Книги Якова

Єнта читає паспорти

Єнта бачить паспорти, що їх показують на кордоні. Офіцер у рукавичках бере їх обережно і залишає мандрівників у кареті, щоб уважно розглянути документи в будці сторожі. Подорожні мовчки чекають.

Крім цього австрійського паспорта, є ще прусський, і Єнта бачить його дуже детально. Він написаний гарним почерком і завірений великою печаткою:

Єнта уважно придивляється до цього німецького формулювання: «und von ansteckender Seuche ist gottlob nichts zu spüren…».

Єнта розуміє, що за цими паспортами ховається величезний космос державного апарату з його сонячними системами, орбітами, супутниками, феноменами комет і таємничою силою тяжіння, що її не так давно описав Ньютон. Ця система водночас всевидюща та обережна, її очі — то сотні й тисячі чиновницьких столів, стоси паперів, що їх переписують за допомогою загострених гусячих пер і передають з рук до рук, зі столу до столу. Аркуші паперу створюють вітерець, що його не помітиш за осінніми вихорами, але у світовому масштабі він ой як відчутний. Десь далеко, в Африці чи на Алясці, цей вітерець здатний зчинити ураган. Держава — це ідеальний узурпатор, невблаганний правитель, її лад встановлений раз і назавжди (доки його не змете чергова війна). Хто накреслив кордони серед цих зарослих пустирів? Хто забороняє їх перетинати? Від чийого імені діє цей підозріливий офіцер у рукавичках, і звідки та його підозріливість? Хто й навіщо пише папери, що їх возять поштарі й кур’єри поштовими каретами, на кожному спочинку змінюючи змучених коней?

Почет Якова — то сама молодь, старих немає. Вони залишилися у Варшаві й чекають, пильнують за щойно розпочатими торговими справами. Молодших дітей віддали до отців-піярів, вони живуть у Новому місті, щонеділі ходять до костелу. Інші, зголивши бороди, розчинилися в юрбі на багнистих вулицях столиці, іноді ще відчутний їхній легкий єврейський акцент, але й він тане, як весняний сніг.

Яків їде в першій кареті, вкритий хутрами, біля нього — Авача, яку батько вже називає не інакше, як Евою. Вона зарум’яніла від холоду, і батько раз по раз поправляє на ній хутряний плед. Дівчина тримає на колінах стару сучку Рутку, яка зрідка тужливо повискує. Авачу не вдалося вмовити, щоб вона залишила пса у Варшаві. Навпроти сидить Єнджей-Єрухім Дембовський, який став секретарем Якова, доки Якубовський разом із дружиною опікуються синами Володаря у Варшаві. Поруч із Дембовським іде Матеуш Матушевський. Мовчки простягають офіцерові паспорти. Верхи гоцають кухар Казімеж із двома помічниками, Юзефом Накульніцьким та Францішеком Бодовським, а також Іґнацій Цесірайський, якого Яків уподобав собі ще в Ченстохові та призначив помічником.

У другій кареті з’юрмилися жінки. Одна з них — Маґда Ґолінська, колись Єзерянська, подруга Еви Франк, старша за неї на кілька років, висока, впевнена в собі, турботлива, віддана; в її паспорті записано, що вона покоївка. Другою покоївкою значиться Ануся Павловська, донька Павела Павловського, колись Хаїма з Буська, брата Нахмана Якубовського. Ануся виросла і стала красунею. Прачками записані Ружа Міхаловська та Тереса, вдова Лабенцького. Ще з ними ідуть Ян, Янек, Іґнац і Якуб, які ще не заробили собі прізвищ, тож прискіпливий офіцер вписує напроти їхніх імен «Форіш» та «Фурман». Яків плутає їхні імена: коли не може згадати, називає їх усіх «Гершеле».

Вже в Остраві помітно, наскільки інакшою є та країна — доглянутою, чистою. Дороги добре в’їжджені, й попри болото, ними можна легко проїхати. Біля шляхів стоять заїзди, до того ж неєврейські: єврейських вони, їдучи Польщею, уникали. Але ж Моравія — то країна правовірних, тут у кожному містечку є хтось з їхніх. Хоч упізнати їх нелегко: вони закриті, мовчазні й виглядають наче справжні християни. Єрухім Дембовський, якого Яків кумедно називає Єндрусем, визирає з цікавістю у вікно й цитує якогось кабаліста, який виявив, що рядок із Псалма 14:3 — «Усе повідступало, разом стали бридкими вони, нема доброчинця, нема ні одного» — має таке саме числове значення, як і гебрайська назва Моравії — Мерін.

— Треба бути обережними з тими німцями, — застерігає він.

Ева розчарована: вона дуже хотіла, щоб з ними поїхали її брати. Але вони, дитинні й полохливі, слабкі, як пагони, що проросли в погребі, бояться батька. А той радше суворий до них, ніж по-батьківському ласкавий; вони, здається, весь час його дратують. Це правда, що вони незграбні й невпевнені в собі. Рох, рудий і веснянкуватий, починає рюмсати, коли його насварять, його зеленаві очі наповнюються слізьми, і навіть ці сльози — кольору озерної води. Юзеф, тихий і відлюдькуватий, з виразними пташиними рисами й красивими чорними очима, завжди зайнятий собою, збиранням патичків, камінців, стрічок, шпульок з-під ниток. Така собі незрозуміла сороча активність. Ева любить його більше, ніж інших братів.

Коли офіцер нарешті віддає їм паспорти і карета рушає, Ева вихиляється, дивиться вслід на шлях і розуміє, що покидає Польщу назавжди, що більше сюди не повернеться. Польща буде для неї в’язницею на Ясній Горі: вона вперше побачила її, коли їй було вісім. Побачила ту вічно холодну офіцерську кімнату. Ще Польща — то виїзди до Варшави, до Воловських, де вона квапливо вчилася грати на фортепіано, а вчитель бив її по руках дерев’яною лінійкою. Ще запам’ятала несподівану смерть матері, наче удар у груди. Вона знає: цим шляхом вона ніколи не поїде в протилежний бік. Дорога, обсаджена тополями, у несміливому березневому сонці перетворюється на спогад.

— Панна Ева, схоже, згадує офіцерську кімнату і сумує за Рохом, — іронічно каже Матушевський, помітивши її сумне обличчя.

Всі в кареті хихотять, крім її батька. По його обличчю важко сказати, про що він думає. Обіймає доньку однією рукою і ховає її голову під плащ, наче вона цуценя. Так Еві вдається приховати сльози, що котяться з її очей градом.

Вони доїжджають до Брюнна ввечері 23 березня 1773 року і винаймають кімнати в заїзді «Zum blauen Löwen», але вільні лише дві кімнати, тож спати доводиться в тісноті. Підрозділ, що складається з «Форішів» та «Фурманів», спокійно спить у стайні, просто на сіні, що лежить на землі. Дембовський поклав під голову скриньку з грошима й документами. Але наступного дня вони довідуються: щоб оселитися в місті, потрібен спеціальний дозвіл. Ось чому Яків з Евою вирішують їхати до Просніца, до своїх кузенів Добрушків.

Про родину Добрушків у Просніці

Ева дивиться широко розплющеними очима на одяг тутешніх жінок, на їхніх песиків, карети. Бачить рівненькі ряди голих о такій порі виноградників, чисті, прибрані до Великодня садочки. А перехожі зупиняються, забачивши їхню карету, високу шапку її батька та її підбитий вовчим хутром кожушок. Костиста міцна долоня, яка не знає спротиву, тримає її міцно за зап’ястя, розтягуючи новеньку рукавичку з козлячої шкіри. Еві боляче, коли батько так стискає, але вона не скаржиться. Ева може багато витримати.

Дім Добрушків знають у місті всі, кожен може показати дорогу. Будинок стоїть на ринку, двоповерховий, на першому поверсі — крамниця з великим вікном. Фасад свіжо підмалювали, а тепер якісь люди мостять перед будинком бруківку. Карета зупиняється, ближче під’їхати неможливо, візник біжить, аби повідомити про приїзд. Невдовзі у вікнах на першому поверсі розсуваються фіранки, на прибульців поглядають допитливі очі старших і молодших мешканців.

Господарі виходять гостям назустріч. Ева робить реверанс перед тіткою Шейнделлю. Та розчулено пригортає її до себе. Ева відчуває запах її сукні: легкий, квітковий, схожий на запах пудри й ванілі. У Саломона, тобто Зальмана, сльози на очах. Він дуже постарів, ледве ходить. Обіймає Якова своїми довгими руками і поплескує по плечах. О, так: Зальман слабкий і хворий, змарнілий. Його завжди велике черево спало, обличчя прорізали зморшки. Двадцять один рік тому на весіллі в Рогатині він здавався удвічі більшим. Зате Шейндель, його дружина, цвіте, наче яблуня навесні. Хто б сказав, що вона народила дванадцятьох дітей? У неї досі гарна фігура, повна, кругляста. Лише трохи посивіла, густе волосся зачесане вгору й зібране чорними мереживними заколками, які притримують маленький чепчик.

Шейндель аж світиться гостинністю, але водночас недовірливо поглядає на кузена. Вона так багато про нього чула, що тепер не знає, що й думати. Про людей вона майже ніколи не думає нічого хорошого: надто часто вони їй видаються дурними та марнославними. Вона обіймає Авачу дещо театрально, заміцно: над жінками вона завжди має владу. Захоплюється її кісками, заплетеними на польський лад. Шейндель — красива жінка, гарно вбрана, впевнена в силі своїх чарів, якими вона аж промениться. Невдовзі в будинку буде чутно лише її голос.

Вона безцеремонно бере кузена за руку і веде до салону, розкіш якого бентежить гостей, адже протягом тринадцяти років коштовні, вишукані речі вони бачили лише в костелі. А тут — начищена дерев’яна підлога, вкрита турецькими килимами, пастельні квіткові візерунки на стінах, білий інструмент із зубами клавіш, а біля нього елегантний стілець на трьох ніжках, що імітують звірячі лапи. Драперії на вікнах, витончена скринька для ниток — коли прибули гості, вона саме вишивала з доньками, тому на стільцях лежать п’яльця. Доньок чотири; вони якраз стоять рядочком, усміхнені, задоволені собою: найстарша Блюмеле, красива, невисока й весела, далі Capa, Ґітля і молоденька Естера з кучерями й рум’янцями, наче намальованими на блідих щоках. Всі вбрані в сукенки у дрібні квіти, але кожна сукенка — іншого кольору. Еві хочеться таку сукню й такі стрічки у волоссі, у Варшаві таких не носять; вона вже відчуває, що закохується в ці сукенки, ці ніжні кольори, ці стрічки. В Польщі ходять у яскраво-червоному, густо-рожевому й турецькому синьому, а тут усе наче пом’якшене, розведене молоком; навіть немає такого слова, яким можна назвати цю припорошену рожевість стрічок у волоссі. Тітка Шейндель представляє своїх дітей. Її єврейська мова трохи інша, ніж та, якою говорять гості з Польщі. Після дівчаток по черзі підходять хлопці.

Ось Моше, який, дізнавшись про приїзд славетного дядька, спеціально прибув із Відня. Він лише на два роки старший за Авачу, йому двадцять; у нього худорляве рухливе обличчя, нерівні зуби; він уже пише наукові праці німецькою та гебрайською. Його цікавлять поезія та література, а також новітні філософські течії. Моше здається трохи занадто сміливим, занадто балакучим, самовпевненим, як його мати. Є такі люди, що відразу завдають клопотів: до них горнешся, прихиляєшся серцем без жодної на те причини — знаєш-бо, що то все лише гра й удавання. Саме таким є Моше. Дивлячись на нього, Ева відвертається й червоніє, і від цього їй ще більше соромно. Вітаючись із ним, робить дещо незграбний реверанс, але руки подати не хоче; Шейндель усе бачить і робить знак чоловікові й усім присутнім, що дівчині бракує добрих манер. Імен наступних дітей Добрушків Ева запам’ятати вже не в змозі.

Шейндель Гірш народилася у Вроцлаві, але її родина походила з Ряшева, як і родина Якова. Мати Якова та батько Шейнделі були сестрою і братом. Тепер їй тридцять сім, її обличчя виглядає все ще молодо й свіжо. Великі темні очі схожі на колодязі — хтозна, що там на дні. Дивиться вона проникливо, підозріливо, уважно. Важко ухилитися від цього погляду. Ева відводить очі й думає, як тітка Шейндель не схожа на її матір. Її мати була довірливою й прямолінійною, через що часто здавалася вразливою і безпорадною; Ева пам’ятає, як щоранку її наче покидали сили і вона мусила збирати їх, наче ягоди, повільно і терпляче. У цієї ж сил аж забагато; розмовляючи з кузеном, вона одночасно накриває на стіл. Вбігає служниця з кошиком іще теплих булочок просто з пекарні. До них — мед і грудки темного цукру, що їх кидають у каву спеціальними щипчиками.

Перші розмови потрібні для того, щоб детально роздивитися одне одного. Діти Добрушків, веселі й допитливі, позбігалися з цілого дому і дивляться на Еву Франк, невідому кузину, а також на дивного дядька з рябим темним обличчям. На Еві — придбана ще у Варшаві сукенка «дорожнього» зеленкувато-коричневого кольору, який їй геть не пасує. У неї тріснув черевичок, і тепер вона намагається затулити його носаком другого. З її круглястого обличчя не сходить рум’янець. З-під капелюшка (подумати лише, у Варшаві він здавався розкішним) вибиваються пасма волосся.

Яків від самого початку поводиться гучно й безпосередньо: здається, виходячи з карети, він надягнув на сумне втомлене обличчя маску безтурботної веселості. Його журбу наче рукою зняло, її змивають ковтки гусячого бульйону, змітає з обличчя заразливий сміх Шейнделі, розчиняє вишневий лікер. Врешті звучить те екзотичне слово «Ченстохова», і Яків починає розповідати у своєму стилі, жестикулюючи та кривляючись. Лається польською, лається єврейською, діти цим збентежені, занепокоєно позирають на матір, але та лише опускає повіки, ніби кажучи: йому можна.

Вони сидять у салоні за маленьким круглим столиком і п’ють каву з вишуканих чашечок. Ева пропускає батькові розповіді повз вуха.

Коли бере цукор (до кави подають сніжно-білий, у великих кришталиках), помічає на цукорниці зображення портового міста, з характерними кранами для розвантажування товарів. Всередині чашка біла й лискуча, а вінця оздоблює тонка золота обвідка. Вона торкається чашки вустами і ніби відчуває її смак — ніжно-ванільний.

Цокає годинник: цей новий звук немовби ділить час на тонкі окрайці, все здається відміряним, розміченим, наче картата тканина. Чистим, охайним, доцільним.

Після обіду батько залишається з дядьком Зальманом та тіткою Шейнделлю, а Еві велить піти до кімнати дівчат, де молодші доньки Ґітля та Естера показують їй альбоми, в яких залишають записи всі гості дому. Ева теж має щось написати. Вона розгублена.

— Можна польською?

Ева гортає альбом і бачить, що всі записи зроблені німецькою, яку вона знає кепсько. Врешті-решт замість неї пише Маґда Ґолінська — польською, гарним почерком. Еві залишається домалювати троянду з колючками, як вони часто робили в Ченстохові: це єдина квітка, яку Ева вміє малювати.

В салоні гучно розмовляють дорослі, раз по раз лунають вибухи їхнього сміху та здивовані вигуки. Потім вони переходять на шепіт. Слуги доносять каву і фрукти. Звідкись із глибини дому чути запах смаженого м’яса. Єнджей Дембовський ходить по всьому будинку, зазирає в кожен куток. Заглядає й до кімнати дівчат, разом з ним запливає хмарка тютюнового запаху, гіркого, нав’язливого.

— Ось де панночки заховалися… — каже він і зникає, забираючи з собою запах тютюну.

До Еви, яка сидить у глибокому кріслі й грається торочкою штори, долинає з салону голос батька: той жваво розповідає, як його звільнили росіяни. Ева чує, як він прикрашає розповідь, можливо, навіть бреше. В його оповіді він — герой і все відбувається драматично: атака, постріли, тяжко поранені солдати, кров, ченці, присипані пилом і розтрощем. Насправді все було не так театрально. Сам батько розповідав, що гарнізон здався без бою. На мурах вивісили білі прапори. Зброю склали у великі стоси. Падав дощ, і гори пістолетів, шабель та мушкетів здавалися купами хмизу. Конфедератів вишикували в колони по чотири ряди і вивели. Росіяни взялися методично плюндрувати монастир і фортецю.

З генералом Бібіковим від імені Якова розмовляли Воловський та Якубовський. Той, коротко порадившись із якимось офіцером, наказав видати Якову лист про звільнення.

Коли орендованою каретою вони їхали до Варшави, їх кілька разів перевіряли різні патрулі: конфедерати-недобитки, росіяни. Читали лист, підозріливо придивлялися до красивої дівчини, що сиділа поміж дивними чоловіками. Одного разу їх зупинили якісь обдерті розбійники; Ян Воловський вистрелив у повітря, і ті повтікали. Під Варшавою вони звернули до жіночого монастиря і щедро заплатили черницям, щоб ті прихистили в себе Еву: не хотіли везти її далі цією раптово здичавілою країною. Дівчина мала чекати там, доки повернеться батько. Прощаючись із нею, Яків поцілував її в уста і сказав, що вона — найважливіше, що в нього є.

Тепер батько розповідає, як вони домагалися паспортів. Чути здивовано-недовірливий вигук тітки Шейнделі:

— Ти хотів до Туреччини?!

Ева не чує, що відповідає батько. І знову тітка:

— Але ж Туреччина — то ворог і Польщі, і Австрії, і Росії. Буде війна.

Ева засинає в кріслі.

Про нове життя в Брюнні та цокання годинників

Через кілька днів вони винаймають у радника Іґнація Пітша будинок у передмісті Брюнна. Якову Франку доводиться показати йому свої паспорти й подати до магістрату лист, який засвідчує, що він походить зі Смирни, прибув з Польщі і, втомившись від торгового ремесла, прагне осісти разом з донькою Евою в Брюнні. А також — що в нього є необхідні для цього кошти, отримані від торгівлі.

Поки вони тижнями розпаковують речі, застеляють ліжка, розкладають по шафах білизну, над їхніми головами шелестять папери, мандрують листи, звіти й доноси, шурхотять записки, туди-сюди літають рапорти. Намісник округу Просніц, такий собі фон Цоллерн, письмово висловлює сумнів, чи варто дозволяти цій громаді оселитися в Брюнні, позаяк видається підозрілим, що неофіт (як про нього кажуть) може дозволити собі утримувати таку численну прислугу. До того ж прислуга його — теж суцільні неофіти. І хоча Його Імператорська Величність закликає до толерантності, фон Цоллерн боїться брати на себе таку відповідальність і волів би, щоб вищезгаданий оселився деінде, аж доки не надійде відповідь із Цісарсько-королівського управління провінцій.

На цього листа йому відповідають, що з уваги на воєнний стан у Польщі питання про новоприбулих мусить вирішити військова влада, без дозволу якої, згідно з розпорядженням від 26 липня 1772 року, їхнє перебування в країні вважається нелегальним. Проте в листі з військової комендатури йому відповідають, що прибульці підпорядковуються все-таки цивільній владі й саме вона має ухвалити остаточне рішення. Цивільна ж влада звертається знову до намісника округу з проханням надати інформацію про особу Якова Франка: яка мета його приїзду, з чого він збирається жити, в чому полягає його торгівля.

Спираючись на донесення офіційних та неофіційних інформаторів, намісник повідомляє:

Спершу, як уже було сказано, вони живуть у передмісті — на Виноградах, серед красивих пагорбів, укритих садами. Через рік переїжджають на вулицю Кляйне Нойґассе, а відтак — на Петерсбурґер Ґассе, де завдяки допомозі Зальмана Добрушки та інших винаймають будинок під номером чотири на дванадцять років.

Будинок, орендований в одного з міських радників, стоїть поруч із катедрою, на узвишші, з якого розгортається вид на цілий Брюнн. Подвір’я невелике, занехаяне, заросле лопухами.

Еві віддають найкрасивішу кімнату: з чотирма вікнами, світлу, завішану картинами з пасторальними сценками. Стоїть тут ліжко з балдахіном, але якесь надто високе, незручне. В шафі висять її сукні. В кімнаті Еви щоночі спить на підлозі Маґда Ґолінська, яка нізащо у світі не хоче повертатися до свого чоловіка. Врешті-решт їй купують ліжко. Це було зайве, бо з настанням холодів вони все одно сплять разом, притулившись одна до одної, але лише тоді, коли цього не бачить батько. Лягають, коли він уже спить і його хропіння відлунює кімнатами.

А Яків тим часом скаржиться, що не може спати.

— Заберіть геть ту цокалку! — кричить він і наказує винести годинник, яким спочатку так захоплювався. Годинник привезли звідкись із Німеччини; він дерев’яний, із зозулею, яка вистрибує о кожній рівній годині з таким шумом, наче вони знов опинилися в обложеній Ченстохові й поруч вибухає картеч. До того ж зозуля потворна, більше схожа на пацюка. Яків прокидається серед ночі і ходить будинком. Іноді зазирає до кімнати Авачі, бачить, що з нею спить Маґда, і чомусь дратується ще більше. Врешті-решт годинник комусь віддаровують.

Влітку Ева їздить до тітки Шейнделі вчитися добрих манер і гри на модному фортепіано, яке Зальман привіз із Відня. Вчиться також французької, вона тямуща і швидко опановує розмовну мову. Зі своїми балакає польською, говорити по-єврейському Яків усім заборонив. Але з двоюрідними братами й сестрами Ева мусить спілкуватися німецькою; у тітки в неї є вчитель, той самий, який вчить Шейнделиних молодших доньок. Еві незручно, що вона сидить на уроці з такою малечею. Вчиться старанно, але дівчаток, мабуть, уже не наздожене. Іноді ходить також на заняття до домашнього рабина, який дбає про гебрайську освіту хлопчиків і дівчаток. Це старенький Саломон Ґерльст, родич самого Йонатана Айбешютца, який народився тут, у Просніці. Тут досі живе його далека родина. Найбільше часу він присвячує хлопчикам, Емануелеві та Давидові, які вже пройшли бар-міцву й тепер починають студіювати святі книги правовірних.

Раз на місяць приходить кравець, і тітка поступово оновлює Авачин гардероб: замовляє легкі літні сукенки м’яких тонів, коротенькі жакети, які відкривають декольте, капелюшки, так щедро прикрашені стрічками й квітами, що нагадують домовини для ляльок. У шевця замовляє туфельки з шовку, такі м’які, що в них страшно вийти на запилюжені вулиці Брюнна. У цих обновках Ева перетворюється на світську даму, батько мружить очі від задоволення і на додачу просить її щось сказати німецькою, що завгодно. Ева декламує німецькі вірші. Яків прицмокує від задоволення.

— Ось таку я хотів дитину, таку доньку. Королеву.

Ева любить подобатися батькові. Лише тоді вона подобається сама собі. Але її дратує, коли батько її торкається. Тоді вона виривається, вдаючи, ніби чимось зайнята, і тікає, але все одно побоюється, що батько її покличе і доведеться повернутися. Їй краще у дядька й тітки в Просніці. Вони з Анусею Павловською роблять там те саме, що й кузини: вчаться бути дамами.

У саду Добрушків уже зав’язалися плоди на невисоких яблуньках, трава густа, в ній протоптані стежки. Недавно випав дощ, і повітря чисте, темно-зелене, повне запахів. Дощ вирізьбив на стежці дрібні рівчачки, його краплі висихають на дерев’яній лавці, яку тут поставила Шейндель. Вона любить там читати. Влітку на цій лавці сидить Ева, намагаючись читати французькі дамські романи, які тітка тримає у шафці під ключем.

Зальман Добрушка спостерігає за доньками крізь відчинене вікно, коли сидить над рахунками. Останнім часом він не їздить на свої тютюнові склади, у літньому повітрі його душить астма. Йому важко дихати, треба бути обережним. Зальман уже знає, що лишилося йому небагато. Справи свої вирішив передати найстаршому синові Карлу. В родині Добрушків точиться вічна суперечка про хрещення. Зальман та кілька старших синів цьому опираються, але Шейндель підтримує тих дітей, які зважуються на цей крок. Карл охрестився недавно з дружиною та маленькою дитиною. Торгівля тютюном стане християнською. Сам тютюн перетвориться на християнський.

Про Моше Добрушку та бенкет Левіафана

Моше вже був присутнім двадцять років тому на весіллі в Рогатині, хоч, звісно, не знає цього. Єнта торкалася його крізь живіт молоденької Шейнделі, яка гидувала кінським гноєм на подвір’ї. Єнта, яка теж іноді навідується до саду Добрушків у Просніці, впізнає його: так, це він, та крихітна, ще не оформлена істота, желеподібна грудка життя, буття, яке існує і не існує водночас і на позначення якого ще не вигадано слова; жоден Ньютон ще не створив теорії, яка його пояснила б. Але Єнта бачить і його початок, і його кінець. Іноді прикро знати забагато.

А у Варшаві, в кухні на Лєшні, кістляві пальці Хаї, тепер Маріанни Лянцкоронської, ліплять йому фігурку з хліба. Це триває довго, хлібний м’якуш кришиться й ламається, фігурка набуває дивних форм і розсипається. Врешті-решт виявляється, що та фігурка зовсім не схожа на інші.

Моше вивчає право, але більше його цікавлять театр і література. «Віденські винарні — набагато краще місце, щоб учитися життя», — каже він матері. Хворому батькові він, мабуть, не наважився б цього сказати. Мати любить його понад усе і вважає справжнім генієм. Її материнський погляд бачить у ньому юнака гарного й ставного. Що ж, навряд чи того, кому ще не виповнилося двадцяти п’яти, можна назвати некрасивим. Не є винятком і Моше, ставний і худорлявий водночас. Повернувшись із Відня, він забуває про припудрену перуку і ходить простоволосий. Темне хвилясте волосся зав’язує гулькою. Він дуже подібний на матір: у нього — її високе чоло й повні вуста, він такий самий гучний і балакучий. Одягається елегантно, по-віденському. Ходить упевнено. Його високі чоботи з тоненької шкіри та з посрібленими пряжками підкреслюють довгі тонкі литки.

Ева довідалася, що в Моше є наречена у Відні. Це Ельке, пасербиця багатого промисловця Йоахима фон Поппера, неофіта, що отримав шляхетство. Так-так, буде весілля. Батько радо оженив би його, щоб Моше разом із братами спокійно продовжував те, що йому здається найкращим, — торгівлю тютюном. Але Моше саме вивчає дивну глибоку кишеню цього світу, з якої можна ненастанно діставати гроші, — біржу. І знає — так само, як і його мати, — що існують важливіші речі, ніж торгівля тютюном.

Моше привозить додому своїх друзів, молодих людей з багатих родин; тоді мати відчиняє вікна в сад і вибиває пил із садових меблів, на середину кімнати пересуває клавікорд, щоб його було чути в цілому домі та в саду. Сестри вдягають найкращі сукні. Молоді приятелі Моше, всі ці поети, філософи і бозна-хто ще (Зальман називає їх легкодухами), — то люди відкриті й сучасні; нікого з них не бентежить Зальманова довга борода й чужинський акцент. Вони наче вічно п’яні, в якійсь ейфорії, захоплені собою, власними віршами, які аж лускають від алегорій та абстракцій.

Коли мати кличе їх вечеряти, Моше саме стоїть посеред салону.

— Ви чули? Ходімо їсти Левіафана! — вигукує він. Молодь встає з місць і, ковзаючи по виглянсуваній підлозі, поспішає зайняти найкращі місця за столом.

Моше вигукує:

— На месіанському бенкеті Ізраїль з’їсть Левіафана! Щоправда, Маймонід тлумачить це пафосно й по-філософському, але чи варто гордувати віруваннями простих людей, які ціле життя ходили голодними?

Моше займає місце по самій середині довгого столу і продовжує просторікувати:

— Так, народ Ізраїля пожере Левіафана! Велетенська туша потвори виявиться такою ніжною і смачною, як… Як…

— Як м’ясо перепелят, — підказує хтось із друзів.

— Або прозорих летючих риб, — веде далі Моше. — Народ їстиме Левіафана, доки не втамує свій тисячолітній голод. Ох, який то буде незабутній бенкет. Вітер лопотітиме в білих скатертинах, а кістки ми кидатимемо під стіл собакам, яким теж дещо перепаде в день спасіння…

Лунають поодинокі оплески, бо всі вже накладають собі на тарілки страви. До пізньої ночі в домі Добрушків лунають музика й вибухи сміху, коли молодь грає в модні французькі товариські ігри. Шейндель стоїть, спершись об одвірок і сплівши руки на грудях, і з гордістю дивиться на сина. Вона має повне право ним пишатися: 1773 року він видав аж три власні наукові праці: дві німецькою й одну гебрайською. Всі — про літературу.

На поминках після похорону Зальмана, який відбувся у квітні 1774 року, Моше просить про розмову дядька Якова Франка. Вони сідають на заскленій веранді, де Шейндель узимку тримає квіти; тепер тут стоять високі фікуси, пальми та олеандри.

Моше, здається, захоплюється Яковом і водночас недолюблює його. Він часто ставиться до людей так емоційно й амбівалентно. Косо дивиться на його простацькі манери, які той так підкреслює, його дратує дядьків строкатий театральний турецький одяг. Заразом у Моше викликає захват його незбагненна, нічим не підкріплена впевненість у собі, такої він ще ні в кого не бачив. Усвідомлює, що відчуває повагу до цієї людини, ба навіть дещо побоюється її. І саме це його так вабить до Франка.

— Хочу, щоб ти був свідком на моєму весіллі, дядьку. І щоб був присутній на моєму хрещенні.

— Мені подобається, що на поминках ти мене запрошуєш на весілля, — каже Яків.

— Батькові це сподобалося б. Він завжди казав, що треба вперто йти до мети.

Крізь шибку решті гостей може здатися, що вони, сидячи тут і курячи люльки, розмовляють про покійного Зальмана. Вони розслаблені, Яків випростав ноги й замислено випускає кільця диму.

— Все зводиться до того, — каже Моше Добрушка, — що Мойсей та його конституція — це обман. Сам Мойсей пізнав істину, але приховав її від свого народу. Навіщо? Мабуть, щоб мати над ним владу. Він створив таку потужну брехню, що вона здається правдою. Мільйони людей вірять у неї, керуються нею і згідно з нею живуть, — Моше неначе проповідує, навіть не дивлячись на дядька. — Яке це відчуття: коли усвідомлюєш, що досі жив у цілковитій омані? Це так, ніби сказати дитині, що червоне є зеленим, зелене — жовтим, жовте — рожевим, а дерево — то насправді тюльпан.

Добрушка аж забувається, захопившись порівняннями, далі робить якийсь змах рукою і продовжує:

— Тобто світ — це омана, суцільний театр. А в Мойсея ж був величезний шанс свій вигнаний і заблуканий народ вивести з пустелі до істинного світла. Але ні: він вирішив обдурити його, вигадав закони й приписи і представив їх як божественні. Цю таємницю він заховав так глибоко, що мусили минути віки, доки ми дізналися правду.

Зненацька Моше сповзає зі стільця і стає перед Яковом навколішки, кладучи голову йому на коліна.

— Ти, Якове, є тим, хто весь час нам про це нагадує. Ти взяв на себе цю ношу, і я захоплююся тобою.

Яків, здається, не здивований: обіймає голову молодого Добрушки, і якби зараз хтось побачив їх крізь шибку, подумав би, що дядько втішає небожа, який втратив батька. І розчулився б.

— Знаєш, дядьку… Мойсей страшенно завинив перед нами: він прирік євреїв, і не лише нас, на незліченні нещастя, поразки, пошесті й страждання, а потім покинув свій народ…

— Пішов у іншу віру, — додає Яків, а Добрушка повертається на стілець і підсувається так близько до дядька, що їхні обличчя опиняються на відстані долоні.

— Скажи, хіба я не правий? Нас намагався врятувати Ісус, і йому це майже вдалося, але його ідею перекрутили, як і ідею Магомета.

Яків каже:

— Закони Мойсеєві — то тягар і згуба для народу, але Боже вчення — досконале. Жодна людина, жодне живе створіння не сподобилося його почути, але ми віримо, що почуємо. Ти знаєш це, правда ж?

Моше Добрушка енергійно киває головою.

— Уся істина — у філософії Просвітництва, у знанні, яке ми можемо здобути. Саме воно вирве нас із цих злиднів…

Шейндель тривожиться, помітивши, що відбувається за шибкою веранди. Повагавшись якусь мить, рішуче стукає й відчиняє двері, щоб повідомити, що вже подано скромну перекуску.

Про будинок біля катедри та нову партію незаміжніх дівчат

Від самого початку, вже першого року, до помешкання на Петерсбурґер Ґассе починають прибувати гості, в цілому домі стає гамірно. Усі флігелі зайняті, а ті, кому забракло місця, винаймають кімнати в домах міщан. У сонному Брюнні з’являється нова сила, адже майже всі гості — молодь. Оскільки всі науки відбуваються вранці, решту дня вони нудьгують, і Володар організовує для них муштру. Відтепер подвір’я гомонить різними мовами: тут разом марширують хлопці з Польщі, Туреччини, а ще з Чехії та Моравії — оті «німчаки», як їх називає Яків. Двір у Брюнні витрачає на них чималі гроші, замовляє для всіх мундири, а згодом, коли вони вже стоять в одностроях, Яків ділить своє невеличке військо на хоругви. На столі перед ним лежать ескізи мундирів, знамен, плани розташування війська. Кожен ранок Володаря починається однаково. Він виходить на балкон і, спираючись на кам’яну балюстраду, звертається до своїх солдатів на муштрі:

— Для того, хто не слухатиметься моїх слів, місця при моєму дворі не буде. Той, хто тут лаятиметься, хай одразу забирається геть. І якщо хтось казатиме, що моя ціль — пуста, теж хай зникне з моїх очей.

Іноді тихішим голосом додає:

— Колись я приходив нищити й викорінювати, а тепер прищеплюю й будую. Я хочу навчити вас королівських манер, бо голови ваші для корони призначені.

Щомісяця Яків приймає при своєму дворі десятки паломників. Одні приїжджають, аби лише провідати Володаря, інші, молодші, залишаються на довше. Для неодружених дівчат і хлопців почесним вважається провести рік на службі в Якова. Вони привозять із собою гроші, які одразу залишають на депозиті в інтенданта.

Будинок на Петерсбурґер Ґассе — солідний, триповерховий. Важка дерев’яна брама веде у внутрішнє подвір’я, де розташовані стайня, каретний двір, склади дров і кухня. На Петерсбурґер Ґассе, яка веде просто до катедри Святих Петра і Павла, виходять вікна найкращих кімнат, хоч сюди й падає тінь від величезної споруди костелу. На другому поверсі живуть Володар із Евою, а ще тут зупиняються Рох і Юзеф, коли приїжджають із Варшави. Тут розташовані й покої для важливих гостей, для статечних братів і сестер. Коли до Брюнна навідуються старші браття, як-от Воловські, Якубовський, Дембовські чи Лабенцькі, то ночують тут. У кінці лівого крила міститься кабінет Володаря, в якому він приймає своїх гостей. З чужими зустрічається внизу, біля подвір’я. Ще тут є велика зала, в якій попередній власник влаштовував бали, а тепер у ній відбуваються зустрічі й науки. З боку подвір’я розташований «кіндерґартен», де навчають наймолодших дітей. Володар не любить немовлят, тому кожна жінка, тільки-но народивши, має на певний час повернутися до Польщі, до родини, хіба що Володар вирішить інакше: адже у деяких він любить смоктати молоко.

На третьому поверсі містяться покої для чоловіків та жінок, а також кімнати для гостей. Їх облаштували чимало, але вони все одно не можуть вмістити всіх охочих. Подружнім парам Володар не дозволяє жити разом. Сам вирішує, хто з ким має спати, і в цих справах ще ніколи не було суперечок.

Певна річ, така атмосфера сприяє закоханостям і романам. Буває, хтось, хто вже заслужив прихильність Володаря, просить можливості зблизитися з конкретним чоловіком чи жінкою. Володар іноді дозволяє, іноді ні. Так нещодавно було з донькою Єзерянського, Маґдою Ґолінською, яка дещо знічено благала Володаря, аби дозволив їй зблизитися з Якубом Шимановським із двірської гвардії, хоч вона й заміжня за Якубом Ґолінським, який через торгові справи залишився в Польщі. Володар довго не давав згоди, але потім, зачудувавшись красою й виправкою гвардійця, таки поступився. Згодом виявилося, що дарма.

За будинком і стайнями є город, на якому ростуть переважно трави й петрушка. Груша, що родить дуже солодкі плоди, приваблює ос із цілого міста. Під тією грушкою теплими вечорами зустрічається вся молодь із дому, до них приєднуються ті, що живуть на квартирах у місті. Тут точиться справжнє життя. Буває, молодь приносить музичні інструменти, і починається музикування, зливаються воєдино мови й мотиви. Грають і співають, аж доки їх не проганяє хтось зі старших. Тоді, спитавши дозволу, вони йдуть до скверу біля катедри.

