку, але Ґітля розпустила своє красиве густе волосся й сказала те, що завжди: «Я — польська принцеса, онука польського короля».

Присутні вибухнули сміхом, але на Якова це справило враження, тож він зупинився й уважно поглянув дівчині просто в очі. Що він там побачив, невідомо. Відтепер вона йшла за ним крок у крок, не відступаючи ні на мить. Кажуть, ніби Володар був нею вельми задоволений. Завдяки їй — так стверджували — Володар міцнішав; та й їй велика сила була послана небом, вона відчувала її в собі. Якось один лайдак накинувся на Володаря, то вона так його вперіщила, що той впав у сніг і довго не міг очуняти. Отак вона стерегла Якова, як вовчиця, аж до тієї фатальної ночі в Лянцкоруні.

Про Пінкаса та його соромливий розпач

Коли Пінкас з’являється у Рапапорта, воліє не потрапляти йому на очі, скрадається нишком, гнеться над паперами, які переписує. Його майже не видно. Але рабин, попри його вічно ледь прикриті повіки, бачить краще, ніж багато парубків. Пінкас постійно відчуває на собі його погляд, пекучий, наче кропива. Нарешті настає та мить: рабин велить Пінкасові прийти до нього на розмову. Питає його про здоров’я, про синів. Чемно, ласкаво, як завжди. Нарешті, дивлячись убік, починає:

— Чи правда те, що… — і замовкає. Пінкасові стає незатишно, в його шкіру впинаються сотні пекельно розпечених голок.

— Мене спіткало нещастя.

Ребе Рапапорт лише скрушно киває головою.

— Чи знаєш ти, що вона більше не єврейка? Чи знаєш ти це?

Рапапорт каже, що Пінкасові вже давно треба було з цим щось робити — ще тоді, коли вона почала називати себе польською принцесою, а може, й раніше. Всі бачили, що з нею коїться щось недобре, що в неї вселився якийсь дибук. Що вона стала розв’язною, вульгарною і зухвалою.

— Коли вона почала дивно поводитися? — питає рабин.

Пінкас довго думає і відповідає: відколи померла мати. Мати помирала довго й тяжко, в грудях у неї була пухлина, що розлилася на ціле тіло.

— Певно, що тоді, — каже рабин. — Довкола душі, що помирає, витають сонми неприкаяних темних душ. Шукають шпарину, крізь яку можуть пролізти в людину. Розпач ослаблює.

Пінкас слухає, затамувавши подих. Визнає, що рабин правий. Він — мудрий чоловік. Пінкас розуміє його логіку, він і сам сказав би іншому щось таке у схожій ситуації: коли в кошику зіпсувався один фрукт, треба його викинути, аби не занапастити решту. Але тепер, коли він дивиться на самовпевненого, хоч і співчутливого Рапапорта з вічно прикритими повіками, думає, що, можливо, є щось, чого цей великий мудрий чоловік не бачить. Може, є незбагненні закони, може, не все записано в книгах, може, слід записати туди щось про таких, як його Ґітля, може, її душа — і справді душа польської принцеси…

Рапапорт розплющує очі, бачить, як Пінкас похилився, наче зламане дерево, і каже до нього:

— Плач, брате, плач. Твої сльози очистять рану, і вона швидко загоїться.

Але Пінкас знає, що такі рани не загоюються ніколи.

Про Кам’янецького єпископа Міколая Дембовського, який не знає, що є пішаком у грі

Єпископ Дембовський переконаний, що є важливою персоною. А ще гадає, що житиме вічно, бо вважає себе людиною чесною і справедливою, саме такою, про яких оповідав Христос.

Якщо глянемо на нього очима Єнти, побачимо, що в певному сенсі він правий. Нікого не вбив, не зрадив, не зґвалтував, убогим щонеділі роздавав милостиню. Вряди-годи має тілесні спокуси, але треба визнати, що мужньо їх поборює, а коли раз трапилося, що піддався, швидко про це забув і більше не згадував. Гріх сильнішає, коли думаєш про нього, ялозиш у голові, уявляєш, бідкаєшся над ним. Чітко-бо сказано: треба спокутувати й забути.

Єпископ має певну схильність до надміру, але виправдовує це слабким здоров’ям. Хотів би зробити щось хороше для світу, тому дякує Богові, що став єпископом — як-не-як, це вже якийсь шанс.

Він сидить за столом і пише. У нього круглясте м’ясисте обличчя й повні вуста, які можна було б назвати чуттєвими, якби не те, що вони належать єпископу. Ще в нього світлі шкіра й волосся. Іноді від тепла чи надмірного руху він червоніє й тоді виглядає як варений рак. Поверх рочети він накинув теплу вовняну моцету[98], а стопи гріє хутряними капцями, які спеціально пошили жінки, щоб у нього не мерзли ноги. В його палацику в Кам’янці завжди холодно, тепло звідси кудись вивітрюється, вічно шугають протяги, хоч вікна маленькі й усередині панує напівтемрява. Вікна його кабінету виходять на вуличку біля самої стіни костелу. Єпископ бачить, як там б’ються двоє жебраків, один починає лупцювати другого палицею, той другий верещить писклявим голосом, приєднуються інші жебраки, зчиняється галас, якого єпископські вуха неспроможні витримати.

Єпископ намагається написати:

Шабса Дзвінці

Шабса Звинянці

Шабсасвинці

Шабсасвинянці

Шабсадзвінники

Шабсасвинки

Врешті-решт звертається до ксьондза Пікульського, худорлявого сорокалітнього чоловіка з сідим волоссям, якого за рекомендацією єпископа Солтика делегували сюди як експерта в особливій справі. Він працює при свічці за нещільно причиненими дверима, і його велика голова, що зневажає м’які перуки, відкидає довгу тінь на стіну.

— То як же це врешті-решт пишеться?

Ксьондз Пікульський підходить до столу. За останні роки, відколи ми його бачили під час рогатинського обіду, риси його обличчя стали різкішими; він свіжо поголений, на грубому підборідді помітні порізи. Що то за криворукий цирульник? — гадає собі єпископ.

— Найкраще, Ваша Ексцеленціє[99], писати «контрталмудисти», бо ж вони проти Талмуду виступають. Це — єдина певна річ. Та й безпечніше так для нас. Нащо нам втручатися в їхні суперечки? А народ каже на них «сабсацвіанці».

— І що ти думаєш про це, отче? — питає єпископ, вказуючи на лист, що лежить перед ним на столі. Цей лист — від старійшин єврейської громади Лянцкоруня та Сатанова, і в ньому рабини просять втрутитися у справу відступництва від законів Мойсеєвих та наруги над прадавніми традиціями.

— Схоже, самі вони з тим упоратися не можуть.

— Ідеться про ті неподобства, що чинилися в якійсь корчмі? Теж мені причина.

Пікульський замовкає на хвилинку, здається, ніби він щось рахує подумки. Може, так і є. Потім сплітає пальці й каже, не дивлячись на єпископа:

— Мені здається, вони просто хочуть показати нам, що з тими єретиками не мають нічого спільного.

Єпископ тихо прокашлюється, нетерпляче смикає ногою, і ксьондз Пікульський розуміє, що той чекає продовження.

— Так само, як у нас є катехізис, у євреїв є Талмуд. Це, можна сказати, коментар до Біблії, але особливий, бо в ньому йдеться про те, як дотримуватися законів і приписів Мойсеєвих.

Ксьондз говорить енергійно, радіючи, що нарешті може сяйнути знанням, що його громадить уже давно. Відтак поглядає на єпископа й запитально здіймає брови.

Той ледь киває, і ксьондз підсувається ближче. Від нього віє затхлістю — бідолаха живе на першому поверсі, — а ще лугом, мабуть, від цирульника, який його так халтурно поголив.

— Багато століть тому його писали їхні рабини і все там детально розтлумачили: що можна їсти, а що ні, і коли саме. Без цього вся їхня складна конструкція розсипалася б.

— Ти ж казав мені, що всі їхні закони — в Торі, — нервово перебиває його єпископ.

— Але після поруйнування Єрусалимського храму, коли євреї опинилися у вигнанні, було непросто триматися Тори. Чужий край, інший клімат. До того ж ті закони дуже конкретні, вони стосуються їхнього прадавнього пастушого способу життя. Світ змінився, тому написали Талмуд. Згадайте собі, Ваше Преосвященство, Четверту книгу Мойсеєву. Там — про сурми і військо, про вождів племен, про намети…

— Ну, так, — зітхає єпископ, дещо неуважно слухаючи.

— Той Франк стверджує, що все воно — брехливе.

— Дуже серйозний закид. І Тора теж?

— Тора йому не заважає, але їхньою святою книгою є Зогар.

— Це я вже знаю. І чого вони хочуть цього разу?

— Хочуть, щоб цього Франка покарали. У Лянцкоруні талмудисти побили цих своїх єретиків і подали на них до суду за «гріх адамітів», а самі наклали на них прокляття. Що вони ще можуть удіяти? Тому й звертаються до нас.

Єпископ піднімає голову:

— Гріх адамітів?

— Знаєте, отче єпископе… — починає Пікульський і раптом заливається рум’янцем, прокашлюється, а єпископ, наче змилосердившись, дозволяє йому не закінчувати цього речення.

— Того Франка з в’язниці довелося випустити, — вже спокійніше продовжує Пікульський, — але він там, у турків, далі робить своє. У єврейський піст промовляв із воза, що в них, мовляв, правдивий Бог і вони в нього вірять, то чого ж їм ховатися? Сказав так: «Ходімо, відкриймося, покажімося всім. Хай нас побачать». А далі — в той їхній суворий піст — наливав усім горілку, пригощав свининою та тістечками.

Звідки їх стільки взялося? Так раптово? — міркує єпископ, ворушачи пальцями в хутряному капці. Він і раніше чув, що якісь євреї-розкольники відмовляються чинити згідно з приписами Тори, твердячи, що ті приписи втратили чинність, відколи прийшов Месія. Але що нам до того? — роздумує єпископ. Вони — чужі, їхня релігія чудна й викривлена. Це внутрішня суперечка, то хай і гризуться. Але це ще не все: кажуть, що вони практикують магію і закляття, що намагалися видобути вино зі стіни за допомогою таємних сил, описаних у Книзі Буття. Ще кажуть, ніби вони зустрічаються у відлюдних місцях, що на базарах упізнають один одного за різними таємними знаками, наприклад, пишуть ініціали свого пророка «Ш-Ц» на книгах і товарах. А ще — це єпископ запам’ятав добре — торгують один з одним, створюють закриті товариства, в яких присягаються один одного підтримувати. Коли одного з них звинуватили в шахрайстві, інші його вигороджували й перекладали всю провину на людину з-поза їхнього кола.

— Я ще не дописав звіт для Вашої Ексцеленції, — несподівано починає виправдовуватися Пікульський. — Зогар — це теж коментар, але інакший. Так би мовити, містичний. Він стосується не так приписів, як питань народження світу і самого Бога…

— Блюзнірство, — перебив його єпископ. — Повернімося до роботи.

Але Пікульський не рухається. Він молодший за єпископа років на десять, а може, й більше, але виглядає старим. Все через те, що він такий худий, вирішує єпископ.

— Добре, що ви, Ваше Преосвященство, послали по мене до Львова, — каже ксьондз Пікульський. — Я до ваших послуг, і ви, Ваша Ексцеленціє, либонь, не знайдете кращого за мене знавця євреїв і тієї їхньої єресі.

Кажучи це, Пікульський заливається рум’янцем, прокашлюється і ховає погляд. Мабуть, розуміє, що переборщив і піддався гріху гордині.

Але єпископ не відчуває його збентеження. «Чому ж я так мерзну? — все непокоїться він. — Кров неначе не доходить до найдальших закутків тіла. Якось повільно вона тече. Чому ж моя кров така млява?»

Єпископові набридли проблеми з місцевими євреями. Що вони за таке диявольське, підступне і вперте плем’я? Не встигнеш їх вигнати, як вони повертаються кружними стежками. Не бере їх жодна сила, крім хіба що якоїсь найпотужнішої, нездоланної. Нема на них ради.

Чи не єпископ домігся королівського декрету проти євреїв у 1748-му, себто на восьмий рік свого перебування в сані? Так він уже баки забив королю, стільки вже листів і суплік вислав, що король урешті видав розпорядження: протягом двадцяти чотирьох годин євреї з Кам’янця мали покинути свої доми. Будинки потім було продано на користь міста, а школу зруйнували. Свій інтерес у тому мали купці-вірмени, яким євреї заважали робити ґешефти, занижуючи ціни, продаючи товар із рук чи потай. Згодом вірмени єпископові щедро віддячили. Але проблема не зникла. Вигнані з Кам’янця євреї переселилися до Карвасарів та Зіньківців, негайно порушивши заборону селитися ближче, ніж за три милі від міста. Але ніхто не мав сили їх судити, і влада дивилася на це крізь пальці. А вони й далі щодня з’являлися в місті, щоб бодай трохи поторгувати. Відправляли своїх жінок. Найгірше те, що покупці самі їхали поближче до них, і так у Зіньківцях за Смотричем утворився нелегальний базар, що конкурував із ринком у Кам’янці. Знову посипалися скарги на євреїв, зокрема на те, що єврейки з Карвасарів приносили пекти свої бублики до пекарні, хоч то було заборонено. «Чому я мушу витрачати на це час?» — думає єпископ.

— Вони кажуть, що закони Тори їх уже не стосуються, — править далі своє ксьондз Пікульський. — І що єврейська релігія, оперта на Талмуд, — фальшива. Що жоден Месія більше не прийде і євреї даремно його чекають… І ще кажуть, що Бог існує у трьох особах і цей Бог перебував у людському тілі.

— О! Оце вони праві, — зрадів єпископ. — Месія не прийде, бо вже прийшов. Але ж ти не стверджуватимеш, що вони вірять в Ісуса Христа? — Його Преосвященство перехрестився. — Подай-но мені лист від тих диваків.

Він уважно розглядає лист, ніби шукаючи там якихось особливих прикмет: печатей, водяних знаків…

— Вони знають латину? — здивовано запитує єпископ, читаючи лист від контрталмудистів, написаний явно вченою рукою. Хто їм це пише?

— Кажуть, якийсь Коссаковський, але з яких Коссаковських, того не знаю. Вони йому добре платять.

Про те, як ксьондз Хмельовський боронить перед єпископом своє добре ім’я

Ксьондз Хмельовський дрібними кроками підбігає до єпископа й цілує його руку, а той підводить очі вгору — хтозна, чи благословляє прибульця, чи з нудьги. Пікульський теж вітається з ксьондзом — незвичайно тепло, як на його вдачу. Низько вклоняється, подає йому руку і кілька разів нею потрясає. Старий ксьондзик у бруднуватій сутані, на якій бракує кількох ґудзиків (як так можна?), з потертою сумкою, у якої відірвався ремінь, і тому доводиться її тримати під пахвою, радісно сміється.

— Чув я, що панотець уже тут у єпископа звив гніздечко, — каже Хмельовський весело, але Пікульський, вочевидь, відчуває в цьому якийсь докір, бо знов густо червоніє.

Уже з порога отець декан починає своє прошення. Робить це сміливо, бо знає єпископа ще з часів, коли той був звичайним священником.

— Ексцеленціє, отче єпископе дорогий, я не прийшов даремно інкомодувати, а хочу попросити дружньої поради. Що мені робити? — драматично запитує Хмельовський.

Із сумки виймає якийсь пакунок, загорнутий у не надто чисте полотно, і кладе його перед собою, але й далі тримає на ньому руки.

Розповідає, що колись давно, коли отець декан був іще вчителем магнатського сина при дворі Юзефа Яблоновського, він мав змогу у вільний час користуватися палацовою бібліотекою. Сидів він там частенько, поки його вихованець займався іншими справами, і спрагло черпав знання з тієї бездонної криниці. Вже тоді він почав робити нотатки й переписувати цілі абзаци, а позаяк пам’ять мав чудову, то й запам’ятовував чимало.

І ось зараз, коли вийшло чергове видання його твору — ксьондз Хмельовський багатозначно постукує по пакунку, — знову спливла давня справа про те, що він буцімто вкрав і саму ідею, і багато фактів з невдалого рукопису магната. Рукопис той лежав собі на столі в бібліотеці, де ксьондз міг безкарно з нього списувати.

Хмельовський замовк, ледь переводячи подих, а єпископ, перелякавшись його завзяття, аж нахилився до нього через стіл, тривожно зиркаючи на пакунок і намагаючись згадати, в чому там була річ.

— Що це означає «списувати»? — вигукує отець декан. — Як це розуміти: «списувати»? Адже вся моя праця — це thesaurus stultitiae[100]! Я зібрав людське знання в своїх книгах, як же я мав не списувати? Як же мав не гортати чужих книжок? Та ж знання Аристотеля, Сіґібертуса[101] чи писання Августина — то не чиясь власність! Може, він і магнат, і скарбниця його аж тріщить, але знання, зрештою, належать не лише йому, їх не замкнеш на ключ і не обставиш межовими стовпами, як поле! Мало йому того, що він має, то ще й мене хоче позбавити єдиної моєї маєтності — доброго імені й довіри читача. Коли я omni modo crescendi neglecto[102] і з великим трудом довів справу до кінця, він узявся лихими обмовами псувати мою репутацію! Dicit: fur es![103] Каже, що буцімто украв у нього ідею! І що ж то за така видатна ідея: записувати цікаві речі? Тільки-но натрапляю на щось розумне, одразу sine invidia — без заздрощів — несу до театрум моїх «Атен…». Що ж у цьому поганого? Будь-кому могла б спасти на думку така ідея. Хай-но мені покаже, де саме я списав. — Ксьондз виймає зі згортка й показує єпископові новеньке видання «Нових Атен». Інтенсивний ядучий запах друкарської фарби вдаряє їм у ніздрі.

— Це ж уже, либонь, четверте видання, — намагається його заспокоїти єпископ Дембовський.

— Саме так! Люди читають це охочіше, ніж тобі, дорогий отче єпископе, здається. У багатьох шляхетських домах, та й у міщан, стоїть ця книжка у вітальні, і читають її від старого до малого, volens nolens черпаючи потроху знання про світ.

Єпископ Дембовський замислюється: чим же є мудрість, якщо не вмінням зважувати судження?

— Може, закиди й безпідставні, але висловлює їх людина дуже шанована, — каже він і додає: — Хоч сварлива і ображена на світ. І чим я можу допомогти?

Ксьондз Хмельовський просить, аби його книжку рекомендувала Церква. Тим паче, що він і сам є її служителем, стоїть твердо в лавах борців за віру і на благо Церкви працює, жертвуючи власними інтересами. А Річ Посполита, між іншим, є краєм, де не цінують книжок. Кажуть, шістсот тисяч шляхти тут живе, а щороку виходить лиш триста назв. То як же та шляхта має мислити? Селянин за природою своєю читати не вміє, така його доля, то й нащо йому ті книжки? У євреїв є свої, латини вони переважно не знають. Хмельовський на мить замовкає, а потім, дивлячись на свої відірвані ґудзики, додає:

— Обіцяли ви два роки тому, Ваша Ексцеленціє, що пожертвуєте на книгу… Мої «Атени…» — то така скарбниця знань, що має бути в кожного.

Ксьондз того не каже, аби єпископ не дорікнув йому гординею, але йому хотілося б бачити «Атени…» в кожному шляхетському маєтку, і щоб читали його геть усі, бо саме так він їх і писав — для всіх. Та й жінки після праці хай би схилилися над цією книгою, а деякі сторінки годяться й для дітей… Не всі, звісно, — додає він подумки.

Єпископ прокашлюється й відхиляється назад, тож отець декан продовжує вже тихіше й стриманіше:

— Але нічого з того не вийшло. Я сам єзуїтам за друк чемно заплатив із грошей, відкладених на старість.

Єпископові треба якось відкрутитися від цих абсурдних вимог давнього колеги. Які гроші, звідки? І яка ще рекомендація? Єпископ навіть не читав тієї книги, та й сам Хмельовський не надто йому подобається. Як хороший письменник може бути такий неохайний? Та й на мудреця він Дембовському не скидається. А щодо підтримки, то хай він підтримає Церкву, а не Вона — його.

— Ти, отче, живеш із пера, то пером і боронися, — каже єпископ. — Напиши експліку[104] чи якийсь маніфест, у ньому й виклади свої аргументи.

Єпископ бачить, як обличчя Хмельовського видовжується й сумнішає, і йому відразу стає шкода цього старого чоловіка. Він м’якне й додає:

— Гаразд, я доплачу єзуїтам, але хай це буде між нами.

Мабуть, не такої розмови сподівався ксьондз Хмельовський. Йому хочеться ще щось додати, але на порозі вже стоїть якийсь секретар, схожий на велику мишу, тож він забирає свій пакунок і йде геть. Намагається ступати повільно й достойно, аби не видно було, який він розчарований.

Рошко везе закутаного в хутра ксьондза додому. Снігу нападало до самих дахів хат, тож сани їдуть легко, наче летять. Сонце сліпить Хмельовського, відбиваючись від кожної сніжинки. Перед самим Рогатином із цього сліпучого світла виринає ціла кавалькада саней і санчат, а на них повно євреїв. Проїжджають із галасом і зникають у білій далині. Ксьондз іще не знає, що вдома на нього чекає довгоочікуваний лист.

Про що пише ксьондзові Хмельовському Ельжбета Дружбацька в лютому 1756 року з Жеменя над Віслоком

Ксьондз Хмельовський пише до Ельжбети Дружбацької

Що Пінкас записує і що замовчує

Помиляється той, хто гадає, що шпигуни працюють лише на єпископів. Листи лягають і на стіл рабина Рапапорта у Львові. Пінкас — його найвірніший секретар, його зовнішня пам’ять, архів, адресна книга. Завжди йде на півкроку позаду рабина, прямий, худий, дещо схожий на гризуна. Бере кожен лист своїми довгими тонкими пальцями, детально розглядає, звертаючи увагу на найменшу дрібницю, пляму, чорнильну ляпку, потім обережно розпечатує; якщо є печатка, ламає її так, аби якнайменше розкришити — щоб печатка лишилася читабельною. Далі несе листи рабинові й чекає на його рішення: відкласти листи на потім, скопіювати, відповісти негайно? Потім Пінкас сідає за писання.

Але відколи він втратив доньку, йому важко зосередитися на роботі. Ребе Рапапорт добре це розуміє (а може, просто побоюється, що в такому емоційному стані Пінкас може щось наплутати й не дає йому секретарської роботи) і наказує йому лише приносити листи й читати йому вголос. Писати він найняв іншу людину, тож Пінкасові зараз трохи легше. Йому від цього й дещо прикро, але він намагається приборкати ображене самолюбство. Так, ніде правди діти: його спіткало лихо.

І заразом його вельми цікавить, що ж там діється з проклятими адептами того Франка, тими мерзотниками, що не гидують плювати у власне гніздо. Так про них висловився ребе Рапапорт. Ребе нагадав усім, що в таких випадках слід робити:

— За традицією наших батьків, про все, що пов’язане з Шабтаєм Цві, не варто говорити нічого — ні хорошого, ні поганого. Ні проклинати, ні благословляти. А якби хтось був аж надто допитливий, слід його настрахати херемом[110].

Але ж не можна цього нескінченно ігнорувати. Саме тому Рапапорт та інші рабини зібралися в крамниці такого собі Нафтули в Лянцкоруні. Суд рабинів. Радяться. Щойно вони допитали ув’язнених. Довелося їх рятувати від людей, що зібралися біля крамниці, люто смикаючи їх і вигукуючи: «Трійця! Трійця!»

— Ми, євреї, — починає Рапапорт, — пливемо в одному човні неспокійним морем, а довкола нас повно морських чудовиськ, і щомиті на нас чигає небезпека. Щодня і щогодини може зірватися буря, яка нас потопить.

Рабин підносить голос:

— Але пливуть з нами й негідники. Євреї з того ж коліна. Вони лише на перший погляд здаються братами, а насправді вони — виродки, диявольське насіння, яке засіялося між нами. Вони гірші за фараона, Голіафа, філістимлян, Навуходоносора, Гамана й Тита… Вони гірші, ніж змій-спокусник, бо погрожують Богові Ізраїля, а цього навіть змій едемський не наважився робити.

Найстарші, найповажніші рабини з усієї околиці, що зібралися за цим столом, усі бородаті, схожі один на одного у слабкому світлі лампад, збентежено опускають очі. Пінкас та ще один секретар, сидячи за бічним столом, ведуть протокол. Пінкас, відірвавшись від писання, дивиться, як у рабина з Чорткова, який запізнився на зібрання, потрапивши під дощ, із плаща стікає на долівку вода і збирається в невелику калюжку, у якій відбивається світло ламп.

Ребе Рапапорт підносить голос, і тінь його пальця простромлює низьку стелю:

— І саме вони, зневаживши спільне благо євреїв, свердлять у цьому човні дірку, ніби не розуміючи, що всі ми потонемо!

Проте щодо того, чи добре зробив Ґершом, донісши владі про огидні обряди в одній з хат у Лянцкоруні, згоди немає.

— Найбільше в цій справі привертає увагу те, що вилискує на поверхні, але воно аж ніяк не найважливіше і не найстрашніше, — веде далі рабин і раптом дає знак Пінкасові, щоб той не записував. — Страшним є дещо інше, чого не помітили за грудьми Хаї, доньки Шора. Всі розводяться про голизну жіночого тіла, але найважливіше є те, що побачив і описав Мелех Нафтула, який там був. Х р е с т!

Западає таке мовчання, що чути, як свистить у грудях Мошка з Сатанова.

— Вони з тим хрестом виробляли різні речі. Палили на ньому свічки, крутили над ним головами. Той хрест — то цвях у нашу труну! — вигукує рабин, що трапляється з ним хіба зрідка. — Адже так? — питає він Нафтулу, який, здається, сам злякався того, про що доніс.

Нафтула киває.

— І що тепер подумають ґої? — драматичним тоном питає Мошко з Сатанова. — Для них же всі євреї — однакові, то й вийде, що євреї поглумилися над хрестом. Нам це знайомо. Доки ми встигнемо щось пояснити, нас уже залізом припікатимуть.

— Може, слід було не галасувати, а владнати справу тихо, серед своїх? — питає змоклий рабин.

Але «своїх» уже немає. Як із ними домовлятися, якщо вони тиснуть з усіх сил? Заручилися протекцією таких впливових осіб, як єпископ Дембовський (серед присутніх прокочується шепотіння) та єпископ Солтик (більшість рабинів опускають погляд, щось розглядаючи на темній підлозі, і лише один гірко зітхає).

— Тож, може, й краще було б, — продовжує мудрий Рапапорт, — якби ми від цього бруду добре відмили руки, хай королівські суди з ними тягаються, а ми наполягатимемо, що з цими поганцями не маємо нічого спільного. Хіба вони ще євреї? — питає драматично ребе.

Знов западає напружена мовчанка.

— Вони не євреї, якщо визнають Шабтая Цві, хай ім’я його буде забуте навіки, — закінчує він, і слова його звучать як прокляття.

Так, після цих слів Пінкас відчуває полегшення. Він наче видихнув гниле повітря, щоб тепер набрати в легені свіжого. Дискусія триває до півночі. Пінкас, ведучи протокол, прислухається до всього, що звучить між реченнями, гідними протоколу.

Херем оголошують наступного дня. У Пінкаса тепер повно роботи. Лист про херем потрібно багато разів переписати і якнайшвидше розіслати до всіх громад. Увечері він приносить текст до невеличкої єврейської друкарні поблизу Ринку у Львові. Додому повертається пізно вночі. Вже на порозі його зустрічає докорами молода дружина: її, як завжди, втомили близнюки. Діти, твердить вона, випивають із неї всі життєві соки.

Про Седер га-херем, тобто накладення прокляття

Прокляття — то слова, вимовлені в певному порядку і у визначений час під звуки шофару. Його накладають у львівській синагозі при світлі свічок із чорного воску. Священний ковчег відімкнено. Читають уривки з Книги Левит 26:14—45 і Повторення Закону 28:15—68, потім гасять свічки, і всіх охоплює страх. Бо проклятого від цієї миті перестає осіняти Боже світло. Голос одного з трьох суддів, які ведуть церемонію, відлунює в цілій синагозі й губиться в натовпі вірних:

— Оголошуємо всім, що ми, давно знайомі з огидними поглядами та вчинками Янкеля Лейбовича з Королівки, всілякими способами намагалися відвернути його з хибного шляху. Неспроможні, однак, достукатися до його затятого серця і отримуючи щодня нові звістки про його блюзнірства, ми, рада рабинів, спираючись на слова свідків, постановили: Янкель Лейбович із Королівки має бути проклятий і відлучений від лона Ізраїля.

Пінкас, що стоїть у самім осередку зібрання і майже відчуває тепло тіл інших чоловіків, неспокійно крутиться. Чому вони називають проклятого Янкелем Лейбовичем, а не Яковом Франком? Ніби не беруть до уваги всього, що сталося останнім часом. У Пінкаса зненацька виникає неприємна підозра, що рабини, проклинаючи Лейбовича, дають Якову Франкові спокій. Хіба ж прокляття не йде слідом за іменем, наче гончак, якому наказали: «Шукай»? А якщо неправильно заадресоване прокляття потрапить не до тієї особи? Можливо, змінюючи імена, міста, країни й мови, людина здатна сховатися від херему, найтяжчого з проклять? Кого вони проклинають? Того бунтівного забіяку? Хлопчиська, який зваблює жінок і чинить дрібні шахрайства?

Пінкас знає, бо так є в письменах: той, на кого накладене прокляття, має померти.

Він проштовхується вперед, шепочучи: «Яків Франк, Яків Франк, а не Янкель Лейбович». І те, і те. Врешті ті, що стоять найближче, здогадуються, про що говорить старий Пінкас. Зчиняється невеличкий шум, потім рабин продовжує херем, а його голос стає дедалі наспівнішим і страшнішим, аж хиляться спини присутніх чоловіків, а жінки в бабинці нервово схлипують, відчуваючи силу того страшного механізму, видобутого неначе з найтемнішого підвалу, який відтепер, немов бездушний велетень із глини, працюватиме вічно, і його не зупинить ніхто.

— Проклинаємо, заклинаємо і відкидаємо Янкеля Лейбовича, званого також Яковом Франком, тими самими словами, якими Ісус Навин прокляв Єрихон, якими Єлисей прокляв дітей, та словами усіх проклять, записаних у Книзі Повторення Закону, — каже рабин.

Довкола прокочується тихий гамір, незрозуміло, яка його причина — жаль чи задоволення. І здається, ніби він долинає не з вуст, а з одягу, глибоких кишень, широких рукавів, шпарин у підлозі.

— Хай же буде проклятий він уночі й проклятий вдень. Проклятий, коли засинає і прокидається, коли входить у дім і виходить із нього. Хай Господь ніколи не простить і не прийме його. Хай Господній гнів віднині палає на його шляху, хай впадуть на нього всі Господні прокляття, хай викреслить його ім’я з Книги Життя. Застерігаємо, аби ніхто не спрямував до нього жодного слова, чи то усно, чи на письмі, аби ніхто нічим йому не прислужився, не залишався з ним під одним дахом, не наближався до нього на відстань меншу, ніж чотири лікті, не читав жодного документу, що його він написав чи надиктував.

Слова гаснуть, неначе перетворюються на щось матеріальне, якусь повітряну істоту, створіння невидиме, але тривке. Присутні зачиняють синагогу і мовчки розходяться по домівках. Тим часом десь далеко Яків сидить, оточений своїми людьми, він трохи п’яний, нічого не помічає, довкола нього нічого не змінюється. Нічого не відбулося, хіба що ледь-ледь хитнулися пломені свічок.

Про Єнту, всюдисущу і всевидющу

Єнта, що завжди присутня, бачить прокляття як щось невиразне, змазане: ніби оті дивні створіння, що плавають у наших очах, ті мерехтливі клапті, напівпрозорі дрібні істоти. І відтепер прокльон пристане до Якова так, як пристав білок до жовтка.

Насправді немає причин тривожитися чи дивуватися. Подивіться лише, скільки таких проклять довкола нас: можливо, менших, слабших, абияких. Чимало людей носять їх за собою, вони схожі на драглисті місяці, що кружляють своїми орбітами довкола людського серця. Їм усім перепало щось на кшталт: «Щоб ти пропав!», коли їхній віз в’їхав на капустяне поле і колеса почавили вже дозрілі качани. Або, можливо, їх прокляв власний батько, бо пішли в кущі з парубком. Або ось цей, у красивому вишитому жупані, на якого кинув прокльон його ж селянин через додатковий день панщини. Або й сам селянин, у якого вкрали всі гроші чи який повернувся з корчми з порожніми кишенями, — він теж почув удома від дружини: «Щоб ти здох!»

Якби ми могли бачити так, як бачить Єнта, переконалися б, що світ складається зі слів. Досить, аби одного разу їх хтось промовив, і вони вже хочуть усім керувати, усім диктувати свою волю.

Так діє навіть найзвичайніший прокльон, найменше вимовлене слово.