Коней у стайні тримають лише вряди-годи, за винятком однієї пари, потрібної на щодень. Решта перебуває у стайнях під містом. Гарні румаки; жодна пара не схожа на іншу. Коли Володареві потрібно в дорогу, когось посилають верхи до Обровіц[145], і він повертається з кіньми і каретою.

До костелу Володар ходить пішки, він поруч. З вікон будинку видно його масивні кам’яні мури. Вежа катедри здіймається над цілим містом. Коли дзвонять дзвони, всі, врочисто одягнені, збираються у внутрішньому подвір’ї й рушають колоною. На її чолі крокують Володар з Евою, за ними — старші браття й сестри, нарешті, молодь. Верховодять молоддю сини Якова, які нещодавно приєдналися до батька й сестри. Відчиняється брама, і всі поволі наближаються до катедри. Шлях недовгий, тож крокують вони повагом, статечно, щоб витріщаки встигли на них надивитися. Мешканці Брюнна заздалегідь займають місця уздовж цього відтинка вулиці, щоб подивитися на парад. Найбільше зачудування викликає сам Володар, бо він народився королем: високий, плечистий, Яків здається ще вищим завдяки турецькій фесці, якої майже ніколи не знімає, і широкому плащу з горностаєвим коміром, який був би до лиця королю. Помічають люди і його турецькі папучі з задертими носаками. Ева викликає окремий захват. Вбрана наймодніше з усіх, з високо піднятою головою, у зеленувато-блакитному чи рожевому, вона пливе поруч із батьком, наче хмаринка, і по ній ковзають погляди натовпу, наче вона — істота з якоїсь іншої, тонкої матерії, недоторканна.

Ранньою весною 1774 року, коли Яків знов нездужає (цього разу — через нестравність шлунка), він велить привезти з Варшави Луцію, дружину Казімежа Шимона Лабенцького, ту саму, яка в Ченстохові годувала його власним молоком. Позаяк тоді він одужав, тепер хоче повторити терапію. Луція без зайвих розмов пакується разом з дитиною та сестрою і прибуває за викликом. Пів року годує Володаря, а потім Яків відсилає її назад. Він дедалі більше часу проводить у Відні.

Влітку до Еви прибуває цілий гурт дівчат. Із Варшави їх приїхало вісім: дві молоді Воловські, Лянцкоронська, Шимановська, Павловська, Текля Лабенцька, Котлярівна та Ґрабовська. Прибули вони двома каретами з ескортом братів і кузенів. Після двох тижнів дороги стали веселою компанією. Дівчата — кмітливі, миловидні, щебетливі. Яків дивиться на них з вікна, коли вони виходять з карет, пригладжують зім’яті спідниці, зав’язують під підборіддям стрічки капелюшків. Схожі на виводок курчат. Вивантажують з карет кошики й скриньки; випадкові перехожі аж зупиняються, побачивши цю несподівану концентрацію краси. Яків оцінює їх поглядом. Завжди найгарніші з усіх — Воловські. У них — якась нахабна рогатинська краса, дарована їм природою. Серед дітей Воловських немає некрасивих. І все ж той щебет дратує Якова, він сердито відвертається від вікна. Велить їм гарно вбратися і прийти після вечері до довгої зали, де чекатиме на них із кількома старшими братами й сестрами. Яків сидить у червоному кріслі — він замовив собі таке саме, як було в Ченстохові, але красивіше оздоблене. Брати й сестри розташувалися вздовж стін на своїх звичайних місцях. Дівчата стоять посередині, дещо збентежені, перешіптуються між собою польською. Шимановський, який стоїть біля Якова, тримає в руці щось на зразок чи то довгого списа, чи галябарди і суворо їх утихомирює. Наказує їм по черзі підходити до Володаря й цілувати його в руку. Дівчата слухняно підходять, лише одна починає нервово хихотіти. Відтак Яків мовчки наближається до кожної зокрема і зміряє її поглядом. Найдовше затримується біля тієї чорнявої темноокої хихотухи.

— Ти схожа на матір, — каже він.

— А звідки ви знаєте, пане, хто моя мати?

У залі чутно смішки.

— Ти ж наймолодша донька Францішека, правда?

— Так, але не наймолодша, в мене ще двоє братів.

— А як тебе звати?

— Аґата. Аґата Воловська.

Яків розмовляє з ще однією — Теклею Лабенцькою. Їй не більше дванадцяти, але її яскрава краса притягує зір.

— Балакаєш по-німецьки?

— Ні, по-французьки.

— То як сказати французькою: я дурна, як гуска?

У дівчинки починають тремтіти губи, вона опускає голову.

— Ну, то як? Ти ж кажеш, що знаєш французьку.

Текля тихо каже:

— Je suis, je suis…

Западає така тиша, хоч мак сій. Ніхто не сміється.

— Я цього не скажу.

— Чому це?

— Я говорю лише правду.

Яків останнім часом не розлучається з тростинкою з головою змії на кінці. Тепер він цією тростинкою торкається дівочих плечей та декольте, смикає нею за петельки їхніх корсетів, лоскоче шиї.

— Будьте ласкаві, зніміть свою одяганку. До пояса.

Дівчата не розуміють. Єрухім Дембовський теж збентежився, ледь-ледь зблід і перезирається з Шимановським.

— Пане… — починає Шимановський.

— Роздягайтеся, — лагідно каже Володар, і дівчата починають знімати одяг. Жодна не протестує. Шимановський киває головою, немов заспокоюючи їх і підтверджуючи, що привселюдно оголювати перса — то звичайна річ у цьому домі. Дівчата розстібають корсети. Одна з них тихо схлипує. Урешті вони стоять напівоголені посередині зали. Жінки з гіркотою відвертаються. Яків навіть не дивиться на них. Підкидаючи в руці свою тростинку, виходить.

— Навіщо ти їх так принизив? — з глибоким докором питає його Францішек Шимановський, що виходить слідом. Він схожий на поляка, носить довгі чорні жорсткі вуса. — Що тобі заподіяли ці невинні панночки? Отак ти їх вітаєш?

Яків відвертається задоволений собою, всміхнений.

— Ти чудово знаєш: я нічого не роблю без причини. Я принизив їх привселюдно, щоб у слушний час вивищити над усіма. Так і передай їм, хай знають.

Рештки. Як ловити рибу в каламутній воді

Слова Володаря

Пташка, яка вистрибує з табакерки

Моше скеровує на двір у Брюнні якихось ремісників, які говорять німецькою з чудернацьким акцентом.

Спершу показує Якову та Еві малюнки.

Заплутано пояснює користь від винаходу, але Яків, здається, не розуміє, як це працює. Кажуть, начебто така сама річ є при імператорському дворі, де у Моше чимало знайомих і друзів. Він буває там і сподівається, що невдовзі і Яків з’явиться там зі своєю прегарною донькою. Тепер Моше просить називати його Томасом.

Через кілька тижнів виявляється, що конструкція винаходу дуже проста: це кам’яна чаша, яку ставлять у кімнаті з найвищою стелею; чаша старанно відшліфована; посередині її — труба, що йде вгору і вистромлюється крізь дах, наче комин. Довелося вийняти кілька черепиць і збудувати для неї дерев’яну підпору. Нарешті вона працює.

— Камера-обскура, — каже Моше-Томас гордо, як конферансьє в театрі. Жінки плескають у долоні. Томас махає руками з тонкими зап’ястками, аж лопотить мереживо на його манжетах. Приємне гладенько поголене обличчя, хвилясте волосся. Широка усмішка, ледь кривуваті зуби. «Хто здатний протистояти чарам цього юнака, в голові якого народжуються сто ідей на секунду і який втілює їх швидше за будь-кого іншого?» — думає Ева. По черзі вони підходять до чаші. І що ж бачать? Неймовірно. Нахилившись над її відшліфованим дном, вони бачать цілий Брюнн: дахи, вежі костелів, вузькі вулички, що спинаються вгору і збігають униз, крони дерев, ринок із ятками. До того ж це не мертва картинка, все рухається: ось Альте Шмідеґассе їде карета, запряжена четвіркою коней, а ось тут черниці ведуть сиріт і робітники брукують вулицю. Хтось намагається пальцем торкнутися картинки, але здивовано відсмикує його: місто на дні чаші нематеріальне. Пучка пальця відчуває лише прохолоду полірованого каменю.

— Тепер ти, Володарю, бачитимеш усе місто. Це великий винахід, хоч нема в ньому ні магії, ні кабали. То все — сила людської думки.

Моше — зухвалий. Він сміє підштовхувати Якова до чаші, і той мовчки слухається юнака.

— Бачити, але самому лишатися невидимим… Це воістину божественний привілей, — підлещується Моше.

Завдяки цьому винаходові Моше здобуває повагу серед молоді. Помічаючи, що Володар виявляє до нього симпатію, юнаки і юнки починають ставитися до нього мало не як до сина Якова. Тим паче, що більшість із них справжніх синів Володаря не знає. Ті знов у Варшаві. Яків відіслав їх додому, і вони повернулися до Польщі з полегшенням. Там ними займаються Якубовський та Воловський.

Яків дивиться на Моше з вікна; розглядає його дуже уважно. Бачить, як той розхиляє поли французького жакета, широко розставляє ноги в білих шовкових панчохах, щоб намалювати щось жердиною на піску для молоді, яка згуртувалася довкола нього. Моше нахиляється, видно його тім’я. Його красиві кучері дарма поневіряються під перукою. Заріст на обличчі ледь помітний, шкіра оливкова й гладенька. Мати надто його розніжила. Шейндель надмірно пестує своїх дітей, вони ростуть наче принци й принцеси: самовпевнені, бундючні, красиві, зухвалі. Колись життя стане для них гіркою наукою.

Якщо Яків ледь вихилиться, помітить Авачу, яка теж зі свого вікна спостерігає за сценою внизу та цим жевжиком. У її тілі — повсякчас якась покора, вона не схожа на королеву. Яків стільки разів їй повторював: спина пряма, голова високо, якнайвище, — у неї ж така красива шия і шовковиста шкіра. Але вночі він учив її дечого іншого, ніж вдень. Зрештою, ніч іноді настає навіть серед дня, і тоді її покірність манить його. Легке тремтіння повік, красиві й темні, як ніч, очі, такі непроглядні, що на світлі здається, ніби вони вкриті лискучою глазур’ю.

Зненацька Томас, ніби здогадавшись, що за ним спостерігають, піднімає погляд, і Яків не встигає відступити вглиб кімнати. Їхні очі на мить зустрічаються.

З іншого вікна — чого Томас уже не помічає — на нього дивиться Ева Франк.

Увечері, коли Володар іде до сну, молодь знов збирається довкола Томаса Добрушки. Є тут Ева, Ануся Павловська й Аґата Воловська та молодший Францішек Воловський. Цього разу Томас показує їм табакерку, наче збирається пригостити їх тютюном. Коли Францішек простягає руку й торкається кришечки, табакерка з хряскотом відчиняється, і з неї вистрибує пташка, що махає крилами і цвірінькає. Францішек злякано відсмикує руку, а вся компанія вибухає нестримним реготом. Врешті-решт сміється й сам Францішек. Невдовзі до кімнати зазирає Звєжховська, яка в такий час завжди обходить дім і велить гасити свічки. Молодь весело запрошує її ввійти.

— Ну ж бо, покажи їй, — заохочують усі Томаса.

— Тітко, пригощайтеся тютюном, — гукають Звєжховській.

Томас простягає жінці маленький гарно оздоблений прямокутний предмет. Вона, передчуваючи якусь хитрість, неквапом бере табакерку.

— Натисніть отут, — починає Томас німецькою, але Звєжховська осудливо зиркає на нього, і він зі смішним акцентом повторює польською: — Натисніть отут.

Вона тисне, і пташка танцює свій механічний танець лише для неї. Звєжховська, позбувшись усієї своєї статечності, пищить, наче дівчинка.

Тисяча компліментів, або про шлюб Моше Добрушки, він же — Томас фон Шенфельд

Шлюб Моше Добрушки з Ельке фон Поппер відбувається у Відні 1775 року, коли минає час жалоби за Саломоном. Для весілля винайняли сади неподалік Пратера. Оскільки батько молодого помер, до шлюбу його ведуть Міхаель Деніс, його друг і перекладач славетних «Пісень Оссіана» Макферсона, та Адольф Фердинанд фон Шенфельд, видавець, який спеціально на цей шлюб приїхав із Праги. Перш ніж наречений з’явиться в костелі, відбувається невеликий масонський ритуал: браття з ложі, всі одягнені в чорне, повагом уводять його в новий етап життя. Фон Шенфельду Моше — як син, і він уже розпочав складну бюрократичну процедуру прийняття Томаса до герба Шенфельдів.

Але поки що триває бенкет. Крім багатих столів, заставлених їжею та велетенськими букетами травневих квітів, загальну увагу привертає павільйон, де виставлена незвичайна колекція метеликів. Колекцію започаткував Міхаель Деніс, роботодавець нареченого. Кузини ведуть туди Еву, і тепер вони разом, нахилившись над скляними вітринами, розглядають мертвих комах, пришпилених до шовкових подушок.

— Ти сама — наче той метелик, — каже Еві Естера, наймолодша з сестер Добрушків. Це порівняння западає Еві в пам’ять, і вона ще довго про нього думає. Адже метелики постають із потворних лялечок, із огидних гусениць, товстих і безформних, — останні також виставлені в одній з вітрин. Ева Франк пригадує, якою вона була у віці Естери: п’ятнадцятилітньою, в темно-сірій сукенці, яку наказував їй носити в Ченстохові батько, щоб вона не привертала до себе уваги солдатів. Пригадує холоднечу вежі, повикручувані суглоби матері. Еву охоплює невимовний жаль і сум за нею. Дівчина не хоче про це думати і вчиться забувати. Що ж, їй це непогано вдається.

Ввечері, коли в саду запалили лампіони, вона, ледь сп’яніла від вина, разом з іншими слухає графа фон Шенфельда, який, вбраний у довгий темно-зелений жакет, із келихом вина в руці виголошує тост на честь не надто красивої, зате дуже розумної нареченої:

— Уся родина молодого — така доброчесна, що кращої й не знайдеш. Працьовита, повна взаємної любові. Увесь їхній маєток зароблений чесною працею.

Гості погоджуються, киваючи головами.

— Крім того, вони обдаровані численними талантами, а до всього — амбітні, — продовжує граф. — І це дуже добре. Нічим не відрізняються вони від нас: ми-бо здобули шляхетські титули в якісь давні варварські часи, коли предки наші мечем боронили королів або грабували довколишніх селян і відбирали їхню землю. І всі ви добре знаєте, що не кожне «фон» означає істинне благородство духу та серця… А потрібні нам люди сильні, які змінюватимуть світ на краще. Зробити ж найбільше можна, коли маєш зв’язки і владу. Те, що нам здається очевидним — уся знайома нам конструкція світу, — вже давно струхлявіло й розвалюється на очах. Цей дім вимагає негайної перебудови, і ми є тими, хто тримає в руках кельми, аби його відремонтувати.

Лунають оплески, і гості перехиляють келихи найкращого моравського вина. Потім гримить музика, зараз будуть танці. Ева Франк ловить на собі допитливі погляди, і за мить біля неї виростає граф Ганс Гайнріх фон Екер унд Екгофен. Усміхнена Ева подає йому руку, як учила її тітка, але водночас шукає поглядом батька. Ось він. Сидить у затінку, оточений жінками, і дивиться просто на неї здалеку. Вона фізично відчуває його погляд. Батько очима дозволяє їй танець із цим граційним, схожим на коника-стрибунця молодим аристократом, чийого прізвища вона не вміє вимовити. Але згодом, коли до неї підходить такий собі Гіршфельд, казково багатий купець із Праги, батько ледь помітно заперечно хитає головою. Якусь мить Ева вагається, а потім відмовляє йому, виправдовуючись головним болем.

Тієї ночі вона чує на свою адресу тисячі компліментів, і коли нарешті падає в сукні на ліжко, їй паморочиться в голові, до горла через надмір моравського вина, випитого потай з Естерою, підкочується нудота.

Про цісаря та людей звідусіль і нізвідки

Найясніший цісар, що править разом із матір’ю, є симпатичним чоловіком трохи за тридцять і вже двічі вдівцем. Кажуть, він заприсягся втретє не одружуватися, через що багатьох панночок із найкращих домів охопила меланхолія. Він замкнутий, неговіркий і — за словами найближчого оточення — несміливий. Несміливий цісар! Він додає собі відваги, високо піднімаючи брови: тоді йому здається, ніби він дивиться на всіх згори. Його коханки кажуть, що в ліжку його наче нема і він швидко закінчує. Багато читає. Листується з Фрідріхом Прусським, яким потай захоплюється. Наслідує його, іноді в мундирі звичайного солдата інкогніто виходячи в місто, аби на власні очі побачити, як живуть його піддані. Ясна річ, його супроводжує й переодягнена охорона.

Схоже, цісар схильний до меланхолії, оскільки його цікавить людське тіло та його таємниці, всі ті кості, хрящики, черепи, опудала тварин, а ще всілякі відхилення та аномалії. Він влаштував чудесний кабінет дивовиж, куди водить гостей. Його тішить їхнє дитяче здивування, їхня суміш огиди й захвату. В такі миті він уважно придивляється до гостей: саме тут з їхніх облич сходить чемна улеслива посмішка, що її всі одягають, спілкуючись із цісарем. У такі хвилини він бачить, хто є хто.

Він збирається перетворити кабінет дивовиж на впорядковану колекцію, поділену на класи й категорії. Аби вундеркамера стала музеєм. Це був би перехід до нової епохи: кабінет дивовиж — то старий світ, хаотичний, повний аномалій і незбагненний, а музей — то світ новий, осяяний світлом розуму, логічний і розкладений на поличках. Цей музей стане першим кроком до реформи держави. Наприклад, цісар мріє реформувати роздутий і бюрократизований адміністративний апарат, який поглинає величезні суми з державної скарбниці, а насамперед — ліквідувати панщину. Такі ідеї не подобаються його матері Марії-Терезії. Вона вважає їх новомодними дивацтвами. На цьому ґрунті вони радикально не погоджуються.

Але єврейське питання цікавить їх обох. Завдання, яке перед собою поставив молодий цісар, полягає в тому, щоб звільнити євреїв від середньовічних забобонів задля їхнього ж добра; адже досі надзвичайний талант цього народу марнується в темряві всілякої кабали, підозрілих спекуляцій та ялових дискусій. Якби вони могли отримувати освіту на рівні з іншими, то чималу користь принесли б імперії. Мати цісаря воліла б привабити їх у єдино істинну віру і чула, що таке цілком можливо. Тож коли у списку осіб, що просять аудієнції в цісаря з нагоди його іменин, з’являється прізвище Юзефа Якова Франка, Йосиф II та його мати відчувають задоволення та цікавість, адже про цього Франка та його доньку говорять усі.

Якова рекомендують ще й побратими з ложі, тож цісар запрошує цю дивну пару, батька та доньку, в годину, призначену для митців. І саме до кабінету дивовиж. Веде їх поміж вітринами, в яких зібрані кості доісторичних тварин та людей-велетнів, які начебто колись населяли землю. З Франком цісар спілкується через перекладача, з його донькою говорить французькою; це створює певний дискомфорт. Тож він спершу зосереджується на батькові. Але краєм ока розглядає ту цікаву жінку і помічає, що вона дещо несмілива, не надто впевнена в собі. Чутки про її вроду здаються йому трохи перебільшеними. Так, вона красива, але ця краса не засліплює. Він знає чимало красивіших жінок. Правду кажучи, таким жінкам він не надто довіряє, вони завжди хитрі й корисливі; але ця здається простодушною та полохливою, вона не спокушає і нічого не вдає. Вона невисокого зросту, колись — як усі жінки Сходу — набере тіла. Зараз вона в розквіті сил. У неї бліде обличчя, яке наче відтінює блакиттю, без рум’янця, а ще — величезні очі й красиве волосся, вкладене у високу зачіску; на чоло та шию спадають грайливі кучерики. Її маленькі долоні та ступні схожі на дитячі. У ній немає гідності її батька, високого, ставного, негарного й самовпевненого чоловіка. Цісар задоволено відзначає, що Ева, попри збентеження, залишається дотепною. Він вирішує влаштувати їм невеликий тест: веде їх до полиці, на якій у великих посудинах плавають у каламутній рідині людські ембріони; більшість із них — деформовані, потворні. В одних — по дві голови, в інших — по кілька тулубів, ще в інших — одне велике око, як у циклопа. Батько і донька розглядають їх без відрази, зацікавлено. Заробляють бал. Потім цісар підводить їх до довгастої вітрини завдовжки в людське тіло, у якій спочиває Сивілла (так він її називає): воскова фігура жінки з обличчям в екстазі та розкритим животом, усередині якого видно кишківник, шлунок, матку, сечовий міхур. Зазвичай жінки перед цим експонатом мліють, принаймні їм паморочиться в голові. Цісарю цікаво, як реагуватиме Ева Франк. Вона нахиляється над вітриною і, зашарівшись, розглядає нутрощі. Потім піднімає голову й запитально дивиться на цісаря:

— Ким була модель?

Цісар весело сміється, а потім терпляче пояснює, як виготовили цю неймовірно точну воскову фігуру.

Виходячи з кабінету дивовиж, Яків через перекладача розлого розповідає цісарю про свої знайомства у Варшаві. Через слово згадує якесь прізвище, яке могло б цісарю щось сказати, але, на жаль, не каже нічого. Двічі згадує про Коссаковську. Він знає, що секретар Найяснішого Цісаря запам’ятає всі ці заплутані прізвища й накаже перевірити, кому вони належать. Цісар уперше в житті розмовляє з такими людьми: євреями, які вже перестали бути євреями. Одна вперта думка не дає йому спокою: куди ж, власне, поділося їхнє єврейство? Його не помітно ні в їхньому вигляді, ні в манерах. Можна було б подумати, що Ева — італійка чи іспанка, а її батько не схожий на представника жодної нації. Він особливий. Коли звертаєшся до нього з якимось запитанням, відчуваєш, як воно вдаряється об тверді, залізні мури його волі, об непорушні кордони його «я». Ці люди — звідусіль і нізвідки. Майбутнє людства.

Аудієнція тривала трохи менше години. Ще того самого дня цісар розпоряджається вислати Франкам запрошення до його літньої резиденції в Шенбрунні. Його матері, яка бачила їх протягом перших п’яти хвилин (до вундеркамери вона ходити не любить, каже, що потім її мучать лихі сни), теж сподобалися ці люди. Вони корисні для держави. Вони не лише католики, а й — як доносять рапорти — витрачають по тисячі дукатів у день на утримання двору в Брюнні.

— Побільше б таких людей в імперії — і держава розквітла б, як Фрідріхова Пруссія, — завершує цісарева, трохи дратуючи сина.

Про ведмедя зі сну Авачі Франк

Як старанно записує Чернявський, Еві сниться, що до неї підходить великий бурий ведмідь. Вона боїться ворухнутися, стоїть, закам’янівши від страху. А ведмідь починає лизати їй руки і ступні. Немає нікого, хто міг би прийти їй на допомогу. І тоді приходить якийсь чоловік і сідає на стілець — червоний, такий же, який був у її батька в Ченстохові. Еві здається, що прийшов батько, але це не він, а якийсь інший чоловік, молодший, дуже симпатичний. У ньому є щось від цісаря, але нагадує він і Францішека Воловського, а ще — Томаса Добрушку. І ще трохи — отого фокусника з білою тростинкою, якого вони бачили в Шенбрунні у цісаря. Він якось порвав білу хустинку на чотири частини, поклав їх до чорного капелюха, помахав над ним тростинкою — і вийняв цілу хустинку. Еві було трохи соромно за батька, бо той підійшов до фокусника й запропонував, що сам порве власну хустинку, яку має на шиї. Але фокусник відмовився, пояснивши, що лише він знає, як правильно скласти хустинку перед тим, як порвати. Це всіх дуже розсмішило. Отже, в тому сні її рятівник мав риси багатьох людей. Ведмідь зникає, а Ева підіймається в повітря.

В Еви бувають такі дивні та реалістичні сни, що вона не розлучається з польським сонником, що його привезла Маріанна Воловська просто з Варшави.

З нагоди візиту до Шенбрунна батько купив Еві чотири найкрасивіші сукні, які лише вдалося знайти у Відні. Довелося лише трохи вкоротити рукави і допасувати до фігури. У всіх суконь — міцний корсет; згідно з новою модою, вони не доходять навіть до кісточок. Цілий день Ева з батьком купували в модистки капелюшки. Вони були такі прекрасні, що Ева ніяк не могла вирішити, які ж з них узяти. Врешті-решт батько, втративши терпець, купив їй усі.

Ще потрібні були туфельки та панчохи. Батько спостерігав, як вона їх примірювала. Потім звелів Маґді та Анусі вийти, а Еві сказав роздягтися догола. Цього разу він її не торкався, лише дивився. Відтак звелів лягти спершу на живіт, а потім на спину. Вона робила все, що він хотів. Яків дивився на неї критично, але мовчав. Потім Ануся обстригла їй нігті на ногах і натерла стопи олійкою. Далі Ева за турецьким звичаєм скупалася в ароматній воді, і обидві приятельки натирали їй тіло кавовою гущею та медом, щоб шкіра була більш гладенькою.

Разом із цісарем та його матір’ю Ева відвідала зброярню й сади. Йшла з цісарем попереду всіх. Відчувала десятки поглядів на своїй спині, наче якусь важку ношу. Але коли цісар ніби випадково торкнувся її руки, тягар злетів з її плечей. Вона знала, що це станеться, лише вагалася, коли саме. Добре знати, що йдеться саме про це і ні про що більше.

А трапилося це після смішного спектаклю, що його вони дивилися з тераси палацу в Шенбрунні. Вона не пам’ятала, про що була та комедія, майже нічого не розуміла з тієї дивної німецької. Але вистава потішила цісаря, він був у гарному настрої. Кілька разів торкнувся її руки. Того самого вечора по неї приїхала дама двору — пані Штамм чи якось так — і звеліла Еві одягти найкращу білизну.

Ануся Павловська схвильовано сказала:

— Як добре, що в тебе закінчилися місячні.

Ева вжахнулася, але та мала рацію: справді, добре, що в неї закінчилися місячні.

Про життя на висотах

Яків Франк з допомогою Єнджея Дембовського винайняв на цілий квартал домів на Ґрабені. Водночас вислав Матеуша Матушевського до Варшави по гроші, передавши через нього лист до всіх варшавських правовірних. У ньому повідомляв, що веде переговори з цісарем. Матеуш отримав завдання про все гарно розповісти, описавши кожну подробицю їхнього життя в Брюнні, нового маєтку, а також зближення Еви та Якова з цісарем.

У листі було написано так:

Матеуш через три тижні повертається з грошима. Вдалося зібрати більшу суму, ніж та, про яку просив Володар, а все завдяки приголомшливій звістці: в Моравії знайшли стародавній рукопис, у якому чорним по білому написано, що в останні свої дні Римська імперія перейде в руки якогось чужого чоловіка. І там буцімто ясно сказано, що той чоловік носитиме турецький одяг, але на голові його буде не тюрбан, а висока червона шапка, обшита тонкою хутряною облямівкою. І той чоловік скине правителя з трону.

Потрібно купити безліч нових речей.

Спершу — кавовий сервіз із майсенської порцеляни, оздоблений золотими листочками, намальованими тонким пензликом картинками з пастухами й пастушками: схожими на ті, що їх Ева бачила в Просніці. Тепер у неї буде своя порцеляна, ще краща.

Крім того, купальне причандалля. Його треба купити в наймоднішого продавця. Спеціальний одяг, рушники, розкладні лежаки, плащі, підбиті найтоншим полотном. Коли Яків Франк з Міхалом Воловським іде купатися в Дунаї, за ним суне натовп віденських роззяв. Яків добре плаває, у воді почувається як молодий парубок. Міщанки пищать, захоплені спритністю цього вже немолодого, але симпатичного й солідного чоловіка. Деякі кидають у воду квіти. Після такого купання Яків завжди лишається в хорошому настрої аж до вечора.

А ще треба заплатити за Евиного красивого тонконогого коня, привезеного з Англії. Він геть білий, на сонці переливається сріблом. Проте Ева його боїться: кінь неспокійний через постійний гуркіт карет, спалахи світла та через маленьких песиків. Може стати дибки. Кінь коштує цілий маєток.

Негайно потрібні також чотири дюжини атласних туфельок. Вони швидко зношуються, коли в них ходити по вулиці: однієї пари вистачає не більше, ніж на одну прогулянку; потім Ева віддає їх Анусі (нога Маґди дещо завелика).

Нарешті, треба купити цукорниці та порцелянові тарілки, срібні ножі, виделки й тарелі (золото Ева вважає надто претензійним). Слід знайти нову, кращу куховарку та помічницю куховарки. Не завадять і ще дві дівчини-покоївки — це коштує менше, ніж сервіз, але теж чимало. Після смерті польського песика, який звався Руткою, Ева замовляє для втіхи двох хортів просто з Англії.

— А що, якби так вас пошкрябати, зняти оболонку й подивитися, що у вас там всередині? — питає Йосиф, милістю Божою імператор римський, король Німеччини, Угорщини, Чехії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини й Лодомерії, архікнязь Австрії, герцог Бургундії та Лотарингії тощо.

— А що там може бути? — питає Ева. — Лише я, Ева.

— А хто вона, ця Ева?

— Піддана найяснішого цісаря, католичка.

— А ще?

— Донька Юзефа Якова та Юзефи Схоластики.

— А якою мовою говорили у вас вдома?

— Польською й турецькою.

Ева не знає, чи правильно відповіла.

— А ту мову, що нею євреї говорять, ви знаєте?

— Знаю трохи.

— А мати як до вас зверталася?

Ева не знає, що сказати. Коханець їй допомагає:

— Скажіть-но щось тією мовою.

Ева вагається.

— Con esto gif, se vide claro befor essi.

— Що це означає?

— Не питайте забагато, ваша високосте. Я вже не пригадую, — бреше Ева.

— Брешете.

Ева сміється й перевертається на живіт.

— Це правда, що ваш батько — великий кабаліст?

— Правда. Він великий чоловік.

— А те, що він перетворює олово на золото і тому в нього стільки грошей? — дражниться коханець.

— Може, й так.

— Та й ви, бачу, теж кабалістка. Дивіться-но, що ви зі мною робите.

Цісар вказує на свій стрижень, що росте на очах.

— Так, це таке моє чаклування.

У хорошу погоду вони їдуть на прогулянку до Пратера, що його нещодавно цісар відкрив для всіх охочих. Карети з відкидним верхом, наче відчинені бонбоньєрки, везуть віденські цукерочки: елегантних дам у дивовижних капелюшках. Поруч верхи їдуть кавалери, кланяючись знайомим. Пішоходи не поспішають, аби розтягти насолоду від прогулянки. Є тут і песики на повідках-стрічках, і мавпочки на ланцюжках, і улюблені папужки в посріблених клітках. Яків замовив для доньки невеличку англійську бричку — спеціально, аби вона їздила в ній на прогулянки. У цій милій бричці з Евою часто їздять Маґда й Ануся, іноді — лише Маґда. Пліткують, що вона — теж донька Якова, але позашлюбна. Якщо придивитися, то вона справді на нього подібна: висока, з видовженим обличчям, білими зубами; виглядає вона навіть достойніше, ніж Ева, тож іноді саме її вважають Евою Франк. Ще люди кажуть, що вони всі між собою схожі, як члени отих негритянських племен, що їх цісар іноді показує як живу дивовижу.

Машина для гри в шахи

Такий собі де Кемпелен сконструював для розваги машину, що виглядає як турок у красивому східному вбранні, з темним відполірованим обличчям — доволі, треба сказати, приємним. Машина сидить за столом, грає в шахи, до того ж робить це так досконало, що ніхто ще в неї не виграв. Здається, ніби під час гри вона думає і дає час подумати суперникові. Правою рукою спирається об стіл, а лівою пересуває фігури. Коли ж суперник плутає фігури чи порушує правила, вона крутить головою й чекає, доки той виправить помилку. Машина робить це сама собою, не потребуючи жодного джерела сили.

Цісар геть ошалів через ту машину. Програв їй безліч разів, але, кажуть, у Франції знайшлися такі, що виграли. Невже це можливо?

— Якщо машина здатна робити те саме, що людина, і навіть краще за неї, то хто ж така людина?

Він ставить це запитання за підвечірком, коли сидить із панночками в саду. Жодна не наважується йому відповісти. Чекають, доки він сам собі дасть відповідь. У нього є звичка ставити риторичні запитання і за мить самому на них відповідати. Отак і зараз: цісар розводиться про життя як природний хімічний процес, щоправда, започаткований вищою силою, але не завершує речення, а залишає його висіти в повітрі, наче дим із люльки. Лише наказові речення він завершує крапкою, яка дає всім полегшення. Принаймні зрозуміло, про що йдеться. Еві від самої думки про те, що вона могла б узяти слово в такому товаристві, щоки починають палати, і їй доводиться охолодитися віялом.

Цісаря й далі цікавлять досягнення анатомії. Щоб Сивіллі не було самотньо, він придбав ще й воскову модель людського тіла без шкіри, на якій показана кровоносна система. Коли розглядаєш таку модель, переконуєшся, що людське тіло — це теж машина: всі ті сухожилля та м’язи, клубки вен і артерій схожі на мотки муліне, що ним вишивала мати; всі ті суглоби, що нагадують важелі… Цісар із гордістю показує Еві найсвіжіше поповнення: ще одне жіноче тіло, цього разу позбавлене шкіри, м’язи обплітають нитки жил.

— А що, якби це все показати на чоловікові? — питає Ева.

Цісар сміється. Вони разом схиляються над восковим тілом, майже торкаючись головами. Ева виразно відчуває запах його вуст: яблучний, мабуть, від вина. Світле гладеньке обличчя цісаря заливають рум’янці.

— Може, люди й справді так виглядають без шкіри, але я — ні, — каже Ева вільно й зухвало.

Цісар знову вибухає сміхом.

Одного дня Ева отримує від нього подарунок: механічну пташку в клітці. Якщо її завести ручкою, вона починає тріпотіти бляшаними крильцями, а з її дзьоба чути щебетання. Ева привозить її до Брюнна, і та пташка в клітці стає цікавинкою дому. Власниця заводить її сама, завжди серйозно й зосереджено.

За звичаєм, цісар, маючи бажання побачитися з красунею Евою, висилає по неї скромну карету без гербів і прикрас, щоб вона не впадала в очі. Але їй хотілося б їздити до нього в цісарському екіпажі. Одного разу такий заїздив по неї та батька на Ґрабен, де вони живуть у багатокімнатному помешканні. Мати цісаря вподобала собі Якова Франка і запрошує його до своїх приватних покоїв, де проводить із ним чимало часу. Подейкують, що вони навіть моляться разом. Насправді ж цісарева любить слухати оповідки цього спокійного, незлобивого й милого чоловіка з екзотичними східними манерами. Розповідає він їй по секрету, як вони приймали хрещення в Польщі, вже багато років перебуваючи в лоні істинної віри. Згадує про добру жінку Коссаковську (чимось схожу на цісареву), яка допомогла їм увійти під крило Церкви і так вірно опікувалася світлої пам’яті дружиною Якова… Це подобається цісаревій, вона детальніше розпитує про Коссаковську. Часто вони розмовляють і на серйозніші теми. Отож цісарева, відколи внаслідок поділів Польщі отримала Галичину й частину Поділля, мріє про велику імперію аж до Чорного моря, до грецьких островів. Франк знає про Туреччину більше, ніж її найкращі міністри, тож вона розпитує його про все: про солодощі, страви, одяг, про те, чи жінки носять білизну, а якщо так, то яку, про середню кількість дітей у родині, про життя в гаремі й те, чи жінки не ревнують чоловіка одна до одної, про те, чи турецький базар працює на Різдво, про те, що турки думають про європейців, про те, чи клімат у Стамбулі кращий, ніж віденський, і чому вони більше люблять котів, ніж собак. Сама наливає йому каву з кавника і радить додати до неї молока — такою є найновіша мода.

Щоразу, повернувшись від цісаревої, Яків розповідає про ці зустрічі братам і сестрам; вони, розмріявшись, уявляють його цісарським намісником у Валахії, а поруч — донька Ева. Згадати лише, про що вони мріяли не так давно: про якісь нещасні кілька сіл на Поділлі… Ті мрії сьогодні здаються смішними й дитинними. Яків відвідує цісареву з подарунками; не буває такого, щоб Марія-Терезія не отримала чи то кашмірової шалі, чи то шовкових, вручну розписаних хусток, чи то обшитих бірюзою черевичків із найкращої турецької шкіри. Вона відкладає це все набік, ніби байдужа до такої розкоші, але насправді її тішать подарунки не менше, ніж самі візити Франка. Вона усвідомлює, що чимало людей, мабуть, його ненавидять. У нього є вроджена елегантність і те іронічне почуття гумору, яке вона особливо любить. Либонь, її симпатія до цього чоловіка в багатьох викликає тривогу. На столі в цісаревої опиняються різні звіти й доноси. Наприклад, такий:

— Ну то й що? — відповідає вона синові, коли той висловлює різні сумніви. — Якщо він ввозить до нас золото й витрачає його тут, це нас лише збагачує. Чи краще було б, якби він віз його до Росії?