Коли Яків через кілька днів довідується про херем, ніхто не бачить виразу його обличчя — він сидить спиною до світла. Пломінь свічок відблискує на його нерівній, шорсткій щоці. Чи він знов захворіє, як тоді у Салоніках? Яків кличе Нахмана, і до ранку вони моляться навстоячки. Такий захист. Горять свічки, у кімнаті стає задушливо й гаряче. Перед самим світанком, коли вони вже ледве стоять на ногах, Яків здійснює таємничий ритуал, а ребе Мордке вимовляє слова не менш потужні, ніж прокляття, і кидає їх у бік Львова.

А в Кам’янці єпископ Дембовський прокидається одного ранку і відчуває, що його рухи стали немов повільнішими, кожна дія вимагає від нього величезних зусиль. Він не знає, в чому річ. Але коли починає здогадуватися, яка причина цього дивного, несподіваного нездужання, його охоплює страх.

Єнта лежить у повітці. Вона і не вмирає, і не прокидається. Тим часом Ізраель, її онук, ходить селом і розповідає про це диво зі збентеженням і страхом, що їх вгамувати можна лише горілкою. Він завжди говорить про себе як про доброго онука, який цілими днями піклується про бабусю і через те не має часу на інші справи. Іноді ці розповіді доводять його до сліз, а часом він починає нервувати і кричати. Але насправді про стару Єнту дбають його доньки Песеле і Фрейна.

Песеле встає на світанку і йде до шопи, яка насправді є прибудовою до хати, щоб перевірити, чи все гаразд. Все завжди гаразд. Лише одного разу на тілі старої сидів кіт, якийсь чужий. Песеле прогнала його і тепер щільно зачиняє двері. Іноді Єнта вкрита чимось на кшталт роси — і тіло, й одяг, — але ця роса якась дивна, ніяк не хоче висихати, і доводиться її струшувати мітелкою.

Потім Песеле обережно витирає Єнтине обличчя. Завжди вагається перед тим, як торкнутися бабусиної шкіри. Її шкіра — прохолодна, тонка, але пружна. Іноді Песеле здається, що вона тихо потріскує, точніше, рипить, як новий шкіряний черевик чи щойно куплена на ярмарку кінська упряж. Якось Песеле з цікавості попросила матір Соблю допомогти їй ледь підняти тіло, щоб подивитися, чи нема якихось пролежнів. Вони відхилили сукні, але нічого такого не побачили.

— У цьому тілі кров уже не тече, — сказала Песеле матері, і в обох шкірою пробіг мороз.

А все-таки це тіло — не мертве. Коли його торкаєшся, рух очей під повіками пришвидшується. У цьому немає сумнівів.

І ще дещо перевірила допитлива Песеле, але на самоті, без свідків. Взяла гострого ножа і швидко зробила надріз на шкірі над зап’ястям. Вона таки була права: кров не потекла, але Єнтині повіки тривожно засмикалися, а з вуст вирвалося щось на кшталт зітхання. Як таке можливо?

Песеле, яка уважно спостерігає за життям небіжчиці, якщо можна це так назвати, помічає деякі крихітні зміни. У розмовах із батьком вона, скажімо, наполягає, що Єнта зменшується.

Тим часом надворі вже чекає гуртик сонних людей. Дехто йшов сюди цілий день, інші винайняли кімнату в когось з місцевих, бо прибули здалеку.

Сонце встає з-за ріки і швидко пливе вгору, відкидаючи довгі вологі тіні. Зібраний люд гріється в його яскравому промінні. Потім Песеле впускає прибульців досередини, і вони можуть трохи побути там. Спершу полохливо мнуться, не сміючи підійти до чогось, що нагадує ложе смерті. Песеле не дозволяє їм уголос молитися — досить проблем і без того. Тож прибульці моляться подумки, скеровуючи свої прохання до Єнти. Кажуть, вона допомагає безплідним жінкам або тим, які, навпаки, зачасто вагітніють, — що кому потрібне. Лікує недуги жіночого тіла. Але приходять і чоловіки. Подейкують, що Єнта допомагає тоді, коли здається, що немає надії.

Того літа, коли Яків Франк мандрує зі своєю ватагою від села до села, навчаючи й викликаючи стільки добрих і лихих думок, до Королівки сунуть юрми, щоб побачити його бабусю.

На подвір’ї Ізраеля панує балаган. До огорожі прив’язали коней, чути пах кінського гною, всюди повно мух. Песеле впускає прочан групками. Серед них є богобоязні євреї, є біднота з довколишніх сіл, є якісь волоцюги, що торгують ґудзиками і продають вино на розлив. Але є й ті, кого сюди привела цікавість. Ті прибувають возами і привозять Соблі сир, курей чи кошики яєць. І добре: її родина на це заслужила. Після відходу гостей дівчата мусять поприбирати, винести сміття з подвір’я, підмести в повітці, пограбати втоптану землю біля хати. У дощову погоду Собля приносить до Єнтиної прибудови тирсу і розкидає її по підлозі, щоб легше було прибирати багнюку.

Тепер, коли настав вечір, Песеле запалила свічки й розкладає на тілі померлої плетені вручну шкарпетки, дитячу взуванку, шапочки, вишиті хустинки. Щось бурмоче собі під носа. Поскрипують двері, і вона нервово здригається. Це Собля, її мати, тож вона полегшено видихає.

— Ну ти мене й налякала, мамо.

Собля здивовано завмирає.

— Що це ти виробляєш? Що це таке?

Песеле й далі виймає з кошика шкарпетки й хустки. Лише знизує плечима.

— Що, що? — передражнює вона матір. — У дитини Майорковичів були хворі вуха, і вона видужала завдяки такій шапці. Шкарпетки — то від болячок стіп і костей. Хустки — від усього.

Фрейна стоїть під стіною і загортає шкарпетки у клапті чистого льону, перев’язує стрічечкою. Наступного дня вони продадуть ці речі прочанам.

Собля, відколи почула про прокляття, зрозуміла, що то все погано закінчиться. Чи прокляття нависає також над родиною проклятого? Мабуть, так. Вона панічно боїться. Останнім часом відчуває поколювання у грудях. Переконує Ізраеля, щоб він тримався осторонь релігійних суперечок. Щоб позбувся Єнти. Іноді стає біля вікна, яке виходить на кладовище і пагорби, що тягнуться аж до річки, і міркує, якою дорогою їм краще тікати, коли доведеться.

Найбільше її лякає історія одного знайомого — Йосифа з Рогатина, який взимку приїжджав сюди з Яковом. Той чоловік пішов до синагоги і прилюдно визнав свої помилки, висповідався, зізнавшись в усіх гріхах. Розповів, як порушував шабат, як не дотримувався посту, як дозволяв собі заборонені тілесні стосунки, як молився Шабтаю Цві та Барухії, як здійснював кабалістичні ритуали, як споживав заказану їжу. Розповів про все, що діялося тут, коли приїжджав Яків. Соблі паморочиться в голові, її нудить від страху. Ізраель, її чоловік, міг би розповісти те саме. І покарали того Йосифа тридцятьма дев’ятьма різками, але то дрібниця проти решти кари. Він мусив розлучитися зі своєю дружиною, а своїх дітей оголосити безбатченками. Його вигнали з рогатинськоі громади і заборонили мати справу з євреями. Тепер він приречений тинятися світом до самої смерті.

Собля підбігає до ложа Єнти і гнівно скидає на землю шкарпетки та шапки. Песеле дивиться на неї здивовано й сердито.

— Мамо, мамо, — каже вона. — Ти й справді нічого не розумієш.

Кам’янецький єпископ Міколай Дембовський пише лист до папського нунція Серри, а його секретар додає дещо від себе

Лист — від єпископа, але від першої до останньої літери його написав ксьондз Пікульський, який тепер читає його Дембовському. Єпископ-бо зараз більше переймається будовою палацу в Чорнокозинцях і намагається самотужки за всім стежити.

Нунцій тим часом хоче знати, як там справи з тими дивними єврейськими єретиками. Завдяки самим євреям і їхнім судам виявилося, що мережа сабатіанських громад величезна. Вони є на Буковині, в Угорщині, Моравії, на Поділлі. Всі громади — таємні. Єретики вдають із себе правовірних євреїв, але вдома виконують диявольські ритуали, віддаються й гріху адамітів. Приголомшені та обурені рабини написали про це ввічливого листа до нунція.

Єпископський лист, написаний рукою Пікульського, описує те, як упіймали єврейських єретиків і віддали під суд рабинів у Сатанові:

— Шкода, — виривається в єпископа. — Був би шанс, що хтось із них таки навернеться.

Пікульський пробігає очима ввічливі прощання й дає лист на підпис єпископові. Посипає чорнило піском і починає подумки складати власний лист, за який, мабуть, йому дорікатимуть зухвалістю. Але ж отцеві Пікульському теж небайдужа доля Церкви. Тож він іде до себе і також пише листа до нунція, що його вишле до Варшави тим самим кур’єром. У ньому, серед іншого, йдеться про таке:

Отець Пікульський дописує і витріщається в одну точку на стіні. Він радо прислужився б Церкві в цій справі. Добре опанував гебрайську і, як йому здається, доглибно вивчив їхню релігію. Вона викликає в ньому щось на кшталт тривожної огиди. Чи радше якесь соромітне захоплення. Той, хто не бачив її зблизька — а більшість не має про неї уявлення, — не знає, якою могутньою спорудою є віра Мойсеєва. Цеглина прилягає до цеглини, а до того — важкі міцні склепіння, що спираються одне на одне. Хто це все вигадав? Важко й уявити. Отець Пікульський справді вірить, що Бог уклав певну угоду з євреями, полюбив їх і притулив до грудей, але згодом покинув. Відійшов від світу і віддав його у владу чистому, акуратному, ясноволосому Христу, що ступає поважно й зосереджено у своїй простій одежі.

Ще Пікульському хочеться, аби нунцій, з огляду на його таланти, знання й володіння мовою, зробив його кимось важливим у цій справі. Але як про це попросити? Він схиляється над покресленим аркушем і тяжко складає слова докупи.

Єпископ Дембовський пише до єпископа Солтика

У той самий час єпископ Дембовський у такому ж запалі й ентузіазмі виймає з шухляди аркуш паперу, розрівнює його долонею і змахує невидиму пилюку. Починає від дати: 20 лютого 1756 року. Потім черкає на папері розмашисто, великими літерами, явно насолоджуючись закарлючками літер J та S.

Єпископ такий втомлений, що його голова поступово схиляється над папером. Після прізвища Шмулович вона падає, і єпископська скроня дещо змазує чорнило, яким написане ім’я Зелік.

А тим часом…

Усі, кого перелічив єпископ, а також дехто, кого він забув, сидять зараз у такого собі Берка — у його хаті в Кам’янці. Добігає кінця зима, пронизливий холод проникає в кімнати крізь усі шпарини, а їх тут чимало.

— І добре зробив, що повернувся до Туреччини. Тут зчинилося забагато галасу, — звертається Лейбко Шмулович до Криси.

— А мені здається, — відповідає на те Криса, — що він має бути з нами. Дехто каже, що він утік.

— То хай собі кажуть. Важливо, щоб листи доходили. Він же зараз за рікою, в Хотині. Польща, Туреччина… Хіба то кордон? І ще важливо, щоб він не марнував часу там, у турків, а давав нам вказівки, що і як ми маємо говорити й робити.

— Ніби ми самі не знаємо, — буркає Криса.

Коли западає тиша, підводиться Шломо Шор, який щойно прибув. Сама його постать викликає повагу.

— Отже, єпископ до нас прихильний. Він ретельно про все розпитав нас трьох — мого брата, Нахмана й мене. Всіх нас випустили з в’язниці й сказали йти додому. Кінець наших поневірянь. Буде диспут між нами і ними — це все, чого нам вдалося домогтися.

Зчиняється гамір. Шор усіх втишує і вказує на Моше з Підгайців, який сидить у хутряній шапці. Той важко підводиться й починає:

— Якщо хочемо, щоб було по-нашому, мусимо чітко триматися двох правд: по-перше, що віримо в Трійцю, яка є єдиним Богом у трьох особах, і не вдаватися в жодній дискусії в те, хто до Трійці належить. По-друге, що відкидаємо Талмуд як джерело блюзнірств і помилок. Ото й усе.

Всі розходяться мовчки, човгаючи ногами по тирсі, якою всипано підлогу.

Як справджуються лихі пророцтва Ґітлиної мачухи

Коли зчинився рейвах у Лянцкоруні й заарештували всіх чоловіків, Ґітля відбулася легко. Обох «охоронниць» впустила на ніч Хая, по яку тут-таки прибув чоловік. Він забрав усіх трьох додому. Хая, якій ще кілька годин тому врочисто цілували груди, тепер скидалася на звичайну господиню: постелила обом дівчатам, напоїла їх кислим молоком.

— Дитино моя, — промовляла вона до Ґітлі, сівши на краю її ліжка і гладячи ту по щоці. — Нічого тобі тут робити. Тікай звідси. Їдь до Львова й попроси пробачення в батька. Він тебе прийме.

Наступного дня вона дала дівчатам трохи дрібних грошей, і ті залишили її дім. Невдовзі мовчки рушили у протилежних напрямках. На засніженій стежині, якою ступала Ґітля, було видно сліди крові. Вона вдягла кожух навиворіт і рушила в бік шляху. Випадковими саньми під’їжджала все ближче до Львова, але прямувала не до батька. Ґітля сподівалася, що там — Володар.

На початку лютого Ґітля дісталася-таки до Львова, але батька уникала. Якось раз бачила його мимохідь: він ішов до єврейської громади, попід муром, згорблений і старий; дрібно тупцяв, щось бурмочучи до себе. Ґітлю охопив жаль, але вона не зрушила з місця. Пішла до сестри померлої матері, що жила біля синагоги. Але та вже про все знала й зачинила двері перед її носом. Ґітля крізь зачинені двері ще встигла почути, як вони бідкаються над долею її батька.

Ґітля стоїть на розі. Далі починаються єврейські будинки. Вітер трошки задирає спідницю, і колючі сніжинки тануть на її тонких панчохах. Невдовзі вона простягне руку по милостиню або почне продаватися за хліб, і буде так, як напророкувала їй мачуха: вона впаде на саме дно. Поки що Ґітля стоїть гідно й випростано. Принаймні так їй здається. Але якийсь молодий єврей у штреймлі[112], великій хутряній шапці, навіть не поглянувши на неї, тицяє їй в руку монету. Ґітля купує собі за неї бублика. Поступово погоджується з думкою, що виглядає як шльондра: брудна, голодна, розкуйовджена. І зненацька відчуває цілковиту свободу. Входить на перше-ліпше подвір’я, піднімається сходами і стукає в перші-ліпші двері.

Їй відчиняє високий згорблений чоловік у нічному ковпаку й халаті, підбитому темним хутром. На носі в нього — скельця. В руці тримає свічку, яка освітлює його обличчя з гострими рисами.

— Чого хочеш? — питає він хрипким низьким голосом і мимоволі шукає в кишені дрібняки.

— Я — правнучка польського короля, — каже Ґітля. — Шукаю гідної ночівлі.

Як у Кам’янці колишній мінарет перетворюється на колону з Дівою Марією

Влітку 1756 року Нахман, Яків і Шломо Шор з’являються в Кам’янці як звичайні євреї, що приїхали з-за Смотрича продавати часник. Нахман несе на плечах коромисла, з яких звисають кошики з часником. Яків носить тепер убогий капот, але на личаки не погодився, тому з-під його широких штанів визирають добротні шкіряні черевики. Його одяг наполовину турецький, наполовину вірменський, на вигляд він схожий на якогось приблуду без роду й племені, яких чимало вештається біля кордону і на яких ніхто не зважає. У погляді високого худого Шломо Шора сяє така гідність, що волоцюги з нього не вийде, хоч як його одягай. Вбраний у довгий темний плащ і взутий у селянські чоботи, він нагадує служителя якоїсь невідомої релігії і несамохіть викликає повагу.

Вони втрьох стоять біля кам’янецької катедри Петра й Павла. Тут зібрався чималий натовп, і всі з запалом коментують встановлення статуї на високій колоні. Подивитися на цю подію зібрався люд із прилеглих кварталів і довколишніх сіл, повиходили з крамниць покупці. Навіть священники вийшли подивитися, як за допомогою дерев’яної конструкції піднімають золоту фігуру. Ще кілька хвилин тому вони жваво розмовляли, а тепер затихли, спостерігаючи за статуєю, яка небезпечно хитається, ніби от-от розірве шнури й гепне на голови юрби. Натовп трохи відступає. Працюють якісь нетутешні робітники, люди шепочуться, що вони аж із Ґданська і що статую також відлили у Ґданську, вкрили грубим шаром золота і цілий місяць везли аж сюди на підводі. Саму ж колону поставили ще турки, і багато років на її вершечку був півмісяць, бо вона була частиною мінарету. Адже ті безбожники перетворили катедру на мечеть. І нарешті Пресвята Діва повернулася й пильнуватиме згори за містом та його мешканцями.

Нарешті статуя на місці. Натовп зітхає, хтось затягує пісню. Тепер перед очима юрби постала ціла фігура. Матір Божа, Пресвята Діва, Мати Милосердна, Цариця Світу — вона схожа на дівчину, що біжить легко, пританцьовуючи й розкривши обійми, мов у жесті привітання. Здається, от-от пригорне тебе і притулить до грудей. Нахман задирає голову, прикриває очі долонею, біле небо сліпить його. І здається йому, ніби фігура каже: «Ходи-но, танцюй зі мною» чи «Радіймо разом». Або: «Дай мені руку». Яків простягає руку догори і вказує товаришам на скульптуру. Це зайвий жест, бо всі й так її бачать. Але Нахман розуміє, що хоче сказати Яків: це — Діва, свята Шехіна, божиста присутність у темному світі. І тієї миті з-за хмар вистрелює сонце, хоч із самого ранку світило крізь сиву поволоку, і його проміння виграє на статуї, ґданське золото зблискує, наче земне сонце, на кам’янецькій площі біля костелу раптом ясніє; світло — свіже, радісне, і Діва, що біжить небом, стає чистим добром, як той, хто сходить до людей, щоб дарувати їм надію. Все буде добре. Натовп видихає, зворушений цим феєрверком світла. Пресвята Діва! Люди мружаться, стають навколішки перед цим чудом. «Це знак, знак», — повторюють усі й стають на коліна. І вони — теж. У Нахмана виступають сльози на очах, і його зворушення передається іншим. Чудо є чудо, незалежно від релігії.

Їм здається, що то Шехіна ввійшла в ту фігуру, вкриту ґданським золотом; вона веде їх до дому єпископа, наче мати, наче сестра, наче найніжніша кохана, яка кине все, аби хоч на мить побачити свого коханого, хай навіть той вбраний у потертий капот. Перш ніж вони вирушать на таємну аудієнцію до єпископа Дембовського, Яків, який не терпить жодних сентиментів, у напливі дитячої веселості виривається з натовпу і, ставши біля стіни, починає заводити, як згорблений, кульгавий єврей-жебрак.

— Паскудний жид, — сичить у його бік якась товста міщанка. — Ні крихти поваги до святості.

Того самого дня пізно ввечері вони представляють єпископові свій маніфест із дев’яти тез, що їх збираються боронити під час диспуту. Водночас просять про захист від талмудистів, що їх переслідують. А ще те прокляття. Це найбільше дратує єпископа. Яке ще прокляття?

Велить їм сісти, а сам читає:

«Один. Ми віримо в усе, у що Бог у Старому Завіті велів вірити, і в усе, чого навчав.

Два. Святе Письмо без милості Божої людський розум збагнути неспроможний.

Три. Талмуд, що повний святотатства та образи Божої, слід відкинути.

Чотири. Один є Господь, усіх речей сотворитель.

П’ять. Бог існує у трьох Особах, єдиний і нероздільний.

Шість. Господь може взяти на себе тіло людське і всім пристрастям, окрім гріха, піддатися.

Сім. Місто Єрусалим уже не постане, як каже пророцтво.

Вісім. Месія, що його Книги пророкують, уже не прийде.

Дев’ять. Сам Бог прокляття праотців, а з ними й народу цілого скасує, а той, хто є правдивим Месією, стане Богом утіленим».

— Чи добре так? — питає Нахман і обережно кладе на столик біля дверей турецький мішечок, розшитий чимось на кшталт кришталю й бірюзи, красивої ручної роботи, з тонкої козячої шкіри. Єпископ здогадується, що там; вони не прийшли б із будь-чим. Там вистачить коштовних каменів, аби інкрустувати ними цілу монстранцію. Йому аж паморочиться в голові, коли він це уявляє. Треба зосередитися. Справа нелегка: ця начебто дрібниця несподівано набула велетенських масштабів. Супротивники цих голодранців звернулися до великого Явана[113], повірника міністра Брюля: на столі лежать листи з Варшави, що детально описують придворні інтриги; цією зброєю тепер махають у королівському палаці. Хто б подумав, що цілування оголеної жінки у якомусь прикордонному селі спричинить аж такий скандал?

Єпископ приймає мішечок і тим самим стає на бік Франка, хоч самовпевненість цього єврея його дратує. Єврей вимагає диспуту. Хоче захисту. Хоче землі — мовляв, щоб «спокійно оселитися». І ще: той єврей домагається шляхетства. Хай лише єпископ візьме їх під свою опіку, і вони охрестяться. Хоче, щоб «найдостойніші» з них (єпископові складно уявити те їхнє «достоїнство», бо хто ж вони, як не орендарі, кушніри, крамарі якісь), згідно із законами Речі Посполитої, могли претендувати на шляхетство. Хоче, щоб їм надали право оселятися на єпископських землях.

Той другий, рудий, який перекладає Якова, каже, що ще з часів Іспанії існує традиція влаштовувати диспути, коли постають якісь суперечливі питання. І саме зараз настав такий час. Він перекладає слова Франка:

— Візьміть навіть кількасот рабинів і мудрих єпископів, і панів, і вчених найкращих. Хай вони зі мною дискутують і з моїми людьми. Я їм на всі запитання відповім, бо на моєму боці правда.

Вони — наче купці, що прибули залагодити справу. Вимагають багато.

Але багато й дають, гадає собі єпископ.

Про що міркує єпископ Дембовський, голячись

Дивно і незбагненно, чому в єпископському палаці в Кам’янці-Подільському панують такі холод і вогкість. Навіть тепер, улітку, коли рано-вранці приходить цирульник, єпископ мусить гріти стопи гарячим камінням, загорнутим у грубе полотно.

Наказує підсунути крісло до вікна, і доки цирульник гострить бритву, тручи лезо об шкіряний пасок, доки готує мило й обережно, аби ненароком не образити чимось Його Преосвященство, вкриває йому плечі лляними вишитими рушниками, єпископ проглядає свіжі листи з Кам’янця, Львова й Варшави.

Напередодні єпископ зустрівся з таким собі Крисою, який начебто теж діє від імені Якова Франка, але переслідує якісь свої цілі. Єпископ закликає отих, як їх називають, талмудистів — учених рабинів з усього Поділля, — аби вони стали до диспуту, але рабини ухиляються, як можуть. Раз і вдруге наказує їм з’явитися перед ним, уже й гримає, але слова єпископа вони явно пропускають повз вуха. Нарешті погрожує їм штрафом, на що вони висилають одного дуже кмітливого єврея, Гершка Шмулевича, у ролі свого представника, і той від їхнього імені вигадує найрізноманітніші перешкоди. Зате вміст їхнього мішечка говорить більше, ніж усі вигадки, хоч він і не надто вишуканий: золоті монети. Єпископ намагається не показувати, що він уже для себе все вирішив і підтримує тих, інших.

Якби ж їхні наміри можна було зрозуміти так легко, як наміри селян. Усі ті їхні торочки, капелюхи, чудернацька мова (єпископ із повагою стежить за намаганнями Пікульського вивчити її), підозріла релігія. Чому підозріла? Бо надто близька. Ті самі книги, Мойсей, Авраам, Ісаак на камені під батьковим ножем, Ной з його ковчегом — усе те саме, але в якомусь чужому оточенні. І Ной якийсь інакший, викривлений, і той його ковчег виглядає по-єврейському — розцяцькований, східний, пузатий. І Ісаак, який завжди був білявим хлопчиськом з рожевою шкірою, стає якимось малим дикуном, закритим і не таким уже й беззахисним. Усе наше — наче якесь легше, — міркує єпископ Дембовський, — умовне, накреслене елегантною рукою, тонке і промовисте. Їхнє — темне, конкретне, неприємно буквальне. Їхній Мойсей — то дідуган із кістлявими стопами, наш — достойний старець із розмаяною бородою. Єпископові Дембовському здається, що то світло Христа так осяває наш бік Старого Завіту — звідси різниця.

Найгірше, коли щось чуже намагається здаватися своїм. Вони наче дражняться. Наче глузують зі Святого Письма. А ще та їхня впертість, бо вони ж ніби старші, а тримаються тих своїх вигадок. І як тут не підозрювати їх у лихих намірах? Були б вони такі відкриті у своїх намірах, як хоча б вірмени… Ті якщо й замислюють щось, то одразу зрозуміло, що йдеться про гроші.

Про що вони там балакають, усі ті євреї, збираючись гуртками по троє-четверо під вікнами єпископа Дембовського? Сперечаються про щось своєю рваною мелодійною мовою, приправляючи слова рухами тіла й жестами: нахиляють уперед голову, струшують бородами, відскакують, як опечені, коли не погоджуються з аргументами співрозмовника. Чи правда те, що каже про них Солтик, приятель, якому довіряє єпископ? Що вони, керуючись якимись своїми стародавніми звичаями, у тих своїх вогких перехняблених хижах буцімто здійснюють ритуали, в яких використовують християнську кров? Жах якийсь. Такого бути не може, та й Його Святість Папа Римський ясно велить у такі речі не вірити, а чутки про використання християнської крові євреями наказує викорінювати. Єпископ бачить за вікном невеличку площу перед палацом, де продавець ікон, ще юнак, показує дівчині, вбраній, як русинка — у вишиту сорочку та кольорову спідницю, — святий образок. Дівчина обережно торкається мізинцем ликів святих (у цього єврейського продавця є ікони і католицькі, і православні), а той виймає з-за пазухи дешевий медальйон і кладе їй у долоню; продавець і дівчина разом нахиляються над зображенням Матері Божої. Єпископ упевнений, що та дівчина купить медальйон.

Цирульник накладає йому на обличчя мило й починає гоління. Бритва тихенько поскрипує, зрізаючи заріст. Несподівано єпископова уява пірнає попід ті їхні поторочені капоти, і ось уже його мучить вигляд їхніх прутнів. Вони ж обрізані! Це його і захоплює, і дивує, і водночас викликає якусь незбагненну злість. Він зціплює зуби.

Якби з цього мандрівного продавця ікон — що, до речі, протизаконно, не шанують вони законів! — зняли всі талеси й одягли його в сутану, він не надто відрізнявся б від священників, які крокують ген там. А якби з нього самого, Кам’янецького єпископа Міколая Дембовського герба Єліта, який терпляче чекає на сан Львівського архієпископа, та й познімати його багаті шати, одягти в подертий єврейський капот і поставити за яткою з образками біля палацу в Кам’янці… Єпископ аж здригається від цієї нісенітної думки, проте якусь мить уявляє себе самого, товстого й рожевого, в ролі єврея, що продає іконки. Ні. Ні.

Якби правдою було те, що про них кажуть, — що вони буцімто володіють якоюсь потужною силою, — вони були б багаті, а не бідні, як оці під вікнами. То які вони — сильні чи слабкі? Чим загрожують єпископському палацові? Чи правда, що ненавидять ґоїв і гордують ними? І що ціле тіло в них поросле ріденьким темним волоссям?

Бог не дав би їм у руки такої влади, яка примарюється Солтикові, бо ж вони самі відкинули жест Христа-Спасителя. Отже, зреклися істинного Бога, збочили зі шляху спасіння й тепер вештаються якимись пустирями.

Дівчина не хоче медальйон — розстібає ґудзик під шиєю і виймає з-під сорочки свій, показує хлопцеві, той радо нахиляється ближче. Зате вона купує іконку, і продавець пакує її в тонкий бруднуватий обгортковий папір.

Хто чужий тобі, коли скине одіж свою? — гадає собі єпископ. Що в них змінюється, коли вони опиняються на самоті, — міркує він далі, прощаючись із цирульником, який відходить із глибоким поклоном, і усвідомлює, що час одягатися на месу. Йде до спальні й задоволено скидає з себе важкувату домашню сутану. Стоїть якусь мить оголений і роздумує, чи не чинить якогось важкого гріха. Точніше, вже починає просити за нього прощення в Бога, хоч і не знає, що то за гріх — безсоромність чи, може, людське убозтво. Він відчуває, як легенький повів прохолодного повітря лоскоче ніжні волосини на його кремезному волохатому тілі.

Про подвійну природу Хаї

Яків прибув із кількома вершниками в багатому турецькому одязі; їм постелили в окремій кімнаті. Їхній проводир — Хаїм, брат Хани. Між собою вони спілкуються лише турецькою. Яків Франк зветься тепер Ахмедом Френком і має турецький паспорт. Він — недоторканний. Щодня посланець приносить йому новини з диспуту в Кам’янці.

Довідавшись, що Яків Франк на час диспуту таємно зупинився в її батька у Рогатині, Хая бере наймолодшу дитину, пакує скриню й вирушає з Лянцкоруня до Рогатина. Стоїть спека, невдовзі почнуться жнива. Золоті лани тягнуться до обрію, м’яко пульсують на сонці, хвилюються, і здається, ніби ціла земля дихає. На Хаї — світла сукня та блакитний вельон. На колінах вона тримає донечку. Сидить на підводі випрямлена й спокійна, годуючи маленьку своїми білими грудьми. Пара коней в яблуках тягне легку бричку з тканинним дашком. Видно, що їде багата єврейка. Селянки зупиняються і підносять долоню до очей, щоб краще роздивитися ту жінку. Хая, зустрівшись із ними поглядом, ледь усміхається. Одна з жінок мимоволі хреститься: може, бо побачила єврейку, а може, просто через жінку з дитиною, та ще й з блакитним вельоном на голові.

Хая віддає доньку служниці й відразу біжить до батька, який, тільки-но її забачивши, одривається від рахунків і аж мурчить від зворушення. Хая занурює обличчя в його бороду і відчуває знайомий запах — кофію й тютюну. Він здається їй найзатишнішим запахом на світі. Невдовзі сходиться весь дім: її брат Єгуда та його дружина, зеленоока й тендітна, як дівчинка, і їхні діти, і слуги, і Грицько, який живе неподалік і якого тепер кличуть Хаїмом. А ще сусіди. Стає гамірно. Хая ставить на землю свої подорожні кошики, виймає подарунки. Лише виконавши цей приємний обов’язок і випивши курячого бульйону, яким тут щодня годують Якова (по цілій кухні літає куряче пір’я), вона зазирає до гостя.

Хая підходить до Якова й уважно дивиться в його потемніле від сонця обличчя, на якому серйозність незабаром поступається місцем так добре їй знайомій іронічній посмішці.

— Ти постаріла. Але нічого, досі красива.

— А ти став симпатичнішим, схуд. Певно, кепсько дружина годує.

Вони обіймаються, як брат і сестра, але Яковова долоня м’яко і з якоюсь ніжністю погладжує худі плечі Хаї.

— У мене не було виходу, — каже Яків і відступає на крок. Поправляє сорочку, що вибилася з його шароварів.

— Ти добре зробив, що втік. Коли домовимося з єпископами, повернешся королем. — Хая хапає його за руки.

— Мене хотіли вбити в Салоніках, і тут теж хочуть.

— Бо бояться тебе. І в цьому — твоя велика сила.

— Я сюди вже не повернуся. У мене є дім, виноградник. Вивчатиму книги.

Хая вибухає сміхом — щирим, радісним, ніби сміється всім тілом.

— Я вже це бачу… Книги!.. — каже вона, переводячи подих, а далі береться випаковувати зі скриньки свої книжки та терафіми.

Серед статуеток є одна особлива — аєлет агувім, тобто улюблена олениця. Це фігурка лані, вирізьблена зі слонової кістки. Яків бере її в руки і дещо неуважно розглядає, далі читає назви книжок, що їх Хая викладає на стіл.

— Ти гадав, що це якесь тхінес, жіноче чтиво, га? — уїдливо питає його Хая і змахує спідницею так, що білі пір’їни з підлоги злітають у повітря.

Єнта, яка завжди десь поруч, дивиться на Хаю.

Ким є Хая? Чи справді її природа двоїста? Коли вона вранці йде кухнею, несучи миску з цибулею, коли витирає долонею піт, коли морщить чоло, розтяте посередині доземою зморшкою, вона — господиня, найстарша донька, що перебрала на себе обов’язки матері. Коли Хая крокує, гучно постукуючи підошвами черевичків, так що чути в цілому домі, вона — сонячна, денна. У час молитов перетворюється на зоґерке — ту, що підказує, допомагає малописьменним жінкам стежити за обрядом і не плутати молитви. Вона буває категорична. Її насуплені брови гамують усякий непослух. Навіть батько боїться її швидких кроків, погуків, якими вона заспокоює дітей чи дорікає візникові, що привіз борошно з млина в дірявих мішках. Страшною вона є у гніві, коли, жахаючи челядь, шпурляє тарілки. Як сталося так, що Хаї все це дозволено?