Або ж з’являється чутка, що Франк муштрує собі приватну охорону, дедалі численнішу.

— То хай муштрує, — каже цісарева. — Добре, що дбає про власну безпеку. А що, наші аристократи в Галичині свого війська не мали? Можливо, та його гвардія ще нам знадобиться.

І додає тихо, звертаючись до сина:

— У мене є щодо нього свої плани.

Йосифові здається, що вона знов заглибилася в читання, але невдовзі мати додає:

— Але ти про неї навіть не думай.

Молодий цісар мовчки виходить. Слова матері часто викликають у нього почуття сорому. Мабуть, все через той її затятий селянський католицизм.

Як Нахман-Пьотр Якубовський став послом

Двір у Брюнні — то не лише місце порожніх розваг і ярмарок усілякої марноти. В кімнатах на другому поверсі, які називають канцеляріями, триває ненастанна праця. Яків з’являється там рано-вранці й диктує листи, що їх треба згодом переписувати й розсилати. Поруч під керівництвом Звєжховської працює бухгалтерія. У третій канцелярії Чернявські, сестра Якова та її чоловік, займаються набором молоді, відписують на листи, ведуть перемовини з батьками молодих хлопців і дівчат, яких присилають до двору Володаря. Отже, друга канцелярія займається справами двору, перша є чимось на кшталт маленького міністерства закордонних справ, а третя — управлінням економіки й торгівлі.

Ще в грудні 1774 року з Відня до Стамбула вирушають найкращі посланці Якова: Павел Павловський, Ян Воловський і шурин Володаря Яків Каплінський, який після смерті Тови зібрав цілу свою родину й переїхав до Брюнна. Перед виїздом відбувається врочиста церемонія, під час якої Яків виголошує промову. Називає посланців воїнами Месії, які не належать до жодної релігії; всі присутні чули це вже безліч разів. Єдине, що в них є, — це місія, і місія ця таємна. Треба здобути прихильність султана, відшукати старих покровителів, запропонувати свої послуги. Ввечері напередодні від’їзду тривають довгі спільні молитви, що завершуються співами в колі. У цих церемоніях беруть участь усі, включно з гістьми, але насамкінець залишаються тільки браття й сестри, і починається бенкет, ллються ріки моравського вина, яке всім тут так засмакувало. Здається, ніби все по-старому, як було в Іваному, але тепер Чужі Вчинки стали символічними, ритуальними. Втім, вони й далі близькі, впізнають одне одного за запахом, на дотик, усе здається таким зворушливим: видовжене обличчя Яна Воловського, його свіжо поголені щоки й буйні вуса, худорляві плечі й низенький зріст Павловської, густа сивувата чуприна Єрухіма-Єнджея Дембовського, накульгування Звєжховської. Всі постаріли, в усіх уже дорослі діти, а то й онуки, деякі поховали чоловіків або дружин і завели нові сім’ї, траплялися з ними великі трагедії й драми: смерті дітей, хвороби. Наприклад, у Генрика Воловського недавно стався апоплексичний удар, і тепер права частина його тіла частково паралізована, говорить він невиразно, але життєві сили його не покинули: не так давно він, спираючись на руки доньок, особисто муштрував кольоровий легіон — строкатих молоденьких нібито-солдатів.

На світанку, коли посланці вирушають, у дворі ще тихо. Жінки ще звечора приготували кошики з харчами в дорогу. Коні здаються якимись сонними. Яків виходить на подвір’я в червоному шовковому халаті, вручає кожному посланцеві золоту монету і благословляє. Каже, що від успіху їхньої місії залежить майбутнє правовірних. Карета рушає по брюннській бруківці в бік ринку, а далі виїжджає з міста, повернувши на південний схід.

Через кілька місяців вони повертаються з порожніми руками. Начебто такі досвідчені посли, а навіть не домоглися аудієнції в султана, змарнувавши кілька тижнів. Навесні 1775 року Яків, який вважає себе найбільшим другом цісаря, висилає другу місію до Стамбула. Цього разу їдуть Пьотр Якубовський та Людвик Воловський, син Яна Воловського. Повертаються восени, через пів року, і виявляється, що їхня місія теж провалилася. Їм не лише не вдалося побачитися з султаном, сталося дещо набагато гірше: через донос стамбульських євреїв їх звинуватили в єресі, і три місяці вони провели у в’язниці, через що Якубовський занедужав на запалення легенів. До того ж урядовці султана конфіскували всі їхні гроші, які вони мали вручити султанові під час аудієнції. А було їх чимало. Надсилали розпачливі листи з в’язниці, але Яків їх ігнорував — може, через хворобу, а може, був надто зайнятий візитами цісаря. Хоча, можливо, — як згодом уперто твердив Якубовський — ніякі звістки з Туреччини до нього не доходили. Завдання місії було таким самим: здобути прихильність султана, пообіцяти йому вірність, описати вигоду від безпосереднього доступу до цісаря, обговорити розмір винагороди, в разі якщо… Якубовський знатиме, що сказати, він найкраще володіє турецькою і вміє малювати словами красиві картини.

Повернулися вони змарнілі й змучені. Щоб здобути гроші на дорогу, мусили взяти позику в Стамбулі. Якубовський — сухий, наче тріска; кашляє. З обличчя Воловського не сходить якась тінь.

Володар навіть не виходить їм назустріч. Увечері, за давнім ритуалом, велить відшмагати Якубовського за те, що втратив гроші.

— З тебе, Якубовський, нема користі, — каже Яків. — Ти — старий впертий віслюк. Умієш лише писати, до жодної нормальної роботи не годишся.

Якубовський намагається боронитися, наче десятилітній хлопчак.

— То нащо ти мене посилав? Хіба немає молодших за мене, які краще говорять чужими мовами?

Покарання відбувається так: винуватця кладуть на стіл у самій сорочці, і кожен із правовірних братів і сестер мусить різкою шмагонути лежачого по спині. Першим б’є Володар — зазвичай безжально, — далі йдуть чоловіки, але б’ють слабше, а вже жінки переважно заплющують очі й хльоскають покараного легко, наче вербовою лозою (хіба що якась із них має свої причини, щоб його вперіщити). Так відбувається і з Якубовським. Безперечно, деякі б’ють боляче, але нічого страшного йому не станеться. Коли все завершується, він сповзає зі столу і йде геть, не зважаючи на наказ Якова залишитися. Його сорочка звисає майже до колін, спереду розхристана. Вираз обличчя відсутній. Кажуть, Якубовський на старість став диваком. Іде геть, навіть не обернувшись.

Після того, як він виходить, западає дещо задовга пауза. Всі стоять, схиливши голови. Володар бере слово й говорить нестримно, швидко, так, що записувати це важко, і Дембовський, що лишився без колеги-писаря, врешті-решт здається, відкладає перо. Яків каже, що світ до них завжди буде ворожим, тому їм потрібно триматися разом і підтримувати одне одного. Треба забути давні звичаї і приписи, бо старому світові вже кінець. Настав новий — ще жорстокіший і незатишніший, ніж попередній. Часи є винятковими, тому й вони мають бути винятковими. Їм потрібно триматися разом, родичатися зі своїми, щоб постала одна велика родина. Одні будуть стрижнем цієї родини, інші залишатимуться по краях. Усіма речами мають користуватися спільно, і лише керуватимуть цим процесом певні люди; той, у кого є більше, має ділитися з тим, хто відчуває нужду. Так було в Іваному, і так має бути тут. Завжди. Доки вони діляться тим, що мають, доти є махною — громадою, — а для інших лишаються таємницею. Цю таємницю треба берегти за будь-яку ціну. Що менше інші знатимуть про них, то краще. Їх обмовлятимуть — хай собі обмовляють. Але там, назовні, в жодному разі не можна порушувати закон чи людський звичай.

Яків велить їм стати в коло, покласти руки одне одному на плечі, голови ледь схилити, зосередитися на якійсь точці всередині кола.

— У нас є дві цілі, — каже Яків. — Перша — досягти Даату, знання, яке дарує нам вічне життя і визволить із в’язниці світу. Вчинити це можна простішим способом, знайшовши своє місце на землі, край, у якому ми запровадимо власні закони. А позаяк світ озброюється й воює і старий лад уже лежить у руїнах, нам варто скористатися з цього шарварку і взяти від світу щось для себе. Тож не дивіться підозріливо на моїх гусарів і мої знамена. Того, хто має свої хоругви й своє військо, хай навіть найменше, вважають у цьому світі справжнім правителем.

Потім вони співають «Іґадель» — ту саму пісню, що в Іваному. На завершення, перед тим як усі розійдуться, Яків переповідає їм свій сон, що його бачив минулої ночі: у тому сні він зустрів короля Станіслава Понятовського. Той ганявся за ним, Яковом, та Авачею і хотів битися. Ще Якову снилося, що його заводили в церкву, яка всередині була геть випалена.

Повернення єпископа Солтика

Взимку 1773 року варшав’яни разом з єпископами йдуть до ріки. Доходять по кризі до острова посередині русла і там чекають на єпископа Солтика, наче на святого мученика. Церковні хоругви дубіють на морозі. Хмаринки пари вириваються з вуст співаків, що виконують церковні гімни. Варшавські міщанки стоять у хутряних чіпцях, підбитих хутром пелеринках та вовняних хустках. Різні чоловіки в шубах до п’ят, візники, продавці, ремісники, кухарки й аристократи — всі задубіли.

Нарешті з’являється карета з кінним військовим ескортом. Всі зацікавлено зазирають досередини, але фіранки зсунуті. Коли карета зупиняється, народ стає навколішки посеред ріки, просто на сніг.

Єпископ з’являється лише на мить. Його ведуть попід руки, на ньому — довгий пурпуровий плащ, підбитий світлим хутром, мабуть, із якихось сибірських тварин. Він здається великим, наче ще більше розповнів. Робить знак хреста над головами вірних, і морозяне повітря стрясає тужлива пісня; слова розібрати важко, бо натовп співає її в різному ритмі, одні повільніше, інші швидше, тони накладаються і заглушують один одного.

Лише якусь секунду видно обличчя єпископа: воно змінилося, неначе посіріло. Юрбою пробігає шепіт, що його там катували, тому він так виглядає. Потім його фігура зникає в кареті, і екіпаж поволі рушає по кризі в бік Старого міста.

Варшавою відразу починають ходити чутки, що єпископ Солтик у тому морозяному пеклі на Колимі збожеволів і ясність розуму повертається до нього лише вряди-годи. Ті, що знали його раніше, твердять, що вже тоді, коли його ув’язнили росіяни, він був нездоровий психічно. Інші кажуть, що дехто має таку високу думку про себе, що ходить наче засліплений і всюди довкола бачить лише себе. Переконаність у власній важливості відбирає їм розум і здатність мислити. Єпископ Солтик, безумовно, належить до таких людей, і неважливо, збожеволів він чи ні.

Що відбувається в громаді правовірних у Варшаві

Посланці мусять відзвітувати перед товариством про своє перебування у Брюнні та невдалі посольські місії. У Варшаві тепер все крутиться довкола дому Францішека Воловського. Громада зустрічається то в нього на Лєшні (у Воловського найбільший дім), то в його доньки, ще однієї, яка вийшла заміж за Лянцкоронського, сина Хаї. Часи неспокійні, панує якесь політичне піднесення, яке викликає тривогу, тож оповіді про Брюнн звучать тут неймовірно.

Якубовський зустрічає в столиці Якуба Ґолінського, якого востаннє бачив, певно, ще в Ченстохові. До Ґолінського в нього ставлення якесь особливо трепетне: мабуть, той викликає в Якубовського спогади про Бешта й Меджибіж, і спогади ці його завжди зворушують. Вони обіймаються і певний час стоять отак непорушно. Крізь товстий плащ Якубовський відчуває, що той схуд і неначе змалів.

— З тобою все добре? — питає Якубовський стривожено.

— Потім розкажу, — пошепки відповідає Ґолінський, бо слово якраз бере старий Подольський, маленький висушений чоловічок у застебнутому до шиї буро-сірому каптані. Руки в нього поплямовані чорнилом. Він веде рахунки в конторі у Воловських.

— Я наважуся це сказати, — каже він польською з сильним тягучим єврейським акцентом. — Я старий і вже нічого не боюся. Тим більше, мені здається, що й ви так само думаєте, лише не насмілюєтеся говорити цього вголос. А я скажу.

Він робить коротку паузу і продовжує:

— Це вже скінчилося. Відколи він…

— Хто такий «він»? — гнівно кидає хтось з-під стіни.

— Відколи Яків, наш Володар, звідси поїхав, на нього вже марно чекати. Ми маємо самі подбати про себе, жити зразково, триматися разом, практик своїх не занедбувати, а пристосувати їх до обставин…

— Як пацюки, прибиті страхом до землі… — знов озивається той самий голос.

— Пацюки? — Подольський повертається в бік голосу. — Пацюки — то мудрі істоти, вони виживають завжди. А ти, сину, клепку загубив. У нас — хороші посади, ми не голодуємо, маємо дах над головою, які ще пацюки?

— Не для того ми хрестилися, — не вгаває голос. А належить цей голос такому собі Татаркевичу, чий батько був із Чернівців. Він — поштовий офіцер, прийшов у мундирі.

— Ти молодий і запальний. Голова в тебе гаряча. А я старий і добре вмію рахувати. Я підраховую видатки нашої громади і знаю, скільки золота ми вислали до Моравії і скільки праці було потрібно, аби його в Польщі зібрати. За ці гроші всі ваші діти могли би вчитися.

Залою пробігає шепотіння.

— І скільки ж ми вислали? — спокійно питає Маріанна Воловська.

Старий Подольський виймає з-за пазухи папери й розкладає їх на столі. Всі напирають на нього, щоб зазирнути, але ті таблиці з цифрами розуміє лише він.

— Я дав дві тисячі дукатів. Майже все, що мав, — каже Якуб Ґолінський Пьотрові Якубовському, який сів поруч. Обидва залишилися сидіти біля стіни, знаючи: тільки-но заходить мова про гроші, відразу вибухає сварка. — Має рацію той Подольський.

І справді, над столом вибухають суперечки, які намагається загасити Францішек Воловський-старший: зацитькує присутніх і пояснює, що все чути надвір і не варто цей дім перетворювати на турецький базар. Із цих ґречних, добре одягнених чиновників і міщан зненацька вилазять гендлярі мотлохом на буському ринку.

— Сором вам! — промовляє до них Воловський.

Раптом у Пьотра Якубовського неначе вселяється диявол. Він кидається до столу і затуляє своїм тілом розкидані на ньому папери.

— Що з вами сталося? Ви виставлятимете рахунки Якову, наче якомусь дрібному купцеві? Забули, ким ви були, коли він прийшов? І ким зараз були б, якби не він? Гендлярами, орендарями з бородами по пояс, із дрібняками, зашитими в штреймли! Забули?

Втручається Маєвський, колись Гілель, який виїхав до Литви і у Варшаві буває рідко:

— Ми й далі ними є!

Францішек Воловський заспокоює Якубовського:

— Ти, брате Пьотре, вгамуйся. Ми чимало здобули своєю впертою вірою. І своєю працею.

— Через нас він сидів у в’язниці тринадцять років. Ми зрадили його, — каже Якубовський.

— Ніхто його не зрадив, — відповідає молодий Лянцкоронський. — Ти сам казав, що так мусило статися, а ми, ціла громада, за той час зміцніли. Непросто нам було, але ми не відступили.

І знову хтось озивається з-під стіни, мабуть, той-таки Татаркевич:

— Ще невідомо, чи це справді він… Кажуть, його підмінили.

— Ану цить! — кричить Якубовський, але, на його подив, критику підхоплює Ґолінський:

— Хто ми зараз? Хто я зараз? Я був рабином у Буську, ні на що не скаржився, а тепер мені дороги туди нема, я банкрут.

Якубовський впадає в шал, кидається до друга і хапає його за гальштук. Папери зі столу падають на підлогу.

— Всі ви — мерзенні дрібні людці. Ви все забули. Ви досі сиділи б у лайні — рогатинському, підгаєцькому, кам’янецькому.

— І буському, — ущипливо додає той Маєвський з Литви.

Якуб Ґолінський вертається додому пішки, на самоті. Він обурений. Дружина, яка від самого початку живе в Брюнні поруч з їмостю, не озивається вже кілька місяців; він сподівався, що Якубовський привезе листи від неї. Немає листів. Він лише якось відвів очі, а потім трапилася та сварка, після якої він ніяк не може отямитися.

Цифри, які він бачив у паперах Подольського, не дають йому спокою. Ґолінський все думає про власні рахунки: він постачав тканини для королівського двору, чимало заробив, але тепер це скінчилося. Сувої тканин — дорогих, розкішних — лежать, і ніхто їх не купує. Вірячи, що вдача супроводжуватиме його й далі, він витратив усі свої заощадження на двір у Брюнні, сподіваючись, що це — задля добра його та родини, але тепер усе виглядає інакше. Йому наче злетіла полуда з очей. Чому ж його Маґда мовчить? Досі він тікав від думки про це, вічно був зайнятий, але тепер на дні його свідомості росте підозра, майже впевненість. Вона — наче злоякісна пухлина, наче шматок гнилого м’яса в голові: у неї є інший.

Ґолінський не спить цілу ніч, перевертається з боку на бік, чує якісь голоси, схожі на відгомони запеклої суперечки, знову бачить Якубовського, який відводить погляд, і йому стає гаряче. Він уже все знає, все відчуває, хоч його мозок відмовляється про це думати. Знов перераховує борги, бачить у півсні мишей, які гризуть сувої багряної парчі та дамасту.

Наступного дня, не снідавши, він іде пішки на Довгу до Якубовського. Йому відчиняє ще заспаний господар у сорочці й ковпаку, якийсь змарнілий, змучений, тре одна об одну ноги в заяложених шкарпетках. Вайґеле в нічній сорочці та накинутій поверх неї вовняній хустці мовчки береться розпалювати в печі. Невдовзі з’являються дві сонні донечки Якубовського — Барбарка й Ануся. Якубовський довго дивиться на нього, потім питає, жестом просячи дружину забрати дітей:

— Чого ти від мене хочеш, Ґолінський?

— Скажи мені, що там сталося. Що з моєю Маґдою?

Якубовський опускає погляд, розглядає свої шкарпетки.

— Заходь.

У невеличкому помешканні Нахмана-Пьотра Якубовського панує безлад. Стоять якісь кошики, скрині. Пахне квашеною капустою. Вони сідають за стіл, з якого Якубовський згортає папери. Старанно витирає перо й ховає його до скриньки. На дні келиха — рештки вина.

— Що з нею? Скажи!

— А що з нею могло статися? Мені звідки знати? Я їздив туди-сюди, хіба ти не знаєш? Не сидів із бабами.

— Але ж ти був у Брюнні.

Порив вітру вдаряє у вікно, зловісно дзеленчать шибки. Якубовський встає і зачиняє віконниці. У кімнаті стає темнувато.

— Пам’ятаєш, як ми спали в одному ліжку в Бешта? — питає Ґолінський, ніби жаліючись.

Якубовський зітхає.

— Ти знаєш, як воно там. Ти сам бачив. Був у Ченстохові, був у Іваному. Там ніхто за твоєю дружиною не стежитиме. Вона — вільна жінка.

— Я ніколи так близько не був. Не був одним із вас, «братів».

— Але бачив, — Якубовський каже це так, ніби прибитий лихом Ґолінський сам винен у своєму нещасті. — Вона сама про це попросила. Тепер вона разом із конюхом Володаря, Шимановським. Це такий козак на коні…

— Козак, — механічно повторює за ним Ґолінський, геть приголомшений.

— Я кажу тобі це, Ґолінський, бо ми друзі. Бо ти мене підтримав, коли мій син помер, бо ми в одному ліжку спали…

— Знаю.

— На твоєму місці я б так не журився. Чого ти сподівався? Все це для нашого ж добра. Вона — поруч із найбільшим царем світу. Двір великий… Захочеш, щоб вона повернулася, то повернеться.

Ґолінський встає і починає ходити маленькою кімнаткою. Два кроки в один бік, два в інший. Потім зупиняється, набирає повітря в легені й починає схлипувати.

— Вона не просила сама, я це точно знаю… Мабуть, її змусили.

Нахман бере з мисника другий келих і наливає в нього вина.

— Ти міг би весь свій товар продати в Брюнні. Мабуть, дешевше, бо там уже парча не йде так, як колись. Але все ж якісь гроші повернеш.

Ґолінський пакується за годину й позичає під векселі грошей у дорогу. Через кілька днів він уже в Брюнні, брудний і втомлений. Віддавши товар на склад, одразу рушає на Петерсбурґер Ґассе, до будинку біля катедри. Йде, насунувши капелюх на очі, у кількох перехожих питає дорогу. Кожен йому вказує. Він збирається по-людськи постукати й представитися, але його зненацька охоплюють підозри й непевність, він почувається так, наче вирушив на війну, тож стає у брамі навпроти і, поки вулицями повзуть довгі ранкові тіні, стоїть і чекає, ще глибше насунувши капелюх.

Брама відчиняється, і звідти виїжджає візок, яким вивозять сміття й нечистоти, далі виходять якісь жінки. Ґолінський їх не знає. Вони несуть плетені кошики і йдуть угору вулицею, мабуть, на ринок. Потім в’їжджає хура з овочами, далі — самотній вершник. Нарешті з’являється карета, в’їжджає досередини і зникає там аж до полудня, коли раптом починається жвавий рух крізь браму. Ґолінському здається, що він бачить двох жінок: одна з них — Звєжховська, яка щось подає чи то поштареві, чи посланцеві, друга — старша Чернявська. У вікнах на другому поверсі розсувають штори, і там на мить з’являється чиєсь обличчя. Ґолінський не може розібрати чиє. Йому смокче під ложечкою, але він не наважується відійти ані на мить, наче боїться пропустити щось дуже важливе. Перед самим полуднем брама знов відчиняється, і на вулиці формується невеликий похід, переважно молодь: ідуть до катедри на месу. Він знов нікого не впізнає. Аж у самому кінці бачить знайомого, Дембовського, в польському одязі, з дружиною. Вони йдуть мовчки і зникають у костелі. Ґолінський розуміє, що тут нема ні Франка, ні Авачі. Хапає за рукав одного з запізнілих молодиків і питає:

— А Володар де?

— У Відні, у самого цісаря, — добродушно відповідає той.

Ночує Ґолінський в заїзді, чистому й ошатному, хоч і недорогому. Йому дозволяють там умитися й поспати. Він спить як убитий. Наступного дня вранці вирушає до Відня, гнаний тією ж тривогою.

Цілий день займає дорога на Ґрабен, де мешкає Володар. Перед входом стоїть сторожа, якась чудна, в яскравих зелених і червоних лівреях, в шапках із пір’ям. Вони тримають галябарди. Самому туди ніяк не ввійти. Він просить його представити, але відповіді нема аж до вечора. Ввечері в’їжджає багата карета в супроводі кількох вершників. Коли він хоче підійти, його доволі брутально перепиняють.

— Я — Якуб Ґолінський, Володар мене знає. Мені треба побачитися з ним.

Йому кажуть наступного ранку написати записку.

— Володар приймає опівдні, — чемно каже лакей у чудернацькій лівреї.

Anzeige, або донесення

— Так було? — питає Ґолінський людину, яка йому диктує і чиї слова він записує гарним почерком, лише вряди-годи перечіпляючись об довгі німецькі вирази. Але той не відповідає, тож Ґолінський пише далі:

Рука Ґолінського зупиняється на цьому слові: «Gefährten».

— То ви вже й це знаєте? — питає він.

Той знову не відповідає, і Ґолінський повертається до писання.

— Але ж це неправда. Такого не було, — каже приголомшений Ґолінський, але продовжує писати.

Ґолінський на мить зупиняється на цьому слові й пише далі:

Чоловік, який надиктував йому цей лист, бере в нього аркуш і посипає його піском. Пісок висушує слова Ґолінського, і відтепер вони набувають сили.

Кава з молоком: наслідки пиття

Якову, вочевидь, зашкодила та нова мода пити змішані стихії: каву й молоко. Почалося з невеликої нестравності шлунка, але невдовзі шлунок наче взагалі заснув, і слабкість, яка охопила Якова, нагадувала хіба що ту, яка в нього трапилася в Ченстохові через отруєне причастя. Ще й до всього постійно ходять кредитори, яким немає чим платити, бо величезні суми пішли на Відень та були розтринькані в місіях. Доки Каплінський, Павловський та Воловський доїдуть із Варшави з грішми, Яків наказав тимчасово відмовитися від надміру в їжі та відіслати додому частину гостей, утримування яких надзвичайно обтяжувало бюджет. Яків такий слабкий і виснажений, що вже ледь сидить, але й далі диктує листи до варшавської громади — своєї улюбленої спільноти. Нагадує, що вони мають бути сильними, як дерево: хоч вітер і шарпає його гілля, воно завжди стоїть на місці. Треба кріпити свої серця та зберігати відвагу. Лист завершується словами: «Не бійтеся нічого».

Лист так втомлює його, що того самого вечора він поринає у щось схоже на важкий і глибокий сон.

Кілька днів триває боротьба: Володар лежить у летаргії, і біля нього лише змінюються слуги, які зволожують йому вуста губкою, перестеляють ліжко. Вікна зашторено, спільні обіди скасовано, тепер видають просту їжу: хліб і кашу з дрібкою жиру. На другий поверх, де розташовані покої Володаря, входити заборонено. Графік чергувань встановлює Звежховська: висока, худа, ледь згорблена, вона кружляє коридорами, видзвонюючи ключами, прив’язаними до пояса. Одного ранку, йдучи ще сонною відчиняти кухню, вона бачить Володаря босоногого, в самій нічній сорочці: він стоїть у дверях, ледь похитуючись. Ось, чергові заснули, а він видужав. Звєжховська піднімає на ноги весь двір, починається готування бульйонів, яких він навіть не торкається. Вживає лише варені яйця, не їсть ані хліба, ані м’яса і — о диво! — швидко одужує. Знов розпочинає свої далекі самотні прогулянки міськими околицями. Звєжховська потай посилає за ним когось із двору, щоб мати його на оці.

Через місяць, уже цілком відновивши сили, Яків урочисто вирушає до Просніца, до Добрушки. Туди раз на рік потай від усіх з’їжджаються правовірні з цілої Європи. Добрушки вдають, ніби це родинне свято, лише невідомо, хто і що саме святкує. Щось схоже на те весілля Ісаака Шора, тепер Генрика Воловського, двадцять сім років тому: всі тут. Яків Франк приїжджає багатою каретою, оточеною своїми ж гусарами, один з яких легко поранений. На них напали євреї з-під Брюнна, але озброєні ті були абияк. Шимановський, який завжди має при собі заряджену зброю, кілька разів вистрелив, і євреї кинулися врозтіч.

На все це дивиться Єнта, її увагу привернула якась подібність, щось таке вона вже бачила. На просторах часу іноді трапляються дуже схожі миті. Нитки часу мають свої вузли й вузлики, і вряди-годи стається щось симетричне, повторюване, неначе рефрени й мотиви; це відчуття дещо незатишне. Розумові іноді непросто збагнути порядок, невідомо, як його трактувати. Хаос завжди здавався людям звичнішим, безпечнішим, наче безлад у власній шухляді. І ось зараз у Просніці все майже так, як було в Рогатині двадцять сім років тому, отого пам’ятного дня, коли Єнта не зовсім померла.

Тоді болотом їхали вози, а на них — люди у вологих капотах. Під низькими стелями диміли оливні каганці, густі бороди чоловіків і важкі спідниці жінок пахнули димом, мокрим деревом і смаженою цибулею. Тепер моравськими трактами поволі сунуть встелені килимами карети на ресорах. До великого будинку Добрушків під’їжджають люди чисті, доглянуті, ошатно вбрані, чемні й зосереджені. Вітаються на подвір’ї, і помітно, що світ для них — як зручне помешкання. Одне до одного вони ставляться приязно й щиро, наче велика родина. Так воно і є. Вони винайняли кімнати у двох заїздах неподалік. Мешканці містечка зацікавлено придивляються до цих прибульців, які говорять німецькою з мелодійним акцентом, але інтерес триває недовго. Може, у Добрушків — золоте весілля. Він єврей, це всі знають; тут багато євреїв. Вони заробляють важкою та чесною працею. Чимось відрізняються від отих інших євреїв, але чим саме, нікого особливо не обходить.

Жінок на час перемовин старанно відокремлюють від чоловіків; усі три дні вони проводять у своєму товаристві, детально обговорюючи, хто, коли, з ким, як, навіщо і де. З цих розмов згодом буде більше користі, ніж з обговорення доктрини. Виникнуть ідеї щодо шлюбів, буде вигадано модні імена для не народжених ще дітей, обговорено найкращі місця для лікування ревматизму, дібрано в пари тих, хто шукає роботи, і тих, хто шукає працівників. Уранці вони читають святі тексти і теж дискутують. Пополудні влаштовують собі урок музикування: Шейндель та її доньки — музично обдаровані й мають чимало нот. Поки дівчата грають, старші жінки, а з ними й Шейндель, беруть собі по келишку вишневої наливки, і розпочинається справжня дискусія — не гірша, ніж за стіною у чоловіків.

Одна з доньок Добрушків, Блюмеле, особливо талановита, акомпануючи собі на фортепіано, співає перекладену німецькою старовинну пісню правовірних:

Її чистий голос звучить так виразно, що деякі з чоловіків, що стоять найближче до дверей і слухають дискусії, нишком виходять і навшпиньках приєднуються до жінок.

Спеціально заради цього великого зібрання з Відня приїхав Томас. Спершу він звично йде до жінок: перш ніж заглибитися в серйозні розмови, йому кортить побалакати несерйозно. Він привіз із Відня нову салонну гру: треба показувати на мигах якесь речення, а решта присутніх вгадує. Жести й гримаси — це найдемократичніша мова: хай навіть ти говориш із найхимернішим акцентом, це нікому не заважатиме. Томас обіцяє, що вони пограють у це ввечері, коли буде час для розваг. Залишає їм «Пісні Оссіана», що їх переклав його приятель. Цілий вечір жінки проводять у читанні. Ева не розуміє ні розчулення, ні сліз, які супроводжують читання.

У чоловічому товаристві Томас розповідає про масонські ідеї. Ця тема вже давно цікавить старших братів із провінції, а оскільки старший син Шейнделі сам належить до ложі, влаштовує їм щось на кшталт короткої лекції, після якої починається довга дискусія. Найбільше братам закарбовується в пам’яті один фрагмент. Томас розповідає, що в цьому поділеному світі, який складається з частково тотожних фракцій, що їх називають релігіями, лише масонство є місцем, де можуть зустрічатися й спільно діяти люди з чистим серцем, відкриті й вільні від упереджень.

— Покажіть мені, де ще євреї можуть розмовляти, дискутувати й спільно діяти з християнами, щоб за ними не стежило пильне око церкви й синагоги, влади та ієрархії, яка ділить людей на кращих і гірших? — вигукує Томас понад головами присутніх; вузол на його білому шовковому галстуку розв’язався, а старанно вкладене довге хвилясте волосся розкуйовдилося. Томас натхненно продовжує:

— Ці дві ворожі системи завжди тиснуть одна на одну, звинувачують одна одну в негідних вчинках і хибних ідеях. Ми приречені жити в цьому протистоянні, хтось народжується в одному таборі, а хтось — в іншому, і немає значення, як ми хотіли б жити…

Ззаду лунають протести. Зчиняється суперечка, Томасові не дають закінчити. Якби він не був тут господарем (а розмова відбувається ввечері і є менш офіційною), йому дали б прочуханки. Що й казати: у сина Зальмана — гаряча голова.

Яків того дня бере слово на завершення зустрічі. Говорить відважно, натхненно. Він зовсім не схожий на старих зануд (за винятком Томаса), які промовляли перед ним і лише розводилися про Айбешютца. Яків не говорить ні про себе, ні про Діву (щодо цього Володаря особливо застерігав молодий кузен перед промовою — і йому вдалося). Промова — про те, що перехід у «релігію едомську» став цілковитою необхідністю. Іншого шляху нема. І треба шукати місця для себе — якомога вільнішого, аби жити у спокої та згідно з власними законами.

Коли з кутка долинає якесь обурене шепотіння, Яків повертається в той бік і каже:

— Ви знаєте, хто я і як став тим, ким є. Мого дідуся, Мойсея Меїра Каменкера, впіймали за рік до мого народження, коли він таємно перевозив з Польщі до Гамбурґа правовірні книжки. За те його посадили до в’язниці. Я знаю, що кажу, і маю рацію. Я не можу помилятися.

— І чому ж це ти не можеш помилятися, Якове? — питає хтось із залу.

— Бо в мені є Бог, — відповідає Яків Франк із красивою білозубою усмішкою.

В залі зчиняється шум, хтось свище, доводиться втихомирювати присутніх.

До пізньої ночі жінки та молодь грають у нову гру Добрушки. Крізь відчинене вікно чути вибухи сміху. Абсолютною переможницею виявляється Фанні, молода дружина найбільшого супротивника Томаса — рабина з Альтони.

Грижа та слова Володаря

Палац у Брюнні вже не такий переповнений людьми, як колись, але все одно прибувають правовірні з Русі, Поділля, Варшави. Це бідні гості, але й їх треба якось прийняти. Брудні після довгої дороги, іноді якісь дикуваті, як та жінка, що не дозволила, аби їй відстригли скуйовджену кучму волосся, твердячи, що разом з волоссям втратить життя. Володар звелів відрізати їй той жмут, поки вона спала, а потім, прочитавши над ним молитви, врочисто спалив. Гостей розселяють у цілому домі та над кухнею в подвір’ї, де облаштували гостьові кімнати. Але місця все одно бракує. Тож доводиться винаймати кімнати в місті й передмістях. Удень всі приходять до Володаря. Йому досить одного погляду, щоб оцінити, хто перед ним стоїть, і одним він розповідає байки й анекдоти, а іншим розтлумачує складні речення з учених книжок.

На Хануку Володар сам запалив свічки, але заборонив молитися по-єврейськи. На Йом-Кіпур велів співати і влаштував танці, як в Іваному та у ще давніші часи.

До себе на ніч Володар просить Віттель Матушевську: вона саме приїхала з Варшави, де гостювала в дітей. Яків радіє її приїздові, велить поголити його, підстригти, підрізати нігті на ногах. Віттель біжить до нього від самих дверей і падає перед ним навколішки, а він піднімає її та обіймає. Віттель шаріється, як півонія. Не менш сердечно Яків вітається й з її чоловіком Матеушем.

Коли Ева Звєжховська захворіла, Віттель узяла на себе її обов’язки і тепер упевнено керує домом. Заганяє молодих і надто бравих після муштри чоловіків працювати в саду, полоти бур’ян, який витикається з-поміж каменів на подвір’ї, прибирати кінський гній, над яким кружляють хмари мух. Домовляється з водовозом, щоб доставляв більше води, організовує квашення огірків у великих бочках. Віттель — єдина, кому Володар дозволяє звертатися до нього з легким докором. Їй можна навіть образитися на Якова — як тоді, коли вона дорікнула йому, що той парує їх на ніч так, аби було добре чоловікам, а не жінкам.

— А ти як зробила б? — питає Яків. — Мені підказує Бог.

— Можна уважніше придивлятися, хто до кого відчуває потяг, хто симпатизує одне одному, а хто — ні. Якщо сформувати пару з людей, які одне одного ненавидять, це принесе лише сором і страждання.

— Тут ідеться не про приємність, — пояснює їй Володар. — Вони мають переламати себе й відкритися одне одному. Стати одним цілим.

— Чоловікам легше «переламати себе» — як ти це називаєш, — ніж жінкам. Жінки після такого почуваються жахливо.

Він дивиться на неї уважно, збентежений тим, що вона сказала.

— Дозволь жінкам казати «ні», — додає Віттель.

Яків відповідає:

— Але ти цього не розбалакуй, бо тоді їхні чоловіки велітимуть їм казати «ні».

Помовчавши, Віттель каже:

— Жінки не такі дурні. Вони радо йдуть з іншими чоловіками… Багато з них лише чекають дозволу. Але вони й без дозволу це зроблять. Так завжди було й буде.

Після повернення з Просніца Якову знов стає гірше. Віттель Матушевська стверджує, що то все — через зловживання тутешніми гермелінами, місцевими сирами, що їх Володар споживає підігрітими у великих кількостях. Жоден шлунок того не перетравить, бідкається Віттель. Але цього разу повертається болюча грижа. Внизу живота, майже в пахвині, з’являється потовщення, вистромлюється з живота. Воно було в Якова ще в Іваному. Віттель і жінки, які прислуговують Якову вдень або вночі, схвильовано розповідають, що у Володаря — два прутні. У кухні шепочуться, що другий прутень з’являється напередодні чогось важливого. Жінки хихочуть, шаріються.