У Зогарі сказано: всі невісти на землі перебувають у таїні Шехіни. Лише цим можна пояснити Хаїне перетворення на похмуру жінку з розпущеним волоссям, у недбалому одязі, з відсутнім поглядом. Її обличчя тоді старіє на очах, зморшки прокреслюють його, наче тріщини, брови насуплюються, вуста перетворюються на тонку риску. Вже опустилася ніч, і будинок розпався на плями світла від лампад і свічок. Хаїне обличчя втрачає риси, кудись зникає її гнівний погляд, очі прикривають важкі повіки, обличчя набрякає, обвисає, стає схожим на відразливе лице хворої старої. Хая, босонога, важким кроком ступає до світлиці, де на неї чекають. Дорогою обмацує стіни, ніби й справді осліпла, стала Безокою Панною. Присутні обкурюють кімнату шальвією й турецьким зіллям, стає задушливо. Хая починає говорити. Тому, хто хоч раз це побачив, завжди буде незатишно, коли вона вдень шаткуватиме капусту.

Чому Шор назвав свою доньку Хаєю? І звідки він знав, що це немовля, народжене перед світанням у задушливій кімнатці, де в казанках на печі парувала вода, хоч трохи прогріваючи дім морозяної січневої ночі, стане його улюбленою, найрозумнішою донькою? Може, тому, що її зачали першою, з його найкращого сімені, у розквіті сил, коли їхні з дружиною тіла були гладенькі, пружні й чисті, незаплямовані, а їхній розум — незіпсований і сповнений віри? А дівчинка-бо народилася мертвою, бездиханною, і після важких пологів запала могильна тиша. Він злякався, що немовля помре. Злякався смерті, яка вже, либонь, обступала дім. І лише згодом, коли повитуха щось нашепотіла, дитина наче захлинулася криком і подала голос. Тому першим словом, яке йому спало на думку, коли народилася та дитина, було «хайо» — жити. Хаїм — це Життя, але не просто біологічне, тілесне, а таке, що дозволяє молитися, мислити й відчувати.

— Вай-їцер га-шем Елохім ет га-адам афар мін га-адама, вай-їпах бе-апав нішмат хаїм, ва-єхі га-адам ле-нефеш хая, — декламував Еліша, коли побачив дитину. — І виліпив тоді Бог людину з пороху земного, і вдихнув у ніздрі її подих життя (нішмат хаїм), і сталася людина живою істотою (нефеш хая).

І ось так Шор відчув себе Богом.

Форми нових літер

Шкіра, в яку оправлено книгу, — нова, хорошої якості, гладенька й запашна. Яків із насолодою торкається її корінця і думає про те, що нечасто доводиться бачити нові книжки, неначе користуватися дозволено лише старими. У нього теж є своя книга. Кожен мусить мати книжку, з якою не розлучається. Але це рукопис, переписаний з оригіналу, — «І прийшов я нині до джерела»[114]. Яків усюди возить його з собою. Він уже дещо прив’янув, якщо можна так сказати про стос паперу, зшитий ниткою. Перша сторінка пошкоджена в кількох місцях, аркуші зжовкли на сонці, коли він одного разу залишив зшиток на підвіконні. Яке недбальство! Батько завжди за таке бив по руках.

Ця нова книга — товста, палітурник міцно стиснув сторінки, і коли їх розгортати, вони тріщать, наче кістки. Опираються долоням. Яків розгортає на випадковій сторінці й міцно тримає, щоб ця чудна книжка перед ним не згорнулася. Звично ковзає поглядом по рядках літер справа наліво, потім зненацька пригадує, що треба навпаки — зліва направо, його очам ледве вдається виконати цей майже цирковий трюк, але вже невдовзі він, хоч нічого не розуміє, починає відчувати приємність від цього руху навспак, проти течії, наперекір світові. Може, це якраз найважливіше, — міркує він, — цей інший напрямок руху, саме цього він мусить уперто вчитися і практикувати його. Цього жесту, що його починає ліва рука, а закінчує права. Цього оберту довкола, коли праве плече тікає від лівого, а день починається сходом сонця, щоб урешті потонути в мороці.

Він придивляється до форми літер, занепокоївшись, що не пам’ятає їх. Ось одна, що нагадує цаде, й інша, схожа на самех, і ще щось подібне на коф, але не зовсім; може, і значення їхні схожі, лише ледь зміщені, але достатньо для того, щоб світ почав розпливатися, втрачати чіткість.

— Це їхнє зібрання ґешіхте, — каже Шор Якову, що стоїть у розхристаній сорочці. — Щось таке, як наше «Око Якова». Про все потроху: про тварин, різні країни. Всілякі казки. Про духів. Написав їх тутешній рогатинський ксьондз, уявляєш?

Яків, здається, уважніше придивляється до книжки.

— Я найму тобі вчителя, — каже Еліша Шор і набиває Якову люльку. — Не для того ми їхали по тебе аж до Смирни, щоб тепер дозволити тобі піти. Всі ті люди там, у Кам’янці, почали сваритися між собою, поки тебе нема. Бо їхній проводир — ти, хоч і не можеш туди поїхати. Але кинути нас не маєш права.

Щовечора Хая стає навколішки перед батьком і натирає йому ноги якимось смердючим цибулевим соком, змішаним із чимось іще. Від цього весь будинок ночами пахне травами. Але це ще не все: Хая віддає дитину жінкам, зачиняється з чоловіками в батьковій кімнаті, і починається нарада. Якова спершу це дивує. До такого він не звик. У Туреччині та Валахії жінки знають своє місце, і кожен учений тримається від них на віддалі, адже їхній природний зв’язок із низькими матеріями вносить хаос у світ духу. Але тут, у правовірних, усе інакше. Вічні мандрівники, вони загинули б без жінок.

— Ах, — каже Еліша, ніби прочитавши його думки. — Якби вона була чоловіком, стала б моїм найрозумнішим сином.

Тієї першої ночі, як велить давній звичай, Хая приходить до ліжка Якова. У неї тендітне тіло, широкі, хоч і трохи кістляві стегна, колючий горбок. За звичаєм, вони мають злягтися швидко, мовчки і без зайвих пестощів. А проте Яків довго гладить її ледь опуклий живіт, щоразу оминаючи долонею пупок, який здається йому гарячим. Хая сміливо бере в руки його член і обережно, наче неуважно його пестить. Вона хоче знати, як відбувається прийняття турецької релігії, що там у них замість хрещення, чи треба якось готуватися, у скільки їм це обійшлося, чи дружина його теж перейшла у віру Магометову і чи жінкам у ній краще, ніж у їхній? І що, це рішення справді його вбереже? Він вважає, що як мусульманин для польської влади є недоторканним? А чи знає він, що євреям, зокрема їй самій, Хаї, отак перейти в іншу віру було б нелегко? Але вона йому вірить. І всі Шори підуть за ним, куди б він їх не повів. І ще: чи чув він, які оповіді про нього ходять? Та й вона сама їх ширить серед жінок. Нарешті Яків, утомлений розмовами, лягає на Хаю і рвучко в неї входить, а відтак падає на спину знесилено.

Вранці за сніданком Яків з усмішкою на неї дивиться. Хая весь час мружить очі, і від їхніх кутиків розходяться дрібні зморшки. Еліша має намір послати її до Львова, до Ашера, який туди переселився. Він найкраще підбирає скельця для читання.

Хая носить скромні сукенки; лише раз Яків бачив її у святковому вбранні. То було першого дня, коли він приїхав сюди з науками і до рогатинського бет га-мідрашу прибула ціла юрба місцевих. Тоді на сіру сукню вона накинула блакитну хустку, а у вуха наділа сережки. Вона була серйозна і достойна.

Потім він бачив сцену несподіваної ніжності, коли батько гладив її по щоці, а вона повільним, спокійним рухом поклала голову на його груди, у хвилі його буйної шпакуватої бороди. Яків несамохіть відвів погляд.

Про Крису та його плани на майбутнє

Криса, як уже було сказано, має шрам на обличчі. Одну щоку згори донизу розрізає пряма лінія, створюючи враження якоїсь прихованої симетрії. Це враження таке тривожне, що кожен, хто на нього дивиться вперше, не може відвести погляду, шукає причини тривоги і, не знайшовши, розчаровано відвертається. А він же — найрозумніша людина на Поділлі, освічена й прозірлива. На перший погляд так і не скажеш. Для Криси воно й краще.

Він уже зрозумів, що на людську симпатію розраховувати годі. Треба прямо казати, чого хочеш, і вимагати, просити, тиснути, переконувати. Якби не той шрам на обличчі, він уже був би на місці Якова, це безсумнівно.

Криса вважає, що вони мають користуватися автономією в межах християнства. Такою є його позиція тепер, перед диспутом, і цього він домагається у сповнених непорозумінь перемовинах із єпископом Дембовським, які точаться за спинами братів. Криса впевнений, що знає краще.

— Якщо стоїш на пограниччі, треба триматися осторонь усіх і робити свою справу, — каже він.

Не зовсім євреї, не зовсім християни, вони добре почувалися б десь окремо, далеко від влади й жадоби ксьондзів і рабинів. І ще одне: Криса вважає, що вони, хоч їх і переслідують свої ж, євреї, євреями залишаються, водночас наближаючись до християн. І ось вони, євреї-відступники, просять допомоги, оборони й опіки; це жест дитини, яка простягає невинну руку дорослому. Християни приймають їх зі співчуттям.

Але найважливішим для Криси є дещо інше: як написано в Євамот, 63 (хоч він і контрталмудист, не може стриматися, щоб не цитувати Талмуду), «людина, яка не володіє клаптем землі, не є людиною». Тож вони мають отримати від панів шмат землі, щоб там осісти і спокійно хазяйнувати. Так було б краще для всіх: євреї б їх не переслідували, правовірні сумлінно працювали б на своїй землі й могли б наймати селян на роботу. Вони навіть не мусили б приймати хрещення. Це видіння витає над столом серед диму — надворі розгулявся вітер і задуває дим назад у комин. Його завивання вторує дискусії.

— До пана — ніколи, — докидає хтось, у чийому голосі Криса впізнає Гершка з Сатанова.

— Нас могла б узяти до себе пані Коссаковська… — починає Моше з Підгайців.

Криса вистрибує наперед, його обличчя викривлене гнівом.

— Хочете собі петлю на шию накинути? Пан робитиме, що хоче, жоден закон йому не указ. Через два покоління будемо як оті селяни.

Чути схвальний гомін.

— Ми й у єпископа будемо як селяни, — каже Моше.

Тоді озивається найстарший син Шора, Шломо, який досі сидів мовчки й вивчав носаки своїх черевиків.

— Лише до короля, лише на королівські землі. Так каже Яків, і я так вважаю. Під королем ми будемо в безпеці.

Криса знову кривиться. Каже:

— Дурні ви все-таки. Вам дай палець лизнути, а ви вже руку відкусити хочете. Торгуватися слід поволі.

— І доторгуватися до лиха, — додає хтось уїдливо.

— Ось побачите. Ми з єпископом знайшли спільну мову.

Про рік 1757-й і про те, як улітку в Кам’янці-Подільському дискутували про споконвічні істини

У Молівдиному селі біля волоської Крайови вважають, що 1757 рік, який щойно настав, стане роком Страшного суду. Щодня кличуть на ім’я нових ангелів, аби вони були свідками. Нікому не спало на думку, що це викликання може тривати тисячу років, адже число ангелів — нескінченне. Молільники вірять, що світ урятувати неможливо, лишається хіба що готуватися до його кінця, чекати якого вже недовго. Страшний суд настає, наче пологи: коли він починається, відвернути чи зупинити його неможливо. Але цей суд, як вірять браття та сестри, що їх назавжди покинув Молівда, не такий, якого всі сподівалися: земний, з янгольськими сурмами, вагою, на якій зважуватимуть людські гріхи, архангельським мечем. Цей суд — скромний, непомітний, звичайний. Відбувається наче мимохідь, за нашими спинами. Цього дивного 1757 року нас засудили заочно, і оскаржити вирок неможливо. Наше незнання нас не виправдовує.

Мабуть, світ став нестерпним не лише на розлогих, відкритих усім вітрам рівнинах Поділля, але й тут, у Валахії, де тепліше і можна вирощувати виноград. Якось той світ усе-таки мусив завершитися. Зрештою, торік почалася війна. Єнта, яка бачить усе, знає, що вона триватиме сім років і розхитає чутливі терези, на яких зважують людські життя. Цих змін іще не видно, але янголи вже розпочали прибирання. Беруть обіруч килим світу, вибивають його, летить пилюка. Ще мить — і згорнуть його в рулон.

Рабини ганебно програють диспут у Кам’янці. А все тому, що ніхто не хоче слухати їхніх заплутаних пояснень, коли звинувачення — такі прості та влучні. Героєм стає ребе Криса з Надвірної, якому вдається підняти на глум Талмуд. Він встає і піднімає палець угору.

— А чому у вола є хвіст? — питає він.

Зал замовкає, збентежений таким дурним запитанням.

— І що то за така свята книга, в якій звучать такі запитання, га? — продовжує Криса, скеровуючи поволі піднятий палець у бік рабинів. — Я вам скажу: це Талмуд! — вигукує він, витримавши паузу.

Зал вибухає сміхом. Сміх лине аж під саме склепіння суду, яке не звикло до таких виявів радості.

— І що ж на те нам відповідає Талмуд? — питає Криса, чиє пошрамоване обличчя аж зарум’яніло від напруги, і робить паузу. — Бо хвостом треба відганяти мух! — з тріумфом відповідає він сам собі.

І знову сміх.

Вимоги рабинів відлучити контрталмудистів від синагоги, змусити їх носити неєврейський одяг і заборонити їм називатися євреями теж здаються смішними. Консисторський суд з належною стриманістю відхилив цю заяву, бо не вповноважений вирішувати, хто може називатися євреєм, а хто ні.

Коли ж звучить тема лянцкорунських звинувачень, суд делікатно відмовчується. Адже відбулося слідство, яке не виявило нічого гідного осуду в танцях і співах за зачиненими дверима. Кожен має право молитися так, як вважає за слушне. І з жінкою танцювати, навіть якщо в неї оголені груди. Зрештою, того, що там були оголені жінки, слідство не довело.

Відтак увага суду перемикається на процес євреїв-фальшивомонетників. Такий собі Лейба Ґдалович та його челядник Гашко Шломович карбували фальшиві монети. Челядника виправдали, але майстра Ґдаловича прирекли на смертну кару і четвертування тіла. Штемпель для карбування перед екзекуцією було врочисто спалено, а попіл розвіяно. Приреченому, згідно з вироком, відтяли голову, а тіло почетвертували й прибили до шибениці. Голову ж настромили на палю.

Все те не допомогло рабинам. Упродовж останніх днів диспуту скрадалися вони попід стінами будинків, наче злодії. Їм сичали вслід.

Консисторському суду довелося розглядати й дрібніші справи. Одна з них обурила кам’янецьких християн: селянин Василь Книш якось дорікнув такому собі Геншиї з Лянцкоруня — євреєві, з яким торгував, — що той водиться з сабсацвіанцями, а той відгризнувся, що має хрест в одному місці. За таке блюзнірство Геншию засудили на сто ударів батогом чотирма чергами в чотирьох різних кутках міста, аби більше людей змогло побачити екзекуцію.

Така сама кара чекала й Ґершома, який влаштував рейвах у Лянцкоруні і через якого все почалося.

А ще консисторський суд разом із єпископом Дембовським ухвалили, щоб дідичі, на чиїх землях живуть контрталмудисти, взяли їх під свою опіку.

Вирок було оголошено й відразу передано до виконання.

Контрталмудистів суд звільнив від усіх судових оплат, а до того ж наказав рабинам сплатити п’ять тисяч злотих компенсації тим, кого було побито й пограбовано в бійках, а додатково — сто п’ятдесят два червоні злоті штрафу, що його було передано на ремонт вежі костелу в Кам’янці. Всі Талмуди, як книги брехливі й шкідливі, на Поділлі мали бути спалені.

Коли закінчили читати вирок, запала тиша. Здавалося, представники костелу злякалися власної суворості. А коли перекладач розтлумачив його зміст рабинам, зчинився вереск і ґвалт. Рабинам наказали заспокоїтися. Тепер вони викликали не співчуття, а лише незручність. Самі винні. Вони виходили з суду мовчки, бурмочучи щось під ніс.

Молівда, який досі не може натішитися власним поверненням на батьківщину, теж відчуває, що все змінилося. Іноді його аж смішить те, як легко можна передбачити події. Дивиться в небо. Здається, ніби на рівнині його більше, воно працює як дзеркало-лінза: зосереджує в собі всі образи й відбиває землю, як фреску, де все відбувається одночасно, і видно майбутні обриси всіх подій. Тому, хто вміє бачити, досить підвести очі до неба: там йому явиться все.

Коли до нього приїхали Яків і Нахман, аби забрати з собою до Польщі, він навіть не здивувався. Лише з увічливості вдавав вагання. Насправді ж досить йому було побачити, як Яків розмашистим турецьким рухом зістрибує з коня, і він уже відчув хлоп’ячу радість від майбутньої пригоди.

Про спалювання Талмудів

Книжки починають горіти того самого дня, тобто 14 жовтня, надвечір. Виконавцям судових вироків не доводиться надто напружуватися. Міський кат читає підписаний єпископом Дембовським указ і врочистим жестом підпалює лише перший стос, далі — рутина.

Переважно відбувається так, що невеликий гуртик людей вломлюється до єврейського дому і відразу ж натрапляє на якусь книжку. Всі ті «талмути», нечисті книжки, писані в чортів бік, справа наліво, опиняються на вулиці, відтак їх ногами згрібають у купу й підпалюють. Самі сабсацвіанці, євреї-єретики, вельми старанно допомагають урядникам, тож ті, вільні від роботи, йдуть додому вечеряти. Згодом до сабсацвіанців приєднуються ґої та парубки, скорі до всякої колотнечі. У цілому Львові горять книжки, на кожній площі палає багаття. Талмуд, не Талмуд — байдуже. Багаття горять упродовж цілого наступного дня, а ввечері їх оживлює полум’я нових книг. Уже кожна друкована книжка здається лихою. Доходить до того, що навіть львівські християни ховають свої книжки, а друкарні про всяк випадок барикадуються. Протягом кількох днів паління книжок натовп набрався такої зухвалості, що кам’янецьким євреям, які, попри заборону, вже знову стали мало не своїми в місті, доводиться пакувати манатки і переїжджати на Карвасари, боячись за власне життя. Бо вигляд охоплених полум’ям книжок, їхніх сторінок, що тріпочуть у вогні, вабить людей, наче ярмарковий фокусник, який гіпнотизує курей і робить з ними, що хоче. Люди дивляться на полум’я, їм подобається цей театр руйнування, і в них наростає неясний гнів. І хоч не знають вони ще, хто має стати його ціллю та жертвою, якось мимоволі обертають його вістря супроти власників тих спалюваних книжок. Тепер досить одного заклику, і роз’юшений натовп вирушає до першого-ліпшого єврейського дому, що на нього вказала пальцем сторожа антиталмудистів, яка має на меті боронити власні домівки.

Той, хто раніше був гнаним, грішним і проклятим, тепер став законодавцем і вершителем доль. І навпаки, той, хто колись судив і виносив вироки, тепер сам суджений і переслідуваний. Дім рабина більше не є домом рабина — він перетворився на корчму, до якої можна ввійти, відчинивши двері ногою. Всередині всі злякано мовчатимуть; і позаяк відомо, де в домі тримають книжки, нападники відразу рушають туди, беруть почергово томи з полиць і, тримаючи за обкладинку, патрають їх, наче курчат.

Буває, що якась жінка, часто найстарша в родині, кидається відчайдушно боронити ту чи ту книжку, немов свого дивного упослідженого онука, який стиснувся до розмірів стосика паперу в палітурці, але решта мешканців дому не наважуються суперечити чужинцям. Вони наче усвідомлюють, що примхлива сила світу перейшла на протилежний бік, і невідомо, скільки так триватиме. Іноді жінки кидаються до судового виконавця (буває, що ним є молодий родич, яким заволоділи сабатіанські ідеї), хапають його за руку, намагаються перехопити його погляд: «Іцеле, що ти робиш? Я ж із твоєю матір’ю гралася біля ріки!» Старші буркають із кутка: «Рука тобі всохне за таке блюзнірство».

У Буську горить лише кілька Талмудів, бо талмудистів тут небагато. Більшість місцевих євреїв — послідовники Шабтая. Горить невеличке багаття за синагогою, полум’я ковтає книжки неохоче, димить, бо Талмуди випадково впали в калюжу. Все відбувається якось без завзяття. Палії поводяться так, наче виконують вирок; довкола багаття кружляє пляшка горілки. До аутодафе намагаються приєднатися парубки-ґої; їм завжди подобається щось нищити, кидати у вогонь, байдуже, що саме й навіщо. Але їм уже дали зрозуміти, що то справа внутрішня, єврейська, тож вони просто стоять, тримаючи руки в кишенях лляних штанів, і дивляться на полум’я.

Найгірша ситуація в Кам’янці, Рогатині та Львові. Там пролилося трохи крові. У Львові розгніваний натовп спалив цілу єврейську бібліотеку, що зберігалася в домі молитви. Повибивали шибки, понищили лави.

Наступного дня сутички стають іще запеклішими: пополудні роз’ятрений натовп, уже не єврейський, а різний, кольоровий, барвистий, кидається на геть усі книжки, байдуже, Талмуд то чи ні, головне, що всередині — нечисті літери. Нечисті, бо незрозумілі. І ось цей натовп, що зібрався на завтрашній ярмарок у Рогатині, маючи дозвіл нищити книжки, радісно верещить і вирушає на полювання. Люди стають біля дверей будинків і вимагають видати їм книги, ніби заручників. Якщо господар викручується чи ухиляється, починається бійка. Ллється кров, ламаються руки, з рота сиплються вибиті зуби.

Тим часом обурені вироком рабини велять молитись і суворо постити: навіть матері не можуть годувати грудьми дітей. У Рапапорта у Львові є місце, звідки розсилають пошту, — робота там кипить цілими ночами. Сам рабин Рапапорт лежить недужий: його побили перед синагогою, він ледь дихає, є побоювання, що йому зламали ребра. Пінкас, переписуючи листи, плаче. Схоже, наближаються кінець світу і чергова катастрофа, яка буде найважчою, бо свої кривдять своїх. Як же таке можливо? Чому ж то Бог посилає нам такі тяжкі випробування — адже то вже не козак, не дикий татарин зазіхає на наше життя, а свій же, сусід, з чиїм батьком ти ходив до єшиви? Вони говорять нашою мовою, живуть у наших селах і встромляють носа до наших божниць, хоч ми їх там не хочемо. Свій пішов на свого, отже, гріхи Ізраїлю великі, а Бог гнівається вельми.

Через кілька днів, коли ребе Рапапорт сяк-так одужує, збираються представники громад і оголошують новий збір коштів. Треба їх везти до Варшави, до Баруха Явана, який є довіреною особою самого міністра Брюля; але, мабуть, зараз, коли триває війна, королю немає діла до спалення книг, бо довго нема відповіді.

Про те, як ксьондз Пікульський тлумачить шляхетному товариству основи гематрії

Єжи Марцін Любомирський є комендантом гарнізону в Кам’янці-Подільському, містечку доволі нудному і провінційному. Це його перша командирська посада. Йому двадцять років, він високий, ставний, але окрім гарного «фізису», має ще одну перевагу: він успадкував величезний статок. Це додає йому виразності: він одразу впадає в очі й залишається в центрі уваги. Кам’янець лежить у його велетенських земельних володіннях. Відколи тут кояться всі ті дивні речі, відколи зазвичай порожніми вулицями прокочується натовп, Любомирський нарешті відчуває задоволення й азарт. Він потребує свіжих вражень не менше, ніж їжі й питва. На прощальну вечерю з нагоди возведення Міколая Дембовського в сан архієпископа він велить доставити пів дюжини ящиків найкращого рейнського вина.

Коли перші ящики вже спорожніли, починаються розмови про актуальні події, і в поле уваги пана Любомирського потрапляє непримітний ксьондз Пікульський, права рука архієпископа. Ксьондз має завдання розтлумачити шляхетним співрозмовникам усілякі єврейські справи, які за природою своєю є туманними й надто заплутаними. Адже кожному хочеться знати, про що тим євреям ідеться.

— В євреєві завжди є якась утіха, — каже голосно єпископ Каєтан Солтик, проковтнувши чималий шматок кишки.

Останнім часом він погладшав. Усе в ньому здається якимось надмірним. Колір єпископського убору — надто яскравий, манжети надто накрохмалені, ланцюг на грудях надто блискучий. Задоволений, що вдалося звернути на себе загальну увагу, він продовжує:

— Єврей припильнує чужі гроші й заставить свої, якщо буде потрібно. Він спритний і корисливий, але якщо дбає про користь для себе, то й про пана подбає. Коли я хочу щось купити чи продати, завжди кличу єврея. У такого є зв’язки з купцями по цілій країні. Він знає, як робляться справи. В його інтересах, аби я лишився його клієнтом, тобто аби, торгуючи з ним, почувався в безпеці та знав, що він мене не обдурить і якнайкраще обслужить. Тут у наших краях немає жодного поважного пана і дідича, який не вдавався б до послуг ізраелітів. Хіба ж я не маю рації, пане каштеляне?

Каштелянова Коссаковська відповідає замість чоловіка:

— Кожен знає, що ви, Ексцеленціє, не створені для справ господарських чи торговельних. Для того і є економи. Небезпека ж у тому, що вони можуть красти. Отоді опускаються руки.

Тема злодійства вельми зачіпає присутніх, та й добре вино робить своє, тож дискусія за столом розпадається, і тепер уже кожен розмовляє зі своїм візаві через стіл. Хлопці-служники доливають вино і, впіймавши ледь помітний знак єпископа, міняють ящик вина, ставлячи замість нього гірше, хоч цього, здається, ніхто не помічає.

— А що воно за кабала така, про яку всі говорять? Навіть мій чоловік зацікавився, — звертається Катажина Коссаковська до ксьондза Пікульського.

— Вони вірять, що світ постав зі слова, — відповідає той і голосно ковтає, кладучи назад на тарілку великий шматок яловичини, що його якраз підносив до рота.

— Таж кожен вірить у те, що на початку було Слово. І ми теж. У чому ж тут єресь?

— Так, вашмосте. Але ми цим обмежуємося, а вони ту віру застосовують до всіх, навіть найдрібніших речей.

Помітно, що ксьондзові не дуже хочеться удаватися в пояснення. Він і сам не розуміє чому. Чи не тому, що жінці, хай навіть і вченій, на його думку, про такі складні речі розповідати марно, бо вона все одно їх не зрозуміє? А може, тому, що, відповідаючи на такі запитання, він завжди схильний все надто спрощувати? Ось узяти єпископа: навіть йому все доводиться викладати поволі й дохідливо, бо особливою кмітливістю він не вирізняється. «Безперечно, він святий, і не мені йому дорікати, — ганить себе подумки Пікульський, — але як же з ним іноді важко розмовляти!»

Тож він просить аркуш і перо, аби все наочно пояснити. Заохочуваний єпископом, розкладає на столі папір; Дембовський тим часом, відсуваючи полумисок із гускою, відхиляється трохи назад, наче звільняє місце для Пікульського, і по-змовницьки перезирається з Коссаковською. Знає-бо, що цей непримітний ксьондзик має в собі приховану силу і зараз її продемонструє, але лише трошки, немов черпаючи маленькою ложечкою, доки в глибинах дрімає незрозуміла потуга.

— Кожна літера має свій числовий відповідник. Алеф — це один, бет — два, ґімель — три і так далі. Це означає, що кожне слово, записане літерами, містить у собі число, — він дивиться на присутніх, питаючи поглядом, чи все зрозуміло. — Слова, які означають ті самі числа, поєднані між собою глибоким зв’язком, хоч на перший погляд здається, що між ними нема геть нічого спільного. Можна словами рахувати, комбінувати, і тоді відбуваються дуже цікаві речі.

Ксьондз Пікульський вагається, чи не завершити на цьому, але все ж не може стриматися.

— Ось приклад. Візьмімо гебрайське слово «ав» — батько. Пишемо ми його так: алеф, бет, справа наліво. Мати — це «ем», тобто алеф і мем. Але слово «мати», «ем», можна прочитати і як «ім». «Батько», «ав» у числовому сенсі відповідає трійці, бо алеф — це 1, а бет — 2. Числовий відповідник «матері» — 41, бо алеф — 1, а мем — 40. І якщо додамо слова «мати» і «батько», у нас вийде 44, тобто «єлед» — дитина!

Коссаковська, що схилилася над ксьондзом, відскакує від столу, плескаючи в долоні.

— Як це дотепно! — вигукує вона.

— Йод-ламет-далет, — пише ксьондз Пікульський на папері єпископа й дивиться на нього тріумфально.

Єпископ Солтик не надто багато з того розуміє, всі ці числа плутаються йому в голові. Він важко дихає. Треба-таки схуднути. А єпископ Дембовський піднімає брови на знак, що колись, у майбутньому, його, можливо, це й зацікавить.

— Згідно з кабалою, у спілкуванні чоловіка та жінки зустрічаються дві, як то кажуть польською, абетки, або ж, як їх називають, альфабети: материн та батьків, і вони, сплітаючись, спричинюють зачаття.

Єпископ Дембовський кілька разів делікатно покашлює і повертається до їжі.

— Кабала кабалою, — каже каштелянова із зарожевілими від вина щоками, — але в нас тут діється річ небувала. Тисячі євреїв хочуть навернутися в католицьку віру. Горнуться до нас, як курчата до квочки. Ах, бідолахи. Те їхнє єврейство їх геть замучило.

— Помиляєтеся, велебна пані, — перебиває її Пікульський, шморгаючи носом від збентеження. Коссаковська дивиться на нього, здивована таким втручанням у її розумування. — Вони мають у тому свій інтерес. Уже давно вони вподобали собі наш край і мають його за нову землю обітовану…

— За їхніми руками треба постійно стежити, — докидає єпископ Солтик.

— Вони ось оголосили вирок Талмудові, але гідні кари всі їхні книжки. Кабала — це такий собі небезпечний забобон, і її треба заборонити. Вона вчить такого способу вшанування Бога, який є чистою єрессю. А ще кабалісти твердять, буцімто з її допомогою можна провіщати майбутнє, і скочуються в магію. Кабала — це точно не Боже діло, а сатанинське.

— Перебільшуєте, отче, — своєю чергою перебиває ксьондза Коссаковська. — Та навіть якщо це діло й посмерджує сіркою, тепер, у лоні Церкви, вони знайдуть нове життя. Для того ми й зібралися тут, аби людям цим заблуканим допомогти, якщо самі вони висловлюють таке бажання.

Пан Єжи Марцін Любомирський смакує кишку; це найкраща страва цього вечора. Бо м’ясо тверде, а рис розварений. Капуста тхне якоюсь пліснявою. Співрозмовників своїх він вважає старими й нудними. На євреях узагалі не розуміється, бачить їх часом здалеку. Лише з однією єврейською дівчиною він недавно ближче познайомився — з тих, що крутяться біля гарнізону; серед них є шльондри всіх націй, вибирай на свій смак. Так воно завжди там, де стоїть військо.

Про щойно призначеного єпископа Дембовського, який збирається в дорогу

Чекаючи на свої дорожні скрині, які можуть прибути щохвилини, готовий вирушити до Львова на архієпископство Міколай Дембовський ще розглядає комплекти спеціально замовленої з такої оказії білизни, на якій він доручив жінкам вишити його монограму: MD.

Монограма виконана фіолетовими шовковими нитками. З-за кордону прибули заздалегідь придбані шовкові панчохи, єпископ уже цілком відвик від лляних. Панчохи є двох кольорів — білі та фіолетові, як єпископова монограма, а фіолетові ще й оздоблені тонкою вишивкою. Є в єпископа й новинка: теплі панталони, виготовлені з м’якої вовни; вони дещо тиснуть у стегнах, зате дарують таке потрібне тепло.

Здається, що єпископ цілком собою задоволений. Хтозна, чи на успіх його запобігливих старань про архієпископський сан не вплинули останні події: стільки-бо людей упосліджених, проклятих і гнаних своїми ж знайшли шлях до милості Ісусової. Єпископ не відступиться, доки той єврейський люд не охреститься. То було б правдиве чудо в цілій Європі, а може, і початок нової епохи. Єпископ уважно розглядає книжки, приготовані в дорогу, і зупиняється поглядом на томику, оправленому в новеньку шкіру. Він знає, що це таке. Бере його в руки з усмішкою, гортає неуважно і натрапляє на віршик:

Отець єпископ усміхається до себе, зворушений наївністю цієї поезії. Якби ж то в отця декана Хмельовського було стільки ж мудрості, скільки завзяття! Трохи повагавшись, єпископ кладе й цю книжку на стос інших.

Останньої ночі перед запланованим від’їздом єпископ Дембовський у своєму палаці в Чорнокозинцях лягає спати пізно. Його рука аж затерпла від писання листів (він впорядковує єврейські справи, один із листів — до короля; у ньому він просить того підтримати цю богоспасенну справу). Прокидається серед ночі мокрий від поту, якийсь задерев’янілий, з болем у потилиці та важкою головою. Йому щось наснилося; щось страшне, але він не може пригадати, що саме. Якийсь тупіт, ґвалт, гострі леза, шматування тканини, щось тріщало, хтось булькотів здушено, що саме — годі було розібрати. Лежачи в темряві, він хоче простягти руку і подзвонити по служника, але відчуває, що не може ворухнутися. Та сама рука, яка цілий день писала листи, тепер його не слухається. Це неможливо, думає він. Мені це сниться. Його охоплює панічний, тваринний страх.