Грижу, від якої, кажуть, немає ліків — можливо, вона є видимим благословенням, — Яків лікує сам. В його улюбленому лісі під Брюнном є гайок, у якому Володар вибирає молодий дубок, велить його розпиляти уздовж навпіл, відтак викрешує вогонь і кладе туди камінь та надпалену губку. Потім обмотує це все тонкими галузками і каже всім іти геть. Так робить кілька разів, і грижа зникає.

У той самий час Яків посилає до Відня по Еву і привозить одного художника, який спеціалізується на мініатюрних портретах. Наказує тому написати три. Ева позує, незадоволена, що задля цього її привезли з Відня, а цісар же міг будь-якої миті її викликати. Мініатюрки було вислано братам до Гамбурга й Альтони разом із проханням про фінансову підтримку для двору та самої панни, що перебуває при цісарському дворі (на цьому Яків наказав багаторазово наголосити).

Під час вечірніх лекцій, які часто тривають до глибокої ночі, Яків спершу розповідає байки й історійки, а потім починається серйозніша частина. Слухачі сидять на всьому, на чому лише можливо: старші — в кріслах, на диванах і лавах, що їх принесли з їдальні, молодші — на турецьких подушках, якими вмощена вся долівка. Деякі слухають не надто уважно, мандрують кудись думками, і лише вряди-годи їх вириває із замріяності чиєсь немудре запитання або раптовий вибух сміху.

— Ми маємо зробити три кроки, пам’ятайте, — починає Володар.

Перший крок — то хрещення, другий — вхід у Даат, третій — царство Едому.

Останнім часом Володар найохочіше говорить про Даат, що гебрайською означає «з н а н н я»: найвище знання, таке, яким володіє Бог. А проте воно може відкритися людині. Ще Даат — то одинадцята Сефіра всередині Дерева Сефірот, і її ніколи ще не пізнала жодна людина. Той, хто йде з Яковом, іде просто до Даату, і коли досягне його, все буде скасоване, навіть смерть. Це буде визволенням.

Єнджей Дембовський під час лекції роздає аркуші з зображенням Дерева Сефірот. Йому таке спало на думку нещодавно, і він радіє, що й до них дійшли ці сучасні, прогресивні методи навчання. Завдяки картинкам слухачі можуть легко уявити, де розташоване спасіння в загальній структурі буття.

Про потяг до таємничих експериментів із матерією

Томас фон Шенфельд, який після смерті батька разом із родиною вклав гроші в заморську торгівлю, нарешті отримує перші прибутки. Кілька разів на рік він їздить до Амстердама й Гамбурґа, буває і в Ляйпциґу і звідусіль повертається з вигідними угодами. Його брати заснували у Відні невеликий банк і позичають гроші під проценти. Ще Томас за завданням цісаря вишукує якусь інформацію про Туреччину, не зовсім відомо навіщо, але в цій справі з радістю та вдячністю користується широкими контактами свого дядька, Якова Франка.

Яків часто кличе його листами; позичає через нього гроші у віденських банках. Томас привозить векселі. Переконує Якова, щоб той клав отримані з Польщі гроші на рахунки під проценти або мудро інвестував — замість того, щоб тримати їх у бочках в підвалі, як того хочуть Чернявська з чоловіком (вони тепер є скарбниками двору).

Але найдивовижнішими епізодами цієї незвичайної любові між дядьком і небожем є дивні візити «братів», як їх називає Томас: багатих віденських промисловців Ефраїма Йозефа Гіршфельда та Натана Арнштайна, банкіра Бернарда Ескелеса, якого взагалі не цікавлять гроші, а також одного друкаря, який є графом і хрещеним батьком Томаса фон Шенфельда. Саме цей граф невдовзі подбає про шляхетський титул для свого хрещеника.

Поки що Томас використовує «фон» незаконно, переважно тоді, коли виїжджає до Німеччини або Франції. Але водночас за його сприяння розпочалося листування у справі баронського титулу, якого домагається Яків Франк. Тут, у Брюнні, він використовує прізвище Добруцький — для цього є всі підстави, адже він є родичем Добрушок із Просніца. Отже, граф Юзеф Добруцький. «Яків» же — то святкове ім’я, яке він одягає з урочистих нагод, наче пурпуровий плащ.

Задовго перед смертю Марії-Терезії в 1780 році на столі її сина з’являється прохання про австрійський шляхетський титул для Якова Франка, бо польський у нього вже є. Лист написаний коректним, правильним, солідним стилем Томаса фон Шенфельда. А другий лист, доданий старанним і лояльним секретарем, — то донос, сформульований так, як зазвичай пишуть доноси: безособово, самовпевнено, але водночас неначе пошепки. У ньому йдеться про таке:

У цьому місці цісар важко зітхає, він уже радо кинув би читання, якби не помітив наприкінці тексту знайомого прізвища. Тому читає далі:

— Пані, чи ваш батько вміє робити золото? — питає цісар Еву, коли через кілька днів вона з’являється в його спальні в Шенбрунні. Він звертається до неї «meine Vogel», тобто «моя пташко».

— Звісно, — відповідає Ева. — Під нашим будинком у Брюнні є вхід до таємних золотих копалень, і ті коридори ведуть аж до Сілезії.

— Я питаю серйозно, — каже цісар, насуплює брови, і на його бездоганно чистому чолі з’являється вертикальна зморшка. — Мені казали, що це можливо.

Після віденської прапрем’єри опери «Весілля Фіґаро» такого собі Моцарта, що її цісар забажав побачити ще до прем’єри у Франції, до Еви підходить елегантний, високий і ставний, хоч і немолодий вже чоловік. Його біла перука сидить так ідеально, а костюм такий вишуканий і не схожий на ті, що їх носять у Відні, що немає сумніву: він приїхав із Парижа.

— Я знаю, хто ви, пані, — каже він французькою, поглядаючи на неї дещо скоса.

Еві приємно, що її помітили серед усіх тих величних дам. Їй, власне, кортіло б на цьому й завершити знайомство, але елегантний чоловік продовжує:

— Ви — така ж, як і я. Чужа на цьому святі. Хіба я не правий?

Еві стає лячно. Схоже, перед нею — якийсь грубіян; вона намагається втекти й мимохіть шукає в натовпі батька.

— Видно, пані, що ваші шляхетність і врода мають набагато глибшу природу. Їхнє джерело — то чисте серце. Ви — мов зірка, яка заблукала під цей банальний дах, як загублена іскра найчистішої комети… — веде далі незнайомець. Хоч і не першої молодості, він усе ще дуже симпатичний. Його припудрене обличчя здається Еві непроникним. Краєм ока вона помічає зацікавлені погляди інших жінок.

Оскільки цісар цього вечора нею не цікавиться і швидко зникає кудись із новою коханкою, Ева проводить час із незнайомцем. Він надто старий, аби можна було дивитися на нього як на чоловіка, надто м’який, надто говіркий. Правду кажучи, він здається Еві геть позбавленим чоловічих рис. Вони йдуть до зали для куріння, і новий приятель частує її чудовим тютюном. Приносить їй шампанське, і вони, на диво, розмовляють про собак. Ева скаржиться, що її хорти — надто хворобливі, а ще здаються їй дурними. Сумує за псом, який у неї був у дитинстві. Чоловік виявляється неабияким знавцем собачих повадок та секретів догляду за ними.

— Великі пси — зазвичай хворобливі й живуть недовго. Хорти — хороший приклад. Їх схрещують між собою, аж доки вони геть вироджуються. Так само, як і люди, — додає той старший чоловік. Їй, Еві, пасував би песик маленький, але відважний. Такий собі невеличкий лев. Таких розводять у Тибеті, кажуть, їх там вважають святими.

Невідомо, як і коли розмова заходить про «діяння». Ця тема інтригує всіх, але мало хто насправді на ній знається. Більшості йдеться лише про золото. А алхімія ж — то шлях до мудрості. І Джакомо Казанова заплутано пояснює Еві Франк значення окремих стадій «діяння». Зараз вони якраз говорять про нігредо[146].

Ева стискає живіт. Вона віддалила від себе Маґду Ґолінську, в якої довгий язик. Маґда повернулася до Брюнна, невдовзі виходить заміж за Шимановського, який відбив її в Ґолінського. Лише Ануся Павловська знає все, але мовчить. Вона допомагає Еві туго бинтувати стегна і заокруглену талію; робить це так, наче то звичайнісінька річ. Вона дуже обережна, але наполеглива. Якось до Еви прийшов батько, коли вона вже була в ліжку, і впевненим рухом засунув руку їй під перину. Його шорсткі кістляві руки намацали тривожну округлість. Ева закусила губи. Батько ліг біля неї і погладив по голові. Але наступної миті його пальці вп’ялися їй у волосся і він різко шарпнув її голову. Довго дивився їй в очі, ніби бачив у них те, що має трапитися в майбутньому. Душа Еві втекла у п’яти. Трапилося найгірше: батько гнівається. Ева панічно боїться його гніву. Більше він не заходив, та й вона не вистромлювала носа з кімнати, вдаючи, ніби нездужає.

Нарешті з’явилася Віттель Матушевська і дала Еві випити багато солоної води з чимось гірким, неприємним. Наступного дня вона прийшла знов, м’яла Еві живіт, а ввечері з’явилася кров. Дитина була маленька, завбільшки з огірок, довга, худа і мертва. Матушевська з Анусею загорнули її в ганчірки і кудись винесли. Випадково до кімнати зазирнула та французка, яка вчила Еву. Ще того самого дня її звільнили.

Всі різновиди попелу, або як добути золото в домашніх умовах

Коли Томас вимовляє слово «алхімія», він робить це так, наче з його рота визирає маленька, кругляста, ще тепла хлібина.

Лабораторію облаштовують в останній кімнаті наприкінці коридору, біля покоїв Якова. Яків замовляє спеціальне обладнання з Італії за посередництвом генерала Бальвічіні, з яким познайомився при цісарському дворі. Усю цю машинерію, яка складається з реторт і пальників, скляних трубок і банок, старанно й обережно розставляють на спеціально виготовлених столах і полицях, аби на Різдво від першої ханукальної свічки запалити вогонь під ретортою. Томас фон Шенфельд, батько вже трьох дітей, завжди в сніжно-білій перуці, елегантно вбраний, приходить лише тоді, коли ненадовго з’являється в країні. Привозить силу подарунків для всіх братів і сестер.

У такий час вони з Яковом майже не виходять з лабораторії і нікого туди не впускають, є лише двоє втаємничених: Матушевський та ще отой граф Екер унд Екгофен, який так гарно танцював з Евою в цісаря. Тепер усім відомо, що жінки його не цікавлять, але це не заважає йому знатися на ділі. На жаль, до березня не вдається добути ані крихти золота чи срібла. В численних колбах і банках нагромаджуються лише смердючі рідини та всі можливі різновиди попелу.

Якову сниться, що графиня Зальм, з якою він познайомився при дворі і яка виявляє до нього особливу прихильність, радить йому від болю в потилиці, який справді останнім часом йому докучає, «пити Моравію». Без сумніву, це означає, що невдовзі прийде допомога золотом, що було б вельми доречним, бо двір глибоко загруз у боргах, попри спекуляції Томаса. А може, якраз через них. Адже він намовив Якова, а насамперед Звєжховських та Чернявських вкласти гроші в акції. І якщо спочатку вдалося заробити достатньо, аби повернути борги, то невдовзі щаслива смуга закінчилася. І саме тоді з’явилася ідея з алхімією. А тепер Томасові спала на думку ще блискучіша ідея: вони починають розливати у пляшечки прозору рідину золотавого кольору з приємним запахом, яку добувають з однієї слабкої кислоти. Якщо її достатньо розвести, вона не пошкоджує шкіри. Якщо випити краплю цієї рідини й запити склянкою води, можна вилікувати всі хвороби, стверджує Томас. Це перевірив на собі Яків: йому докучала кровотеча з прямої кишки, а до літа він цілком видужав.

Перші пляшечки з тією чудодійною рідиною їдуть до правовірних у Просніц, де зчиняють справжній фурор, тож Воловський бере їх і до Варшави. Влітку ще в одній кімнаті постає маленька мануфактура, де жінки наклеюють на пляшечки маленькі чепурні етикетки і складають їх у ящики, що поїдуть до Альтони.

На жаль, навіть ці «золоті краплі», як їх називають, не допомагають сплатити всі борги.

Як бачать світ сни Володаря

Зима 1785–1786 року не приносить нічого хорошого. В палаці на Петерсбурґер Ґассе панує холоднеча, Володар весь час хворий і насуплений, а їмость майже не виходить зі своїх покоїв. Раптом, наче хтось ножем відрізав, скінчилися виїзди до Відня. Продали одну карету, а маленький елегантний фіакр усе ще тримають у каретному дворі — на випадок, якби цісар усе-таки згадав собі про Еву Франк і покликав її до себе. Щоб заплатити постачальникам, довелося продати цінний сервіз. За дуже пристойну суму його купив генерал Бальвічіні. Багатьох відіслали додому, і в будинку стало тихо. Опалюють лише в спальнях та великій залі з каміном. Саме тому ті, що лишилися, більшість часу проводять тут.

Вранці, ще перед сніданком, вірні сходяться слухати слова Володаря. Яків з’являється тоді, коли вже всі зібралися; важливо те, як він одягнений. Жінки помітили: якщо на ньому біла сорочка, він у поганому гуморі й багатьох сваритиме. А якщо Яків вбрав червону одіж, настрій у нього хороший.

Володар розповідає свій сон; Чернявський або Матушевський записують. Якщо в Брюнні є Якубовський, записує й він. Потім свій сон оповідає Ева — і вони також записують. Відтак сни обговорюють і коментують. Встановився звичай, що й інші можуть розповідати свої сни, таким чином коментуючи сни Володаря та Еви. Часом трапляються дивовижні збіги, про які дискутують цілий день. Іноді переповідання снів триває до обіду, тому Звєжховська звеліла подавати при цьому невеликий сніданок.

У коридорах та на сходах панує пронизливий холод, крихітні кігтики колючого снігу дряпають шибки, вітер вовтузиться в коминах. Майже фізично відчутно, як на будинок у Брюнні напирають якісь інші світи, де кожен є не тим, ким є, а геть іншим, і все, що здавалося знайомим і певним, втрачає свої обриси, свою стабільність.

Володар гостює при дворі прусського короля Фрідріха і подає йому найкраще вино, але, перш ніж налити, сипле в келих піску і змішує його з вином. І король п’є це із задоволенням. Те саме подає й присутнім там принцам і князям.

Дивно, як такий сон починає жити денним життям. Цілий день усі бачать ту склянку з піском і вином, навіть тоді, коли п’ють вино за вечерею; деякі — особливо жінки, що, здається, мають більше сновидінь або краще їх пам’ятають, — кажуть, що наступної ночі теж пили пісок або подавали його іншим. Виникає нова можливість зміни, яка надовго оселяється в їхній уяві: перетворити пісок на вино, перетворити вино на пісок.

Володареві уві сні явився ребе Симеон, батько Якуба Шимановського, і сказав, що на нього чекає пані з Войславиць. І побачив Володар її красивою, молодою, в білій одежі. І сказав Яків Симеонові: «Але ж вона — стара, негарна і завжди носить чорне». Симеон відповів: «Не зважай на це, то лише тінь. У неї великі багатства, і вона їх усі хоче тобі віддати». Володар у цьому сні був ще молодий і в тілі. Пані з Войславиць пестила його, оголила груди і прагнула з ним зблизитися, але Яків боронився, не хотів.

Усі погоджуються, що цей сон означає швидке вирішення фінансових проблем.

Ще Володар бачив на великому полі тисячі уланів, лише правовірних, а його сини, Рох і Юзеф, командували ними. Яків прокоментував: «Я вийду з Брюнна і нарешті сидітиму на своєму місці, і тоді прибуде до мене безліч панів та євреїв, щоб охреститися».

Бачив Яків графа Весселя, у якого хотів винайняти палац у Пілиці; граф сидів на невеликому дзиґлику у своїй кареті. Пояснення Якова: «Надійде допомога в золоті, а прохання графа буде виконане, він-бо просив його доньку взяти до Еви придворною».

Бачив Яків красиву панну, що сиділа на горі, а довкола неї росли свіжі трави і буйне зілля. А з-поміж її ніг било джерело чистої, солодкої й холодної води. Стояло безліч людей, які пили воду з того джерела. І він теж пив, але потай, щоб не привертати до себе уваги. Цей сон Яків пояснює ввечері у спальні Еви, яка останнім часом ходить дуже пригніченою. Сон означає одне: невдовзі вона вийде заміж.

Ева чекає якогось знаку від цісаря. Але знаку нема. Відколи померла його мати, цісар не посилає по неї. Мабуть, уже й не пошле. Вона знала, що так буде, але все одно почувається нещасною й покинутою. Змарніла. До Відня їздити не хоче, забагато спогадів у неї пов’язано з цим містом, хоч привітна графиня Вессель і переконувала її, що вона, як колишня коханка цісаря, могла б мати там всіх і все. Вирушає хіба що на похорон цісаревої, але там такий натовп, що ніхто не помічає її нової сукні й капелюшка, її красивих очей і східної вроди.

Цісареву гарно вдягли перед покладанням у труну, її могутнє тіло тоне в піні мережива. Ева Франк стоїть достатньо близько, щоб побачити сині кінчики її пальців, складених на грудях. Відтепер Ева уважно розглядає свої пальці, боячись побачити на них знак смерті. Під час похорону присутні впівголоса розповідали одне одному, як померла цісарева. Кажуть, вона осіла на крісло й почала задихатися. Одна з придворних драматично оповідала пошепки, що молодий цісар — як завжди, холоднокровний — ще звернув увагу матері, що вона неправильно впала. «Ваша величність недобре вмостилися», — начебто сказав він. «Достатньо добре, щоб померти», — кажуть, відповіла вона і справді померла.

Ева обіцяє собі, що вона теж помре достойно. «Найкраще замолоду», — каже вона, дратуючи батька. Яків твердить, що тепер, коли Йосиф став єдиним правителем, він може робити, що хоче, і — як вірить Володар — одружиться з Евою.

Батько велить Еві готувати сукні, бо невдовзі вона знов опиниться при дворі. Але Ева знає, що цього не буде. Боїться казати це батькові, тому вечорами з Анусею Павловською підшиває надірване мереживо й ворожить собі з кабали, яку Ануся привезла з Польщі.

Віднедавна Ева почала обгризати нігті. Іноді в неї такі поранені пальці, що лише рукавички можуть це приховати.

Про залицяння Францішека Воловського

Францішек Воловський, найстарший син Шломо, тобто Лукаша Францішека Воловського, — спокійний високий симпатичний молодий чоловік, на рік старший від Еви. Говорить неквапливо, розважливо. Ходив до польських шкіл і мріяв про університет, але не вдалося. Зате сам багато читав і знається на різноманітних речах. Володіє гебрайською, їдишем, польською та німецькою. Кожною з цих мов говорить дещо незвично, бо в нього незначна вада мовлення. Не хоче жити з батьком у Варшаві й варити пиво. Зрештою, він шляхтич. Йому кортить робити речі великі й важливі, хоч він іще не знає, які саме. Коли він з’являється в Брюнні, сягає саме того віку, коли час женитися. Як син одного з найстарших і найважливіших братів, він користується привілеями. Його поселяють у двомісній кімнаті разом із двоюрідним братом. Брат, молодший за нього на кілька років, закінчив колегіум піярів, через що Францішек йому дуже заздрить.

Батько Францішека Шломо Воловський вже писав Якову Франку у справі одруження сина. Можливо, виклав це не прямо, але лист був неймовірно теплий, повний спогадів, відсилань до Еліші Шора та запевнень у братерській любові, що могло свідчити про одне: Воловські розраховують на те, що зв’язки між варшавською громадою та двором у Брюнні певним чином зміцніють. Ідея такого шлюбу не нова: про це не раз говорили ще в Іваному, коли діти були маленькі. Що ж незвичайного в тому, що Францішек приїхав просити руки Еви?

Францішек сумирно чекає, поки його ввечері запросять до покоїв. Нарешті, ошатно вбраний, він щиро вітається з Володарем та Евою, а потім, після доволі непростої розмови (Францішеку завжди важко давалися невимушені балачки), йому навіть дозволяють перегортати ноти, поки Ева грає на нещодавно придбаному новенькому інструменті. Невдовзі Францішек — як і сподівалися його батьки — закохався, хоч Ева, найімовірніше, навіть не помітила того перегортувача сторінок.

— А її любощі в тому Відні тебе не хвилюють? — питає його кузен, коли вони вже лежать у ліжках, змучені цілоденною муштрою. Францішек зовсім для цього не придатний.

— Вона там крутила фіґлі-міґлі з цісарем. Хоча про цісаря так не кажуть. Він «фліртує», у нього «роман», — мудро відповідає Францішек.

— І ти хотів би її мати за дружину?

— Аякже. Вона мені призначена, адже мій батько — найближчий до Володаря правовірний, найстарший з-поміж братів.

— Мій теж. І ще невідомо, хто ближчий. Мій був з ним у Ченстохові, а потім тікав через мур, коли померла їмость Хана.

— А чого тікав?

— Так він розповідав: що стрибав через мур, бо злякався.

Францішек Воловський, як завжди, спокійно відповідає:

— Наші батьки вірили, що Володар вбереже їх від смерті. Сьогодні важко це зрозуміти.

— Вірили, що вони безсмертні? — голос кузена перетворюється на недовірливий дискант.

— Чого ти так дивуєшся? Ти ж також у це віриш.

— Так, але не на землі. У Царстві Небесному.

— Тобто де?

— Не знаю. Після смерті. А ти як гадаєш?

Про Самуеля Ашербаха, сина Ґітлі та Ашера

Єнта, яка перебуває всюди, спостерігає за Самуелем, сином Ґітлі та Ашера, тобто Ґертруди та Рудольфа Ашербахів, які тримають оптичну майстерню на Альте Шмідеґассе у Відні. Цей худий прищавий молодик, студент права, стоїть із друзями й дивиться на багатий фіакр, який проїжджає повз. У фіакрі сидить якийсь чоловік у високій шапці, а поряд — красива молода жінка. У жінки — оливкова шкіра та величезні темні очі. Увесь її одяг — барви морської хвилі, навіть пера на капелюшку того самого кольору; здається, ніби вона сяє якимось підводним світлом. Вона невеличка, але ставна, з тонкою талією і плавними заокругленнями. Глибоке декольте прикрите хустинкою. Фіакр зупиняється, і слуги допомагають тій парі зійти.

Хлопці дивляться з цікавістю, а зі збуджених перешіптувань перехожих Самуель дізнається, що це — якийсь польський пророк зі своєю донькою. Вони зникають у дорогій крамниці солодощів. Кінець вистави. Хлопці повертаються до своїх справ.

Самуель буває вульгарним, але в такому віці це можна пробачити.

— Я її насадив би на палю, цю симпатичну польську панюсю, — каже він.

Його приятелі регочуть.

— Не для кота сало, Ашербаху. Це велика пані.

— Саме великих пань я й насадив би радо.

Красуня в сукні кольору морської хвилі справила на Самуеля сильне враження. Ввечері, мастурбуючи, він уявляє собі саме її. Її повні, пружні перса вискакують із декольте, а поміж пишних спідниць він знаходить гарячу вологу точку, яка поглинає його і заливає насолодою.

Ашер у віденській кав’ярні, або «Was ist Aufklärung?». Рік 1784-й

«Was ist Aufklärung?»[147]

Чай з Китаю, кава з Туреччини, шоколад із Америки. Все в них тут є. Столики стоять густо, біля них — гарні стільці з гнутого дерева, вигадливі, на одній ніжці. Вони приходять сюди з Ґітлею-Ґертрудою, замовляють до кави солодкий тортик, який їдять маленькими ложечками, повільно, смакуючи кожен шматок. Шоколад вибухає в роті істинною насолодою, від якої картина за вікнами наче розмивається. Кава повертає різкість бачення. Вони мовчки завершують цю війну стихій у людському роті й сидять, спостерігаючи за натовпом, який вирує біля катедри святого Стефана.

На полиці біля входу лежать газети: це нова мода, яка, кажуть, прийшла сюди просто з Німеччини й Англії. Можна взяти газету й сісти собі за столиком — краще біля вікна, де найбільше світла, інакше доведеться читати при свічках, а це погано для зору. На стінах висить багато картин, але через напівтемряву на них важко щось роздивитися, навіть удень. Гості часто підходять до полотен із ліхтарем і милуються пейзажами та портретами в його мерехтливому світлі.

Чудовим доповненням до всього є радість читання. Спершу Ашер спрагло читав газети від букви до букви, а тепер уже знає, де шукати найцікавіше. Шкодує, що не знає французької: треба вивчити, бо сюди привозять і французькі видання. Йому вже майже шістдесят, але розум у нього гнучкий і ясний.

«Існує незліченна кількість точок зору, за допомогою яких можна показати як матеріальний світ, так і світ ідей, а кількість можливих засобів передати людське знання така ж велика, як і кількість отих точок зору», — читає він у перекладі німецькою. Це слова такого собі Дідро. Нещодавно він із захватом гортав «Encyclopedie».

Ашерові Рубіну пощастило. Коли після виїзду зі Львова вони з Ґітлею опинилися тут, у Відні, Ашер забажав, щоб до реєстраційних книг його вписали під новим прізвищем: Ашербах. Його нові імена — Рудольф та Йосиф; мабуть, це походить від імені молодого цісаря, чия жага знання так йому імпонує. Ґітля ж стала Ґертрудою Анною. Родина Ашербахів тепер живе в солідній кам’яниці на Альте Шмідеґассе. Ашербах і далі є окулістом; спершу лікував місцевих євреїв, але невдовзі його клієнтура розширилася. Лікує катаракту, підбирає окуляри. Має й крамницю оптики, невелику; у ній працює Ґітля-Ґертруда. Дівчатка вчаться вдома, мають гувернера, Самуель вивчає право. Ашер же колекціонує книжки, це його найбільше захоплення. Сподівається, що Самуель колись успадкує його колекцію і подбає про неї.

Перша покупка Ашера-Ашербаха — то шістдесят вісім томів «Universal Lexicon» Йоганна Гайнріха Целера, на який він витратив свій перший заробіток. Бюджет вдалося швидко поновити. Пацієнти з’являються один за одним, приходять за порадою знайомих.

Ґітля спершу бурчала через ту покупку, але якогось дня Ашер, повернувшись з лікарні, побачив її схиленою над одним із томів: вона уважно розглядала якусь сторінку. Останнім часом вона вивчає форми мушель. Ґертруда носить окуляри, які сама собі відшліфувала. Лінза складна і дозволяє їй водночас дивитися далеко й читати[148].

Вони винайняли просторе помешкання з майстернею у флігелі. Рудольф Ашербах узяв на роботу старого і вже майже сліпого шліфувальника, який робив стекла за його рецептами. Ґертруда після приїзду сиділа в майстерні й спостерігала, як старий старанно обробляє лінзи. Навіть не помітила, як почала це робити сама. Сідала за стіл, підкотивши сукню вище колін, щоб їй було зручно натискати на педаль, яка пускала в рух шліфувальний механізм. Тепер вона сама робить лінзи.

Вони часто сваряться і дуже швидко миряться. Одного разу Ґітля шпурнула в нього капустою. Тепер вона рідко буває на кухні: у них є куховарка та дівчина, яка розпалює печі й прибирає. Раз на тиждень приходить праля, раз на місяць — швачка.

Останній том тієї велетенської праці вийшов 1754 року, а оскільки Ашербах розставляє книги на полицях не за серією, назвою чи прізвищем автора, а хронологічно, тепер він стоїть поруч із «Новими Атенами», привезеними з Поділля. За ними Ґітля вчилася читати польською. Даремні зусилля. Більше їм ця мова не знадобиться. Ашер іноді бере книжку з полиці й гортає, але з дня на день йому дедалі складніше читати польською. У такі миті йому щоразу пригадується Рогатин, і здається, ніби це давній, далекий сон, а сам він у тому сні зовсім на себе не схожий: там Ашер якийсь старий і злий на весь світ, неначе час для нього рухається в протилежний бік.

Ашербахи, згідно зі своїм щотижневим ритуалом, коротають недільне пообіддя в кав’ярні й вирішують взяти участь у дискусії, яка вже певний час точиться на шпальтах газети «Berlinische Monatsschrift», що її вони регулярно читають. Саме Ґертруді спадає на думку спробувати, і вона першою рветься до писання; Ашербахові ж здається, що в неї кепський стиль, надто манірний, і він починає її редагувати. Відтак вони беруться за писання обоє. В дискусії йдеться про те, щоб дати визначення цьому модному й часто обговорюваному останнім часом поняттю «Просвітництво». Всі вживають його, як хочуть, але кожен розуміє під ним щось своє. Дискусію розпочав такий собі Йоганн Фрідріх Целльнер, який в одній зі своїх статей, захищаючи інститут церковного шлюбу, сформулював це запитання (до того ж не в основному тексті, а в примітці) дуже просто: «Was ist Aufklärung?» Це запитання викликало несподівано жваву реакцію читачів, до того ж іменитих. Першим на нього відповів Мозес Мендельсон, а вже невдовзі статтю на тему Просвітництва опублікував славетний філософ із Кеніґсберґа Іммануїл Кант.

Ашербахів вабить своєрідний виклик: відшліфувати це поняття так, щоб крізь нього можна було виразно бачити. Ґертруда, яка завжди в кав’ярні курить люльку, чим трохи бентежить статечних віденських міщан, робить перші нотатки. Вони погоджуються лише в тому, що розум — найважливіший. Цілий вечір граються метафорою світла розуму, яке осяює всі речі рівною мірою і безсторонньо. Ґертруда мудро зауважує, що там, де щось яскраво освітлене, з’являється тінь, затемнення. Що сильнішим є світло, то глибша, інтенсивніша тінь. Так, це тривожно. Вони замовкають.

І ще одне: якщо людина мусить послуговуватися тим, що в неї найцінніше, тобто розумом, то втрачають значення колір шкіри, родина, з якої вона походить, релігія, яку вона сповідує, навіть її стать.

Ашербах згадує Мендельсона, якого він останнім часом захоплено читає (на столі лежить «Phädon oder über die Unsterblichkeit der Seele», тобто «Федон, або Безсмертя душі» — назва надрукована червоними літерами). Мендельсон каже, що Просвітництво для культури є тим самим, чим теорія є для практики. Просвітництво має більше спільного з наукою, з абстракцією; культура ж є вдосконаленням міжлюдських взаємин за допомогою слова, літератури, образотворчого мистецтва. Ашербах погоджується з цим. Коли він читає Мендельсона, вперше в житті відчуває задоволення від того, що є євреєм.

Ґітлі-Ґертруді сорок чотири роки, вона вже посивіла, розповніла, але й досі лишається красивою жінкою. Зараз, перед сном, вона заплітає волосся в коси і ховає їх під чіпцем. Подружжя спить разом, але дедалі рідше кохається, хоч Ашер, дивлячись на неї, на її красиві підняті руки, на її профіль, досі відчуває потяг. Ніхто у світі не є йому таким близьким, як вона. Навіть діти, ніхто. Його життя почалося тоді, у Львові, коли до нього прийшла вагітна дівчина і стала у дверях, змерзла, голодна й зухвала. А тепер Ашербах живе новим життям і не має нічого спільного ні з Поділлям, ні з отим низьким зоряним небом над ринком у Рогатині. І він геть забув би про це, якби не один випадок.

Якось на вулиці перед своєю улюбленою кав’ярнею він бачить знайоме обличчя. Належить воно молодому скромно вбраному чоловікові, який іде розмашистим кроком із нотами під пахвою. Ашербах дивиться на нього так уважно, що той пригальмовує. Вони наче перечіпаються поглядами один за одного, озираються; нарешті спиняються і наближаються, радше здивовані цією неочікуваною зустріччю, ніж утішені. Ашер упізнає цього молодого чоловіка, але йому непросто прикладати імена, що їх йому підсуває пам’ять, до часу, а час до місць, із якими він асоціюється:

— Ти — Шломо Шор? — питає він німецькою.

По обличчі молодика пробігає тінь, він робить такий рух, наче збирається піти. Ашербах розуміє, що помилився. Знічено піднімає капелюха.

— Ні, моє прізвище — Воловський. Францішек. Ви мене плутаєте з батьком, пане, — каже він з польським акцентом.

Ашербах просить пробачення, він умить розуміє причину його збентеження.

— Я — той лікар із Рогатина. Ашер Рубін.

Він уже багато років не вимовляв свого колишнього імені. Може, хлопцеві стане вільніше, коли він почує його. Ашерові якось неприємно, він наче встромив ноги в старі розтоптані черевики.

Молодик не відповідає, його обличчя незворушне, і лише тепер стає помітною різниця між ним і батьком. У батька була дуже жвава міміка.

— Я пам’ятаю вас, пане Ашере, — нарешті каже він польською. — Ви лікували тітку Хаю, правда? Ви бували в нас. Вийняли мені з п’яти цвях, у мене досі є шрам.

— Ти не можеш пам’ятати мене, сину. Ти був надто маленький, — каже Ашербах, раптово зворушений: може, тим, що його пам’ятають, а може, тим, що вимовляє польські слова.

— Пам’ятаю. Я дуже багато пам’ятаю.

Кожен із них усміхається до себе, до тих давніх часів.

— Так… — каже, зітхнувши, Ашербах.

Певний час вони йдуть в одному напрямку.

— Що ти тут робиш? — питає нарешті Ашер.

— Гостюю у родичів, — спокійно відповідає Лукаш Францішек. — Час женитися.

Ашербах не знає, що запитати, аби не зачепити якогось болючого місця. Відчуває, що їх багато.

— Маєш уже наречену?

— В уяві. Я сам хочу вибрати.

Ця відповідь чомусь тішить Ашербаха.

— Так, це дуже важливо. Бажаю тобі вдалого вибору.

Вони обмінюються ще кількома неважливими репліками, а потім кожен повертає у свій бік. Ашербах вручає хлопцеві візитівку з адресою, а той ще довго на неї дивиться.

Він нічого не каже Ґітлі-Ґертруді про цю зустріч. Але ввечері, коли вони працюють над тією статтею до берлінської газети, в його голові зринає, наче видіння, один спогад про ніч у Рогатині, коли він ішов у темряві через ринок до дому Шорів. Мерехтливе світло зірок, яке лише обіцяє іншу дійсність, але не осяює навіть стежки. Запах прілого листя, запахи тварин із хлівів. Холод, який пронизує до кісток. Чужий і байдужий світ, який так контрастує із затишком тих припалих до землі хатинок та низьких парканів, що обросли сухими шнурами клематису, із тремкими, полохкими вогниками у вікнах — усе вміщалося в цьому примітивному порядку світу. Принаймні так тоді здавалося Ашерові. Він давно про це не думав, а тепер ніяк не може відігнати від себе ті спогади. Тож Ґітля, розчарована його неуважністю, пише сама, немилосердно задимлюючи при цьому цілу вітальню.

Того вечора Ашера огортає та давня меланхолія. Він роздратований і велить запарити йому меліси. Раптом йому здається, що, окрім тих піднесених тез, що їх друкує «Berlinische Monatsschrift», окрім світла й розуму, окрім людської сили та свободи, є ще щось дуже важливе, якась клейка, темна, в’язка стихія, в яку всі слова й поняття вгрузають, наче у смолу, втрачаючи форму й значення. Пишномовні тиради з газети звучать так, наче їх каже черевомовець, — невиразно й ґротескно. Зусібіч немов чується регіт; колись Ашер, можливо, подумав би, що то диявол, але тепер не вірить у жодних дияволів. Йому пригадується те, що казала Ґітля: тінь. Те, що добре освітлене, відкидає тінь. Ось що найбільше тривожить у цьому новому понятті. Просвітництво починається тоді, коли людина втрачає віру в добро та лад світу. Просвітництво — це наслідок недовіри.

Про користь пророкування для здоров’я

Іноді вечорами Ашера викликають в інших справах. Мабуть, хтось його рекомендував, бо місцеві євреї, особливо ті, які потай схиляються до асиміляції (а чимало з них походять із Польщі, з Поділля), кличуть його вже не як окуліста, а як мудрого лікаря у справах незручних і дивних.

Часто-бо буває так, що в тих просторих кам’яницях, у світлих кімнатах озиваються старі демони, які, схоже, чаїлися у швах зношеного одягу, у пам’ятних талесах[149] діда, в оксамитній вишитій червоними нитками куфі, яку колись носила прабабуся. Ці кам’яниці — то переважно доми багатих купців та їхніх великих родин, глибоко асимільованих, більш віденських, ніж самі віденці. Вони — заможні, задоволені собою, але все це — лише на поверхні, бо всередині в них тривога й сум’яття.

Ашер смикає за кільце і чує всередині приємний для вуха звук дзвоника.

Його руку мовчки тисне збентежений батько дівчини; її мати — одна з доньок моравського єврея Зайделя, кузена рогатинських Шорів. Вони ведуть Ашера просто до хворої.

Хвороба ця за своєю природою дивна і не надто приємна. Її кортить якось приховати, щоб не муляла очі, звиклі до красивих важких штор, модних сьогодні шпалер у класичні візерунки, граційно вигнутих ніжок кавових столиків і турецьких килимів. А проте голови цих сімейств підхоплюють сифіліс і заражують своїх дружин, у дітей буває короста, статечні дядечки, власники великих фірм, напиваються до непритомності, а їхні миловиді доньки несподівано вагітніють. І тоді кличуть Рудольфа Ашербаха, який знов перетворюється на рогатинського Ашера.