Наступної миті він відчуває характерний запах і усвідомлює, що надзюрив у ліжко. Хоче поворухнутися — марно. Саме це йому снилося: що він не може рухатися. Хоче покликати челядь, але легені його не слухаються, їм бракує сили, щоб набрати повітря й видати хоча б слабенький зойк. Лежить нерухомо до ранку, на спині, дихаючи швидко, як кролик; намагається молитися, але через страх слова плутаються і єпископ сам не знає, що каже. Йому здається, ніби груди привалила якась невидима сила, мара, і якщо він її не скине, вона його задушить. Намагається заспокоїтися і повернутися у власне тіло, відчути руку, ногу, живіт, стиснути сідниці, поворушити пальцем. Але швидко здається: там нічого нема. Залишилася голова, яка немов висить у порожнечі. Йому постійно здається, ніби він падає, доводиться чіплятися поглядом за бра, що висить високо на стіні його єпископської спальні в Чорнокозинцях, над спакованими скринями. Отак і лежить, охоплений смертельним страхом.

Уранці його знаходить служник, і зчиняється буча. Лікарі пускають йому кров, вона чорна й густа; обличчя медиків стурбовані.

Проте після кровопускання єпископові трохи кращає. Він починає ворушити пальцями й головою. Над ним нахиляються обличчя, говорять щось, питають, дивляться сумовито і співчутливо. Все те його лише пригнічує. Ті обличчя надто матеріальні й складні; всі ці очі, вуста, носи, зморшки, вуха, родимки, бородавки — цього забагато, їх неможливо витримати. Єпископові паморочиться в голові, починає нудити, він знову чіпляється поглядом за бра. Ніби й розуміє, що його торкаються якісь руки, але єдине, що він відчуває, — цілковита чужість тіла. Поруч стоять люди, але він не розуміє, що вони кажуть, час від часу вихоплює якісь слова, проте не може вибудувати з них жодного речення, вихопити жодного сенсу. Врешті люди йдуть геть, залишаючи тільки одну свічку, западає півтемрява. Єпископ дуже хотів би, щоб його хтось узяв за руку. О, скільки б він віддав за теплий шорсткий дотик чиєїсь долоні…

Коли світло свічки пригасає, бо поснули ті, хто стежить за його сном, єпископ починає кричати й метатися — але то йому лише здається, ніби він кричить, бо з його вуст не вихоплюється жодного звуку. Його жахає темрява.

Наступного дня приходить його брат. Так, він упізнає його, хоч і не бачить обличчя, лише чує голос. Просто він знає, що це його брат, і відчуває полегшення, засинає, але там, у сні, все так само, як тут: він лежить у тому самому місці й так само боїться темряви. Потім брат зникає. Ввечері того ж дня в голові єпископа починають вимальовуватися образи. Він перебуває в Кам’янці біля свого палацу, бачить катедру, але не стоїть на землі, а висить у повітрі, на висоті дахових ринв. Бачить, що під дахом загніздилися голуби, але гніздо порожнє, у ньому — лише стара яєчна шкаралупа. Потім помічає на високій колоні ясну, осяйну фігуру Матері Божої, яку нещодавно освячував, і страх на мить відступає; але через мить повертається, коли він дивиться на річку й величезну брилу фортеці. Відчуває на собі погляди багатьох пар очей, які дивляться на нього з порожнечі. Там неначе чекають мільйони людей.

Ще бачить охоплені полум’ям книги, що пухнуть від вогню й лускають. Але перш ніж язики полум’я лизнуть білі сторінки, літери тікають вервечками зі сторінок і зникають у темряві, наче мурахи чи інші рухливі комашки. Дембовський бачить це дуже виразно, і його це не дивує; одні літери перебирають крихітними ніжками, інші, найпростіші, у яких ніжок нема, мусять стрибати чи повзти. Єпископ не має уявлення, як вони називаються, але ця втеча його зворушує, він нахиляється над літерами мало не зі співчуттям і бачить, що на сторінках не лишилося жодного найменшого знака: горять чисті білі аркуші.

Потім єпископ Дембовський втрачає свідомість. Кровопускання не допомагає.

Ввечері він помирає.

Лікарів та секретарів єпископа, а також його найближчого соратника ксьондза Пікульського так здивувала ця смерть, що вони ходять наче оглушені. Як це? Він же був здоровий. Ні, здоровий він не був, мав проблеми з кров’ю, вона надто повільно текла по жилах, була надто густою, через це він і помер. Але не скаржився ні на що. Можливо, просто не зізнавався. Лише нарікав, що мерзне. Але ж через таке не помирають. Тому в палаці вирішують поки що про смерть не оголошувати. Сидять і не знають, що далі робити. Того самого дня приходить решта замовленої білизни, привозять скрині, щоб запакувати рукописи. Все це відбувається 17 листопада 1757 року.

Про життя померлої Єнти взимку 1757 року — того самого, коли спалили Талмуд, а невдовзі й книги самих паліїв

Така подія, як смерть архієпископа, трапляється лише раз і вдруге трапитися не може. Будь-яка ситуація та всі її обставини можуть відбутися лише один-єдиний раз. Усі елементи збираються лише на один виступ, як спеціально запрошені актори, що грають свої ролі, і якщо вирвати з контексту хоча б один жест, крок на сцені чи короткий діалог, усе відразу провалюється в прірву абсурду.

А проте все це складається в певний ланцюжок подій, якому мусимо довіритися, бо більше в нас немає нічого. Зрештою, якщо до нього придивитися уважно, як робить зараз Єнта, побачимо всі ті мости, триби, гвинти й осі, а також усі дрібні інструменти, які пов’язують між собою окремі непоєднувані й неповторні події. Саме вони є клеєм світу, саме вони переносять те чи те слово в сусідні події, повторюють якийсь жест чи вираз обличчя ритмічно, щоразу в іншому контексті, зіштовхують раз у раз ті ж предмети чи людей, укладають фантомні ланцюжки асоціацій, що ведуть до цілком чужих, не пов’язаних речей.

Це чудово видно звідти, де зараз перебуває Єнта. Видно, як усе безугавно мерехтить, міниться, красиво пульсує. Нічого неможливо упіймати цілком, бо воно тут-таки зникає, розпадається і творить цілком новий і такий же швидкоплинний візерунок, хоч попередній якусь мить здавався мудрим, красивим, дивовижним. Лише почнеш спостерігати за якоюсь людською фігурою, як вона змінюється, і годі навіть протягом короткої миті бути впевненим, що це — та сама людина. Ось ця, наприклад, ще недавно була замурзаною дитиною, крихкою, як печиво, а тепер — лише глянь! — з дому виходить висока струнка жінка, яка рішучим замашистим рухом виливає з таза брудну воду. Вода псує білість снігу, залишаючи на ньому жовті плями.

Лише Єнта є незмінною, лише Єнта повторюється і щоразу повертається в те саме місце. їй можна довіряти.

Перед Ханукою та Різдвом шириться чутка про смерть архієпископа Дембовського. Ця звістка для одних є трагічною, інших же сповнює радістю. Ця новина така несподівана, наче хтось ножем проштрикнув тканий килим. Стільки зусиль — і все дарма! Слідом за першою приходить і друга звістка; її наче приносить до Королівки снігова завія: тільки-но помер покровитель правовірних, рабини знову підняли голову й почали переслідувати своїх неприятелів. Ті, чий Талмуд спалили, тепер палять книги недавніх паліїв. А Яків Франк сидить у найгіршій в’язниці за товстими мурами. Настрій у Королівці похмурий. Вже першого вечора після того, як надійшла прикра звістка, правовірні збираються у прибудові в домі Ізраеля й про щось шепочуться. Поступово голоси стають відважнішими.

— Це наче змагання великих сил…

— Так само було й з Шабтаєм. Його теж посадили у в’язницю…

— Так мусить бути. В’язниця — то частина плану…

— Все лише починається…

— Це останні дні…

— Це кінець.

Сніг засипав усе довкола, і не лише шляхи, а навіть цвинтар і мацеви зникли в непроглядній білині. Куди не глянеш, усюди біло. Сталося якесь диво, бо крізь те снігове море до села вдається дістатися купцеві з Кам’янця; йому бракує сил навіть розпрягти коней, він лише мружить утомлені білістю очі; на його віях — іній. Він каже:

— Ні, Яків не сидить у в’язниці. Йому вдалося втекти з Рогатина просто до Чернівців, а це ж уже Туреччина. Він з дружиною й дітьми в Джурджу, і кажуть, начебто знов зайнявся торгівлею.

Хтось відповідає голосом, повним смутку:

— Він нас покинув.

Справді, так здається. Повернувся спиною до Польщі, цієї країни засніженої, але — попри снігову білість — темної, похмурої. Тут немає для нього місця.

Прибульця слухають недовірливо і вже за мить відчувають злість. Ні, сердяться не на Якова, який втік. Радше на самих себе, адже вони мали здогадатися, що все так закінчиться. Найгірше — усвідомлювати, що нічого не можна вдіяти. Послід коня, що стоїть перед домом Ізраеля, парує на морозі, бруднить чистий, як простирадло, сніг, наче сумний доказ минущості всього земного; ще трохи, і він перетвориться на грудку замерзлої матерії.

— Бог звільнив нас від цього чоловіка та від спокуси, якою він для нас був, — каже Собля, входячи до хати, і одразу заходиться плачем.

Плаче цілий вечір. Вона й сама не знає, чому плаче. Вона ж не любила Якова та його галасливої свити, тих його бундючних дівиць і хитрого Нахмана. Не вірила жодному їхньому слову. Боялася їхнього вчення.

Ізраель її сварить. А коли вони вже лежать під периною, відчуваючи вогкий запах пір’я кількох поколінь гусей, намагається її незграбно пригорнути.

— Мені здається, ніби це я у в’язниці. Все життя — суцільна в’язниця, — схлипує Собля.

Вона глибоко вдихає, але жодне слово більше не зривається з її вуст. Ізраель мовчить.

Потім підтверджується ще неймовірніша чутка: що Яків перейшов у мусульманську віру — там, у тій Туреччині. Ізраель аж зіщулюється, почувши це. Мати пригадує йому, що саме так було і з Першим, з Шабтаєм. Хіба ж він не надягнув тюрбан? То, може, і це — частина дороги до спасіння? Суперечки тривають цілими вечорами. Одні вважають, що це — жахливе боягузтво. Інші — що в цьому є якийсь хитрий план. Нікому не спадає на думку, що Яків міг н а с п р а в д і увірувати в Аллаха.

Якщо навіть найстрашнішу, найхимернішу річ уявити частиною плану, вона стає звичайною, безпечною. Це каже Ізраель, який тепер торгує деревом із християнами. Купує в пана просто з лісу обтесані колоди і продає їх далі. З пожертв на Єнту купив велику підводу та двох сильних коней. Це чимале багатство. Іноді, чекаючи, поки завантажать підводу, сідає навпочіпки з дроворубами й викурює з ними люльку. Найкраще йому балакається з управителем панських маєтків, який, на відміну від дроворубів, має сяке-таке уявлення про таємниці релігії. Саме після розмови з цим управителем Ізраель усвідомлює, що смерть Ісуса, християнського Мойсея, теж була частиною плану Божого. Ісуса мали розп’ясти, інакше чудо спасіння взагалі б не сталося. Це дивно, але в цьому є якась хитромудра логіка. Ізраель довго про це думає: його здивувало, наскільки це нагадує Шабтая Цві, який мусив піти до в’язниці, надягти тюрбан, вирушити у вигнання. Месія мусить упасти якнайнижче — інакше він не Месія. Ізраель повертається з важкою підводою, але легким серцем.

Рух паломників на подвір’ї Соблі та Ізраеля цілком завмирає. І через морози, і через загальну ситуацію. Люди почали боятися публічних чудес: хай краще відбуваються десь тишком-нишком. Але Песеле та Фрейна й далі вчащають до Єнти, хоч Песеле готується до весілля. Якраз відбулися заручини — хлопцеві, як і їй, тринадцять років. Вона бачила його двічі, і він їй здався симпатичним, хоч і дитина ще. Разом із сестрою тепер вишиває скатертини, бо й Фрейна, мабуть, через кілька років вийде заміж. Іноді, коли ще було тепло, Песеле брала вишивання до бабусі, як вона називає Єнту; працювала біля неї. Розповідала їй різні історії, ділилася планами. Наприклад, що хотіла б жити у великому місті й бути великою дамою. Мати свою карету, сукні, обшиті мереживом, а ще — маленьку шовкову торбинку, в якій носила б напахчену хустинку, бо що ж іще покладеш до такої торбинки? Тепер уже надто холодно. Пальці так мерзнуть, що в них годі втримати голку. Краплі роси на тілі Єнти швидко перетворюються на красиві сніжинки. Це помітила Песеле. Брала їх пальцями й підносила до вікна, перш ніж вони танули. Якусь мить розглядала чудеса. Цілі палаци з кришталиків, біліших за сніг, повні скла, люстр, тонких келихів.

— Де ти це бачиш? У сніжинці? — дивується Фрейна. Але якось вона й сама обережно бере таку сніжинку пучкою пальця і дивиться на неї в сонячному промінні. Сніжинка — на диво велика, завбільшки з дрібну монету. Кришталева краса щезає за секунду, бо вона — не з цього світу, людське тепло її вбиває. На мить можна зазирнути в інший, вищий світ і переконатися, що він існує.

Як це так, що мороз Єнту не бере? Ізраель перевіряє це кілька разів, зокрема вранці, коли дерева надворі репають від холоду. Але Єнта лише ледь прохолодна. На її віях і бровах осідає іній. Іноді сюди приходить Собля, загортається в кожух і куняє.

— Ми не можемо тебе поховати, бабусю, — каже Єнті Песеле. — Але й тримати тебе тут не можна. Тато каже, що часи стали дуже неспокійними, ніхто не знає, що буде завтра.

— Та й чи буде якесь завтра, — додає сестра.

— Кінець світу наближається. Ми боїмося, — каже Собля збентежено. Їй здається, що повіки бабусі Єнти ворушаться. Так, безперечно, вона це чує.

— Що нам робити? — продовжує Собля. — Може, це одна з тих безнадійних справ, у яких ти, кажуть, допомагаєш? Допоможи нам.

Собля затамовує подих, щоб не проґавити якогось знаку. Знаку немає.

Собля боїться. Краще не тримати у стодолі бабусю проклятого й потурченого Якова. Ще накличе лихо. Коли вона почула, що Якова ув’язнили, відчула якусь зловтіху. Так тобі й треба, забагато ти хотів, Якове. Завжди дряпався на найвищу гілку, прагнув бути кращим за інших. А тепер зігниєш у льоху. Але коли Собля довідалася, що він перебуває в безпеці у Джурджу, їй відлягло від серця. Раніше стільки речей здавалися можливими, а тепер знов запанували холод і темрява. Світло в жовтні сховалося за комірчину і вже не визирає на подвір’я; холод виповз із-під каміння, де ховався влітку.

Соблі перед сном пригадуються оповідки про печеру, яку вподобав собі Яків, тоді ще малий Янкеле. І як він зник у ній одного разу.

Вона була тоді ще мала, добре знала Якова і боялася його, бо він був шибеником. Вони гралися у війну: одні були турками, а інші — москалями. І якось одного разу Яків — чи то в ролі турка, чи москаля, Собля не пам’ятає, — почав битися так завзято й жорстоко, що мало не забив на смерть дерев’яним мечем одного хлопчика. Собля ще пам’ятає, як батько побив його за те до крові.

А тепер вона бачить під повіками вхід до печери. Всередину вона ніколи не заходила. Це місце її лякає, довкола діється щось дивне, дерева — аж дуже зелені, і тиша — така моторошна… Земля попід берізками вся поросла ведмежою цибулею. Цю цибулю там збирають і дають людям, коли ті занедужають. Вона дуже помічна. Ніхто не знає, наскільки глибока та печера, але кажуть, ніби тягнеться на цілі милі під землею і подібна до величезної літери алеф. Дехто стверджує, що там — ціле місто. І живуть у ньому потерчата й безногі — балакабени. Стережуть дивовижні скарби…

Раптом Собля встає, покривало зісковзує з її плечей на землю. Вимовляє лише одне слово:

— Печера!

Про пригоди Ашера Рубіна зі світлом, а його дідуся — з вовком

Торік дійшла до Львова звістка про землетрус у Лісабоні. Новини ширяться поволі. Те, що Ашер прочитав у ілюстрованій гравюрами брошурі, вражає. Ашер перечитує це знов і знов, кільканадцять разів, і не може отямитися. Перед його очима постають сцени Страшного суду. Він не може думати ні про що інше.

Пишуть про гори трупів, і Ашер намагається це уявити. Скільки це — сто тисяч? Це більше, ніж живе у Львові, навіть якщо зібрати всіх із довколишніх сіл і містечок, християн і євреїв, русинів і вірмен, дітей, жінок і чоловіків, старих, тварин, невинних корів, сторожових собак. Сто тисяч — чи багато це?

Згодом, коли трохи заспокоюється, думає, що в цьому, зрештою, немає нічого виняткового. Хіба хтось рахував жертв Хмельницького? Цілі села, міста, відрубані шляхетські голови, що перекочувалися по дворах маєтків, єврейки з розпанаханими животами… Він чув, що десь буцімто повісили поруч поляка-шляхтича, єврея та пса. А проте досі Ашер не бачив гравюр, на яких було б усе так старанно зображено, так детально на металевій пластині вигравіювано сцени, що перевершують людську уяву. Один образ запав йому в пам’ять: водні вали, що штурмують місто. Здається, ніби розпочалася війна стихій: земля борониться вогнем від води, але водна стихія найсильніша, потужна хвиля не залишає по собі нічого живого, саму лише руїну. Кораблі здаються качиними пір’їнками на поверхні ставка, людей посеред того Армагеддону майже не видно: те, що відбувається, перевершує людські виміри. І лише у човні на передньому плані стоїть чоловік, мабуть, вельможа, бо на ньому гарне вбрання; він здіймає руки до неба в молитовйому жесті.

Ашер злостиво дивиться на розпачливий жест того чоловіка. На гравюрі майже немає неба; усе воно — лише вузенька смужка над бойовищем. Бо яке ж тут могло б бути небо?

Ашер уже чотири роки живе у Львові, має практику — лікує очі. Разом з одним шліфувальником лінз добирає стекла тим, хто недобачає. Навчився того ремесла в Італії, а тепер удосконалюється в ньому самотужки. Найбільше його вразила одна книжка, яку він привіз зі студій, а в ній фрагмент, щось схоже на гасло, символ його ремесла: «І побачив я, — писав її автор, такий собі Ньютон, англієць, — що світло, спрямоване до одного краю Зображення, піддавалося суттєвому Заломленню: значно більшому, ніж те, що було спрямоване до іншого краю. З чого можна виснувати, що справжня причина довготи цього Зображення — не в чому іншому, як у тому, що Світло складається з Променів із різною здатністю до заломлення, і вони, залежно від ступеня цієї здатності, відбилися на стіні в різних місцях».

Батько Ашера був кабалістом, який займався переважно світлом, хоч орендував два села у володіннях пана Радзивілла в Литві. Тож усі господарські справи лежали на плечах Ашерової матері, яка керувала ними владною рукою. Село, в якому вони оселилися й відкрили корчму, розташувалося над Німаном. Крім кількох господарств, були там іще водяний млин і невеликий порт із товарним складом для суден, що плавали до прусського Кенігсберґа. Оренда була прибутковою, тож батьки — завдяки комерційним талантам матері — доробилися на своїй хазаці[115], кращій за будь-яку оренду, до непоганого маєтку.

Батько Ашера вважався багатим, порівняно з убогими довколишніми євреями, тож міг собі дозволити (щоправда, не без допомоги громади) вислати здібного сина на науку за кордон. Сам же жив скромно, позаяк не любив жодних новомодних речей і будь-якого надміру. Для нього було б найкраще, якби у світі взагалі не відбувалося жодних змін. Ашер пам’ятає, як пухнули йому руки, коли він працював у дворі. Шкіра репала, у рани потрапляв бруд, і починалося болюче запалення. Мати змащувала ті рани гусячим смальцем, тож він певний час не міг торкатися книжок. Зі своїм братом батько Ашера жив, наче Яків з Ісавом, так що дядько врешті-решт переїхав на Поділля, але й там Ашер його знайшов і певний час лишався під його дахом.

У тій місцині жили і поляки, і русини. Корчму Ашерової матері любили всі. Дім їхній був гостинний, і коли на порозі з’являвся якийсь єврей-подорожній, байдуже, бідний чи багатий, Ашерова мати вітала його чаркою горілки. Стіл був завжди накритий, і їжі на ньому не бракувало.

Заходив до їхньої корчми й один піп із місцевої церкви. Був то чоловік лінивий, ледь письменний, а до того ж гіркий п’яниця. Він мало не спричинився до смерті Ашерового батька, та й доля цілої родини висіла на волосині.

Цілими днями той піп пиячив із селянами в корчмі, та ще й хитрував наліво й направо. Пив у борг, але ніколи боргів не віддавав. Нарешті Ашерів дідусь вирішив, що час покласти цьому край, і перестав наливати попу. Той образився і взявся мститися.

Батько Ашера не раз нелегально купував вовчі шкури у браконьєрів. Були серед них і селяни, і дрібна шляхта, і всякі волоцюги. Різні відчайдухи. Адже полювання на дичину було винятковим привілеєм пана. Однієї ночі у двері Ашерів постукав один мисливець, у якого батько іноді купував шкури. Дідусь хотів оглянути мертвого вовка й оцінити якість вовни, але було темно, а браконьєр поспішав, тож батько заплатив йому, поклав мішок у куток і повернувся до ліжка.

Невдовзі почувся грюкіт у двері, і до хати вдерлася сторожа. Мішок відразу привернув їхню увагу. Ашерів батько гадав, що відбудеться штрафом за нелегальну купівлю шкур. Яким же був його переляк, коли в мішку виявився труп чоловіка.

Його негайно закували в кайдани і кинули до темниці. Вже мав початися процес, бо піп звинуватив Ашерового батька, що той задушив чоловіка власними руками, щоб зцідити з нього кров для маци. Таке часто закидали євреям. Розпач охопив усіх, проте Ашерів батько, той шукач іскор у найглибшій темряві, навіть під тортурами не визнав своєї вини і благав, аби допитали мисливця. Той спочатку все заперечував, але згодом, коли його припекли залізом, зізнався, що знайшов у воді потопельника й відніс його до попа, щоб той поховав бідолаху. Однак піп намовив його підкинути труп євреєві, що він і зробив. За те дістав від суду батогів. Ашерового батька відпустили, а от попу не зробили нічогісінько.

Ашер уже давно зрозумів: люди мають величезну потребу почуватися кращими за інших. Байдуже, хто вони самі: їм усе одно потрібен хтось, хто був би гіршим за них. Те, хто є гіршим, а хто кращим, залежить від безлічі випадковостей. Ясноокі ставляться зверхньо до темнооких. Другі ж позирають із погордою на перших. Ті, що живуть біля лісу, відчувають якусь вищість над тими, що мешкають біля ставка, і навпаки. Селяни згори дивляться на євреїв, євреї зверхньо поглядають на селян. Міщани почуваються кращими за мешканців сіл, а селяни вважають себе кращими за міщан.

Хіба ж не це об’єднує людський світ? Чи не для того нам потрібні інші люди, аби ми раділи, що є за них кращими? А найдивніше, що навіть ті, хто перебуває на самому дні, знаходять собі якусь дивну втіху, гадаючи, що їхня упослідженість є найбільшою чеснотою.

Чому воно так, питає себе Ашер. Невже не можна людину змінити? Якби вона була машиною, як ото дехто тепер каже, то досить було б у ній пересунути важіль чи докрутити маленький шруб, і люди почали б радіти тому, що всі вони рівні.

Про польську принцесу в домі Ашера Рубіна

У його домі народилася дитина, ім’я їй — Самуель. Ашер думає про нього: мій син.

Живуть вони без шлюбу. Ашер вдає, ніби Ґітля — його служниця. Вона й так майже не виходить з дому, а коли й виходить, то хіба що на ринок. Ашер живе і приймає пацієнтів на Руській, у християнському кварталі, але з його вікон видно синагогу Турей Загав[116]. Суботнього пообіддя, коли закінчується шабат і читають «Шмоне Бере», тобто вісімнадцять благословень, Ашер чує пристрасну молитву.

Тоді зачиняє вікно. Він уже майже не розуміє тієї мови. Говорить польською та італійською, непогано — німецькою. Хоче вивчити французьку. Коли до нього приходять пацієнти-євреї, звертається до них, ясна річ, гебрайською, вплітаючи латинські терміни.

Останнім часом шириться якась епідемія глаукоми: Ашер виявляє її в кожного третього пацієнта. Люди не дбають про зір, дивляться просто на сонце, і зіниці від палючого проміння стають каламутними, як яєчний білок на вогні. Тож Ашер замовив із Німеччини спеціальні окуляри з притемненого скла і ходить у них, ніби якийсь сліпець.

Ґітля, польська принцеса, порається на кухні. Ашерові хотілося б, щоб пацієнти вважали її радше якоюсь його родичкою, ніж служницею, бо роль служниці їй не подобається, вона супиться і грюкає дверима. Ашер до неї ще й не торкався, хоч вона народила дитину кілька місяців тому. Ґітля схлипує в кімнатці, яку він їй відвів, і рідко виходить надвір, хоча сонце сяє, наче яскрава таріль, і жене з кутків різні вогкі тіні й заскнілі зимові печалі.

Коли в Ґітлі хороший настрій (таке трапляється рідко), вона зазирає Ашерові через плече, поки той читає. Тоді він відчуває, як вона пахне молоком, і весь аж м’якне всередині. Може, колись вона буде до нього ніжною. Йому було добре на самоті, а тепер поряд з’явилися дві чужі істоти: одна — непередбачувана, а друга — геть незбагненна. Обидві сидять тепер на поруччі крісла: одна читає, гризучи редьку, друга смокче велику білу цицю.

Ашер бачить, що дівчина меланхолійна. А може, той її мінливий настрій — через вагітність і пологи? Коли вона веселіша, бере його книжки й газети і цілими днями їх вивчає. Добре читає німецькою, гірше — польською, латини не знає. Трохи говорить гебрайською, Ашер не знає, наскільки добре, ніколи її не питав. Узагалі вони мало розмовляють. Спершу Ашер гадав, що потримає її в себе до пологів, а потім десь влаштує, але тепер уже не певен щодо цього. Їй нікуди йти, каже, що сирота, батько й мати загинули під час козацького погрому, але й вони не були її біологічними батьками. Адже насправді вона — позашлюбна донька польського короля.

— А що ж дитина? Чия вона? — врешті-решт наважується запитати Ашер.

Вона знизує плечима, і Ашерові аж легшає. Краще мовчання, ніж брехня.

Непросто буде десь влаштувати молоду дівчину з дитиною. Треба довідатися у громаді, де є притулки для таких жінок, — подумав він тоді.

Але тепер усе інакше. Ашер уже не думає про притулок. Ґітля йому допомагає, займається кухнею. Нарешті почала виходити: насуває глибоко на очі чепець і швидко йде вулицями, ніби боїться, що хтось її впізнає. Жене на ринок, купує овочі та яйця, багато яєць, бо сама вона живиться жовтками, перетертими з медом. Ашерові готує смачні знайомі страви, які він пам’ятає з дому: куґель, човлент, замінюючи яловичину грибами, бо Ґітля не їсть м’яса. Каже: євреї так само чинять із тваринами, як козаки — з євреями.

Але Львів — невелике місто, і невдовзі таємне стає явним. Єврейський квартал можна перейти за десять хвилин, звернувши з Ринку на Руську, далі — на Єврейську, потім швидким кроком пройшовши неймовірно галасливою Новоєврейською, де будинки стоять один на одному, оточені прибудовами й сходами, маленькими двориками, в яких туляться крихітні майстерні, пральні й крамниці. Люди тут добре знають одне одного, і ніщо не проходить повз їхню увагу.

Про те, як усе може полетіти шкереберть. Катажина Коссаковська пише лист до єпископа Каєтана Солтика

Pompa funebris. 29 січня 1758 року

Pompa funebris[117]

Тіло архієпископа Дембовського, вже обмите, перенесли з розкиданої постелі, що була надто очевидним свідком його бурхливої смерті, до спеціальної кімнати без вікон, де мороз милосердно дозволив не поспішати з похороном. Згодом тіло опинилося вже в урочистому покої, на ложі з балдахіном. Там же поклали й букети останніх квітів, які ще лишилися в садах, а також гілки ялини та ялівцю. Відтепер біля тіла мали безупинно молитися черниці.

Насамперед ціла бригада писарів узялася писати повідомлення, організували цілий секретаріат: там були столи, наче в монастирському скрипторії, пляшки з чорнилом та сонний кучерявий клірик, що мляво гострив пера.

Все це шамотання якось усіх заспокоює, ніхто вже не думає про скорчене тіло єпископа, його вибалушені червоні очі — мабуть, умирання було таким тяжким, що в очах йому потріскали жилки. Точиться нервова суперечка про те, чи вдасться підготувати достойний похорон, адже наближається Різдво і розговини. Тоді всі їдять і п’ють, ходять у гості, вдома не сидять, тож і це треба брати до уваги. Невдалий час вибрав єпископ для смерті — перед самим Різдвом.

На честь померлого замовляють вірші, пишуть промови, наймають черниць, аби ті вишивали жалобні хоругви та ризи. Двійко найкращих львівських художників малюють нагробні портрети. Живі міркують, чи є в них відповідний до нагоди плащ, а може, варто було б одягти шубу, надворі ж зима; чи чоботи в хорошому стані. І чи не замовити новий кожушок, підбитий хутром, і лисячий комір для дружини? А ще не завадили б турецький пояс та хутряна шапка з брошкою та пір’їною. Звичай велить на похороні з’являтися при повному параді, в одязі східному, сарматському.

Ксьондза Пікульського це не стосується — він прийде, як завжди, в сутані та довгому чорному вовняному плащі, підбитому хутром. А поки що через його руки проходять безконечні кошториси, а в них такі суми, які йому ніколи й не снилися. Ось, скажімо, фіолетова тканина, щоб нею оббити стіни костелу: триває дискусія, скільки сотень ліктів її потрібно, бо ніхто не вміє точно виміряти площу стін катедри. А ще смолоскипи та віск для свічок. На це піде майже половина коштів! Організацією приїзду гостей та їх розселенням клопочеться цілий гурт людей, а інший — не менш численний — самими поминками. Уже взяли кредит у євреїв на свічки та побудову катафалку в катедрі.

Похорон єпископа Дембовського стане несподіваною, кульмінаційною точкою карнавалу. Це має бути справжня pompa funebris із промовами, хоругвами, гарматними залпами та хорами.

Виникає одна проблема: коли розгорнули заповіт єпископа, виявили, що небіжчик побажав собі похорону скромного й тихого. Заповіт усіх приголомшив: як же так? Але було визнано правоту єпископа Солтика, який сказав, що жоден польський єпископ не може померти тишком-нишком. Добре, що вдарили морози і можна не квапитися з похороном, доки всі не отримають звістку і не запланують свій приїзд.

Одразу після Різдва тіло єпископа з гучними почестями перевезли саньми до Кам’янця. Дорогою встановлювали вівтарі й служили меси, хоч морози стояли нестерпні, і хмарки пари вилітали з вуст вірних у небо, наче молитви. Селяни спостерігали за тією кавалькадою шанобливо й побожно, стаючи навколішки на сніг; зокрема й православні — ті по кілька разів розмашисто хрестилися. Дехто гадав, що то марш військ, а не похоронна процесія.

У день похорону процесія, в якій ішли представники всіх трьох католицьких конфесій — латинської, унійної та вірменської, — а також шляхта та державні достойники, ремісничі цехи, військо та звичайний люд, під гуркіт пострілів та гарматних залпів рушила до катедри. В різних частинах міста виголошували жалобні промови, останнім узяв слово провінціал єзуїтів. Урочистості тривали до одинадцятої вечора. Наступного дня служили меси й аж близько сьомої години вечора поклали тіло у гріб. У цілому місті горіли смолоскипи.

Добре, що мороз не відпускав і зчорніле тіло єпископа перетворилося на затвердлу грудку м’яса.

Про пролиту кров і голодних п’явок

Одного вечора, коли Ашер стоїть, спершись на одвірок, і дивиться, як жінки купають малого Самуеля, у двері хтось гримає. Ашер неохоче відчиняє й бачить на порозі розхристаного закривавленого молодика, який, белькочучи сумішшю польської та єврейської, благає йти з ним рятувати якогось ребе.

— Еліша? Який ще Еліша? — питає Ашер, але вже обсмикує підкочені рукави і знімає з кілка плащ. Бере свою скриньку, яка завжди стоїть напоготові біля дверей, — як і має бути в доброго лікаря.

— Еліша Шор із Рогатина, на нього напали, побили, потрощили кості, Господи Ісусе, — лопотить чоловік.

— А ти хто такий? — вже спускаючись сходами, питає його Ашер, здивований цим «Господи Ісусе».

— Я — Грицько, Хаїм… Неважливо. Ви лише уявіть, пане, стільки крові, стільки крові… У нас була справа тут, у Львові…

Він веде Ашера за ріг, у провулок, далі — у темне подвір’я і вниз східцями до низької кімнати, освітленої олійним каганцем. На ліжку лежить старий Шор — Ашер упізнає його за високим чолом із залисинами, хоч обличчя заюшене кров’ю. Серед присутніх чоловіків упізнає найстаршого з його синів — Саломона, Шломо; позаду нього — Ісаак і ще якісь люди, яких він не знає. Всі — у крові, вкриті синцями. Шломо тримається за вухо, а з-поміж його пальців струменять цівки крові й запікаються темними краплями. Ашеру кортить запитати, що сталося, але з горла старого виривається якесь хрипіння, і лікар кидається до нього, щоб ледь підняти голову, бо ще мить — і непритомний захлинеться власною кров’ю.

— Дайте мені більше світла, — каже він спокійно й розважливо, і сини кидаються запалювати свічки. — І води, теплої. — Коли він обережно знімає з пораненого сорочку, бачить на його грудях почеплені на ремінці мішечки з амулетами. Коли намагається їх зняти, присутні протестують, тож він лише відсуває їх набік, щоб оглянути зламану ключицю і великий фіолетовий синець на грудях. У Шора вибиті зуби, зламаний ніс, із розсіченої брови цебенить кров.

— Він житиме, — каже Ашер, можливо, з надмірним оптимізмом. Хоче заспокоїти синів.

Тоді вони починають пошепки співати — саме так, пошепки. Ашер не розуміє слів, але здогадується, що то мова сефардів, якась молитва.

Ашер забирає поранених до себе додому — у нього там є бинти та медичне начиння. Саломонові треба буде перебинтувати те вухо. Крізь відхилені двері зазирає Ґітля. Молодий Шор ковзає поглядом по її обличчі, але не впізнає — вона трохи розповніла. Зрештою, чи міг би він припустити, що жінка лікаря — то охоронниця, та сама, яка ще не так давно була біля Якова.

Рани перебинтовано, і гості вже пішли, а Ґітля, впевненими рухами нарізаючи цибулю, наспівує під ніс сефардійську молитву. Співає дедалі голосніше.

— Ґітлю! — каже Ашер. — Припини мугикати.

— Містом ходять чутки, що єпископ перетворився на упиря і тепер вештається попід своїм палацом, зізнаючись у власних провинах. Це — охоронна молитва. Вона дуже давня і тому сильна.

— Тоді кожен із нас по смерті буде упирем. Припини таке балакати, бо дитину лякаєш.

— Що ти за єврей, якщо в упирів не віриш? — Ґітля всміхається і втирає фартухом цибулеві сльози.

— Ти й сама не віриш.

— Євреї радіють! Це велике чудо, більше, ніж ті, що ставалися в давні часи. Про єпископа казали, що він — Гаман. А тепер, коли він помер, можуть бити відступників. Старий Рапапорт указ видав, ти чув? Що вбивство відступника — це міцва. Чув таке?

Ашер не відповідає. Витирає клоччям кров, чистить ганчіркою свої інструменти і кладе їх до сумки, бо має зараз іти на кровопускання до такого собі Дейма, начальника пошти — він мучиться, розбитий апоплексією. Заходить ще до комірчини, де тримає у банках п’явок. Вибирає найменших, найголодніших. Той Дейм — чоловічок невеличкий, тож у нього зайвої крові нема.

— Зачини за мною двері, — каже він до Ґітлі. — На обидва засуви.

Знову жовтень, і знов пахне сухим листям і вогкістю. Ашер Рубін бачить галасливих людей зі смолоскипами. Йдуть за міські мури, туди, де живуть злидарі-єретики. Чути погуки. Десь на передмісті видно слабеньку заграву, мабуть, горить одна з тих злиденних халуп, у яких люди живуть разом із тваринами. Так само, як нещодавно горів Талмуд, тепер гинуть у вогні Зогар та інші книги, богобоязним євреям заборонені. Ашер бачить віз, повний роз’ятреної палінням єретичних книжок єврейської молоді: вони їдуть за місто, мабуть, у напрямку Глинної та Буська, де розкольників найбільше. Ашера штовхають якісь галасливі люди, які біжать, вимахуючи палицями; він міцніше притискає до себе банку з п’явками і швидким кроком іде до хворого. Діставшись на місце, дізнається, що поштар щойно помер, тож п’явки залишаться голодними.

Пані Ельжбета Дружбацька пише лист до ксьондза Хмельовського, або ж про досконалість неточних форм

Ксьондз декан Бенедикт Хмельовський пише до ясновельможної пані Ельжбети Дружбацької

Ксьондз сидить у чудній позі, адже на колінах у нього заснула Саба, сестра Фірлейки. Мусить тримати ноги рівно, впираючись стопами в поперечину під столом, щоб собака не з’їхав на підлогу. Щоб узяти каламар, мусить вигнутися дугою над столом, і йому це вдається. Гірше йде з перами, що лежать на полиці позаду нього: він намагається якось викрутитися й дотягтися до коробки. Пера падають на підлогу, і ксьондз зітхає розчаровано. Мабуть, доведеться чекати, поки Саба прокинеться. Але таке безділля Хмельовському непритаманне, тож він починає писати тупим пером. Виходить непогано. Хай буде.

Про несподіваного гостя, який приїжджає до ксьондза Хмельовського вночі

Ксьондз завмирає з пером у руці, не дописавши речення, бо в темряві під плебанію у Фірлеєві під’їжджає екіпаж. Ксьондз чує стукіт кінських копит на подвір’ї, а потім нетерпляче форкання. Саба, раптово прокинувшись, зістрибує з його колін і з тихим скавулінням біжить до дверей. Звуки розбризкуються у вогкому тумані, наче потоки води із дзбана. Кого ж то принесло о такій порі? Ксьондз підходить до вікна, але мало що бачить у темряві, чує голос Рошка, сонний, ледачий; невдовзі до нього приєднуються інші, незнайомі голоси. На подвір’я знов накотився туман від ріки, голоси глухнуть у ньому, замовкають на півслові. Ксьондз чекає, доки Рошко підійде до дверей, але він усе не з’являється. Куди ж поділася господиня? Закуняла над мискою, в якій мила ноги перед сном, — у світлі пригаслої свічки Хмельовський бачить її опущену голову. Бере свічку і сам іде до порога. Бачить біля воза якихось людей, закутаних з ніг до голови, наче примари. Нарешті приходить Рошко, заспаний, із сіном у волоссі.

— Хто це?! — гукає відважно ксьондз. — Хто вештається ночами і спокою не дає душі християнській?

Тоді одна з примар, менша, наближається до нього, і ксьондз одразу впізнає старого Шора, хоч іще не бачить його обличчя. Від несподіванки йому аж забиває подих і відбирає мову. Що вони тут роблять поночі, ці прóкляті євреї? Але швидко бере себе в руки і велить Рошкові повертатися в будинок.

Ксьондз упізнає й Грицька — змужнів нівроку. Шор мовчки веде ксьондза до підводи з накриттям і одним рухом відкидає тканину. Ксьондз бачить річ незвичайну. Віз майже цілком наповнений книжками. Вони лежать спаковані, зв’язані ременями по три, по чотири.

— Пресвята Діво, — каже ксьондз, і останній склад, те тихе «-во», задмухує пломінь свічки. Потім усі втрьох переносять книжки до комори, де ксьондз тримає мед, віск і шматки спорохнявілого дерева, щоб улітку обкурювати бджіл.

Нічого не питає, лише хоче їм запропонувати келих гарячого вина, він тримає його на печі, а подорожні змерзли. Тоді Шор відкидає на спину каптур, і Хмельовський бачить його побите обличчя; саме через те у ксьондза тремтять руки, коли він наливає у склянки вино, яке, на жаль, уже вистигло.

За мить вони зникають.

Про печеру у формі літери алеф

Треба пройти християнською частиною села, минути перехрестя, де розташувалися невеличкий базар і корчма брата Соблі, в якій торгують настоянкою з місцевих трав — як ліками, а не як алкоголем. Ще тут є склад товарів і кузня. Далі треба йти прямо повз костел і плебанію, ще далі — повз католицьке кладовище, кільканадцять побілених хат мазурів (так тут називають переселенців із Польщі), нарешті — повз невелику церкву. Коли село залишається за плечима, дорога веде прямо до печери. Мешканці села бояться туди ходити, місце нечисте, навесні там осінь, а восени весна, час тече у своєму ритмі, іншому, ніж унизу. Насправді мало хто знає, наскільки великою є та печера, але кажуть, нібито вона має форму літери алеф. Так, вона — великий підземний алеф, печать, перша літера, на якій стоїть світ. Може, десь на світі під землею є й інші літери, цілий алфавіт, збудований з нічого, з підземного повітря, мороку, дзюркотіння підземних вод? Ізраель вірить, що то велике щастя — жити так близько від першої літери, та ще й поблизу єврейського кладовища з краєвидом на ріку. Йому завжди аж дух забиває, коли він дивиться з пагорба за селом на світ. Він такий красивий і такий жорстокий. Парадокс, наче взятий просто з Зогару.

Єнту везуть потай, на світанні. Загорнули її в саван, притрусили сіном, аби сховати від надто допитливих поглядів. Четверо чоловіків і три жінки. Чоловіки разом із тілом спускаються на мотузках до печери крізь вузький вхід. Тіло легке, наче набите сухим листям. Вони перебувають усередині п’ятнадцять хвилин і повертаються без тіла. Вклали його зручно на шкурах у кам’яній ніші. Як то кажуть, у тельбухах землі. Ще кажуть, що дивно нести таке тіло — воно якесь нелюдське. Легке, немов пташине. Собля плаче.

Чоловіки з полегшенням виходять на денне світло; якраз зійшло сонце. Обтрушують штани й повертаються до села.

Погляд Єнти ще летить за ними трохи, до дороги, рахує їхні шапки, але потім йому стає нудно, він повертається, торкаючись кінчиків весняних трав і здуваючи пух із кульбаб.

Наступного дня до печери спускається Песеле. Запалює олійну лампадку і, ступивши кільканадцять кроків, потрапляє до високої зали. Пломінь лампадки освітлює дивні стіни, наче зроблені з оніксу, вкриті патьоками та бурулями. Песеле здається, ніби вона потрапила всередину однієї з тих сніжинок, що їх визбирувала на шкірі Єнти. Бачить тіло прабабусі, що лежить на природному ложі; воно їй здається меншим, ніж учора. Але шкіра рожева, а на вустах блукає та сама усмішка.

— Пробач, — каже Песеле. — Це ненадовго. Щойно стане спокійніше, ми заберемо тебе звідси.

Вона, ще сидить трохи біля неї, розповідаючи про майбутнього чоловіка, який їй здається ще дитиною.

Рештки. Сум’яття мого серця

Як ми намовляли Якова в Джурджу повернутися до Польщі

Ксьондз Хмельовський поле материнку

«Kabbala denudata» фон Розенрота, написана латиною й видана 1677 року, — її Хмельовський отримав від Шора за те, що порятував його єврейські книжки. Ті книжки, зрештою, вже повернулися до власника, коли було видано королівський лист. Ксьондзові вельми від цього полегшало, бо якби хтось довідався, що там ксьондз переховує у своїй плебанії у Фірлеєві, зчинився б чималий скандал. Як ставитися до подарунка, він теж іще не вирішив. Приніс книгу якийсь парубійко, була вона загорнута в полотно і обв’язана конопляною мотузкою. Коштувала, мабуть, цілий статок. Хлопчина мовчки вручив її ксьондзу і зник.

Хмельовський читає книжку після обіду. Шрифт дрібний, тож читати може лише в денному світлі біля вікна. Коли сутеніє, він відкладає книжку і відкорковує пляшку вина. Тримає напій у роті, дивлячись на свій сад і нерівні луги за рікою. Трави високі, похитуються на вітрі; тож луги наче хвилюються, тремтять, як живі. Це нагадує шкіру коня, який здригається й тремтить, коли на нього сідає ґедзь. Із кожним подувом вітру трави оголюють свій світлий зворотний бік, зелено-сірий, наче собаче підшерстя.

Ксьондз розчарований, він нічого не розуміє; хоч латина як латина, але зміст радше нагадує писання пані Дружбацької. Ось таке, наприклад: «Моя голова повна роси». Як це розуміти?

І виникнення світу — якесь надто поетичне. У нас раз-два, протягом шести днів Бог створив світ, як добрий ґазда, який працює, а не даремно роздумує. А тут якось усе складно. Очі ксьондза втомлюються, читати дедалі важче.

Дивна книжка. Він уже давно шукав знання якнайширшого, яке пояснило б початок і кінець, рухи планет на небі й усі чудеса, але тут усе для нього надто невловне. Навіть його улюблені латинські схоласти ніколи не наважилися б так пояснювати чудеса. Наприклад, що Ісус Христос є Адамом Кадмоном, чистим божественним світлом, яке зійшло на землю. А тепер він, скажімо, розмірковує про переселення душ. Десь він чув про таку єресь, але ніколи не замислювався над її суттю. Книжка каже, що немає нічого поганого в тому, аби й добрий християнин вірив у те, що після смерті ми відроджуємося в інших тілах.

Так, — погоджується ксьондз, як людина насамперед практична. Це був би непоганий шанс спастися. Адже кожне наступне життя давало б додаткові можливості вдосконалитися, відкупити свої гріхи. Вічна кара в пеклі рідко буває співмірною з учиненим злом.

Але згодом йому стає соромно, що він дозволив собі такі думки. От єврейська єресь. Він вклякає перед іконою святого Бенедикта, свого заступника, і просить того про опіку. Ще просить пробачення за свою легкодухість, за те, що вдався в ці розмірковування. Але заступництво святого Бенедикта чомусь не діє, бо дурні думки не полишають його голови… З пеклом у ксьондза завжди були проблеми. Якось не міг він повірити в його існування, не допомагали й жахливі малюнки, які частенько бачив у книжках. А в цій книжці, скажімо, написано, що душі, які жили в тілах поган-канібалів, не одразу потрапляють до пекла, адже це було б немилосердно. Це ж не їхня провина, що вони були поганами й не знали світла християнства. Але завдяки наступним утіленням вони отримують шанс виправитися і спокутувати вчинене зло. Хіба ж це не справедливо?

Ксьондза так збуджує й пожвавлює ця думка, що він виходить у город вдихнути свіжого повітря. Але, як то буває на городі, починає вищипувати бур’янець, аж доки якось мимохіть — хоч надворі смеркає — опиняється на колінах і поле материнку. А що, коли й материнка задіяна в цій великій справі вдосконалення і в ній теж живуть якісь невиразні душі? Що тоді? Ба більше: що, коли ксьондз якраз і є знаряддям справедливості й у цю мить карає грішні рослинки, позбавляючи їх життя?

Утікач

Ввечері до фірлеївськоі плебанії завертає єврейська підвода, крита конопляним рядном. Але не зупиняється, лише розвертається на подвір’ї ксьондза і їде шляхом на Рогатин. Ксьондз спостерігає за цим зі свого городу і бачить під тином високу нерухому постать. На ній — темний плащ до самої землі. Ксьондза пронизує страшна думка: ось по нього прийшла смерть. Хмельовський хапає дерев’яні граблі й швидко йде в бік невідомої фігури.

— Ти хто? Відповідай. Я — служитель святої Церкви і диявола не боюся.

— Знаю, — відповідає несподівано тихий чоловічий голос. Хрипкий, тремкий, неначе власник не користувався ним уже сто років. — Я — Ян з Окна[120]. Не бійтеся мене, превелебний отче, я добра людина.

— Що ти тут робиш? Сонце вже сіло.

— Євреї мене тут залишили.

Ксьондз підходить ближче й намагається роздивитися обличчя прибульця, але голова його схилена, до того ж обличчя затінює широкий каптур.

— Ну, це вже занадто. За кого ці євреї мене мають? — бурчить під ніс ксьондз. — Як це «залишили»? Ти з ними спільно?

— Тепер ось із вами спільно, превелебний отче, — відповідає чоловік.

Приблуда говорить невиразно, якось недбало, по-польськи з легким руським акцентом.

— Ти голодний?

— Не дуже. Годували добре.

— Чого ж ти хочеш?

— Даху над головою.

— Дому свого не маєш?

— Ні.

Ксьондз якусь мить вагається, а потім неохоче запрошує:

— То ходи досередини. Вогко сьогодні надворі.

Чоловік нерішуче ступає до дверей, він помітно накульгує, каптур на мить відкриває його світлу щоку. Прибулець накидає його назад, але ксьондз уже помітив щось незвичне.

— А глянь-но на мене, — велить він.

Той різким рухом піднімає голову, і каптур опадає йому на плечі.

Ксьондз, мимохіть відсахнувшись, вигукує:

— Святий Ісусе, ти людина взагалі?!

— Я й сам не знаю.

— І я маю взяти тебе до свого дому?

— Воля ваша.

— Рошку, — пошепки кличе ксьондз; здається, лише задля того, аби показати цьому страшному обличчю, що він тут не сам.

— Боїтеся мене, — каже постать сумно.

За мить ксьондз жестом показує гостю, аби йшов поперед нього до будинку. Щиро кажучи, серце йому аж вискакує з грудей, до того ж Рошко своїм звичаєм кудись подівся.

— Зайди, — каже він чоловікові.

Всередині у світлі каганця він може роздивитися більше: нижня частина обличчя вся у шрамах, з неї наче здерто шкіру. Над цією раною блищать великі темні гарячі очі, молоді, здається навіть, що красиві. Можливо, то все лише через контраст.

— Рани Ісусові, що з тобою сталося? — питає приголомшено ксьондз.

Розповідь утікача. Єврейське чистилище

Ксьондз дивується цій незвичайній істоті, яка назвала себе Яном з Окна. Окно — це село неподалік Токів, за багато миль звідси. Ксьондз не знає, кому воно належить, Ян не хоче казати. Каже про власника «пан». Якщо «пан», то, мабуть, Потоцький — тут усе їхнє.

Чоловік з’їдає трохи хліба й запиває маслянкою. У ксьондза більше нічого немає. Частує його потім горілкою, але той відмовляється. Сидить прямо, навіть не знявши плаща. Від нього чути кінський запах. Саба з настовбурченою рудою шерстю обнюхує його шанобливо, наче здогадується про таємницю. Вочевидь, прибулець пахне чимось їй не знайомим, бо принюхується довго, аж доки, заспокоївшись, лягає спати біля печі.

— Я — труп, — зненацька каже чоловік зі страшним обличчям. — Мертвого ксьондз не видасть.

— Я спілкуюся з мертвими, — після паузи каже ксьондз і вказує рукою на книжки, що лежать на столі. — Я звик до їхніх оповідок. Мене цим не здивуєш. Скажу навіть, що мені приємніше слухати мертвих, ніж живих.

Прибулець неначе розслаблюється, знімає з плечей темну єврейську накидку і відкриває міцні плечі, на які опадає довге волосся. Починає розповідати тихим монотонним голосом; здається, він довго подумки повторював собі цю оповідь, аж доки не вивчив її напам’ять. І тепер вручає її ксьондзові, наче жменю мідяків за вечерю.

Батько цього Яна з Окна походив з-під Ясла, а мати — з Мазовії. Прибули вони сюди як поселенці, колоністи, як їх називають, адже землі в їхніх родин було мало і дітям не було чого дати. Вони побралися й отримали наділ землі біля Тернополя. Але угода з паном, який тією землею володів, була така, що для себе вони мали працювати п’ятнадцять років (що було чимало, бо в інших маєтках дозволяли працювати десять, а то й п’ять років). А згодом за користування панською землею мали платити товаром і панщиною. До того ж їхнім обов’язком була різна безкоштовна робота: допомога на току, будівництво в панському дворі, лущення гороху, ба навіть прання. У палаці завжди якась робота знаходилася, тож на працю для себе не лишалося часу. Отак вони й стали власністю пана.

Ксьондзові пригадалися хрести, які завжди викликали в нього страх і невиразне почуття провини. Вони стояли біля хат як селянське memento mori. У хрести селяни забивали кілки — по одному за кожен рік звільнення від панщини. Щороку виймали один, аж доки одного дня хрест не ставав голим — і тоді за ті кілька років свободи доводилося гірко заплатити кріпацтвом власним та своєї родини.

Окно славилося своїми килимами, і батько Яна мріяв, аби цього ремесла навчився й син.

Ян народився вже у кріпацтві — був наймолодший з-поміж дев’яти дітей у родині. Коли він був малий, батьки мусили працювати на пана чотири дні щотижня, а коли одружувався — всі сім днів. На панському полі мусила працювати ціла сім’я. Часто, аби обробити власну землю, їм доводилося гарувати цілу неділю, навіть до костелу не було часу піти. Дві старші сестри Яна працювали у дворі: одна куховарила, інша палила у печах. Другу, коли вона завагітніла, пан видав заміж до сусіднього села. Тоді Ян уперше спробував утекти. Почув якось від людей, які часом проходили через село й зупинялися біля корчми, що можна дістатися північного моря і спробувати найнятися на корабель — і так потрапити до інших країн, де жилося краще й заможніше. Молодий і недосвідчений хлопець вирушив пішки, зв’язавши своє добро у вузлик. Був задоволений і рішучий. Ночував у лісі й дуже швидко виявив, що в лісах повно таких утікачів, як він. За кілька миль від дому його впіймали панські пахолки. Побили до крові й кинули до арешту, тобто до льоху під оборою. Там він просидів чотири місяці. Потім іще закували в диби і прилюдно відшмагали. Йому ще пощастило, що кара була така м’яка. По всьому пан наказав йому побратися з дівчиною з двору, уже нівроку вагітною. Так робили з бунтівними чоловіками — родина й діти гамували їхній норов. Але Яна це не заспокоїло, тієї дівчини він так і не полюбив, дитина померла, а сама вона кудись утекла з села. Кажуть, стала продажною дівкою в корчмах Збаража, а потім Львова. Ян певний час покірно працював, учився ткати на чужому верстаті, але коли однієї зими померли одне за одним обоє батьків, тепло одягся, взяв усі заощадження, запряг коня в сани і вирішив їхати до батькової родини біля Ясла. Знав, що пан жорстокий, але ледачий, у зимові морози, мабуть, нікому не захочеться за ним гнатися. Йому вдалося дістатися аж під Перемишль, там його зупинила сторожа, бо він не мав документів і не міг пояснити, хто він і що там робить. Через два місяці його відшукали люди пана. Зв’язавши його, наче кабанця, кинули на сани і так повезли назад. Їхали кілька днів, бо дороги замело, а для них то був привід не надто поспішати до свого села. Якось залишили його на санях, а самі пішли до корчми пити. Щоразу, коли його отак кидали на санях, люди дивилися на нього мовчки, з жахом в очах, уявляючи, що й з ними могло б щось таке трапитися. Бо селянина-втікача, якого вдруге спіймали, ще й так далеко від дому, можна вважати трупом. Коли він просив води, люди боялися йому допомагати. Врешті-решт якісь п’яні купці радше жартома, ніж заради порятунку, розв’язали його вночі біля корчми, коли панські пахолки напилися в дим. Але він і так не мав сил утікати. Панські посіпаки впіймали його разом з іще одним утікачем і сп’яну побили до непритомності. Злякавшись панського гніву, хотіли привести їх до тями, але вирішили, що вони мертві, та й кинули їх у дубовому гайку, прикривши снігом. Той другий невдовзі таки помер. Ян лишився лежати обличчям до землі; так його дивом і знайшли євреї, які саме проїжджали повз своїми возами.

Через кілька днів він отямився в оборі Шорів у Рогатині, серед тварин, у запаху їхніх тіл і посліду, у їхньому теплі. Все довкола було іншим — обличчя, мова; тож Ян вирішив, що він у чистилищі, але чистилище це чомусь єврейське. І тепер йому доведеться провести тут вічність, згадуючи свої невинні селянські гріхи й гірко за них каючись.

Як родичі стають спільним фронтом і вирушають на війну

— Ніякий ти мені не дядько, а я тобі не тітка. Я — Потоцька. Коли вже так, то, можливо, маєш щось спільне з моїм чоловіком, але я тут ні до чого, — каже йому Коссаковська і велить сідати.

Відкладає папери на купку і передає їх Аґнєшці, а та — невідлучна від Катажини, наче тінь, — сипле на них пісок, щоб висушити чорнило.

Що в неї за справи такі? — міркує Молівда.

— Дбаю про великий маєток, рахунки різні веду, за плітками стежу, листи пишу… Мій чоловік не надто цим цікавиться, — каже вона, наче прочитавши його думки. Молівда аж піднімає брови від здивування. — Піклуюся про інтереси родини, сватаю, інформую, знайомлю, залагоджую справи, нагадую…

Каштелян, її чоловік, походжає покоями з чаркою лікеру. Смішно переставляє ноги, мов чапля, човгаючи ними по турецькому килимі. Швидко протре підошви, думає Молівда. На ньому — блідо-жовтий жупан, спеціально пошитий на його худу фігуру, тому виглядає він навіть елегантно.

— Моя славна дружинонька — то ціла інституція. Королівський секретаріат їй позаздрив би, — каже він радісно. — Уявіть, усіх моїх родичів знає і дбає про них.

Коссаковська кидає на нього такий погляд, від якого чоловік мав би негайно згоріти. Але Молівда знає, що вони — хороше подружжя. Тобто кожен робить своє.

Каштелян закурює люльку і звертається до далекого кузена:

— І чого ж, добродію, ви так ними переймаєтеся?

— Поклик серця, — не одразу відповідає Молівда й легко вдаряє себе в груди, немов хоче переконати каштеляна, що в нього там дійсно серце, що він не бреше. — Вони мені близькі. Знаю, що вони чесні й наміри їхні чесні та порядні.

— Чесний єврей… — каже Коссаковська і зиркає на нього іронічно. — Вони тобі платять?

— Не заради грошей я це роблю.

— Не було б нічого поганого, якби й заради грошей.

— Ні, не заради них, — повторює Молівда і додає: — Але так, платять.

Катажина Коссаковська відкидається на спинку крісла і випростує вперед довгі ноги.

— Розумію: заради слави, імені. Як світлої пам’яті отець єпископ. Кар’єру робиш.

— Я не маю таланту до кар’єри, це вам уже відомо. Якби я хотів кар’єру, лишився б у королівській канцелярії, куди мене дядько віддав замолоду. Був би тепер якимось міністром.

— Подай-но мені люльку, — звертається Коссаковська до чоловіка і простягає руку. — Гаряча у тебе голова, кузене. То кому мені писати? На кого покликатися? А може, представиш мені цього їхнього Франка?

— Він зараз у турецьких краях, бо тут його хотіли вбити.

— Хто це його хотів убити? Ми ж країна, що терпимістю славиться.

— Свої. Свої ж їх і переслідують. Тобто євреї.

— Таж вони завжди разом тримаються, — не розуміє Коссаковська. Починає набивати люльку, беручи тютюн з вишитого шкіряного мішечка.

— Не в цьому випадку. Ці сабсацвіанці вважають, що треба облишити єврейську релігію. Саме тому багато євреїв у Туреччині пристали на іслам. А в католицькій країні вони хотіли б перейти у місцеву віру. Для кожного правовірного єврея зрадити свою релігію — то гірше, ніж смерть.

— А чому вони хочуть у лоно католицької Церкви? — питає каштелян, зацікавившись цим дивацтвом. Адже досі все було зрозуміло: єврей ходить до синагоги, католик — до костелу, русин — до своєї церкви. Каштелянові не надто подобається цей розгардіяш.

— Їхній перший Месія каже, що треба збирати все найкраще в кожній вірі.

— І має рацію, — підхоплює Коссаковська.

— Який ще перший Месія? То є й другий? — питає ще більш заінтригований каштелян Коссаковський.

Молівда пояснює, але неохоче, наче розуміючи, що каштелянові все одразу вилетить із голови.

— Дехто казав, що прийдуть три Месії. Першим був Шабтай Цві. Після нього — Барухія…

— Про цього не чув…

— А третій прийде незабаром і врятує їх від усякого страждання.

— А чому ж їм так погано? — питає каштелян.

— Таки недобре їм. Ти й сам це бачиш, вашмосте. І я бачу, і дивуюся, що люди можуть жити в таких злиднях і приниженнях. До того ж лишаються людьми, не звіріють, шукають собі якоїсь утіхи. Релігія єврейська близька до нашої, так само, як і мусульманська: ті самі камінці, лише інакше укладені. А вірять вони палко. Шукають Бога чуттями, виборюють Його, а не так, як ми: прочитали «Богородице, Діво» і лежимо хрестом.

Коссаковська зітхає:

— Селяни наші — от хто має Месію виглядати… Як же нам потрібні нові, свіжі прояви християнського духу! Хто в нас іще вміє щиро молитися?

Молівда вирішує смикнути за поетичні струни. Це його стихія.

— Це — радше бунт, повстання. Метелик, який одного ранку злітає до неба, не є реформованою, збунтованою чи оновленою лялечкою. Він — та сама істота, яка перейшла на вищий рівень свого буття. Це лялечка трансформована. А дух християнський — гнучкий, рухливий, всюдисутній… Буде для нас корисно, якщо ми їх приймемо.

— Ого-го… Ти — просто-таки проповідник, кузене дорогий, — у голосі Коссаковської вчувається іронія.

Молівда бавиться ґудзиками свого жупана — новенького, свіжопошитого з брунатної вовни й підбитого червоним шовком. Купив його за гроші, отримані від Нахмана. Але вистачило не на все: ґудзики зроблені з дешевого агату, холодні на дотик.

— Є така давня прикмета… Кажуть, походить іще від найдавніших пращурів, із сивої давнини…

— О, до прикмет я завжди дослухаюся. — Коссаковська з явною насолодою затягується люлькою і повертається до Молівди. Коли вона всміхається, стає красивою. — Буде так або й ні… Знаєш таку: як на Святого Лелеку дощ або спека, то на Святого Безвуха або ллє, або сухо?

І вибухає сміхом. Її чоловік також хихотить. Принаймні почуття гумору в них схоже — це їх пов’язує.

Молівда всміхається і продовжує:

— Кажуть, у Польщі серед їхнього племені народиться такий, що залишить їхню релігію і перейде у християнство. І поведе за собою багатьох інших євреїв. Це начебто буде знаком наближення Судного дня в Польщі.

Коссаковська серйознішає.

— І ти в це віриш, дорогий кузене? Судний день? Та він уже настав: усі сваряться, воюють, король сидить у Дрездені, і справи країни його мало обходять…

— Якби ви, ясновельможна пані, написали кілька листів, — Молівда вказує на стосик кореспонденції, яку Аґнєшка своїми довгими пальцями старанно складає, а згодом запечатує, — і підтримали тих бідолах, що до нас так горнуться, ми були б першими в Європі. Ніде ще не було таких масових навернень. Про нас говорили б при дворах королів.

— Я на короля впливу не маю. Так високо мої зв’язки не сягають. Подумати лишень! — вигукує обурено Коссаковська. А за мить зовсім спокійно продовжує: — Кажуть, що вони горнуться до Церкви, бо шукають для себе вигоди. Хочуть жити серед нас як новонавернені, та ще й шляхетства набути. За щедру винагороду, ясна річ.

— Тебе це дивує, вельможна пані? Хіба ж це погано, що людина прагне жити краще? Якби ти, вашмосте, побачила, в яких злиднях вони живуть, скільки в тих їхніх містечках гризоти, багна, темноти…

— А це цікаво: я з такими не знайома. Знаю лише спритників, які потирають руки, щойно вдається вициндрити в когось гріш, води до горілки долити, зіпсоване зерно продати…

— Та звідки тобі знати, коли ти по дворах розкошуєш, листи пишеш і вечорами бенкетуєш у приємному товаристві… — каже їй чоловік.

Він хотів додати «ледарів», але змовчав.

— …ледарів, — закінчила Коссаковська замість нього.

— Ти, пані, маєш багато зв’язків, із Браніцькими добре знаєшся, при королівському дворі маєш довірених осіб. Будь-якому народові має бути соромно, якщо в його країні одні євреї б’ють інших, а король дивиться на те крізь пальці. Вони ж горнуться до нас, наче діти. Сотні, тисячі їх сидять над Дністром і тужливо дивляться на польський берег, бо під час заворушень і погромів їх вигнали з власних домівок, пограбували, побили. Тепер сидять там, вигнані своїми ж з власної країни, — бо вони ж наші земляки, — поневіряються в землянках, виритих на березі ріки, і все поглядають на північ, чекають нагоди повернутися до своїх будинків, у яких уже живуть ті, інші. На свою землю, яку мають отримати від нас, бо в нас її аж забагато…

Молівда усвідомлює, що зайшов дещо задалеко, і кусає себе за язика.

— Про що тобі йдеться? — питає Коссаковська повільно і дещо підозріливо.