Отак і тут, у купця Рудніцького, який починав з мануфактури ґудзиків, а тепер керує фабрикою під Віднем, де шиють мундири для війська. Захворіла його молода дружина, яку він пошлюбив овдовівши.

Вона каже, що осліпла. Зачинилася в кімнаті, вже два дні лежить там у темряві та боїться поворухнутися, щоб разом із місячними з неї не витекла вся кров. Вона знає, що всілякій кровотечі сприяє тепло, тому не дозволяє розпалювати в печі й накривається самим лише простирадлом, через що вже застудилася. Запалила довкола ліжка свічки, щоб точно знати, що з неї нічого не витікає. Мовчить. Вчора подерла шматок простирадла і зробила з нього тампон, який вклала собі поміж ніг, сподіваючись так зупинити можливу кровотечу. Боїться, що й випорожнення може спричинити кровотечу, тому нічого не їсть, щоб не випорожнятися, і затикає собі задній прохід пальцем.

Купця Рудніцького розривають суперечливі почуття: він аж умирає від тривоги, але водночас соромиться хвороби молоденької дружини. Її божевілля лякає його і конфузить. Якби хтось про це довідався, його репутації настав би кінець.

Доктор Ашербах сідає на край дивана, на якому вона лежить, і бере її за руку. Починає лагідно з нею розмовляти. Не квапить її, дозволяє помовчати. Це заспокоює нерви. Терпить тишу, яка панує в цій задушливій, темній, холодній кімнаті. Мимохіть гладить хвору по руці. Думає про своє. Про те, що крихти людського знання починають складатися в одне ціле, сполучатися одна з одною нерозривно, наче ланки ланцюга. Невдовзі можна буде вилікувати всі хвороби, навіть таку, як ця. Але зараз він почувається безпорадним, не розуміє її страждання, не знає, що за ним стоїть, і єдине, що він може дати цій бідолашній, худій, нещасній дівчині — власну теплу присутність.

— Що в тебе болить, дитино? — питає він. Гладить її по волоссі, і хвора звертає на нього погляд.

— Можна розсунути штори? — додає він тихо.

І чує рішучу відповідь:

— Ні.

Коли Ашер повертається пізно ввечері вулицями Відня, все ще людними і гамірними, йому згадується, як він ходив у Рогатині до Хаї Шор, коли та пророкувала, перекочуючись по підлозі й напружуючись усім спітнілим тілом.

Тут, у Відні, Рогатин здається Ашерові сном, що його він бачить під периною в темній задимленій хаті. Жодна з його пацієнток уже не спить у спільній кімнаті, не замотує голову хустиною, не одягається в польський кубрак. Ніхто тут не скаржиться, що не може розчесати волосся. Будинки тут високі, солідні, товстостінні, пахнуть вапном, свіжим деревом, з якого зроблено сходи. У більшості будинків є каналізація. На вулицях горять гасові ліхтарі. Самі вулиці — широкі, добре провітрювані. Крізь чисті шибки видно небо та струмочки диму, що підіймаються з коминів.

Але сьогодні Ашер побачив у тій хворій Хаю Шор із Рогатина. Ту молоду жінку, якій сьогодні вже десь під шістдесят, якщо вона взагалі жива. Може, пані Рудніцькій допомогло б пророкування, мандрівки в сутінках розуму, його тінях і туманах. Може, вони не найгірше місце для життя. Чи не варто було саме це порадити чоловікові сьогоднішньої пацієнтки: «Пане Рудніцький, хай ваша дружина спробує пророкувати, це їй допоможе».

Про фігурки з хліба

Хая-Маріанна саме дрімає. Її голова опала на груди, руки розслабилися, і з її колін от-от упаде бухгалтерська книга. Хая веде рахунки в сина. Сидить цілими днями в конторі позаду крамниці й рахує стовпчики чисел. У крамниці торгують тканинами. Прізвище її сина — Лянцкоронський. Так звуться всі її сини й доньки, та й сама Хая, вже вдова. Її син разом із Ґолінським возив тканини, але Ґолінський вирішив зайнятися гуртовою торгівлею і багато втратив, а Лянцкоронський зупинився на роздрібній і не помилився. Крамниця розташована в Новому місті, дуже охайна, доглянута. Купувати тканини сюди приходять варшавські міщанки, бо ціни помірковані й можна отримати знижку. Тут багато простого перкалю та ще дешевшої привезеної зі Сходу бавовни, яка завойовує світ. З неї шиють собі сукні служниці й куховарки. Багаті міщанки купують кращі тканини, а ще — стрічки, пера, мережки, застібки й ґудзики. Крім того, Лянцкоронський привозить з Англії капелюхи — це для нього новинка. Збирається відкрити окрему крамницю англійських капелюхів на Краківському передмісті. Думає й про мануфактуру, бо ніхто в Польщі не робить порядних фетрових капелюхів. Чому? Лише Богові відомо.

Отже, Хая дрімає в конторі. Вона розповніла, їй не хочеться рухатися, в неї болять ноги, суглоби напухли, і здається, ніби вони болісно тріщать. Через ту повноту обличчя Хаї здається дещо набряклим, у ньому непросто роздивитися колишні риси. Насправді давня Хая зникла, розчинилася. А ця нова Маріанна — якась наче сонна, здається, ніби вона не виходить із пророчого трансу. До неї й досі приходять люди запитати поради, і вона розкладає на столі аркуш. Тільки-но аркуш і фігурки, що зберігаються в дерев’яній скриньці, опиняються на столі, її повіки починають тремтіти, погляд мандрує вгору, аж доки зіниці ховаються під повіками. Таким чином Хая бачить. Фігурки, розставлені на пласкій поверхні, складаються в різноманітні комбінації: іноді красиві, іноді негарні, а часом такі, від яких холоне кров. Хая-Маріанна вміє розкласти на своєму аркуші будь-яке «колись» і будь-яке «нещодавно», будь-яке «далеко» і «близько»; вміє з розташування фігурок вичитати потяг або навпаки — відторгнення. Виразно бачить конфлікт і згоду.

Фігурок з рогатинських часів побільшало, тепер їх безліч; що новіші вони, то дрібніші, і зроблені лише з хліба, а не глини. Хаї досить одного погляду, щоб збагнути сенс комбінації та зрозуміти, до чого вона тяжіє, чим завершиться.

Утворюються певні візерунки, які сполучаються містками чи кладками; є тут також греблі й загати, клинці й цвяхи, спайки, обручі — все те, що з’єднує ситуації зі схожим малюнком країв, наче клепки у бочці. Є такі послідовності, що нагадують мурашині стежки; є старі, неначе рослинні дороги, невідомо, ким і чому саме в такий спосіб прокладені. Ще є петлі, вири, небезпечні спіралі, чий повільний рух затягує погляд Хаї вглиб, у якісь надра, що розкриваються всередині кожної речі.

Сидячи за своїм столиком і нахилившись над аркушем (дехто з відвідувачів її сина гадає, що та дивна жінка здитиніла й бавиться іграшками онуків), Хая іноді помічає Єнту, відчуває її допитливу, але спокійну присутність. Хая впізнає її, знає, що то Єнта, яка не померла до кінця, але це її не дивує. Дивує її присутність когось іншого, що має геть інакшу природу. Це хтось, хто весь час за ними уважно спостерігає: за нею самою і конторою, за всіма розсіяними світом братами й сестрами і за людьми на вулицях. Цей хтось придивляється до дрібниць: ось зараз, наприклад, розглядає аркуш і фігурки. Хая здогадується, чого він хоче, тому ставиться до нього як до дещо нав’язливого друга. Піднімає заплющені очі й намагається подивитися отому комусь в обличчя, але не певна, що це можливо.

Невдале освідчення Францішека Воловського-молодшого

Францішек Воловський-молодший хоче Еву. Не тому, що кохає її й відчуває до неї потяг, а тому, що вона неприступна. Що неможливішим це здається, то впертішим стає намір Францішека оженитися з Евою Франк. Він наче захворів нею. Винен у цій хворобі і його батько, який завжди повторював, що Ева буде його і таким чином поєднаються два роди, а Францішек успадкує владу Якова. Сам Яків був не проти, але згодом, коли Ева почала бувати в самого цісаря, надія розвіялася, наче хмара: дівчина злетіла так високо, що не впіймаєш. Вона змінилася, рідко з’являлася в будинку, одягалася в блискучі шовки; стала слизькою, як рибина, — не втримати руками.

Францішек освідчується їй: без відома батька, бо той перебуває у Варшаві, де стежить за броварнею. Але про те освідчення не говорять, неначе Францішек зробив щось недоречне, соромітне, про що не варто й згадувати. Ще багато тижнів про це шепочуться при дворі у Брюнні. Але відповіді нема, і Францішек поступово усвідомлює, що виставив себе на посміховисько. Пише батькові гіркого листа і просить, аби той покликав його назад до Варшави. Чекаючи відповіді, перестає приходити на спільні молитви та Яковові оповідки. Все те, що на початку здавалося йому таким цікавим, — той люд у будинку на Петерсбурґер Ґассе, почуття спільноти, наче перебуваєш у великій родині, флірти, плітки, нескінченні жарти й забави, які змінюються молитвами й співами, — тепер йому остогиділо. А найбільше — муштра, яку тут організовує для чоловіків і юнаків його дядько Ян Воловський: через одяг його тут називають козаком. Кількох хлопців він муштрує як козацький ескадрон, але для ескадрону замало коней і вони мусять їздити верхи по черзі: коней, що ходять під сідлом, лише чотири. Другий кузен, Францішек Шимановський, отримав від Володаря завдання сформувати легіон. Це нове слово тут повторюють на кожному кроці. Мундири для легіону, прапор легіону, вправи легіону, пісня про легіон… Усе це безперестанку чує Францішек, син Шломо, який до тих усіх мундирів і вимахування шаблею ставиться неприязно, навіть дещо зверхньо.

Зате їздить до Відня, вештається вулицями і в цій незручній ситуації знаходить утіху в концертах. Із цим у Відні нескладно: всюди щось грають. Його глибоко зворушив такий собі Гайдн — такою близькою й красивою йому здалася та музика. На очі йому аж навернулися сльози, він нишком їх ковтав, і всередині ті сльози наче обмивали серце. Коли оркестр закінчив грати і залунали оплески, він відчув, що не витримає відсутності цієї музики, що вона йому потрібна щомиті. Світ виявився порожнім без неї. Адже щойно, під час концерту, на який Францішек витратив ледь не всі гроші, він довідався, що існує щось, що може дати цілковите щастя; і можна роками навіть не підозрювати про його існування. Францішек обіцяв сестрам подарунки: вони просили мереживо та обшиті шовком ґудзики, капелюшки й стрічки, але він привезе їм ноти.

Йому не вдалося дістати квитки на концерт того молодого Моцарта, але він знайшов таке місце під вікнами опери, де було чути так, наче він усередині. Францішекові здавалося, ніби на нього впав увесь будинок опери, а згори ще катедра, весь Відень гепнувся йому на голову й оглушив. Та музика була такою ж неможливою, як і Ева; вона стала його великою недосяжною мрією, яку неможливо здійснити у Варшаві. Він є Варшавою, а вона — Віднем.

Нарешті прийшов довгоочікуваний лист від батька, який велів йому повертатися. У листі була згадка про Маріанну Воловську, доньку дядька Міхала, яку Францішек знав з дитинства. Батько нічого не писав про одруження, але Францішек здогадався, що їх уже посватали. Його серце стиснулося, і в такому стані він вирушив до Варшави.

На прощання Яків обійняв Францішека, як сина, — всі це бачили. І той справді відчув себе так, наче він — син Якова. Відчув, що йому довірено якусь місію, але не таку, якої він сподівався. Мабуть, звідти, де перебуває Яків, усе виглядає інакше, ніж із місця, де стоїть Францішек. Тепло попрощався з друзями, які лишалися при дворі біля їмості. Нарешті накупив нот і гортав їх дорогою, намагаючись безгучно грати пальцями на коліні. Правду кажучи, він відчув велике полегшення від того, що повертається до Варшави, — відтепер і назавжди там буде його місце. У варшавській фортеці він буде командиром якогось іншого легіону, відданого Якову.

Тільки-но він перетнув кордон, Відень зблід, перетворився на чорно-білу гравюру, і всі Францішекові думки полинули на вулицю Лєшно у Варшаві, до тієї Маріанни. Він почав зосереджено про неї думати, пригадувати, яка вона на вигляд, бо якось ніколи раніше до неї не придивлявся. Коли вони дорогою зупинилися у Кракові, він цілком невинно купив їй маленькі сережки з коралами: наче тонкі золоті волосини з краплинками їхньої спільної братньо-сестринської крові.

Остання аудієнція в цісаря

Звєжховська навчилася пускати Володареві кров і тепер робить це дуже майстерно. Кров стікає до миски, її багато. Після цієї процедури Яків ослаблений, ледь тримається на ногах. Блідий. Це дуже добре. Виглядатиме саме так, як потрібно.

Карета вже чекає, не така багата й розцяцькована, як та, якою вони колись їздили до Шенбрунна. Це звичайний візок, запряжений двійкою коней, скромний, непримітний. Вони сідають утрьох: Яків, Ева та Ануся Павловська, яка супроводжує Еву; вона гарно виглядає і чудово говорить французькою.

Цісар Йосиф проводить літо в Ляксенбурґу зі своїми неодмінними дамами, відомими своєю вродою та розумом. Їхні красиві капелюшки — наче повітряні медузи, готові боронити підходи до цісарського тіла. Під капелюшками — дві сестри Ліхтенштейн, графиня Леопольдина Кауніц та герцогиня Кінскі, з якою, кажуть, у цісаря роман.

Ева не хотіла їхати, але батько її змусив. Сидить тепер насуплена, дивиться у вікно. Надворі — травень 1786 року, все цвіте, пагорби довкола Брюнна здаються м’якими й соковитими від зелені. Весна того року прийшла рано, бузок уже давно відцвів, тепер цвітуть жасмин та пишні півонії, все просочене солодким, радісним запахом квітів. Яків постогнує, кровопускання справді його ослабило. Риси обличчя загострилися, як тоді після кровотечі. Вигляд у нього кепський.

Спершу їх змушують довго чекати. Раніше такого не траплялося. За вікнами вони бачать гуртики людей, що прогулюються парком, світлі плями дамських парасольок, соковиту зелень стрижених газонів. Вони чекають уже дві години, в повному мовчанні; лише раз хтось до них зазирає і пропонує воду.

Потім чути веселі голоси, швидкі кроки, зненацька двері відчиняються: входить цісар. На ньому — легкий літній одяг, але не французький, а якийсь неначе селянський. Розстібнутий комір сорочки оголює худу шию і випнуту вперед габсбурзьку щелепу. Він без перуки: ріденьке волосся розкуйовдилося, він виглядає молодшим. Слідом за ним, сміючись, входять дві дами, елегантні пастушки; долинають останні жарти.

Гості встають. Яків ледь тримається на ногах, Ануся підхоплює його попід руки. Ева стоїть наче загіпнотизована й дивиться на цісаря.

Двоє чоловіків в оточенні жінок певний час уважно дивляться один на одного. Яків схиляється в низькому поклоні. Сукні Еви та Анусі в’януть у реверансі.

— Кого ж то бачать мої очі? — каже цісар і сідає, випростовуючи довгі ноги.

— Ваша цісарська світлосте… — починає Яків слабким голосом.

— Знаю я твою справу, — перебиває його слова цісар, і тієї ж миті входить його секретар, несучи папери. Подає цісареві аркуш і вказує на ньому потрібну позицію, на яку той лише кидає швидкий погляд. — Борги доведеться сплатити, з більшістю з них нічого не вдієш. Деякі можете розтягти на триваліший час. Наша допомога полягає в тому, що ось тут зазначено, які з боргів справедливі, а які — ні. До ось цих вас примусили, а цих сплачувати не потрібно, бо це — безпідставні претензії. Це все, що ми можемо для вас зробити. Раджу краще дбати про свої справи. Двір розпустити, борги сплатити — така моя порада.

— Ваша високосте… — починає Яків, але замовкає, щоб за мить додати: — Чи можемо віч-на-віч?

Цісар робить нетерплячий жест рукою, і всі жінки виходять. Коли вони сідають у сусідній кімнаті за елегантний столик, герцогиня Кінскі розпоряджається подати оршад[150]. Його ще несуть, а з-за дверей вже долинає гучний голос цісаря.

Ева збирається з духом і тремким голосом, дивлячись у підлогу, швидко цокотить, ніби намагаючись заглушити гнівний тон цісаря:

— Ми просимо про допомогу не лише заради себе, але й заради цілого міста. Брюнн без нас спорожніє, місцеві купці вже скаржаться на низькі прибутки, відколи частину нашого товариства ми мусили відіслати додому.

— Мої співчуття мешканцям Брюнна: шкода, що втратять таких гостей, — чемно відповідає герцогиня Кінскі. Вона гарненька, схожа на Еву: невисока, з великими темними очима й густим чорним волоссям.

— Якби ви, герцогине, змогли замовити за нас слівце, — слова ледь проходять Еві крізь горло.

— Ви переоцінюєте мій вплив на цісаря. Наша справа — то приємності, відпочинок.

Западає тиша — ворожа, неприємна. Ева відчуває, що вся спітніла. Під пахвами на шовку виступають плями поту, і це остаточно позбавляє її впевненості в собі. Їй хочеться плакати. Раптом двері відчиняються, і жінки встають. Цісар виходить першим, навіть не дивлячись на панянок, за ним крокує його секретар.

— Мені прикро, — каже просто герцогиня Кінскі і йде слідом за цісарем. Коли вони зникають, Ева видихає все повітря з легень і зненацька почувається легкою, як папірець.

Томас фон Шенфельд та його ігри

Вони повертаються мовчки. Протягом усієї дороги не кажуть ані слова. Ввечері Яків узагалі не сходить униз до світлиці. Біля нього, як завжди, перебуває Звєжховська. На вечерю просить лише два круто зварені яйця, більше нічого.

Наступного ранку починає відсилати молодь додому. Майже одразу вдається продати елегантну бричку та порцеляну. Решту дріб’язку купує гуртом торговець із Франкфурта. Ева воліє не виходити до міста: їй соромно, бо майже всюди вона щось комусь винна.

Через місяць після аудієнції у цісаря в Брюнні з’являється Томас фон Шенфельд. Повертається з-за кордону, привозить панні Еві коробку цукерок. Вона написала до нього кілька відчайдушних листів із проханнями про допомогу. В кожному з них згадано про ув’язнення через борги.

— Проблеми — то частина життя, так само, як пилюка — частина прогулянки, — каже Томас, коли вони втрьох виїжджають за місто, на улюблені Яковові лісові доріжки. Стоїть гарна літня погода. Ранок свіжий, але згодом напевно буде спекотно. Це навіть здорово: трохи змерзнути, якщо незабаром палитиме сонце.

— Мабуть, так уже в нашій родині повелося: ми воліємо в усьому, що приносить життя, бачити хороше. Так і я, — продовжує Томас. — Це правда: дещо нам не вдалося. Зате вдалося інше. Наш лікувальний бальзам користується чималим успіхом навіть тут, у Відні. Я намагаюся розповсюджувати його лише серед знайомих та гідних довіри людей.

Його теревені дратують Еву.

— Так, — перебиває їх вона. — Усі ми знаємо, що прибутки від його продажу не здатні забезпечити нам навіть крихти такого життя, до якого ми звикли, а тим більше не можуть покрити витрат на утримання двору.

Томас іде слід у слід за Евою і кінчиком бамбукової тростинки стинає верхівки кропиви.

— Скажу щиро, — звертається він до Якова. — Я відчув полегшення, довідавшись, що ви нещодавно наказали братам і сестрам, і всьому цьому збіговиську паразитів повертатися додому. Це добрий знак.

— Ми також втратили значну частину рухомого майна, — додає Ева.

Батько мовчить.

— І дуже добре. Це дозволить зосередитися і зробити наступний крок. Я дуже раджу тобі, дядьку, на нього наважитися.

Яків нарешті перериває мовчанку. Говорить тихо, доводиться напружуватися, щоб його почути. Він завжди так робить, коли гнівається, це такий різновид насильства: змусити співрозмовника його слухати.

— Ми віддали тобі гроші, які зібрали серед братів і сестер. Ти казав, що на біржі отримаєш від них прибуток. Що позичаєш їх під проценти. Де вони?

— Вони будуть! Це безсумнівно, — Томас починає гарячкувати. — Буде війна, це напевне. Цісар мусить дотримати обіцянки, даної Катерині, а вона вдарить по Туреччині. Я отримав замовлення на великі поставки для війська, а тобі відомо, що я знайомий з усіма важливими персонами в Європі.

— Ти казав те саме, коли ми звозили сюди аламбіки[151] й реторти.

Томас вибухає дещо вимушеним сміхом.

— Так, я помилявся. Всі помилялися. Наскільки мені відомо, нікому не вдалося добути золото, хоч і ходять про це якісь чутки. Але є дещо важливіше, ніж сотні експериментів у реторті, всі ті нігредо та кон’юнкціо. Це нова алхімія, тобто вміння інвестувати. Інвестувати відважно, слухаючись внутрішнього голосу, так, як це відбувається в алхімічній лабораторії: пробувати й ризикувати…

— Одного разу ми вже на цьому попеклися. — Яків сідає на стовбур поваленого дерева й кінчиком тростинки нищить мурашину стежинку. Далі додає вже гучніше: — Ти маєш нам допомогти.

Томас стає перед Яковом. У нього шовкові панчохи. Вузькі темно-зелені штани обтягують його худі стегна.

— Я мушу дещо сказати тобі, дядьку, — каже він. — Твоя особа викликала цікавість серед моїх друзів. Цісар більше нічим тобі не допоможе, але вони — так. Твоя місія тут закінчена. У цісаря є радники, які тобі не симпатизують, це зрозуміло. Я сам чув: про тебе говорять як про якогось шарлатана, вельми несправедливо порівнюючи з отими дурисвітами, що ними кишать королівські двори. Твій кредит у Відні закритий, я також поки що не можу тобі запропонувати жодної підтримки, позаяк планую деякі великі оборудки і не хочу, аби нас одне з одним асоціювали.

Яків встає і наближає обличчя до обличчя Томаса. Його очі темніють.

— Тепер ти мене соромишся.

Яків швидким кроком рушає назад, Томас, збентежений, іде слідом за ним і намагається виправдовуватися:

— Я тебе ніколи не соромився і не соромитимуся. Ми належимо до різних поколінь, і якби я народився тоді ж, коли й ти, то з усіх сил прагнув би бути схожим на тебе. Але сьогодні панують інші закони. Те, що ти говориш, я хотів би робити. Ти чекаєш містичних знаків, сподіваєшся на якихось балакабенів, а мені здається, що людину можна визволити простіше, і отут, на землі, а не в містичних сферах.

Ева злякано дивиться на батька, впевнена, що зухвалість Томаса спричинить вибух його гніву. Але Яків спокійний, крокує вперед, дещо нахилившись і дивлячись під ноги. Томас дріботить за ним.

— Людині треба показати, що вона має вплив на своє життя та цілий світ. Досить їй тупнути, щоб затремтіли трони. Ти кажеш: закон слід порушувати потай, у своїх альковах, а про людське око вдавати законослухняних. Бунтувати проти закону в спальнях та будуарах! — Томас відчуває, що зайшов дещо задалеко в критиці дядька, і знижує тон. — А я стверджую протилежне: якщо закон несправедливий і робить людей нещасними, його треба змінювати. Відкрито, відважно, без жодних компромісів.

— Людина переважно не знає, що вона нещасна, — спокійно каже Яків своїм черевикам.

Його спокій, вочевидь, додає відваги Томасові, бо він вибігає поперед нього і продовжує просторікувати, йдучи спиною вперед:

— Отже, треба людині це пояснити і спонукати до дій, а не танцювати в колі й співати, розмахуючи руками.

Ева впевнена, що зараз Томас фон Шенфельд отримає в пику. Але Яків навіть не зупиняється.

— Гадаєш, можна збудувати щось із нічого? — питає його Яків, не відводячи погляду від своїх носаків.

Томас спиняється приголомшено і майже вигукує:

— Але ж це твої слова, твоє вчення!

Коли ввечері фон Шенфельд повертається до Відня, Яків притягує його до себе і обіймає. Каже йому щось на вухо. Обличчя Томаса ясніє, він коротко прокашлюється. Ева, яка стоїть поруч, не впевнена, чи добре почула те, що сказав батько. Їй здалося, то було: «Довіряю тобі безмежно». І ще прозвучало слово «син».

Через кілька місяців з Відня приходить посилка. Її привозить одягнений у чорне кур’єр. Це рекомендаційні листи для подорожі, а серед них — і лист від Томаса:

Ева, читаючи лист, що його показав батько, вражено питає:

— Як же йому це вдалося?

Її батько сидить, заплющивши очі, застібнутий під саму шию, попри тепло, що йде від каміна. Ева помічає, що час уже йому кликати цирульника. Босі стопи він поклав на оббитий м’якою тканиною табурет, і Ева бачить потріскані жилки, які забарвлюють шкіру синім. Її огортає страшенна втома: раптом їй стає байдуже, що їх чекає.

— Остогидло мені це місто, — скаржиться вона. Дивиться крізь вікно на спорожніле подвір’я, яке ледь звільнилося від шкірки брудного снігу й оголило всіляке сміття. Ева бачить чиюсь самотню, загублену в снігу рукавичку. — Остогидло мені, та й все. Не можу вже на це дивитися.

— Мовчи, — каже батько.

Ввечері напередодні виїзду з Брюнна до спорожнілого дому Франків приходить делегація брюннських міщан. Оскільки меблі вже винесли, їх приймають стоячи. Яків виходить до них, спираючись на молодого Чернявського. Ева стоїть поруч. Міщани приносять прощальні подарунки: ящик найкращого моравського вина для «пана барона» та срібну таріль із вигравіюваним краєвидом міста і написом: «Друзям Брюнна на згадку. Мешканці».

Яків, здається, зворушений. Зворушення охоплює всіх, а міщани ніби ще й відчувають певний докір сумління, бо Яків, від’їжджаючи, залишає чималу суму на милостиню та на допомогу магістратові.

Яків Франк у своїй високій турецькій шапці та плащі з коміром із горностая стоїть на невисокій сходинці й говорить своєю шорсткою, але правильною німецькою:

— Одного разу я вирушив у далеку подорож і так утомився, що шукав якогось місця для відпочинку. І знайшов одне дерево, що відкидало велику тінь. Його плоди пахли здалеку, поруч било джерело найчистішої води. Тож я ліг під деревом, їв його плоди, пив воду з джерела і спав міцним сном. «Як тобі віддячитися, дерево? — запитав я. — Чим маю я тебе поблагословити? Побажати тобі густого гілля? Воно в тебе вже є. Сказати: хай плоди твої будуть солодкі й запашні? Вони в тебе саме такі. Сказати: хай біля тебе тече смачна вода? Вона в тебе вже є. Тож нічого нового тобі побажати я не зможу, крім одного лише: хай всі чесні подорожні спочивають біля тебе і воздають хвалу Богові, який тебе створив». Те дерево — це Брюнн.

Надворі 10 лютого 1786 року, і знову починає йти сніг.

Рештки. Сини Якова Франка. Молівда

Останні дні в Брюнні

Молівда в пошуках середини свого життя

Мусить бути лише найкраще — після якого вранці в нього не болить голова. Проте після вина він не може спати, прокидається під ранок, у найгіршу пору доби: тоді все здається проблемою, жахливим непорозумінням. Коли він крутиться в ліжку, на нього накочуються спогади про давні часи — виразні, з усіма подробицями. Дедалі частіше в його голові кружляє думка: коли була справжня середина його життя? Коли був той день, у який його історія досягла кульмінації, зеніту, і після якого його життя — непомітно для нього самого — почало хилитися до заходу? Це дуже цікава проблема: якби люди знали, який з днів стане серединою їхнього земного буття, можливо, якось осмисленіше проживали б життя. Мучачись від безсоння, він рахує дати, творить складні комбінації цифр, наче Якубовський, одержимий своєю кабалою. Зараз 1786 рік, пізня осінь. Народився він влітку 1718-го. Отже, йому шістдесят вісім років. Якби він зараз помер, середина його життя припала б на 1752-й. Він намагається пригадати собі той рік, гортає подумки сторінки свого внутрішнього не надто точного календаря. Нарешті визначає: якби він мав зараз померти, серединною точкою, ймовірно, був би день, коли він приїхав до Крайови. На диво, він дуже добре його пам’ятає. Пригадує навіть, що був одягнений у білу лляну сорочку богомилів, стояла спека, і дрібні перестиглі сливи падали на сухий шлях, аби відразу потрапити під колеса возів. Великі важкі оси, більше схожі на шершнів, пили солодкий сік з груш у саду. Люди, одягнені в біле, танцювали в колі. Молівда стояв серед них і відчував радість, але то був той різновид радості, до якої себе слід примусити — тоді вона розквітає.

Робота в королівській канцелярії — не з найважчих. Він як старший урядник радше наглядає, ніж пише сам. До сфери його відповідальності належать також контакти з Оттоманською Портою, оскільки він знає мови. Правду кажучи, в його віці можна просто вдавати, ніби працюєш, — так Молівда й робить.

Король любить дотепного Молівду, його хрипкуватий голос, його оповідки. Часто вони перекидаються кількома реченнями; виходить завжди весело, все закінчується вибухом сміху. Тому Молівду назагал шанують. Коли Станіслав Авґуст входить до канцелярії, всі швидко встають і кланяються, і лише Молівда піднімається поволі й тяжко — все через великий живіт. Оскільки король не любить надмірностей, Молівда обмежується нахилом голови.

Молівду тепер вважають кимось на кшталт мудреця, і якщо не брати до уваги дрібних криз, він зберігає хорошу репутацію. Чесно кажучи, він не вважає себе скривдженим життям. Намагається жити як філософ-цинік. Мало що може його зачепити. У нього гостре перо, яким він нерідко користується. Нещодавно якийсь Антоній Феліціян Наґловський написав «Путівник варшавський», у якому змалював красиві й важливі місця столиці. Молівда його висміяв, бо той причесаний, чемний образ міста, здавалося, був адресований лише дівчаткам з пансіону. Тож він вирішив написати про варшавських шльондр, чиї звичаї досліджував останніми роками — як учений вивчає життя дикунів на далеких островах. Цей твір, який він назвав «Додатком до “Путівника варшавського”, іншим Автором виданим», побачив світ 1779 року і швидко розійшовся, а деяких варшавських куртизанок зробив славними. Популярність самого Молівди у світських колах ще зросла. Хоч то була тоненька брошурка, ще й видана анонімно, всі й так знали, що той «Додаток» написав Молівда.

Вже багато років він зустрічається з групою друзів — є серед них і деякі працівники канцелярії, і журналісти, і драматурги. Веселе товариство, яке полюбляє розмови і на розумні теми також. Чоловіки зустрічаються щосереди, смакують вино, курять люльки, а потім усі гуртом, розігріті вином, вирушають у місто, шукають нові місця, ще кращі, ніж ті, що їх знайшли тиждень тому. Наприклад, у Лізи Шиндлер на Крохмальній, де дешево й по-домашньому. Дівчата в сорочечках, а не в якихось робронах і фохах. Усього того вдавання із себе великих дам Молівда не любить. Іноді вони йдуть на Трембецьку, де в кожній брамі — храм любові, а жінки сидять у вікнах і приманюють клієнтів. Тепер він рідко користується їхніми послугами: Молівдина чоловіча сила уже не відповідає його захопленню дівчатами в сорочках, що ледь прикривають сідниці, — так званих півдупках, як їх жартівливо й ущипливо називають. Жінки його все ще приваблюють, але він уже рідко здатний повноцінно кохатися, через що стає мішенню насмішок (півусмішечок) і двозначних поглядів. Віднедавна він навіть не намагається.

Саме так: жінки його приваблюють, але й дедалі частіше викликають відразу. Йому здається, що в ньому нарешті почала руйнуватися вся та конструкція, яка творилася впродовж усього життя і визначала його ставлення до жінок, до їхньої беззахисності, святості й чистоти. Він завжди страждав через це, постійно закохувався, і щоразу то була любов невзаємна. Молився на них… А тепер жінки переважно здаються йому істотами надто простими, хитрими шльондрочками, порожніми й цинічними, які вміло користуються своїм тілом, торгують дірками — однією й другою — так, наче житимуть вічно, а їхні тіла — з граніту. Він знає їх чимало і з задоволенням спостерігає за їхнім падінням. Деяким вдалося своїм передком заробити немалий статок — як ось цій Мацеєвській, до якої ходили всі офіцери, один за одним; вона собі побудувала будиночок на Новому місті. Потім ішли лише солдати, але вона не зупинялася. Нещодавно він її бачив — була в доброму здоров’ї, виглядала як матрона, міщанка. Ця Молівдина зневага поширюється на всіх жінок, навіть на шляхтянок (удаваних, як він гадає), що бундючно носяться зі своїм походженням (хоч їхньої заслуги в тому — жодної) і лише пильнують, аби всі були такими, як вони — холодними й неприступними.

Його приятелі, здається, теж із насолодою купаються в цій старечій мізогінії, дискутують про дівок, бавляться порівнюванням і складанням списків, створюють рейтинги. Молівда на схилку літ усвідомлює, що гордує жінками — не лише тими, що у списку, а всіма. Так було завжди, так його виховали, так працює його мозок. І його чисте юнацьке кохання було лише спробою вгамувати те темне почуття, що ним завжди є погорда. Наївною революцією, спробою самоочищення та звільнення від лихих думок. Не вдалося.

Коли він покинув роботу й пішов на заслужений відпочинок, друзі замовили його портрет і звеліли художникові намалювати на ньому всі Молівдині пригоди, про які він їм розповідав: шторми, піратів, острів, де він був королем, екзотичних коханок, єврейську кабалу, монастир на Афоні, навернення поган… Більшість із того була відвертою брехнею. Та картина стала пам’ятником його брехливому життю.

Іноді він вештається вулицями Варшави, болотистими й вибоїстими. Буває, що заходить аж на Цегляну, де живе багато придворних ремісників і де ведуть свої справи Воловські. Тут збудував собі дім Шломо Воловський: це не завершена ще двоповерхова кам’яниця з крамницею на першому поверсі та броварнею у дворі. Над усім витає нудкий запах солоду, який викликає голод.

Одного разу, зустрівши якусь молоду жінку, він наважився запитати про Нахмана Якубовського.

Жінка глянула на нього непривітно й відповіла:

— Мабуть, Пьотра? Жодного Нахмана я не знаю.

Молівда квапливо підтвердив.

— Ми були знайомі замолоду, — додав він, щоб заспокоїти жінку.

Тепер він виймає з кишені папірець, на якому вона записала адресу Якубовського, і вирішує туди піти.

Застає його вдома, вже спакованого в дорогу. Нахман — здається, той не надто радий бачити Молівду, — зганяє з колін хлопчика, певно, онука, і встає привітатися. Він худий, недоголений.

— Вирушаєш у дорогу? — питає його Молівда і, не чекаючи відповіді, сідає на вільний стілець.

— А що? Не видно? Я — посол, — усміхається Якубовський, оголюючи потемнілі від тютюну зуби.

Молівда й собі всміхається, дивлячись на цього кумедного маленького дідка, який ще недавно розповідав йому про світло, що променіє з людини. Смішно звучить слово «посол», коли бачиш цього сухоребрика. Якубовський трохи зніяковілий, бо Молівда застав його в не надто зручній ситуації: діти ганяють довкола столу, невістка вбігає з лютим виразом обличчя і знічено задкує. Невдовзі приходить знову, несучи глечик компоту та кошик маленьких солодких булочок. Але компоту Молівда не хоче. Вони йдуть до корчми, і там Молівда замовляє цілий дзбан вина. Нахман не протестує, хоч і знає, що завтра йому докучатиме печія.

Продовження історії Антонія Коссаковського, якого називають Молівдою

— У мене була дружина з ваших, — починає він. — Народила мені дитину. Я втік з дому і взяв із нею християнський шлюб.

Якубовський дивиться на нього здивовано, потім торкається бороди і кількаденного заросту. Знає, що йому доведеться вислухати цілу історію. Молівда каже:

— І я покинув їх.

Після того, як мірошник Берек Козович відправив свою доньку Малку та молодого Коссаковського до Литви, вони зупинилися в Малчиного кузена, мостового митника, засмиканого чоловіка з величезною родиною. Відразу було зрозуміло, що це ненадовго, хоч їм віддали окрему кімнату біля хліва — її гріли корови своїми тілами. Ціла родина, включно з маленькими дітьми, весь час витріщалася на Коссаковського, наче на якесь диво природи. Це було нестерпно. Антоній, вбраний у єврейський одяг з плеча одного з синів Малчиного кузена, допомагав йому порядкувати папери, ходив до села або сварився на мості, вимагаючи мито. Трохи боявся, що його зрадить вимова, тому навмисно імітував різні акценти, вставляв литовські, руські та єврейські слова. Коли повертався, його серце стискалося від вигляду Малки — раптово обважнілої, переляканої, здивованої власним станом, дитинної. Що робити? Митник, від якого несло араком, велів йому весь час читати той самий уривок із Тори, вказуючи на нього пальцем із чорним нігтем. Тори Антоній ще тоді не знав, і Малка врешті пояснила йому, що в тому уривку йдеться про Діну, доньку Леї та Якова, яка, попри застереження, відійшла далеко від дому, і її зґвалтував чужий, Шехем.