Молівда рятує ситуацію:

— Церква має ними зайнятися. Ти з єпископом Солтиком у добрих стосунках, кажуть, що ви — сердечні друзі…

— Де там друзі! Його сердечна подружка — то калитка, а людська дружба — так, забавка, — каже ущипливо Коссаковська.

Каштелян Коссаковський, знудившись, ставить на стіл порожній келишок і потирає руки, щоб додати собі енергії.

— Пробачте, мушу йти приглянути за собаками. Фемка чекає цуценят. Злигалася з тим священничим кудланем, а тепер цуценят доведеться потопити…

— Я тобі дам потопити. Навіть не думай, дорогий муже. Побачиш: вони будуть красиві, як наша Акана, і кмітливі, як гончак.

— Тоді будь такою ласкавою зайнятися цим виводком. Я з ними не цяцькатимуся, — каже Коссаковський, трохи ображений, що дружина так безцеремонно з ним розмовляє при чужих.

— Я займуся, — зненацька каже Аґнєшка і заходиться рум’янцем. — Прошу ласкавого пана зачекати з вироком.

— Ну, хіба що панна Аґнєшка просить… — галантно підлещується Коссаковський.

— Йди вже… — бурчить під ніс каштелянова, і її чоловік зникає у дверях, не закінчивши речення.

— Я вже звертався до нового єпископа Лубєнського, — продовжує Молівда. — Їх більше, ніж вам усім здається. У Копичинцях, Надвірній… А в Рогатині, Буську та Глинній їх уже більшість. Якби ми були мудрими, прийняли б їх.

— До Солтика треба знайти підхід. Він уміє діяти, хоч свій інтерес пильнує. Євреїв не любить, безперестанку з ними гиркається. Скільки вони можуть дати?

Молівда мовчить, вагається.

— Багато.

— Багато — це досить, щоб викупити заставлені єпископські клейноди?

— Це як? — сахається Молівда.

— Він знову заставив їх у лихваря. В нього постійні картярські борги.

— Може, й вистачить, не знаю. Мушу запитати. Можливо, ми зустрілися б усі разом: вони, єпископ, ти, велебна пані, і я.

— Солтик тепер придивляється до краківського єпископства, бо тамтешній єпископ при смерті.

Катажина встає і випростує поперед себе руки, немов потягуючись. Чути, як у долонях хрускотять суглоби. Аґнєшка дивиться на неї стривожено.

— Вибач, дорогий, це бубни старості грають у моїх кістках, — широко всміхається вона. — Скажи мені, у що вони вірять? Чи правда, що вони католики лише на поверхні, а в глибині душі лишаються євреями? Так каже Пікульський…

Молівда зручніше всідається.

— Релігія отих традиційних євреїв полягає в тому, щоб триматися законів Тори, жити згідно з давніми звичаями. Вони не вірять у жодні осяяння, пророки приходили давно, а тепер час чекати Месію. Їхній Бог більше їм не являється, він замовк. А ті інші, сабсацвіанці, навпаки, кажуть, що ми живемо в месіанські часи і довкола нас повно знаків, які провіщають прихід Месії. Перший Месія вже прийшов, ним був Шабтай. Після нього був другий, Барухія. А тепер має прийти третій…

— Каже Пікульський, що подейкують, ніби то має бути жінка…

— Зізнаюся тобі, велебна пані, що мене не надто обходить, у що вони вірять. Мене гризе, що до них ставляться, як до паршивих псів. Якщо ти багатий, то й шани можеш домогтися — як отой радник Брюля, — але якщо не маєш гроша за душею, то живеш усіма зневажений. Козаки вважають їх гіршими за собак. Ніде у світі я такого не бачив. Був у Туреччині — там у них більше прав, ніж у нас.

— Ну, то й перейшли на іслам, — саркастично додає Коссаковська.

— У Польщі інакше. Гляньте, дорога кузино: Польща — то країна, де релігійної свободи і релігійної ненависті порівну. З одного боку, євреї можуть тут сповідувати свою віру, як хочуть, мають свої свободи й суди. З другого боку, ненависть до них така глибока, що саме слово «жид» — то лайка, і добрі християни ним обзивають одне одного.

— Правду кажеш. І те, і те є наслідком наших лінощів і темноти, а не якоїсь вродженої злості.

— Кожен так себе виправдовує. Легше бути дурним і лінивим, ніж злим. Якщо ти носа не вистромлюєш зі свого хутора, свято віриш у те, що каже недовчений ксьондз, читаєш по складах, та й то лише календарі, то легко віриш у всіляку бридню й нісенітниці. Ось як-от світлої пам’яті єпископ Дембовський, який з «Новими Атенами» носився, наче з писаною торбою.

Коссаковська здивовано на нього дивиться.

— Чому це ти за ксьондза Хмельовського вчепився і його «Атени»? Всі їх читають. Це — наш silva rerum[121]. Книжок не займай. Книги самі собою не винні.

Молівда знічено замовкає. Коссаковська ж продовжує:

— Скажу тобі так: євреї, на мою думку, — то єдині корисні тут люди. Бо пани нічого не знають і знати нічого не бажають. Їм би лише розваги. Але ж ці твої єврейські єретики землі хочуть!

— В Туреччині вони теж так оселяються. Все Джурджу, Відин, Русе, пів Бухареста, грецькі Салоніки — то все вони… Торгують там, живуть собі спокійно.

— …якщо в іслам перейдуть. Це правда?

— Пані, вони готові охреститися.

Коссаковська спирається на лікті й нахиляється до Молівди, як чоловік, пильно дивлячись йому в очі.

— Хто ти такий, Молівдо?

Молівда відповідає, не змигнувши оком.

— Я — їхній перекладач.

— Це правда, що ти був у старовірів?

— Правда. Я того не соромлюся і не відрікаюся. Зрештою, то й не були старовіри. Але яка різниця?

— А така, що всі ви, єретики, одним миром мазані.

— Багато є шляхів до Бога, не нам про те судити.

— А кому ж, як не нам? Є шляхи, а є бездоріжжя.

— То поможи ж мені, вельможна пані, знайти істинний шлях.

Коссаковська відкидається на спинку крісла і широко всміхається. Встає, підходить до нього впритул і бере під руку.

— А як же гріх адамітів? — стишує вона голос і дивиться на Аґнєшку, а та, сторожка, наче миша, вже витягла шию і слухає. — Кажуть, що ті їхні практики нічого спільного з християнством не мають.

Катажина обережно поправляє хустинку, що прикриває її декольте.

— І що воно взагалі таке, той гріх адамітів? Поясни мені, мій освічений кузене.

— Він — усе, що не поміщається в головах тих, хто так каже.

Молівда вирушає в дорогу і спостерігає за королівством волоцюг

Відколи Молівда повернувся на батьківщину, все йому здається чужим і незвичним. Він не був тут багато років, а пам’ять у нього коротка й примхлива: не так він усе це запам’ятав. Найбільше дивують його довколишня сірява та далекий обрій. А ще світло — м’якше, ніж на Півдні. Печальне польське світло. Воно навіює меланхолію.

Спершу зі Львова до Любліна він їде закритим екіпажем, але далі вирішує взяти коня — так йому краще, ніж у задушливій тряській коробці.

Тільки-но він виїхав за міські рогатки Любліна, як йому здається, ніби він потрапив до якоїсь іншої країни, іншого космосу, в якому люди перестають бути планетами, що тримаються своїх орбіт — довкола ринку, дому, поля, майстерні, — а перетворюються на мандрівні вогники.

Це ті вільні люди, про яких Молівді розповідав Нахман і з-поміж яких чимало стають правовірними. Але Молівда бачить, що ці вільні люди — то не лише євреї, як він гадав раніше. Ба більше, євреї тут у меншості. Це якась окрема нація, відмінна від усього того осілого міського чи сільського люду. Вони не належать жодному панові, не входять до жодної громади: всілякі волоцюги, шибайголови, свавільні бандити, різноманітні втікачі. Тим, що їх безперечно єднає, є нелюбов до спокійного осілого життя; здається, їм аж п’яти сверблять кудись мандрувати, вириватися поза мури, що ніби ув’язнюють тих людей. На перший погляд здається, що їм так добре, самі собі вибрали таку долю. Але Молівді з висоти кінського зросту видно чудово, що більшість із них хотіли б мати своє ліжко, воліли б десь зупинитися й осісти. Життя склалося так, що нема їм спокою. Молівда співчуває їм, бо сам такий.

Відразу за містом вони сидять на узбіччі, ніби мусять відновити сили після важких відвідин людського поселення, видихнути з легень його затхле повітря, обтрусити його сміття, що липне до ніг, позбутися бруду й галасу людської юрби. Мандрівні гендлярі рахують зароблені гроші. Свої лотки, вже напівпорожні, вони поставили поруч, але ще поглядають з-під капелюха, чи не їде хтось охочий до останніх крихт. Часто ці продавці — то шотландці з далекого краю, які носять на плечі все своє добро: красиві плетені шовкові стрічки, кістяні гребені, святі образки, помадку, щоб краще росло волосся, скляні намиста, люстерка в дерев’яних рамцях. Балакають дивною мовою, іноді геть нерозбірливо, але мова монет зрозуміла всім.

Поруч відпочиває іконник — старець із довгою бородою, в солом’яному капелюсі з широкими крисами. Носить на шкіряних ременях дерев’яний стелаж, а на ньому стоять святі образки. Тепер його важкий вантаж стоїть збоку, а він споживає те, чим заплатили селяни: жирний домашній сир і вологий житній хліб, який у роті перетворюється на в’язке місиво. Ото бенкет! У його шкіряній торбі, мабуть, ще є пляшечки зі святою водою, мішечки з піском пустелі, в якій сорок років молився Ісус, та інші дива, від яких покупцям мало очі не вилазять на лоба. Молівда таких пам’ятає з дитинства.

Іконник удає з себе святобливого мужа, який лише випадково зайнявся торгівлею. Аби ні в кого не лишилося сумнівів, він говорить дещо співуче, наче ксьондз, що декламує Святе Письмо, і подеколи вставляє латинські слова, байдуже, до речі чи ні — аби лише справити враження на селян. На грудях у нього висить великий дерев’яний хрест — важкий, мабуть. Тепер він спер його об дерево і провітрює на ньому онучі. Ікони він продає хитрим робом: одразу йде до найзаможнішої хати в селі, наче охоплений якимось екстазом, і наполягає, що ікона сама вибрала собі цей дім, ба навіть конкретну стіну у світлиці, ось цю! Як селянин може відмовити іконі? Тож вигрібає зі сховків тяжко зароблені гроші й платить.

Далі стоїть корчма, тісна й крива, абияк побілена, зате з ґанком перед входом і дошками на стовпчиках, що правлять за лави. На лавах сидять жебраки — надто бідні, щоб увійти досередини і попросити якогось харчу, тож чекають, що їм подасть милостиню хтось, хто вже вгамував голод і тепер виходить у кращому гуморі й з добрим серцем.

Молівда злазить з коня, хоч не від’їхав ще далеко від Любліна. До нього відразу прямують двоє старців, лементуючи й бідкаючись. Молівда пригощає їх тютюном і сам закурює, вони зворушено дякують. Розповідають Молівді, що обидва походять з одного села, родинам важко їх утримувати, тому щовесни вони вирушають жебрати. Повертаються вже взимку. Приєдналося до них ще одне напівсліпе бабище. Каже, що мандрує самотужки до Ченстохови, але якщо уважніше придивитися, під фартухом у неї можна помітити різні мішечки з травами, якесь насіння, нанизане на нитки, інші ліки. То, певно, одна з тих баб, що різне вміють: і кров зупинити, і пологи прийняти, але якщо їй заплатити, допоможе й позбутися плоду. Вона зовсім не хизується своїми вміннями, та й не дивно. У Великопольщі нещодавно спалили таку одну на вогнищі, а торік і в Любліні впіймали кількох.

У корчмі сидять двоє колишніх турецьких бранців — принаймні так вони про себе кажуть. Мають церковні посвідчення, що вони нещодавно врятувалися з неволі, і кожен, хто зустріне їх на своєму шляху, має, згідно з цими цидулками, їм допомогти, виявивши християнське милосердя до покривджених долею. Але нещасними чи хворими вони аж ніяк не здаються. Обидва — товсті, розпашілі, рум’яні, тим паче перша чарка вже вдарила в голову. Час замовляти наступну. Мабуть, незле їм велося в турків. Єврейка-корчмарка — метка і пащекувата вдова — дає їм миску каші, присмаченої смаженою на маслі цибулею, і не може стриматися від запитань: як там було? І дивується всьому, заламуючи руки. Молівда з’їдає таку саму миску каші, запиває маслянкою і купує в дорогу чвертку горілки. Вирушаючи далі, помічає якийсь рейвах: то до Любліна йдуть ведмежатники. Вони завжди зчиняють галас, щоб до них сходилося якнайбільше людей подивитися на приниження брудної і, ймовірно, хворої тварини. Це видовище чомусь людей дуже тішить. Ось і зараз вони штрикають у ведмедя палицями. Молівді шкода тварину, але, здається, він розуміє радість голоти: такий сильний ведмідь, а бідує гірше за мене. Дурна тварюка.

Ще на битих шляхах завжди крутиться багато вільних жінок, бо коли дівчина молода й красива, чи хоча б лише молода, біля неї звідкись одразу беруться чоловіки, і тут-таки починається шлях у найдавнішій професії світу. Деякі з них — то шляхтянки-втікачки, які народили нешлюбну дитину, а ще й коли від селянина чи слуги, то це для родини сором такий великий, що краще дитину кинути напризволяще чи лишити на милість родичів, ніж волочити за собою цей тягар. Тож дівчата мають вибір: мандри світ за очі або монастир. І вирушають за тихої згоди ображеної, приниженої родини із затишного двору в чорну ніч. І досить, щоб на їхньому шляху трапилася переправа, міст чи брід, вони тут-таки потрапляють у руки вічно п’яних флісаків[122]. А потім уже кожен чоловік вимагає від них того ж за будь-яку послугу: чи то нічліг у корчмі, чи то підвода на порожній дорозі. Так легко впасти на дно.

Кортить і Молівді скористатися їхніми послугами, але побоюється хвороб і бруду. Та й місця на те нема. Зачекає з цим до Варшави.

Як Молівда стає посланцем у складній справі

У Варшаві попервах він гостює у брата, ксьондза, який допоміг йому трохи опорядитися, вбратися, хоч і небагато грошей у його священничій скарбниці. Але через стільки років брат здається Молівді якимось чужим, несправжнім і пласким, наче аркуш паперу. Вони п’ють разом два вечори, намагаючись подолати цю несподівану чужість, яка росла між ними впродовж двадцяти з чимось років. Брат розповідає йому про життя у Варшаві — самі лише плітки. Швидко п’яніє, і починаються нарікання: що поїхав, що покинув його, що у дядька була важка рука, що до священництва покликання не відчував, що недобре жити самому, що костел щоразу здається йому якимось завеликим. Молівда співчутливо поплескує брата по плечі — як геть чужу людину, що її зустрів у корчмі.

Намагається потрапити до Браніцького, але той весь час на полюваннях, у роз’їздах. Домагається зустрічі з єпископом Залуським, налягає на княгиню Яблоновську, яка саме перебуває у столиці. Шукає давніх знайомих, що їх бачив двадцять п’ять років тому, але це непросто. Вечори збавляє з братом; небагато є тем для розмови з людиною, яку не бачив так давно. Брат, безхарактерний і марнославний, зайнятий своїми священничими справами. Зрештою, всі у Варшаві здаються Молівді марнославними й зайнятими лише собою. Всі вдають із себе когось іншого. Сама Варшава корчить із себе якесь інше місто: більше, красивіше, розлогіше; насправді ж це звичайне собі містечко з бруднуватими вулицями. Усе тут таке дороге, що на нього можна лише дивитися, і все звідкілясь привозять. Капелюхи — з Англії, сурдути за французькою модою — із Парижа, одіж на польський копил — із Туреччини. Саме ж місто — жахливе, холодне, безлюдне, повне порожніх площ, якими гуляє вітер. Будують тут палаци просто серед піску й болота, а потім челяді доводиться переносити дам з екіпажів на дерев’яний хідник, щоб вони не втонули в калюжах у своїх теплих, підбитих хутром салопах[123].

Молівді тут недобре. Поки що збавляє час у товаристві людей не надто претензійних, де ллються ріки вина і де він може розповідати свої небилиці, особливо напідпитку. Про штиль або, навпаки, про страшний шторм, який його голісінького викинув на грецький острів, де його знайшли жінки… Зазвичай забуває подробиці, і коли в іншому товаристві його просять іще раз розповісти про свої пригоди, він не пам’ятає, як розвивав сюжет попереднього разу. Звісно, він не пускається занадто далеко, завжди крутиться довкола святої гори Афон і крихітних острівців у грецькому морі, що по них якийсь велетень міг би дійти аж до Стамбула чи на Родос.

Про своє нове ім’я Молівда — саме так він просить його називати — розповідає різні історії, і тут, у Варшаві, вони незмінно викликають захват. Наприклад, що він є королем невеличкого острова у грецькому морі, який має назву Молівда. Це саме той острів, де він опинився голяка і де на пляжі знайшли його жінки. Ті жінки були сестрами й походили зі шляхетного турецького роду. Він навіть імена їм вигадав: Зімельда та Едіна. Вони напоїли його і спокусили. Тож довелося одружитися з обома, бо там такий звичай, і після смерті їхнього батька він став єдиним володарем острова. Правив там п’ятнадцять років, привів на світ шістьох синів і залишив їм те маленьке королівство. Але коли настане слушний час, запросить їх усіх сюди, до Варшави.

Товариство плескає в долоні. Знову ллється вино.

Коли Молівда опиняється у вишуканішому товаристві, дещо інакше розставляє акценти в цій історії, і виходить, що його обрали володарем острова випадково і саме завдяки тому, що він був чужинцем. Цим він уміло і з приємністю користався роками. Далі йде опис звичаїв, достатньо відмінних від тутешніх, аби зацікавити слухачів. Каже, що ім’я йому вигадали купці з Китаю, яких він зустрів у Смирні і які торгували шовком і китайським лаком. Вони назвали його молі-гуа, тобто Квіт Жасмину. У цей момент Молівда завжди помічає криву посмішку на обличчях слухачів, принаймні найзлостивіших із них. Мало що менше схоже на Молівду, ніж жасмин.

Ще іншу версію він оповідає, коли стає пізно, хмільно й інтимно. У Варшаві люди бенкетують до ранку, а жінки в цей час доволі розкуті й зовсім не такі сором’язливі, як тоді, коли вдають із себе неприступних шляхтянок. Часом його це навіть дивує: таке годі й уявити в Туреччині чи Валахії, де жінок тримають окремо від чоловіків. А тут вони вільно фліртують, поки їхні чоловіки роблять те саме в іншому кутку зали. Частенько можна почути (і що вишуканішим є товариство, то частіше), що батьком дитини насправді є не той, хто ним вважається, а друг родини, важливий гість, впливовий кузен. Ніхто цьому не дивується й особливо цього не засуджує, надто ж якщо той справжній батько обіймає високу посаду. Наприклад, ціла Варшава пліткує, що батьком дитини Чарторийських є сам Рєпнін; сам Чарторийський, здається, пишається цим більше за інших.

Наприкінці листопада Молівда нарешті отримує милостивий дозвіл на аудієнцію в єпископа Солтика, який зараз при дворі клопочеться про своє краківське єпископство.

Солтик — утілення марнославства. Темні непроникні очі просвердлюють Молівду наскрізь, намагаючись визначити, як і наскільки він може бути корисним. Уже ледь обвислі щоки додають єпископові солідності. Чи бачив хтось коли-небудь худого єпископа? Хіба що в нього глисти.

Молівда викладає йому справу сабсацвіанців, але вже не грає на струнах милосердя, не закликає поспівчувати їхній долі, не намагається влучити словом просто в серце. Якусь мить Молівда шукає відповідних слів і врешті каже:

— Ви, Ваша Ексцеленціє, мали б сильного козиря в рукаві. Кілька сотень, а може, й тисяч євреїв, які перейшли б у лоно Церкви, у нашу єдино істинну віру. А серед них — чимало заможних.

— А я думав, що то вулична голота.

— За вбогими підуть і багаті. Боротимуться за шляхетство, а це ж варте золотих гір. Згідно з правом Речі Посполитої, новонавернений може вільно претендувати на шляхетство.

— Це був би кінець світу…

Молівда дивиться на єпископа: він став якимось наче знервованим. Обличчя незворушне, але правою рукою мимохіть робить дивні рухи, тре неспокійно великим, вказівним та середнім пальцями.

— А той їхній Франк — це хто? Іґнорамус якийсь, простак… Він наче так про себе каже.

— Так каже. Називає себе «амориц», простак. Це по-гебрайському «ам га-арец»…

— То ти, вашмосте, давньоєврейську знаєш?

— Знаю трохи. І розумію, що він каже. Неправда те, що він простак. Його добре вчили свої, він знає Зогар, Біблію і закони Мойсеєві; можливо, багатьох речей польською чи латиною не скаже, але він людина освічена. І кмітлива. Якщо вирішить щось, цього доможеться. За будь-яку ціну.

— Ти теж такий, пане Коссаковський, — несподівано проникливо каже єпископ Солтик.

Про правду корисну та правду даремну, а також про гарматну пошту

Єпископ Каєтан Солтик року 1758-го переважно сидить у Варшаві. Це доволі приємно: Варшава пропонує чимало розваг і насолод. Восени всі повертаються до міста зі своїх сільських маєтків, і сезон, можна сказати, починається. У єпископа ціла гора справ. Перша і найважливіша — то очікування. Він радісно чекає своєї номінації на сан Краківського єпископа. Карти роздано, повторює він собі, а отже, висвячення мусить відбутися по смерті бідолашного зболеного Анджея Залуського, його друга і Юзефового брата. Між ними трьома все наче домовлено. Анджей знав, що невдовзі помре, і як добрий християнин, що прожив життя у благочесті, надіслав королю рекомендації, у яких радить кандидатуру Солтика. Вже кільканадцять днів він лежить без свідомості, і земні справи його не обходять.

Зате вони обходять єпископа Солтика. Він уже замовив у єврейських кравців нові ризи, а також нове зимове взуття. Вечори проводить у товаристві друзів, буває в опері та на світських вечерях. На жаль, досі трапляється й так, що єпископ після вечері наказує відвезти його додому, там переодягається і за своїм давнім звичаєм іде до однієї корчми на міських рогатках, щоб пограти в карти. Самому йому від цього безмежно прикро. Останнім часом, щоправда, намагається грати лише на невеликі суми, щоб не грузнути далі в боргах. Якби ж то люди мали лише такі слабкості!

З’являється у Варшаві й подруга Залуського Катажина Коссаковська, баба-грім, яку Солтик недолюблює, але поважає. Навіть трохи її побоюється. У столиці в неї справжня місія, якою вона всіх запалює: домогтися підтримки єврейських єретиків. Швидко схиляє на свій бік людей, які можуть допомогти переконати самого короля, аби той видав охоронну грамоту тим бідолахам, що хочуть перейти в лоно християнства. Це швидко стає модною темою в салонах, на світських обідах, у кулуарах опери; всі говорять про «єврейських пуритан». Одні розповідають про них із захопленням, інші — зі зверхньою, прохолодною польською іронією. Єпископ отримує від Коссаковськоі несподіваний подарунок: золочений срібний ланцюг із важким срібним хрестом, інкрустованим коштовним камінням. Це річ цінна й рідкісна.

Якби не очікування, єпископ ще швидше включився б у цю справу. Але в нього є конкуренти. Тільки-но єпископ Залуський помре в Кракові, треба буде діяти швидко, першим з’явитися в короля і справити на нього гарне враження. Ціле щастя, що король зараз у Варшаві, далеко від свого Дрездена й Саксонії, де зараз розперезався Фрідріх. Тут безпечніше.

Яка ж то була б богоугодна справа, якби вдалося всіх тих єврейських єретиків привести в лоно Церкви! Світ такого ще не бачив. Лише в католицькій Польщі таке можливо. Весь світ про нас говоритиме.

Солтик, чекаючи на своє єпископство з жовтня, вигадав шалений план. Звелів уздовж усього шляху з Кракова до Варшави через кожні кілька миль розставити артилеристів із невеличкими мортирами, аби вони по черзі, один за одним стріляли, тільки-но його довірена особа при єпископському дворі дасть знак, що єпископ Залуський відійшов у кращий світ. Завдяки такій незвичайній пошті він знатиме про все раніше, ніж посланці привезуть офіційну звістку. Таку ідею своєму нетерплячому приятелю підкинув Юзеф Анджей Залуський — вичитав її в якійсь книжці.

Залуському хотілося б поїхати до брата, що лежить у Кракові на смертному ложі, але грудень видався незвично теплим, ріки розлилися, і дороги стали непроїзними. Тож і йому доводиться покладатися на мортирну пошту Солтика.

Чимало говорять про папський лист, у якому йдеться про звинувачення євреїв у використанні християнської крові (щоправда, останнім часом такі закиди порідшали). Думка Риму ясна й однозначна: всі ці оскарження висмоктані з пальця і не мають жодних підстав. У єпископа Каєтана Солтика це викликає якийсь незрозумілий протест. Під час вечері він скаржиться Коссаковській та єпископові Юзефові Залуському:

— Я сам чув зізнання. Я був на процесі.

— Подивилася б я на твою Ексцеленцію, якби тебе взяли на тортури, — кривиться Коссаковська.

Залуський теж має свою думку, бо Солтик кілька років тому детально описав йому події в Марковій Волиці.

— Хотів би я дослідити цю тему в якійсь праці вченій, — каже він повагом. — Вивчити все, що є в бібліотеках. А написано про це в книгах цілого світу. Якби ж то єпископські обов’язки лишали мені більше часу…

Йому кортить зайнятися наукою і не виходити зі своєї бібліотеки. Його обличчя, втім, відразу викривлює жаліслива гримаса. У нього живе обличчя, що виказує кожну емоцію:

— Як же шкода, що тепер усе доводиться писати по-французьки, а не нашою святою латиною. Що ж мені робити, коли я французькою так собі володію? Ні, їм подавай лише «парлє-парлє»…

— …чи хтось наллє? — закінчила Коссаковська.

Слуга підходить, щоб наповнити їхні келишки.

— Я можу лише коротко переказати те, у чому переконаний. — Єпископ Залуський уважно дивиться на Солтика, але той старанно обгризає кролячі кісточки і, здається, зовсім не слухає. Тож він повертається до Коссаковськоі, яка вже доїла і нетерпляче чекає миті, коли можна буде закурити люльку.

— Я уважно читав джерела, водночас пам’ятаючи, що самі лише факти — якщо про них не міркувати критично — можуть звести нас на манівці.

Він робить паузу, ніби намагається пригадати ті факти. Нарешті каже:

— І дійшов я висновку, що те непорозуміння взялося з неправильного прочитання гебрайських слів. Гебрайське слово «д-а-м» — єпископ пише пальцем гебрайські знаки на столі — означає водночас «гроші» та «кров». І коли ми кажемо, що євреї ласі до грошей, можна це зрозуміти й так, що вони спраглі крові. А фантазія простолюду додумала собі, що йдеться про кров християн. Звідси і взялася та небилиця. Але може бути й інша причина: під час шлюбу нареченим подають напій з вина й мирту, який називають «г-а-д-а-с», а кров зветься у них «г-а-д-а-м». Гадам — гадас, хіба ж не легко переплутати, вашмосте? Наш нунцій має рацію.

Єпископ Солтик кидає недоїдки на стіл і різко відсуває тарілку.

— Ваша Ексцеленція піднімає на глум мене і мої свідчення, — каже він несподівано спокійно й офіційно.

Коссаковська нахиляється ближче до цих огрядних чоловіків зі сніжно-білими серветками під шиєю, зі щоками, зарум’янілими від вина.

— Чи варто шукати правди заради самої правди? Істина завжди заскладна. Треба знати, яку ми з цієї правди матимемо користь.

І, не надто зважаючи на етикет, закурює свою улюблену люльку.

Під ранок мортирною поштою приходить нарешті сумна звістка, якої, втім, Солтик так довго чекав: Краківський єпископ Анджей Залуський помер. Опівдні Каєтан Солтик з’являється у короля. Надворі 16 грудня 1758 року.

Коссаковська, каштелянова кам’янецька, пише до отця єпископа Львівського Лубєнського, сенатора

Катажина й кроку не зробить без Аґнєшки. Всі знають, що без Аґнєшки ніщо не обходиться. Навіть сам каштелян останнім часом домовляється про зустріч із дружиною через Аґнєшку. Аґнєшка — серйозна й мовчазна. «Ходяча таємниця», — каже про неї каштелян. Орлеанська діва. Але в її товаристві норов його дружини якось м’якне, притуплюється вістря її іронії, мішенню якої аж надто часто бував він сам. Тепер вони втрьох вечеряють, і треба визнати, що відколи Аґнєшка завідує ще й кухнею, страви стали смачнішими. Вони навіть сплять в одній кімнаті. Та й хай їм буде, бабам.

Аґнєшка якраз розплітає перед дзеркалом волосся своєї пані, щоб її зачесати перед сном і знову заплести коси.

— У мене випадає волосся, — каже каштелянова. — Я вже майже лиса.

— Що ви таке кажете, вашмосте, у вас завжди таке волосся було — ріденьке, але міцне.

— Ні, я лисію, не обманюй мене. Ет, велике діло — волосся… Я все одно ходжу в чіпцях.

Аґнєшка терпляче чеше Коссаковську волосяною щіткою. Та заплющує очі.

Потім раптово здригається, Аґнєшка аж застигає над нею зі щіткою в руці.

— Ще один лист, моя дорогенька. Я забула.

— О, ні, моя пані. На сьогодні робота закінчена, — відповідає Аґнєшка, повертаючись до чесання.

Тоді Коссаковська хапає її за талію і садить собі на коліна. Дівчина не пручається, всміхається. Каштелянова цілує її в шию.

— Ще один маленький листик до того бундючного набурмосеного єпископа.

— Добре, але в ліжку і з бульйоном.

— Ти — хитруля мала, ти це знаєш? — каже Катажина, погладжуючи Аґнєшку між лопатками, наче песика, і випускає її з обіймів.

Потім, сидячи в ліжку, спираючись на великі подушки, майже невидна з-під лапатого мережива чіпця, диктує:

Ксьондз Пікульський пише до отця єпископа Львівського Лубєнського, сенатора

Антоній Молівда-Коссаковський пише до Його Ексцеленції єпископа Лубєнського

Молівда завершує лист розмашистим елегантним розчерком і посипає аркуш піском. Поки той лист сохне, починає писати наступний, турецькою, дрібненьким почерком. Починає його словом «Якове».

Ножі та виделки

Хана, молода дружина Якова, любить лад у своїх речах, знає, куди запакувала шалі, куди — взуття, куди — олійки та мазі від прищів. Своїм рівним, дещо незграбним почерком вона пише списки речей, які потрібно спакувати, і тоді відчуває, що панує над світом, наче королева. Найгірше у ньому — це безлад і хаос. Хана чекає, доки на її листі висохне чорнило, погладжує пучкою кінчик пера; її пальці тонкі й делікатні, з красивими нігтями, хоч вона ніяк не може позбутися звички їх гризти.

Тепер вона складає список речей, які їм потрібно взяти з собою до Польщі на два місяці, доки Яків не облаштується і надворі не потепліє. Вирушать вони двома візками, і ще семеро їхатимуть верхи. В одному візку вирушить вона з Авачею та Емануелем, а також нянею, молодою дівчиною на ім’я Ліся. У другому — слуги й багаж, складений пірамідою та зв’язаний мотузками. Верхи поїдуть її брат Хаїм та його друзі, що охоронятимуть цю жіночу мандрівку.

Їй важко носити груди, набряклі від молока. Тільки-но вона подумає про них або про дитину, як краплини молока самі проступають, ніби вже не можуть дочекатися маленьких дитячих губ, і на її легкій сорочці утворюються плями. Живіт іще не зовсім зник, вона дуже розповніла під час цієї другої вагітності, хоч хлопчик народився маленьким. Як невдовзі виявилося, він прийшов на світ того самого дня, коли Яків з усім товариством переходив через Дністер до Польщі, — саме тому Яків у листі велів дати йому ім’я Емануель.

Хана встає й бере синочка на руки, далі кладе його на все ще чималий живіт. Груди, здається, причавлюють йому голівку. Обличчя хлопчика красиве, оливкове, повіки блакитні й ніжні, як пелюстки квітів. Авача насуплено дивиться на матір з кутка, вдає, ніби бавиться, але насправді весь час спостерігає за нею та своїм братиком. Їй теж хочеться циці, але Хана відганяє її, як набридливу муху: ти завелика!

Хана довірлива. Довірливо промовляє щовечора перед сном «Кріат шма аль га-міта», щоб уберегтися від недобрих передчуттів, жахіть і злих духів, які можуть нашкодити їй і дітям — особливо тепер, коли вона ще слабка після пологів. Вона звертається до чотирьох ангелів, наче до милих, доброзичливих сусідів, і просить їх стерегти дім, доки вона спатиме. Думки починають плутатися, прикликані ангели матеріалізуються, хоч вона намагається їх не уявляти. Вони тремтять, немов полум’я свічок, і перш ніж провалитися в глибини сну, Хана з подивом бачить, що вони схожі на ножі, виделки й ложки, про які розповідав Яків, — срібні й позолочені. Стоять над нею — чи то намагаючись захистити, чи то готові будь-якої миті порізати її на шматки і з’їсти.

Про те, як Іване, маленьке село над Дністром, стає республікою

Іване розташоване неподалік долини, дном якої тече Дністер. Село розтяглося наддністрянською височиною так, що нагадує страву, що стоїть небезпечно близько до краю столу. Один необережний рух — і впаде вниз.

Посеред села тече річка, через кожні кількадесят кроків поперегороджувана примітивними загатами, що творять невеликі стави й розливи, — колись тут жили качки і гуси. Після них залишилося біле пір’я: село спорожніло після останнього мору. Лише в серпні, завдяки грошам Шорів, а також ласкавій згоді єпископа (село лежить у його володіннях), тут почали оселятися правовірні. Відколи вийшов королівський охоронний лист, до Іваного пішки й возами прибувають люди — з півдня, з Туреччини, і з півночі, з подільських сіл. Переважно це ті самі вигнанці з Польщі, які таборували на кордоні, а коли нарешті вдалося повернутися додому, виявилося, що дому-то в них вже нема. Все їхнє майно потрапило до чужих рук, хати були розграбовані, там оселилися інші, і тепер своє право власності довелося б відстоювати силою або через суд. Дехто втратив усе — особливо ті, що жили з торгівлі, мали крамниці й багато товару. Тепер у них немає нічого. Як-от у Шломо з Надвірної та його дружини Віттелі. У Надвірній та Копичинцях вони тримали майстерні, де робили перини. Цілу зиму приходили жінки й дерли пір’я, Віттель то все організовувала, бо за натурою вона швидка й кмітлива. Потім шили теплі ковдри, що їх замовляли панські маєтки й палаци — такі вони були хороші, з легкого пуху, пахучі, шиті з рожевого турецького дамасту в красиві візерунки. Тепер через ті погроми все пропало. Пір’я вітер розвіяв по всьому Поділлі, тканини втоптали в землю або розікрали, дах будинку згорів, і тепер у ньому жити неможливо.

Із зимової суміші чорного й білого витикаються маленькі хатки, вкриті очеретом. Дорога в’ється поміж ними, завертаючи на нерівні подвір’я, де лежать розкидані старі плуги, граблі, побиті горщики.

Керує тут тепер Осман із Чернівців; це він наказав виставити сторожу на в’їзді до села, щоб лихий не приніс когось чужого. Іноді в’їзд перегороджують возами, коні витоптують ями в замерзлій землі.

Тільки-но прибуде хтось до села, відразу йде до Османа й залишає в нього всі свої гроші та цінні речі. Осман є інтендантом, у нього є залізна скриня з ключем — там він тримає спільне майно. Його дружина Хава, старша сестра Якова, розпоряджається дарами правовірних з цілого Поділля й Туреччини — там є одяг, взуття, робоче знаряддя, глечики, скляний посуд, ба навіть іграшки для дітей. Саме вона вечорами вибирає чоловіків для роботи наступного дня. Одні поїдуть возом до селян по цибулю, інші — по капусту.

У громади є свої корови й сотня курей. Купили їх щойно, і якраз чути, як для них будують курники, збиваючи докупи жердини. За хатами — красиві городи, але росте на них мало що; запізно вони сюди прийшли, у серпні. На дахи пнеться виноград, здичавілий, давно не підрізуваний, грона були дрібні, але солодкі. Зібрали трохи гарбузів. Ще було багато слив, маленьких, темних і солодких; яблуні аж гнулися від яблук. Тепер, коли вдарили приморозки, все посіріло, і почався зимовий театр гниття.

Щодня протягом цілої осені прибувають люди, особливо з Валахії та Туреччини, з Чернівців, Ясс, навіть із Бухареста. Все завдяки Османові — це він скликає сюди побратимів. Насамперед тих, що вже пристали на іслам, підданих султана. Вони не надто відрізняються від тутешніх подільських євреїв: смаглявіші, жвавіші, їхні пісні здаються веселішими, а самі вони — охочішими до танцю. Змішуються тут мови, костюми, головні убори. Дехто носить тюрбан, як Осман та його велика родина, інші — хутряні штреймли, ще інші ходять у турецьких фесках, а євреї з півночі — у рогативках[124]. Діти притираються одне до одного: малі турченята бігають із подолянами довкола ставків, а коли притискає мороз, то й по ставках, по кризі. Стоїть гамір. Поки що всі туляться в маленьких кімнатках з дітьми і всім своїм набутком; мерзнуть, бо єдине, чого тут насправді бракує, — дрова. Вранці маленькі шибки заростають інеєм, який наївно імітує весняні дари: листя, пагони, букети квітів.

Хаїм із Копичинців разом з Османом розселяє новоприбулих по хатах. Хава, яка дбає про те, щоб ніхто не був голодний, розподіляє рядна і горщики, показує, де кухня, а де можна вмитися; в кінці села є навіть миква. Пояснює, що тут готують і їдять разом. І робота буде спільна: жінки займатимуться шиттям, чоловіки лагодитимуть хати та заготовлюватимуть дрова. Молоко — лише для дітей і старих.

Тож жінки перуть, готують, шиють, годують. Уже народилася одна дитина, якій дали ім’я Яків. Чоловіки вранці вирушають заробляти гроші: займаються торгівлею, справами. Вечорами відбуваються наради. Кілька підлітків виконують функцію поштарів, на конях розвозять посилки; якщо треба, доставлять і до Кам’янця чи навіть потай через кордон, до Туреччини, до Чернівців. Звідти пошта йде далі.

Другий Хаїм, той з Буська, брат Нахмана, привів учора стадо кіз і справедливо розподілив їх між хатами: це велика радість, бо бракувало молока для дітей. Молодші жінки, що їх делегували до кухні, лишили малечу під опікою старших, які в одній з хат організували щось, що називають «кіндерґартен».

Уже кінець листопада, і всі в Іваному чекають приїзду Якова. На турецький бік вислали розвідників. Молоді хлопці стали на чатах на високому березі ріки й виглядають бороданів. Село завмерло в урочистому очікуванні, все готове ще відучора. Хата для Якова блищить чистотою. На вбогій підлозі з утоптаної глини розстелили килимки. У вікнах висять сніжно-білі фіранки.

Нарешті чутно посвисти і вигуки з боку ріки. Їдуть.

На в’їзді до села новоприбулих очікує Осман із Чернівців, радісний і врочистий. Тільки-но їх бачить, починає співати красивим сильним голосом: «Діо міо Барухія», мелодію підхоплює зворушений натовп. Гуртик людей, що з’являється з-за повороту, схожий на загін турецького війська. Посередині їде візок, і допитливі очі видивляються в ньому Якова, але Яків їде попереду на сивому коні, вбраний по-турецькому, в тюрбані, в підбитому хутром блакитному плащі з широкими рукавами. У нього довга чорна борода, яка додає йому віку. Яків сходить з коня і прикладає чоло до чіл Османа та Хаїма, кладе долоню на голови їхніх дружин. Осман веде його до найбільшого дому, подвір’я прибрано, поріг устелено ялиновим гіллям. Але Яків вказує на якусь будку біля хати, стару халупку-мазанку, і каже, що хоче жити сам. Байдуже де, хоч у хижці на подвір’ї.

— Ти ж хахам, — каже Хаїм. — Як же ти житимеш сам і в хижі?

Але Яків наполягає.

— Спатиму в хижці, бо я простак.

Осман не надто це розуміє, але розпоряджається прибрати в хатинці.

Про рукави святої сорочки Шабтая Цві

У Віттелі — густі кучері кольору осінньої трави, вона висока і ставна. Голову тримає високо, і сама себе призначила прислуговувати Якову. Крокує поміж хатами, в’юнка, рум’яна, дотепна. В неї гострий язик. Позаяк хижа Якова стоїть на їхньому подвір’ї, вона взяла на себе роль охоронниці Володаря, доки до нього не приєднається законна дружина Хана з дітьми. У Віттелі зараз щось на кшталт монополії на Якова. Люди весь час чогось від нього хочуть, морочать йому голову, вона їх відганяє, загороджує доступ до хижі, приносить йому маленькі турецькі пічки. Коли сходяться люди, щоб подивитися на дім Володаря, Віттель починає вибивати ковдри на паркані, заступаючи вхід.

— Володар відпочиває. Володар молиться. Володар спить. Володар просить про благословення для Іваного.

Удень всі працюють, і часто серед них видно Якова в розхристаній сорочці — йому ніколи не холодно; він розмашисто рубає дрова або розвантажує підводу і носить мішки з борошном. Аж після смеркання всі збираються на науку. Колись чоловіки й жінки слухали її окремо, але в Іваному Володар запровадив нові порядки. Тепер науку викладають для всіх дорослих.

Старші сидять на лавах, молодші — на снопі сіна, одне біля одного. Найкращим є початок науки, бо Яків завжди починає зі смішних оповідок, які викликають вибухи сміху. Яків любить масні жарти. Ось, наприклад:

— Замолоду приїхав я до одного села, в якому ніколи не бачили єврея. Зайшов до корчми, де зібралися дівки й парубки. Дівки пряли, а парубки розповідали різні історії. Тільки-но один із них мене побачив, одразу почав з мене знущатися й глузувати. Почав так: зустрілися якось єврейський Бог із християнським Богом, і другий дав першому в пельку. Всіх це дуже розсмішило, наче то був блискучий жарт. А я на те й кажу: зустрівся якось Магомет зі святим Петром, і Магомет каже Петрові: «Дуже мені кортить отак тебе по-турецькому вграти». Петро пручався, але Магомет був сильніший, прив’язав його до дерева і почав робити своє діло. Петро верещав, що його зад болить і він готовий його своїм святим зробити, аби лише припинив. Незручно всім стало від тієї моєї оповідки — і парубкам, і дівкам. Опустили вони очі, а далі той найвойовничіший з них сказав: «Знаєш що, давай миритися. Ми не обмовлятимемо твого Бога, а ти не чіпай нашого. І нашого святого Петра лиши в спокої».

Чоловіки регочуть, жінки опускають погляд, але подобається їм, що Яків, отакий святий і вчений, водночас — свій, звичайний, кирпи не гне, живе собі в тій хижці, носить звичайне вбрання. За це вони його й люблять. Особливо жінки. Правовірні жінки впевнені в собі й галасливі. Люблять фліртувати, тішить їх те, що Яків велить забути про турецькі звичаї, які наказували їм сидіти вдома. Каже він, що в Іваному жінки такі ж потрібні, як і чоловіки. Кожен має робити своє.

Ще Яків учить, що відтепер немає речей, які належать лише комусь одному. Немає власності. Якщо комусь щось потрібно, він має попросити це в того, у кого воно є. Якщо в когось зносилося взуття або подерлася сорочка, він має йти до економа Османа або до Хави, і там отримає те, чого йому бракує.

— Без грошей? — вигукує одна з жінок.

А інші їй відповідають:

— За красиві очі!

І вибухає сміх.

Не всі розуміють, що мають віддати все своє майно. Єрухім і Хаїм з Варшави твердять, що це не працюватиме, бо люди за своєю природою зажерливі, хотітимуть дедалі більшого і торгуватимуть тим, що отримали задарма. Але інші, як-от Нахман і Моше, вже бачили, як діє така спільнота. Вони підтримують Якова. Нахман цю ідею розхвалює на кожному кроці. Ходить по домах і каже:

— Саме так на світі було, доки не почали діяти закони. Все було спільним, усі речі належали всім, і всім було досить, не існувало фраз «не кради» і «не чини перелюбу». Ніхто не зрозумів би цих слів. Що таке «красти», питали б люди. Що таке «перелюб»? Саме так ми й повинні жити, бо давній закон над нами вже не має влади. Прийшли троє: Шабтай, Барухія і ось зараз — Яків. Він найбільший, бо порятував нас. Ми маємо бути щасливі, що це сталося на нашому віку. Давнім законам кінець.

У час Хануки Яків роздає клапті сорочки Шабтая як реліквії. Це велика подія для всієї громади. Це та сама сорочка, яку Шабтай кинув синові Галеві; Шор нещодавно купив у його онуки в Кракові аж два рукави від неї. Заплатив купу грошей. Шматочки тканини завбільшки з ніготь тепер опиняються в амулетах, коробочках з вишневого дерева, шкіряних мішечках, що висять на шиї. Решта тканини лежить в Османовій скрині й буде розділена між тими, хто до них прилучиться.

Про те, як діє дотик Якова

Моше з Підгайців, який знає все, сидить серед жінок, які прядуть у найтеплішій кімнаті. Пахучий дим клубочиться під сволоками.

— Всі ви знаєте цю молитву, яка оповідає про Елохі, що зустрів демона хвороби Аштурві, — каже він. — Це той, що гніздиться в різних частинах людського тіла, і через нього люди хворіють. Елохі й каже демонові: «Як не можеш ти випити цілого моря, так і зла більше людині не чинитимеш». Яків, Володар наш, — наче Елохі, що розмовляє з демоном хвороби. Досить йому грізно поглянути на нього, і той уже тікає.

Це звучить переконливо. Вічно хтось чекає під дверима хижки Якова, і якщо Віттель його впускає, той стає перед лицем Володаря. Яків кладе руки на голову хворого, а далі рухає великим пальцем по чолі туди-сюди. Іноді дмухає в обличчя. Майже завжди це допомагає. Кажуть, у нього гарячі долоні, які розтоплюють усяку хворобу, всякий біль.

Слава Якова швидко шириться округою, і до Іваного починають сходитися селяни (кажуть про це: йти до «цяпцюхів», себто пройдисвітів). Підозріливо дивляться на відступників — ні тобі євреї, ні цигани. Їм Володар теж кладе руки на голову. Залишають яйця, курей, яблука, кашу. Хава все старанно ховає до своєї комори, щоб потім справедливо розподілити. Кожна дитина на шабат отримує яйце. Це Хава так каже: «шабат», хоча Яків заборонив святкувати шабат. Трохи дивно так жити, тож вони й далі рахують час від шабату до шабату.

У лютому відбувається дещо чудне. Справжнє диво, хоч про нього знає небагато хто. Володар заборонив розповідати. На власні очі бачив це Хаїм. Отже, одна дівчина з Поділля, яку сюди привезли дуже хворою, почала помирати. І її батько здійняв страшенний крик, рвав на собі бороду, бо вона була його улюбленою донькою. Послали до хижі по Якова, і він прийшов, крикнув лише, аби сиділи тихо. Потім зачинився на певний час із тією дівчиною, а коли вийшов, вона вже була здорова. Лише звелів одягти її в біле.

— Що ти зробив? — допитувався Шломо, чоловік Віттелі.

— Зробив з нею те і се, от вона й одужала, — відрубав Яків і більше не схотів повертатися до цієї теми.

Шломо, як людина ґречна, освічена й поважна, не одразу зрозумів, що мав на увазі Яків. А коли збагнув, довго не міг отямитися. Ввечері Яків, наче здогадуючись про його муки, всміхнувся до нього і прихилив до себе, взявши за потилицю, ніжно, як дівчина бере хлопця. Дмухнув йому в очі й звелів нікому про це не казати. Відтак Яків пішов собі, ніби про все забувши. Але Шломо розповів про все дружині, яка, своєю чергою, заприсяглася тримати все в таємниці. Невідомо, як це сталося, але через кілька днів про це знали майже всі. Слова — немов ящірки, які тікають крізь найвужчі шпаринки.

Про що розмовляють жінки, патраючи курей

По-перше, про те, що обличчя біблійного Якова правило Богові за взірець, коли він творив янголів із людською подобою.

По-друге, що Місяць має обличчя Якова.

По-третє, що можна орендувати собі чоловіків, щоб мати від них дітей, якщо не можеш завагітніти від свого мужа.

Вони пригадують біблійну оповідь про Ісохара, сина Якова та Леї. Лея найняла собі Якова, щоб із нею спав, а потім народила йому сина. Заплатила Якову мандрагорою, яку в пустелі знайшов Рубен і якої хотіла безплідна Рахель (згодом Рахель спожила ту мандрагору й зачала Якову Йосифа). Все це сказано в Писанні.

По-четверте, про те, що можна завагітніти від Якова, навіть якщо він не торкнеться тебе й мізинцем.

По-п’яте, про те, що Бог, створюючи ангелів, наділив їх вустами, які одразу розтулилися й почали його величати. Коли ж Бог створив Адама, ангели тут-таки запитали: «Чи це — та людина, якій ми маємо хвалу віддавати?» «Ні, — сказав Бог, — він злодій, вкраде плід із дерева». Коли народився Ной, ангели знов запитали Бога: «Чи це — та людина, яку ми маємо підносити до неба?» Бог роздратовано відказав: «Ні, цей — звичайний пияк». Коли народився Авраам, ангели знов питали своє, але Бог відповів їм: «Ні, він народився необрізаний і лише навернеться у мою віру». Коли народився Ісаак, ангели знов запитали Бога, чи є якась надія. «Ні, — незадоволено відповів Бог, — цей любить свого старшого сина, який мене ненавидить». Нарешті, коли народився Яків і ангели вкотре поставили своє запитання, почули ствердне: «Так, це він».

Кілька чоловіків, які будують комору, переривають роботу і, стоячи на порозі, слухають розмови жінок. За мить на їхні голови осідають білі пір’їни, які хтось необережним рухом висипав із кошика.

Хто опиниться в жіночому колі

— Йди до нього, — каже чоловік Віттелі. — Ти йому особливо подобаєшся. Будеш благословенна.

Але вона пручається.

— Як же я маю з ним спати, якщо я — твоя дружина? Це гріх.

Шломо дивиться на неї ніжно, як на дитину.

— Ти міркуєш по-старому, неначе не розумієш, щó тут узагалі відбувається. Гріха немає. Яка різниця: чоловік, не чоловік? Настав час спасіння, гріх нас не стосується. Він працює для всіх, а хоче тебе. Ти — найкрасивіша.

Віттель зиркає скоса.

— Ніяка я не найкрасивіша, ти це знаєш. Сам стріляєш очима туди-сюди за дівчатами. А ти? Що б ти зробив?

— До чого тут я? Якби я був на твоєму місці, я отак не допитувався б. Пішов би, та й все.

Віттелі аж легшає від цього дозволу. Ні про що інше вона не могла й думати впродовж останніх днів. Жінки, які були з ним близькі, стверджують, що у Якова два прутні. Точніше, буває два, коли він цього захоче, коли ж ні, задовольняється одним. Невдовзі Віттель стане ще одним авторитетом у цьому питанні.

У квітні Яків висилає по Хану підводу, і відтепер Віттель уже не ходить до нього щоночі. Хану називають їмостю. На честь їмості влаштовують бенкет, жінки натопили гусячого смальцю, кілька днів пекли булки, які тепер чекають свого часу в Хавиній коморі.

Віттель хотіла б, щоб це сталося випадково, але, на жаль, не вдалося, і вона навмисно підслухує, як кохаються Яків і Хана. Їй наче млоїть у шлунку, вона не розуміє, про що вони говорять, — та пара балакає турецькою. Віттель збуджується, коли чує, як Яків говорить турецькою, і наступного разу просить, аби він говорив так до неї. Наступного разу довго чекати не довелося, бо через місяць, у травні, насуплена й роздратована Хана повернулася до Туреччини.

Ще в грудні Володар розпоряджається, аби в нього зібралися всі дорослі. Вони стають колом і певний час мовчать, ні пари з вуст. Володар заборонив розмовляти, і всі бояться почати. Потім наказує чоловікам стати вздовж правої стіни. З-поміж жінок обирає собі сімох, як то колись зробив Перший, Шабтай.

Першою бере за руку Віттель і дає їй ім’я Єва. Віттель, перша обраниця, не розуміє, що відбувається, заливається рум’янцем і нервово переступає з ноги на ногу. Вона цілковито втратила впевненість у собі. Стоїть, палаючи від сорому, полохка, наче курка. Яків ставить її праворуч від себе. Потім бере за руку Вайґеле, молоденьку дружину Нахмана з Буська, і дає їй ім’я Capa. Та йде, наче на ешафот, сумна, з похиленою головою, поглядаючи на чоловіка й чекаючи, що буде далі. Яків каже їй стати за Віттеллю. За Вайґеле ставить Єву, дружину Якова Майорка, і дає їй ім’я Ребека. Потім довго розглядає жінок, доки вони дивляться собі під ноги, і простягає руку до тринадцятирічної красуні Спринеле, невістки Еліші Шора, дружини його наймолодшого сина Вольфа. Її нарікає Бершавою. Потім береться обставляти лівий бік: там опиняються дружина Ісаака Шора, якій дано ім’я Рахель, дружина Хаїма з Надвірної, яку названо Леєю. Замикає ряд Ухля Лянцкоронська, якій Яків дає ім’я Афіша Суламітка.

Позаяк усі ті імена — то імена дружин патріархів, обраниці стоять мовчки, приголомшені. Їхні чоловіки також прикусили язика. Раптом починає плакати Вайґеле, дружина Нахмана. Це невдала мить для плачу, але кожен її розуміє.

Похмурий погляд Хани помічає в Іваному деякі деталі

Люди в хатах сплять покотом на прогнилих, абияк збитих ліжках. Дехто — на землі. В’язка торішнього сіна — ось і вся постіль. Барліг, інакше не скажеш. Лише дехто має порядні ліжка з лляною постіллю. Найбагатший дім — це обійстя Шорів.

Всі тут — брудні, завошивлені. Навіть у Якова є воші, бо він водиться з місцевими бруднулями. Хана про це здогадується. Точніше, вона це знає напевно.

Це ніяка не громада, а натовп випадкових людей. Вони навіть порозумітися не завжди можуть. Наприклад, ті, що говорять турецькою чи ладино, як Хана, не знають місцевої єврейської.

Є тут хворі й кульгаві. Ніхто їх не лікує, а прикладання рук допомагає не всім. Вже першого дня Хана стала свідком, як померла чергова дитина — від кашлю. Просто захлинулася ним.

Живе тут чимало вільних жінок — вдів та аґун, чиї чоловіки зникли, але вони не можуть вдруге вийти заміж, доки не буде доведено, що їхні мужі мертві. Деякі з них — узагалі не єврейки. Так Хані здається. Віддаються за шматок смачної їжі й за те, що їм дозволяють тут жити. На те, що всі тут сплять з усіма, дивляться крізь пальці, ба більше: у цьому бачать вищий сенс. Хана не розуміє, чому чоловікам так кортить злягатися — у цьому ж нема нічого аж такого особливого. Після других пологів вона цілком втратила до цього охоту. Їй заважають запахи чужих жінок на шкірі її чоловіка.

Яків здається Хані геть іншим. Він спочатку наче радів її приїзду, але були вони близькі лише двічі. Тепер він перейнятий думками про щось інше. Може, іншу жінку. Крутиться довкола нього та Віттель, позираючи на Хану спідлоба. Якову більше подобається бути з ними, ніж з Ханою. Слухає її неуважно, більше його цікавить Авача, яку він усюди бере з собою. Носить її на плечах, а мала вдає, що їде на верблюді. Хана залишається вдома і годує дитину грудьми. Побоюється, щоб синочок не підчепив тут якусь хворобу.

Малий Емануель весь час нездужає. Йому шкодять тутешні вітри, так само, як і задовга провесінь. Нянька-туркеня щодня вередує, що не хоче тут бути, що тут усе їй гидке, що вона от-от втратить молоко.

В їхньому Нікополі вже весна, а тут крізь гнилу траву лише пробиваються перші пагінці.

Хана тужить за батьком та його спокійною розважливістю. Сумує й за матір’ю, яка померла, коли Хана була дитиною. Щоразу, коли думає про неї, сама починає панічно боятися смерті.

Про те, як Молівда відвідує Іване

Молівда вирушає в дорогу з Варшави до Львова, коли шляхи після чергової відлиги замерзли, як камінь, і ними знову можна проїхати. Після зустрічі з архієпископом Лубєнським його вислав до Іваного такий собі ксьондз Звєжховський, якого призначили займатися справою антиталмудистів. Ксьондз дає йому цілу скриню катехізисів і повчальних брошур. А ще — образки-медальйони та вервиці. Молівда почувається, як один із тих вуличних продавців ікон. Окремо запакованою їде статуя Матері Божої, дещо грубо вирізьблена з липи і яскраво розфарбована. Це подарунок для пані Франк від пані Коссаковської.

Молівда прибуває до Іваного 9 березня 1759 року, і з першої ж миті його охоплює зворушення: це ж його село під Крайовою, так само облаштоване, лише прохолодніше і через те наче не таке затишне. Тут панує така ж атмосфера постійного свята, навіть погода цьому сприяє: стоїть невеликий мороз, високо на небі світить холодне сонце, кидаючи на землю жмут сухого колючого проміння. Світ здається свіжо прибраним. Люди витоптують стежки в чистому снігу, тому добре видно їхні маршрути. Молівді здається, що серед снігів життя якесь чесніше: все тут суворіше, кожна заповідь є категоричнішою, кожне правило — строгішим. Люди, що вітають його, виглядають погідними й щасливими, попри мороз і короткий день. До його візка підбігають діти, несучи цуценят, підходять зарожевілі від роботи жінки, зацікавлені всміхнені чоловіки. З коминів у високе небо здіймається дим — прямо, наче принесену тут жертву безумовно прийняли.

Яків вітається з ним урочисто, але тільки-но вони заходять до маленької хижки і залишаються там самі, знімає з нього вовчий кожух і довго обіймає його кремезне тіло, поплескуючи по плечах і повторюючи польською: «Ось ти й повернувся».

Всі тут: і брати Шори, щоправда без батька, бо після побиття він усе якось не може вичухатися, і Єгуда Криса з братом і шурином. Є Нахман, який щойно побрався з якоюсь дівчинкою (такий молодий вік — це варварство, думає Молівда), Моше в клубах диму, ще один Моше, кабаліст, із цілою родиною. Всі. Товчуться в крихітній кімнаті з вікнами, затягнутими чудними візерунками.

Яків збирається виголосити вітальне слово, сідає посередині столу. За ним — вікно, наче рама ікони. Сидить на темному тлі ночі. Подають один одному руку, дивляться по черзі один на одного, ще раз вітаються поглядом, ніби не бачилися вічність. Потім настає час урочистої молитви, Молівда знає її напам’ять і, мить повагавшись, повторює разом з усіма. Далі вони розмовляють, багато й хаотично, різними мовами. Вільна турецька Молівди розвіює сумніви прибічників Османа, які, хоч виглядають і поводяться як турки, п’ють не менше за подолян. Яків — гучний, в хорошому настрої. Приємно дивитися, як він їсть з апетитом. Хвалить страви, розповідає анекдоти, що викликають вибухи реготу.

Колись Молівда гадав, чи може Яків чого-небудь боятися, і вирішив, що тому геть чуже таке почуття. Це додає йому сили, люди шкірою це відчувають і самі позбуваються ляку. А оскільки євреї безперестанку когось бояться — пана, козака, несправедливості, голоду й холоду — і весь час живуть у непевності, Яків стає для них рятунком. Відсутність страху — наче його німб, у якому можна грітися, даруючи трохи тепла маленькій, змерзлій, зляканій душі. Блаженні ті, що не бояться. І хоч Яків часто повторює, що вони перебувають у Безодні, не така вже й страшна та Безодня, якщо він поруч. Коли Яків зникає хоча б на мить, розмови якось не клеяться, стишуються. Сама його присутність творить лад, очі мимоволі звертаються до нього, як до животворного полум’я. Так і зараз: Яків — вогонь, що горить серед ночі. Вже пізня година, коли вони починають танцювати: спочатку — лише чоловіки, у колі, наче у трансі. Коли вони, втомлені, повертаються за стіл, з’являються дві танцівниці. Одна з тих танцівниць згодом залишається з Молівдою на ніч.

Ввечері Молівда урочисто читає товариству листа, що його кілька днів тому від імені волоських, турецьких і польських братів ушкварив польському королю:

Тут Молівда прокашлюється і на мить замовкає, бо його охоплює сумнів, чи не надто воно зухвало звучить. Яка користь у цьому для короля, якщо і його піддані селяни-християни, всі ті натовпи жебраків, дітей-сиріт, калік, також потребують допомоги.

З глибини долинає чийсь схлип, до нього долучаються інші.

Подобається слухачам цей квітчастий стиль. Молівда, вельми собою задоволений, напівлежить на килимі, адже, відколи приїхала Хана, Яків живе в просторішій кімнаті, яку Хана облаштовує на турецький манір. Це дивно, бо за вікном лютує хурделиця. Маленькі віконця майже цілком заліпив сипкий сніг. Досить відчинити двері, і свіжий пил вдирається досередини, де пахне кофієм і лакрицею. А ще кілька днів тому здавалося, що прийшла весна.

— Посиджу у вас кілька днів, — каже Молівда. — У вас тут — наче у Смирні.

Це правда: йому краще тут із євреями, ніж у Варшаві, де навіть кофію не вміють подати, наливають його забагато, і сам він водянистий, через що потім докучають печія і нерви. А тут він сидить на підлозі чи на вигнутих лавочках за низькими столиками, на які подають кофій у крихітних чашечках. Наче для гномів. Ще й порядного угорського вина наливають.

Приходить Хана, щиро з ним вітається, дає йому на руки доньку Якова — малу Авачу, Євку. Дитина тиха, спокійна. Її трохи лякає велика рудувата борода Молівди. Мала дивиться на нього, не кліпаючи, уважно, ніби вивчає, що то за один.

— Ось і закохалася в дядька, — жартує Яків.

Але ввечері, коли вони залишаються вп’ятьох з Османом, Хаїмом з Варшави й Нахманом і відкорковують третій дзбан вина, Яків тицяє пальцем у Молівду й каже:

— Ти бачив мою доньку. Знай, що вона — королева.

Всі йому дружно підтакують, але він прагне не такої згоди.

— Але ти не думай, Молівдо, що я через красу називаю її королевою.

Пауза.

— Ні, вона справді королева. Ви навіть не знаєте, яка могутня.

Наступного вечора, коли після вечері збирається невеликий гуртик братів, Молівда, перш ніж упитися, звітує про свої перемовини з архієпископом Лубєнським. Вони рухаються в потрібному напрямку, хоч єпископ має сумніви, чи справді вони щиро горнуться до Церкви. Тепер він напише лист Крисі та Шломо Шорові, щоб склалося враження, ніби багато груп прагнуть охреститися.

— Хитрий ти, Молівдо, — каже до нього Нахман з Буська і поплескує по спині.

Всі з того Нахмана підсміюються, бо вдруге оженився і всюди за ним ходить його молоденька дружина. Сам Нахман, здається, злякався того одруження.

Молівда раптом починає сміятися.

— Бачиш, у нас ніколи своїх дикунів не було, а у французів і англійців були свої бушмени. От вельможне панство й хоче вас, своїх дикунів, до лона Церкви пригорнути.

Схоже, вино з Джурджу, яке приїхало сюди возами разом із Ханою, вже подіяло. Тепер усі теревенять, перебиваючи один одного.

— То чого ж ти туди їздив, домовлявся за нашими спинами з єпископом Дембовським? — питає Крису обурений Шломо Шор, хапаючи його за не надто чистий гальштук[125]. — Що ти там із ним каламутив? Хотів щось для себе випросити? Ви лише на нього гляньте! Це для того ти їздив сам до Чорнокозинців по єпископські листи? Щоб він тобі дав дозвіл? Він обіцяв тобі?

— Так, обіцяв. Що матимемо незалежність у межах Королівства. Про жодне хрещення мови не було. І цього ми маємо триматися. Після його смерті все полетіло шкереберть. А ви, дурні, летите на те хрещення, як нетлі на свічку. Не було мови про хрещення! — Криса випручується і вдаряє кулаком об стелю. — І тоді на мене хтось наслав бандитів, які побили мене до півсмерті.

— Паскудний ти, Крисо, — каже Шломо Шор і йде просто в заметіль.

Крізь відчинені на якусь мить двері досередини залітає сніг і відразу починає танути та встеленій ялиновим гіллям підлозі.

— Я погоджуюся з Крисою, — каже Єрухім.

Інші йому підтакують. Із хрещенням можна зачекати.

Тут втручається Молівда:

— Маєш ти рацію, Крисо, що тут, у Польщі, ніхто євреям повних прав не дасть. Або ти католик, або ніхто. Сьогодні магнатська ласка обсипле тебе золотом, бо ти — проти інших євреїв, але якщо завтра захочеш сам вирішувати справи своєї віри, тебе не лишать у спокої, доки не побачать, як ти лежиш хрестом у костелі. Помиляється той, хто думає інакше. Були перед вами аріяни, християни-іновірці, люди м’якої вдачі, та й ближчі Церкві, ніж ви. І що? Катували їх і врешті вигнали. Майно їхнє відібрали, а їх самих або повбивали, або прогнали.

Він говорить це якимось замогильним голосом. А Криса знову вигукує:

— Ви хочете йти просто в пащу цього чудовиська, Левіафана!..

— Має рацію Молівда. Нема в нас іншого виходу, ніж хрещення, — каже Нахман. — Хоча б про людське око, — додає він і позирає непевно на Молівду, який закурює люльку. Хмарка диму на якусь мить затуляє його обличчя.

— Якщо про людське око, вони завжди поміж вами швендятимуть і винюхуватимуть. Приготуйтеся до цього.