— Той Шехем — це ти, — додала вона.

І коли якийсь чолов’яга на мості почав тицяти його в груди й допитуватися, хто він — жидок чи ляшок, — Коссаковського охопив такий ляк, ніби він плавав у річці і втратив дно під ногами і тепер течія несе його, безпорадного, у невідоме. Він тривожився дедалі більше, потім запанікував, можливо, передчуваючи, що станеться. І тоді пригадав, що в Троках у нього є якісь родичі з боку матері, хтось із родини Камінських, і затявся, що поїде до них і попросить допомоги.

І справді вирушив — у січні, змінивши єврейський одяг на польський, шляхетський. Через три дні прибув до Троків, але жодних Камінських там не знайшов. Його тітка померла кілька років тому, її доньки роз’їхалися за чоловіками: одна — кудись до Польщі, друга — вглиб Росії. Зате він випадково довідався, що один купець із Троків шукає польського гувернера для дітей у Пскові, де в нього комерційні справи.

Тож Антоній вислав митникові всі гроші, які в нього були, і в довжелезному листі до нього (а також в окремому — до своєї дружини) обіцяв надіслати ще, тільки-но щось заробить, і благав того чужого чоловіка заопікуватися Малкою та її дитиною, доки він не повернеться. Тоді все якось укладеться. І ще просив вважати дитину не байстрюком, а законною — від християнського шлюбу, який належить шанувати.

Якраз того сірого зимового дня, коли він вирушав до Росії, прийшов лист на його адресу в Троках, що її він повідомив. Кривим почерком митника там було написано, що Малка та дитина померли під час пологів. Від щирого серця митник бажав йому, аби образ цих двох людей переслідував його ціле життя, і щоб не давала йому спокою думка, що він спричинив їхню смерть, і щоб ніщо й ніколи не звільнило його від цієї провини. Він читав цей лист під великим зимовим небом, на підводі, затиснутий між двома іншими подорожніми, і відчував суміш розпачу й полегшення — наче підхоплений стрімкою течією плавець, який відчуває страх доти, доки не прийме власної безпорадності й не перетвориться на тріску, яка не може змінити нічого. Тоді настає спокій.

Подорож до Пскова тривала місяць. Переважно він ішов пішки, іноді його підвозили хури. Спав у стайнях, і часом здавалося Антонію, що в його мозку виник якийсь болючий набряк і з ним, якщо його не чіпати, можна якось жити. Це було цілком можливо, за винятком деяких митей, які бралися нізвідки, без попередження, — тоді біль виходив поза визначені для нього магічні межі й брав над Коссаковським гору. Як тоді, коли він їхав саньми з якимись російськими селянами, змерзлий і брудний, і плакав цілу дорогу, аж доки візник, кремезний селянин у кожусі, зупинив коня і підійшов до нього, щоб обійняти й заспокоїти. Вони так і стояли, обнявшись, посеред білої пустелі, коні парували на морозі, закутані селяни терпляче чекали. Той візник навіть не запитав його, чому він плаче.

У Пскові виявилося, що він прибув запізно і гувернера вже знайшли, до того ж досвідченішого.

Після ще однієї довгої подорожі він дістався до Петербурга й усвідомив, що так міг би й жити: весь час мандруючи на возі чи верхи, щодня з іншими людьми. Він був приязний, розумний, говіркий. Люди одразу горнулися до нього і, ніби відчуваючи, що він молодший, ніж представляється, оточували його опікою. Він цим користувався, але ніколи не зловживав. Якщо чесно, людині не так уже й багато потрібно для життя: трохи їжі й одягу. Спати можна де завгодно, зрештою, його завжди брали до себе якісь купці, яким він був за перекладача чи рахівника або просто розповідав смішні історії. Допомагали йому звичайні селяни, перед якими він грав роль таємничого шляхтича, що потрапив у халепу, і до яких завжди ставився шанобливо, ніби вони й самі були шляхтою. Не уникав євреїв та греків, навчився їхніх мов і охоче працював перекладачем. Одним казав, що його прізвище — по матері — Камінський, іншим — що Жмудзінський; іноді вигадував собі прізвище на одну ніч, на два дні. Оскільки він умів гладенько говорити, мав гарні манери і справляв хороше враження, купці, з якими він знайомився дорогою, рекомендували його своїм знайомим, і так він подорожував із караванами по всій Туреччині. Через напади меланхолії, що ніяк не минали, він пішов служити на корабель, що ходив Чорним морем. Майже три роки плавав на різних суднах, відвідав чимало портів. Пережив кораблетрощу в Егейському морі, сидів у турецькій в’язниці в Салоніках — ясна річ, через несправедливе звинувачення. Вийшовши на волю, вирушив на святу гору Афон, сподіваючись знайти там спокій. Але не знайшов. Потім був драгоманом у Смирні, аж урешті потрапив до богомилів у Крайові, серед яких вирішив провести решту свого життя.

— Доки там не з’явився Яків. Доки ви мене не знайшли, — каже тепер Молівда. Вони спорожнили два дзбани вина, і Молівда відчуває страшенну втому. Нахман довго мовчить, а потім встає й обіймає Молівду, як колись той селянин серед зимової пустки.

— Як ти гадаєш, Якубовський, чи добре я прожив своє життя? — белькотить Молівда Нахманові в комір.

Коли він, хитаючись, повертається додому, дорогою бачить пожежу. Зупиняється і довго дивиться на охоплену вогнем будівлю, в якій був склад музичних інструментів. Від спеки лускають струни гітар, репається напнута шкіра барабанів: полум’я грає пекельну музику, яку слухають перехожі, аж доки гучно й помпезно не прибудуть пожежники.

Про комашиний люд, що заселяє Оффенбах-на-Майні

Те видовище таке незвичайне, що місцеві вози несамохіть з’їжджають на узбіччя, щоб дати дорогу цій химерній кавалькаді вершників та екіпажів. Її очолює кінний загін з шести барвисто одягнених вояків, озброєних піками. У них густі вуса, і вони, попри серйозні, навіть грізні вирази облич, здається, провіщають прибуття якогось цирку. Попереду всіх іде озброєний провідник, чиї вуса закручені так химерно, що нагадують скрипкові ключі. Слідом за тим авангардом рухається багата карета зі складним, вигадливим гербом на дверцятах, а за нею сунуть іще кільканадцять великих карет, запряжених важкими східними кіньми. В самому кінці котяться навантажені підводи, старанно накриті тентами. Позаду — ще вершники, красиві молоді чоловіки. Кавалькада їде з боку Франкфурта, проїжджає міст через Майн і рухається до Оберрада — передмістя Оффенбаха.

Пані фон Ля Рош, яка гостює в родичів у Оффенбаху і міркує, чи не оселитися їй у цьому напрочуд спокійному містечку, що нагадує курорт, теж велить кучеру з’їхати набік. З цікавістю придивляється, що то за дивні люди ідуть шляхом. Сторожа має на собі строкаті однострої, наче уланські, переважно зелено-золоті, обшиті галунами й ґудзиками. На високих шапках похитується павине пір’я. Ці дуже молоді чоловіки, майже хлопчаки, нагадують Софії фон Ля Рош довгоногих стрибучих комах. Їй цікаво було б зазирнути всередину найбагатшої карети, але фіранки на вікнах щільно зсунуті. Зате пасажирів інших екіпажів видно добре: це переважно жінки й діти, всі гарно вбрані, барвисті, всміхнені й, здається, трохи знічені цікавістю, яку вони викликають.

— Хто це? — питає заінтригована пані фон Ля Рош міщанина, який також витріщається на кавалькаду.

— Кажуть, якийсь польський барон із синами та донькою.

Кортеж неквапом проїжджає передмістям, тяжко повертає на вузьких брукованих вуличках. Вершники погукують якоюсь чужинською мовою, чутно їхні посвистування. Пані фон Ля Рош почувається так, наче вона на оперній виставі.

Згодом, коли Ля Рош вітається з такою ж збудженою кузиною, Софіїне перебування в Берліні відходить на задній план. Всі говорять лише про цього загадкового польського барона та його красиву доньку, яку він привіз сюди на запрошення ландграфа. Той барон винайняв у нього замок, де прибульці перший час житимуть.

Кузина спеціально взяла екіпаж до Оберрада, щоб подивитися на врочисте прибуття кортежу. Тепер вона схвильовано розповідає:

— Ті двоє синів вивели високого старця, з ніг до голови вбраного в червоне, з турецькою шапкою на голові. До його грудей пришпилена діамантова зірка. З другої карети вийшла його донька, одягнена як принцеса. Я бачила діаманти в її волоссі. Уяви: вони виглядали як імператорська пара. Якщо вони поселяться в замку, ви будете сусідами.

Від березня 1786 року Оффенбах живе у стані легкої істерії. В замку працюють мулярі, з вікон летить пил. Замовлено купу шпалер, килимів, тканин для оббиття стін, меблів, постелі — всього, що потрібно, аби польському баронові жилося зручно і достойно.

Софія фон Ля Рош, яка є письменницею та звикла все записувати, старанно нотує в щоденнику все, що бачить:

Про Ізенбурзький замок та його змерзлих мешканців

Замок стоїть над самою водою, і не раз йому дошкуляла повінь. У двох місцях видно старанні позначки рівня води. Найвищий був два роки тому. Мабуть, через ту вогкість мури вкриті лишайником. Ева довго вибирає собі кімнату, міркує, чи обрати з краєвидом на річку — тоді в неї був би балкон, — чи з великим вікном на місто. Врешті-решт обирає річку та балкон.

Ріка тут міниться барвами, плине м’яко й неквапливо. Зветься вона Майн, але батько вперто називає її Прутом. Вигляд барж і човнів із подвійними вітрилами заспокоює Еву. Вона могла б довго отак сидіти на балконі й спостерігати; для неї це — наче пестощі: той повільний рух води, похитування щогл; усе воно якимось чином торкається її тіла й залишає на шкірі приємний слід. Вона вже замовила меблі: письмовий стіл і дві шафи, а ще — оббиті світлою тканиною дивани та кавовий столик. Для батька вона облаштовує дві кімнати з видом на Майн. Вона спеціально поїхала до Франкфурта, щоб замовити йому килими, адже батько не визнає стільців та крісел. Найгарніша зала з рядом кольорових вітражних вікон буде храмом, це вона вже вирішила. Тут збиратимуться брати і сестри.

Замок — показний, це найбільша споруда в містечку; він впадає в очі більше, ніж будь-який храм. Між ним і пласким берегом проходить вічно підмокла дорога, яку щороку зміцнюють камінням, звезеним сюди робітниками. Є й причал для порому, що сполучає два береги. Біля причалу стоять корчма та кузня. На збитих із дощок столах продають рибу з річки — переважно щупаків та окунів. Вони, «полякен» — як їх називають у місті, — теж купують повні кошики риби.

Замок має п’ять поверхів. Ева з Матушевським вигадали призначення для кожного з них. На першому поверсі будуть парадні зали, на другому житимуть найстарші брати і сестри та вона з батьком. Вище — кухня та приміщення для жінок, а два останні поверхи — для молоді. Ще одна кухня та пральня будуть розташовані в будинку поруч. Ева, яка надивилася на цісарські палаци у Відні, знає, як це має виглядати. Керувати ремонтом вона запросила архітектора з Франкфурта; іноді йому непросто пояснити, чого вони хочуть. Зала для зібрань має бути без меблів, тут будуть лише килимки і подушки; у домашній каплиці не має бути вівтаря, лише підвищення посередині. Багатьох речей той чоловік не розуміє. Ціле літо вони фарбують стіни та замінюють трухляву підлогу. Найгірша ситуація на першому поверсі, де два роки тому стояла вода. В усі вікна потрібно вставити нові шибки. У Франкфурті вже купили чимало килимів і пледів, бо в замку холодно, навіть улітку. Покупці платять швидко і не бурчать. У них негайно з’являються Франкфуртські банкіри з пропозиціями кредитів.

Переїзд до замку триває довго й відбувається аж ніяк не врочисто. У той самий час пані Софія фон Ля Рош, овдовівши, остаточно переселяється до Оффенбаха. Відбувається все це взимку 1788 року.

Дві сходові кліті з високими східцями становитимуть для Якова чималу трудність — йому важко ходити. Під час другої, зимової подорожі до Оффенбаха через холодну Німеччину він застудився. В Майсені, де вони зупинилися на кілька днів, у нього стався напад гарячки, він марив і знову твердив, що його хочуть отруїти причастям. Дещо оклигав аж після візиту до мануфактури, де вони розглядали порцеляну.

Тепер, байдужий до ремонтів, шпалер і оббивок, він цілими днями надиктовує листи, що їх кур’єри везуть до Польщі, Моравії, Бухареста — всюди, де є правовірні. Також він закликає приїхати всіх старших братів. Улітку першими з’являються Якубовський з Яном Воловським, потім прибувають діти Лабенцьких та Лянцкоронських, а також «туркені», як їх називають, — правовірні з Валахії. Будинок в Оберраді, де вони спершу оселилися, виявився затісним, тож, доки тривають ремонти в замку, вони мусять винайняти кімнати в Оффенбаху, в отих чепурних, затишних будиночках зі стінами, викладеними колотим каменем.

Якова вельми тішать візити Томаса, який нерідко заїжджає до Оффенбаха, подорожуючи у справах до Франкфурта. Двічі обидва вирушали за річку, де Томас представив дядька банкірам та допоміг отримати чергові позики.

Але зазвичай вони сидять і розмовляють. Ось зараз Яків ніби мимохідь просить принести їм каву на замкову галерею, де можна грітися в сонячних плямах, але насправді Якову, мабуть, кортить показати небожеві статного чоловіка в елегантному білому мундирі, який веде муштру на замковому подвір’ї.

— Це — граф Любомирський, — каже Яків, хвалячись, наче дитина.

Томас мовчить, здивований. А може, просто не вірить дядькові.

— І звідки він тут такий взявся? Справжній граф?

Яків з приємністю розповідає цю історію, смакуючи каву. Привезена з Туреччини кава робить в Оффенбаху справжній фурор. Один із правовірних уже відкрив у місті невелику кав’ярню, і бувати в ній негайно стало модним серед місцевих міщан.

Яків каже, що Любомирський, по суті, банкрут і, аби уникнути в’язниці через борги, мусив тікати з Польщі. А оскільки познайомився у Варшаві з гарненькою Теклею Лабенцькою, донькою Моше та Терески Лабенцьких, яку батько осиротив ще до народження, і закохався в неї, приїхав аж сюди. Яків узяв його на роботу: тепер граф Любомирський — головнокомандувач гвардії. Він допоміг навіть придумати для неї мундири, оскільки непогано тямить у цих справах.

Томас сміється.

— Отже, ці строкаті мундири — то ідея Любомирського?

Якова обурює це припущення. Ці мундири вигадав він сам: малинові штани та блакитна куртка із золотим позументом. У галябардників же один бік мундира лазуровий, а другий — кармазиновий.

Про варені яйця та графа Любомирського

Замок, який роками не опалювали, через холоднечу й вільгість поріс грибком. Стіни — вологі й задубілі, каміни й печі розпалювати важко. Точніше, нагріваються вони швидко, але тільки-но згоряє останнє поліно, відразу остигають. Тому в усіх тут заокруглені силуети — через багато шарів одягу, який доводиться носити, щоб зігрітися. Але тутешній холод — якийсь інакший, чужий, він липне до шкіри, не дозволяє випрямити пальці рук і ніг, важко встромити голку в п’яльця, важко перегорнути сторінку. Тому взимку все відбувається в одній кімнаті на першому поверсі, найбільшій, біля каміна та розставлених по кутках турецьких пічок із жаром. Одяг просочується запахом вогкого диму. «Пахне, як в Іваному», — каже Яків, входячи туди. Там вони снідають, обідають і вечеряють. Сидять за довгим столом, підсунутим якнайближче до каміна. На красивих тарілках — самі лише варені яйця.

— Ти перетворюєшся на стару бабу. Навіть той Любомирський тебе не хотів, коли ти його на чайок запрошувала, — зненацька каже Яків доньці за сніданком.

Так зазвичай починається його кепський настрій: він мусить когось уколоти.

Ева шаріється. Це чули Матушевський, обидва її брати, Ануся Павловська, Ева Єзерянська і — що найгірше — Томас. Ева кладе прибори на стіл і виходить.

— Він же сюди заради Теклі Лабенцької приїхав, — каже примирливо Ева Єзерянська й докладає Якову хрону. — Він тільки й нюшить за жінками, треба бути з ним обережним. Текля пручалася, але саме на неї він око поклав.

— Недовго ж вона пручалася, — каже Матушевський з повним ротом, радий, що вдалося змінити тему.

Яків ненадовго замовкає. Останнім часом він їсть лише варені або печені яйця. Твердить, що його шлунок уже не перетравлює нічого іншого.

— Він же польський граф… — каже Яків.

— Може, він і граф, але без грошей і честі, — тихо каже Чернявський. — Ані копійки за душею, ані поваги людської в нього нема. З Польщі мусив від кредиторів тікати. Добре, що від нього хоч як від конюха користь є.

— Він — генерал палацової гвардії, — виправляє його Матушевський.

— Насамперед він — граф, — роздратовано каже Яків. — Іди по неї, — звертається він до Звєжховськоі.

Та навіть не рухається.

— Вона не прийде. Ти її образив, — каже вона й після короткої паузи додає: — Володарю.

За столом западає тиша. Яків не може вгамувати обурення, у нього тремтить нижня губа. Лише тепер добре видно, що після останньої апоплексії лівий бік його обличчя дещо зів’яв і опустився.

— Я взяв на себе всі ваші хвороби, — починає він тихо, продовжує дедалі гучніше. — Дивіться, ким ви є зараз, а ви ж мені не вірили і слова мої зневажали. Ось куди я вас привів, але якби ви мене слухали від самого початку, були б іще далі. Ви навіть уявити собі цього не можете. Ви спали б у лебединому пуху, на скринях, повних золота, в королівських палацах. Хто з вас насправді вірив у мене? Всі ви — дурні, дарма я з вами тягався. Нічого ви не навчилися, лише витріщаєтеся на мене. Ніхто з вас не дбає про те, як я почуваюся і що мені болить.

Він рвучко відсуває тарілку. Очищені від шкаралупи яйця падають на підлогу.

— Ідіть геть. Ти, Ево, залишся, — звертається він до Єзерянської.

Коли всі виходять, вона нахиляється над ним і поправляє йому гальштук із тонкої вовни.

— Він мені натирає, — скаржиться Яків.

— Мусить натирати. Тоді він гріє.

— Ти мені була найлюбіша, після моєї Ханусі.

Єзерянська намагається випручатися, але Яків хапає її за руку і притягує до себе.

— Зсунь штори, — каже він.

Жінка слухняно затягує грубу тканину, в кімнаті стає майже зовсім темно, тепер вони наче в коробці. Яків каже тремким голосом:

— Мої думки не є вашими думками. Я такий самотній. Ви, можливо, люди гарні й добрі, але простаки нетямущі. З вами треба говорити як із дітьми. Я розповідаю вам про прості речі за допомогою простих порівнянь. Мудрість може ховатися в простоті. Ти це знаєш, бо ти розумна, — каже Яків і кладе їй голову на коліна. Ева Єзерянська обережно знімає з його голови неодмінну шапку і пальцями розчісує маснувате сиве волосся Володаря.

Яків старий. Ева Єзерянська, яка щотижня його купає, досконало знає його тіло. Його шкіра висохла, стала тонкою, зате гладенькою, як пергамент. Навіть шрами на обличчі вигладилися, а може, лише зачаїлися під глибокими зморшками. Ева знає: люди діляться на тих, що мають горизонтальні зморшки на чолі, і тих, що мають зморшки вертикальні. Перші є приязними й товариськими — так вона собі про них думає, така й вона сама, — однак вони рідко досягають того, чого хочуть. Другі — оті, з борозною над носом, — є гнівними й дратівливими, зате їм вдається досягати бажаного. Яків належить до других. Колись у молодості ті гнівні зморшки були помітніші, тепер вони наче вигладилися; може, мети досягнуто, і в них більше немає потреби? На чолі залишилася тільки тінь від них, яку щодня змиває сонячне світло.

Шкіра Якова потемніла, волосся на грудях посивіло й порідішало, а колись було густе та чорне. Те саме й на ногах — тепер вони майже гладенькі. Та й чоловіча сила Якова змінилася. Єзерянська дещо про це знає: колись вона часто мала з нею справу, приймала її в собі. Давно Ева Єзерянська не бачила її в бойовій поставі. Тепер — зокрема, через ту грижу — вона нагадує безформний мішечок, що баламкає між ногами. На литках і стегнах з’явилися сіточки жилок, крихітних і трохи більших, усіх можливих кольорів. Яків схуд, хоч живіт його випинається через погане травлення.

Вона тактовно відвертається до вікна, коли м’якою губкою миє йому міжніжжя. Треба стежити, щоб вода, не приведи Господи, не була ані захолодна, ані загаряча, інакше Яків кричить, наче вона його ріже. А вона ж ніколи не завдала б йому ні найменшої кривди. Це — найкоштовніше людське тіло, яке вона знає.

Це вона послала на село, до селян, щоб узяти в них спеціальний секатор, яким обрізають роздвоєні копита свійським тваринам. Лише цим пристроєм вдається обстригти нігті на ногах Якова.

— Йди, Ево, до молодших жінок, вибери мені зо три — ти знаєш, які мені до вподоби. І скажи їм, щоб приготували білий одяг і далеко його не ховали. Невдовзі я їх покличу.

Ева Єзерянська театрально зітхає й каже з удаваним обуренням.

— Немає для тебе ні хвороби, ні старості, Якове… Посоромився б.

Видно, що це йому приємно чути, він всміхається під ніс і обіймає її за повнувату талію.

Як вовчиця Звєжховська тримає лад у замку

Все треба починати спочатку. Звєжховська, втомлена економка цього двору, ходить із прив’язаними до пояса ключами. Довелося довго вивчати, який з них що відчиняє.

Де б не опинилася, Звєжховська всюди бере господарство у свої руки і починає керувати. Вона — наче вовчиця, що дбає про свою зграю, годує її та захищає. Вміє заощаджувати, знається на тому, як вести хазяйство у великому домі. Навчилася цього ще в іваному, а потім удосконалювалася всюди, де вони оселялися, де їм давали дах над головою: у Войславицях, Кобилці, Замості, якихось менших маєтках і селах. Вона знає, що її дії призвели до злочину, що через неї загинуло чотирнадцять душ; досі відчуває докори сумління й детально пам’ятає, як удавала з себе дружину войславицького рабина Зискеля. Вдавала невміло, і кожен мав би збагнути, що це обман. Переконувала себе, що так треба, що це — війна, а на війні панують інші закони, ніж у мирному житті. Мстилася за зґвалтовану доньку, яка повісилася. Мала право на помсту. Тепер чоловік запевняє її, що вона не має собі дорікати: всі були в те замішані. Всі кусалися, наче скажені тварини. Здається, ніхто так не переймається через те, що сталося, як вона. Яків пообіцяв їй, що в останній день, коли вони йтимуть до Діви, він триматиме її за руку. Ця обіцянка дуже їй допомогла. Звєжховська сподівається, що жодне прокляття на неї не впало і жодна небезпека їй не загрожує. Вона-бо боронила своїх.

Тепер, коли жінці докучають спухлі ноги, їй допомагає молоденька невістка — Елеонора з дому Єзерянських. Звєжховська, якій доволі важко ходити, часто спирається на Елеонору, і про них кажуть, що вони схожі на Ноему та Рут.

Коли Ева Єзерянська, мати невістки Звєжховської, перебуває біля Якова, а не у Варшаві, то завідує молоддю: поселяє її, розподіляє роботу, дбає про розваги. Веде кореспонденцію, планує приїзди та поселення братів у Оффенбаху, наче це не дім, а популярний заїзд. Коли вона повертається до Варшави, її обов’язки переймає Якуб Залевський, зять молодшого Дембовського. Чернявські займаються фінансами, а їхній син Антоній є секретарем Якова — разом з Єрухімом Дембовським, якого Володар останнім часом бажає постійно мати при собі. Поруч із кімнатою Якова в них ціла канцелярія, ще більша, ніж у Брюнні. Кілька молодих писарів переписують листи до правовірних, коли їх треба розсилати. Дембовська, дружина Єрухіма, має свою кімнатку на найвищому поверсі, під дахом, по якому безугавно цокотять кігтиками голуби; вона займається продажем золотих крапель. Кімнатка нагадує поштове відділення: тут повно дерев’яних ящиків і громадяться купи клоччя, якими їх вистеляють. На полицях стоїть цінний товар: сотні пляшечок, уже наповнених золотими краплями; етикетки надписує її донька. Кухнею завідує одна з Матушевських, яка вийшла заміж за сина Міхала Воловського. Вона — жінка владна і впевнена в собі, її комплекція та вдача пасують до інтер’єру кухні, адже тут немає каструль, замість них — казани та велетенські пательні, а форми для запікання такі глибокі, щоб у них могла вміститися найвгодованіша гуска. Для найважчої роботи наймають дівчат із міста, але допомагати на кухні — то обов’язок кожної новоприбулої панни.

Францішек Шимановський, який у Брюнні займався гвардією та муштрою і мав у руках абсолютну владу, тепер був змушений нею поділитися з графом Любомирським. Зробив він це радо, навіть урочисто: передав йому булаву на спеціальній подушці. Булаву замовили ще в Брюнні. Самого Францішека вже втомив дедалі численніший «легіон». Він залишив за собою хіба що функцію провідника кортежу, коли щонеділі вони ідуть берегом річки до храму. Тоді люди виходять з будинків, щоб на них повитріщатися. Шимановський веде кавалькаду, сидячи на коні випростано й гордо. На його вустах завжди грає якась стримана усмішка — чи то замислена, чи то іронічна. Його погляд ковзає по людях, що стоять на узбіччі, наче по живоплоту — нудному і монотонному. А граф Любомирський їде поруч із каретою Якова та Еви. Кортеж з’являється так пунктуально, що мешканці Оффенбаха можуть за ним звіряти годинники: час на ранкову каву! Ось польський граф їде до Бюрґеля, де стоїть єдиний в усій околиці католицький костелик, — із почетом, наче якийсь фавн.

Месу служать лише для них, для «полякен», які щільно заповнюють невеликий храм. Моляться вони мовчки, співають польською. Яків має звичай лежати хрестом перед вівтарем, що вражає нечисленних бюрґельських католиків: вони не звикли до такої показної східної релігійності. Парох їх хвалить і ставить у приклад. Відколи вони тут з’явилися, не бракує ні свічок, ні кадил. А нещодавно Ева пожертвувала на нові священничі ризи та красиву золоту дароносицю, інкрустовану найкоштовнішим камінням. Священник мало не знепритомнів, коли її побачив, а тепер тривожиться, щоб та цінна річ не привабила якогось злодія.

Ніж, інкрустований бірюзою

Граф Єжи Марцін Любомирський був без копійки за душею, коли з’явився в Оффенбаху. Від великого статку, одного з найбільших у Польщі, не залишилося нічого. Останніми роками він цілковито віддавався праці на короля: той цінував його знайомства серед акторок та обізнаність у різних справах, які діються за кулісами: граф Любомирський організовував у Варшаві королівський театр. На жаль, за ним тяглася слава зрадника й авантюриста. Ще командуючи гарнізоном у Кам’янці, він заплямував свою шляхетську честь, узявши за дружину жінку без згоди своїх та її батьків. Шлюб виявився коротким і нещасливим. Після розлучення він одружився ще раз, але й цього разу союз розпався. Траплялися у нього й романи з чоловіками. Одному зі своїх коханців він подарував містечко та кілька сіл. Але на роль чоловіка він, вочевидь, не годився. Сам завжди вважав себе воякою. Його тактичні таланти помітив навіть прусський король Фрідріх, піднісши його до чину генерала в часи сілезьких війн. Втім, прусський спосіб ведення війни наганяв на графа таку незбагненну нудьгу, що він дезертирував з війська і заснував власний загін, з яким атакував колишніх бойових товаришів. Зрештою, воював він на два фронти, атакуючи також польську армію, а ще радо вчиняючи насильство й грабунки. Смуга між лініями фронту, розкішна анархія, яка там панує; скасування всіх людських і божих законів, села, спалені після відступу війська; всіяні трупами поля битви, що їх можна грабувати, принагідно вбиваючи злидарів, які там промишляють; нудотний запах крові, змішаний з кислим духом перегару, — це було царство Єжи Марціна. Врешті-решт його впіймали поляки й винесли йому смертний вирок за зраду та бандитизм. За нього заступилася родина, і смертну кару замінили багатолітнім ув’язненням. Коли вибухнула Барська конфедерація, дехто згадав про його військові таланти і йому дали шанс реабілітуватися. Він займався постачанням провіанту для загонів Пуласького, розквартированих у фортеці на Ясній Горі, та й сам там бував.

Любомирський досі добре пам’ятає вечір у Ченстохові, коли померла дружина того Франка. Він дивився, як неофіти формують невеличку похоронну процесію і з дозволу коменданта фортеці виходять за мури, щоб поховати тіло в якійсь печері. Мабуть, він ніколи в житті не бачив більш пригнічених людей. Бідні, пом’яті, посірілі, різнобійно вбрані — хтось по-турецькому, хтось по-козацькому; жінки в дешевих сукенках крикливих кольорів, які не пасували до похорону… Тоді йому стало їх шкода. Хто подумав би, що колись він опиниться серед них?

Він знав, що в часи тієї хаотичної облоги солдати — хоч спілкуватися з в’язнями було заборонено — ходили до того Франка, наче до якогось священника, щоб він поклав руку їм на голову. Солдати вірили, що його дотик захищає від ударів і куль. А ще він пам’ятає ту дівчину, доньку Франка, молоденьку та боязку, яку батько не випускав із вежі, побоюючись, мабуть, за її цноту. Дівчина іноді потай, у каптурі, накинутому на красиву голівку, прокрадалася з містечка до монастиря.

Тоді в Ченстохові графа охопила якась меланхолія. Молитися не вмів, лише товкмачив отченаш; йому ставало тривожно від пожертв, розвішаних на стінах каплиці. Уявити лише, що і його спіткало таке нещастя! Що він втратив ногу або вибух спотворив його обличчя. Єдине, чим він себе втішав, — що Матір Божа прихильна до нього, він багато разів у цьому переконувався. Вона ставилася до нього наче родичка, добра тітонька, яка допоможе виплутатися з будь-якої халепи.

Знуджений бездіяльністю в монастирі, граф щовечора напивався і під’юджував своїх підофіцерів полювати на молоду доньку в’язня. Одного разу в напливі пияцької щедрості він — почуваючись у цих стінах таким самим знудженим в’язнем, як і той дивакуватий єврей, — подарував неофітам кошик провіанту, роздобутий у місті, та бочку посереднього вина із запасів ченців. Франк переслав йому чемну подяку та красивий турецький ніж зі срібним руків’ям, інкрустованим бірюзою. Той подарунок вартував набагато більше, ніж кошик з їжею та кисле вино. Той ніж Любомирський десь загубив, але потім, коли потрапив у скруту й опинився у Відні, раптом згадав про нього.

Після падіння Ясної Гори він повернувся до Варшави. Подейкували, що під час сейму, на якому ділили Річ Посполиту, він власноручно гнав Рейтана з проходу[153], а потім навіть визначав нові кордони Польського королівства — жалюгідного й зусібіч обгризеного. Тому невдовзі у Варшаві знайомі почали, забачивши його, переходити на протилежний бік вулиці. Тим часом у зануреній у хаос столиці він вів гуляще життя, проциндрюючи рештки маєтку і влазячи в жахливі борги. Пив, грав у карти; його називали модним у той час словом «лібертин», хоча сам він, доки було можливо, братався з ультракатоликами. Коли в 1781 році було опубліковано список його кредиторів, там виявилося понад сто прізвищ. Ті кредитори скрупульозно підрахували суму боргів, і вона була космічна: два мільйони шістсот дев’яносто дев’ять тисяч двісті дев’яносто дев’ять польських злотих. Він був банкрутом, можливо, найбільшим банкрутом у Європі. Через кілька років від однієї зі своїх знайомих, старої Коссаковської, він довідався, що двір Якова Франка переїхав до Оффенбаха.

І зненацька отой ніж, інкрустований бірюзою, що його граф загубив чи подарував якійсь повії, вирізьбив у його хаотичній свідомості одну чітку думку: мабуть, його з цими людьми щось єднає, якщо він щоразу, що кілька років на них натрапляє. Адже вперше він зустрів їх у Кам’янці, коли вони були ще євреями, схованими у свої довгі бороди, а потім побачив їх уже охрещеними, коли вони на запрошення баби-грім Коссаковської цілу зиму жили на його землях. Певно, якась невидима нитка пов’язує людські долі, бо як же інакше пояснити той факт, що через певний час він знову перетнувся з ними в Ченстохові? Тепер, коли Любомирський, по суті, став бездомним, він радо вірить у невидимі нитки долі, але насамперед довіряє самому собі. До того ж він глибоко переконаний, що його життєвий шлях — простий і прямий, наче стежка в колоссі, прорубана шаблею. Шкодує лише, що він ані словом не перекинувся тоді в Ченстохові з тим Яковом. А тепер у того почорнілого ченстоховського в’язня є свій замок і двір. І все це він має, безумовно, задля того, аби врятувати графа Любомирського, змушеного тікати з Варшави.

Лише відважні й незвичайні, можна сказати, ексцентричні ідеї мають шанс на успіх. Цього він навчився впродовж свого бурхливого життя. Адже все дотеперішнє життя Любомирського складалося саме з таких нетипових рішень, які не до снаги звичайним людцям.

Цього разу сталося так само. Він надіслав листа своєму приятелеві ще з прусських часів, графові Фридерику Каролю Ліхновському, з проханням рекомендувати його Франкові, якщо вже він невідомо як доп’явся до таких почестей. Попросив згадати про їхнє давне знайомство — без вдавання в подробиці, — а також про його делікатну й непросту ситуацію. Невдовзі приятель передав йому лист, написаний швидко й піднесено, про те, що барон Франк-Добруцький матиме за честь довірити Його Високості графові Любомирському командування своєю особистою гвардією, таким чином сподіваючись додати блиску своєму двору. Франк також пропонував графові помешкання в найкращій частині міста, карету та ад’ютанта в чині полковника.

Все склалося якнайкраще, бо навіть на дорогу до Оффенбаха у графа не було грошей, і він на кожній станції мусив гучно домагатися, щоб поштових коней йому дали в кредит.

Про ляльковий будиночок

— Дорога подруго, гадаю, що можу до вас так звертатися, — каже Софія фон Ля Рош зі звичною тут безпосередністю, яка нікого вже не дивує, бере розгублену Еву під руку і веде її до столика, за яким сидить товариство. Це переважно міщани та підприємці з Оффенбаха: наприклад, подружжя Андре та подружжя Бернарів, нащадки гугенотів, яких предок ландграфа ізенбурзького прихистив понад сто років тому. Так само, як нинішній ландграф прихистив Франка та його двір.

Якісь люди сновигають салоном, крізь відчинені до сусідньої кімнати двері видно кілька осіб, які строять інструменти. Ева Франк та Ануся Павловська сідають; Ева, як завжди, коли почувається ніяково, але хоче здаватися впевненою в собі й навіть зухвалою, дещо надимає губи.

— Знаєте, пані, у нас завжди трохи балаган. Як тут працювати? Але вчора пан Андре, наш друг, привіз із Відня наймодніші ноти, будемо розучувати. Ви граєте на якомусь інструменті? Нам потрібен кларнет.

— У мене немає таланту до музики, — каже Ева. — Батько багато уваги приділяв музичній освіті, але… Може, я змогла б акомпанувати на клавікорді?

Питають про батька.

— Батько просив його пробачити, він рідко виходить з дому. Нездужає.

Софія фон Ля Рош, подаючи їм чашки з шоколадом, стривожено питає:

— Може, потрібен лікар? У Франкфурті є один — найкращий з найкращих. Зараз я напишу йому.

— Ні, не треба. У нас свої лікарі.

На мить западає мовчанка, всі наче спокійно міркують, що означають ці слова Еви Франк: хто такі «ми» і що це за «свої лікарі». На щастя, із сусідньої кімнати долинають перші такти музики. Ева випускає з легень повітря й витягує губи. На столику лежать ноти: помітно, що вони просто з друкарні, сторінки ще не розрізані. Ева бере один примірник і читає: «Musikalischer Spaß für zwei Violinen, Bratsche, zwei Korner und Bass, geschrieben in Wien. W. A. Mozart»[154].