Западає довга мовчанка.

— У вас тут якось інакше все влаштовано зі зляганням. Ви не бачите нічого поганого в тому, що чоловік із жінкою лягає, нічого соромітного, — каже вже п’яний Молівда, коли вони удвох із Яковом сидять у його хижці, закутавшись у кожухи, бо крізь нещільні шибки віє холодом.

Яків тепер багато не п’є.

— Мені це подобається, це людське. Люди стають ближчими, коли злягаються.

— Якщо ти можеш спати з чужими жінками, а інші з твоєю — ні, це означає, що ти тут верховодиш, — каже Молівда. — Це як у левів.

Здається, це порівняння подобається Якову. Він таємничо всміхається і починає набивати люльку. Потім встає і надовго зникає. Такий уже він є, непередбачуваний. Ніколи не відомо, чого від нього чекати. Коли Яків повертається, Молівда вже п’яний в дим. Уперто продовжує тему:

— А те, що ти їм визначаєш, хто з ким, і кажеш їм це робити при запалених свічках, і сам із ними це робиш, — ось це мені зрозуміло. Бо ж можна це робити десь потай, у темряві, з ким завгодно… Але ти їх цим ламаєш і так міцно зв’язуєш, що вони будуть ближчими, ніж родина, більшим за родину. Вони матимуть спільну таємницю, знатимуть одне одного краще, ніж будь-хто, а ти-бо добре знаєш, що людська душа налаштована на любов, на кохання, на прив’язаність. Нічого сильнішого немає на світі. Вони про це мовчатимуть, бо людям потрібен привід для мовчання, вони мусять мати, про що мовчати.

Яків лягає навзнак на ліжку і затягується димом із характерним запахом, який Молівді миттю нагадує ночі в Джурджу.

— Ну, а діти… — не вгаває Молівда. — Від цього ж є спільні діти. Звідки ти знаєш, що ця дівчина, яка прийшла до тебе вчора, не народить тобі невдовзі дитину? І чия вона буде? Її чоловіка чи твоя? Це теж дуже пов’язує вас між собою. Ви всі — батьки. Наймолодша донька Шломо — чия вона дитина?

Яків піднімає голову й дивиться на Молівду; його погляд пом’якшав, став каламутнішим.

— Заткни пельку. Не твоя справа.

— Ага, не моя, виходить. А коли село треба випросити в єпископа, тоді моя, — продовжує Молівда, теж виймаючи люльку. — Дитина належить матері, а отже, і її чоловікові. Це найкращий винахід людства. Отже, лише жінки мають доступ до правди, яка так хвилює багатьох.

Тієї ночі вони засинають п’яні, у тій самій хатинці, їм не хочеться виходити в завірюху, яка шаленіє між хатами, й шукати дорогу до своїх ліжок. Молівда повертається до Якова, але важко сказати, спить той чи ще його слухає. Його очі напівзаплющені, вузька шпаринка між повіками відбиває світло лампи. Молівді здається, що він звертається до Якова, але, можливо, це омана. І невідомо, чи Яків його чує.

— Ти завжди казав, що вона або вагітна, або щойно народила. Через ті довгі пологи й вагітності вона завжди була недоступною, але її ти також мусиш випустити з жіночих покоїв. Тебе також мусять стосуватися правила, які ти накидаєш іншим. Розумієш?

Яків не реагує, лежить навзнак, його ніс цілить у стелю.

— Я бачив, як ви дорогою розмовляли поглядами. І вона просила тебе: ні. Хіба я не правий? І у твоєму погляді було це «ні». Але зараз це означатиме дещо більше. Я чекаю, я вимагаю тієї справедливості, яку ти встановив для інших. Тепер я теж один із вас. І я вимагаю твоєї Хани.

Тиша.

— У тебе тут є всі жінки. Всі вони твої — жінки й чоловіки, тілом і духом. Я розумію: ви — щось більше, ніж просто спільнота однодумців, щось більше, ніж сім’я, бо пов’язав вас гріх, якого в сім’ї бути не може. Вас сполучили слина й сім’я, не лише кров. Це зв’язує дужче, ніж решта. Так було і в нас у Крайові. Навіщо нам слухатися законів, яких не шануємо, законів, які суперечать релігії природи?

Молівда штовхає Якова в плече, той зітхає.

— Ти під’юджуєш своїх людей, щоб вони лягали одне з одним, але не так, як вони того хочуть, не так, як каже їм їхня природа. Бо їхня п р и р о д а — це ти.

Останні речення він уже ледь мимрить. Бачить, що Яків спить, і замовкає, розчарований відсутністю його реакції. Обличчя Якова розслаблене й спокійне, мабуть, він нічого не чув, інакше не всміхався б так крізь сон. Його можна назвати красивим. Молівді він здається патріархом, попри молодість і все ще чорну, без жодної сивої волосини, бороду. Йому, певно, передалося тутешнє божевілля, бо він теж бачить довкола голови Якова світіння — про нього йому схвильовано розповідав Нахман, який тепер просить називати його Якубовським. Зненацька у Молівди виникає бажання поцілувати Якова в уста. Якусь мить він вагається і торкається пальцями його губ. Але навіть це не будить сплячого. Яків плямкає і перевертається на бік.

Уранці виявляється, що потрібно відгортати сніг перед дверима, щоб вийти з хати.

Милість Божа, яка кличе з темряви у світло

Наступного дня Яків жене Молівду до роботи. У хаті Нахмана є окрема кімната для таких справ. Молівда називає її канцелярією.

Вони писатимуть нові прошення, щоб закидати ними єпископські та королівські канцелярії. Молівда запиває ложку меду пивом — це корисно для шлунку. Доки всі збираються, Яків несподівано питає Молівду:

— Яка тобі, Молівдо, від нас користь? У що ти граєш?

— Жодної мені користі від вас нема.

— Ми ж тобі платимо.

— Саме стільки, скільки мені потрібно, щоб не бути голодним і одягтися, бо я голий як турецький святий. Забагато я бачив світу, Якове, щоб вас не зрозуміти. Оті, інші, такі самі чужі мені, як і ви, хоч я й з-поміж них вийшов. — Молівда робить ковток мікстури й додає: — Але й не зовсім з-поміж них.

— Дивний ти, Молівдо. Наче навпіл переламаний. Я збагнути тебе не можу. Тільки-но роздивлюся, ти опускаєш ширму. Кажуть, у морі є такі тварини: якщо намагаєшся їх упіймати, вони випускають чорнило.

— Це восьминоги.

— Ось і ти такий.

— Якщо мені захочеться, піду від вас.

— Криса каже, що ти шпигун.

— Криса — зрадник.

— Хто ти, графе Коссаковський?

— Я — король острова у грецькому морі, володар м’якосердих підданців, хіба ти не знаєш?

Речення за реченням вони складають нове прошення до Владислава Лубєнського, архієпископа Львівського.

— Головне — не переборщити, — застерігає Молівда. — Ми його не знаємо. Може, він до нас не прихильний. Кажуть, він меркантильний і марнославний.

Немає сумніву: що більше прошень, то краще. Але вони мусять бути розважливі й округлі, наче краплі, що точать камінь. Молівда замислюється, дивиться у стелю.

— Все треба розповісти від початку. Від Кам’янця. Від декрету єпископа.

Так вони й роблять. Представляють себе у вигідному, благородному світлі. Так барвисто описують свої добрі наміри, що самі починають у них вірити.

— «Довідавшись про се, супротивники наші, що воюють повсякчас із духом мудрості, руку на нас підняли й у нечуваних злочинствах перед єпископом звинуватили», — пропонує Молівда.

Всі кивають головами. Нахман хоче дещо додати.

— Може, краще «руку підняли на нас, себто на самого Бога»?

— Що це означає? — питає Молівда. — До чого тут Бог?

— Що ми — на боці Бога.

— Що Бог — з нами, — розтлумачує Шломо Шор. Молівді це не дуже подобається, але він вписує руку Бога, як хоче Нахман.

Невдовзі він знову читає написане:

Символ віри звучить важко, глухо. Анчель, молодий небіж Моше, починає нервово хихотіти і змовкає під поглядом Якова.

Лише згодом Молівда дописує початок:

Здається, лише Нахман розуміє заплутаний, пишномовний стиль Молівди. Аж прицмокує від захвату й незграбно намагається перекласти його кучеряві фрази єврейською та турецькою.

— Це точно польською? — питає Шломо Шор. — Тепер мусимо вставити фразу, що ми вимагаємо диспуту, аби, аби…

— Аби що? — питає Молівда. — Навіщо той диспут?

— Щоб усе було явним, а не прихованим, — каже Шломо. — Щоб відновити справедливість і зробити це на сцені — так люди краще пам’ятають.

— Далі, далі, — Молівда робить рукою такий жест, ніби крутить якесь невидиме колесо. — Що ще?

Шломо хотів би ще щось сказати, але він надто чемний, помітно, що якісь слова застрягають йому в горлі. Яків дивиться на цю сцену й відступає, спираючись на стілець. Тоді озивається Мала Хая, дружина Шломо, яка принесла інжир і горіхи.

— Ще йдеться про помсту, — каже вона, розставляючи на столі мисочки. — Помсту за побиття ребе Еліші, за пограбування, за всі переслідування, за вигнання з міст, за дружин, які пішли від чоловіків і були для всіх наче шльондри, за прокляття, яке наклали на Якова і нас усіх.

— Вона права, — каже Яків, який досі мовчав.

Всі кивають головами. Так, ідеться про помсту. Мала Хая каже:

— Це війна. Ми йдемо на війну.

— Жінка має рацію, — каже Молівда і вмочає перо в каламар:

Врешті вони роблять перерву на обід.

Молівда вечорами знову п’є. Привезене з Джурджу вино — чисте, має смак оливкових гаїв і динь. Яків не бере участі в дискусіях і писанні прошень. Він зайнятий справами в селі, каже, що навчає, хоч насправді це виглядає так, що сідає біля жінок, які скубуть пір’я, і розповідає. Таким його й бачать: невинним, ні в що не вплутаним, вільним від слів і літер. Піднімає їх за коміри, коли намагаються йому кланятися. Він цього не хоче. Ми всі рівні, каже. І це захоплює тих бідолах.

Певно, що нерівні, — думає Молівда. Вони у своєму богомильському селі теж не були рівними. Серед них були люди тілесні, душевні та духовні. Соматики, психіки та пневматики, як називали їх грецькою. Рівність — це щось, що суперечить природі, хай як її прагнеш. Одні складаються переважно з земної матерії, вони важкуваті, плотські, нетворчі. Їхня роль — хіба що слухати. Інші живуть серцем, емоціями, пориваннями душі; а ще інші мають зв’язок із найвищим духом, далекі від тіла, вільні від афектів, просторі всередині. До цих має доступ Бог.

Але, живучи разом, вони мають користуватися однаковими правами.

Молівді тут подобається. Власне, у нього тут нема інших справ, крім цього ранкового писання. Йому хочеться змішатися з ними, стати одним із них, загубитися поміж їхніми бородами й халатами, серед складок і бганок жіночих спідниць, у їхньому запашному волоссі. І не проти він іще раз охреститися разом з ними: може, це повернуло б його у віру іншим шляхом, кухонними дверима, які ведуть не одразу до встелених килимами салонів, а туди, де лежать у скринях ледь попсовані овочі, підлога липка від жиру і доводиться ставити незручні, банальні запитання. Наприклад: хто такий цей Спаситель, який дозволив, щоб його так жорстоко вбили, і хто прислав його у світ? І чому світ, створений Богом, узагалі потрібно рятувати? І «чому все так погано, коли могло бути так добре?» — цитує подумки Молівда доброго наївного Нахмана і всміхається.

Він уже знає: багато хто з них вірить, що, охрестившись, сягне безсмертя. Може, вони й мають рацію — отой різношерстий натовп, який щоранку слухняно стає в чергу по порцію їжі, аби ввечері лягти спати з повним шлунком, оті брудні діти з коростою між пальцями, оті жінки, які під чепчиками ховають немиті кудла, оті їхні худі чоловіки. Може, саме їх зараз веде святий дух, душечка свята, те велике світло, геть відмінне від світу, чуже йому, як і вони самі, наче зроблене з іншої матерії, якщо світло взагалі можна назвати матерією. А воно обирає собі саме таких, як вони, — невинних, вільних від кайданів догм і приписів. І доки вони самі собі не створять нових догм і приписів, доти будуть справді чистими, справді невинними.

Прошення до архієпископа Лубєнського

Писання триває кілька довгих днів, аж доки не ухвалюють такого:

1. Пророцтва всіх пророків про прихід Месії не справдилися.

2. Месія був Богом істинним, ім’я якому Адонаї, він же прийняв тіло наше і в ньому страждав задля спокути і спасіння нашого.

3. Відколи прийшов правдивий Месія, всі жертви й церемонії втратили силу.

4. Кожна людина має виконувати закон Мойсеїв, бо в ньому — спасіння.

5. Святий Хрест є символом Трійці Пресвятої й печаттю Мойсея.

6. До віри Царя Мойсея ніхто не може прийти інакше, ніж через хрещення.

Коли триває голосування за шість перших тез, Криса все ще опирається хрещенню, але, помічаючи підняті руки, розуміє, що нічого вже не вдієш. Рвучко махає рукою й сидить похнюпившись, спершись ліктями об коліна, і дивиться в підлогу, де грудки болота, принесені знадвору, поволі всякають у тирсу.

— Отямтеся! Ви робите велику помилку.

Криса, попри потворне обличчя, є хорошим промовцем і малює перед присутніми таку моторошну картину, що вони починають схилятися на його бік. Якщо йому вірити, їхнє майбутнє неминуче нагадуватиме життя селян. Цей аргумент починає діяти пополудні, коли всі попоїли, і розігріті тіла важчають, до того ж сутінки, що западають за маленькими віконцями, сталево-сірі, як гострі леза, і здається, ніби їм не буде кінця.

Крисі вдається викласти умови прийняття хрещення в кількох реченнях.

Отже, хрещення не відбудеться перед святом Трьох Царів 1760 року. Їх не змушуватимуть голити бороди й зрізати пейси. Вони зможуть користуватися обома іменами — і християнським, і єврейським. Носитимуть єврейський одяг. Одружуватимуться лише між собою. Ніхто не силуватиме їх їсти свинину. Крім неділі, вони святкуватимуть ще й шабат. Врешті, збережуть у себе гебрайські книги, зокрема Зогар.

Це їх заспокоює. Вони вже не слухають Крису. Тим більше, що приїжджає старий Шор із Хаєю.

Шор човгає ногами. Хая веде його, і хоч зовні на ньому вже не видно ран, помітно, що він пережив тяжку внутрішню травму. Еліша нічим не нагадує того здорового рум’яного старого, яким був ще рік тому. Власне, невідомо, чи поява нової теми пов’язана з приходом Еліші та Хаї, чи вона витала тут весь час, чекаючи своєї черги. Тепер важко навіть сказати, хто перший висунув ідею остаточної розправи з ворогом. Під «ворогом» мали на увазі Рапапорта, Менделя, Шмулевича і всіх рабинів — сатанівських, язловецьких, могилівських, а також їхніх дружин, які плюють на відступників на вулицях і шпурляють камінням у їхніх жінок.

Цей ворог добре знайомий, навіть близький, через що стає ще більшим ворогом. Якщо ворог близький, знаєш, як завдати йому найдошкульнішої рани. Хоч заболіти може й тобі. У такій боротьбі з близьким ворогом є якась химерна, збочена приємність, бо це так, наче б’єш самого себе, а водночас лишаєшся неушкодженим. Отже, коли з’являється ця ідея (невідомо, в чиїй голові), западає тиша, і всі замислюються. Хтозна, що на це сказати. Йдеться про те, щоб додати ще й сьомий пункт:

— Нічого такого нема у писаннях, — похмуро каже Нахман.

— У писаннях є все, — відповідає йому Яків.

Прошення підписують у мовчанні. Ставлять свої підписи й новачки: Арон бен Шмуль із Чернівців та Меєр бен Давид із Сиґіта, який прибув сюди з цілою родиною, Мошко бен Яків з Бухареста, а також Анчель, який так нервово хихотів. Прошення відвезе Молівда, і якщо буде згода архієпископа, згодом поїде офіційна делегація.

Нарешті, коли вже стоять усі підписи, Нахман вставляє свої п’ять мідяків і переконує Молівду, щоб той своїм красивим, філігранним почерком дописав одне речення:

Останньої ночі до Молівди приходить дівчина, яка йому сподобалася, — Танна. Якусь мить йому здається, що то Хана. І справді, вона разюче на неї схожа: такі ж широкі стегна і плаский живіт. Вона трохи збентежена, він теж. Молівда посувається, щоб звільнити їй місце поруч. Вона тихенько лягає, затуливши руками обличчя. Молівда починає гладити її по спині, її шкіра — як шовк.

— У тебе вже є наречений? — питає він турецькою, бо дівчина, схоже, з Валахії.

— Був, але лишився там.

— Візьмеш собі іншого?

— Не знаю.

— А мене хочеш?

— Хочу.

Він обережно забирає її руки від обличчя, а вона обіймає його і притуляється до нього всім тілом.

Про те, що божественне й грішне сплетені нерозривно

— Чому біблійний Яків для вас такий важливий? — питає Молівда, поки Нахман верхи проводить його до Кам’янця. — Я цього не розумію.

Нахман пояснює плутано. Молівда мусить це все просіювати крізь сито своєї мови, бо розмовляють вони трохи гебрайською, трохи польською. Гебрайською воно все складніше, бо завжди багатозначне. Але польською те, що розповідає Нахман наспівно, наче цитує напам’ять якісь книги, теж непросто висловити. Для таких речей бракує слів. Польська мова мало з ними знайома, на богослов’ї не знається. Саме тому в Польщі всі єресі якісь прісні й ніякі. Правду кажучи, говорячи польською, жодної єресі не створиш. Польська мова за своєю природою ортодоксальна й слухняна.

— Але було це благословення отримане шляхом обману й крадіжки, — додає Молівда.

— Саме так. Яків сам пішов проти закону й обдурив батька. Порушив право і тому став героєм.

Молівда замовкає ненадовго.

— Але згодом, коли Яків уже був патріархом, він сам стежив за дотриманням закону. Це якесь крутійство: коли тобі це потрібно, ти порушуєш закон, коли ж закон слугує твоїм цілям, ти його відстоюєш, — сміється Молівда.

— І то правда. Пригадуєш, як Яків не дозволяв своїй Рахелі взяти ідолів, терафіми?

— Чому?

— Тут Яків робить помилку. Замість того, щоб визнати божественне, яке міститься в терафімах, він відкидає його. Не дозволяє собі визнати святість, представлену в іншій, чужій формі. Але Рахель розуміє, що божественне присутнє навіть в ідолі.

— Жінки іноді бувають мудріші.

— Менше зважають на слова.

— Як-от Шорова Хая?

— Хая — не зовсім жінка, — повагом відповідає Нахман.

Молівда сміється.

— Я її теж хотів, але Яків не дав.

Нахман мовчить. Вони їдуть берегом Дністра, ріка в’ється праворуч від них, зникає і з’являється знов. Здалеку вже видніється муроване громаддя Хотина й Окопів.

— Яків — шахрай, — каже Молівда провокативно, але Нахман поводиться так, наче не чує його. Озивається лише тоді, коли з-за обрію виринають обриси великої фортеці й містечка, розташованого біля її підніжжя.

— А знаєш, що там народився Баал Шем Тов? Отам, в Окопах, — каже Нахман.

— А хто це?

Нахман, здивований таким незнанням, каже лише:

— То великий мудрець.

Про всяк випадок вони з’їжджають з головної дороги, хоч на горбистій рівнині все одно нема де сховатися.

— Я тебе, Молівдо, дуже шаную. Насамперед за те, що ти — добра людина. І Яків тебе любить. Допомагаєш нам, як ніхто інший. Лише не можу зрозуміти, навіщо воно тобі?

— Заради грошей.

— Мені цього було б досить. Але ти мислиш не так, як ми. Можливо, навіть нас не розумієш. Ти кажеш: чорне і біле, добро і зло, чоловік і жінка. Але все не так просто. Ми вже не віримо в те, що проповідували старші кабалісти: що досить визбирати з темряви іскри світла, і вони сполучаться в месіанський тіккун, щоб змінити світ на краще. Ми перейшли межі. Адже божественне й грішне сплетені нерозривно. Шабтай казав, що після Тори де-Бріа, Тори світу сотвореного, настане Тора де-Ацілут. А Яків і всі ми бачимо, що ці дві Тори змішані, сплетені, і єдине, що можна зробити, — це переступити через обидві. Вся річ у тому, щоб зрушити з тієї точки, де ми все ділимо на зло й добро, світло і темряву, залишити позаду всі ці примітивні поділи й покласти початок новому ладові. Невідомо, що там попереду; це так, неначе ми ставимо все на одну карту і робимо крок у темряву. Так, ми ступаємо в темряву.

Коли Молівда дивиться на Нахмана, цього невисокого веснянкуватого чоловіка, який із запалом говорить, доки не починає заїкатися, то аж дивом дивується, який потужний розум марновано на такі непотрібні речі. Цей Нахман знає напам’ять цілі уривки книг, а деякі книги — від початку до кінця, і коли потрібно, заплющує очі й декламує, так швидко й пристрасно, що Молівда нічого не розуміє. Він просиджував цілими тижнями над парадоксами, коментарями до коментарів, одним-єдиним незрозумілим словом у тексті. Схилившись, він може годинами молитися. Але не знає нічого про астрономію чи географію, крім того, що випадково почув у мандрах. Не має уявлення ні про політичні устрої, ні про уряди, ні про філософів — лише про своїх кабалістів. Декарт — то для нього не більше, ніж декор. А все ж Нахман розчулює Молівду. Чи є на світі хтось пристрасніший і наївніший? Ні, він один такий — Нахман Шмуйлович, Нахман бен Самуель, рабин із Буська.

Про Бога

— Знаєш, Молівдо, я не можу тобі всього сказати. Я склав обітницю мовчання, — зненацька каже Нахман; його кінь спиняється й опускає голову, наче це зізнання сповнює його сумом. — Ти гадаєш, що ми йдемо до Едому через злидні й марнославство…

— Це було б зрозуміло, — відказує Молівда і б’є в боки свого коня, щоб той зупинився. — По-людському. Нема в цьому нічого поганого.

— Так воно вам, християнам, може здаватися. Ми й прагнемо, щоб ви так думали. Бо інших причин ви не розумієте. Ви — мілкі, задовольняєтеся поверхнею, церковною догмою й капличкою. Цього вам досить.

— Яких причин ми не розуміємо?

— Що ми цілковито перебуваємо в Бозі, і це — тіккун. Ми рятуємо світ.

Молівда всміхається, його кінь починає ходити колом. Великий горбистий простір — вдалині видніються Окопи Святої Трійці — повагом пересувається перед його поглядом. Молочно-біле небо ріже очі.

— І як же це ви рятуєте світ?

— Бо світ — кепсько зроблений. Всі наші мудреці, від Натана з Ґази до Кардозо, казали, що Бог Мойсея, Творець Світу, є лише Малим Богом, замінником Великого, якому наш світ геть чужий і байдужий. Творець відійшов. У тому й полягає вигнання, що ми мусимо молитися Богові, якого нема в Торі.

Тон Нахмана стає якимось скорботним, і Молівда починає дратуватися.

— Що на тебе сьогодні найшло? — питає він і рушає вперед. Але Нахман не зрушує з місця, тож Молівда вертається.

— Цей Бог є Богом… — починає Нахман, але Молівда пришпорює коня і рушає галопом. Чути лише його коротке:

— Мовчи!

Спиняється Молівда там, де розходяться два шляхи: один веде до Кам’янця, інший — на Львів. Він озирається назад. Бачить замислену постать Нахмана верхи. Його кінь балансує на лінії обрію, наче якийсь сонний канатоходець.

«Пекар пече хліп»

Лист із новиною про те, що Молівду призначено маршалком двору в архієпископа Лубєнського, застає його в Кам’янці в каштеляна Коссаковського, його «кузена». Він вирушив до нього з Іваного начебто просто в гості, а насправді заради того, щоб помитися, прихопити якогось одягу, книжок і, ясна річ, пліток. Катажини, втім, не було — вона, як завжди, мандрувала; а з каштеляном Коссаковським про щось серйозніше, ніж собаки і полювання, поговорити складно. Після кількох келишків угорського вина він пропонує Молівді піти в одне місце, де найкращі дівчата. Але Молівда відмовляється: після Іваного йому цього вже досить. Увечері вони грають у карти з командиром гарнізону, галасливим Марціном Любомирським, який любить перетягувати на себе увагу. І саме в цю мить кличуть Молівду, бо прибув зі Львова кур’єр із листом.

Новина приголомшує. Молівда не сподівався такого. Коли він читає лист за столом, на його обличчі вимальовується глибокий подив. Але каштелян Коссаковський все розуміє:

— Це ж тебе моя чудова дружинонька нарадила, щоб когось свого біля примаса[127] мати? Бо він, Лубєнський, от-от стане примасом. Ти цього не знав?

Пан Любомирський посилає до себе по ящик якогось особливого вина й замовляє циганських музик. Про карти можна забути. Молівда все ще здивований, думками він десь у майбутньому, в неймовірних днях, які на нього чекають. І чомусь пригадується йому той день, коли на горі Афон під величезним парасолем неба стежив він за шляхом якогось жука, а в голові в нього лунала монотонна музика цикад. І ось куди він зайшов!

Наступного дня, свіжовиголений і гарно вбраний, він з’являється в покоях архієпископа у Львові.

Поселили його в палаці; тут чисто і приємно. Він одразу виходить у місто, де купує собі у вірменина турецький пояс, красивий, майстерно тканий, барвистий. А до того — жупан. Міркує щодо блакитного, але гору беруть раціональні аргументи, і остаточний вибір падає на колір темної води, хмарної лазурі. Розглядає львівську катедру, але швидко змерзає, тож повертається до кімнати й розкладає аркуші. Молівда писатиме листи. Але спершу — обов’язкова праця, яку він вирішив виконувати щодня, аби не забути греки: він перекладає Піфагора. Щоденно по кілька рядків, аби не одуріти під цим холодним, ворожим, велетенським, сірим польським небом.

«Легковажні люди схожі на порожні посудини. Коли береш їх за вуха, ними легко керувати». Або: «Розумний має залишати цей світ, наче бенкет». Або: «Час навіть полин на мед солодкий перетворює». «Бувають такі обставини й потреби, коли ворога цінуєш більше, ніж друга». Йому кортить ці мудрі й промовисті цитати вставляти у примасівські листи.

Тим часом архієпископові Лубєнському цирульник ставить банки. Застудився, вертаючись із Варшави, де перебував два місяці, і тепер кашляє. Над ложем запнуто завіси. Ксьондз Пікульський стоїть поруч і дивиться на вузьку смужку громіздкого тіла архієпископа, з якого знущаються вправні руки цирульника.

Ксьондзові Пікульському постійно здається, що це все вже було, що всі ці слова він уже казав світлої пам’яті єпископові Дембовському, так само стояв перед ним, наче слуга перед паном, і намагався його застерегти. Чому ж церковні ієрархи такі наївні? — дивується Пікульський, втупившись у вигадливі турецькі візерунки штори. Каже:

— Ви, Ваша Ексцеленціє, не маєте зважати на такі зухвалі вимоги, бо це створить прецедент для цілого світу.

З-за штори чутно лише стогони.

— Не вдалося їм легалізувати своєї секти в межах їхньої єврейської релігії, от вони й вигадали нове шахрайство.

Пікульський чекає якоїсь реакції, але у відповідь — мовчанка, тож він продовжує:

— Адже як розуміти те, що вони хочуть зберегти деякі свої звичаї й одяг? А те «святкування шабату»? А ті їхні бороди й зачіски? Зрештою, самі талмудисти не хочуть, аби сабсацвіанці ходили одягненими по-єврейському, бо для них вони не євреї. Тепер вони — ніхто, нікому не належать, як бездомні пси. Це загрожує тим, що ми напитаємо собі на власну голову ще одних єретиків — а лише нещодавно ж з одними впоралися.

— Кого ви, отче, маєте на увазі? — долинає слабкий голос із-за штори.

— Маю на увазі тих нещасних аріян, — відповідає ксьондз Пікульський, думаючи вже про щось інше.

— Хрещення — то хрещення. Ох і сподобалося б таке велике хрещення Риму… — хрипко каже за завісою архієпископ.

— Але жодних умов. Ми маємо вимагати від них лише безумовного навернення, до того ж якнайшвидше. Найкраще — одразу після закінчення диспуту, що його плануємо, як ви, Ваша Ексцеленціє, знаєте, на весну, коли стане тепло. І жодних «але». Пам’ятайте, Ваша Ексцеленціє, що це ми диктуємо умови. Першими мають охреститися їхній зверхник, його дружина і діти. До того ж так урочисто і з таким розголосом, як це лише можливо. Щоб усі знали й бачили. Без дискусій.

Зайшовши, Молівда бачить, що архієпископа оглядає якийсь медик, високий єврей з похмурим поглядом. Він вийняв зі скриньки різні скельця і прикладає їх до очей його Ексцеленції.

— Носитиму скельця, мені вже важко читати, — каже архієпископ. — Гарно ти, пане Коссаковський, себе показав. Бачу, що все вже вирішено. Твої намагання привести цих людей у лоно Церкви — значні й помітні. Відтепер займатимешся тим самим, але вже під моїм крилом.

— Заслуга моя невелика, бо є бажання величезне з боку цих заблуканих овечок, — скромно відповідає Молівда.

— Ти мене тут, вашмосте, овечками не зачаровуй.

— Що ви зараз бачите, Ваша Ексцеленціє? Можете прочитати ці літери? — високий єврей тримає в руці аркуш із кривим написом: «ПЕКАР ПЕЧЕ ХЛІП».

— Пекар пече хліб. Добре бачу, чудово! Це просто диво, — чудується архієпископ Лубєнський.

— Ми обидва знаємо, що кожен хоче бути на боці сильнішого, — каже Молівда.

Вочевидь, друге скельце теж ідеально пасує, бо архієпископ задоволено постогнує.

— А це — ще краще! Ах, як же я добре бачу. Кожну волосину у твоїй рудій бороді, Ашере.

Тепер, коли медик складає свою скриньку й виходить, Лубєнський звертається до Молівди.

— А щодо тих давніх і загальновідомих звинувачень, що євреї додають до маци християнську кров… Солтик на цьому добре знається, хіба ні? — він широко всміхається. — Мені здається, це те саме, що гратися самим лезом без руків’я.

— Вони самі напросилися. Це схоже на помсту.

— Папа ясно заборонив будь-які згадки про ту кров. Але якщо вони самі так кажуть… Певно, є в тому якась частка істини.

— Мені здається, в це ніхто не вірить.

— А єпископ Солтик? Він вірить? Я не знаю. Знаю, що треба дбати про свої інтереси. Хороша робота, пане Коссаковський.

Наступного дня Молівда вирушає просто до Ловича, щоб обійняти нову посаду. Він — у піднесеному, майже ейфорійному настрої. Почалася відлига, і пересуватися шляхами складно, кінські копита ще ковзають по замерзлих грудках болота, а пополудні, коли починає смеркати, вода в коліях замерзає і холодне небо кольору сірки відбивається в дзеркальцях тонкої криги. Молівда їде верхи, сам, лише іноді приєднуючись до інших подорожан, щоб наступного ранку їх залишити. Десь підчепив бліх.

За Любліном на нього нападає якась голота з палицями, він відганяє їх, вимахуючи шаблею і кричачи, як знавіснілий, але після того подорожує лише в групі. Дістається до Ловича через дванадцять днів і практично відразу береться до роботи.

Канцелярія примаса вже працює, і однією з перших справ, якими потрібно зайнятися, є прошення єврейських «пуритан», як їх називає сам архієпископ Лубєнський. Саме те, що його Молівда нещодавно писав в Іваному. Схоже, тепер йому самому доведеться на нього відповідати. Поки що він наказує зробити кілька копій і переслати далі, до нунція Серри, до королівської канцелярії, до архіву.

Кілька разів, уже прибувши до Ловича, він обережно починав розмову з примасом про цю справу, але Лубєнський зараз цілковито поглинутий облаштуванням свого палацу, який, на жаль, дещо підупав і вже втратив колишню пишноту — як у часи, коли під час безкоролів’я примас виконував функції короля.

Якраз прибули у скринях зі Львова архієпископові книжки. Лубєнський неуважно їх переглядає.

— Ви, вашмосте, мусите дошукатися причини, чому їх так тягне до Церкви. Чи їхні наміри дійсно безкорисливі та скільки з них насправді готові навернутися, — неуважно каже архієпископ.

— У самому Львові є щонайменше сорок таких родин, а решта походять не лише з Речі Посполитої, але й з Угорщини, Валахії, і люди то найвченіші. Найсвітліші уми, — бреше Молівда.

— І скільки ж їх?

— У Кам’янці мені казали, що разом їх може бути й зо п’ять тисяч, а після останніх донесень схоже, що втричі більше.

— П’ятнадцять тисяч, — із подивом повторює примас, бере першу-ліпшу книжку і неуважно її гортає. Читає назву: «Нові Атени».