Чай, що його п’ють із пузатих чашечок, — дуже смачний. Ева не звикла до цього напою, що Софія фон Ля Рош старанно нотує в голові: дивно, адже всі росіяни п’ють чай.

Ева з цікавістю, але обережно придивляється до Софії: їй близько п’ятдесяти, але обличчя — на диво свіже й молоде, а очі — як у дівчинки. Одягається скромно, радше як міщанка, а не як аристократка. Висока зачіска, волосся з сивиною, на голові — акуратний чепчик із плісированими брижами. Вона справляє враження охайної й доглянутої, доки не помічаєш її рук: вони всуціль заляпані чорнилом, наче у дитини, яка вчиться писати.

Коли невеличкий ансамбль нарешті починає грати, Ева користується паузою в розмовах і роззирається по салону. Помічає дещо, що приковує її увагу на певний час. Вона не може зосередитися на музиці й у перерві збирається запитати про це господиню, але до столика повертаються музиканти, дзвенять чашки, чоловіки жартують, господиня серед цього галасу спонтанно представляє нових гостей. Ева ще не бачила такого веселого і невимушеного світського товариства. У Відні всі були сухі й відчужені. І сама не розуміючи, як це відбулося — мабуть, то все через заохочування й хвалу рожевощокої Анусі та мудрий підбадьорливий погляд Софії, — Ева опиняється за клавікордом пані фон Ля Рош. Її серце гупає, але вона знає, що її найбільшим талантом є не гра на клавікорді, а вміння тримати на прив’язі свої почуття. «Вуста хай не зрадять, що чує серце, тіло для чуттів хай лишиться сховком», — так каже давня наука. Вона вагається, що зіграти. Їй підсувають ноти, але вона спокійно їх відкладає, і пальці несамохіть виконують те, чого її вчили у Варшаві, поки батько сидів у темниці в Ченстохові: звичайну сільську баладу.

Коли Ева з Анусею виходять, Софія фон Ля Рош зупиняє Еву біля лялькового будиночка.

— Я помітила, що він вас зацікавив, — каже Софія. — Це для моїх онучок. Вони незабаром сюди приїдуть. Ці маленькі дива робить один ремісник із Бюрґеля. Гляньте лише: ось, нещодавно він зробив пральню.

Ева нахиляється ближче, щоб роздивитися найдрібніші деталі. Бачить маленький комодик, шафку для білизни, а на ній — дерев’яний прес, що притискає шматочок білого полотна.

Перед сном вона пригадує всі деталі будиночка. На першому поверсі — кравецька майстерня та пральня, повна ночов і цебер; піч і горщики, ткацький верстат і бочечки. Є навіть невеличкий курник, старанно пофарбований білим, і драбинка для птиці. Є й сама птиця: крихітні дерев’яні качки й курки. На другому поверсі — кімната для жінок, зі стінами, обклеєними шпалерами; у кімнаті — ліжко під балдахіном, столик, на якому стоїть красивий кремовий кавовий сервіз, і гарненьке дитяче ліжечко з мереживною фіранкою. На третьому поверсі — кабінет господаря і сам господар у сурдуті; на його столі лежать письмове приладдя і стос паперу, не більший за ніготь великого пальця. Над усім тим висить кришталева люстра, а на стіні — таке ж кришталеве дзеркало. На найвищому поверсі — кухня, по вінця наповнена горщиками, ситами, тарілками й мисками завбільшки з наперстки, на підлозі стоїть навіть бляшана масниця з дерев’яною корбою — така ж, як була в них у Брюнні: жінки самі хотіли робити масло.

— Ось, прошу, подивіться зблизька, — каже господиня і подає Еві крихітну масницю. Та бере предмет двома пальцями і підносить до очей. Обережно кладе назад.

Вночі Ева не спить, і Ануся чує, що вона тихо плаче. Ступає по крижаній підлозі до ліжка своєї пані й тулиться до її спини, яку стрясають приглушені ридання.

Небезпечний запах малинівки та мускату

Вночі Якубовський переписує на чистовик сон Володаря. Йому снилося таке:

Надворі — пізня груднева ніч, вогонь у печі згас, і Якубовський збирається йти до сну. Зненацька чує знизу якийсь гуркіт, ніби щось металеве впало на підлогу, а наступної миті — крики жінок і тупіт ніг. Накидає на плечі плащ і обережно спускається крутими сходами. На другому поверсі мерехтять вогники свічок. Його обганяє стривожена Звєжховська:

— Володар знепритомнів!

Якубовський пробивається до кімнати. Тут уже майже всі (чи то нижче живуть, чи швидше ходять тими жахливими сходами). Якубовський проштовхується наперед і починає голосно молитися: «Dio mio Baruchja…», але хтось його зацитькує.

— Не чути, дихає він чи ні. Зараз прибуде лікар.

Яків лежить навзнак, неначе спить. Ледь-ледь тремтить. Ева стоїть біля нього навколішках і безгучно плаче.

Доки прийде лікар, Звєжховська просить усіх вийти з кімнати Якова. Тепер вони стоять у коридорі, чути завивання вітру, нестерпно холодно. Якубовський закоцюблими пальцями притримує плащ і тихо молиться, похитуючись вперед-назад. Чоловіки, що ведуть оффенбаського лікаря, відштовхують Якубовського неначе зі злістю. Він стоїть там разом з іншими до ранку, і аж перед світанком комусь спадає на думку принести сюди, в коридор, турецькі печі.

Ранок наступного дня видається дивним, наче день узагалі не почався. Кухня не працює, сніданку нема. Молодь, що зібралася, як зазвичай, на заняття, вже знає, що вони скасовані. Люди з міста приходять до замку поцікавитися здоров’ям барона.

Дивна річ: усі кажуть, ніби Володар знав, що таке станеться, бо чого ж інакше він надсилав останнім часом листи до Варшави, в яких закликав усіх правовірних приїхати до Оффенбаха? Але хто його послухав?

Сюди, до Оффенбаха, переселилися його сини Рох і Юзеф; приїхали зі скринями та слугами. І якщо вони сподівалися, що батько поділиться з ними владою, яка належить їм правом народження, то дуже помилялися. Отримали красиві кімнати, але, якщо їм потрібне золото для якихось потреб, мусять, як і всі, просити його в Чернявського. Богові дякувати, для дітей Володаря він не скупиться. Переїхав також Пьотр Якубовський з двома доньками, Анною та Розалією (старша лишилася у Варшаві). Після смерті дружини Якубовський вирішив, що в Польщі йому робити більше нічого, і віддався під опіку Володаря. Живе тепер у кімнатці на горішньому поверсі, з одним віконечком у похилій стіні, і там — за розпорядженням Чернявського — впорядковує науки Якова та віддається своїм химерним студіям. Коли Чернявський, користуючись відсутністю Якубовського, заходить до тієї крихітної нірки, знаходить на столі стос паперів і не соромиться їх гортати. Він нічого не розуміє в гебрайських підрахунках Якубовського, в його малюнках і начерках. Ще натрапляє на записані нерівним почерком дивні пророцтва, наче хроніку подій далекого майбутнього, а ще — на зшиті вручну аркуші, де на першій сторінці стоїть заголовок «Рештки». Чернявський з цікавістю гортає, але не розуміє, що то за рештки і що то була за колишня цілість.

Антоній Чернявський, син Ізраеля Османа з Чернівців, того турецького єврея, який переправляв Франкове товариство через Дністер, нічим не схожий на батька. Той був смаглявий, худий і темпераментний, а цей — вже трохи повнуватий, дуже спокійний, зосереджений. Антоній — невисокий мовчазний чоловік із вічно насупленим чолом, борозни на якому додають йому літ. Попри молодий вік, він уже нажив чимале черевце, і через те вся його фігура здається масивною. У нього густе геть чорне волосся до плечей і борода, яку він регулярно підстригає. Володар заплющує очі на ту його бороду, єдину в замку. Яків безмежно йому довіряє, доручає розпоряджатися фінансами, що нелегко: прибутки немалі, зате дуже нерегулярні, а витрати — теж суттєві, але, на жаль, постійні. Ще він виконує функції секретаря і звик входити всюди, куди йому забагнеться, без стуку і попередження. Його темно-карі очі уважно вивчають кожну дрібницю. Говорить він короткими точними реченнями. Іноді ледь усміхається, радше очима, які перетворюються на дві шпаринки.

Саме він, Чернявський, виявився гідним руки наймолодшої сестри Володаря — Рути. Сам Антоній вважає, що отримав скарб. Рута, Анна Чернявська, — то жінка розумна й розважлива. А через колишню близькість Якова з Антонієвою сестрою, Евою Єзерянською, він почувається подвійним шурином Володаря (Ева давно втратила чоловіка і стала неначе дружиною Якова). А це вже те саме, що брат. Тепер, коли Яків занедужав, Антоній Чернявський дивиться на нього саме так: як на старшого брата, який втрачає сили. Сам Антоній не має владних амбіцій. Воліє стежити за порядком, організовувати. Єдина його слабинка — то смачна їжа. Раз на тиждень він відправляє до Бюргеля та Заксенгаузена віз по яйця та птицю, зокрема цесарок, яких особливо полюбляє. Ще у нього в місті є великий кредит у Куґлера, продавця сирів. Опиратися цим сирам Чернявський не може. Та й місцеве вино купує бочками. Саме це йому крутиться в голові — бочки вина й копи яєць, — коли він отак ходить тихими коридорами замку.

Чернявський усвідомлює, що серед усіх історій, які досі трапилися у світі, історія їхнього товариства під орудою Якова — особлива. Він зазвичай думає у множині: «ми». Це нагадує якусь піраміду, верхівкою якої є Яків, а основою — весь той натовп: отут, в Оффенбаху, де він товчеться без діла на замкових галереях і до нудоти вправляється в парадному марші, у Варшаві, в цілій Моравії, Альтоні й Німеччині, у Празі (хоча тамтешні — наче якесь бічне відгалуження отого «ми»). І коли він гортає хроніку, написану Якубовським (Нахман велів Антонію зайнятися цим ретельніше й узгодити певні факти з іншими старшими, як-от Яном Воловським, який теж переїхав до Оффенбаха, чи Єрухімом Дембовським, який тут від самого початку), то усвідомлює, що історія цього «ми» — воістину незвичайна. Він переконується в цьому щовечора, коли Володар оповідає, а Єрухім і Якубовський за ним записують: всі ці оповідки складаються в життя Якова, яке водночас є й життям отого «ми». Чернявський у такі миті приєднується до тих, які вельми шкодують, що народилися запізно й не могли супроводжувати Володаря в його небезпечних подорожах, спати з ним посеред пустелі та рятуватися від шторму. Ту історію всі люблять найбільше: Яків майстерно пародіює Якубовського та його крики, і Нахман вкотре стає для всіх насамперед невдатним героєм морської бурі.

— Обіцяв, лементуючи і заламуючи руки, що й краплі вина більше не візьме до рота, — регоче Володар, а за ним усі, та й сам Якубовський посміюється. — А ще обіцяв бути Яном Воловським, Козаком, як його називають. Сьогодні він уже старший вусатий чоловік, а колись міг утекти від султана і потай перевозив через кордон гроші в бочках.

До своєї служби у Володаря Чернявський ставиться вельми серйозно; ба більше, вона його ненастанно розчулює. Мабуть, ніхто в цьому гамірливому, легковажному натовпі так гостро, як він, не усвідомлює, що насправді сталося, коли його батьки 1757 року прибули на Поділля, щоб приєднатися до Якова. Ніхто більше не називає іх сабсацвіанцями, вихрестами, навіть сліду нема від тих кпинів, якими тоді, здавалося, було просочене навіть повітря, що ним вони дихали. Він з гордістю дивиться на кортеж, який щонеділі вирушає до храму в Бюрґелі, на Володаря, якого виводять, тримаючи попід руки, на Еву — почесті, якими її оточують, він сприймає за необхідні й належні, хоч сама вона здається йому дещо невиразною. Він знає, що сини Якова ненавидять його, але вірить, що причиною тієї глибокої неприязні є звичайне непорозуміння і з часом нелюбов розвіється. Він піклується про цих підтоптаних парубків, не придатних до жодної праці, розпещених і нещасливих. Рох є сибаритом, а Юзеф — мовчун і дивак.

Кожному, хто приходить на аудієнцію до Володаря, Чернявський велить упасти ниць і чекати, доки Володар мовить слово. Стежить за дієтою Якова. Замовляє для нього одяг. Що слабшим є Яків, то впевненіше поводиться Чернявський, але йдеться не про особистий інтерес, йому не кортить розпоряджатися людськими душами. Досить того, що він необхідний Володареві, що той наполегливо кличе Антонія через будь-яку дрібничку. Чернявський розуміє всі потреби Володаря, ніколи того за них не судить і не намагається в чомусь переконати.

Живе він поряд із покоями Якова, і кожен, хто хоче побачитися з Володарем, мусить спершу постати перед Чернявським. Антоній наводить лад залізною рукою. Сам шукає для Володаря лікарів і веде кореспонденцію Еви. Саме його Яків висилає з листами до ландграфа і з місіями до Варшави. І саме завдяки йому вдалося роздобути частину грошей на переїзд до Оффенбаха.

Тепер, правду кажучи, він відчуває себе ніби пастушим псом, що їх тримали чабани у Валахії, щоб заганяти овець до обори й давати їм лад.

Володар почувається значно краще, хоч ліва рука та лівий бік обличчя все ще погано слухаються. Від цього лице Якова прибрало нового виразу — суміші смутку та подиву. Жінки бігають до нього з бульйонами та ласощами. Закортіло йому сома — вже мчать до рибалок на річку. Цілими днями біля нього сидить Ева, його Авача, але синів він до себе не пускає, хоч ті ще відучора чекають на дозвіл відвідати хворого.

Через тиждень він одужує настільки, що велить везти його на месу до храму, а потім вирушає на прогулянку сонячним берегом річки. Ввечері виголошує своє перше слово, відколи занедужав. Каже, що та його хвороба — то частина шляху до Даату, який є священним знанням і єдиною стежиною до спасіння. Хто вирушить нею, той звільниться від усіляких лих і гризот.

Про великі плани Томаса фон Шенфельда

Покої Якова — на другому поверсі, величезні, з входом просто з галереї та вітражами у вікнах. Вистелено їх килимами, які він так любить. Сидять тут по-турецькому, на подушках. Ложе затуляють грубі завіси. Позаяк у цих покоях завжди вогко, Ева дбає про те, аби щодня їх обкурювали кадилом. Кадила горять до обіду. Кожен зобов’язаний уранці прийти до «темплю», як тут називають парадний покій Якова, і під час молитви віддати шану Володарю, чиє ліжко заховане в глибині кімнати. Ева точно знає, хто був на молитві, а хто знехтував обов’язок: досить понюхати, чий одяг пахне кадилом.

Звєжховська, яка має право входити до Володаря о будь-якій порі дня та ночі, приводить йому дівчаток, аби вони гріли постіль. Що старшим стає Володар, то більше йому подобаються отакі молоденькі. Він велить їм роздягатися й лягати до нього в ліжко, по двоє. Спершу вони зазвичай налякані, але швидко звикають і хихотять у постелі. Іноді Володар із ними жартує. Такі молоді дівочі тіла нагадують петрушку, довгі тонкі кореневища. Звєжховська не боїться за їхню цноту. Володар сильний лише словом. їхня цнота — то клопіт когось іншого. Вони мають зігрівати Володаря.

Звєжховська стукає і навіть не чекає дозволу ввійти.

— Молодий Добрушка приїхав.

Яків, постогнуючи, встає і велить його одягти, щоб привітати гостя. Поволі в замку запалюють світла, хоч зараз середина ночі.

Томас фон Шенфельд біжить до дядька з розкритими обіймами. Слідом за ним підходить його молодший брат Давид-Емануель.

Вони сидять майже до світання. Яків повернувся на ложе, Томас сидить у нього в ногах. Молодий Емануель задрімав на килимі. Томас показує Якову якісь рахунки й креслення, Яків наказує будити Чернявського. Той приходить у довгій сорочці та нічному ковпаку. Якщо кличуть Чернявського, майже напевне йдеться про гроші.

Ще з-за дверей заспаний Чернявський чує голос Томаса фон Шенфельда:

— …я розлучуся з моєю дружиною і пошлюблю Еву. Ти вже заслабкий, не впораєшся з усім, тобі потрібен спокій. Багаті люди у твоєму віці виїжджають на Південь, де краще повітря. Італійське повітря лікує найтяжчі хвороби. Глянь-но на себе, дядьку: ти ледь ходиш.

Коли Чернявський, постукавши, заходить, до його вух іще долинає останнє речення:

— Я-бо знаю, що я тобі найближчий і ніхто не розуміє тебе так, як я…

В товаристві Чернявського вони переходять на тему інвестицій: обіг грошей на біржі тимчасово зупинений, але небавом з’являться нові можливості. Інвестиції в Америці, облігації. Томас добре на цьому знається. Чернявський мислить категоріями золота у скринях, не вірить у жодні облігації — от, папірці, не більше.

Цілий день Томас сидить у Якова і розпоряджається приносити туди перекуски. Читає йому всі листи й пише інші, які Яків йому надиктовує. Намагається вести перемовини з Чернявським, але не надто успішно: той увічливий, слухняний, але там, де потрібно, — непохитний. Ще силкується достукатися до так званих старців — Дембовського та Якубовського, але ті мовчать і дивляться на нього так, наче взагалі не розуміють, про що йдеться. Коли приїжджає Ян Воловський, Томас намагається знайти союзника в його особі, але й це не вдається, хоч він дуже розраховував. Поляки при дворі досі найсильніші, і саме вони тримають усе в своїх руках. «Німчики» все ще на третіх ролях, хоч їх дедалі більше.

Крутиться в замку такий собі Гіршфельд, багатий і вчений міщанин, ексцентричний єврей, нехрещений; він добре знаходить спільну мову з Якубовським. Саме він за намовою Якубовського підійшов до Володаря, щоб застерегти того від Томаса фон Шенфельда.

— Безперечно, то геніальний чоловік, — сказав він. — Але Томас — лібертин. Його виключили з Ложі азійських братів, яку він сам і створив і якій написав чудовий, достойний статут. У Відні постійно покликався на вас — на тебе, пане, та на Еву — як на своїх родичів, аби отримати легший доступ до двору. Через жінок і гулящий спосіб життя вліз у борги. Прикро мені це казати, адже я був з ним у дружніх стосунках, — бідкається той Гіршфельд, — але мушу тебе, пане, з почуття відданості застерегти: він — авантюрист і марнотрат.

Яків слухає його з нерухомим обличчям. Після апоплексичного удару кліпає лише одним оком. Друге, нерухоме, сльозиться. Зате здорове набуло якогось металевого блиску.

— Назад, до Відня, дороги йому нема, — додає Гіршфельд. — Тому він тут.

Згодом Чернявський виявляє річ воістину ганебну: Томас порозсилав листи до громад правовірних, переважно до Моравії та Німеччини, що він — права рука Якова; там-таки виразно натякнув (хоч і вбрав той натяк у хитрі словесні шати), що саме він після смерті Якова стане його наступником. Чернявський показує листи Володарю, і той наказує негайно викликати Томаса фон Шенфельда.

Тепер Яків нахиляється над ним, його обличчя темніше за хмару. Ще похитується, стоїть на ногах непевно, але поволі відновлює рівновагу і — Єзерянська бачить це добре, бо стоїть найближче, але є й інші свідки, — навідліг б’є Томаса в обличчя. Той гепається на підлогу, і на його білому мереживному жабо відразу проступають плями крові. Він намагається піднятися, захищається стільцем, але Яків хапає його за плече сильною кістлявою рукою і притягує до себе. Чути другий потужний удар в обличчя, Томас падає знов, здивований, що в нього кров на губах. Він майже не опирається: не сподівався, що в цього наполовину паралізованого старця стільки сили. Рука Якова хапає його за волосся й піднімає з підлоги, щоб за мить завдати йому третього удару. Томас починає скиглити:

— Не бий мене!

Але отримує ще один удар в обличчя, і цього Єзерянська вже не може витримати: хапає Якова за руки і стає поміж чоловіками. Намагається впіймати погляд Володаря, але їй не вдається. Його око налите кров’ю, щелепа відвисла, на губах — слина, він виглядає наче п’яний.

Томас лежить на підлозі й плаче, як дитина; кров змішується зі слиною й шмарклями, він затуляє голову і кричить у підлогу:

— В тебе більше немає сили. Ти змінився. Ніхто тобі не вірить, ніхто не піде з тобою. Ти скоро помреш.

— Мовчи! — кричить до нього приголомшений Якубовський. — Мовчи!

— Ти був переслідуваною жертвою, але тепер ти — тиран. Барон божою милістю. Ти став схожим на тих, проти кого виступав. Замість давнього закону, тобою відкинутого, ввів власний, ще дурніший. Ти — жалюгідний комедіант…

— У темницю його, — каже охриплим голосом Яків.

Якщо Володар — уже не той, ким був, то хто він?

Зі своєї нори під дахом спускається Нахман Якубовський, його кімната тепер сусідить із кімнатою брата, Павела Павловського, — той від літа теж перебуває тут. Спускається Якубовський довго, сходова клітка — крута й вузька. Якубовський тримається за залізне поруччя і сходить по-трошки. Через кожні кілька сходинок зупиняється й говорить щось до себе мовою, якої Антоній Чернявський не розуміє. Він чекає на Якубовського внизу. Міркує, скільки ж то насправді років цьому сухорлявому старому з повикручуваними суглобами рук; тому братові Якубовському, до якого Яків у тісному товаристві звертався «Нахмане». Так само й Чернявський часто називає його подумки: Нахман.

— Все відбувається так, як повинно, — повідомляє Нахман Якубовський Чернявському. Той подає йому руку і допомагає спуститися останніми сходинками. — Спершу ми мусили змінити імена, і називається це «шінуї га-шем», але цього ви, молоді, вже знати не хочете. Потім настала черга зміни місця: ми вирушили з Польщі в дорогу до Брюнна, і відбувся шінуї га-маком. А ось тепер настає час шінуї маасе — зміни вчинку. Володар узяв на себе хворобу, щоб нам полегшало. Взяв на себе все страждання світу, як це було сказано в Ісаї.

«Амінь», — хочеться сказати Чернявському, але він мовчить. Старий вже зійшов униз і тепер жваво крокує коридором.

— Я мушу з ним побачитися, — каже він.

Декого це заспокоює — всі ці балачки про страждання та спасіння. Але не Чернявського. Він міркує конкретно, в жодну кабалу не вірить і нічого в ній не тямить. Але вірить, що Бог оберігає їх і все те, чого сам не розуміє, слід залишити спеціалістам. Краще подумати про інше: звістка про хворобу Володаря дійшла до правовірних у різних містах, і тепер вони з’їжджаються до Оффенбаха, тож треба їх усіх розселити в місті і якось прийняти в замку. Аудієнції відбуваються лише вечорами, та й то недовго. Люди з дітьми приходять, аби попросити благословення. Володар кладе руки на животи вагітних, на голови недужих. О, — згадує Чернявський, — треба замовити в друкарні аркушики з Деревом Сефірот, які тут роздають адептам. Чернявський залишає Якубовського, який дріботить попереду — хай ним заопікуються інші, — і завертає до канцелярії, де зустрічає двох молодиків (мабуть, із Моравії), готових вступити в лави послідовників і пожертвувати дворові чималу суму, передану родинами. Коли він входить, двоє його секретарів, Залеський та Чинський, шанобливо встають. У Залеського тут, в Оффенбаху, померли обоє батьків, коли вони прибули на обов’язкову прощу до Володаря. Після їхньої смерті він тримається самотою і, власне, не має до кого повертатися у Варшаву. Громада зайнялася справами спадку, продала невеличку крамницю, яку тримали Залеські в столиці, а гроші переслала сюди. Небагато тут таких мешканців, як Залеський, — переважно це люди літні, старші брати й сестри, як-от подружжя Матушевських із невидющою донькою, яка гарно грає на клавікорді й завдяки цьому стала тут, при дворі, вчителькою музики, або Павел Павловський, брат Якубовського, який ще донедавна був послом Володаря. Ще тут є Єзерянська, вдова, та двоє синів славетного Еліші Шора: Вольф із дружиною, їх кличуть Вільковськими, та Ян Козак, який недавно став вдівцем, через що трохи пригасло його вибухове почуття гумору, але він, здається, вже повертається до тями: нещодавно бачили, як він обходжував якусь молодицю. Ще тут живуть Юзеф Пьотровський та довірена особа Володаря — Єрухім Дембовський, якого Яків пестливо називає Єндрусем. Серед старших варто згадати ще Францішека Шимановського, який кілька разів розлучався, а тепер командує двірською гвардією замість Любомирського, адже той, відколи переселився до міста, з’являється зрідка й нерегулярно.

Однієї осінньої ночі Володар наказує розбудити всіх братів і сестер. У темряві чути тупотіння ніг по сходах, запалюють свічки. Люди ще сонні, мовчки сідають у найбільшій залі.

— Я не той, ким я є, — каже Володар після довгої паузи. Серед нічної тиші чутно покашлювання.

— Я ховався від вас під іменем Якова Франка, але це не моє справжнє ім’я. Моя країна лежить далеко звідси, за сім років морської подорожі від Європи. Батько мій звався Тиґером, а на гербі матері був вовк. Вона була королівською донькою…

Поки Володар говорить, Чернявський спостерігає за обличчями зібрання. Старші слухають його уважно, киваючи головами, немов уже давно все це знають і тепер лише чують підтвердження. Вони звикли: що б не сказав Яків, усе правда. А правда — наче рулет, вона складається з багатьох шарів, які закручуються між собою: то обгортають інші шари, то, навпаки, сусідні шари обкручуються довкола них. Правда — це те, що можна оповідати різними історіями, адже вона схожа на той сад, куди прийшли мудреці й кожен побачив щось своє.

Молодші слухають лише на початку, а потім довга і складна, схожа на східну казку оповідь їм набридає, вони починають вовтузитися, шепотітися, не все чують, бо Яків говорить тихо, важко, а історія — така чудна, що вони вже не розуміють, що в ній до чого. Чи вона про Якова, який походить із королівського роду і якого віддали на виховання євреєві Бухбіндерові й поміняли з його сином, теж Яковом, а той Бухбіндер навчив його балакати по-єврейському — але лише так, про людське око? І саме тому його донька Ева, Авача, — хай буде здорова — мусить вийти лише за когось із королівського роду.

Молодих, здається, більше цікавлять звістки, які приходять із Франції: газети повідомляють їх із дедалі більшою тривогою. Деякі з тих новин дивно суголосні з тим, що каже Яків, коли цитує Ісаю. А каже він, що коли настане час хрещення всіх євреїв, сповняться слова пророків: «Зрівнює він великого і малого, рабинів, мудреців і майстрів із приниженими та неписьменними. І всі одягнені будуть однаково». Це справляє враження на молодь, але коли розмова сходить на якусь зорю Шабтай, що вказує шлях до Польщі, де заховано великий скарб, вони знову втрачають цікавість.

Володар завершує цю дивну промову словами:

— Коли вас запитають, звідки ви і куди йдете, вдайте з себе глухих: хай думають, що ви не чуєте їхніх слів. Хай кажуть про вас: «Ці люди — гарні й добрі, але вони — простаки і розуму не мають». Погодьтеся з цим.

Вони розходяться до ліжок змерзлі та втомлені. Жінки ще пошепки коментують той довгий несподіваний монолог Володаря, але зі сходом сонця він якось блідне, розмивається, як сама ніч.

Наступного дня — хрестини маленького Каплінського, бо, довідавшись про нездужання Володаря, з Валахії приїхали всі Каплінські. Побачивши їх, Яків пожвавлюється і від розчулення починає плакати, плаче й Чернявський та всі старші брати: такою зворушливою є тонка присутність Хани через її брата. А ще всім трохи ніяково, що час до них такий немилосердний. Хаїм, тепер Якуб Каплінський, постарів і кульгає, але його обличчя красиве, як і колись, — і таке схоже на обличчя Хани, що їм по шкірі пробігає мороз.

Володар бере маленького хлопчика на руки і занурює долоню у свячену воду, принесену з храму. Спершу омиває йому голову, а потім надягає на неї тюрбан у пам’ять про турецьку релігію. А на знак місця, де вони зараз перебувають, в’яже йому на шию шовкову хустинку. Під час цієї церемонії по його напруженому, стражденному обличчі, наполовину нерухомому, течуть сльози. Адже підтвердилися його слова про те, що правовірні пливуть трьома кораблями. Той з них, яким пливе сам Яків, найщасливіший. Але й другий не гірший, адже має подолати найкоротшу дорогу; ідеться про братів із Валахії та Туреччини. А ось третій пливе далеко, далеко — це ті, що розчиняться у водах світу.

Про гріхи Роха Франка

Одного дня, коли Яків хворіє і тому в замку звеліли дотримуватися тиші, внизу зчиняється рейвах. Попри те що довкола замку стоїть сторожа, біля головного входу з’являється якась жінка і з криком вибігає на замкові галереї. Чернявський поспішає додолу і зустрічає дружину, яка намагається заспокоїти збуджену жінку. Жінка — молода, її світле волосся через колотнечу розсипалося на плечі. Вона відв’язує круглястий вузлик, що висів у неї на грудях, і кладе його на підлогу. Чернявський з жахом помічає, що вузлик ворушиться. Наказує гвардійцям і всім випадковим свідкам цього інциденту йти геть; вони залишаються втрьох.

— Який саме пан? — розважливо питає Анна Чернявська.

Бере дівчину за лікоть і обережно веде до їдальні. Просить чоловіка принести якийсь теплий одяг, бо стало холодно і дівчина тремтить.

— Гер Рох, — каже дівчина крізь плач.

— Не бійся. Все буде добре.

— Він одружиться зі мною. Він так казав!

— Ти отримаєш компенсацію.

— Що таке компенсація?

— Все буде добре. Дитину залиш нам.

— Вона, вона… — починає дівчина, але Чернявська й сама бачить, коли розгортає вузлик. Дитина — хвора, мабуть, дівчина стягувала живіт. Тому немовля таке спокійне, дивно водить очима, заслинюється.

Чернявський приносить їжу, дівчина їсть з апетитом. Подружжя коротко радиться. Потім Чернявська ухвалює рішення, і її чоловік кладе на дерев’яний стіл кілька золотих монет. Дівчина зникає. Ще того самого дня Чернявські їдуть у село й там, виплативши солідну суму одному господареві та віддавши йому дитину, підписують з ним довготермінову угоду.

Недешево їм обходяться Рохові романи. Це вже вдруге.

Ева Франк, довідавшись про все від Чернявських, звеліла викликати до неї брата і тепер докоряє йому. Її сукня замітає клаптики тканини, залишені на підлозі кравчинею: незадовго до того в Еви була примірка. Ева говорить стишеним напруженим тоном, який шмагає Роха, наче батіг.

— Ти нічого не робиш для спільної справи, нічого не вмієш, нічого тебе не цікавить. Ти — наче прищ на сідниці, з яким доводиться цяцькатися. Батько дав тобі шанс, а ти все змарнував. Лише вино й баби.

Вона перезирається з Чернявською, яка сидить із чоловіком біля стіни.

— Отримуватимеш чітко відміряні порції вина. Батько так розпорядився.

Рох, розвалившись у кріслі, не піднімає погляду. Здається, ніби він сміється до власних черевиків. Його світло-руде волосся вибивається з-під недбало надягненої перуки.

— Батько — хворий і житиме вже недовго. Не говори мені про нього. Мене нудить.

Ева втрачає контроль над собою. Нахиляється над братом і сичить:

— Мовчи, дурна дрібна істото.

Рох затуляє обличчя руками. Ева різко відвертається, її важка сукня знову підхоплює клапті тканини і розкидає їх по кімнаті. Ева виходить.

Збентежений Чернявський бачить, як Рох плаче.

— Я — найнещасніший з-поміж людей.

Про нешіку, Божий цілунок

Володареві знову сниться той дивний запах, запах амброзії. Через кілька годин стається напад. Завдяки пані фон Ля Рош із Франкфурта привозять найкращого лікаря, а той скликає консиліум із місцевих колег. Радяться довго, але дедалі очевидніше, що Якову допомогти неможливо. Він лежить без тями.

— Коли? — питає їх Ева Франк, коли вони виходять із кімнати Якова.

— Неможливо сказати напевно. Організм хворого — надзвичайно сильний, і в нього величезна воля до життя. Ніхто інший не пережив би такої потужної апоплексії.

— Коли? — повторює Чернявський.

— Про це одному Богові відомо.

І все ж Володар живе. Ненадовго повертається до тями і тішиться зеленим папугою, який вміє говорити: його хтось привіз у подарунок. Якову читають газети, але невідомо, наскільки новини, дедалі апокаліптичніші, доходять до його свідомості. Ввечері він розпоряджається вчити їздити верхи також жінок. Вони теж будуть воїнами. Наказує продати всі коштовні килими та шати, а натомість купити більше зброї. Кличе Чернявського, щоб надиктувати тому листи. Чернявський пише все, що йому диктує Яків, не зраджуючи навіть рухом брови, що він про це думає.

Володар наказує спорядити місію до Росії і вже готуватися до виїзду. Але більшість часу лежить неначе відсутній, здається, його думки мандрують десь далеко. Марить. У його мареннях без кінця повторюються ті самі слова. «Робіть, що наказую!» — раз по раз кричить він одного вечора.

«Пани тремтітимуть», — каже він і пророкує велику ворохобню і кров на міських вулицях. Або молиться й співає давньою мовою. Його голос ламається і переходить на шепіт: «Ахапро понов бамінхо…» Мовою ладино це означає: «Дарунком попрошу прощення у Його лику». Мушу бути дуже слабким, щоби сподобитися смерті. Зректися своєї сили. І тоді вона оновить мене. Все буде оновлене.

Якубовський, геть прибитий, засинає біля його ліжка. Але згодом стверджуватиме, що записав останні слова Якова і звучали вони так: «Христос казав, що прийшов урятувати світ із рук сатани. А я прийшов звільнити світ від усіх законів і прав, які панували досі. Це все треба знищити, і тоді явиться Добрий Бог».

Але правда така, що Якубовського взагалі не було поруч із Володарем в останні хвилини. Він заснув у коридорі в незручній позі. Замість нього до Якова ввійшли жінки і вже не впускали нікого. Ева з Анусею, стара Матушевська, Звєжховська, Чернявська та Ева Єзерянська. Вони поставили громниці, принесли квіти. Останньою людиною, яка з ним розмовляла — якщо це взагалі можна назвати розмовою, — була Ева Єзерянська. Вона сиділа над ним всю попередню ніч, але під ранок пішла подрімати. І тоді Володар покликав її, сказавши лише: «Ева». Дехто вважав, що він кличе їмость, однак доньку він завжди кликав «Авача», а тут сказав «Ева». Тож прийшла стара Єзерянська, змінила Якубовського та Еву, сіла на краю ліжка й одразу здогадалася, про що йому йдеться. Поклала його голову собі на коліна, він спробував витягти вуста, як до поцілунку, але через нерухому половину обличчя в нього це не надто виходило. Вийняла велику, вже зів’ялу грудь і приклала її до вуст Володаря, і він смоктав, хоч була вона порожня. Потім втомився і перестав дихати. Не мовив жодного слова.

Приголомшена Єзерянська вийшла. Розплакалася вже за дверима.

Антоній Чернявський повідомляє звістку стривоженим вірним уже вранці, коли тіло обмите, прибране й покладене на мари. Каже:

— Володар наш відійшов. Помер через цілунок, нешіку. Бог прийшов до нього вночі й торкнувся його вустами, як Мойсея. Всемогутній Бог саме приймає його у своїх покоях.

Лунає один могутній схлип, звістка мчить галереями, виривається з замку і, наче вихор, жене вузькими чистенькими вулицями Оффенбаха. Невдовзі починають бити дзвони в усіх міських храмах, незалежно від конфесії.

Чернявський помічає, що всі старші брати вже зійшли вниз, бракує лише Якубовського, який цілу ніч сидів під дверима. Зненацька Антоній починає перейматися, чи й з ним чогось не трапилося. Підіймається сходами на останній поверх, міркуючи, що то була погана ідея — селити старих людей так високо, це слід виправити.

Якубовський сидить спиною до дверей, схилений над своїми паперами, худий, згорблений, його сива коротко острижена голова у вовняному ковпаку здається маленькою, наче голова дитини.

— Брате Пьотре, — каже до нього Чернявський, але Нахман не реагує. — Брате Пьотре, він відійшов.

Западає мовчанка, і Чернявський розуміє, що має залишити старого на самоті.

— Смерть не зла, — раптом каже Якубовський, не обертаючись. — Слід визнати: вона є даром Доброго Бога, який таким чином милосердно звільняє нас від життя.

— Брате, спустишся?

— Немає потреби.

У ніч після батькової смерті Еві сниться сон. Бачить вона, ніби її тіло набрякає, ним щось сунеться, лягає на неї, вона знає, що це таке, але не може його побачити. Найгірше (і водночас найкраще) те, що вона відчуває, як її лоно наповнюється, туди щось проникає — між ногами, у місце, назви якого вона навіть не хоче вимовляти, і там рухається; триває це недовго і обривається різко, бо вона враз відчуває приємність, вибух, а наступної миті — слабкість. Це дивовижна мить безсоромності й забуття. Втрачають вагу неоплачені рахунки, погляди бургомістра, листи від Джакомо Казанови, темні справи Роха та грудки срібла на білій скатертині — доказ тріумфу. В цю коротку мить усе стає неважливим. І вже уві сні Ева хоче про все забути, назавжди викреслити і ту насолоду, і той сором. І в тому-таки сні наказує собі ніколи до цього не повертатися. Ставитися до цього, як ставляться до різних тілесних таємниць: місячних, прищиків, гарячих хвиль, дрібних судом серця.

Тому прокидається вона цілком невинною. Розплющує очі й бачить свою кімнату, світло-кремову, бачить туалетний столик із порцеляновим дзбанком і мискою, і ляльковий будиночок, виготовлений у Бюрґелі спеціально для неї. Вона кліпає і, лежачи на животі, все ще має доступ до сну й тієї невимовної приємності. Але коли перевертається на спину і поправляє чепчик, у якому спить, щоб не зіпсувати зачіску, сон минає і тіло наче стискається, в’яне. Перша думка, яка з’являється в її голові, — батько помер. І невідомо чому ця думка викликає в неї два геть протилежні почуття: нестерпний розпач і дивну, колихку, як вода, радість.

Плітки, листи, доноси, укази, рапорти

Ось що писала з приводу похорону Якова Франка оффенбаська «Gazeta Vossa»:

Після похорону, на який прийшов увесь Оффенбах та пів Франкфурта, товариство ще ненадовго зібралося у Софії фон Ля Рош. Першим усе прокоментував завжди добре поінформований пан Бернар:

— Кажуть, ці неофіти намагаються створити таку собі конфедерацію всередині єврейства. Під гаслами боротьби проти Талмуду, єврейської Біблії, вони бунтують проти влади і керуються якимись турецькими правами й віруваннями.

— А я вважаю, — додає доктор Райхельт, який був біля недужого Якова Франка, — що весь той месіанський рух є такою собі складною і хитрою системою видурювання грошей у наївних євреїв.

Потім слово бере приятель дому фон Альбрехт, колишній прусський резидент у Варшаві, який чудово знається на справах Сходу:

— Я, дорогі пані й панове, дивуюся вашій наївності. Я завжди застерігав, що та нова секта є спробою заволодіти синагогами в цілій Польщі та контролювати їх. Треба було пильно за ними стежити й інформувати кабінет Його Цісарської Величності про все, що тут діється. Я це пропонував ще багато років тому, коли вони тут з’явилися. А тепер, кажуть, у їхньому дворі нагромаджено неймовірну кількість зброї. Аж надто регулярно вони проводили там муштру, готуючи до війни молодих чоловіків…

— Та й жінок наче теж! — вигукує пані фон Ля Рош.

— Це все викликає підозру, — продовжує відставний резидент, — що ці неофіти готували в Польщі повстання, скероване головним чином проти Пруссії. Тож я дивуюся вашому ландграфові, що він так великодушно погодився їх прийняти. Ця секта створила тут щось на зразок держави в державі, яка керується своїми законами, має власну гвардію, а розрахунки здійснює поза будь-якою банківською системою.

— Вони жили спокійно й чесно, — намагається боронити «комашиний народ» Софія фон Ля Рош, але її перебиває доктор:

— У них величезні борги…

— У кого сьогодні їх нема, дорогий докторе? — риторично питає Софія фон Ля Рош. — Мені хочеться вірити, що панна Ева та її брати — то позашлюбні діти цариці Єлизавети та князя Розумовського. Так ми тут вважаємо. Це романтичніше.

Всі ввічливо сміються і змінюють тему.

— Хоми невірні ви, — докидає пані фон Ля Рош удавано ображеним тоном.

Але справа Якова та його послідовників усе ніяк не вщухає, і тепер листи та доноси над Європою носить дедалі скаженіший вітер, спричиняючи нові острахи та домисли.

У розпорядженні короля Фрідріха Вільгельма ясно сказано:

Проте з часом — оскільки час має неймовірну здатність позбавляти сумнівів і непевності, латати всілякі дірки, — всі дружно почали писати:

Смерть польської принцеси, крок за кроком

Все відбувається у правильному, логічному порядку. Це не надто помітно, якщо дивитися зі сцени, на якій розігруються події. Звідси нічого не видно: забагато планів, які суперечать один одному і створюють враження хаосу. В загальному сум’ятті ніхто не помічає факту, що Ґітля-Ґертруда Ашербах помирає того самого дня, що й Володар. Таким чином завершується процес, який розпочався ще десь на Поділлі, тієї морозяної зими, коли її велике бурхливе кохання, плодом якого став Самуель, так несправедливо рано урвалося. То була лише мить серед подій, що відбувалися на тій пласкій сцені.

Але той лад бачить Єнта, чиє тіло поволі перетворюється на кристал у печері в Королівці. Вхід до неї майже цілковито заріс чорною бузиною, її важкі суцвіття, повні давно перестиглих ягід, уже опали на землю, а ті, що лишилися птахам, замерзли. Єнта бачить смерть Якова; не зупиняється на ній надовго, бо її цікавить інша смерть, у Відні.

Ашер, Рудольф Ашербах, сидить біля своєї дружини Ґертруди-Ґітлі, відколи та занедужала. Ще два-три місяці тому він усе зрозумів, коли помітив пухлину на її грудях, — Ашер все-таки лікар. Йому здається, він збагнув усе тоді, коли Ґітля ще ходила і якось незвично нервово намагалася керувати домом. Наприклад, хвилювалася про запас цибулі на зиму, замовленої в грубих лляних мішках: на думку Ґітлі, та цибуля була гнилою всередині й не долежала б до весни. Непокоїлася, що прачка нищить манжети і що лід із морозильні дивно пахне — так, як пахло в Буську, тобто стоячою водою. Схилившись над газетами, нарікала на дурість політиків, і її сива голова тонула в димі турецької люльки, яку вона курила до останніх днів.

Тепер вона переважно лежить на канапі, не хоче піти до ліжка. Ашер дає їй дедалі більші дози лаудануму і за всім старанно й уважно спостерігає. Це холодне, відсторонене спостереження заспокоює його, не дозволяє впасти у відчай. Скажімо, за кілька днів до смерті шкіра Ґітлі стає густою, жорсткою і матовою, інакше відбиває денне світло. Риси обличчя від цього загострюються. На кінчику носа з’являється довгаста заглибина. Ашер помічає її понеділкового вечора у світлі свічок, коли Ґітля, хоч і дуже слабка, береться впорядковувати папери. Виймає з шухляд усе, що написала, всі листи гебрайською, які висилала батькові до Львова, всі статті, малюнки, проекти. Розподіляє на купки і складає у м’які паперові папки. Раз по раз щось питає в Ашера, але Ашер не може зосередитися. Він побачив цю борозну, і його охопив страх. Вона знає, що помре, — гадає він приголомшено, — знає, що її хвороба невиліковна і нічого вдіяти не можна. Але вона не очікує с м е р т і, це зовсім інше. Її розум це приймає, вона здатна сказати це словами, написати, але її тіло, та тваринна сутність, якою воно є, ніяк не повірить у близькість кінця.

У цьому сенсі смерті й справді нема, — думає Ашер. — Ніхто її не пережив і не описав. Смерть — завжди чужа. Її не потрібно боятися, бо ми завжди боїмося не того, чим вона є насправді. Боїмося якоїсь с м е р т і (чи Смерті) — уявної, витвореної нашим розумом, схожої на клубок думок, оповідей, ритуалів. Вона — узвичаєний смуток, узгоджена цезура, яка наводить лад у людському житті.

Тож коли Ашер бачить борозну на її носі, коли помічає той дивний колір шкіри, знає, що час настав. У вівторок вранці Ґітля просить допомогти їй одягтися. Просить саме його, а не Зофію, їхню служницю. Ашер зашнуровує їй сукню. Ґітля сідає за стіл, але не їсть, а потім повертається в ліжко, і Ашер знімає з неї цю сукню. Ледве витягає тасьми з петельок, адже його долоні — загрубілі й невправні. Йому здається, ніби він розпаковує якусь цінну крихку річ, щось на кшталт китайської вази, чи тонкого кришталевого келиха, чи фігурки з порцеляни; розпаковує, щоб покласти цей предмет на своє місце: більше він ним не користуватиметься. Ґітля терпляче чекає і тихо каже, що хотіла б написати короткого листа Самуелеві. Просить подати їй папір, але не має сил писати, тож лише диктує кілька слів, а потім, випивши лаудануму, западає в дрімоту, не реагує, коли Ашер перестає писати. Дозволяє (лише Ашерові) годувати її бульйоном, але з’їдає не більш як кілька ложок. Ашер садить її на нічний горщик, але з неї виходить лише кілька крапель сечі, і Ашерові здається, ніби її тіло заклинило, наче маленький складний механізм. Так триває до вечора. Вночі Ґітля прокидається, питає його про різні речі, наприклад, чи оплачено рахунок у книгаря, нагадує, що потрібно сховати на зиму квіти з підвіконня. Просить забрати у кравчині тканини, з них уже не буде суконь. Дівчатам, цим модницям, вони точно не сподобаються, а тканин шкода, бо якісні. Може, віддати їх Зофії, вона зрадіє. Потім накочуються спогади, і Ґітля розповідає про ту зиму, коли вона постукала у двері Ашера у Львові, про подорожі саньми, сніг і кортеж Месії.

У середу вранці здається, що Ґітлі краще, але близько обіду її очі скляніють. Вона дивиться в якусь віддалену точку, здається, кудись далеко поза стіни цього віденського помешкання, в повітря, високо над дахами. Її руки неспокійні, блукають по постелі, пальці то зминають атлас, то знову його старанно розрівнюють.

— Поправ мені подушку, — просить вона Аделаїду, їхню подругу, якій Ашер уже про все повідомив, і та примчала з протилежного кінця міста. Але поправляти даремно — їй все одно незручно. Рудольф Ашербах покликав доньок, але невідомо, коли ті прибудуть. Одна живе у Ваймарі, а друга — у Вроцлаві.

Ґітля тепер говорить повільніше, — зазначає про себе Ашербах, — її голос утратив мелодійність, тон став пласким, металевим, неприємним. Її нелегко зрозуміти. Кілька разів питає, який сьогодні день тижня. Середа. Середа. Середа. Ашер жестом відповідає на її просте запитання:

— Я помираю?

Він мовчки киває головою, але тут-таки виправляється і каже хрипким голосом:

— Так.

І Ґітля, позбавлена сумнівів, як зазвичай, збирається з силами, зосереджується; здається, ніби вона вирішила дати лад усьому тому вмиранню, тому проблематичному й незворотному процесові. Це — наче чергове завдання, яке треба виконати. Коли Ашер дивиться на її змарніле, змучене довгою хворобою слабке тіло, його очі сповнюються слізьми. Це він уперше плаче, відколи себе пам’ятає, а може, відколи в їхньому домі відпочивала польська графиня і всі намагалися ганчірками витерти горілку, що витекла на підлогу з тріснутих діжок.

Вночі біля неї сидять Аделаїда та пані Бахман, сусідка знизу. Ашер питає дружину:

— Покликати священника?

Потім додає менш упевнено:

— Рабина?

Вона дивиться на нього здивовано. Можливо, не розуміє. Мусив про це спитати. Але не буде жодного священника, жодного рабина. Ґітля смертельно образилася б, якби він так вчинив. У четвер на світанку починається агонія, жінки будять Ашера, який задрімав, поклавши голову на письмовий стіл. Вони запалюють свічки довкола ліжка. Аделаїда починає молитися, але тихо, наче розмовляє сама з собою. Ашер бачить, що нігті Ґітлі побіліли, а потім почали невблаганно синіти. Він бере її за руку і відчуває, що рука — геть холодна. Дихання стає важким, із присвистом, кожен вдих вимагає зусиль. Через годину перетворюється на хрипіння. Це важко слухати, тому й Аделаїда, і пані Бахман плачуть. Але це дихання слабшає — а може, просто слух до нього звик? Ґітля заспокоюється і відпливає. Ашер є свідком цієї миті: це відбувається задовго до того, як зупинилося серце й стих подих. Ґітля кудись виривається, вона вже не тут, у цьому хрипучому тілі. Пішла, зникла. Щось зацікавило її, відвернуло її увагу. Вона навіть не озирнулася.

У четвер о тринадцятій годині серце Ґітлі перестає битися. Вона робить останній вдих, і той ковток повітря в ній залишається. Наповнює її груди.

Тож немає жодного останнього подиху, — дедалі гнівніше думає Ашер. Жодна жива душа не виривається з тіла, навпаки, тіло втягує в себе дух, щоб забрати його в могилу. Він стільки разів це бачив, але лише тепер по-справжньому збагнув. Саме так. Немає жодного останнього подиху. Жодної душі.

Варшавський стіл на тридцять персон

До Варшави звістка про смерть Якова Франка доходить із запізненням, на початку січня, коли замерзле місто порожніє і цілий світ здається зіщуленим, зашнурованим шорстким шпагатом.

У Воловських на вулиці Валіцув поставили великий стіл на тридцять персон, старанно накрили його білою скатертиною і заставили порцеляною. Поряд із кожною тарілкою поклали булку. Штори на вікнах зсунули. Діти Воловських, Александер і Мариня, чемно вітаються з гістьми, які вручають їм дрібні гостинці: фрукти й солодощі. Мила Мариня з чорним як смола кучерявим волоссям робить реверанси й повторює: дякую, дядьку, дякую, тітко. Потім діти зникають. Розставлені через рівні проміжки на столі семисвічники освітлюють зібрання: всі вбрані по-міщанському ошатно, у чорне. Старий Францішек Воловський стоїть у головах столу, біля нього — сестра Маріанна Лянцкоронська і син, молодший Францішек, із дружиною Барбарою; далі — дорослі діти інших братів Воловських із чоловіками, дружинами, а також діти Лянцкоронських, двоє братів Єзерянських — Домінік та Іґнацій; Онуфрій Матушевський з дружиною з Лабенцьких, брати Маєвські з Литви, Якуб Шимановський з новою дружиною з Рудніцьких. Францішек допомагає батькові встати, той довго дивиться на всіх, потім простягає руки до тих, що стоять праворуч і ліворуч від нього, інші роблять те саме. Син чекає, що батько почне співати одну з тих пісень, які слід співати тихо, майже пошепки, але батько лише каже:

— Подякуймо Богові нашому всемогутньому та його славі, Діві Осяйній, що ми витримали. Подякуймо Володареві нашому, що він нас сюди привів, і хай кожен молиться за нього, як уміє, з найбільшою любов’ю.

Тепер вони моляться мовчки, схиливши голови, аж доки старий Францішек Воловський озивається своїм усе ще могутнім голосом:

— Що віщує про настання нових часів? Що казав Ісая?

Найстарша Лабенцька, яка сидить ліворуч від нього, механічно відповідає:

— Скасування законів Тори та єресі, що починають панувати у царстві. Так було сказано в давнину, і цього ми чекали.

Воловський прокашлюється, робить глибокий вдих і починає:

— Наші предки розуміли це, як уміли, і гадали, що пророцтво це стосується того, як християни заволоділи світом. Але тепер ми знаємо, що йшлося не про те. Всі євреї мають пройти через царство Едому, аби пророцтво могло здійснитися! Яків, Володар наш, був утіленням Якова, який першим пішов до Едому, адже історія біблійного Якова — то й наша історія. Так каже й Зогар: наш отець Яків не помер. Його земний спадок перейняла Ева, яка є Рахеллю Якова.

— Насправді Яків не помер, — відповідають усі хором.

— Амінь, — відказує Шломо-Францішек Воловський, сідає за стіл, розділяє булку на шість частин і починає їсти.

Про зняття полуди

Один із торгових партнерів, що в них Воловські купують хміль, особливо каверзний. Засунувши руки до кишень, дивиться, як молодший Францішек зважує мішки, і нарешті питає:

— А скажи-но, Воловський, чого ви їздите до того Франка і дітей своїх до нього посилаєте, якщо в наших костелах хреститеся? А ще кажуть, що ви вважаєте його якимось патріархом і гроші йому регулярно жертвуєте. І що з католиками одружуватися не хочете.

Воловський намагається бути з ним привітним, поплескує його по плечах, наче свій свого:

— Люди перебільшують. Це правда, що ми зі своїми одружуємося, але ж так усі роблять. Своїх ми краще знаємо, та й жінки наші готують те саме, що готували наші матері, і звичаї у нас однакові. Це природно. — Францішек поклав мішок на вагу і тепер підбирає порцелянові гирі. — Наприклад, моя дружина пече такі ж булки, як моя мати: так зуміє лише той, хто народився на Поділлі в єврейській родині. Через ті булки я з нею й одружився. Той Франк подав нам руку, коли ми потребували допомоги, і тепер ми віддячуємо йому. Адже це чеснота, а не гріх.

Воловський перебирає гирі, вишукує найменші, щоб зважити сухий хміль до останньої дрібки.

— Маєш рацію, — каже продавець. — Я одружився заради капусти з горохом. Моя готує її так, що язика проковтнути можна. Але кажуть ще, що ви поруч оселяєтеся, і тільки-но якийсь панський двір постає, ви вже й тут. Шинок відкриваєте, крамницю, навіть хори засновуєте…

— Ну, і що в цьому поганого? — відповідає Воловський лагідно, записуючи вагу у відповідну колонку. — В цьому й полягає торгівля. Треба знайти місце, де в тебе будуть покупці. Ти й сам так робиш, а мені, виходить, не можна?

Продавець подає йому другий мішок, такий великий, що ледве поміщається на вазі.

— А діти? Кажуть, що ви Франковим синам спільним коштом добру освіту дали і називаєте їх бароновичами. Їх часто бачать у Варшаві на балах, карнавалах і комедіях. Багатими каретами їздять…

— А католики на бали й карнавали не ходять? А карети, що ними Потоцькі їздять, ти бачив?

— Ти, Воловський, до панів не рівняйся.

— Я й не рівняюся. Є поміж нами бідні й багатші. Одні пішки ходять, а інші розкішними екіпажами їздять. І що з того?

Воловському вже набрид той зануда. Він ніби розглядає сушений хміль, ніби нюхає його й розтирає пальцями, а насправді нишпорить поглядом по подвір’ї. І в голосі його — якась приглушена злість. Францішек Воловський-молодший зачиняє вагу і рушає до виходу. Зануда знехотя йде за ним.

— А ще скажи мені таке. Це правда, що ви якісь зустрічі таємні влаштовуєте за зсунутими шторами, якісь чудеса там робите? — задерикувато питає він. — Таке про вас кажуть.

Францішек обережний. Зважує слова, наче добирає потрібні гирі.

— Ми, неофіти, дуже дбаємо про любов до ближнього. Хіба ж не про те каже головна заповідь усіх християн? — питає він риторично. Співрозмовник підтакує. — Так, це правда, ми збираємося та радимося. Ось, наприклад, учора в моєму домі міркували, кому яка допомога потрібна, у що інвестувати. Запрошуємо одне одного на шлюби та хрестини. Про дітей розмовляємо, про їхнє навчання. Тримаємося разом, і нічого лихого в цьому нема. Навпаки, ми — добрий приклад для інших християн.

— Хай тобі, пане Воловський, щастить серед нас, — каже нарешті зануда, дещо розчарований, і вони сідають розраховуватися за хміль.

Коли Францішекові вдається нарешті його позбутися, він видихає з полегшенням. Але незабаром повертається важкий стан постійної тривожної настороженості.

Атмосфера довкола них у Варшаві — не найкраща. Дехто виїхав до Вільна, як-от молодші Каплінські та всі Маєвські, або повернувся до Львова, як Матушевські, хоч і там нелегко. Але у Варшаві — найгірше. Всі дивляться, шепочуться. Барбара, дружина Воловського, каже, що Францішек занадто на видноті, бо бере участь у різних суспільних справах. Долучився до Чорної процесії, яка домагалася ширших прав для міщан. Активно діє в купецькій гільдії. Має успішну броварню, будинок. Часто виступає в ролі боргового поручителя, і його прізвище, помножене синами й кузенами, коле очі. Вчора, скажімо, Барбара знайшла у шпарині дверей папірець із невиразно, абияк надрукованим текстом:

Heiliger Weg nach Offenbach

Heiliger Weg nach Offenbach[155]

Справжній дім Бога — в Оффенбаху. Так сказали юному Йозефові фон Шенфельду, племінникові Томаса Шенфельда з Праги, і почалися приготування в дорогу. Треба визнати, що обов’язкове для всіх правовірних паломництво має ще й практичний бік: так можна уникнути служби у війську, яку вони, християни, мусять відбути. Дорога проходила через Дрезден, де без зайвих слів хлопцям мали видати рекомендаційні листи від барона Айбешютца, хоча Йозефові з його прізвищем, як запевняла мати, жоден лист не знадобиться. З ним їхали ще двоє, які опинилися у схожій ситуації.

Коли в червні 1796 року вони дісталися до Оффенбаха, змушені були цілий день чекати на аудієнцію у Пані серед різнобарвного і багатомовного натовпу молоді. Одні, вже переодягнені в чудернацькі мундири, вправлялися на плаці, інші просто крутилися по подвір’ї, а коли вперіщив дощ, їм дозволили заховатися під дах галерей. Йозеф з цікавістю розглядав скульптури на колонах; кмітливий хлопець одразу впізнав у них персонажів з міфології. Був там, зокрема, ненависний йому Марс — закутий у лати лицар із галябардою, біля ніг якого стояв Овен, знак зодіаку, чиїм покровителем був той бог. Але Йозефові здавалося, що Овен радше символізує всіх тих, кого генерали, наче овець, женуть на війну, щоб зробити їх гарматним м’ясом. Набагато більше подобалася йому кругляста, гарно збудована Венера, чиї форми вони з друзями коментували.

Аж під вечір Пані була готова їх прийняти.

Пані — то приблизно п’ятдесятирічна жінка, дуже чепурно вбрана, з білими доглянутими руками та буйним, досі темним волоссям, укладеним у високий кок. Поки вона читає лист, Йозеф захоплено розглядає її пса — високого та худого, більше схожого на велетенського коника-стрибунця; пес не зводить із хлопців погляду. Нарешті жінка каже:

— Вас прийнято, мої дорогі. Тут вам потрібно буде старанно дотримуватися правил, які подарують вам справжнє щастя. Тут — істинне спасіння.

Вона говорить німецькою з сильним східним акцентом. Велить Йозефові лишитися, а решту хлопців відсилає. Встає і підходить до нього, простягаючи йому руку для поцілунку.

— Ти — племінник Томаса?

Він киває.

— Це правда, що він помер?

Йозеф опускає голову. Зі смертю дядька пов’язана якась соромітна, незручна таємниця, про яку родичі ніколи не розповідали. Йозеф не знає, в чому річ: чи в тому, що Томас із якоїсь незрозумілої причини дозволив, щоб його вбили, чи в чомусь іншому, про що йому не кажуть.

— Ви знали його, правда ж? — питає Йозеф, намагаючись випередити її наступні запитання.

— Ти трохи схожий на нього, — каже Красива Пані. — Якщо захочеш зі мною поговорити, якщо тобі бракуватиме тут чогось, я завжди радо тебе прийму.

Якусь мить Йозефові здається, що пані дивиться на нього з ніжністю, і це додає йому відваги. Він хоче ще щось сказати, його заливають любов і вдячність до цієї печальної жінки, якоюсь таємничою ниткою пов’язаної з Венерою з червоного пісковику, але він не може нічого вигадати, тож лише несміливо жебонить:

— Дякую, що прийняли мене. Я буду хорошим учнем.

Пані всміхається, почувши ці слова; Йозефові її усмішка здається грайливою, наче у дівчини.

Наступного дня хлопцям велять піднятися на найвищий поверх, де в невеликих кімнатах живуть так звані старці.

— Ви вже були у старців? — питали їх усі, тож Йозефу цікаво, які вони. Йому постійно здається, що він потрапив у одну з тих казок, що їх розповідала мати: з королями, красивими принцесами, заморськими подорожами й безногими мудрецями, що стережуть скарби.

У цих, як виявилося, є ноги. Вони сидять за двома великими столами, заваленими розгорнутими книгами, стосами паперу та сувоями. Видно, що тут триває якась робота. Чоловіки виглядають як євреї, як єврейські вчені — таких Йозеф бачив у Празі; у цих — довгі бороди, але вбрані вони по-польському, в колись яскраві, а зараз уже дещо збляклі кунтуші. На манжетах — нарукавники, які мають захищати від чорнила. Один зі старців встає і, ледь ковзнувши по них поглядом, вручає їм аркуш, на якому надруковано якийсь дивний малюнок, повний сполучених між собою кіл. А далі каже з таким самим акцентом, як у Красивої Пані:

— Сини мої, Шехіна — у неволі, її тримають під замком Едом та Ісмаель. Наше завдання — визволити її з темниці. Це станеться тоді, коли три сефірот поєднаються в єдину Трійцю. Тоді настане спасіння.

Старець кістлявим пальцем вказує на кола.

Приятель Йозефа глипає на нього весело, помітно, що він ледь стримує сміх. Йозеф роззирається по кімнаті й бачить химерну суміш: на найвиднішому місці висить хрест, поруч — ікона католицької Матері Божої. Але якщо до неї придивитися уважніше, виявляється, що це — портрет тієї Красивої Пані, лише оздоблений так, як у храмах і каплицях оздоблюють ікони Пресвятої Діви. Нижче висять портрети якихось чоловіків, стоять фігури з надписами гебрайською, яких Йозеф не розуміє. Впізнає лише на одній з таблиць знайомі назви, істинного значення яких він, втім, не знає: Кетер, Хохма, Біна, Ґдула, Ґвура, Тіферет, Нецах, Год, Єсод і Мальхут. Вони сполучені між собою лініями і з’єднуються в поняття Ейн Соф.

Старець каже:

— Дві сефіри вже явилися в людській подобі. Тепер ми очікуємо приходу останньої. Слава тому, кого обрано, аби він поєднався з Тіферет — Красунею. Від нього народиться спаситель. Тож будьте пильні та слухайте все уважно, аби й ви долучилися до обраних.

Старець говорить все це так, наче декламує щось загальновідоме, до того ж робить це в тисячний раз. Потім відвертається і мовчки йде геть. Він маленький, сухорлявий, тупцяє дрібними кроками.

За дверима обидва хлопці вибухають сміхом.

Одразу після повернення від старців їх приймають до гвардії. Вони віддають привезені з дому гроші, натомість отримують смішні кольорові мундири. Тепер їх щодня муштруватимуть, а також даватимуть уроки стрільби й рукопашного бою. Єдиний їхній обов’язок полягатиме у виконанні наказів чоловіка з польськими вусами, який командує муштрою. Мусять також вклонятися старому, на чиєму мундирі — генеральські відзнаки; час від часу той з’являється при дворі, вряди-годи приймає паради. Тричі на день їх ситно годують, а вечорами ті, що не служать, ідуть до великої зали на науки до старців. У науках беруть участь і хлопці, і дівчата, тож не дивно, що вони більше стріляють очима, ніж слухають. Йозеф ловить на тих лекціях лише окремі слова, їхній зміст химерний, і все воно йому якесь чуже. Він не розуміє, чи те, про що тут говорять, слід сприймати буквально, чи, може, це якісь метафори. У лекціях повторюються цитати з пророка Ісаї, а ще слово «Мальхут» — Царство. Коли Йозефа — вочевидь, за вказівкою Красивої Пані, яка іноді запрошує його на каву, — беруть до почесного ескорту, який щонеділі вирушає до храму в Бюрґелі, він розуміє, що це слово означає того самого В о л о д а р я, якого возять у щільно зачиненій кареті до містечка. Підтримуваний кремезними здорованями, він важко входить до храму й певний час перебуває там сам. Йозеф здогадується, що той В о л о д а р є тим самим В о л о д а р е м, який нещодавно помер, але насправді н е п о м е р. Всі гвардійці, вбрані у строкаті мундири (Йозеф почувається в ньому наче цирковий актор), мусять тієї ж миті відвернутися, тож перед очима в них — спокійна течія Майну та тонкі, наче крила бабок, вітрила корабликів.

Іноді гвардійці мають вихідний. У такі дні Йозеф із друзями йде до міста і приєднується до кольорового знудьгованого натовпу молодих людей, які заповнили тут уже всі парки та сквери і фліртують із ким попало або грають на інструментах. Вони барвисті, екзотичні, багатомовні. Тут можна почути і північнонімецький діалект із Гамбурга, і південний з Чехії та Моравії, і чеську мову; рідше — якісь східні мови, що їх Йозеф не розрізняє. Але найбільше тут польської, яку він уже трохи вивчив. Якщо молодь не може порозумітися, пробує говорити гебрайською або французькою. Розквітають романи; якось він бачив красивого юнака, який, акомпануючи собі на гітарі, співав якусь тужливу пісню під вікном коханої.

Йозеф швидко подружився з хлопцем із Праги, який — так само, як і Йозеф, — утік сюди від грізного Марса. Звати його Мойсей, але він просить кликати його Леопольдом. Він нехрещений і попервах іще читає свої єврейські молитви. Але швидко кидає цю справу. Саме з ним Йозеф найчастіше коротає час. Нарешті він має кому зізнатися в цьому дедалі сильнішому відчутті несправжності цього міста, цієї країни, цієї великої ріки, яка пласким оком байдуже спостерігає за їхнім ледачим життям.

У Йозефа — особливий статус. Як він здогадується, не лише тому, що він доводиться далеким родичем Красивій Пані, а й завдяки дядькові. Вже не вперше Пані та її брати запрошують його до спільного столу. Розпитують про родину, Пані добре знає його тіток. Питає, чи йде іще годинник у салоні бабусі. Це додає Йозефові відваги. Він розповідає анекдоти про Брюнн, згадує купців, винарні та цукерні, але насправді цих спогадів у нього небагато — нечасто він їздив до бабусі. Одного разу на очі Пані навертаються сльози, і вона просить його подати хустинку. Її собака дивиться на нього з нелюдським спокоєм, але дещо підозріливо. Але коли він лишається з нею віч-на-віч, уся сміливість його покидає. Йому здається, що ця жінка промениться особливою добротою, змішаною з невиразною печаллю. Він повертається від неї охоплений сум’яттям, безпорадний.

Мойсей-Леопольд — набагато критичніший.

— Це все — якесь удавання, — каже він. — Поглянь, тут усе несправжнє, наче в якомусь спектаклі.

Вони дивляться згори на карету, приготовану в дорогу. У коней на головах високі султани. Обабіч карети стають хлопці в строкатих уніформах, вони бігтимуть поруч із нею. Мойсей має рацію.

— А ті старці? Вони ж смішні, без кінця торочать те саме, а варто щось запитати, як вони ховаються за якусь таємницю. І ще ці їхні премудрі обличчя…

Мойсей передражнює їхні вирази облич і жести. Закочує очі, піднімає голову і цитує якісь безглузді словосполучення. Йозеф вибухає сміхом. У нього теж дедалі сильніше враження, що вони опинилися у великому театрі, який захопив ціле місто і тут кожен грає визначену йому роль, не знаючи ні змісту п’єси, ні її сенсу, ні завершення. Муштра, нудна й виснажлива, нагадує якісь танцювальні уроки: всі шикуються у дві лави, які потім сполучаються, роз’єднуються, наче в якомусь контрдансі. Йозефові пощастило більше, ніж Мойсеєві: його було відібрано для навчання їзди верхи. Це — єдина конкретна й корисна річ, якої можна навчитися в Оффенбаху.

Про жінок, які мочать ноги

Ева вже давно мусила погодитися на те, щоб Ануся Павловська вийшла заміж. Ануся ж, попри те що має чоловіка й дітей у Варшаві, і далі щороку приїжджає до Оффенбаха. Вийшла вона заміж за свого кузена Павловського, так що навіть прізвище міняти не довелося. Чоловік служить офіцером, часто його немає вдома. Цього разу Ануся Павловська приїхала з донькою Паулінкою, яка складатиме компанію Пані впродовж самотньої зими в Оффенбаху — на щастя, вже не в замку, від якого довелося відмовитися, а в солідному будинку на головній вулиці. Його купили на своє ім’я Чернявські, щоб таким чином допомогти Еві сховатися від кредиторів.

Паулінка зі служницею пішла до міста, а вони, старі, влаштували вимочування ніг. В Еви набрякли суглоби великих пальців, і це дуже дошкуляє. Коли Ануся знімає білі панчохи, видно, що в неї та сама недуга. У теплій воді розчинили цілющу сіль. Жінки підкочують спідниці, і видно їхні ноги: в Еви вони аж червоні від потрісканих жилок. На столику поруч поставили дзбанок із кавою і тарілочку з маленькими вафлями. Еві найбільше до вподоби фісташкова начинка. Жінки міркують, скільки в Якова могло бути дітей і кого варто ними вважати. Тепер Еву навіть тішить, що в неї могло бути стільки братів і сестер. Адже це означає, що в неї — купа двоюрідних онуків у Варшаві, у Моравії та Валахії. Може, серед них — хтось із малих Каплінських, яких Яків перед смертю так розчулено хрестив, пам’ятаєш? Пам’ятаєш? А Маґда Єзерянська? Пригадуєш? А малий Людвик Воловський? Він здавався таким схожим на Якова. А Бася Шимановська? А може, Янек Звєжховський? Бася Якубовська — без сумніву. Вона — копія Якова.

І раптом Ануся питає:

— А я?

Ева дивиться на неї ласкаво і зненацька гладить її по голові, наче втішаючи.

— Може, й ти теж. Не знаю.

— Ми й так сестри.

Вони обіймаються над мисками з водою. Потім Ева питає:

— А твоя мати? Якою вона була?

Ануся замислюється, закидає руки за голову.

— Доброю, метикуватою. Вміла крутити ґешефти. Всім заправляла, до самого кінця. Батько без неї пропав би. Це вона зробила успішною крамницю, дала освіту братам. У нас і досі є та крамниця.

— Вона звалася Песеле, правда? Батько її так кликав.

— Так, знаю.

— Як тобі живеться в подружжі, пані Павловська? — питає її згодом Ева, коли вони витирають ноги м’якими рушниками.

— Добре. Я запізно вийшла заміж. Надто прихилилася до тебе.

— Ти покинула мене, — каже Ева, наче кокетуючи.

— А що ще може жінка, якщо не вдало вийти заміж?

Ева замислюється. Потім схиляється і масує собі напухлу кісточку.

— Може стати святою. Ти могла залишитися зі мною.

— Я ж тут.

Ева відкидається на спинку крісла і заплющує очі.

— Але ж поїдеш, — каже вона й важко нахиляється, щоб надягти панчохи. — Я залишуся тут із братом-п’яницею і братом-розпусником.

— Зачекай, я тобі допоможу, — каже Ануся і схиляється над панчохами.

— Суцільні борги, я вже й носа з міста виткнути не можу. Чернявські все кинули й втекли до якогось Бухареста чи Буди. Залишили мене з цим на самоті. Всі довкола мене геть чужі.

Анусі вдається надягти на Евину ногу панчоху. Вона знає, про що каже Ева. Бачила розклеєні на вулицях Оффенбаха плакати про те, що родина Франків обіцяє виплатити всі борги ремісникам і купцям і задля цього молодший барон Франк вирушає по гроші до Петербурга.

— А чому до Петербурга? — питає Ануся.

— Це ідея Залеського. Вони вірять, що ми росіяни. З царського сімейства. А Рох поїде до Варшави.

— Там немає чого шукати. У Варшаві злидні. Хочеш горілки? — питає Ануся і встає, щоб босоніж підійти до буфета і взяти пляшку й два келишки. Потім вертається і наливає у келишки золотавий напій.

— Медівка.

Вони мовчки смакують горілку. Крізь вікно досередини на коротку мить проникає світло вечірнього зимового сонця, і кімната в його червонястому промінні стає по-справжньому затишною: жіночий будуар, м’яке ліжко, смугасті крісла довкола кавового столика, «римський» письмовий стіл, на якому лежать стоси рахунків і розпочатий лист. Кінчик пера вже висох.

Невдовзі сонце зникає, і кімнату заливає дедалі густіша темрява. Ануся встає, щоб запалити свічки.

— Не запалюй світла, — просить Ева. — Пам’ятаєш, ти колись розповідала, що в селі твоєї матері була одна жінка, яка не зовсім померла?

— Так, це правда. Мати казала, що вона й далі дихала, лише зменшувалася. То була якась наша прапрабабуся. Врешті-решт вона стала маленькою, як дитина. Як лялька. Її залишили в печері.

Ева неспокійно вовтузиться.

— Як це можливо?

— Не знаю, — відповідає Ануся й наливає другий келишок. — Ти вже цього не дізнаєшся.

Рештки. Про світло

Нахман — уже старий, висохлий, як стручок, згорблений. Сидить біля невеликого віконця, крізь яке проникає трохи світла. Товсті стіни дихають холодом. Нахманова рука з пером виразно тремтить. У маленькому піщаному годиннику поруч із каламарем пересипаються останні піщинки: ще трохи — і треба буде його перевернути. Нахман пише: